Попович П.Я. Економічний аналіз діяльності суб’єктів господарювання. Підручник - файл n1.doc

приобрести
Попович П.Я. Економічний аналіз діяльності суб’єктів господарювання. Підручник
скачать (3807.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc3808kb.14.09.2012 12:27скачать

n1.doc

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22

Вплив чинників завантаження устаткування в часі його роботи на додатковий випуск його продукції



За цими даними розрахуємо коефіцієнт екстенсивного використання устаткування (співвідношення фактично відпра­цьованих верстато-годин до прогнозних): 690 : 739 = 0,94, коефіцієнт інтенсивного використання устаткування (співвід­ношення фактичного випуску продукції за одну верстато-годину до прогнозного): 5,3 : 4,8 = 1,1, а також коефіцієнт інтегрального використання: 0,94 х 1,1 = 1,03.

Дані свідчать про резерви виробництва, прогнозний фонд часу, вико­наний на 94%, що привело до випуску продукції, хоча ці втрати були покриті при зростанні продуктивності устаткування на 10,4% (5,3 х 100 : 4,8).

Загальне відхилення від прогнозу випуску товарної продукції становило 110 тис. грн., у тому числі:

а) за рахунок зменшення числа відпрацьованих верстато-годин недодано продукції на суму:

(– 49 х 4,8) = –235,2 тис. грн.;

б) у результаті зростання виробітку за верстато-годину випуск продукції зріс на суму:

+0,5 х 690 = 345 тис. грн.

Загальний вплив двох чинників зумовив перевищення прогнозу на суму:

345 – 235,2 = 110 тис. грн.

Екстенсивне використання устаткування характеризується також коефіцієнтом змінності Кзм, який визначають як співвідношення відпрацьованих верстато-змін Тзм до загальної кількості встановленого устаткування Свст:

.

Наприклад, у цеху 200 одиниць устаткування, з них 190 працювали у першу зміну і 100 у другу, тоді загальний коефіцієнт змінності становитиме:

.

Підвищення коефіцієнта змінності прямо пропорційне до збільшення випуску продукції. Якщо Кзм зросте від 1,45 до 1,7, то додатковий випуск продукції становитиме:

тис. грн.

Основними причинами низького коефіцієнта змінності є неукомплек­тованість робітниками, несправність устаткування, наднормативний ремонт, недоліки у забезпеченні матеріальними ресурсами і т. д.

Інтенсивне використання основних засобів характеризується не лише показниками випуску продукції за 1 верстато-годину, а й рядом натуральних та умовно-натуральних показників: одержання продукції з
1 м виробничої площі і т. ін.

Цей показник характеризує також ефективність використання виробничих засобів у їх пасивній частині. Випуск продукції з 1 м2 вироб­ничої площі визначають як співвідношення товарної продукції підпри­ємства до величини його виробничої площі. Зростання випуску продукції з 1 м2 виробничої площі свідчить про підвищення ефективності її використання.

При аналізі враховують прогресивні зміни в структурі виробничих площ (табл. 29).

Таблиця 29

Оцінювання динаміки використання виробничих площ


На даному підприємстві структура виробничих площ дещо погір­шилась, оскільки питома вага площі цехів зменшилась на 1%.

За даними таблиці можна визначити вплив на випуск продукції за 1 м2 їх виробничої площі.

Загальне відхилення випуску товарної продукції +56,00 грн.:

а) за рахунок зменшення виробничих площ цехів випуск продукції зменшився:

–84 х 195,9 = – 10575 грн.;

б) за рахунок підвищення випуску продукції з 1 м2 виробничої площі цехів:

+23 х 28574 = +65720 грн.

Підсумковий вплив чинників: 65720 – 10575 = 55145 грн.

Розбіжність у балансі відхилень впливу чинників у сумі 855 грн.
(55145 – 56000) пояснюють заокругленнями, проведеними у табл. 29.

Такий аналіз доцільно проводити також у внутрішньо­виробничих підрозділах підприємств.


6. 3. Аналіз забезпеченості підприємства матеріальними ресурсами й ефективності їх використання
Важливим чинником розвитку та інтенсифікації виробництва є стабільна забезпеченість підприємства матеріальними ресурсами та їх раціональне використання. З переходом до ринку докорінно змінюється система постачання підприємства сировиною і матеріалами, комплектуючими виробами та енергоносіями.

Для того, щоб визначити, якою мірою підприємство забезпечене матеріальними ресурсами, необхідно:

– вивчити порядок розрахунку й обґрунтованість договорів про поставку матеріальних ресурсів, умови поставок;

– визначити характер виробничих матеріальних запасів і зміну їх структури;

– перевірити обґрунтованість норм виробничих запасів і потребу в матеріальних ресурсах;

– виявити можливості зменшення виробничих запасів і потреби
в матеріальних ресурсах;

– розробити заходи щодо зниження наднормативних і зай­вих запасів матеріалів.

Перевіряючи розрахунки потреби, необхідно з’ясувати, чи враховані зміни в номенклатурі й асортименті призначеної до випуску продукції, чи враховані зміни питомих витрат на одиницю продукції, чи враховані заходи щодо підвищення технічного рівня виробництва і праці.

Загальна потреба підприємства в тому чи іншому виді матеріалів становить:

По = Пп + Пе + Пр + Пзв – Зн,
де По – загальна потреба; Пп – потреба у виробництві; Пе – потреба в експериментально-дослідних роботах; Пр – потреба у ремонті; Пзв – потреба в утворенні нормативних залишків на кінець аналізованого періоду; Зн – запас на початок аналізованого періоду.

Після перевірки потреби в матеріальних ресурсах визначають джерела їх покриття і забезпечення.

До внутрішніх джерел забезпечення належить власне виробництво, використання відходів.

До зовнішніх зараховують надходження від постачальників за договорами (додаткова заготівля).

Виробничі запаси розглядають як частину матеріальних ресурсів, що не вступили у виробничий процес, але їх наявність на підприємстві в заданих розмірах є об’єктивною умовою ритмічної роботи.

Аналіз термінів та обсягів поставок матеріалів за укладеними договорами пов’язаний з перевіркою запасів відповідних матеріалів на складі. Наявні запаси мають задовольняти потребу підприємства в матеріалах на період інтервалів між поставками.

Забезпеченість (мінімальний запас) днів становить:

3 min = Но:Дп,
де Но – запас того чи іншого виду матеріалу; Дп – добова потреба у цьому матеріалі.

Це дає змогу встановити величину запасу в днях окремих видів матеріалів на складі. Визначають також інтервали між фактичним надходженням матеріалів на склад й інтервали поставок за договорами з постачальниками.

Завезення матеріалів з боку визначають як різницю загальної потреби і внутрішніх ресурсів.

При великій номенклатурі матеріалів, які споживають, визначають обґрунтованість потреб за тими матеріалами, що мають найбільшу питому вагу в собівартості продукції, а також за дорогими і дефіцитними. За даними цифрового матеріалу Тернопільського фарфорового заводу визначимо повноту обліку потреби в матеріалах і правильність визначеної їх величини (табл. 30).

Таблиця 30

Аналіз забезпеченості підприємства окремими видами матеріалів



Дані свідчать, що розрахункова потреба була завищена на 50 т.

Аналогічно визначають реальну забезпеченість з урахуванням внутрішніх ресурсів.

При аналізі зіставляють зростання виробництва окремих видів продукції і фактичні виробничі запаси, зростання абсолютних запасів і збільшення їх потреби на добу. Потім встановлюють, яка склалась кон’юнктура на товарно-сировинній біржі і які можливості придбання додаткової кількості матеріалів.

У процесі аналізу визначають час простою через несвоєчасні, неповні чи неякісні поставки, встановлюють, які заходи були проведені для виконання поставок.

Визначення потреби і забезпечення раціонального вико­рис­тання матеріальних ресурсів тісно пов’язані з їх нормуванням.

Норма – це завдання, що фіксує гранично допустиму величину витрати конкретного матеріального ресурсу на виробництво одиниці продукції чи виконання одиниці роботи. У норму витрати включають матеріальні ресурси на безпосереднє виконання технологічного процесу виробництва продукції чи робіт з урахуванням технологічних відходів матеріалів і втрат, зумовлених прийнятою технологією.

Норми встановлюють на одиницю продукції, виходячи з того, що вони мають враховувати підвищення якості продукції, її конкуренто­спро­можність, прогресивність нових видів.

Прогресивною для підприємства вважають ту норму, що спирається на передові технологічні норми, нову техніку і організацію виробництва, передбачає менші питомі витрати, ніж у попередньому періоді. Норми мають відображати головні напрямки технічного прогресу. У той же час прогресивні норми самі собою є чинником, що стимулює технічний прогрес, бо завдання з економії матеріальних ресурсів, реалізовані у нормах, потребують систематичного вдосконалення технології, вищої організації виробництва.

Стан нормативної бази в промисловості все ще не повною мірою відповідає вимогам підвищення ефективності виробництва. Більшість норм встановлюють за фактичними витратами за попередній період або за аналогією. Тому на практиці трапляються застарілі, а іноді й завищені норми витрат, що не орієнтують на досягнення найліпших результатів і можуть бути джерелом зловживань і крадіжок.

Виявлення відхилення фактичної витрати від таких норм не відображає реальної перевитрати матеріальних ресурсів чи зміни матеріаломісткості.

Тому при аналізі обґрунтованості норм витрат проводять такі порівняння:

• поточні норми і фактичні витрати із середньогалузевими;

• поточні норми на порівняльну продукцію з нормами минулого року

відносної матеріаломісткості нової і старої продукції;

• фактичні витрати з поточними нормами.

Порівняння поточних норм щодо порівняльної продукції і фактичних витрат з середньогалузевими нормами дає змогу визначити місце підприємства серед його конкурентів. Слід також ураховувати, що відхилення поточних норм від середньогалузевих може виникнути через різні природні умови, стан техніки і технології, транспортування тощо. Системний аналіз причин невідповідності поточних норм підприємства і галузевих норм дасть змогу знайти найбільш економічне рішення у визначенні реальних затрат, які беруть у розрахунок поточних.

Прогресивність поточних норм щодо порівняльної продукції встановлюють способом порівняння їх з нормами минулих періодів. Порівняння фактичних затрат з поточними нормами показує ефективність використання матеріалів у виробництві.

Дані про відхилення норм через причини їх утворення (заміна одного матеріалу іншим у результаті розподілу і т. ін.) є важливою інформацією про зміну матеріаломісткості продукції.

Приклад такого аналізу обґрунтованості норм витрат продемонструємо, використовуючи дані Тернопільського фарфорового заводу для випуску чайного сервізу «Ранок».

Таблиця 31

Прогресивність норм витрат матеріалів


Перевищення фактичних норм, норм минулого року свідчить про їх необґрунтованість або про невиконання заходів щодо забезпечення нормативних витрат на виріб.

Аналіз ефективності використання матеріальних ресурсів найбільшою мірою пов’язаний з дослідженням матеріало­місткості виробництва продукції.

Стосовно економічного змісту матеріаломісткість продукції промисло­вих підприємств можна поділити на:

• матеріаломісткість всього обсягу виробництва;

• питому матеріаломісткість окремих виробів.

Матеріаломісткість всього обсягу виробництва продукції є узагальню­вальним вартісним показником, і її розраховують як співвідношення всієї величини матеріальних затрат (без амортизації) до вартості товарної продукції. Вона характеризує затрати всіх видів матеріальних ресурсів (сировини, основних і допоміжних матеріалів, купованих напівфабрикатів, палива й енергії) на 1 грн. товарної продукції підприємства.

Поряд із розрахунком загального показника матеріа­­ло­міст­кості доцільно визначити й окремі показники, що характе­ризують використання окремих видів матеріальних ресурсів (основних, допоміжних, купованих напівфабрикатів, палива, енергії), сировинно-, метало-, паливо-, енерго­місткість і т. ін.

Окремі показники дають змогу погодити вартісні показники матері­аломісткості з натуральними, проаналізувати структуру показника.

Питому матеріаломісткість конкретних видів продукції можна визначити як у вартісному, так в умовно-натуральному та натуральному виразі. Натуральний розрахунок можна проводити на виробництвах, де використовують відносно однакові види сировини і матеріалів. Вартісний показник питомої матеріаломісткості визначають як співвідношення вартості витрачених матеріальних цінностей на виріб до його ціни.

У розрахунку питомої матеріаломісткості на одиницю продукції та 1 грн. ціни використовують дані про фізичний обсяг випуску і витрати матеріалів. При такому розрахунку матеріаломісткості беруть до уваги лише зміну фізичних обсягів випуску продукції і витрачених матеріалів. Однак під впливом НТР підвищується суспільна корисність кожного виду вироблюваної продукції, зростають її споживчі властивості (підвищення потужності, продуктивності, надійності та довговічності). У цьому випадку затрати матеріальних ресурсів на одиницю продукції навіть у нату­ральному виразі можуть зростати, тому важливо порівняти зростання суспільної корисності виробу і затрат матеріалів та праці на його виробництво.

Для характеристики матеріаломісткості розраховують два узагаль­нювальних показники: матеріаломісткість товарного випуску та матеріа­ловіддачу, використавши при цьому подану нижче аналітичну табл. 32.

Для визначення економії чи перевитрат матеріалів за рахунок зменшення чи збільшення матеріаломісткості продукції зміну коефіцієнта матеріаломісткості множать на матеріальні затрати базового періоду. Додатковий випуск продукції визначають шляхом множення перевитрат матеріалів на матеріаловіддачу базового періоду.

Таблиця 32

Показники матеріаломісткості продукції



При глибшому аналізі загальної матеріаломісткості товарного випуску визначимо, який з елементів матеріальних затрат вплинув на її зміну. Розраховують часткові показники матеріаломісткості відповідно до елементів затрат: сировини, основних матеріалів, купованих напівфаб­рикатів, допоміжних матеріалів, паливних і енергетичних затрат. Методика розрахунку і аналізу цих показників така, як і методика аналізу загальної матеріаломісткості.

Результати зміни матеріаломісткості товарного випуску продукції потрібно підтверджувати аналізом питомої матеріало­місткості окремих виробів на основі калькуляції їх собівартості.

Матеріаломісткість продукції перебуває під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників, що залежать і не залежать від діяльності підпри­ємств.

Внутрішні чинники розглядають з двох позицій: ті, що характеризують рівень прогресивності застосовуваних конструкторських рішень (вдосконалення технології виробництва, вироблення товарів з легких і дешевих матеріалів), і ті, що відображають прогресивність технологічного використання матеріалів, купованих виробів та відходів.

До зовнішніх чинників належать: зміна ринкових цін на сировину, матеріали, паливо, енергію і на готову продукцію; невиконання постачальниками зобов’язань щодо термінів, розмірів і номенклатури поставок, а також якості сировини, яку поставляють і витрачають.

Чинники, що впливають на відхилення фактичної матеріало­місткості від нормативної, випливають із невідповідності фактичної вартості витрачених матеріалів нормативній. Ця невідповідність виникає через такі причини:

• неповне здійснення заходів щодо економії матеріалів;

• заміна одного матеріалу іншим;

• нераціональний розподіл матеріалів, їх невимірність;

• відхилення у технології виготовлення виробів, що спричиняє

додаткові відходи;

• допущений брак і т. ін.

Всі ці причини, зрештою, можна поділити на чинники норм, цін і вироб­ничих втрат.

Чинник норм об’єднує причини, пов’язані з упровадженням доско­наліших конструкцій; економічної технології застосування замінників, механізації та автоматизації виробничих процесів, вдосконалення організації робочих місць і т. ін.

Відхилення фактичних витрат від норм вираховують на основі калькуляції собівартості окремих виробів і узагальнюють за всім випуском продукції. Вплив зміни чинника норм визначають шляхом множення різниці між фактичними і минулорічними витратами на минулорічну ціну (табл. 33).

Таблиця 33

Матеріаломісткість чайного сервізу «Ранок» за ціною 45 грн.



Дані аналітичної таблиці свідчать, що відхилення від норм зумовили зростання матеріаломісткості на 0,003 грн. за рахунок зміни норми і ціни.

Узагальнення впливу цього чинника за всіма виробами дає змогу встановити зміну загальної матеріаломісткості. Визначені відхилення від норм і зміни норм аналізують за причинами їх утворення.

Основною причиною відхилення є заміна одного матеріалу іншим. Заміни спричиняють відхилення як у кількості, так і в заготівельній вартості матеріалів, які витрачають. Важливо в аналізі виділити вплив цих чинників на матеріаломісткість, особливо на тих підприємствах, де визначають норми витрат на рецептуру фарфорової суміші. Рецептуру суміші вважають доцільною у своїх пропорціях, якщо вона дає більший вихід продукції при меншій вартості суміші, поліпшує чи зберігає якість продукції.

Заміна матеріалів виникає через недопоставки матеріальних ресурсів, невиконання поставок щодо сортності, комплектності тощо. Їх вплив на матеріаломісткість товарної продукції визначають шляхом множення різниці у нормах витрати недопоставленого матеріалу на договірну заготівельну ціну.

Чинник зміни цін і тарифів. На відхилення фактичної вартості від розрахункової матеріалів, напівфабрикатів, палива й енергії впливають:

– зміна цін на товарно-сировинній біржі;

– зміна величини транспортних витрат;

– заміна одного матеріалу і палива іншими.

Для розрахунку чинника цін необхідно визначити різницю між фактичною і минулорічною цінами і помножити її на фактичну кількість спожитого матеріалу.

Значним чинником впливу на матеріаломісткість товарного випуску є виробничі втрати і відходи. У легкій промисловості вони становлять понад 20 відсотків всієї продукції. Повна частина відходів та втрат при сучасній техніці є неминучою, і її закладають у норму.

Для розрахунку впливу наднормативних відходів і втрат через брак на матеріаломісткість продукції використовують дані про собівартість забракованих виробів за ціною можливого використання і відходи за ціною вихідної сировини.

Вплив наднормативних відходів на матеріаломісткість продукції становить:

,

де – зміна матеріаломісткості товарної продукції; збільшення матеріальних затрат за рахунок наднор­мативних зворотних відходів;
– фактичний обсяг товарної продукції.

= DВвідсDВвід,

де DВвід – наднормативні відходи за ціною можливого використання; DВвідс – наднормативні зворотні відходи за ціною вихідної сировини.
Важливо у процесі аналізу не лише визначити величину впливу цих чинників, а й проаналізувати причини, що призвели до додаткових відходів.
РОЗДІЛ 7. аналіз результатів соціального

розвитку підприємства
7.1. Аналіз соціальної структури та показники оцінки

результатів розвитку підприємства
Соціальна структура колективу підприємства – важлива характе­ристика його соціального розвитку, що являє собою співвідношення різних соціальних груп і верств у трудовому колективі. Вона визначається різноманітними чинниками, залежить від організаційно-правової форми підприємства, структури управління, рівня професійної кваліфікації і заробітної плати робітників, а також їх статево-вікової структури. Особливий вплив на соціальну структуру має морально-психологічний клімат у колективі, який визначається наявністю людей з різним темпераментом і характером, різну цільову особисту орієнтацію і мотивацію. Загалом, соціальна структура колективу підприємства наведена у табл. 34.
Таблиця 34

Соціальна структура колективу підприємства


Здоров’я робітників, рівень їх знань і культури, досвіду, здібностей, рівень професіоналізму відбиваються на результатах праці й належать до важливих характеристик соціального розвитку підприємства та соціальної активності трудового колективу.

Основні показники оцінки соціального розвитку підприємства такі.
1. Показники умов праці й охорони здоров’я:






2. Показники культурних і соціально-побутових умов:












3. Загальні показники соціальної стабільності:








4. Показники умов праці (режим праці та умови виробництва).

5. Рівень освіти й кваліфікації.

6. Показники стану виробничого середовища.

Інтегральний показник результатів соціального розвитку підприємства може бути виражений як відношення суми значень показників до їх числа.


7.2. Аналіз умов праці та системи соціальних пільг і виплат
На рівні підприємства вдосконалення трудових відносин передбачає соціологічний аналіз чинників, що визначають ставлення працівників до праці. Методами збору емпіричних даних про соціально-психологічний клімат у колективі підприємства є: досвід, знання, експеримент, спостереження, вивчення документів.

Умови праці та її організація справляють визначальний вплив на ставлення працівників до праці. До визначальних характеристик умов праці відносять: режим роботи; наявність перерв та їх тривалість; освітленість робочих місць; наявність необхідної оргтехніки, обчислю­вальної техніки, кондиціонерів, іншого обладнання робочих місць; наявність їдалень, буфетів й рівень їх обслуговування; рівень медичного обслуговування; наявність та обладнання місць відпочинку тощо. Опосередковано впливають на умови праці елементи соціальної інфраструктури: житлово-побутові умови, місце проживання працівників, розвиток транспортних мереж. Соціальні чинники корелюються з виробничими. У їх числі: рівні оплати праці, виробничої самостійності, можливість впливати на рішення стосовно процесу праці, взаємо­відносини у трудовому колективі, стиль керівництва тощо. Вдосконалення умов праці, приведення їх у відповідність із потребами й здібностями працівників, підвищення їх кваліфікації сприяють підвищенню творчого ставлення до праці. Умови праці є показником рівня соціального розвитку підприємства.

До значущих внутрішніх соціальних характеристик відносять особливості управлінської праці. Вони визначаються як характером діяльності апарату управління, так і завданнями, які він покликаний виконувати, й змістом управлінської праці, яка належить до категорії розумової праці. Її предмет – процеси обробки інформації. Умови праці ІТП характеризують планування службових приміщень і робочих місць працівників, розпорядок робочого дня, графіки проведення нарад.

Важливими напрямами організації праці є: вдосконалення форм розподілу й кооперації праці працівників управління, нормування управлінської праці, використання ефективних методів роботи, планування робочого дня, поліпшення організації робочих місць та умов праці. Велике значення для наукової організації праці адміністративно-управлінського персоналу має оптимальна організація робочих місць, наявність необхідної оргтехніки. Великі перспективи щодо поліпшення інформаційного забезпечення праці, підвищення її рівня та ефективності мають комп’ютерні технології.

Розвиток ринкових відносин і розширення самостійності трудових колективів підвищують значущість соціальних пільг і виплат, частка яких постійно зростає в обсязі сукупного прибутку працівника. Якщо раніше при працевлаштуванні люди передусім звертали увагу на розмір заробітної плати, то тепер обов’язково враховують й те, які види соціальної допомоги може надати підприємство. Ці пільги і виплати перестають бути тимчасовими. Вони стають важливою і необхідною умовою підтримки стабільності й підвищення життєвого рівня працівників і членів їх сімей. Цей вид прибутку, як і заробітна плата, й дивіденди, безпосередньо залежить від результатів роботи кожного працівника і підприємства загалом, оскільки його джерелом, як правило, є прибуток, отриманий від господарської діяльності. Отже, як учасники системи соціальних пільг і виплат працівники зацікавлені в кінцевих результатах роботи підприємства. Розвинена система соціальних пільг і виплат повинна сприяти:

• залученню висококваліфікованих працівників;

• збереженню груп висококваліфікованих працівників протягом необхідного терміну;

• підтримці конкурентоспроможності компанії на ринку праці за рахунок пропозиції працівникам вигідніших форм заохочення в інших компаніях;

• стимулюванню продуктивності праці.

Соціальні пільги можуть бути монетарними (у грошовому вираженні) і немонетарними (соціальні блага, деякі види благ з пакета компенсацій, різноманітні заохочення тощо).

У табл. 35 наведено перелік монетарних і немонетарних соціальних пільг.

Таблиця 35

Система соціальних пільг, наданих за рахунок підприємства


Як бачимо, способів соціальної підтримки багато і вони різноманітні. Нині більшість підприємств намагаються залучити фахівців саме соціальними виплатами й пільгами, оскільки рівень заробітків відносно однаковий.
7.3. Оцінка ефективності планування

соціального розвитку підприємства
Планування соціального розвитку підприємства – це науково обґрунтоване визначення мети, показників і завдань (термінів, темпів, пропорцій) з урахуванням стратегічних інтересів цього підприємства. Воно повинно здійснюватися адміністративними і суспільними структурами, а його реалізація – фінансуватися за рахунок коштів бюджету підприємства і спеціальних фондів на основі затверджених програм і положень.
Планування соціального розвитку підприємства має індикативний, рекомендаційний характер.

Основними методами розробки плану соціального розвитку підприємства є:

• експертний (заснований на залученні висококваліфікованих фахівців-

експертів для систематизації і формування громадської думки);

• аналітичний (включає системний, комплексний аналіз окремих

установчих елементів);

• нормативний (побудований на розробці соціальних нормативів);

• імітаційного моделювання (виходить з імітаційного моделювання

можливих результатів);

• логічного моделювання (включає систематизацію різних аналогій,

розробку сценаріїв, побудову дерева мети і дерева ресурсів);

• програмно-цільового (реалізовується за допомогою розробки певної

програми за обраною метою).

Основними розділами плану соціального розвитку підприємства можуть бути:

1) освіта й кваліфікація;

2) соціально-культурні заходи;

3) наукова організація;

4) охорона праці й безпека виробництва;

5) умови лікування й відпочинку;

6) санітарно-побутові умови виробництва;

7) фінансові ресурси.

Планування соціального розвитку підприємства повинно враховувати такий важливий чинник, як морально-психологічний клімат у колективі. Це може бути досягнуте в результаті проведення певної роботи. Її зміст – у добиранні членів колективу з урахуванням рекомендацій психолога, урегулюванні конфліктних ситуацій, правильної організації управління.

Загалом, управління соціальним розвитком засноване на програмно-цільовому підході. У його рамках визначаються окремі блоки управління (науково-аналітичний, нормативно-правовий, організаційно-управ­лінський). За кожним блоком виробляється певна мета, яка реалізовується шляхом спеціальних керівних впливів. Управлінським процесом займаються конкретні суб’єкти управління. Структура управління, що забезпечує нормальний соціальний розвиток підприємства, подана у табл. 36.
Таблиця 36

Структура управління соціальним розвитком підприємства



Оцінка ефективності планування соціального розвитку підприємства може бути здійснена шляхом діагностики виконання окремих розділів та індикативних показників плану соціального розвитку.

РОЗДІЛ 8. АНАЛІЗ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇЇ
8. 1. Мета, етапи і зміст аналізу
Собівартість продукції є головним ціноутворювальним чинником. Виживання суб’єкта господарювання в умовах конкуренції залежить від можливості підтримувати оптимальний рівень собівартості продукції. Вирішення цього завдання залежить від багатьох чинників, головним з яких є стратегія у своєму конкурентному середовищі й ефективність використання ресурсів. Відповідно до обраної стратегії виробник належить до категорії з низькою собівартістю на масовому ринку або з добре зарекомендованими виробами в ролі гравця у середовищі ринку.

Якщо виробник належить до категорії працюючого на масовому ринку, то необхідно досягнути концентрації у собівартості. Не меншу увагу собівартості повинні приділити виробники, які працюють у середовищі ринку, а також інші суб’єкти господарювання, бо всім необхідно мати достатньо високий рівень рентабельності, що забезпечує виробництво і розширення його діяльності.

Важлива роль у забезпеченні оптимального рівня собівартості належить аналізу, головна мета якого – виявлення можливості раціо­нальнішого використання виробничих ресурсів, зменшення затрат на виробництво, реалізацію і забезпечення зростання прибутку. Аналіз собівартості є важливим інструментом управління затратами.

Для досягнення мети аналізу собівартості необхідна його організація на всіх етапах життєвого циклу виробів (робіт, послуг). Цього досягають шляхом проведення попереднього, подальшого (ретроспективного, історичного) і перспективного (прогнозуючого) аналізів. У ринковій економіці центр ваги зміщується на попередній і прогнозуючий аналізи.

Попередній аналіз здійснюють на стадіях життєвого циклу продукту (виробу) до початку масового випуску. Це стадія науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. На стадії науково-дослідних робіт (НДР) вирішують принципово нові технічні завдання, що задовольняють вимоги споживачів, визначають і систематизують вимоги до нової продукції, розробляють шляхи вирішення, приймають кінцеві результати про створення нової продукції, визначають рівні якості та затрат на виробництво продукції, зіставляють їх.

На стадії дослідно-конструкторських робіт (ДКР) здійснюють проектування, створення дослідних зразків і їх випробовування. На цьому етапі конкретизують технічні й економічні параметри, зіставляють їх.

Частину життєвого циклу після НДР і ДКР, з моменту запуску виробу в виробництво до зняття з нього, називають економічним циклом. Він складається з чотирьох етапів: запровадження, підйому, стабілізації, спаду.

Для етапу запровадження характерне повільне і розтягнуте в часі наростання випуску продукції. На цій стадії великі затрати здійснюють на підготовку виробництва, засвоєння технології, вдосконалення організації виробничого процесу.

Етап підйому доволі короткий у часі. Для нього властиві інтенсивне збільшення масштабів виробництва, швидке зменшення витрат (порівняно з періодом заснування). Зменшенню витрат сприяють зростання обсягу випуску продукції, запровадження серійної технології.

Для етапу стабілізації характерні стабільні темпи випуску продукції, невеликі темпи зменшення витрат.

Для етапу спаду властиві зменшення випуску, стабілізація, або деяке підвищення собівартості виробу. Економічним завданням цього етапу є мінімізація затрат на випуск виробів, що підлягають заміні.

Головний етап життєвого циклу багатьох виробів, наприклад засобів праці, – період експлуатації у споживача. До затрат у споживача належать: оплата праці, витрати на ремонт, енерговитрати й ін.

Оскільки на стадіях НДР та ДКР виробник може впливати на рівень цих витрат, то необхідно їх аналізувати і мінімізувати з метою збереження і розширення ринку збуту продукції.

На стадіях НДР та ДКР проводять розрахунки економічної ефективності, однак не можна запевняти, що тут не досягають високого рівня економічного запровадження з точки зору оптимальності затрат. Для досягнення мети оптимізації витрат на цих стадіях життєвого циклу виробів необхідно широко застосовувати порівняльний і функціонально-вартісний аналізи.

Порівняльний аналіз на ранніх стадіях життєвого циклу продукції можна здійснювати для вивчення загальних тенденцій і напрямків розвитку техніки, можливостей продажу нової продукції, оцінювання техніко-економічного рівня продукції і його оптимізації, рентабельності виробництва і реалізації продукції. Порівняння роблять із ліпшими зразками галузі закордонних країн (зі світовим рівнем). Об’єктами порівняння можуть бути технічні системи, вироби, окремі вузли, деталі , функції, параметри і т. ін.

Найважливіше методологічне питання порівняльного аналізу – порівнянність. При повній подібності вироби є ідентичними, при приблизній і частковій – аналогічними. Найважливішими умовами порівнянності є однорідність елементів і показників нового виробу порівняно з існуючими аналогами, тотожність розрахунків і одиниць вимірювання параметрів. За новими виробами встановлюють ступінь порівнянності з уже відомими зразками, при цьому чим оригінальніший виріб, тим менше прототипів для порівняння. У цьому випадку враховують насамперед функціональне призначення виробу. Вивчають реальні і можливі результати – параметри споживчих властивостей, їхні переваги порівняно з аналогами, собівартість одиниці виробу і способи її зниження, проектований рівень витрат на функціонування виробу в споживача. Такий порівняльний аналіз дає можливість вибору оптимального інженерного вирішення, є гарантом недопущення техніко-економічних прорахунків. Таким чином, основними
зав­даннями, які вирішують за допомогою порівняльного ана­лізу, є:

• оцінювання техніко-економічного рівня виробу;

• вивчення чинників, що впливають на техніко-економічні параметри

нового виробу й оптимізація їх;

• оцінювання економічності виробництва й експлуатації.

Об’єктами порівняння можуть бути реальні й абстрактні моделі виробу. Порівняння реальних моделей виробу здійснюють поетапно – від окремих елементів до технічної системи загалом. Порівняння абстрактних об’єктів дає змогу оцінити їхню суспільну корисність, екологічність і т ін. Основним економічним результатом порівнянь є вибір оптимального рівня витрат на одиницю виробу при високоякісних його характеристиках.

Важлива проблема використання методу порівнянь – доступ до відповідної інформації, що на даному етапі не повною мірою вирішено.

Щоб забезпечити оптимізацію рівня собівартості, необхідно органі­зувати керування витратами на всіх стадіях життєвого циклу виробу. Найважливішою функцією цього керування є аналіз, для проведення якого потрібне відповідне забезпечення його економічною інформацією. Не можна стверджувати, що це питання вирішене. На більшості підприємств важко отримати узагальнену інформацію про витрати на виробництво виробів за стадіями їхнього життєвого циклу.

Важливе значення у попередньому аналізі має використання функціонально-вартісного аналізу (ФВА). Основною метою ФВА на стадіях НДР і ДКР є попередження виникнення зайвих витрат, а на наступних стадіях життєвого циклу – зменшення або повне уникнення невиправданих витрат і втрат. Подальший (ретроспективний) аналіз собівартості продукції проводять після випуску виробів за визначений період (місяць, квартал, рік). Такий аналіз називають ще періодичним. Якщо аналіз проводять за короткі проміжки часу (щодня, 3, 5, 10 днів), то його називають оперативним.

Головне завдання періодичного аналізу собівартості – виявлення основних напрямків раціональнішого використання виробничих ресурсів, внутрішньовиробничих резервів зменшення витрат. Головне завдання оперативного аналізу собівартості продукції – своєчасне виявлення непродуктивних витрат і втрат, оперативне реагування з метою їх попередження й усунення. Оперативний і періодичний аналізи собівартості тісно взаємопов’язані, тому що служать одній кінцевій меті – зниженню собівартості.

Періодичний аналіз собівартості здійснюють за такими основними напрямками:

• аналіз структури витрат, її динаміки й оптимальності для одержання прибутку;

• аналіз динаміки собівартості за узагальнювальними показниками і чинниками їхньої зміни, пошук можливостей усунення чинників зростання собівартості;

• аналіз собівартості продукції за статтями;

• аналіз загальних чинників зміни собівартості за статтями;

• аналіз специфічних чинників зміни собівартості за статтями;

• аналіз собівартості одиниці окремих виробів з метою їх здешевлення (без зниження якісних параметрів) і підвищення конкурентоздатності;

• виявлення резервів зниження собівартості.

Залежно від стану рівня собівартості, конкретних завдань, поставлених адміністрацією, аналіз можна проводити одночасно в усіх напрямках або їх частині, охоплювати весь цикл виробництва або окремі його стадії і процеси. Однак для досягнення мети – зменшення витрат – аналіз необхідно здійснювати систематично, у результаті буде постійно нагромаджуватися інформація про динаміку витрат, чинники їх змін, що забезпечить якість аналізу і підвищить обгрун­то­ва­ність рекомендацій для керівництва суб’єкта господарювання. Результати ретроспективного аналізу собівартості вико­ристовують для планування, розробки й обгрунтування управлінських рішень, спрямованих на поліпшення основної діяльності, підвищення її результатів і конкурентоздатності продукції. Аналітична робота стосовно собівартості продукції є завершеною, якщо розроблені конкретні заходи щодо зменшення втрат, усунення зайвих затрат і підвищення, рентабельності виробництва. Ці заходи потрібно відображати у комплексних програмах розвитку і вдосконалення основної діяльності суб’єкта господарювання.

Перспективний аналіз здійснюють насамперед за собівартістю окремих виробів, що дає змогу визначити перспективи ринку в конкурентному середовищі.

Для визначення перспективи загальних витрат на виробництво і реалізацію продукції можна використовувати метод аналізу зіставлення «витрати – обсяг – прибуток».
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22


Вплив чинників завантаження устаткування в часі його роботи на додатковий випуск його продукції
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации