Національний банк України. Правовий статус та функції - файл

приобрести
скачать (277.2 kb.)





  1. Національний банк України. Правовий статус та функції.




    1. Правовий статус, принципи організації і діяльності Національного банку України

У ринковій економіці центральний банк посідає особливе місце, він є ключовою ланкою, ядром грошової і банківської систем. У різних країнах цей банк називається по-різному із застосуванням таких означень, крім центрального, як національний, державний, резервний, або має скорочену назву — Банк Японії, Банк Франції. Центральні банки можуть мати різну форму власності:



Форма власності центрального банку не має принципового значення для його функціонування, оскільки цільова спрямованість діяльності центрального банку визначається не інтересами його власників, а інтересами всього суспільства.

Правовою основою утворення центрального банку України — Національного банку — став закон «Про банки і банківську діяльність», ухвалений Верховною Радою УРСР 20 березня 1991 р. Попередниками Національного банку України можна вважати Державний банк Росії і Державний банк СРСР, оскільки Україна входила до складу Російської імперії, а потім — Радянського Союзу, а також Український державний банк, який функціонував за часів української державності 1917—1920 рр.

Правовий статус, принципи організації і діяльності Національного банку України визначені Конституцією України та Законом України "Про Національний банк України".

Відповідно до закону про Національний банк України є центральним

банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Національний банк України є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності та перебуває у його повному господарському віданні і статутний капітал у розмірі 10 млн. грн., який є державною власністю і служить для забезпечення зобов'язань Національного банку України.

Національний банк України відповідно до Закону України "Про Національний банк України"  є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, її емісійним центром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Національний банк визначає вид грошових знаків, їх номінал, відмінні ознаки і систему захисту. Національний банк України зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали та золотовалютні запаси, накопичує золотовалютні резерви і здійснює операції з ними та банківськими металами. Національний банк України встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями, дає дозвіл на створення комерційних банків шляхом їх реєстрації та видає ліцензії на виконання банківських операцій, встановлює банкам та іншим фінансово-кредитним установам нормативи обов'язкового резервування коштів.1

Національний банк згідно з Законом «Про Національний банк України» має також нормотворчі повноваження, тобто права та обов’язки встановлювати обов’язкові для всіх юридичних і фізичних осіб правила поведінки з питань, що належать до його компетенції і потребують правового регулювання. Нормотворчі повноваження реалізуються Національним банком шляхом розроблення та прийняття нормативно-правових актів (інструкцій, положень, правил), що видаються у формі постанов Правління. Нормативно-правові акти Національного банку підлягають реєстра­ції в Міністерстві юстиції України та набирають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації. В окремих випадках на виконання правових актів Президента України чи Верховної Ради України Національний банк видає нормативно-правові акти спільно з Кабінетом Міністрів України чи з іншими державними органами. Зокрема, Законом України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що засади функціонування Фонду та порядок відшкодування вкладів вкладникам банків — учасникам Фонду визначається Кабінетом Міністрів України спільно з Національним банком України.

Національний банк організований і функціонує згідно з принципами (правовими положеннями), що закріплені в Законі «Про Національний банк України» та обумовлені завданнями, покладеними на банк

Функціонування Національного банку базується на наступних принципах:

незалежності Національного банку;

парламентський та президентський контроль за діяльністю;

організація Національного банку на підставі держав­ної власності;

здійснення діяльності без мети одержання прибутку;

економічна самостійність;

централізація системи Національного банку України;

єдність системи Національного банку України;

колегіальність управління системою Національного банку;

вертикальна структура управління системою Націо­нального банку України.
1.2 Функції Національного банку України
Основна функція Національного банку України згідно зі статтею 99 Конституції України, прийнятою в 1996 році, основною функцією центрального банку держави - Національного банку України - є забезпечення стабільності грошової одиниці - гривні.

На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, - цінової стабільності.



Національний банк виконує такі функції:




  1. Діяльність Національного банку України на фінансовому секторі.

2.1. Регулювання Національним банком України грошово-кредитної політики.


Грошово-кредитна політика — це комплекс взаємозв’язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених соціально-економічних цілей, заходів щодо регулювання грошового ринку, які здійснює держава через центральний банк країни. У такому визначенні сутність грошово-кредитної політики пов’язується з певними суспільними цілями, з певним монетарним механізмом їх досягнення (регулювання грошового ринку), із конкретною інституційною структурою, відповідальною за її проведення. Кожний із цих атрибутів конкретизується в законодавчих та нормативних актах держави.4

Пов’язування грошово-кредитної політики з регулюванням грошового ринку означає визнання впливу її не тільки на пропозицію грошей, як це часто допускається в літературі, а й на попит на гроші. І хоча механізм регулятивного впливу на грошовий попит недостатньо розвинутий і досліджений, це не може бути підставою для виключення його зі сфери впливу грошово-кредитної політики. Особливо це важливо для країн із перехідною економікою, де попит на гроші є слабо розвинутим і потребує регулятивної підтримки.

Сама назва цієї політики як грошово-кредитної зумовлена двома чинниками, які традиційно використовувалися в регулятивній практиці центральних банків:



Але в сучасних умовах у практиці регулювання пропозиції грошей з’явився ще один (і досить могутній) чинник впливу на масу грошей — валютний механізм, що реалізується через валютну, в тому числі курсову, політику. Тому традиційна назва регулятивного механізму (грошово-кредитна політика) не відображає всієї різноманітності процесів, які там відбуваються. Зокрема, поза межами цієї назви залишаються процеси впливу на пропозицію грошей через валютний ринок і курсову політику.

Механізм грошово-кредитної політики в Україні остаточно сформувався в інституційному аспекті з прийняттям у 1999 р. Закону «Про Національний банк України». Цим законом у системі НБУ створено окрему самостійну структуру — Раду НБУ, яка є одним з двох керівних органів центрального банку (Рада та Правління) і призначена насамперед для визначення та формування грошово-кредитної політики. Зокрема, у ст. 9 цього Закону сформульовані такі повноваження Ради у сфері грошово-кредитної політики:



Якщо враховувати, що цим же Законом (ст. 14) на Правління НБУ покладено функцію забезпечення реалізації грошово-кредитної політики згідно з її Основними засадами, то стає зрозумілим, що визначальна роль щодо формування грошово-кредитної політики належить Раді НБУ. А оскільки Рада НБУ формується окремо від Правління НБУ, на дещо інших засадах, і безпосередньо не підпорядковується ні Голові НБУ, ні його Правлінню, то виникає певний дуалізм у нормативно-організацій­ному забезпеченні грошово-кредитної політики в Україні, що може негативно впливати на її ефективність.

Єдиним нормативним документом, який регламентує параметри грошово-кредитної політики в країні, є Основні засади грошово-кредитної політики. Його розробляє і затверджує Рада НБУ на кожний наступний рік до 15 вересня поточного року, після чого вносить в порядку інформування Верховній Раді та надає Правлінню НБУ для визначення і проведення грошово-кредитної політики.

Основні засади грошово-кредитної політики розробляються на підставі показників прогнозів економічного і соціального розвитку України, проектів зведеного та державного бюджетів України на плановий рік, аналізу очікуваних результатів монетарної політики за рік, що передує прогнозованому. Зазначені показники НБУ одержує від Мінекономіки та Мінфіну своєчасно, в узгодженні з Кабінетом Міністрів строки (табл. 9.3).

Велике значення для розроблення Основних засад має також аналіз та оцінювання економічного і соціального розвитку країни за минулий та поточний роки, стану розвитку основних секторів економіки (не фінансових підприємств, домашніх господарств, державних фінансів, фінансового сектору), стану грошового ринку, включно з валютним, динаміки розвитку основних монетарних показників та використання окремих монетарних інструментів.

Усі прогнозні, розрахункові та аналітичні матеріали, необхідні для складання Основних засад, розробляють і подають Раді НБУ відповідні структурні підрозділи НБУ. Зокрема, Департамент економічного аналізу, досліджень і прогнозування та Економічний департамент розробляють матеріали з аналізу економічного і соціального розвитку України за попередні роки та перспектив на прогнозний рік. Департамент монетарної політики розробляє аналітичні матеріали та пропозиції щодо основних параметрів грошово-кредитної політики, стану грошового ринку, механізмів та інструментів грошово-кредитного регулювання на прогнозний рік. Департамент валютного регулювання розробляє аналітичні матеріали та пропозиції щодо стану валютного ринку і перспектив валютно-курсової політики. Аналогічні матеріали щодо готівкового обігу розробляє і подає Раді НБУ Департамент готівково-грошового обігу. У разі необхідності можуть залучатися до цієї роботи й інші підрозділи НБУ.

На основі одержаних матеріалів від підрозділів НБУ та власних прогнозних і аналітичних розрахунків фахівці Ради НБУ складають проект Основних засад грошово-кредитної політики на відповідний рік. У ньому передбачаються такі напрями:



Одночасно з розробленням Радою НБУ проекту Основних засад і на основі його показників Правління НБУ розраховує прогнозні значення індикаторів грошово-кредитної політки на майбутній рік. При визначенні цих індикаторів проводиться додаткова перевірка реальності параметрів основних показників грошово-кредитної політики, і на цій підставі можуть вноситися зміни в проект Основних засад, розроблених Радою НБУ. Такий порядок відкриває можливість дещо підвищити роль Правління НБУ у формуванні Основних засад грошово-кредитної політики. Тим більше, що подані Правлінням НБУ індикатори Рада банку не затверджує, а бере до відома і включає в Основні засади як додаток. Перелік та кількісні параметри індикаторів, розроблених Правлінням НБУ і включених до Основних засад.

Після затвердження Радою НБУ Основні засади грошово-кредитної політики публікуються у «Віснику Національного банку», з тим щоб довести наміри центрального банку в монетарній політиці до відома всіх суб’єктів грошово-кредитного та валютного ринків.

Важливу роль у реалізації грошово-кредитної політики відіграє систематичний контроль за виконанням затверджених параметрів показників та індикаторів Основних засад. Такий контроль здійснює Рада НБУ на основі звітних матеріалів з виконання всіх показників та індикаторів, які щоквартально подає їй Правління НБУ. За результатами аналізу цих матеріалів Рада НБУ може вносити зміни або доповнення до Основних засад та приймати інформаційні повідомлення (заяви) для інформування органів влади і громадськості про стан справ у монетарній сфері.


    1. Обслуговування Національним банком боргу України

 

Національний банк як фінансовий агент уряду посідає основне місце на ринку державних облігацій, оскільки здійснює їх розміщення, депозитарне та розрахункове обслуговування обігу і погашення цінних паперів уряду, а також нагляд за діяльністю учасників ринку. Окрім того, НБУ використовує ОВДП як інструмент регулювання грошового ринку.

До основних методів фінансування внутрішнього державного боргу за участю центрального банку слід віднести:

¾   здійснення емісії грошей;

¾   надання прямих кредитів центрального банку уряду;

¾   залучення внутрішніх позик.

Найпростішим методом фінансування державного боргу є емісія грошей центрального банку, внаслідок якої збільшується обсяг доходів бюджету за рахунок різниці між номінальною вартістю грошей та фактичними затратами на їх виготовлення. Недоліком цього методу є посилення інфляції та знецінення грошей внаслідок зростання кількості засобів платежу в обігу, незабезпечених реальними активами.

Надання прямих кредитів центральним банком уряду є досить простим способом покриття дефіциту державного бюджету. За своєю суттю надання прямих кредитів не відрізняється від емісії грошей і використання цього методу в розвинутих країнах або заборонене взагалі, або здійснюється в межах чітко визначених параметрів (наприклад, для кредитування тимчасового «сезонного» розриву між видатками та надходженнями бюджету). Широкого поширення надання прямих кредитів уряду для покриття дефіциту державного бюджету набуло в країнах, що розвиваються.6

Активне застосування цих двох методів не є доцільним, особливо при значній питомій вазі зовнішнього державного боргу, оскільки сплачувати його слід у іноземній валюті.

Важливим джерелом покриття дефіциту державного бюджету є внутрішні державні позики, що мобілізуються шляхом акумулювання тимчасово вільних грошових коштів юридичних та фізичних осіб (банків, фінансових компаній, підприємств, населення) на певний термін на умовах виплати доходу й оформлюються борговими зобов'язаннями держави у безготівковій чи готівковій формі. Важливе значення при цьому має вид джерела фінансових коштів — чи цінні папери уряду розміщуються серед приватних суб'єктів, чи їх купує центральний банк.

При первинному розміщенні державних цінних паперів у центральному банку останній випускає в обіг додатковий обсяг незабезпечених засобів платежу, що призводить до інфляції. Така операція центрального банку є лише прихованою емісією і має ті ж негативні наслідки, що й попередні методи.

Зростання державного боргу і його обслуговування повинно супроводжуватися виробленням ефективної стратегії управління державним боргом. До найважливіших заходів у цій сфері відносять: вироблення стратегії державного запозичення, обслуговування накопиченого державного боргу, аналіз та прогнозування обсягів боргу, оцінка впливу державних запозичень на макроекономічну ситуацію в країні (особливо щодо зовнішнього державного боргу). Управління зовнішнім державним боргом та його обслуговування здійснює Міністерство фінансів України, у складі якого сформовано Головне управління обслуговування зовнішнього державного боргу України.5

Національний банк як «банкір уряду» виступає у ролі обслуговуючого банку, в якому зберігаються кошти державного бюджету, і виконує функції платіжного агента уряду. НБУ виконує операції щодо обслуговування зовнішнього державного боргу з метою задоволення поточних потреб уряду в іноземній валюті для виконання зовнішніх фінансових зобов'язань. Окрім того, Національний банк здійснює моніторинг стану загальної зовнішньої довгострокової заборгованості країни і контролює дотримання ліміту державного зовнішнього боргу України, який за поданням Кабінету Міністрів затверджується Верховною Радою України.

Мета управління зовнішнім боргом полягає у забезпеченні за рахунок зовнішніх позик економічного розвитку країни й уникненні при цьому макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому. У світовій практиці оцінка рівня зовнішньої заборгованості країни здійснюється з погляду економічного розвитку держави у зіставленні з основними макроекономічними показниками.

Якщо державний борг зростає швидше, ніж зростає ВВП, то обслуговування державного боргу фактично здійснюється за рахунок зниження життєвого рівня населення. Якщо ж державний борг зростає в умовах падіння ВВП, то наслідки для країни-боржника будуть більш негативними. Накопичення ж боргів з року в рік може спричинити до поступового сповзання країни в боргову кабалу і призвести до втрати країною політичних позицій у світовому співтоваристві.

Важливий напрямок управління державним боргом - це проведення погашення одержаних коштів.

У світовій практиці використовуються декілька способів погашення державного боргу:

1. Проведення передбачених умовами позик виплат основного боргу в установлені строки.

2. Здійснення рефінансування позик.

3. Викуп боргу, або обмін боргових зобов'язань на інші активи, які знаходяться в державній власності.

4. Списання боргу повністю, або частково, яке проводиться за ініціативою боржника та за рішенням кредиторів.

5. Анулювання (повна відмова) від виплати боргу.

Рефінансування державного боргу — це погашення боргу за рахунок коштів, мобілізованих шляхом емісії і розміщення нових боргових цінних паперів або проведення реструктуризації позик. Кожний з названих способів рефінансування боргу має позитивні і негативні сторони. Залучення коштів в процесі розміщення нових боргових цінних паперів держави є більш сприятливим для кредиторів. Адже в такому разі умови і строки погашення боргу не зменшуються.7

Разом з тим, такі операції є більш затратними для держави. Негативом в використанні цього способу є і те, що відбувається накопичення боргу. В умовах здійснення незваженої політики управління боргом така тактика може привести до так званої перевернутої піраміди, коли поточні борги погашаються за рахунок нових наростаючих емісій. В кінці-кінців цей спосіб може обернутися тим, що фінансування боргу стає нераціональним і навіть збитковим (в порівнянні з іншими способами) для держави.

Реструктуризація боргу - це угода про прийняття нового плану погашення боргу. Реструктуризація може проводитися різними способами:

1) пролонгації боргу;

2) прийняття нової угоди, що передбачає зміну умов погашення боргу;

3) введення тимчасового мораторію на виплату процентів або частини основного боргу;

4) проведення конверсії боргу.

Конверсія позик - це обмін поточних державних позик на нові зобов'язання. При цьому проводиться зміна первісних умов позики: строків погашення, ставок процентів, способів виплати доходів та ін. Конверсія може бути добровільною, обов'язковою і примусовою.

В разі прийняття примусового варіанту конверсія проводиться тільки в рамках установленого періоду. Використовуються також такі методи рефінансування, пов'язані з конверсією, як консолідація позик (переведення короткострокових зобов'язань в довгострокові) та уніфікація позик (заміна або об'єднання декількох зобов'язань в одну позику).

При проведені конверсії державні органи управління, як правило, намагаються перенести строки погашення позик на більш віддалені періоди. Це досягається, наприклад, шляхом заміни старих боргових цінних паперів новими.

Такі операції є менш затратними з боку організації їх проведення порівняно з емісією і розміщенням нових, не пов'язаних позик та вони є більш складними за виконанням. Адже проведення конверсії позик потребує одержання згоди всіх або більшості кредиторів держави.

Загальний розмір гарантованого державного боргу на 30 вересня становив 97 311,7 млн. гривень (12 296,9 млн. доларів), тоді як на 31 серпня становив 94 125,1 млн. гривень (11 935,6 млн. доларів).

Зокрема, гарантований зовнішній борг на 30 вересня становив 83 425,2 млн. гривень (10 542,1 млн. доларів), тоді як на 31 серпня він становив 80 196,6 млн. гривень (10 169,4 млн. доларів), а гарантований внутрішній борг на 30 вересня становив 13 886,5 млн. гривень (1 754,8 млн. доларів), тоді як на 31 серпня він становив 13 928,5 млн. гривень (1 766,2 млн. доларів).

Прямий і гарантований держборг на 30 вересня становив 398 951,1 млн. гривень (50 413, 9 млн. доларів), тоді як на 31 серпня він становив 380 933,5 млн. гривень (48 304,4 млн. доларів).

У серпні прямий зовнішній борг України зменшився на 0,4% до 19 422,1 млн. доларів, прямий внутрішній борг збільшився на 18% до 133 644,2 млн. гривень (16 946,8 млн. доларів), а загальний розмір прямого держборгу збільшився на 7,3% до 286 808,4 млн. гривень (36 368,9 млн. доларів).

Прямий і гарантований держборг у серпні збільшився з 362 097,3 млн. гривень (45 874,6 млн. доларів) до 380 933,5 млн. гривень (48 304,4 млн. доларів).

За 2009 рік прямий зовнішній борг збільшився на 35,1% з 11 171,5 млн. доларів до 15 097,3 млн. доларів (переважно за рахунок одержання коштів Міжнародного валютного фонду), прямий внутрішній борг - на 103,9% з 44 666,5 млн. гривень до 91 070,1 млн. гривень (переважно за рахунок випуску ОВДП, зокрема для капіталізації банків й НАК "Нафтогаз України"), загальний розмір прямого держборгу в 2009 збільшився на 61,9% з 130 686,9 млн. гривень до 211 622,4 млн. гривень.

Гарантований борг за 2009 рік збільшився на 52,9% з 58 720,7 млн. гривень до 89 806,0 млн. гривень. Це в основному пов’язано з випуском "Нафтогазом" облігацій під держгарантії й зміною курсів валют.

Прямий і гарантований держборг за 2009 рік збільшився на 59,1% з 189 407,7 млн. гривень до 301 428,4 млн. гривень.



  1. Діяльність Національного банку України на зовнішньому секторі.

Основними складовими державного боргу, які відображають сфери розміщення державних боргових зобов'язань, виступають зовнішній та внутрішній борги. Але, якщо поява внутрішнього боргу приходиться безпосередньо на час появи державного боргу, то поява категорії "зовнішній борг" приходиться на час, коли держава була не здатна задовольняти власні потреби за рахунок подальшого збільшення внутрішнього боргу внаслідок обмеженості внутрішніх ресурсів країни чи інших причин.

Однак, в умовах постійної інтернаціоналізації економічного життя, яка проявляється у зростанні руху капіталів між країнами, підвищенні міжнародних валютно-фінансових та грошово-кредитних відносин, динамічний розвиток будь-якої національної економіки за сучасних умов значною мірою залежить від здатності використовувати саме зовнішні джерела фінансових ресурсів, ефективної участі в роботі міжнародних ринків фінансів та капіталів, активної інтеграції до діючих структур кредитного сприяння, а залучення фінансових коштів зарубіжного походження може відіграти стабілізуючу роль не лише на ринку валют, а й у монетарній сфері.8

Зважаючи на ці та інші причини, зовнішня заборгованість у сучасних умовах має суттєвий вплив на економіку будь-якої країни, і перш за все, на державні фінанси, платіжний баланс, залучення іноземних інвестицій. Однак, при неефективному управлінні зовнішнім боргом він може стати фактором, що може викликати кризу, стримувати її подолання і гальмувати початок економічного зростання. Для вирішення даної проблеми необхідно застосувати комплексний підхід, який потребує використання світового досвіду, а також вдатися до пошуку нетрадиційних засобів і підходів. Перш за все, до проведення певного дослідження, розробки та впровадження відповідних заходів необхідно визначитись з базовими поняттями та категоріями. Поняття державного зовнішнього боргу, його структури, процесу управління та регулювання, як і безпосередньо доцільності здійснення державних запозичень, залежно від різноманітних обставин можуть суттєво відрізнятись одне від одного, що вимагає ще на підготовчому етапі певної уваги, деталізації і конкретизації.

Державний зовнішній борг є складовою частиною економічної системи, справляючи пряму та опосередковану дії на багато з її елементів, зокрема, на державний бюджет, грошово-кредитну і валютні системи, рівень інфляції, внутрішні і зовнішні заощадження, іноземні інвестиції тощо. Таким чином, зовнішній борг впливає на економіку країни в цілому, а можливості його ефективного використання в більшості визначаються загальним рівнем розвитку економіки і зачіпають практично всі елементи економічної системи.

Після набуття незалежності вперше Україна звернулася до зовнішніх запозичень лише в 1992 році. Утворення зовнішнього боргу незалежної України розпочалося з кредитів підприємствам під гарантії Уряду, які на 01.01.1993 складали 100% всієї зовнішньої заборгованості країни. Державні гарантії надавалися за кредитами міжнародних фінансових організацій та за експортними кредитними лініями, відкритими урядами іноземних держав відповідно до міждержавних та міжурядових угод, за якими найбільшими кредиторами українських підприємств виступали США та ФРН. Але надання кредитів носило безсистемний характер і лише для 49% з них передбачалося, що відповідальність за їх погашення будуть нести самі кредитори, відповідальність за погашення інших кредитів з самого початку покладалася на Державний бюджет.

Державний зовнішній борг України з 1992 року поступово зростав. Це обумовлювалося цілим рядом факторів, серед яких треба окремо виділити дефіцитність державного бюджету та платіжного балансу, неефективне використання залучених кредитів та відсутність належного контролю за цим процесом, висока залежність від імпорту енергоносіїв, несприятливий інвестиційний клімат. Найбільшою мірою формування боргу було пов'язано з бюджетними дефіцитами, які тривалий час мали місце, що призводило до проблем з обслуговуванням боргу. Обсяг зовнішнього боргу України протягом усього періоду, з часу отримання перших кредитів включно до 2007 року, постійно зростав, причому, найбільший приріст відбувся в 1993 та 1995 роках. У 2007 році спостерігається падіння обсягу зовнішньої заборгованості, але така ситуація була тимчасовою і не свідчить про настання тривалої тенденції зменшення зовнішнього боргу. Зокрема, у 2008-2009 роках обсяг зовнішнього боргу знову почав зростати, в тому числі, і за рахунок отримання нових кредитів та розміщення на зовнішніх фінансових ринках державних боргових зобов'язань.9

Національний банк як фінансовий агент уряду посідає основне місце на ринку державних облігацій, оскільки здійснює їх розміщення, депозитарне та розрахункове обслуговування обігу і погашення цінних паперів уряду, а також нагляд за діяльністю учасників ринку. Окрім того, НБУ використовує ОВДП як інструмент регулювання грошового ринку.

До основних методів фінансування внутрішнього державного боргу за участю центрального банку слід віднести:

здійснення емісії грошей;

надання прямих кредитів центрального банку уряду;

залучення внутрішніх позик.

Найпростішим методом фінансування державного боргу є емісія грошей центрального банку, внаслідок якої збільшується обсяг доходів бюджету за рахунок різниці між номінальною вартістю грошей та фактичними затратами на їх виготовлення (сеньйораж). Недоліком цього методу є посилення інфляції та знецінення грошей внаслідок зростання кількості засобів платежу в обігу, незабезпечених реальними активами.

Надання прямих кредитів центральним банком уряду є досить простим способом покриття дефіциту державного бюджету. За своєю суттю надання прямих кредитів не відрізняється від емісії грошей і використання цього методу в розвинутих країнах або заборонене взагалі, або здійснюється в межах чітко визначених параметрів (наприклад, для кредитування тимчасового «сезонного» розриву між видатками та надходженнями бюджету). Широкого поширення надання прямих кредитів уряду для покриття дефіциту державного бюджету набуло в країнах, що розвиваються.

Активне застосування цих двох методів не є доцільним, особливо при значній питомій вазі зовнішнього державного боргу, оскільки сплачувати його слід у іноземній валюті.

Важливим джерелом покриття дефіциту державного бюджету є внутрішні державні позики, що мобілізуються шляхом акумулювання тимчасово вільних грошових коштів юридичних та фізичних осіб (банків, фінансових компаній, підприємств, населення) на певний термін на умовах виплати доходу й оформлюються борговими зобов'язаннями держави у безготівковій чи готівковій формі. Важливе значення при цьому має вид джерела фінансових коштів — чи цінні папери уряду розміщуються серед приватних суб'єктів, чи їх купує центральний банк.

При первинному розміщенні державних цінних паперів у центральному банку останній випускає в обіг додатковий обсяг незабезпечених засобів платежу, що призводить до інфляції. Така операція центрального банку є лише прихованою емісією і має ті ж негативні наслідки, що й попередні методи.

Зовнішній державний борг складається із заборгованості за кредитами (позиками) держави, залученими з іноземних джерел. Залежно від того, чи держава виступає позичальником чи гарантом погашення цих кредитів (позик) іншими позичальниками, зовнішній державний борг поділяється на:

прямий зовнішній державний борг — формується через залучення іноземних кредитів, безпосереднім позичальником яких є держава, та випуск державних цінних паперів у вигляді зовнішніх державних позик;

умовний зовнішній державний борг — формується за рахунок іноземних кредитів, залучених іншими позичальниками під державні гарантії.

Зростання державного боргу і його обслуговування повинно супроводжуватися виробленням ефективної стратегії управління державним боргом. До найважливіших заходів у цій сфері відносять: вироблення стратегії державного запозичення, обслуговування накопиченого державного боргу, аналіз та прогнозування-обсягів боргу, оцінка впливу державних запозичень на макроекономічну ситуацію в країні (особливо щодо зовнішнього державного боргу). Управління зовнішнім державним боргом та його обслуговування здійснює Міністерство фінансів України, у складі якого сформовано Головне управління обслуговування зовнішнього державного боргу України.

Національний банк як «банкір уряду» виступає у ролі обслуговуючого банку, в якому зберігаються кошти державного бюджету, і виконує функції платіжного агента уряду. НБУ виконує операції щодо обслуговування зовнішнього державного боргу з метою задоволення поточних потреб уряду в іноземній валюті для виконання зовнішніх фінансових зобов'язань. Окрім того, Національний банк здійснює моніторинг стану загальної зовнішньої довгострокової заборгованості країни і контролює дотримання ліміту державного зовнішнього боргу України, який за поданням Кабінету Міністрів затверджується Верховною Радою України.

Мета управління зовнішнім боргом полягає у забезпеченні за рахунок зовнішніх позик економічного розвитку країни й уникненні при цьому макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому. У світовій практиці оцінка рівня зовнішньої заборгованості країни здійснюється з погляду економічного розвитку держави у зіставленні з основними макроекономічними показниками.

Якщо державний борг зростає швидше, ніж зростає ВВП, то обслуговування державного боргу фактично здійснюється за рахунок зниження життєвого рівня населення. Якщо ж державний борг зростає в умовах падіння ВВП, то наслідки для країни-боржника будуть більш негативними. Накопичення ж боргів з року в рік може спричинити до поступового сповзання країни в боргову кабалу і призвести до втрати країною політичних позицій у світовому співтоваристві.

Важливий напрямок управління державним боргом - це проведення погашення одержаних коштів.

У світовій практиці використовуються декілька способів погашення державного боргу:

1. Проведення передбачених умовами позик виплат основного боргу в установлені строки.

2. Здійснення рефінансування позик.

3. Викуп боргу, або обмін боргових зобов'язань на інші активи, які знаходяться в державній власності.

4. Списання боргу повністю, або частково, яке проводиться за ініціативою боржника та за рішенням кредиторів.

5. Анулювання (повна відмова)від виплати боргу.

Рефінансування державного боргу — це погашення боргу за рахунок коштів, мобілізованих шляхом емісії і розміщення нових боргових цінних паперів або проведення реструктуризації позик. Кожний з названих способів рефінансування боргу має позитивні і негативні сторони. Залучення коштів в процесі розміщення нових боргових цінних паперів держави є більш сприятливим для кредиторів. Адже в такому разі умови і строки погашення боргу не зменшуються.

Разом з тим, такі операції є більш затратними для держави. Негативом в використанні цього способу є і те, що відбувається накопичення боргу. В умовах здійснення незваженої політики управління боргом така тактика може привести до так званої перевернутої піраміди, коли поточні борги погашаються за рахунок нових наростаючих емісій. В кінці-кінців цей спосіб може обернутися тим, що фінансування боргу стає нераціональним і навіть збитковим (в порівнянні з іншими способами) для держави.

Реструктуризація боргу - це угода про прийняття нового плану погашення боргу. Реструктуризація може проводитися різними способами:

1) пролонгації боргу;

2) прийняття нової угоди, що передбачає зміну умов погашення боргу;

3) введення тимчасового мораторію на виплату процентів або частини основного боргу;

4) проведення конверсії боргу.

Конверсія позик - це обмін поточних державних позик на нові зобов'язання. При цьому проводиться зміна первісних умов позики: строків погашення, ставок процентів, способів виплати доходів та ін. Конверсія може бути добровільною, обов'язковою і примусовою.

В разі прийняття примусового варіанту конверсія проводиться тільки в рамках установленого періоду. Використовуються також такі методи рефінансування, пов'язані з конверсією, як консолідація позик (переведення короткострокових зобов'язань в довгострокові) та уніфікація позик (заміна або об'єднання декількох зобов'язань в одну позику).

При проведені конверсії державні органи управління, як правило, намагаються перенести строки погашення позик на більш віддалені періоди. Це досягається, наприклад, шляхом заміни старих боргових цінних паперів новими.

Такі операції є менш затратними з боку організації їх проведення порівняно з емісією і розміщенням нових, не пов'язаних позик та вони є більш складними за виконанням. Адже проведення конверсії позик потребує одержання згоди всіх або більшості кредиторів держави.

За 2007 рік загальний зовнішній (державний та приватний) довгостроковий борг України збільшився на 0,7 млрд. дол. США, або на 5,8%, і на кінець року становив 12,8 млрд. дол. США (30,9% до ВВП).

На обсяг та структуру зовнішнього боргу у 2007 році вплинуло:

зменшення державного боргу України перед Урядом Російської Федерації на 5% в результаті проведення заліку взаємної заборгованості на суму 97,8 млн. дол. США;

зменшення в 1,6 разу порівняно з попереднім роком обсягів іноземних кредитів, залучених державою або під державні гарантії;

зменшення суми зобов'язань перед МВФ;

додатковий випуск облігацій зовнішньої державної позики, деномінованих у доларах США.

У структурі зовнішнього довгострокового боргу 80% від загального обсягу становив державний борг, обсяг якого порівняно з попереднім роком залишився незмінним і становив 10,2 млрд. дол. США. Частка приватного довгострокового боргу зросла за рік на 4 процентних пункти, а його обсяг за цей період збільшився на 30% і кінець року становив 2,58 млрд. дол. США.

У структурі зовнішнього державного довгострокового боргу в розрізі кредиторів основну частку становила заборгованість: - за позичками ЄС та міжнародних фінансових організацій (МВФ, СБ, ЄБРР) — 45,1% від державного зовнішнього довгострокового боргу України (4,6 млрд. дол. США);

перед приватними кредиторами за облігаціями зовнішніх державних позик 1995 та 2000 років — 25,5% (2,6 млрд. дол. США);

перед Урядом Російської Федерації — 17,7% (1,8 млрд. дол. США) та Туркменистану - 2,9% (0,3 млрд. дол. США);

за кредитами країн — світових донорів (Німеччина, США і Японія разом) — 8,8% (0,9 млрд. дол. США).

Упродовж 2007 року обсяг залучених в Україну довгострокових кредитів становив 2,3 млрд. дол. США, у тому числі 1,8 млрд. дол. США (78% від загального обсягу одержаних довгострокових кредитних коштів) — приватними позичальниками. За цей же період погашено кредитів на суму 2,2 млрд. дол. США, у тому числі за зовнішнім державним боргом — на суму 0,9 млрд. дол. США. Сальдо за операціями з одержання та погашення зовнішнього довгострокового боргу в 2007 році було позитивним і становило 0,1 млрд. дол. США (торік — 0,57 млрд. дол. США).



У 2009 році Національним банком України зареєстровано 1245 кредитних проектів на одержання приватними позичальниками — резидентами України кредитів в іноземній валюті від нерезидентів на загальну суму 4,3 млрд. дол. США, з яких частка кредитних проектів, що фінансувалися на довгостроковій основі, становила 72% (3,1 млрд. дол. США). Процентна ставка за більшістю кредитів не перевищувала 10% річних.

У структурі зовнішньої заборгованості за позичальниками частка приватних позичальників — небанківських установ — становила 82% (3,2 млрд. дол. США). Решту (18%) становила частка приватного негарантованого боргу банківських установ України, при цьому біля 3% від суми приватного боргу припадало на субординований борг за іноземними кредитами, що залучалися банками України з метою збільшення розміру їх капіталу.

Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации