Реферат - Попередники Аристотеля - файл n1.doc

Реферат - Попередники Аристотеля
скачать (101.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc102kb.10.09.2012 13:09скачать

n1.doc



Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка

Інститут міжнародних відносин


Реферат з логіки

на тему:

Попередники Аристотеля”

Виконала

студентка 1 курсу 2 групи

Заєць Марія Вікторівна

Викладач:

Комаха Лариса Григорівна
Київ

2008

План



Вступ 3

Перші вчення у галузі логіки 4

Софізм 5

Вчення Демокріта 7

Об’єктивний ідеалізм у вченні Сократа 8

Філософські школи учнів Сократа 9

Мегарська школа 9

Елідо-еретрейська школа 11

Кінічна школа 11

Кіренська школа 13

Вчення Платона 14

Висновки 17

Список використаної літератури 18

Вступ



Починаючи з VII ст. до н. е. в Греції починає формуватись рабовласницьке суспільство. У зв’язку із розвитком торгівлі, розвиваються ремесла, вдосконалюється господарська техніка. Зародження рабовласницької формації у Стародавній Греції, що зумовлене ростом продуктивних сил, призвело до виникнення всезагальної науки – філософії, в руслі якої і почали розвиватись перші логічні вчення. Політична роздробленість Греції (налічувалось близько 150 самостійних міст-полісів) породила глибокі протиріччя в економічному, соціальному, політичному житті, що і було основним поштовхом до розвитку філософської думки.

Історію давньогрецької філософії розділяють на два періоди: класичний, що завершується Аристотелем, та елліністичний. Перші грецькі філософи були стихійними матеріалістами та діалектиками. Логіка зародилась і розвивалася в лоні філософії. Особисто мене зацікавило, якими ж були перші здобутки логіки, як вона розвивалась на початковому етапі, і яке ж значення в історії розвитку логіки має передаристотелевський період. Тому саме ці питання я висвітлила у своєму рефераті.

Перші вчення у галузі логіки


Оскільки тривалий час мислення не виокремлювалося філософами з усього сущого, а то й ототожнювалося з буттям (точніше, буття наділялося рисами, характерними для мислення), виявити перші зародки логічної науки непросто. До області логіки відносяться спроби піфагорійської школи підвести все існуюче під 10 категорій. Піфагорійська таблиця, на зразок категорій індійської логіки (школи ньяя і буддійської логіки до Діснаги не становить собою системи, побудованої на конкретному принципі. Це простий перелік пар протилежностей, що прийняті в якості найвищих понять: 1) межа і безмежність, 2) парність і непарність, 3) єдність і множина, 4) праве і ліве, 5) чоловіче і жіноче, 6) спокій і Рух, 7) пряма лінія і крива, 8) світло і тьма, 9) добро і зло, 10) квадрат і продовгуватий чотирикутник. В цій таблиці другий ряд понять становить дещо суперечливе першому.

Елейська школа філософії, що була заснована Ксенофаном, розвивала вчення про всезагальність. Згодом це вчення було продовжене Парменідом Егейським, котрий вперше сформулював метафізичне визначення логічного закону тотожності: буття існує, небуття – ні.

Учень Парменона Зенон Елейський висунув знамениті аргументи проти руху і множинності речей. Заслуга Зенона в тому, що він перший розкрив протиріччя руху і зробив спробу виразити це протиріччя в поняттях, але, показавши протиріччя поняття рух, він відкинув рух матерії. Аристотель називає Зенона винахідником діалектики, а Гегель знаходить у нього об’єктивну і суб’єктивну діалектику. В елейській школі ми вперше зустрічаємося з логічною формою доводів у вигляді ланцюга дедуктивних умовиводів.

На противагу елейському Геракліт Єфеський виступає з вченням про всезагальний рух і перетворення, джерелом якого являються єдність і боротьба протилежностей. Він висуває діалектичний принцип єдності буття і небуття, стверджуючи „ми існуємо і не існуємо”. Саме Геракліт вперше ввів поняття „логос” (означає „слово” (або „речення”, „висловлювання”) і „смисл” (або „поняття”, „судження”), який називав логосом вічну і всезагальну необхідність, деяку стійку закономірність.

Софізм


Новий період у розвитку давньогрецької філософії, а разом із тим і логіки, відкривають в середині V ст. до н. е. софісти. Старші софісти – Протагор, Горгій, Продик, Гіппій – були відомими вченими свого часу. До софістів філософи в основному займались дослідженнями природи, софісти ж головним предметом філософського дослідження роблять людину і її розумову діяльність. На перше місце виступають питання політики, етики, теорії держави і права, починають розроблятись риторика, філологія, граматика. Софісти виступають із гострою критикою старих теорій в громадянському житті, беручись за позиції релятивізму і приходячи до заперечення об’єктивної істини. Із вчення Геракліта про всезагальну плинність було виведено твердження, що не можливе існування хибної думки і що про кожен предмет можуть висловлюватись абсолютно протилежні речі, які в рівні мірі будуть істинними. Таким чином виключалась можливість протиріччя. Аналогічно використовувався і парменідовий принцип: із нього робили висновок, що єдине не може становити багато, і відповідно, предмет взагалі не може означення, а суб’єкт судження предиката. Тим самим заперечувалось право логічної форми на існування. Софісти говорили, що будь-яке поняття, створене кожною окремою людиною, істинне саме по собі і не може бути виведеним із другого поняття так як поняття абсолютно відділені один від одного.

Знамените положення філософа Протагора „людина і мірою усіх речей” виходило із вчення Геракліта про всезагальну плинність і мінливість всього існуючого. Загального об’єктивного рішення, згідно з вченням Протагора, бути не може, оскільки сприйняття кожної людини відносне і суб’єктивне. На противагу Протагору софіст Георгій, виходячи із вчення Парменіда і діалектики Зенона, набагато радикальніше відстоює принципи суб’єктивного ідеалізму. Положення про те, що об’єднання суб’єкта судження з предикатом неприпустиме, так як єдине не є багато, спочатку було висловлене Георгієм, який це заперечення логічної форми судження виводив із принципу абстрактної єдності єлейської філософії, а потім його відстоювали софісти Антисфен і Ликофрон. Інші софісти одночасно виходили із вчень і Геракліта , і Парменіда. Так, софіст Евтидем стверджував, що все притаманне всьому в будь-який час однакове, і з іншої сторони, він виводив із філософії Парменіда висновок, що не можна помилятися і висловлювати що-небудь хибне, тому що того, що не існує не можна ні уявити собі, ні висловити. На цій же підставі він стверджував, що не можна суперечити самому собі.

Вчення Протагора про людину як міру всього існуючого, про те, що у кожної людини в кожен момент особлива істина, що одному предмету можна одночасно приписувати протилежні властивості, поклало початок релятивістській і суб’єктивістській теорії пізнання софістів. Молодші софісти доводять цей релятивізм до повного індивідуалізму думки, і врешті решт софістика перетворюється в мистецтво сперечатися про все, відстоювати або заперечувати будь-яке твердження – в еристику, в жонглювання поняттями, у своєрідну словесну еквілібристику. Вони переймаються лише тим, як збити з толку співрозмовника, завести його в глухий кут. Релятивізм софістів був викладений в анонімному творі „Двояка мова”, в якому розвивається вчення про абсолютну відносність людських понять про добро і зло, прекрасне і потворне, справедливість і свавілля. Протагор написав спеціальний твір „Мистецтво сперечатися”. Виходячи з того, що про будь-який предмет існує дві протилежних думки, він першим став застосовувати діалог, в якому два співрозмовники захищали дві протилежних точки зору. Протагор першим став використовувати спосіб ведення міркування, який згодом використовував Сократ і який полягав у ставленні співрозмовнику питань і показі хибності його відповідей. Протагор поклав початок вивченню видів умовиводів так, як вони трактуються Аристотелем у книзі „Топіка”, тобто у вигляді логічних прийомів промови оратора. Між іншим, основний зміст цієї праці ще раніше розробляли софісти Протагор, Горгій, Продик, Гіппій, Трасімах.

Вчення Демокріта


Проти софістів виступив відомий мислитель античності Демокріт(460 – 370 рр. до н. е.), який на основі атомістики Левкіппа розробив всеохоплюючу філософську систему. Він був творцем першої системи логіки в Стародавній Греції. На жаль його праці „Про логіку” (або „Канон”) не збереглися повністю. Демокріт повчав, що критеріями істини є: 1) „цілковите відчуття”, тобто чуттєве сприйняття; 2) „цілковитий розум”, тобто озброєний науковим методом і 3) чуттєва практика, що слугує перевіркою прийнятих нами рішень. Твір Демокріта „Про логіку” був направлений проти софістів, котрі заперечували існування об’єктивної істини. У свою чергу він доводить, що істина – єдина для всіх людей, що вона об’єктивна.

Демокріт – один із творців індуктивної логіки, яка отримала свій подальший розвиток в епікурейській школі. З однієї сторони він виступав проти „аподейктики” (тобто проти односторонності дедуктивного методу, властивого раціоналізму) і, з іншої сторони, проти „епідейктики” (скептицизму софістів, їх показного знання, котре красномовством прикриває істину).

Демокріт будував логіку на емпіричній основі: його девіз – від досвіду і через досвід до відбитої останнім реальності. Істинний шлях пізнання, по Демокріту, полягає в тому, щоб виходити із чуттєвого сприйняття, із одиничних факторів, із спостережень, і, спираючись на них, осягнути розумом справжню об’єктивну реальність. Науковий метод Демокріта полягає в зведенні складного до простого, в розкладі його на частини, в пошуці найпростіших більш неділимих елементів і подальшому з’ясуванні всього складного як суми його складових частин. Застосовуючи цей метод до самої логіки, Демокріт встановив первинні елементи мислення: одиничні дані чуттєвого сприйняття, із сполучення яких виникають найпростіші судження, що складаються із двох елементів – суб’єкта і предиката; потім слідують більш складні утворення, які складаються із сполучень суджень. Те, що суб’єкт судження Демокріт називає „іменем”, а предикат - „дієсловом”, говорить про тісний зв’язок мислення і мови в логіці Демокріта. Принаймні відомо, що він звернув увагу на наступні випадки, в яких відсутній строгий паралелізм між словом і поняттям: 1) коли одним і тим самим словом визначають зовсім різні речі, 2)коли одна і таж сама річ позначається різними словами, 3) випадки зміни імені, 4) коли річ не має імені і для її позначення доводиться користуватись описом.

Під визначенням Демокріт розумів вказівку на те, з чого складається річ (наприклад, військо визначалось як сукупність індивідів, з яких воно складається). Якщо Парменід вперше дав формулювання закону тотожності, то у Демокріта та Левкіппа наявне певне формулювання закону тотожності: ніщо не відбувається безпричинно, але все має достатню підставу.

Істричне знаення логіки Демокріта полягає насамперед в тому, що вона поклала початок особливому напряму в логіці, яким після нього була представлена епікурейська школа. Як така вона протистоїть ідеалістичній сократівській логіці.

Об’єктивний ідеалізм у вченні Сократа


З іменем Сократа (469 – 399 рр. до н. е.) пов’язують виникнення об’єктивного ідеалізму. Як і софісти, Сократ цікавився не скільки пізнанням світу, стільки пізнанням людини, суспільними і моральними проблемами. Сократ, як і Демокріт, виступає проти релятивізму і скептицизму, обґрунтовуючи, положення про те, що об’єктивна істина розкривається в загальних поняттях. У Сократа на перший план висувається проблема методу. Сократ говорив: „Я знаю тільки те, що нічого не знаю”. Але, не вважаючи себе власником істинного знання, він вірив, що володіє методом, завдяки якому можна досягнути істинне знання. В чому ж він полягає? Сократ вважав, що будь-який предмет можна пізнати лиш в тому випадку, коли його звести до загального поняття і міркувати над ним на основі цього поняття. Особливість сократівських прийомів заключається в тому, що поняття розвивається із звичайних уявлень людей шляхом перевірки їх правильності і внесення все нових і нових виправлень до них. Сутність сократівського прийому, що отримав назву „іронія”, полягає в тому, що Сократ, усвідомлюючи своє незнання і спонукаючись до отримання нових знань, звертається до інших, щоб навчитись у них того, що знають вони, але при цьому виявляється неповноцінність їх знань. Наступним моментом в філософському методі Сократа являється спроба створення істинного знання за допомог двох методів: індукції і дефініції. В боротьбі з абсолютним релятивізмом і суб’єктивізмом софістів Сократ спирається на визначення поняття, яке розуміється ним, як постійно незмінне і таке, що залишається однаковим для всіх індивідів.

Сократівська індукція являє собою процес створення понять. Сократ виходить із звичайних уявлень людини. У нього – випадковий, несистематичний підбор прикладів, немає повноти і критичності в його створенні. Завдяки прийому індукції виявляється, що належить сутності предмета обговорення і що не належить, таким чином створюються нові поняття. Індукція становить основу дефініції, обидва прийоми сократівської філософії тісно пов’язані. Із визначення поняття слідує „поділ поняття по родам”. Цим цілям слугує сократівське мистецтво сперечатися. Сократ назвав свій метод „маєвтикою”. Індукція для нього є засобом для визначення загального поняття, тобто реальності до якої підводить індукція.

Таким чином в діалектиці Сократа містились зачатки об’єктивного ідеалізму, котрі пізніше були розвинуті Платоном.

Оскільки у Сократа не було єдиної філософської системи, то його учні продовжили розвивати окремі сторони його вчень і розбились на декілька шкіл. Крім Платона, відомі чотири сократівці, котрі заснували свої філософські школи: Евклід, Федон, Антисфен і Аристипп.

Філософські школи учнів Сократа

Мегарська школа


Евклід заснував мегарську школу, найбільш відомим представниками якої були Евбулід, Діодом Крон і Стильпон. Мегариків в давнину називали еристиками і діалектиками. Евклід об’єднав сократівські погляди на істинне пізнання як на пізнання загального в поняттях з елейським вченням про єдність сущого і про протилежність між чуттєвим і раціональним пізнанням. Він прийшов до твердження, що чуттєве пізнання показує нам тільки те, що виникає і змінюється, і тільки мислення показує нам незмінне істинно існуюче. Евклід відкинув сократівську індукцію, говорячи, що залучення подібного не робить предмет мислення більш ясним.

В самій метафізиці мегариків було закладено зерно глибокого скепсису. Якщо реальність – це абсолютна єдність, то тим самим знищується головна функція мислення – створення суджень, а разом із тим і саме мислення цілком. На їх погляд можливе лише інтуїтивне осягнення всеєдиного.Мегарики ізолювали поняття як від чуттєвих речей, так і один від одного. Саме тому вони ділили субстанції, які володіли багатьма якостями, на частини по кількості цих якостей. Згідно з вченням мегариків те, що відрізняється по поняттю і по дефініції, відрізняється і в реальності.

З метою дискредитації логічної функції судження мегарики також будували хибні умовиводи, засновані на ототожненні слова „є”, котре в одному випадку виконує роль слова-зв’язки, а в іншому – слова, яке означає існування предмету (ототожнення копулятивного і екзистенціального буття). Наявні судження, які неіснуючому предмету приписували позитивний предикат, і наявні судження, що говорять, що існуючий предмет не являється чимось. Вказуючи на це, мегарики заявляли, що таке використання судження містить в собі засновки, що неіснуюче існує і існуюче не існує; відповідно саме твердження абсурдне. Частина вчень Евкліда та мегарської школи була досить мізерною і надмірно абстрактною, проте мегарики розгорнули обширну полеміку проти вчень інших шкіл і в цій боротьби проявили велику кмітливість.

Їх еристичні докази були втілені в катехизичну форму, при чому заборонялись будь-які інші відповіді, окрім „так” і „ні”. Мегарській школі приписувались сім афоризмів і парадоксів: „Брехун”, „Схований”, „Електра”, „Покритий”, „Купа”, „Рогатий” і „Лисий”.

Мегарики навчали, що можливе тільки реальне. Те, що було б тільки можливим, але не дійсним, одночасно існувало б і не існувало б. Вважаючи дійсне можливим, більш ранні мегарики під реальністю розуміли те, що існує в теперішньому часі. Діодор стверджував: „Із можливого не може слідувати неможливе”. Так, Діодор доводив, що не можна померти, тому що людина не може померти ні тоді, коли вона ще живе, ні тоді, коли вона уже не живе; відповідно, взагалі не можна померти. В дусі мегарської школи Діодом навчав, що немає двозначних слів, бувають лиш слова, зміст яких неясний.

Великою популярністю користувався мегарик Стильпон. Істинно цінним у житті людини він вважав тільки пізнання вічних духовних цінностей, які лежать по ту сторону світу явищ. Тільки вони, по Стільпону, являються насправді існуючими. Він протиставляв загальне поняття одиничним предметам, вважаючи тільки поняття реальним, а одиничний предмет видимістю і стверджуючи, що загальне поняття не можна відносити до якого-небудь одиничного предмету. Стильпон прямо називав створення не тавтологічних суджень хибним. Він відмовлявся від будь-якого об’єднання суб’єкта з предикатом, оскільки будь-яке відношення понять відмінне від іншого поняття, а дві речі, поняття котрих різні, не можуть бути тотожними.

Елідо-еретрейська школа


Елідо-еретрейська школа (засновник Федон) була згідно зі своїм вченням відомим представником цієї школи був Менедем, котрий виступав проти крайностей мегарської діалектики. Коли мегарик Алексин звернувся до нього з питанням: „Чи перестав ти бити свого батька?”, - він відповів: ”Я його не бив, а тому і не перестав бити”. Коли той заперечив, що по правилу школи можна відповісти тільки „так” або „ні”, Менедем сказав, що слід відмовитись від цього правила. Мегарська і елідо-еретрейська школи славились діалектичними тонкощами і дотепними парадоксами. Представників цих шкіл називали діалектиками. Зокрема. Секст Емпірик називає Діодора Крона „діалектичнійшим”, але їх діалектика являється цілковитою метафізикою.

Кінічна школа


Кінічна школа, засновником якої був учень Сократа Анти сфен, виступила проти реалізму мегарської, елідо-еретрейської і платонівської шкіл і на противагу їм розробляла теорію дізнання на номіналістичній основі. Представники цієї школи вважали, що існують лише одиничні предмети, а загальні поняття мають лише імена. Як і мегарики, деякі сторони сократівського вчення кініки поєднували з елейським вченням і з софістикою. Анти сфен приймає вчення Сократа про поняття, але вносить поправку, замість визначення поняття, як такого, що „кожний предмет”, він називає поняттям те, що „предметь є і тим, чим він був”; цим він хоче відзначити, що поняття означають існуючу сутність речей. Виступаючи проти реалізму. Він розглядає поняття як витвір людського мислення.

Він стверджував, що можливі тільки тавтологічні судження про предмет: ми можемо стверджувати тільки про те, що він є, а тому ніяких хибних висловлювань бути не може. По відношенню до того, хто протирічить, потрібно не протирічити у відповідь, а слід навчити його. Ці погляди Антисфена прилучаються до вчень софістів і мегариків про те, що єдине не є багато і що один і той же предмет не можна назвати декількома іменами. Таким чином, метафізичне відокремлення понять зводилось до крайньої межі, і таке їх абсолютне відокремлення призводило до повної відсутності будь-якого знання.

Антисфен вчив, що тільки просте ізолювання поняття може бути власне логічним вираженням окремого предмету; а що до додавання декількох предикатів до одного предмету, то це руйнує абстрактну єдність поняття. Звідси у Антисфена заперечення дефініцій, котрі не можливі, тому що повинна залишатися простою і, відповідно, логічний вираз являється саме окремим найменуванням, а не визначенням. Антисфен вважав, що кожний предмет можна назвати лише одним, відповідним йому, словом, і ніякому суб’єкту не можна приписувати предикат, відмінний від поняття суб’єкта. Він визнавав лише судження тотожності. Славетний вираз Антисфена: „Не можна протирічити” (протирічні судження не можливі) ґрунтується на тому, що коли дві особи говорять про один і той самий предмет, то вони можуть говорити тільки одне і те ж саме, відповідно, якщо вони говорять не про один і той самий предмет і, таким чином вони один одному не суперечать. Згідно з вченням Антисфена у всіх випадках ствердження і заперечення однаково істинні. Взагалі не існує хибного висловлювання, не існує обману. Все істинне. Якщо б судження було б хибним, то істинне було б не істинним. А так як це неможливо, то будь-яке судження істинне. Не дивлячись на те, що логічні погляди кініків були близькими до вчень еліатів і софістів, у вирішенні багатьох питань вони були матеріалістами, а в теорії пізнання – сенсуалістами.

Кіренська школа


Кіренська школа (засновник Аристипп) зробила головним принципом своєї філософії відчуття, яке представники цієї школи розглядали як критерій істини та блага. Вбачаючи в основі своєї теорії пізнання істинність відчуття, Кіренаїки вбачають у відчутті „не те, що в ньому, не зміст в відчуття, а його саме, як відчуття”, тобто сам психологічний процес, відхиляючись від відображуваного в ньому об’єктивного світу. Один і той самий предмет нерідко складає різне враження на різних індивідів, і навіть у одного суб’єкта в різний час і той самий предмет може складати різне враження, а отже наші сприйняття суб’єктивні і не дають ніякого нового знання. Над індивідуального критерія істини немає, саме тому протилежні твердження одночасно можуть бути істинними. Таким чином, кіренаїки проводять точку зору суб’єктивного індивідуалізму більш послідовно, ніж Протагор.

Они визнавали лише одну науку – етику і ділили її на 5 частин, із яких одна, п’ята, трактувала „про аргументи”, тобто була присв’ячена питанням пізнання і логіки. Киренаїки створили систему суб’єктивного ідеалізму, яка у софістів виступала ще не у розвинутій формі.

Таким чином у сократівських школах у IV cт. до н. е. відродилась софістика, але вона відрізнялась від софістики V ст. до н. е. в першу чергу тим, що остання розвивалась на основі риторики і в її рамках, тоді коли нова софістика носить логічний характер: вона розкриває апорії в теорії пізнання і логіці, ставить питання про істинність судження, про предикацію, про заперечення і контрадикторність суджень і т. д..

Вчення Платона


Із учнів Сократа найбільшу популярність здобув Платон (428 – 347 рр. до н. е.). котрий створив систему об’єктивного ідеалізму. Виходячи із вчення Сократа про загальні поняття як сутність речей, Платон перетворює ці поняття в абсолютні ідеї, які існують поза матеріальним світом, незалежно від нього. Він критикує погляди Протагора про те, що знання дають відчуття, вказуючи на те, що відчуття обмежується лише теперішнім часом і не дає знання про минуле чи майбутнє. Крім того, відчуття, вважає Платон, суперечливі, а звідси випливає: все істинне і все хибне в один і той самий час. А суперечність руйнує знання. Платон критикує думку про те, що істинне знання – погляд, думка про щось, або розумова обробка відчуттів, говорячи, що відчуття становлять фундамент знань, пізнавальна цінність яких спростована. Думка може бути істинною і хибною. Якщо припустити, що істинна думка і істинне знання тотожні, то, стверджує Платон, відпадає сама можливість хибної думки, так як хибна думка не могла б відноситись ні до того, що знають, ні до того, чого не знають, оскільки в першому містилася б правильна думка, а в другому не містилось би взагалі ніякої думки. Як результат, знання і правильна думка не співпадають, оскільки правильна думка не виключає можливості хибної думки, тоді як істинне знання виключає її. Думка може бути істинною і хибною, а знання – тільки істинним: не можна знати хибно, можна тільки знати або не знати. Після цього Платон переходить до третього визначення знання: знанням являється правильна думка з розумним поясненням. Критикуючи третє визначення з позицій ідеалізму, Платон говорить, що правильна думка не є істинним знанням, так як вона знаходиться в повній залежності від чуттєвого матеріалу і сам спосіб обробки цього матеріалу являється чисто емпіричним. Між іншим, висловлювати судження – означає завжди встановлювати співвідношення між термінами, об’єднуваними у судження. Згідно із вченням Платона, судження і є похідним знанням.

За відчуттям і поглядом слідує мислення. Це – дедукцій, в першу чергу дедукція, що застосовується в геометрії зі всіма її допоміжними прийомами: дефініціями, в яких постулюються принципи, фігурами і т. п.. Платон стверджував, що математика, астрономія, інші науки наближають нас до істини, але ще не дають її пізнання, займаючи проміжну позицію між світом відчуттів і світом істинного знання. До цієї ж проміжної позиції відносяться всі логічні операції, в тому числі поділ понять і їх визначення. Ділити поняття – означає робити з нього багато, а давати визначення поняттю – множинне робити єдиним. Поділ понять охоплює аналітичні прийоми, які відкривають множинність в єдиному. Особливість логічного поділу у Платона – не класифікація множини предметів, а з метою дефініції якогось одного предмета для виключення всього того, що не відноситься до даного предмета. Для дефініції понять Платон іноді застосовує особливий „гіпотетичний метод”. Щоб встановити, чи відповідає те чи інше визначення поняттю, Платон гіпотетично припускає об’єднання суб’єкта з предикатом, яке і створює передбачувану дефініцію. Потім із гіпотези виводить наслідки: якщо при цьому випливає щось суперечливе, тобто судження яке об’єднує два непоєднаних поняття, то гіпотеза відхиляється як хибна.

Улюбленим прийомом Платона є дихотомія. Котра згодом стає тетратомією. Сюди відноситься логічний поділ у власному змісті (перехід від родового до видового) і дедукція (зменшення від єдності принципу до множинності). Всі аналогічні прийоми, за вченням Платона, мають безумовне значення тільки як засіб спростування, але їх недостатньо для стверджування. Аналіз може лише висвітлити ідею, зробити її розбірливою. Над аналізом піднімається індукція, що дає ряд абстрактних узагальнень. Родове поняття є проміжним „середнім”, котре допомагає нам піднятись від світу сприйняття до світу ідей. Математика і логіка не дають істинного пізнання, але вони створюють останні сходини, які ведуть до нього. В світі відчуття все відносно: одна і та ж сама річ здається то маленькою, то великою, в залежності від того як її порівнюють – всі судження тут засновуються на порівнянні. І власне істинне знання – не в індукції, а в принципах, котрі роблять можливою і саму індукцію. Істинне знання – не в логічних операціях, а в метафізичних принципах, що являються необхідною умовою логічних операцій.

Критикуючи школи Геракліта, Платон говорить, що визнання абсолютної мінливості речей несумісне із законом протиріччя, котрий є основним законом мислення. Плато використовує цей закон як норму мислення, він розуміє цей закон в тому смислі, що будь-яка визначена річ не може мати в один і той самий час в одному і тому самому відношенні протирічні властивості.

Платон неодноразово в своїх діалогах заперечує положення софістів і еристиків про те, що все істинне. Теорія наукового методу ґрунтується у нього на теорії основних логічних функцій. Судження, згідно із його вченням, це елементарна форма з’єднання уявлень. Можна навіть сказати, що висловлене судження ідентичне з самим мисленням, оскільки мислення для Платона – внутрішня бесіда душі із собою. А отже, судження для нього найважливіший елемент філософії, знищення якого спричинить знищення мислення і мови.

Платон визнавав два роди суджень: емпіричні і чисті раціональні.

Головною хибою логіки Платона є відрив від одиничних предметів, перетворення понять в самостійні сутності. Те, що в логіці Платона переважає метафізично-ідеалістичний спосіб мислення призводить до того, що у Платона поняття, як і інші логічні форми відокремлені один від одного, тому для його логіки являється зовсім недоступним пізнання живого зв’язку реальності. Єдиний зв’язок, який визнається Платоном – відношення ідей. Діалектика Платона – це діалектика ідей. Згідно з Платоном вона являється основною науковою дисципліною, теорією наукового методу. Але мінливий світ матеріальних явищ виключається Платоном із області істинного знання. Пізнання природи, пізнання матеріального світу в філософській системі Платона не піднімається вище рівня простої думки, ймовірності.

Висновки


Отже, попередники Аристотеля мали значний вплив на подальший розвиток логіки.

Демокріт вперше став оперувати логічними поняттями і визначеннями, Зенон Елейський відзначився своїми апоріями, софісти постійно звертались до проблем логіки з метою боротьби проти умисних логічних помилок, що змусило захисників логічного мислення чітко формулювати всі його норми.

В сократівських школах знайшли своє відображення найрізноманітніші точки зору. Учні Сократа і засновані ними школи, а також Платон розвивали протилежні вчення. Кініки були матеріалістами, Кіренаїки – суб’єктивними ідеалістами, мегарики і Платон – об’єктивними ідеалістами. Вони докорінно розходились в розумінні того, що було основним у філософії Сократа, - у питанні природи поняття. Наприклад, школа Антисфена стояла на позиціях номіналізму, тоді як Платон був реалістом. Щодо мегариків, то їх позиція суперечлива: будь-яке позначення предмету у них визнається поняттям.

Результати, до яких прийшли представники сократівських шкіл в теорії пізнання і логіці деструктивні, такі, що відкидають можливість пізнання матеріального світу. Платон відносно пізнання матеріального світу по суті також являється агностиком, стверджуючи, що предмет істинного пізнання тільки світ абсолютних ідей.

Але усі ці логічні вчення носили деструктивний характер і потрібен був геній Аристотеля, щоб вивести логіку і того глухого кута, в який вона потрапила.


Список використаної літератури



1. Жолль К. К. Логика в лицах и символах. – Москва, 1993.

2. www.wikipedia.ua.

3. Маковельський А. О. История логики. – Москва, 1967.



Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации