Шпори - Історія середніх віків. викладач Рудь М. О - файл n1.doc

приобрести
Шпори - Історія середніх віків. викладач Рудь М. О
скачать (609 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc609kb.05.06.2012 08:31скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7
1.Термін ,,Середні Віки”. Періодизація середніх віків.

Термін С.В.-зявився на прик.15ст.ввів Клавіо Вьондо ,,Історія від падіння Риму”-період лежить між епохою Відродження і античності. Келєр Йоган-жив на прик.15ст.,ввів в термін в періодизацію всес.історії.Також ставився негативно до С.В.С.В.-період виникнення розквіту і занепаду феодальних відносин на терит.країн Зх.Є.і Візантії.

Середні віки розпочались на прикінці 5ст. після падіння Західної Римської імперії в 476р. і закінчується падінням в 1453р. Константинополя( Візантійська імперія). З 1337-1453р.- закінчилася 100 літня війна між Францією і Англією. Американці вв., що середні віки існували до 1492. Деякі історики вв, що початок середніх віків в 395, коли був поділ Риму на Західну і Східну.С.В.: 1.Раннє середньовіччя-кін.5-сер.11ст.2. Розвинуте середньовіччя:др..пол.11-13ст.3. Пізнє: 14-15. Раннє Середньовіччя: економіка: руйнування рабовласницьких відносин. Сформувалось феодальне помістя.Верства феодалів і верства залежних залежного селянства.варвар.сформолювалося перші держави-короліства. Європа стала християнською.К-ра: темні віки ЗХ.Європи.2.Розвинуте Середньовіч-розквіт феодалізму. Виникає середньовічне місто, замість античного полісу. Зявляється міська економіка і к-ра. Період феодальної роздробленості. В кін.почали формуватися цент. держави. Епоха Хрестових походів. Розквіт к-ри, зявляються школи і перші університети, романи, поезії. Романська, готична к-ра.3. Пізнє Середньовіччя: осінь середньовіччя. Розклад феодального, формується мануфактура, виникає станово представницька монархія. В кінці виникає абсолютна монархія-абсолютизм. Період ренесансу.

2.Джерела з історії середніх віків 5-11ст.

Візантійсь­кий імператор Юстиніан І звелів у VI ст. кодифікувати римські закони. Так з'явилися на світ "Кодекс Юстиніана" (зако­ни римських імператорів II—VI ст.), "Нові закони" (но­вели) — пізніші едикти самого Юстиніана І, Дігести (чи Пандекти — систематизовані висловлювання найавтори­тетніших римських юристів у 50-ти книгах), Інституції . У Західній Європі до XI—XII ст. користувалися "Кодексом імператора Феодо­сія II" — більш раннім зведенням римських законів. Кельти, германці та слов'яни з появами у них дер­жав, а також тісні контакти з романізованим населенням, яке вже мало писані закони, посприяли писемній фіксації норм звичаєвого права і в них. Так з'явилися наприкінціV — на початку IX ст. їхні судебники, які в медієвістиці на­зиваються "правдами"(Бургундська, Вестготська, Салічна,Рипуарська, Саксонська та інші "правди'). На Британ­ських островах "правди" з'явилися в VII—XI ст..Із варварських "правд" найціннішою для дослідника германського світу є "Салічна правда", яка виникла вVI ст. у салічних (приморських) франків і відображала найдавніші норми звичаєвого праваТекст "правд" доповнювався і правився. Так поступо­во склалося королівське законодавство, найціннішим па­м'ятником якого є капітулярії франкських королів VIII—IX ст., особливо "Капітулярій про маєтки" Карла Великого. Капітулярії поєднували в собі норми державно­го і вотчинного права й містили цінну інформацію про господарство, соціальний устрій, політичні інститути, вій­ськову організацію тощо. Серед документів ранньосередньовічного діловодства виділяються своєю інформативністю так звані формули — грамоти, складені за певним зразком. У формулах зафіксо­вані випадки дарування землі, звільнення рабів тощо, одним словом — епізоди соціально-економічної та полі­тичної історії.

Цінним джерелом для вивчення соціально-економіч­них процесів у ранньому Середньовіччі є інвентарні опи­си маєтків, складені в VI—XI ст..- поліптики.

Історіографічні пам'ятки: історії — великі описи важливих політичних подій, до нас дійшли "Історія війн Юстиніана", написана в VI ст. Прокопієм Кесарійським, "Хроніка" монаха Ісидора Севільського (кінець VI — 30-ті роки VII ст.), присвячена історії вестготів, "Історія франків", написана її VI ст. Григорієм Турським. Біографії:("Життя Карла Ве­ликого" Ейнгарда, IX ст.) та аннали — фіксацією най­важливіших історичних подій за той чи інший рік. Розквіт західноєвропейської анналістики , припав на VIII—X ст.Житія святих, з'явилася за доби християнізації (IV—VIII ст.) та іконо-борського руху у Візантії (VIII—IX ст.). Ці джерела особливо цінні для дослідження ду­ховної культури народних мас. До цього типу джерел відносять також церковні проповіді.Публіцистичні ма­теріали, що містяться в посланнях й, особливо, у тракта­тах, Вони цінні як пам'ятки громадської думки, містять важливі повідомлення про дер­жавний устрій, зовнішню політику, про сусідні народи, суспільні зв'язки тощо. Найвідоміші— трактати "Про двірцеве та державне управління" (написа­ний наприкінці IX ст. для короля Карла Простуватого реймським архієпископом Гінкмаром), "Про управління імперією" (його в середині X ст. адресував своєму синові Роману візантійський імператор Константан VII Багряно-родний), "Християнська топографія" (його автором був візантійський купець Козьма Індікоплав (VI ст.)). Вадою цих джерел є те, що вони нерідко побудовані на свідченнях, почерпнутих із третіх рук. Дуже цінним джерелом слугують пам'ятки народного епосу.Епічні твори складені не латиною, а живими народними мовами. Серед них виділяються німецька "Пісня про Хільдебранта" (IX ст.) та англійський "Бео-вульф" (близько 1000 р.), германська "Пісня про Нібе-лунгів" (близько 1200 р.), блискучий французький епос "Пісня про Роланда" (записаний у XIII—XIV ст.), прис­вячений військовим походам Карла Великого, іспанська "Пісня про Сіда" (XIV ст.).
3. Джерела з історії середніх віків 11-15ст.

Медієвісти використовують акти дипломатики — публічні й приватні. До перших відносять грамоти й дип­ломи королів, суверенних феодалів, міських комун та сеньйорій, а також князів церкви — римських пап, пра­вославних патріархів, єпископів, документи, що виходили з папської канцелярії, називалися буллами (пап­ські звернення, постанови чи розпорядження), бреве (пап­ські послання), енцикліками (папські заяви чи циркуляри до єпископів, духовенства та віруючих). "Апостольські послання" називали буллами тому, що їх скріплювали у папській канцелярії свинцеви­ми печатками — буллами. У Візантії жалувані грамоти імператора з золотою печаткою називалися хрисовулами "золотопечатковим Словом". До приватних актів належать документи, складені нотаріями — особами, які мали спе­ціальну юридичну освіту. Ними оформлялися купівля-продаж майна, боргові зобов'язання, орендні від­носини, комерційні угоди, дарування, тощо. Но­таріальні акти дійшли, здебільшого, в копіях чи стислих записах у складі капітуляріїв. З кінця XIV ст. дорогі нотаріальні акти почали замі­нювати приватними записами, що не мали юридичної сили. Компанії та банки для обліку капіталообігу заводили спеціальні бухгалтерські книги. Своєрідними путівниками у комерційному житті стали спеціальні посібники з організації торгівлі. Найпоширені­шим із них був "Практикум торгівлі"флорентійця Фран-ческо Балдуччі Пеголотті (перша половина XIV ст.). Важливим джерелом з історії господарства є земельні описи та кадастри (переписи податного населення), зокрема, англійська "Книга Страшного Су­ду" (1086 р.).— це матеріали загального позе­мельного перепису королівства, покликаного визначити потенційні можливості поповнення державної скарбниці за рахунок податків з населення. "Сотенні сувої" — описи земельних володінь Англії наприкінці XIII ст. Земельні описи дійшли також і від Візантії, де вони називалися практиками. Доба XI—XV ст. багата на різноманітні юридичні пам'ятки, незамінні для вивчення соціально-економічної історії. Тоді ж на базі дого­ворів міст з сеньйорами, місцевих звичаїв та запозичених норм римського права склалося міське право, відображе­не в міських хартіях і статутах. Існували окре­мо статути цехів, торгових гільдій, університетів, чернечі устави. Першим європейським цеховим статутом була візантійська "Книга єпарха"(X ст.), покликана забезпечи­ти урядове регламентування діяльності торговельно-реміс­ничих колегій. Цехові статути західноєвропейських міст оформляли створення і функціонування само­стійної цехової общини. До таких джерел належать, зок­рема, "Книга ремесел міста Парижа" (XIII ст.), численні цехові статути німецьких міст.

У XIII—XV ст. складалися записи феодального звичає­вого права, зокрема, французькі кутюми, німецькі зерца-ла, іспанські фуерос. Вони проливають світло на особли­вості феодальної власності, структуру панівного класу, місцеві особливості системи адміністрації та судочинства. (Кутюми Бовезі"(кінець XIII ст.), "Саксонське зерцало" (початок XIII ст.) тощо.)

У 13-15ст.розвивалося також королівське зако­нодавство: у Франції та Англії — ордонанси, у Священній Римській імперії — привілеї, патенти та мандати. Імпера­торські закони у Візантії називалися новелами, в XI— XV ст. їх найчастіше видавали у вигляді жалуваних грамот.У період формування станової монархії з'явилися нові документи: в Англії — парламентські акти і статути, у Фран­ції — протоколи засідань Генеральних та провінційних штатів, у Священній Римській імперії — акти імперських зборів, в Іспанії — ухвали кастільських та арагонських кортесів тощо.Цінним джерелом є акти спеціальних судових комісій (інквізиції то­що)

У XI—XV ст. збільшилася кількість трактатів: візантійський агрономічний трактат "Геопоніка" (X ст.),трактат візантійського імпе­ратора Константина VII Багрянородного "Про управління імперією" (X ст.) та ін. Серед наративних джерел XI—XV ст. — аннали, хроніки та історії. У XII—XV ст. аннали витіс­няються хронікамиРяд хронік було присвячено Хрестовим походам. твір учасника четвертого Хрестового походу, фран­цузького маршала Жоффруа Віллардуена "Взяття Конс­тантинополя". Починаючи з XIII ст. в Англії, Франції, Іспанії складаються зведені хроніки, історії країни в цілому, а в Італії та Німеччині — хроніки окремих областей та міст ("Діяння римлян" чи "Вся історія Фран­ції", "Саксонська універсальна хроніка" та ін.). У країнах Європи в XIII ст. з'являється мемуаристика (Філіпп де Комнін) — гуманістична історіографія зі спробами науко­вої критики джерела.Риторичні твори, екфраси (описи) візантійських міст та енкомії імператорам та іншим політичним і церковним діячам.Церковні джерела. Це акти церковних соборів, папські та патріарші послання і пос­танови.

Літературні пам'ятки: рицар­ський роман, поезія трубадурів,міннезінгерів .
7.Соціоекологія західноєвропейського середньовіччя.

У С.В. екологічний чинник відігравав дуже важливу роль у госп.діяльності л-ни. Від нього залежали тип житла та поселення, одяг і їжа, засоби комунікації, і знаряддя праці. Впливав на появу, розвиток міст і торгівлі, на політичне та дух.життя., на побут нас-ня, на темпи суспільного процесу. На поч..С.доби людство ще не споганило екологію Зх.Євр. Флора і фауна ще зберігало всоє одвічне багатство. Основна територія континенту була помірною та субтропічною смугою, сприятливою для розвитку хліборобства, тваринництва, багатьох промислів. Дещо вологіший ніж в античні часи, клімат південних областей Зх.Є. і трохи сухіший-її північних районів забезпечував поширення нових к-р і розширення випасів. Виходи до морів та океанів, уможливлював розвиток мореплавства, водного транспорту, рибальства. Особливо велике значення мали Серед земної та Балтійське моря-центри торговельних зон, а також р.Луара(Франція),Рейн(Нім),По(Італія),Темза (Англії) та ін. Зх.Єв.вкривали дрімучі ліси, що займали 2/3 її території. Ліси були постачальниками деревмнм-основного багатства серед.цивілізації. Вона була основним будівельним матеріалом. З неї виготовляли знаряддя праці ,меблі,вози та ін. Кора використовувалась для дубління шкур,з смоли робили клей,свічки,факели. Їстівні дари лісу становили основу харчового раціону. Мисливство, рибальство, збиральництво,лісові промисли, були також поширеними як рільництво, розведення худоби та птиці. Ліс та очищенні від лісових хащів поля використовувались як пасовиська, шкура та хутра зігрівали тіло селянина, дичина була основним джерелом білків і жирів. Ще більшу територію займали ланди(пустища)-необроблені землі. Ділянки залишені під пар або призначені для переходів людей і худоби. Важливу роль відігравав ландшафт. Рівнинний ландшафт спонукав людей будувати села, а порізаний рельєф-селитися хуторами. Пагорби використовувалися для фортифікаційного будівництва. Дедалі безцеремонніше освоюючи дику природу-люди створювали штучний ландшафт: зявлялися нові поселення, міста, фортеці; люди рили канали, насипали дамби, осушували болота, викорчували ліс під ріллю. Завдяки дренажним роботам і осушенню у приморських територія зявилися польдери-оточені греблями і порізанні каналами ділянки суші, розташовані нижче ріня моря. Природу безоглядно нищили,у Візантії,Англії,Франції, Іспанії-вирубка лісів призвела до інтенсивної ерозії та вивітрювання грунтів, а до кін.13ст-й до зменшення їхньої родючості, обміління річок,збідніння флори і фауни. У 15ст. було вичерпано й непоодинокі поклади металевих руд. Клімат у Зх.Є. впродовж середньовіч змінювався. До 9 ст. на північ від Альп стало холоднішати, зростала кількість опадів. Однак у 9-10ст.знову потемнішало, зменшилася вологість. Близько 1200р.клімат удруге похолоднішав,в 13-поч.14ст.назвали малим льодовиковим періодом. В Англії знову задощило. Це позначилось на врожайність. Населення полишало гірські території, бо врожай там до поч..14ст. не встигав дозрівати. Долинами сходили альпійські й скандинавські льодовики, а арктичний льодовик поволі рухався між Ісландією і Гренландією на південь, через що купецьким суднам довелося прокладати новий курс, південніший.

5.Демографічні процеси у країнах Західної Європи.

1545-63рр.-почали вестися, за рішенням Триденського собору, парафіяльні книги, фіксують: народження, смерть парафіян, одруження. На думку дослідників до того не можна дослідити раніше демографію ніж за цей час. Цезар говорив що плем’я севів складає 100 округів. Описи феодальних помість –поліптики. Сержанмерський поліптик складений абатом Ірміноном, в ньому йдеться про склад сімї і про густоту на-ння.+Додаткові джерела-переписи, Книга страшного суду в Англії-1перепис.Повідомляється про глав сімей, які оподатковуються податками.1377р.Річард 2 –перепис.1328-фр.перепис.1477-англійський кадастр. З Сержерменського поліптика- ми знаємо як ділиться н-ння на чол.і жін.4,2-народж;3,6-смертність. В період демограф.занепаду: 3,9-народж.4,1-смертність. Тривалість життя роду Вельхіпів=30р. З 13ст.церква вирішила хрестити дитину відразу від народж. Ставлення до дитини змінюється, почали цінувати їхнє життя. Зявляються перші лікарні. Зростає трив.життя до 40-45. Зявляються поняття як внуки,дідусь і бабуся. У період роз-ку Рим.імперії(1-2ст.не.) в європейській частині проживало 20 млн.чол. З них 7 млн. проживало на апеннінському п-ві. По 5,5 млн.чол.у Галлії і в Іспанії. У 3ст.-криза, скорочення кі-сті н-ня. Ф Італії 4 млн., в Галлії 3,5і в Ісп.3млн. В Сер.в. прийшла з Лівану на поч. 6ст. епідемія чуми. В 8-9ст, припиняється спад н-ння, наступає стабілізація. В Галії бл.5 млн. З 10-13ст. на терит.країн ЗХ.Є.відбувається демографічний бум. Населення зростає в 2.5-3 рази. У 1200р. Іт. Досягає роз-ку античності. Фр. Нараховувала 13,5 млн. В Нім.у 12ст. проживало 7 млн., у 13-11млн. Скандинавії демогр.бум торкнувся лише по кін.13ст. Наступного ст.. привезли з Криму епідемію чуми. 1448-1351рр.- найбільша епідемія чуми. На 40% скоротилося н-ння Зх.Є. З 30р. 15ст. демогр. піднесення . Відновити н-ння вдалося лише під кін.15ст. Оптимальним шлюбним віком для юнака вв. 14р., для дівч.-12. Дітей народжували часто , матері яким виповнювалося 22-23р, іноді мали їх 5. Але більшість пар через жахливо високу дитячу смертність і часте безпліддя жінок-не більше 3 дітей. На демог. Ситуацію впливала ще та обставина, що майже половина чоловіків відмовлялися від сімейного щастя. Не жонатими залишалися, як правило, воїни, монахи,робітники,науковці, а з 11ст-католицькі священники.

8. Правові норми у країнах Зх.Є. у С.В.

У ран.Серед.користувалися окремими нормами рим.права, а також звичаєвим правом германських народів та едиктами монархів варварських королівств. Поєднання рим.і варварського права став , на поч..6ст Римський закон вестготів ( Звіт Аларіха). Поряд із писаним правом широко використовувалася також усна традиція. Багато важили свідчення очевидців. Екон. піднесення Зх.Є. стимулювало розвиток правової думки, оскільки воно потребувало відповідного правового забезпечення. Закони доводилося постійно удосконалювати, виникали нові правові звичаї. Осередком правових знань стала Італія, яка входила до складу Візантійської імп. Вчені Булонської школи-першого європ.університету-розробляли саме право, писали юридичні трактати. В Італії склалася школа глоса торів, яку заснував юрист Ірне рій(11-12ст.). Глоса тори коментували знамениті Дігести імпер.Юстиніана, залишаючи на полях рукопису свої помітки-глоси. Схоласти-глосатори схилялися перед державно-правовим устроєм Рим.ім., вв.Дігести та Звід рим. Цивільного права вершиною правничої думки. Вершиною діяльності глосарів стала знаменита праця Аккурсія Глоса Омарія, досконаліша навіть за дігести. Глоса торам надавали найвищі посади при корол.дворах, західноєв.система юридичної освіти мала величезний вплив на освіту. У Пдн. Італ. Склалася ще одна правнича школа-пізніх глосаторів ( чи консиліаторів-радників), найвидатнішим представником якої був Бартоло де Сассоферрато (14ст)- автор фундаментальної праці Опера омніа. Консиліатори надавали послуги дер.установам та приватним особам як юрид.консультати і третейські судді. Вони першими ввели в ужиток поняття,,юридична особа”. У Сер.Єв. не менш бурхливо розвивалося право канонічне (церковне), яке спиралося на рим. юриспруденцію. Духовенство керувалося ухвалами хрест.зібрань і церковних соборів, які вважалися чинними в суд.практиці. Утворилася школа декретистів. У сер.12ст. вихованець Болонського у-ту Гра ціан склав Узгодження суперечливих канонів ,, Декрети Граційна”. Його колега Петро Ломбардець написав працю Чотири книги висловлювань, яка служила типовим підручником із теології в середньовіч.унівєрах. У 13-14ст. церковні юристи підготували 4 компіляції які склали Звід церковного права( Корпус юріс каноніцес). Рим.цивільне право не мало всеосяжного впливу на правосуддя, як право канонічне, котре стало ,, могутнім знаряддям зміцнення й роз-ку церк.влади та перебудови соц.структури суспільства в потрібному для церкви руслі”. За понтифікату Геласія (на прик.5ст) церква розробила доктрину Двох мечі ( духовного і цивільного), згідно з якого Хрестос володів обома мечами-абсолютною судовою владою. Христос поділив цю владу між імператором ( мирський меч-право бути суддею в усіх без винятку мирських питаннях), і папою( вручив йому меч церковний-абсолютну владу над церковною організацією). Ця політико-правова доктрина стала теоретичним підґрунтям для не менш амбіційних претензій папства на вселенське панування, сприяла посиленню авторитету і значення канонічного права в пізньому Середньовіччі. Церква відшліфувала до блиску право заповідання майна церкві. Канонічне право контролювало норму моралі та сімейно-шлюбні стосунки. Підтягались справи про лихварство та ренту.Існували певні відмінності між міським і сільським правом. Сільська юрисдикція зосереджувалась на захисті прав власності і володіння, міська ж- на інтересах торгівлі. Міське право репрезентували рішення міських рад( магістратів), обов’язкові для городян. Ці рішення з першу заносилися до протоколів( міських книг), а згодом були оформлені офіційно виданні міські закони. У пізньому серед.утворилися обєднання міст, де вищою судовою інстанцією вважалася Рада міста-метрополії. Зокрема, у Ганзі цю місію виконувала Рада міста Любека, юридичну прерогативу якої визнавали близько 100 дочірніх міст. Набуло поширення в Є.також міське право Магдебурга. Карне право керувалося принципом ,,еквівалентного покарання”,спираючись на окремі принципи Святого письма(око за око ).Отже Серед.Є.не розробила настільки якісного законодавства, щоб його можна було вважати гуманним і спроможним забезпечити суп.мир і злагоду.
9. Ментальність н-ня середньовічної Зх.Є.

Народне підґрунтя культури соціальної еліти найви­разніше простежується у притаманній тодішній суспільній свідомості картині світу — системі середньовічного світо­сприйняття. Мирян точність часу не цікавила, вони жили за зміною дня і ночі, літа і зими. "їхній час — це час природи, позначений сільськогосподарськими роботами, строками виплат і об­років". Навіть хроністів тоді задовольняли такі дати, як "за часів правління такого-то короля. Світський календар базувався на літургійних святах і пам'ятних подіях, дні називали за євангельським сюжетом: "дурний багатій" (четвер другого тижня Великого посту). Уявлення про людину склалося під впли­вом християнства: люди­на є образом і подобою Бога, й водночас істотою гріхов­ною. Спершу християнство вважало людину нікчемною. У XII—XIII ст. сформувався образ людини, здатної "спастись". Праця вже уявлялася як засіб спокутування гріхів. У XIII ст. Бога стали зображувати зовні людиноподібним. З'явилося дві концепції людини: 1-людині вічний мандрівник, який прямує до спасіння й безсмертя, або ж,до забуття й пекельних мук, 2- люди­на щиро кається й замолюванні гріхів — заради спасіння.За серед.уявленнями, життя людини поділялося на 6 періодів: вік немовляти, дитинство, отроцтво, юність, зрілість і старість. Вв., що юність триває до 25 років, зрілість — до 45, після чого настає старість. Людину Сер.Зх. постійно діймав страх, гнітило почуття невпевненості. Боялася вона темряви, привидів, вовкулаків, хвороб, кінця світу і т.д. Перші страхи зявилися коли люди чекали кінця світу у 1000р., які нагнічувалися темними проповідниками. Дошкуляв страх перед Люцифером, якого вже в 11-12ст.сприймали як спокусника й мучителя, а з 13ст., як володаря пекла. Побоювались усього нового та його носіїв. Боялися паперів бо не вміли їх читати. Диявол, чужинці,жінка страхали, але найбільший жах уособлює смерть і потойбічний світ. На світанку Сер. Смерть викликала почуття огиди. Цвинтарі виносили за місто, чи село щоб вони не оскверняли святинь. Проте віра Христова змінила думку: християни вірили в те, що Ісус своїм воскресінням здолав смерть, яку стали сприймати новим народженням, переходом у вічне життя. Десь у 8ст. небіжчиків стали ховати у ,,церкві святих”, у церкві-базиліці. У 14-15ст. ( ймовірно, внаслідок Чорної смерті ) смерть стала гниттям і розкладом трупа, смертю фізичною. Людина не розмежувала природне і надприродне, реальне і уявне. Всі вірили у воскресіння небіжчиків та у вихідців з того світу. Людина вірила у віщі сни. Сон був для неї замінником знань. Церква негативно ставилася до тлумачення снів мирянами, вважала що це повинні робити королі, святі, єпископи. Чистилище-проміжна інстанція між пеклом і раєм. Віра в можливість визволитися з чистилища породила паломництво до святих місць і практику заповітів. Характерною рисою ментальності було очікування чуда. Покладалися на заступництво Богородиці та святих. У 12ст. склалося уявлення про 7 смертних гріхів: пиха, жадібність, обжерливість,розкіш,гнів,заздрощі та лінощі. Надійним засобом проти гріхів вважалася сповідь. Світ сприймали в символах. Для неї мислити означало осягати сутність символів.
6. Загальні закономірності відтворення населення країн Зх.Є. у С.В.

В епоху антич.діяли закони простого відтворення, а в С.В. діяло розширене відтворення н-ння. Відрізняється тим, що народженість перевищує смертність. У С.В.суспільство було зацікавлене, щоб самовітворюватись. В основному були зацікавлені селяни. Були багатодітні сімї , тому що діти –це помічники. Діти не оподатковувалися. Ремісники і торговці які проживали в місті також були в цьому зацікавлені. В кожному цеху жили майстри і учні. В кожного майстра повинні бути діти щоб передавати свої знання, щоб було кому прати, варити. За допом.дітей млжна було укладати династичні союзи. Держава також була зацікавлена, щоб рівень н-ння був більшим. Розвиток зброї, знаряддя праці. З високою смертністю держава справитись не могла. Вона заохочує народженість. Приймаються закони проти холостяків. Чоловіки повинні сумувати за померлими жінками 3 міс. А жін.-9міс. Церква закривала очі на позашлюбних дітей. К-сть бастардів зростає.Іноді заважав звичай целібату(6ст), заборона священникам одружуватися. Фактори сприяння високої смертності:-голодівки ( бургундський хроніст Рауль Глабер 1333р. описує голод Нормандії, який перекинувся на Фр.). Кожних 2,3р. у Бельгії, Фр.Нім.наступав голод.-антисанітарія і відсутність елементів гігієни. Ім..Константин вирішив звкрити лазні, установу яка порушує мораль. Св. Агнесу канонізували за те що вона не милася. Їжу брали руками. Спалахували численні епідемії. Особливо характерно виступало місто. До 13ст.була установа, що лікуватись не потрібно.1258р.-зявляється госпіталь. Вони були приєднані до церкви.Священники лікували молитвами. Перші лікарі були цирульниками. В основному працювали в лазнях, які відкрилися в 13ст.-відсутність елементарної медицини.-Війни (міжусобні)1455-1485-війна червоної і білої троянди, загинуло 10% н-ння Англії. В христових походах 11-13ст.загинуло 3млн.-Гинули і від рук реквізиції.Боротьба з єретиками 1483-1498, було відправлено на вогнище бл.10000 єретиків. На прик.15ст в Іспанії було вигнано 800тис.євреїві 1 млн.мусульман які прийняли християнство.
11.Військова система серед.Зх.Є.

Варварські королівства не мали регулярних армій. В них кожна соціальна гру­па сама дбала про свою безпеку. Король закликав до війська усіх спроможних носити зброю, причому упро­довж усієї воєнної кампанії вони мали самі себе утриму­вати. За ухиляння від військової служби страчували. У франків військову повинність виконували не лише вільні, а й літи (напівраби) та раби. У вестготів із невільників складалося ядро війська. За Каролінгів військові сили складалися з дружин­ників, підпорядкованих монархові, пов'я­заних із ним особливою клятвою, та загонів із адміністра­тивних округів. У X—XIII ст. у Франції, яка на той час була роздроблена на десятки й сотні майже самостійних герцогств, маркграфств, графств, баронет, ледь не кожна з цих "держав у державі" мала свої війсь­кові сили й могла оголошувати війну й укладати мир. Значну роль віді гравали замки.Ядром французького війська стало рицарство. Селяни, мобілізовані до війська, не лише виконували ремонтно-будівельні і транс­портні роботи, а й брали безпосередню участь у боях.Англосакси спершу створили низку королівств, які невдовзі утворили єдине королівство з армією, що підлягала монархові. Ви­рішальну військову роль в Англії відігравало королівські дружинники. Однак напередодні нормандського завоювання Англії в ній відродилося на­родне ополчення: велике (оголошувалася загальна мобілі­зація вільних людей) і мале (від кожної сім'ї, згідно з дат­ським правом, призивавсяодин чоловік, а п'ять портових міст виставляли від кожних 60 сімей озброєний екіпаж військового судна та 60 воїнів-веслярівУ Німеччині кожне королівство мало свої війська. Ані король, ані магнати не мали права вимагати від своїх васалів бе­зоплатної чи безстрокової військової служби. Монарх міг доручити військове командування відразу двом особам: світській і духовній (герцогу та єпископові. Норманські загони, які здебільшого складалися з кількох сотень воїнів, здійснювали несподівані набіги одночасно на суші й на морі, використовуючи свої судна та захоплених у ворога коней. Іспанія практикувала кілька типів воєн. Це міжусобні конфлікти магнатів, війни з арабами-мусульманами, ве­ликі походи під проводом короля чи його намісника, локальні кампанії, організовані здебільшого містами. В разі ворожого нашестя створювалося народне ополчення. Воєнна перевага угрів (мадярів), поля-гала у їхній мобільності та несподіваності нападу. Вочевидь, грабіжницькі напади влаштовувала аристократична меншість, тоді як народні маси швидко стали осілими мирними землеробами. Облогових пристроїв угри не ма­ли, тому на замки і захищені міста вони нападали рідко.

У XII—ХІІІ ст.стати рицарем для багатьох було непосильним тягарем. Рицарська зброя та споряд­ження коштували дуже дорого; навіть звичайний рицар мав привести з собою коня і двохпомічників. Тому власники ри­марських ф'єфів почали ухиляти­ся від посвяти в рицарство. Як і раніше, важливу роль у війську відігравали лучники й арбалетники,з'явилися також кінні арбалетники (легка кавалерія).У др. пол. XII ст. увійшли в практику щитові гроші — відкупні від військової служби. Нерідко король призивав до війська лише частину своїх васалів, іншим же дозволяв споряджати на власні кошти певну кількість воїнів.До початку XIV ст. у Франції система обов'язкової військової служби по суті розвалилася. Це стало наслідком передусім територіальних обмежень В Англії принцип загальної військової повинності, навпаки, працював ефективно. Англійський король Генріх II Плантагенет зобов'язав кожного власники рицарського ф'єфу мати зброю і військове спорядження.Дедалі ширше практикувався військовий найм —через заробіток. В XIV—XV ст. в Англії війська, що складалися з рицарів, зобо­в'язаних нести феодальну службу, а залишилися, набрані військовими комісарами, національні підрозділи та зви­чайні добровольці. У Франції, як і раніше,долю воєнних операцій вирішували важкоозброєні вершники за підтрим­ки лучників і арбалетників. В Італії ядром війська були найманці— кондотьєри. Там існували цілі родини, які постачали суспільству таких вояків.Наприкінці Середньовіччя почали формуватися постійні армії. Одну з перших спроб сформувати постійну піхоту здійснив французький король Людовік XI, йому наслідувала іспанська монархія. Проте окремі держави (скажімо, Англія) не квапилися запроваджувати нові військові структури.Армії залишалися невеликими, налі­чували щонайбільше кілька десятків тисяч вояків.. Так, у роки Столітньої війни м. Руан, тодішній оплот англійського панування у Фран­ції, захищали двоє важкоозброєних вершників, 12 піхотинців і 38 лучників.

Склад армій :крім ри­царських загонів, до них входили допоміжні війська, що складалися з абияк озброєних селян, жебраків і т.д. Нерідко до війська пот­рапляли навіть монахи та клірики.

12. Зброя і військове спорядження у середні віки.

На світанку Середн. франкські воїни були озброєні мечем і щитом, вікінги — мечем і грізною дворучною датською бойовою сокирою.У X — 1 пол. XII ст. основну роль у боях уже відігравали озброєні довгим списом і мечем вершни­ки рицарі, захищені шоломом і гнучкою кольчугою та іншими обладунками.

У др. пол. XII й упродовж XIII ст.зросла роль у бою піших лучників і арбалетників. Перевагою лука була скорострільність (із нього за хвилину випускали десяток стріл, із арбалета — лише дві), зате убивча сила стріли, ви пущеної з арбалета, була більшою. II Латеранський собор (1139) заборонив застосування лука й арбалета у війнах між християна­ми, проте наприк. XII ст. за англ. короля Річарда І Левове Серце тогочасні армії знову вда­лися до цієї зброї. Коли арбалетник перезаряджав свою зброю, інший піхотинець прикривав його великим щитом.На озброєнні піхотинців були довгий спис чи загострений кілок, алебарда, меч. Заможніші піхотинці захищали своє тіло залізним шишаком, нашийником, щитом, малою кольчугою.

Під час облоги використовувалися громіздкі пристрої та споруди. Одні допомагали штурмовим загонам піднятися на захисну стіну міста чи фортеці, інші, балісти, жбурляли в захисників 100— 150-кілограмові камені, запалювальні снаряди, трупи тва­рин і людей (щоб викликати спалах епідемії). Для штурму укріплень використовувалися також пересувні щити, решітки, перекидні містки, розбірні драбини тощо.В період пізн. Середн. метальні машини поступово витіснила вогнепальна зброя, передусім арти­лерія*. Але переворот в ар-тилерійській справі відбувся лише в сер. XV ст., після вдосконалення виробництва пороху*, коли кам'яні ядра поступилися місцем металевим. У середині XIV ст. арти­лерію мали всі армії країн Заходу. Спершу гармати вста­новлювали на козли чи спеціальну станину, а з середини XV ст. — на лафет із цапфами. Згодом з'явилася також легка вогнепальна зброя — ручні кулевріни, аркебузи.Гармати були переважно облоговими, в польових боях вони використовувалися лише зрідка. Та й рідко коли вдавалося ово­лодіти містом чи фортецею за допомогою артобстрілу, то­му їх здебільшого брали не штурмом, а тривалою облогою. Та оскільки вояків для щільної облоги завжди не вистача­ло, шукали серед захисників зрадника, який би за винагороду відкрив місь­кі ворота.З появою вогнепальної зброї почали більше дбати про захист тіла. На зміну металевим пластинкам й відносно легкій коль­чузі у другій половині XIV ст. майже все тіло (кінцівки, голову, тулуб) одягли в "білий обладунок" — металевий панцир. Він був таким важким, що іноді рицаря доводи­лось підсаджувати на бойового коня (також закованого у броню) за допомогою горизонтального коловороту. Щоб перемогти вершника в обладунку, досить було вибити його з сідла: на землі він не міг вільно пересуватися і ста­вав немічним.Основною ударною силою війська в XIV—XV ст. зали­шалася важка кіннота, проте вже з'явилася й легка кава­лерія: кінні лучники й арбалетники.
13. Причини великого переселення народів. Міграція германських племен у 2-4ст.

-різке похолодання клімату в II—V ст. змусило насе­лення євразійських степів переселитися в нижчі ши­роти;

-міграційний тиск одних племен на інші викликав ланцюгову реакцію. Монах Амвросій повідомляв у IV ст.: "Гунни кинулися на аланів, алани — на готів, готи — на тайфалів і сарматів; готи, яких прогнали з їхньої батьківщини, захопили в нас Іллірію. І це ще не кінець!" Історик Жак Ле Гофф назвав це раптове масове переселення "втечею уперед";

-досяг критичної межі демографічний тиск на приро­ду, спостерігалося аграрне перенаселення окремих територій, що також спонукало людей до міграції;

-очевидним стало послаблення Римської імперії, що породило в багатьох сусідів спокусу доконати її;

-варварські суспільства на стадії військової демократії виявили схильність до воєнної експансії.
Велике переселення народів, яке здалося середньо-нічним монахам-хроністам ледь не вселенською катастро­фою, започаткували ще у II—IV ст. германські племена, батьківщиною яких були Південна Скандинавія та пів­острів Ютландія. Просуваючись на південь, вони зіткнули­ся з кельтами, причому в одних випадках це призвело до збройних сутичок, а в інших — до етно-культурного взає­мовпливу. Цей перший ("германський") етап Великого пере­селення народів охопив Європу, Азію та Північну Африку.Германським племенам не вдалося етнічно консоліду-натися на території Римської імперії, вони розчинилися в романському середовищі. Кінцевим наслідком етнічних процесів, викликаних міграцією германців, стала "перемо­га латинської мови й латино-іберійського етносу в одних районах і германо-кельтського — в інших" (Я П. Буданова).Історики зазначають, що германці на території Римсь­кої імперії не відчували комплексу меншовартості. Вони ииводили свій родовід від божественних предків чи старо­давніх героїв: "Бургунди називали своїми прабатьками римлян, франки — троянців, сакси — македонців, а готи — і римлян, і троянців, і македонців..." (В. П. Буданова). І хоча ці мігранти ставилися до корінного населення зага­лом толерантно, усе ж їх непрошении прихід сприймався вороже, адже, він неминуче супроводжувався руйнування­ми, які змушували місцеву людність шукати новий приту­лок. Середньовічний монах, свідок захоплення франками провінції Овернь, повідомляв, що завойовники пощадили хіба що тільки землю, та й то лише тому, що не змогли прихопити її з собою. Франки гнали в полон багатьох лю­дей, не зважаючи на вік і стать, причому дітей, юнаків та жінок принагідно продавали. Неважко уявити собі демог­рафічні наслідки їхнього візиту.
15.Утворення англосаксонських королівств в Британії та їх сусп.устрій у 5-8ст.

Близько 449 почалися вторгнення на острів різних північно-західних германських плен-англів,саксів,ютів. Завоювання тривало ціле століття-до др..пол.6ст. Внаслідок англосаксонсько завоювання на території колишньої Британії утворилося понад 10 дрібних нім.варварських королівств, розташованих на території всього острова, крім Уельсу і Корнуеллу, Шотландії де збереглися кельтські королівства. В кін.7ст.англосаксонські королівства дещо укрупнилися, стало 7 (гептархія). На півдні утворилось 3 короліства саксів-Уессекс, Сессекс, Ессекс, у центрі і на північному сході, де оселилися головним чином англи, оформилися королівства Мерсія, Нортумбрія і Східна Англія. На крайньому південному сході юти ще в 5-6ст.утворили королівство Кент. Для суспільного ладу ранніх англосаксонських королівств характерними є яскраві риси родових відносин, що довго зберігалися. На основі численних ,,правд”, 7-8ст.можна відновити картину суспільних порядків англосаксів, які багато в чому нагадують суп.лад франків. Основну масу н-ння становили вільні люди-керли. Це були самостійні селяни, які володіли великими ділянками землі, що мали назву-гайди. Вергельд керла становив 200 шилінгів. Вергельд знатної людини – ерла, спочатку = тільки 400 шилінгам. Крім керла, ,,правди” називають ще летів або уїлей. Це – напіввільні люди, які своїм становищем нагадують франк.літів. Вони не мали власної, а обробляли землю ерлів за певні повинності. Їхній вергельд становив бл.80 шилінгів. У знатних англосаксів-ерлів були також і раби, які частково використовували на двірських роботах. Характерні були органи самоврядування. Основним серед них було село-тун. Воно являло собою сільську общину з общинними угіддями, сільськім сходом-галімотом. Представники сільських общин збиралися щомісяця на сотенні збори. Над зборами стояли народні збори грастф. Королівський представник- офіційний начальник графства-шериф у свої діяльності повинний був зважати на цю раду графства. При королі збирався уїтенагемот-рада знаті всього об’єднаного королівства. Затверджував закони і був верховним судилищем країни. Належало право обирати право королів і скидати їх.

14. Заснування варварських королівств на території ЗХ.Є.

Першими випробували на міцність рим.ім. у 2-1ст до не.германські племена кімврів, тевтонів,свевів, батьківщиною яких були північні області Є.проте римляни ще спромоглися поставити заслін їхній експансії. Варвари до середини 2ст.не. Дали римлянам спокій. У 2пол.2ст.напади варварів на рим.ім.відновилися. Римлянам довелося поселити на свої терит.окремі варварські племена, доручивши їм охорону свої кордонів. У сер.3 ст.германці прорвали оборону на кількох ділянках. Вторглися алемани і франки у Галлію та Іспанію, готи- на північ Балкан. Ціною неймовірних зусиль римляни витіснили нападників- варварів. Римляни на зх.-до 406р, а на сх.-до останьої третини 6ст. сяк-так утримували реунсько-дунайський вал. До сер.4ст.із сонму готських племен утворилися союзи зх.готів (вестготів) і сх..годів(остготів). Вестготи проживали між Дунаєм і Дніпром, остготи- між Дніпром і Доном, включаючи Крим. До складу цих племінних союзів входили також фракійські, сарматські племена. У 375р. остготський племінний союз розгромили гунни. Вестготи звернулися по допомогу до Сх..рим.ім. Римляни необачно оселили бл.70тис. вестготів як федератів на правому березі Нижнього Дунаю-в Мезії. У 378р. вони буквально розшматували рим.армію при Адріанополі. В 410р.вестготи під проводом Аларіха оволоділи Римом і пограб.його. З вестготами було укладено договір, і вони вже на правах федератів заснували в ім. у 418р.перше варварське королівство ( у півд.зх.Галії). В 406р.вандали,алани,іквади прорвали в районі Майна оборону франків і вторгнулися в Галію. 2-а хвиля ціх племен накрила Італію, а в 409р.і Іспанію. У 435р. вандали захопили Карфаген. У 442р. вони утворили незалежне варварське королівство. Гуни в 379р. слідом за вестготами вторглися в Мезії, у 436р. почали рухатися. Очолював їх вождь Аттіла. Гуни розгомили в галії перше королівство бургундів зі столицей у Ворсі. Пізніше частина бургундів увійшла до складу гунського союзи, інші римляни переселили в район Женевського озера, де в сер.5ст. виникло так зване 2-е Бургундське королівство. В 451р. Аттіла вторгнувся в Галлію, на Каталаунських полях зазнав поразки від полководця Аеція. В 453р. Аттіла в ніч після свого одруження з Ільдекою раптово помер. У 454р.ім.Валентиніан 3 стратив Аеція. Проте імператор загинув не вдові від руки відданого Аецію воєначальника. На весні 455р.у гирлі Тібру зявився флот вандалів. Вандали без особливих зусиль оволоділи Римом. Вони захопили Болеарські острови, Корсіку. Вгамували вандалів Візантія, яка в 534р. завоювала їхнє королівство. Рим.уряд роступився владою місцевій адміністрації. Коли в 476р.римляни вирішили не надавати варварам нових територій для поселення, ті здійснили держ.переворот. Командир герм.найманців Одоакр повалив ост.Зх.рим. ім.. Ромула Августула і став конунгом Італії. У 476р. ЗХ.рим.імперія припинила своє існування. У 6 ст. баски захопили галльські землі на південь і зх.від Гаронни. У Британії поселилися сакси, англи, юти та фризи. Півн.-Зх.окраїна Галлії де оселилася частина кельтських племен бритів, дістала назву Бретань. До кін.5ст. на руїнах Зх.-рим.ім.склалася низка варварських держав: Вандальська,Вест готська,Свейська, Бургундська,Франкська та Остготська держава Одоакра в Італії.


10. Судоустрій та судочинство у країнах Зх.Є. у С.В.

Кожний феодал прагнув урвати собі шмат судової влади. Судова влада давала можливість феодала тримати в послугу селян, збагачуватися за рахунок судових штрафів і конфіскації майна, перетвоюючи традиційні підношення феодалам на обов’язкові побори. Справляти судові ф-ї в С.В.було не складно. Суддям цілком вистачало,, трішки памяті і практики”. Якщо справа видавалася наддто заплутаною, вирішення її можна було передоручити Господу Богу, тобто призначити Божий суд. Судді задовольнялися найпростішими доказами вини, свідків заслуховували вряди-годи, до того ж свідчення просто фіксували на папері, але не аналізували. Суддю, через помилку якого страчували невиного, змушували публічно покаятися. Суспільство визнавало за суддею право на помилку та її виправлення. З появою міт а від так і пожвавлення торгівлі, практичне купецтво обзавилося власним судочинством. Теж саме зробили і інші сусп.стани. Суд перетворився на станові: феодали мали свій суд, духовенство свій, городяни свій. Свого суду не мали тільки селяни: вони підлягали суд.владі своїх панів.У державі Меровінгів судові функції виконували корол.чиновники-графи. На скликаних судових асамблеях обирали юристів, які ухвалювали вироки. Графи лише забезпечували виконання цих вироків. Карл Великий реформував суд.систему. Відтоді загальні асамблеї скликалися рідше, графи розглядали лише великі справи, дрібними ж позовами займалися їхні помічники-сотники чи наглядачі. У Фр. Та півн.Італії домінувала сенйоріальна юстиція. Колишні сотенні та окружні суди там швидко зникли, одначе графський суд зберігся. Графський суд опікувався власними справами і втручався в судові процеси лише тоді, коли нижча судова інстанція виявляла свою безпорадність. В анг.судовій системі не існувало відмінностей між вищим і нижчим правосуддям. В Є.вищою судовою інстанцією був монарх. Фр.король судив лише найбільших феодалів та осіб, безпосередньо залежних від нього. Сеньйоніальний суд як правило було лише імітація справедливості. Королівська юстиція краще захищала права простого люду. З 12ст.сеньйоріальні суди поч..втрачати своє значення. Королівські судді розїзджали по країні обмежуючи сферу впливу сенйоріальної юриспруденції. Судові вироки з часом ставали дедалі жорсткішими. Бл.10ст.церква виступила за введення-тілесних покарань. Середньовіччя не створило досконалої судово правової системи, яка б функціонувала по справжньому послідовно і об’єктивно.

33Виникнення Французького королівства. Королівська влада за перших Капетингів

. Под властью последних Каролингов во Франции остались Нейстрия и северо-западная часть бывшей Бургундии — герцогство Бургундия..В X в. междоусобные войны между немецкими и французскими Каролингами велись почти непрерывно. Много бедствий принесли постоянные набеги норманнов. В ожесточенной борьбе с ними на первый план — в противовес ослабевшим и потерявшим почти все свои поместья Каролингам — выдвинулись богатые и влиятельные графы Парижские. Они успешно защитили от страшного врага свои города — Париж и Орлеан — и отстояли Центральную и Южную Нейст-рию, но область на северо-западе, примыкавшую к устью Сены, пришлось в начале X в. уступить норманнам, основавшим здесь герцогство Нормандию. В течение X в. шла борьба за корону между графами Парижскими (Робертинами) и последними Каролингами. Наконец в 987 г. крупнейшие светские и духовные феодалы избрали королем Робертина Гуго Капета, и с тех пор до конца XVIII в. французская корона оставалась за потомками Капетингов.В X в. страна обрела свое теперешнее имя. Она стала называться не Галлией или Западно-Франкским королевством, а Францией (по наименованию области вокруг Парижа — Иль-де-Франс).На территории, занятой северофранцузской народностью, образовалось несколько крупных феодальных владений. Почти все побережье Ла-Манша занимало герцогство Нормандское. Основавшие его норманны быстро восприняли язык северофранцузской народности и французские феодальные учреждения. В течение X и начала XI в. нормандские герцоги расширили свои владения по побережью Ла-Манша до Бретани на западе и почти до Соммы на востоке, подчинив себе также графство Мэн.Крупнейшие феодалы — герцоги и графы — были почти независимы, хотя и считались вассалами короля, стоявшего во главе феодальной иерархии.Наличие во Франции двух хотя и родственных по языку народностей усугубляло феодальную раздробленность. Южные области вплоть до XIII в. лишь номинально числились в составе государства. Король был верховным сюзереном (главой феодальной иерархии) главным образом на территории северофранцузской народности.Первые короли из дома Капетингов мало чем отличались от крупных феодалов. Они не имели постоянного местопребывания, переезжали со своей свитой из одного поместья в другое. Даже в своем домене королям приходилось бороться с вассалами, которые, опираясь на свои замки, разбойничали на дорогах. В XI в. Капетинги медленно накапливали земельные владения, извлекая доходы главным образом из собственных поместий, т. е. от непосредственной эксплуатации зависимых и крепостных крестьян

34.Возникновение единого немецкого раннефеодального государства

Однако, несмотря на сепаратизм герцогов, в Германии в это время существовали уже объективные предпосылки для усиления королевской власти. В первую очередь, они коренились в незавершенности процесса феодализации. В укреплении королевской власти были заинтересованы многочисленные средние и крупные аллодисты, нуждавшиеся в помощи сильной королевской власти для захвата общинных земель и подчинения свободных общинников. В поддержке со стороны королевской власти нуждались также монастыри и епископства, заинтересованные в расширении церковного землевладения. С другой стороны, политическое объединение Германии в это время было необходимо перед лицом внешней опасности; с конца IX в. Германия стала ареной набегов норманнов, а с начала X в. — и венгров, обосновавшихся в Паннонии. Их конные отряды неожиданно вторгались в Германию, опустошая все на своем пути, и так же внезапно исчезали. Попытки организовать действенный отпор венграм силами пешего ополчения отдельных герцогств оказывались неэффективными.
35.Внутрішня політика королів Саксонської династії.

Объективные предпосылки для усиления королевской власти в Германии были использованы королями Саксонской династии (919— 1024), при первых представителях которой — Генрихе I и Оттоне I — фактически сложилось Германское раннефеодальное государство. Генрих I (919—936) искусной политикой добился признания своей власти всеми племенными герцогами, в том числе и Арнульфом Баварским. Используя феодальные распри во Франции и опираясь на поддержку части лотарингских феодалов, он присоединил Лотарингию. Успешно велась борьба против набегов венгров. Большое значение имело строительство замков и создание тяжеловооруженной рыцарской конницы, способной успешно бороться с подвижными венгерскими отрядами. Первая крупная победа над венграми была одержана в 933 г. на саксоно-тюрингской границе, а в 955 г. в решающей битве на реке Лех, близ Аугсбурга, венграм было нанесено сокрушительное поражение, после чего их набеги на Германию прекратились. Несмотря на успехи в борьбе с внешними врагами, положение королевской власти в стране по-прежнему оставалось неустойчивым. Централи-заторской политике королевской власти оказывали упорное противодействие племенные герцоги. Они признали за Генрихом I королевский титул только после того, как он отказался от всякого вмешательства во внутренние дела герцогств. Но когда сын и преемник Генриха I, Оттон I (936—973), сделал попытку подавить самостоятельность герцогов, это вызвало восстание.Чтобы обуздать эти сепаратистские устремления и укрепить авторитет центральной власти, необходимо было создать действенные органы управления, способные проводить на местах политику королевской власти, быть ее надежной опорой. Эту задачу Оттон I пытался решить при помощи союза с церковью, которую он стремился поставить на службу государству. Материальной базой этого союза явились обильные земельные пожалования короля церковным учреждениям. Подавляющее большинство подобных раздач падает на правление Отгона I и его сына Отгона II.Земельные пожалования церкви сопровождались предоставлением ей широких политических прав в отношении всех, кто сидел на этих землях. Церковь превращалась в крупнейшего феодала-иммуниста. На территории церковного иммунитетного округа запрещался всякий суд, кроме церковного. Церковные учреждения получили права высшей (уголовной) юрисдикции над зависимым населением.Оттоновские иммунитетные привилегии, предосгавляя церковным учреждениям широкие государственные полномочия, превращали их фактически в важнейшие исполнительные органы государства. Епи-скопствам и имперским или королевским аббатствам, непосредственно подчиненным императору или королю, предоставлялся так называемый королевский банн над территорией, далеко выходящей за пределы их земельной собственности. Под королевским банном понимались совокупность государственных функций и полномочий (судебных, военных, административных и др.), принадлежавших королю и его должностным лицам.Щедро одаряя церковь земельными владениями и политическими правами, Огтон I вместе с тем стремился прочными узами привязать ее к престолу, превратигь в послушное орудие своей власги. Все епископские и аббагские должносги находились в фактическом распоряжении короля. Духовенсгво лишь выдвигало кандидатов на эти должности, но утверждал их и вводил в должность король. Когда должность епископа или имперского (королевского) аббата оставалась вакангной, все доходы с их земли шли королю, который поэтому не спешил замещать их.
  1   2   3   4   5   6   7


1.Термін ,,Середні Віки ”. Пе ріодизація середніх віків
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации