Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика - файл n1.doc

приобрести
Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика
скачать (2111.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc2112kb.14.09.2012 09:30скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

МІЖНАРОДНИЙ ФОНД "ВІДРОДЖЕННЯ"

ТРАНСФОРМАЦІЯ ГУМАНІТАРНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ
В.С.Крисаченко
ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА
ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Рекомендовано Міністерством освіти України

Київ

«Заповіт»

1996

Крисаченко В. С. Екологічна культура: теорія і практика: Навч. посібник.— К.: Заповіт, 1996.— 352 с.
Пропонована книга є першим навчальним посібником з екологічної культури у вітчизняній літературі. Феномен екологічної культури розглянуто у єдності його теоретичних, світоглядних і предметно-практичних аспектів. Реалізований у книзі діяльніший підхід дав можливість викласти відносини людини і довкілля як процес взаємоадаптації, розкрити особливості утвердження людини в біосфері як домінуючого виду. Зазначені проблеми висвітлюються також крізь призму негативних наслідків природокористування для довкілля, трансформації ціннісних вимірів людського життя. Особлива увага приділена формам усталення вимог екологічної культури на рівні людства, етносу, окремого індивіду.

Для студентів вищих навчальних закладів, учнів старших класів загальноосвітніх шкіл, ліцеїв та гімназій, учителів.

Цей навчальний посібник визнано одним з кращих серед поданих на конкурс, організований Міністерством освіти України та Міжнародним Фондом "Відродження" в рамках Програми "Трансформація гуманітарної освіти в Україні".

Головне завдання Програми полягає в сприянні гуманізації освіти через створення умов для розробки та впровадження нової генерації підручників і навчальних посібників, зорієнтованих на цінності вітчизняної та світової культури, притаманні сучасним суспільствам демократичного типу.

Міністерство освіти України та Міжнародний Фонд "Відродження", який репрезентує всесвітню мережу фондів, заснованих відомим американським підприємцем та громадським діячем Джорджем Соросом, будуть щиро вдячні за відгуки, пропозиції та зауваження щодо цього видання під час його експериментальної перевірки в навчальних аудиторіях.


ЗМІСТ
ВСТУП
Глава 1. ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА ЯК ДІЯЛЬНІСТЬ

§ 1. Поняття "культура"

§ 2. Екологічна культура

§ 3. Екологічна життєдіяльність

§ 4. Основні виміри екологічної культури
Глава 2. ЕКОЛОГІЗАЦІЯ ЛЮДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Визначальні риси екологізації

§ 2. Екологізація пізнання

§ 3. Екологізація сільського господарства

§ 4. Екологізація медицини

§ 5. Екологізація виробництва

§ 6. Екотелеологічна життєдіяльність

§ 7. Екологізація духовно-практичної діяльності

§ 8. Екологічний імператив

Глава 3. ПРОСТОРОВІ ОБШИРИ ЛЮДСЬКОЇ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Поняття "ареал"

§ 2. Формування ареалу людства

§ 3. Усталення цілісного образу планети

§ 4. Розмірність залюдненого довкілля

§ 5. Перспективи розширення ареалу людства
Глава 4. СУБСТРАТНО-ПРОЦЕСУАЛЬНА ОСНОВА ОСВОЄННЯ ПРИРОДНОГО ДОВКІЛЛЯ

§ 1. Передумови людської діяльності

§ 2. Субстратна основа життєдіяльності гомінід

§ 3. Розширення елементної основи виробництва

§ 4. Комунікативні структури

§ 5. Ресурси первинні і вторинні

§ 6. Перспективи
Глава 5. ПРИРОДНІ РЕСУРСИ ТА ЇХ ВИКОРИСТАННЯ

§ 1. Природа як ресурс

§ 2. Обмеженість природних ресурсів

§ 3. Вода як ресурс

§ 4. Грунт та мінерали

§ 5. Корисні копалини

§ 6. Використання потенцій атмосфери

§ 7. Відходи та сміття

§ 8. Живі істоти як ресурс
Глава 6. ПРОДОВОЛЬЧІ РЕСУРСИ І РОЗВИТОК ЛЮДСТВА

§ 1. Голод

§ 2. Харчові потреби людини

§ 3. Харчові потенції біосфери

§ 4. Продовольче забезпечення

§ 5. Шляхи розв'язання продовольчої проблеми

§ 6. Соціокультурний статус їжі

§ 7. Подолання голоду
Глава 7. ЕНЕРГЕТИЧНА ОСНОВА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ

§ 1. Енергетика біосфери

§ 2. Ланцюги харчування

§ 3. Інтенсифікація енергетики екосистем: природна та антропогенна

§ 4. Історична еволюція енергоспоживання

§ 5. Структура сучасного енергоспоживання

§ 6. Перспективи розв'язання енергетичних проблем
Глава 8. ДІЯЛЬНІСТЬ ЛЮДИНИ І ЕКОЛОГІЧНІ КРИЗИ (проблема антиекологічності культури)

§ 1. Поняття "криза"

§ 2. Сутність екологічних криз

§ 3. Типологія екологічних криз

§ 4. Природні екологічні кризи

§ 5. Антропогенні екологічні кризи

§ 6. Генетично-ієрархічна класифікація екокриз
Глава 9. ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА ЯК ЗАСІБ САМООРГАНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ "ЛЮДИНА - БІОСФЕРА"

§ 1. Динаміка світоглядних підстав екологічної культури

§ 2. Адаптивні виміри життєдіяльності людини

§ 3. Природокористування як процесуальне втілення екологічної культури

§ 4. Привласнююче природокористування

§ 5. Продукуюче природокористування

§ 6. Інноваційне природокористування

§ 7. Ноосферне (інформаційно-конструктивістське) природокористування
Глава 10. ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА ЕТНОСУ

§ 1. Смисловизначення екологічної культури

§ 2. Архетипи екологічної культури

§ 3. Етнокультурна вимірність довкілля

§ 4. Химерні етноси
Глава 11. ЗАКОНОДАВЧО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

§ 1. Сутність екологічного права

§ 2. Наукова основа екологічного права

§ 3. Екологічна політика Організації Об'єднаних Націй

§ 4. Природоохоронні традиції в Україні

§ 5. Екологічне право в Україні за радянського часу

§ 6. Механізм реалізації екологічних правових норм

§ 7. Формування екологічного права в незалежній Україні

§ 8. Соціокультурні засади екологічного права

§ 9. Тенденції та перспективи розвитку екологічного законодавства
ПІСЛЯМОВА

ВСТУП
Екологічна культура — це такий напрям людської діяльності та мислення, від якого істотним чином залежать нормальне існування сучасної цивілізації, її сталий розвиток у майбутньому.

Екологічна культура має давню історію, вона є атрибутивною, тобто органічною складовою людського життя з часів його виникнення. Водночас вона — феномен XX ст., коли людство дедалі більше усвідомлює необхідність перелаштування свого життя, з тим щоб воно стало безпечним, здоровим, радісним, щоб екологічна культура кожного зокрема і всіх разом стала імперативом буття.

Пропонований навчальний посібник якраз і ставить за мету познайомити читача із засадами екологічної культури в єдності її теоретичних та практичних вимірів, в проявах історичних, політичних, природничих, соціологічних та світоглядних, в колізіях її утвердження в реальному, зокрема українському, суспільстві.

Екологічну культуру необхідно розглядати з двох сторін: по-перше, це — сукупність певних дій, технологій освоєння людиною природи, які забезпечують принаймні стійку рівновагу в системі "людина — довкілля"; по-друге, це — теоретична галузь знань про місце людини в біосфері як істоти діяльної, організуючої її структурні та функціональні блоки, як дедалі зростаючого у своїх можливостях чинника регуляції стану біосфери. Без знання кола проблем, що належать до екологічної культури, не можна зрозуміти, наприклад, чому одні спільноти (етноси) живуть у злагоді з природою, тобто утверджуються у світі як етноси екофільні, а інші — залишають по собі руїну як спільноти екофобні, чому в одних випадках людська діяльність породжує гармонійні ландшафти та екосистеми, а в інших — довкілля перетворюється на пустку.

В основу концепції екологічної культури, викладеної в пропонованому посібнику, покладено діяльнісний підхід. Це — одна з основних методологічних парадигм сучасної науки, яка дає змогу зрозуміти як причини і мотивацію людських вчинків, так і сам механізм перетворення "світу в собі" у "світ для себе", світу натурального, природного у світ трансформований згідно з потребами, цілями та можливостями людини. У цьому контексті екологічна культура є такою життєдіяльністю людини, за якої досягається адаптація (трансформація) навколишнього природного світу до людини, а її самої — до довкілля. Тому екологічна культура включає коло питань, пов'язаних з використанням людиною природи, перетворенням її у власних інтересах, а також з наслідками такої діяльності.

Розкриттю цих питань і підпорядкована структура навчального посібника та логіка викладу проблем екологічної культури. Спочатку окреслюється загальний підхід до феномена екологічної культури як до людської діяльності і водночас простежуються різноманітні аспекти та обставини екологізації цієї діяльності. Далі увага зосереджується навколо питань про субстанційні, процесуальні, енергетичні та інші об'єктивні підвалини життя людини, на основі яких розкрито механізм перетворення однієї з груп біологічних істот (гомінід, за існуючою класифікацією організмів), причому за незначний (у геологічному вимірі) час, у домінантний для всієї біосфери вид, котрому стало до снаги поставити (чи ставити) для задоволення власних потреб практично всі її ресурси. Інакше кажучи, з погляду планетарно-натуралістичного, людина перетворила всю біосферу у своє монопольне житло, у власну екологічну нішу.

Після розгляду зазначених питань слушно вести мову про сам механізм відносин людини і біосфери та про явища, викликані такою взаємодією. Особлива увага звертається на розкриття кризових наслідків життєдіяльності людини для екосистем та їх впливу на функціонування суспільства, У зв'язку з цим докладно викладено принципи та типи природокористування. Останнє в системі екологічної культури тлумачиться як головний чинник самоорганізації та розвитку біосфери в сучасних умовах. Найголовнішим аргументом на користь такого підходу слугує можливість або ж бажання людини "замкнути на себе" потоки речовини та енергії в біосфері, принаймні вплинути на їх перебіг. Людина стає основною "геологічною силою" в біосфері, як писав акад, В. І. Вернадський, і природокористування — суть той засіб, котрий дає змогу це зробити.

У заключних частинах посібника йдеться про предметні та світоглядно-ціннісні засади традиційної екологічної культури, а також про морально-етичне і юридично-правове забезпечення її інституалізації в суспільстві. При цьому широко використано матеріал, який розкриває особливості екологічної культури українського народу, її архетипові традиційні риси та сучасний стан. Цей досвід повчальний як у позитивному, так і в негативному вимірі: з одного боку, в минулі часи було вироблено блискучі зразки гармонійного природокористування та закріплено їх у структурі ментальності, обрядності, навіть релігійності українців; з іншого — через відомі причини, пов'язані з хижацьким ставленням до довкілля, колізії відносин між людиною і природою на теренах України давно вже можуть розглядатися як модельні для осягнення небажаних напрямів та форм природокористування взагалі.

Вимоги та засади екологічної культури мають стати складовою світогляду і мірилом практичних дій кожної людини у сфері природокористування, певною запорукою порятунку довкілля і забезпечення сталого розвитку та поступу людської цивілізації. Досвід розумного природокористування відомий не лише з давніх-давен, а й з практики сьогодення, коли посилюється усвідомлення необхідності шанобливого ставлення до природи, коли світова спільнота приймає екофільність найвищою цінністю життя.

Дана книга є першим навчальним посібником з екологічної культури, а тому автор свідомий можливої дискусійності тих чи інших висновків. Незаперечним є лише переконання в тому, що досягненню гармонії відносин людини з довкіллям мають слугувати найрізноманітніші напрямки людської думки та дії, і екологічна культура тут має посідати своє належне місце.

Проблеми, підняті в книзі, осмислювалися та обговорювалися у творчій співпраці з багатьма шановними вченими. Це, насамперед, видатний український філософ, д-р філос. наук Н. П. Депенчук, під керівництвом якої автор здійснював свої перші кроки на професійній філософській ниві, та колеги з Інституту філософії НАН України. Постійну наснагу давали розмови з д-ром філос. наук П. О. Водоп'яновим (Мінськ), акад. М. А. Голубцем (Львів), д-ром філос. наук Р. С Карпінською (Москва), д-ром філос. наук А. П. Мозеловим (С-Петербург), д-ром геол.-мінер. наук С. А. Морозом (Київ), д-ром геол.-мінер. наук М. С. Огняником (Київ), д-ром Т. Суттом (Тарту), д-ром філос. наук М. Ф. Тарасенком (Київ), акад. Ю. Р. Шеляг-Сосонком (Київ), акад. В. І. Шинкаруком (Київ). Чимало важливих питань було з'ясовано при викладі загальних і спеціальних курсів з філософії та екології та їх обговоренні з студентами Київського інституту культури, Української Академії Мистецтв, Національного університету імені Тараса Шевченка, Національного Університету "Києво-Могилянська Академія". Всім їм автор висловлює глибоку подяку.


Глава 1. ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА ЯК ДІЯЛЬНІСТЬ
§ 1. Поняття "культура"
Етимологія терміна "культура" походить від латинського "culture", що означає 'обробіток, догляд, землеробство, виховання, освіта, розвиток, поклоніння, шанування". Отже, цей термін є семантично неоднозначним і багатозмістовим. У давні часи термін "культура" найчастіше вживався для позначення сільськогосподарської діяльності людини або ж виховання та навчання дітей, у тому числі і стосовно вдосконалення ними свого фізичного стану. З плином часу, однак, даний термін набув універсального значення, став категорією, котра синтезує та позначає важливу атрибутивну ознаку людини.

Нині культура тлумачиться також неоднозначно, але ця розбіжність стосується скоріше смислових меж цього поняття, а не спрямованості його загалом; крім того, сама культура має чимало вимірів та форм втілення, що нерідко зумовлює розбіжність та плутанину в її дефініції. Можна погодитися з тими дослідниками (В. П. Іванов, М. В. Межуєв, В. Г. Табачковський), котрі відносять до терену культури певні способи організації та розвитку людської життєдіяльності, представленої в продуктах матеріальної та духовної праці, в системі соціальних норм та настанов, у духовних цінностях, у сукупності ставлення людини до природи, до інших людей, до себе самої.
У кожному конкретному випадку сутність тієї чи іншої культури розкривається через:

а) специфіку діяльності;

б) предметну ділянку, тобто засоби та наслідки людської діяльності;

в) ціннісне значення виробів;

г) спосіб задоволення людських потреб.
У кінцевому підсумку культура постає як історично усталені форми діяльності та її наслідки (продукти), котрі є смислозначимими для людини, мають ціннісну вартість. Це — діяльнісний підхід до культури, за якого осмислюється система вироблених людиною засобів та механізмів утвердження людини у світі.

Культура має чимало своїх різновидів: певні історичні форми, культура конкретних сфер суспільного життя, етнічних, професійних та інших спільнот, матеріальна та духовна культура тощо. Проте у кожному випадку культура є засобом осягнення навколишнього світу і внутрішнього світу людини, регулюючим началом у відносинах її з навколишнім середовищем — природним та соціальним. У контексті універсальних зв'язків та закономірностей, культура постає як суто людська форма самоорганізації та розвитку системи, засіб її адаптації до довкілля, креативний чинник утвердження та процвітання людства в біосфері.

§ 2. Екологічна культура
Серед різноманітних форм культури одне з вагомих місць у наш час посідає така її форма, як екологічна культура. Перефразуючи Освальда Шпенглера, можна сказати, що екологічна культура — це здатність людини відчувати живе буття світу, приміряти і пристосовувати його до себе, взаємоузгоджувати власні потреби й устрій природного довкілля. Інакше кажучи, екологічна культура є цілепокладаючою діяльністю людини (включаючи і наслідки такої діяльності), спрямованою на організацію та трансформацію природного світу (об'єктів та процесів) відповідно до власних потреб та намірів.

Неважко помітити, що екологічна культура повертає нас до вихідного, первісного поняття культури загалом, яке означає мистецтво впорядковувати навколишнє середовище, а також реалізувати людське життя на певній ціннісній основі. Екологічна культура звернена до двох світів — природного довкілля і внутрішнього світу людини. Своїми цілями вона спрямована на створення бажаного устрою чи ладу в природі, і на виховання високих гуманістичних смисложиттєвих цінностей та орієнтирів у людському житті. Тому, незважаючи на відносну молодість самого терміна "екологічна культура" (вперше він з'явився в 20-х роках XX ст. у працях американської школи "культурної екології"), за ним стоїть одна із засадничих сфер людської діяльності, корені якої сягають ще доісторичних часів.

Екологічна культура спрямована на подолання власної обмеженості людини як природної істоти (біологічного виду) щодо пристосування в біосфері в умовах постійної конкуренції з боку тих чи інших форм живої речовини. Вона є сукупністю адаптивних ознак виду принципово нового гатунку. Про їхнє значення можна мати судження від протилежного: людина, позбавлена звичних засобів впливу на довкілля (житла, одягу, знарядь праці, зброї, медичних препаратів та ін.) має сумнівні шанси вижити й утвердитися в природних екосистемах. І, навпаки, маючи їх, вона, по суті, виводить себе за межі конкуренції, оскільки володіє адаптивними набутками, несумірними з виробленими іншими видами в процесі біологічної еволюції. Тому екологічна культура не є чимось несуттєвим чи вторинним для існування людини: вона становить саму його функціональну основу, уможливлюючи доцільне й ефективне природокористування. Людські спільноти, обдаровані екологічною культурою, значною мірою виходять за межі тиску біотичних чинників, а людина внаслідок цього стає в біосфері пануючим, домінантним видом.

Г. Гегель називав культуру засобом піднесення індивіда, особливо його мислення, до всезагальності, духовного подолання своєї кінечності. У цьому смисловому полі екологічна культура постає як засіб піднесення природності людського буття до надприродності, вивищення однієї з форм живої речовини — людини розумної — до чинника, що організовує природний світ. Долаючи за допомогою здобутих засобів обмеженість своїх тілесних потенцій в осягненні природи, людина стає мірилом та умовою існування всієї іншої біоти як системоорганізуючий стрижень біосфери. Саме тому екологічна культура стає набутком і всієї біосфери, шляхи та напрямки розвитку якої в таких умовах вже не можуть залишатися попередніми.

§ 3. Екологічна життєдіяльність
Мікологічна культура як діяльність є відтворенням умов людського існування в довколишньому природному світі, в тому числі й антропогенно зміненому. Це передбачає спрямування зусиль людини на формування певних структур та систем, використання потенцій існуючих природних об'єктів та процесів, акумуляцію та нарощення їхньої якості та кількості, що потребує відповідних умінь, засобів, технологій, знарядь, предметів тощо, тобто передбачає певну операціонально-субстанційну компоненту. Водночас екологічна культура започатковується, створюється, зберігається і відтворюється у сфері інтелектуально-духовній, у свідомості. Завдяки цьому забезпечується її неперервність, спадкоємність та розвиток. Таким чином, поєднуються субстанційна та інформаційна складові, і в екологічній культурі засобом цього є людська діяльність.
Осердям екологічної культури є екологічна життєдіяльність, яка може виявлятися в різних формах та втіленнях. Як відомо, життєдіяльність взагалі є процесом існування та самореалізації індивіда в єдності всіх його життєвих потреб і можливостей. Тому екологічна життєдіяльність являє собою таку діяльність людей, такі форми їх поведінки, котрі спрямовані на той чи інший екологічний об'єкт, і за цим показником вона диференційована на декілька форм (Г. Ф. Хрустов, 1976):

- аутонарна, спрямована на власний організм;

- предметна, спрямована на такі об'єкти довкілля, які не відповідають доцільною реакцією на цей вплив;

- соцієтарна, що здійснює вплив на такі біосистеми, які реагують на нього доцільною зміною власної поведінки.
Таким чином, об'єктами, на які спрямована життєдіяльність, можуть бути елементи як живої (включаючи людину), так і неживої природи, що входять у сферу людських інтересів і операціонально піддаються впливу, а технологічно — цільовій дії.

Екологічна життєдіяльність детермінується низкою чинників суб'єктивної та об'єктивної природи. Суб'єктивні чинники пов'язані з людиною: самосвідомістю його членів, інтересами та цінностями часу, соціальними інституціями тощо. Об'єктивні — виступають атрибутивними ознаками життєдіяльності, основу яких становлять три складові: матеріально-ресурсна база існування людства (спільнот) та рівень технологічної озброєності суспільства, реальне народонаселення (популяційний склад), механізм природокористування, набутий соціумом.

Між суб'єктивними та об'єктивними чинниками межа інколи досить умовна, оскільки в деяких випадках сама людина виступає і об'єктом, і суб'єктом екологічної життєдіяльності, чи в якійсь одній із цих іпостасей. Однак їхня поляризація визначається насамперед тим, що перші — більш варіативні, пластичні, плинні, множинні, а другі — не тільки достатні, а й необхідні умови реалізації людини у світі. Дійсно, екологічна життєдіяльність втрачає смисл у разі відсутності хоча б одного з об'єктивних чинників чи то людини, чи ресурсу, чи вміння оволодіти цим ресурсом.

§ 4. Основні виміри екологічної культури
Носієм екологічної культури є людина у різних її данностях — родовій, окремішній, індивідуально-унікальній. Ставлення до довкілля з боку сукупного людства", певних етносів чи спільнот, окремої людини є своєрідним і визначається реальним місцем конкретного суб'єкта у світі, його можливостями та потребами. Без людини екологічна культура є лише уречевленою чи семантично зафіксованою низкою предметів матеріальної чи духовної данності, але аж ніяк не регулюючою засадою людського буття. Так, недостатньо зберегти хліборобські знаряддя давнини, ще слід уміти ними користуватися; мало лише дізнатися про іригацію шумерів, необхідно оволодіти технологіями регулювання водотоків.

Зрозуміло, подібні прояви екологічної діяльності властиві традиційним культурам, але те ж саме прийнятне і щодо сучасності: якщо американські фермери вирощують майже по сотні центнерів пшениці з гектара, а російські селяни часто-густо не одержують і десяти, то зрозуміло, що екологічна культура (чи некультура) одних є абстрактною річчю для інших. Втім, ситуація може змінитися, коли набуток у межах однієї спільноти стає складовою діяльності іншої. Тому саме в діяльності феномени екологічної культури набувають смисложиттєвої цінності.

Екологічна культура є засобом самоорганізації сутнісних сил людини в умовах конкретного природного середовища. Таким чином виявляється її універсально-космогенетична функція як чинника подолання невпорядкованості в системі і нарощення негентропійних тенденцій, прогресу в організації сущого. Водночас, впорядковуючи власний світ, світ людського буття, людина виступає регулятивом, організуючим чинником і природного світу. Можна навіть вести мову про об'єктивацію життя духу в царині його натурального обширу, завдяки чому цей останній набуває (у перетвореній формі) сутнісних рис людини. Отже, довкілля трансформується за "образом і подобою" людською, а тому не так вже й помиляються носії міфологічного світогляду, коли ототожнюють себе зі світом, а особливості останнього пояснюють людськими рисами. Щоправда, це слушно скоріше стосовно світу антропогенно трансформованого, котрий вже несе на собі "печать" людини.

Водночас екологічна культура є процесом номінації, тобто означення, надання об'єктам природного довкілля соціально-ціннісного звучання. Це спостерігається як у предметно-прикладній сфері, так і в світоглядно-трансцендентній вимірності. У такій своїй іпостасі предмети довкілля відчужуються від власної самодостатності, втрачають свій біосферний вимір, визначений еколого-еволюційними закономірностями, і набувають рис уречевленої свідомості людини, предметних формотворень культури. Тому, наприклад, якщо для вченого хіміка будь-який елемент системи елементів є більш-менш однаковим як об'єкт пізнання, то в предметній практиці цінність кожного з них є абсолютно різною: дуже високо цінуються одні елементи (кисень, залізо, уран тощо), й опиняються поза увагою інші. Втім, коли вони стають реальністю у світі людської життєдіяльності, тоді аксіологічний вимір може істотно змінюватися.

Такої ж ціннісної оцінки набувають й утворення живої природи. Тому ластівка, скажімо, сприймається як охоронниця дому, а не птах таксономічної групи горобиних, так само як тополя є символом рідного краю, а не лише одним з видів родини вербових. Водночас алмаз сприймається не тільки як кристал цікавої структури, а й як еталон краси, мірило заможності та гідності його володаря. Не випадково, людина, потрапляючи в незвичні для неї умови, часто-густо губиться зовсім не від того, що цей новий світ бідний ресурсами, а тому, що його утворення відсутні в аксіологічній тканині прибульця, і має минути деякий час, щоб виробилися певні стереотипи сприйняття цього світу та поведінки в ньому. А до того нові краї переобладнують за звичаєм і на кшалт покинутих: називають звичними іменами географічні об'єкти, вишукують знайомі, придатні для їжі рослини та тварини, споруджують житла за відомими мірками.

Екологічна культура — суть глибоко телеологічне явище, оскільки в процесі діяльності задається певний напрямок розвитку довкільних процесів та станів об'єктів

оточення, а також поведінки самої людини. Завжди присутня мета використання ресурсу, хай явно чи неявно; вона є навіть тоді, коли довкілля руйнується, а ресурси марнуються. Викликано це насамперед цілепокладаючим змістом будь-якої людської діяльності, а також спрямуванням цієї діяльності на певний об'єкт. Зміни, котрих зазнає внаслідок цього біосистема, унеможливлюють її розвиток за традиційними траєкторіями і спричиняють до збурень та біфуркацій. Нині вже повністю доведеним є факт зміни стану та напрямку еволюції навіть біосфери Землі внаслідок діяльності людини.

Сама екологічна культура є явищем історичним, плинним і змінним у вирі життя, в ході людського поступу. Але вона мусить бути, оскільки втрата її чи істотна деградація лімітує цивілізаційний рух людських спільнот. Екологічна культура формується в процесі коеволюції етносів та екосистем, унаслідок чого її засади та вимоги опредмечуються не лише в певних речах та технологіях, а й стають набутком свідомості та ментальності людини (архетипи поведінки та мислення), тобто укорінюються спадково як культурно, так і генетично. Зрозуміло тому, що поруйнування автентичного для якогось* етносу довкілля чи переселення його в інші умови призводять до нарощення стану дискомфорту, порушень генетико-фізіологічних параметрів популяції. Інтродукція спільнот у нові природні умови вимагає чимало часу для дійсної інтеграції людини в цю природу, сформування збалансованих антропогеоценозів.
Процесуально-предметним втіленням засад екологічної культури є технології, а також створена за їх участі штучна реальність. Важливим мірилом технологічної діяльності є (чи має бути) її природо- та людиновідповідність, сумірність, з одного боку, і здатність задовольняти потреби людського суспільства — з іншого. За допомогою технологій не лише створюють новий предметний світ, котрий ще необхідно "узгодити" з біосферою (як правило, це досягається дуже важко), а й вносять істотні корективи в природно-історичні процеси, зокрема в потоки переносу речовини та енергії — прискорення, сповільнення, зміна напрямку, концентрація, розсіяння та ін., отже, трансформується довкілля загалом. Все це стає можливим тому, що "технологія ж визначає суспільно-вироблений (як за змістом, так і за формою) спосіб освоєння речовини природи через людську працю взагалі — працю як реальне буття колективності" (М. Ф. Тарасенко, 1983. С 98).
Механізм реалізації набутків та процесуальності екологічної культури коріниться у способах та формах природокористування. У цьому акті поєднуються всі прояви діяльності людини стосовно освоєння природи і створення своєї власної реальності. Попри деяку неоковирність терміна "природокористування", за ним приховується суто людська потреба й спроможність використати природне оточення у своїх інтересах, а за необхідності — Докорінно змінити його, навіть знищити. У цьому контексті людина постає насамперед "вмілою", а вже потім — "розумною", "політичною", "грайливою" чи ще в якихось інших іпостасях. Водночас користування довкіллям може бути як шанобливо-ощадним, зберігаючим, так і безжально-руйнівним, згубним. Тому апробація тих чи інших механізмів природокористування постає і як мірило життєспроможності певної соціальної спільноти (популяції, етносу) чи людства в цілому.

Категоріальний лад екологічної культури визначається її здатністю поєднувати два світи — природний і соціальний, А тому до її базових понять-категорій входять терміни, як породжені екологією, так і ті, що дають можливість семантично визначити певні прояви людської життєдіяльності. Серед таких понять слід насамперед назвати "біосферу", "екосистему", "екологічну нішу", "демографічну ємність", "ресурси", "діяльність', "природокористування", "доцільність" та ін. Базовою категоріальною тріадою, котра визначає синтетичні особливості цієї галузі, є відношення "людина діяльність природа".

Закономірності екологічної культури ще лише визначаються. Проте можна з певністю вести мову про чинність низки узагальнень та принципів. Зокрема, це стосується висновків про те, що людина є домінантним видом у біосфері і остання є її екологічною нішею; положень про розширення енергетичної та субстратної основи в процесі людського поступу; про стійкий зв'язок між стабільними періодами в існуванні етносу та збалансованістю його відносин з природним довкіллям, взаємозв'язок між адаптивним типом спільнот і тяглістю їхнього мешкання в певних екосистемах тощо.

Означені особливості екологічної культури стосуються її соціальних та теоретичних вимірів, конкретизація яких дається в наступних розділах книги. Тут же слід чітко упевнитися в тому, що екологічна культура суть окремішня галузь людської духовності, пізнання та практики, яка визначає характер та способи відносин людини з біосферою. Набуття екологічної культури є неодмінною потребою забезпечення виживання та поступу людства.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
Що таке культура і в чому полягає своєрідність екологічної культури?

Окресліть підстави діяльнісного підходу до культури.

В чому полягає сенс екологічної життєдіяльності?

Проаналізуйте основні виміри екологічної культури.

Яким є категоріальний лад концепції екологічної культури?

Порівняйте екологічну культуру з іншими напрямами життєдіяльності людини.
ЛІТЕРАТУРА
Голубець М. Екологія й культура: до питання про структурно-функціональні зв'язки //Ойкумена. 1991. № 1. С 29-40.

Гродзинський А. На шляху до екологічної моралі //Там само. С 22-29.

Екологія і культура /За ред. В. С Крисаченка. К., 1991.

Екологія людини /За ред. В. С Крисаченка. К.; Луцьк, 1993.

Зеленков А. И., Водопьянов П. А. Динамика биосферы и социокультурная традиция. Минск, 1981.

Иванов В. П. Человеческая деятельность — познание — искусство. К., 1977.

Калайков И. Цивилизация и адаптация. М., 1984.

Левинас Э. Философское определение идеи культуры //Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М, 1990. С. 86-97.

Маркарян Э. С. О генезисе человеческой деятельности и культуры. Ереван, 1973.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации