Васильченко В.С. та ін. Управління трудовим потенціалом - файл Rozd_1.doc

приобрести
Васильченко В.С. та ін. Управління трудовим потенціалом
скачать (7643.6 kb.)
Доступные файлы (13):
Rozd_1.doc1791kb.14.07.2005 10:30скачать
Rozd_2.doc2880kb.14.07.2005 16:11скачать
Rozd_3.doc1709kb.14.07.2005 14:28скачать
Rozd_4.doc4253kb.14.07.2005 12:30скачать
Rozd_5.doc4533kb.14.07.2005 10:57скачать
Rozd_6.doc1822kb.14.07.2005 11:00скачать
Rozd_7.doc1008kb.14.07.2005 11:25скачать
n8.doc249kb.14.07.2005 11:12скачать
osnovni_ponyat.doc134kb.14.07.2005 11:11скачать
n10.doc64kb.30.06.2005 12:08скачать
n11.doc513kb.14.07.2005 10:58скачать
n12.doc66kb.14.07.2005 15:53скачать
n13.doc41kb.28.05.2004 12:21скачать

Rozd_1.doc

  1   2   3   4
Розділ

НАСЕЛЕННЯ ЯК ДЖЕРЕЛО
ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ
СУСПІЛЬСТВА


1.1. Предмет, метод і завдання дисципліни
«Управління трудовим потенціалом»


Людина в системі суспільного виробництва та економічних відносин посідає центральне місце. Вона визначає цілі та напрями розвитку виробництва, організує його. Ефективність економіки будь-якого суспільства визначається насамперед якістю наявного трудового потенціалу та способом його включення в су­спільне виробництво. Якісне відтворення трудового потенціалу, способи його поєднання із засобами виробництва, ефективність трудової діяльності — усе це залежить від якості управління трудовим потенціалом.

У методології наукового пізнання оперують такими взаємопов’язаними поняттями, як об’єкт, предмет та метод вивчення і наукового дослідження.

Об’єктом називають ту об’єктивну реальність, на яку спрямована пізнавальна діяльність людини в межах конкретної галузі науки. Стосовно управління трудовим потенціалом об’єктом дослідження є трудовий потенціал суспільства, який є узагальнюючим показником процесу становлення і розвитку людини в трудовій діяльності.

Предметом пізнавання можуть бути досліджувані характеристики, властивості, відносини об’єкта, його поведінка, процеси, які в ньому відбуваються, способи регулювання цих процесів тощо. Предметом управління трудовим потенціалом як науки і навчальної дисципліни є складна система регулювання процесів відтворення, що включає формування, розподіл, перерозподіл, обмін, використання та захист трудового потенціалу на макроекономічному рівні.

Знаряддям теоретичного дослідження є метод як спосіб або су­купність прийомів цілеспрямованого вивчення проблеми. Пред­мет і метод тісно пов’язані між собою.

Дослідження складних предметів вимагає застосування багатьох взаємодоповнюваних методів. Це повною мірою стосується й управління трудовим потенціалом як складної системи, що вклю­чає такі підсистеми:

Для дослідження такої складної системи, як управління трудовим потенціалом застосовується сукупність різноманітних ме­тодів:

Дисципліна «Управління трудовим потенціалом» входить до блоку дисциплін фахової підготовки бакалаврів і посідає одне з чільних місць серед професійно орієнтованих дисциплін.

У результаті вивчення дисципліни студент повинен знати:

Курс «Управління трудовим потенціалом» має міжгалузевий характер, побудований на об’єктивних законах та механізмах ринкової економіки і тісно пов’язаний з низкою дисциплін (рис. 1.1.1).


Рис. 1.1.1. Взаємозв’язок дисципліни «Управління трудовим
потенціалом» з іншими суміжними дисциплінами

Теоретичним фундаментом, на який спирається курс «Управління трудовим потенціалом», є філософія, політична економія, макроекономіка, мікроекономіка та правознавство. Теоретичні положення та висновки цих наук служать правильному розумінню теоретичних засад управління трудовим потенціалом. Дисципліна «Управління трудовим потенціалом» спирається на економіку праці, психологію і соціологію праці.

Курс «Управління трудовим потенціалом» пов’язаний з низкою таких дисциплін, як трудове право, фінанси, економічний аналіз, статистика, інформаційні системи і технології, які дають уявлення про джерела та зміст інформації, потрібної для ефективного управління трудовим потенціалом. Він також тісно пов’я­заний з такими дисциплінами, як державне управління, розміщен­ня продуктивних сил, демографія, наукова організація і норму­вання праці, ринок праці, менеджмент та ін. У широкому розу­мінні цей зв’язок обумовлений спільністю об’єкта дослідження, але конкретні його вияви і структура мають свої особливості в кожній навчальній дисципліні.

Дисципліна «Управління трудовим потенціалом» у свою чергу є базою для вивчення низки конкретних економічних дисциплін — наприклад, «Управління продуктивністю», «Управління персона­лом», «Ринок праці».

Головне завдання дисципліни «Управління трудовим потенціалом» — сформувати у студентів стійкі знання теорії управління трудовим потенціалом, допомогти набути вмінь і навичок самостійно розробляти заходи щодо вдосконалення системи управ­ління трудовим потенціалом. Головне завдання складається з таких складових:



  1. Що є об’єктом і предметом управління трудовим потен­ціалом?

  2. Яке місце та значення курсу серед дисциплін фундаментальної підготовки спеціалістів?

  3. Назвати взаємозв’язки курсу «Управління трудовим потенціалом» з суміжними дисциплінами.

1.2. Населення як природна основа
формування трудового потенціалу


Мета теми — розкрити сутність населення як демо­економічної категорії, види і типи відтворення населення. При цьому основну увагу приділено висвітленню сут­ності природного руху населення та показникам його оцінки, міграційним процесам та їх дослідженням.

1.2.1. Населення як демоекономічна категорія

Населення є одним із головних індикаторів соціально-еконо­мічного та екологічного розвитку держави та її регіонів — осно­вою формування трудового потенціалу.

Організація суспільного виробництва базується на всебічному врахуванні всіх наявних елементів продуктивних сил, і насамперед чисельності населення, яка є вихідною базою визначення кількісних характеристик трудового потенціалу країни, регіону чи населеного пункту. Населення — це сукупність людей, які перебувають у межах даної держави і підлягають її юрисдикції. Воно є сукупністю індивідів, які відповідно до біосоціальної сутності людини здійснюють власну життєдіяльність у межах певного ладу і вступають між собою у суспільні відносини (економічні, політичні, правові, сімейні, національні, культурні).

Населення можна характеризувати з двох боків: як елемент продуктивних сил і як носія соціально-трудових відносин. Однак існує і третій бік, властивий населенню, — це відтворення самого населення. Під відтворенням населення розуміють його оновлення шляхом народжуваності і смертності, які постійно змінюють чисельність, статево-вікову структуру та інші його по­казники.

Населення не може існувати поза економікою, як і економіка без населення, це дві частини одного соціального організму. Стосовно до економіки населення виступає одночасно як виробник і споживач матеріальних та духовних цінностей. У триєдиній системі «населення — діяльність — життєве середовище» перший її елемент (за чисельністю, віком та статтю) має визначальне значення для формування двох інших. Питання щодо чисельності населення та його руху в перспективі (народжуваність, смертність, еміграція), а також характеристика його складу є важливими вихідними параметрами для формування програм розселення, зайнятості, задоволення соціальних потреб конкретних категорій людей, розвитку економічного потенціалу держави, регіонів. Одночасно демографічна ситуація є основним індикатором успішності реалізації трансформаційних ринкових перетворень у державі. Параметри населення є тим чинником, який разом із купі­вельною спроможністю індивідів визначає потенційний обсяг спо­живчих товарів та послуг, а отже, безпосередньо впливає на виробництво, сферу обслуговування, масштаби експортно-імпорт­них операцій тощо. Більше того, поступальний розвиток економіки можливий лише в тому разі, коли чисельність населення дер­жави є достатньою для забезпечення необхідного рівня господарської освоєності території і водночас меншою за ту межу, при досягненні якої настає перенаселення.

Населення як складну демоекономічну категорію зазвичай роз­глядають у кількісних вимірах, використовуючи численні кількіс­ні та якісні характеристики, які відображені на рис. 1.2.1.

Розрізняють постійне, наявне та юридичне населення.



Рис. 1.2.1. Види населення

Постійне населення — це сукупність людей, що постійно проживають на певній території, незалежно від того чи перебувають вони в даний момент на цій території.

Наявне населення даної території — це сукупність людей, які перебувають на ній, незалежно від тривалості перебування.

Юридичне населення — це ті, які зазначені у списках жителів даної території та зареєстровані на ній.

З огляду на можливості трудової діяльності і відповідно до законодавства України населення поділяється на три частини. Пер­ша частина — це особи, молодші працездатного віку, від народження до 16 років, тобто діти та підлітки, друга частина — це особи працездатного (робочого віку), що є основною складовою трудових ресурсів країни (жінки 16—54 років, чоловіки 16—59 років), третя частина — це особи, старші працездатного віку, після закінчення якого надається пенсія.

Працездатне населення — це сукупність осіб, переважно працездатного віку, які здатні за своїми психологічними та фізичними здібностями брати участь у трудовій діяльності. Працездатне населення під впливом конкретних соціально-економічних умов поділяється на дві групи: економічно активне та неактивне населення.

Аналізуючи населення, важливо дослідити його розподіл за рядом демографічних ознак, особливо в динаміці, що дозволяє визначити соціально-економічні зрушення у структурі суспільства і виявити закономірності відтворення населення. На розвиток економіки суспільства істотно впливає структура населення. Вона визначається за такими ознаками: статевою, віковою, етнічною, сімейною, соціальною, економічною.

Саме структура населення визначає його кількісний та якісний стан розміщення по країні.

1.2.2. Джерела інформації про населення

Кількісні та якісні характеристики населення безперервно змінюються: люди народжуються, вмирають, одружуються, змінюють місце проживання, здобувають освіту тощо. Зміни чисельності і складу населення суттєво впливають на розвиток економіки та суспільства в цілому.

Чисельність і склад населення в усіх країнах визначається за допомогою перепису, поточного обліку населення (реєстрації народжуваності, смертності, прибуття і вибуття), вибіркового та спеціального демографічного обстеження, реєстрів населення. Переписи населення систематично проводяться в багатьох державах. Організація Об’єднаних Націй рекомендує проводити переписи в рік, близький до кінця десятиліття і включати в програми обов’язковий мінімум питань з метою міжнародного порів­няння одержуваної інформації.

Всеукраїнський перепис населення 2001 р. було проведено відповідно до Закону України «Про Всеукраїнський перепис населення», який визначив правові, економічні та організаційні основи підготовки і проведення, оброблення, поширення та використання його результатів. Основною метою проведення Все­українського перепису було отримання об’єктивних та цілісних даних щодо загальної кількості населення країни, його демографічних і соціальних характеристик.

У ході Всеукраїнського перепису населення, крім наявного, було обліковано також і постійне населення, за кількістю якого здійснюються розрахунки показників, що характеризують соціально-економічну структуру населення. Динаміку чисельності населення за даними переписів наведено в табл. 1.2.1.

Таблиця 1.2.1

КІЛЬКІСТЬ НАЯВНОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ
ЗА ПЕРЕПИСОМ НАСЕЛЕННЯ
1




Усього, млн

У тому числі

міське

сільське

1926

29,5

5,7

23,8

1939

40,5

13,5

26,9

1959

41,9

19,2

22,7

1970

47,1

25,7

21,4

1979

49,7

30,5

19,2

1989

51,7

34,6

17,1

2001

48,4

32,5

15,9

Між двома останніми переписами — у січні 1989 р. та груд­ні 2001 р. кількість наявного населення скоротилася з 51,7 до 48,5 млн чол., або на 6 %, і продовжує скорчуватися. Чисельність населення скорочується і в деяких інших країнах Європи, але не з такою інтенсивністю, як в Україні. Доповіді ПРООН наводять прог­нози змін чисельності населення по країнах світу до 2015 р.: щодо України, то чисельність населення очікується на рівні 43,3 млн чол.2

Вибіркові та спеціальні демографічні обстеження3 застосовують­ся для розширення програми перепису, отримання попередніх його результатів і прискорення розробки його матеріалів з метою додаткової розробки матеріалів за ширшою програмою. Поточним обліком населення опікуються статистичні та різні адміністративні і державні органи (складаються списки або картки населення).

Джерелом даних про населення можуть бути також і реєстри4. В країнах з добре налагодженою системою обліку реєстри населення є основним джерелом інформації з демографічних питань. На кожну людину після її народження заводиться спеціальна карта, до якої вносяться відомості про події в житті даної особи: одруження, народження дітей, зміна професії, місця роботи, зміна житлових умов, рівня доходу тощо. Такі реєстри населення дають змогу одержати індивідуальні та групові соціальні характеристики в динаміці, розробляти обґрунтовані заходи щодо формування демографічної політики.

Загальне керівництво веденням реєстрів населення в більшості європейських країн здійснюють центральні державні установи, статистичні органи, органи охорони правопорядку. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України розроблено програму формування державного реєстру населення України. Він має являти собою автоматизовану інформаційно-обчислювальну систему збирання та обробки даних з метою отримання та постійного нагромадження інформації, необхідної для реалізації заходів дер­жавної соціальної політики, розробки демографічних прогнозів, ста­ну навколишнього середовища, заходів щодо охорони здоров’я, праці, в галузі освіти та культури, забезпеченні житлом, сфері послуг та ін. Одиницею інформації або її носієм у цій системі є особиста реєстраційна карта, яка заповнюється на кожну особу і ведеться протягом усього її життя — у пам’яті комп’ютера.

Переваги реєстру населення над іншими джерелами інформації очевидні. До складу реєстру передбачається включати такі основні блоки ознак: демографічної, територіальної, трудової діяльності, освіти, прибутків, витрат, характеристики житла, екології, майнового становища, стану здоров’я, окремих характеристик (грома­дянство та ін.). Це дасть реальну можливість відмовитися від прийнятої раніше системи усереднення показників і побудувати нові, що базуються на індивідуальних характеристиках кожної особи. Під час складання поточних реєстрів дотримуються принципу персоніфікації обліку та повсякденного збирання, оновлення інформації про осіб, які постійно живуть на певній території.

1.2.3. Характеристика населення України

Україна за чисельністю населення є однією з великих держав Європи. На початок 2003 р. за чисельністю жителів вона була на сьомому місці після Росії, Німеччини, Великої Британії, Італії, Туреччини та Франції. Чисельність постійного населення України на початок 2003 р. становила 47,8 млн осіб. Динаміка його чисельності подана в табл. 1.2.2.

Таблиця 1.2.2

ЧИСЕЛЬНІСТЬ ПОСТІЙНОГО НАСЕЛЕННЯ1, 2




1959

1970

1979

1989

1991

1996

1998

2000

2001

2003

Все населення, млн

41,7

47,1

49,6

51,4

51,9

51,3

50,3

49,7

48,2

47,8

міське

19,0

25,6

30,2

34,3

35,1

34,8

34,3

33,8

32,3

32,0

сільське

22,7

21,5

19,4

17,1

16,8

16,5

16,2

15,9

15,9

15,8

Відсотків до всього населення































міське

45,5

54,3

60,8

66,7

67,6

67,8

67,9

68,0

66,9

66,9

сільське

54,5

45,7

39,2

33,3

32,4

32,2

32,1

32,0

33,1

33,1

Із загальної кількості населення, млн































чоловіків

18,5

21,3

22,6

23,7

24,1

23,9

23,5

23,1

22,3

22,1

жінок

23,2

25,8

27,0

27,7

27,8

27,4

27,0

26,6

25,9

25,7

Відсотків до всього населення































чоловіків

44,4

45,2

45,6

46,1

46,4

46,6

46,5

46,5

46,3

46,2

жінок

55,6

54,8

54,4

53,9

53,6

53,4

53,5

53,5

53,7

53,8

Як випливає з табл. 1.2.2, чисельність постійного населення в Україні спочатку зростала, а з 90-х років минулого століття почала зменшуватися через перевагу смертності над народжуваністю. Найстрімкіше скорочення чисельності населення з 1989 р. по 2003 р. відбувається (дод. 1) у Донецькій (558 тис. осіб), Луганській (355,4 тис. осіб), Дніпропетровській (348,4 тис. осіб), Харківській (309,3 тис. осіб) областях. Зросла чисельність у Закарпатській області (1,6 тис. осіб).

Україна належить до держав з високою щільністю населення. Щільність населення3 на 1 км2 на початок 2003 р. становила 79,2 осіб. Це досить високий показник, що свідчить про загалом сприятливі умови проживання та високий рівень освоєння території. Для порівняння: у Російській Федерації щільність населення на 1 км2 — 8,4 особи, Білорусії — 47,9 особи, Казахстані — 5,4 особи4.

Однак розселення людей по території України не є рівномірним. За цим показником усі області можна поділити на три групи: з високим, середнім та низьким рівнем густоти населення.

До першої групи з густотою населення понад 100 осіб на 1 км2 належать області: Дніпропетровська, Донецька, Закарпатська, Івано-Франківська, Київська (з Києвом включно), Луганська, Львівська, Чернівецька.

До другої групи (густота населення від 70 до 100 чол. на 1 км2) належать: Автономна Республіка Крим та області: Вінницька, Запо­різька, Одеська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька, Черкаська.

До третьої трупи с густотою населення менше 70 чоловік на 1 км2 увійшла решта областей: Миколаївська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Херсонська, Чернігівська, Кіровоградська.

Зміни в динаміці загальної чисельності населення визначаються змінами у розміщенні міського і сільського населення. Розміщення міського і сільського населення має істотний вплив на раціональне розміщення та оптимальний розвиток продуктивних сил. Розвиток продуктивних сил, поліпшення розміщення виробництва, комплексний підхід до розвитку регіонів визначили інтенсивне територіальне пересування населення, зокрема з сіл до міст. Унаслідок цього також відбувалося скорочення чисельності сільського населення, значно підвищилася питома вага місь­кого (див. табл. 1.2.2). Дослідження показують, що основна час­тина населення і його трудового потенціалу зосереджена в містах. Міське населення на початок 2003 р. дорівнювало 32,0 млн осіб, або 66,9 % загальної чисельності населення країни. Аналіз статистичних даних свідчить, що міське населення протягом значного періоду мало стійку тенденцію до зростання.

Показник питомої ваги міських жителів має за даними на початок 2003 р. суттєві територіальні відмінності — від 37 % у Закарпатській області до 90,1 % у Донецькій1. Що лише в 5 областях країни (Вінницька, Закарпатська, Івано-Франківська, Пол­тавська, Черкаська) переважає сільське населення, а в решті регіональних одиниць частка міського становить понад половину населення. Такі особливості територіальної концентрації населення та наявні відмінності соціально-економічного, екологічного та полі­тичного розвитку обумовили і своєрідність зрушень у загальній чисельності населення України та її регіонів.

Найвищий темп приросту міського населення за вказаний період мав місце в слабо урбанізованих областях з аграрно-індуст­ріальним характером господарства. Міське населення України проживає у різних типах поселень: малих містах (з населенням до 50 тис. жителів), середніх (50—100 тис. жителів), великих 100—250 тис. жителів та найбільших (понад 500 тис. жителів), а також у селищах міського типу.

Слід визначити, що зростання чисельності міського населення притаманне більшості країн з високим рівнем людського потенціалу. Так, частка міського населення у США за період з 1975 по 2001 р. зросла з 73,7 % до 77,4 %, Канаді з 75,6 % до 78,9 %, Японії з 75,7 % до 78,9 %, у Франції з 73 % до 75,5 %, Німеччині з 81,2 % до 87,7 %, Росії з 66,4 % до 72,91.

Найсуттєвішим фактором формування чисельності сільського населення є соціально-економічні умови, що склалися в Україні у певні періоди її історичного розвитку. Оскільки основною економічною базою господарського розвитку сільської місцевості є сільськогосподарське виробництво, то залежно від специфіки цього виробництва у певних природних і соціально-економічних умовах здійснювалося відтворення загальної чисельності насе­лення та особливо його працездатної частини.

Сільське населення України на початок 2003 р. становило 15,8 млн осіб, або 33,1 % загальної чисельності населення країни. Статистичні дані за 1959—2003 рр. (див. табл. 1.2.2) свідчать, що чисельність сільського населення зменшилася з 22,7 млн чол. у 1959 р. до 15,8 млн чол. у 2003 р., або на 6,9 млн чол., тобто має довготривалу і стабільну тенденцію. Динаміка чисельності сільського населення має значні територіальні відмінності. За 1959—2003 рр. чисельність сільських жителів зросла тільки в Автономній Республіці Крим (з 426,1 тис. осіб у 1959 р. до 752,3 тис. осіб у 2003 р.), а також у Закарпатській області (з 655,3 тис. осіб у 1959 р. до 789,5 тис. осіб у 2003 р.)2. У решті областей країни відбулося скорочення сільського населення.

Таким чином, розміщення населення по території та особливості його зосередження в різних типах поселень обумовлені спе­цифікою соціально-економічного розвитку країни, конкретними зрушеннями в економічній і соціальній сферах, а також у терито­ріальній структурі та організації народного господарства, особли­во галузей матеріального виробництва.

Статево-вікова структура населення є одним із важливих демографічних показників. Вона дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в майбутньому. Сама ж статево-вікова структура населення є результатом особливостей народжуваності і смертності населення в конкретних історичних умовах відтворення.

Аналіз статистичних матеріалів (див. табл. 1.2.2) свідчить про те, що в Україні спостерігається постійне переважання жінок у загальній чисельності населення. При цьому абсолютна перевага жінок дещо зростає. Так, чисельність жінок збільшилася з 23,2 млн осіб у 1959 р. до 25,7 млн осіб у 2003 р., жінки становлять 53,8 % усього населення. Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється насамперед нижчою смертністю жінок, з одного боку, а також війнами та міграцією за межі держави, що найбільше впливає на чисельність чоловіків.

Важливу роль у природному відтворенні населення та визначенні демографічної бази трудового потенціалу відіграє характер вікової структури населення. Характерною особливістю сучасної вікової структури населення України є зниження частки дітей у загальній чисельності населення (дод. 2). Це свідчить про те, що в Україні на сучасному етапі її соціально-економічного розвитку склався звужений тип відтворення населення. Причому сільське населення, судячи з його вікової структури, має менші можливості порівняно з міським щодо активізації відтворення нових поколінь.

Важливим фактором подальшого економічного та соціального розвитку країни є співвідношення між основними віковими групами населення — допрацездатного віку, працездатного та старшого за працездатний (табл. 1.2.3).

Таблиця 1.2.3

РОЗПОДІЛ ПОСТІЙНОГО НАСЕЛЕННЯ
ЗА ОСНОВНИМИ ВІКОВИМИ ГРУПАМИ
1




1959

1970

1979

1989

2001

Міські поселення та сільська місцевість

Усього, зокрема
у віці

41 869 046

47 126 517

49 609 333

51 452 034

49 240 902

молодшому
за працездатний

11 332 481

12 539 287

11 458 455

11 828 276

87 437 441

працездатному

24 883 145

26 246 664

28 805 414

28 721 553

27 984 660

старшому
за працездатний

56 534 20

8 340 566

9 337 650

10 895 316

11 492 841

Закінчення табл. 1.2.3




1959

1970

1979

1989

2001

Міські поселення

Усього, зокрема
у віці

19 147 419

25 688 560

30 168 937

34 297 231

32 290 729

молодшому
за працездатний

4 815 422

6 348 660

6 831 082

8 028 442

5 535 563

працездатному

12 189 622

15 571 719

18 695 542

20 216 234

19 807 756

старшому
за працездатний

21 42 375

3 768 181

46 34 832

6 046 146

6 928 569

Сільська місцевість

Усього, зокрема
у віці

22 721 627

21 437 957

19 440 396

17 154 803

15 950 173

молодшому
за працездатний

6 517 059

6 190 627

4 622 373

3 799 834

3 208 178

працездатному

12 693 523

10 674 945

10 109 872

8 505 319

8 176 904

старшому
за працездатний

3 511 045

4 572 385

4 702 818

4 849 170

4 564 272

Аналіз вікової структури населення за 1959—2001 рр. показує істотне зменшення чисельності населення у віці, молодшому за працездатний. З 1979 р. дещо зменшилася чисельність і питома вага осіб працездатного віку (чоловіків у віці 16—69 років і жінок — 16—54 роки). Чисельність населення України у віці, стар­шому за працездатний, щорічно зростає1.

Зменшення питомої ваги дітей при одночасному зростанні населення у віці, старшому за працездатний, свідчить про зростання демографічного навантаження постійного населення (табл. 1.2.4) та постаріння населення.

Таблиця 1.2.4

ДЕМОГРАФІЧНЕ НАВАНТАЖЕННЯ
ПОСТІЙНОГО НАСЕЛЕННЯ
2
(непрацездатне населення на 1000 населення працездатного віку, осіб)




1959

1970

1979

1989

2001

Міські поселення та сільська місцевість

Усього, зокрема у віці

683

797

722

791

723

Закінчення табл. 1.2.4




1959

1970

1979

1989

2001

молодшому за працездатний

456

479

398

412

312

старшому за працездатний

227

318

324

379

411

Міські поселення

Усього, зокрема у віці

571

651

613

696

629

молодшому за працездатний

395

409

365

397

279

старшому за працездатний

176

242

248

299

350

Сільська місцевість

Усього, зокрема у віці

790

1011

922

1017

950

молодшому за працездатний

513

581

457

447

392

старшому за працездатний

277

430

465

570

558

При збереженні сучасних тенденцій народжуваності і смертності у майбутньому цілком можливе подальше збільшення питомої ваги осіб похилого віку і, відповідно — загальне постаріння населення України, що знижує загальний коефіцієнт народ­жуваності та збільшує коефіцієнт смертності населення.

У складі населення України за національностями (дод. 3) спостерігається яскраво виражена перевага двох етносів: українців та росіян. При цьому переважну більшість становлять представники корінної національності — українці, чисельність яких дорівнювала у 2001 р. 37 541,7 тис. осіб, або 77,8 % від загальної кількості населення. За 1959—2001 рр. кількість українців, які проживають в Україні, зросла на 5383,2 тис. осіб. Поряд з українцями на території України проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу частку становлять росіяни — 8334,1 тис. осіб, або 17,3 % усього населення країни.

Протягом історичного періоду національний склад населення України змінювався, і сучасні державні кордони країни суттєво відрізняються від етнічних меж проживання українців. Українці проживають не лише на суміжних з Україною територіях, а й у багатьох віддалених від неї країнах. Але найбільша кількість таких українців проживає в Росії. Значна частина українців постійно проживає у Польщі, Білорусі, Словаччині, Молдові, США, Канаді, Аргентині, Німеччині та багатьох інших державах. Національний склад населення України постійно змінюється і під впливом міграції. За останні роки з України виїжджало більше населення, ніж приїжджало на її територію.

1.2.4. Відтворення населення

Використання робочої сили у процесі праці передбачає її відтворення, яке перебуває у взаємозв’язку із відтворенням суспільного продукту. Під відтворенням населення розуміють безперервне відновлення його кількісних і якісних характеристик протягом тривалого історичного періоду з відносно сталими умовами життя. Відтворення населення — один із головних процесів відтворення суспільства, постійне відновлення генерації людей. Подібно до того, що відтворення не існує поза історичними формами, не існує воно й поза постійною взаємодією двох конкретних демографічних процесів: народжуваності та смертності. Відтворення населення — єдність цих двох процесів. Саме у народжуваності та смертності дістають відображення результати взаємодії демографічного процесу з усіма іншими процесами, що тривають у суспільстві.

Виділяють три типи відтворення населення: розширене, просте, звужене.

При розширеному відтворенні населення народжуваність пе­ревищує смертність. Просте відтворення характеризується пос­тійною кількістю населення внаслідок приблизно однакової народжуваності і смертності. При звуженому типі відтворення населення смертність перевищує народжуваність.

Розширене відтворення може бути екстенсивним і інтенсивним. Екстенсивне відтворення означає збільшення чисельності трудового потенціалу в країні та окремих регіонах без зміни якісних характеристик економічно активного населення. Інтенсивне відтворення трудового потенціалу пов’язане зі зміною його якості (зростання освітнього рівня працівників, їхньої кваліфікації, фізичних і розумових здібностей тощо).

Специфіка виробничих відносин багато в чому визначає якісні аспекти відтворення населення. Від характеру виробничих відносин залежить рівень зайнятості та її структури за видами економічної ді­яльності, за статтю й віком, а це, в свою чергу, вирішально впливає на всі аспекти відтворення населення. Система виробничих відносин багато в чому впливає на розселення людей як у масштабах країн та регіонів, так і в глобальному масштабі. Виробничі відносини визна­чають безпосередньо всі аспекти соціального відтворення населення.

У суспільному відтворенні населення, як наголошує І. М. При­биткова1, населення виступає водночас як продуктивна та як споживча сила, впливаючи на співвідношення фонду споживання й фонду нагромадження в національному доході. Чисельність і динаміка населення, його головних вікових груп (у допрацездатному, працездат­ному й післяпрацездатному віці) впливають на абсолютну величину й структуру фондів споживання й нагромадження. Наприклад, від чисельності й питомої ваги населення у молодому віці залежить формування нових робочих місць для тих, хто входить у працездатний вік, з одного боку, а також будівництво об’єктів системи освіти й охорони здоров’я, дитячих закладів, житлового фонду тощо.

Отже, на відтворення населення впливає все навколишнє середовище, тобто і природні, і соціальні, й економічні його компоненти. Залежно від конкретного змісту ці чинники мають як по­зитивний, так і негативний вплив.

1.2.5. Природний рух населення:
сутність і показники оцінки


Кількісні характеристики населення формуються під впливом його природного та механічного руху. Природний рух населення у широкому розумінні — це відтворення населення шляхом зміни поколінь. Природний рух характеризується показниками народжуваності, смертності, а також природного приросту. Ці показники визначають у відносному та абсолютному вираженні. Абсолютні показники — це загальна кількість народжених або померлих; відносні показники поділяються на темпи (відношення абсолютної величини приросту до чисельності населення на початок досліджуваного періоду, %) і коефіцієнти народжуваності, смертності та природного руху, які розраховуються на 1000 жителів у проміле, ‰. Вони використовуються для порівняльного аналізу природного руху населення на територіях, населених пунктах у часі та для характеристики інтенсивності.

Загальний коефіцієнт народжуваності (Кн.з.) являє собою відношення кількості народжених за рік на 1000 жителів до середньорічної чисельності населення:

, (1.2.1)

де Чн — кількість народжених за рік, осіб;

Чср — середньорічна чисельність населення, осіб.

Слід зауважити, що загальний коефіцієнт народжуваності, незважаючи на його широке застосування, не можна розглядати як показник, що дає вичерпну характеристику рівня народжуваності. На величину цього коефіцієнта суттєво впливає статево-віко­вий склад населення, тож на практиці застосовують і так званий спеціальний коефіцієнт народжуваності (Кн.с.):

, (1.2.2)

де Чж — середньорічна чисельність жінок репродуктивного віку (15—49 років).

Залежність рівня народжуваності від віку жінок обумовлює необхідність розрахунку спеціальних вікових коефіцієнтів народжуваності (Кн.в.):

, (1.2.3)

де Чн.в. — кількість народжених від матерів даного віку, осіб;

Чжв — середньорічна чисельність жінок даного віку, осіб.

Фактором природного руху населення є також смертність. Для її характеристики використовують цілу низку показників, і передусім коефіцієнт смертності (Кс.з.):

, (1.2.4)

де Чп — кількість померлих за рік, осіб.

Величина цього коефіцієнта значною мірою залежить від вікового складу населення.

Для поглибленого аналізу демографічного стану використову­ють спеціальні коефіцієнти смертності, що розраховуються окре­мо за статтю, віком, причинами смертності тощо. Аналіз інтен­сивності і динаміки смертності потребує розгляду коефіцієнта ди­тячої смертності, який визначається за формулою

, (1.2.5)

де Чп.д. — кількість померлих за рік у віці до одного року, осіб;

Чн — загальна кількість народжених за цей самий рік, осіб.

Природний приріст населення є похідним від масштабів народжуваності і смертності та визначається як різниця між числом народжених і померлих за формулами:

, (1.2.6)

. (1.2.7)

1.2.6. Міграційні процеси: сутність,
причини, види та показники міграції


Поряд з природним рухом на демографічні параметри населення впливає територіальна мобільність, або механічний рух населення. Останній пов’язаний з міграційними процесами. Міграція у перекладі з латинської (migratio, migro) означає переміщення, переселення. Переважно під міграцією розуміють такі територіальні переміщення населення, які супроводжуються зміною місця прожи­вання та місця праці (назавжди або на досить тривалий строк) як у межах однієї країни, так і поза її межами. У демографічних та де­моекономічних дослідженнях термін «міграція» вживається щодо таких актів переміщень у просторі, які пов’язані, по-перше, з пере­тином адміністративних меж населених пунктів, по-друге, із зміною індивідом місця проживання назавжди чи на певний строк1.

Соціально-економічна суть міграції населення полягає у забезпеченні кількісної та якісної відповідності між потребою у робочій силі та наявністю її у різних регіонах держави, а також у реалізації прагнень працівників задовольнити особисті потреби соціального, професійно-кваліфікаційного та духовного характеру.

У науковій літературі існує різноманітна класифікація чинників (часто взаємозалежних), під впливом яких формуються напрямки та масштаби міграційних процесів. Переміщення у просторі відбувається внаслідок дії економічних, соціальних, демог­рафічних, політичних, етнічних, освітніх, морально-психологіч­них, військових, екологічних та інших факторів, але ці чинники діють одночасно, вони певною мірою взаємозалежні, тож виявити окремі компоненти міграційного процесу, сформовані під впли­вом одного чи двох факторів, як правило, складно.

Будь-який міграційний акт відбувається під дією комплексу мотивів. Вони залежать від суб’єктивних та об’єктивних причин: з одного боку, міграції відбуваються за особистим бажанням — кожен громадянин має право і можливість вибирати для себе місце проживання та праці, тобто задовольнити свої різноманітні потреби матеріального, професійно-кваліфікаційного і духовного характеру.

Поділяють також фактори міграції на некеровані і керовані суспільством, іншими словами — умови (природні умови різних ре­гіонів і поселень, ступінь їх розвитку, обжитості і благоустрою, географічне положення) і фактори-регулятори (демографічні — інтенсивність природного зростання населення, його склад за віком і статтю, співвідношення корінного населення та приїжджого, старо­жилів і новоселів, етнічні відмінності між групами в мові, духовній культурі, побуті, національних обрядах, звичаях тощо; соціально-психологічні — інтенсивність соціального спілкування людей, со­ціально-психологічний клімат, соціальні умови життя людей).

Виділяють також чинники міграції за сферою їх прояву: народногосподарські, територіальні, галузеві та внутрівиробничі, а також постійні, тимчасові і змінні залежно від їх використання в регулюванні міграційних процесів. Міграція значною мірою впли­ває на формування, функціонування й розвиток ринку праці. Мігра­ція як чинник розвитку ринку виконує прискорювальну, розподіль­чу та селективну функції1.

Забезпечення певного рівня географічної мобільності робочої сили, змінність складу трудоактивного населення регіону та збіль­шення місць проживання індивіда протягом життя є результатами здійснення прискорювальної функції. Розподільча функція міграції виявляється у перерозподілі населення між регіонами за рахунок чого досягається більша відповідність між попитом на робочу силу та її пропозицією. Селективна функція міграції полягає у зміні якісного складу населення і робочої сили регіонів унаслідок нерівномірної участі у міграційних процесах представників різних соціально-демографічних груп.

У науковій літературі існують різноманітні підходи до виділення типів міграцій.

Класифікуючи міграції стосовно до будь-якої країни, виділяють зовнішню (міждержавну) і внутрішню. До зовнішньої міграції відносять такий рух населення через державні кордони, який пов’язаний зі зміною місця проживання.

Зовнішня міграція за територіальним охопленням включає міжконтинентальні та внутріконтинентальні переміщення. Зовнішня (міждержавна) міграція існує в різних формах: трудовій, сімейній, рекреаційній, туристичній та ін. Міждержавна міграція робочої сили в другій половині ХХ ст. стала важливою частиною процесу інтернаціоналізації міжнародного господарського життя. Трудовий потенціал, будучи важливим фактором виробництва, шукає свого найефективнішого використання не лише в рамках національного господарства, а й у масштабах світової економіки. Зовнішня міграція має два боки: еміграція — виїзд працездатного населення з країни перебування для довгострокового чи постійного проживання в іншу країну та імміграція — в’їзд робочої сили в дану країну з-за кордону (на постійне або тривале проживання для навчання, працевлаштування або з метою втечі від дискримінації, переслідувань тощо).

Внутрішня міграція — це переміщення населення в межах однієї країни.

Розрізняють міграції сільського та міського населення, міжміські міграції та міграції у межах сільської місцевості. Розрізняють також і міграції в межах окремих великих територіальних одиниць — області, економічного району, автономної республіки. У цих випадках міграції поділяють на внутріобласні та міжобласні, внутрірайонні та міжрайонні.

За тривалістю міграції поділяються на постійні (безповоротні) та тимчасові (зворотні).

Постійна (безповоротна) міграція — це переміщення населення, що супроводжується зміною постійного місця проживання. Масштаби зазначених переміщень, структура населення, яке в них задіяне, обумовлюють зміну кількісних і якісних характеристик населення конкретного населеного пункту, збільшують чи зменшують його трудовий потенціал. Прикладом постійної міграції є переселення сільських жителів до міст, а тимчасової (зворотної) — навчання, робота на іншій території за контрактом тощо.

Тимчасові міграції поділяються на маятникові, циклічні, епізодичні.

Маятникова міграція — це щоденні або щотижневі поїздки населення від місць проживання до місць роботи або навчання, що розташовані в різних населених пунктах. У маятникових міг­раціях бере участь значна частина міського й сільського населення. Радіус маятникової міграції для великих міст дорівнює близько 40—70 км, для середніх — 25—30 км. Маятникова міграція задовольняє матеріальні та соціальні потреби, але приводить до надмірної втоми, бо пов’язана також з витратами вільного часу мігрантами, що скорочує можливості їх відпочинку і відновлення сил, виховання дітей, підвищення освітнього і куль­турного рівня тощо.

Циклічна (сезонна) міграція — це переміщення працездатного населення, пов’язане з пошуком роботи на певний час з поверненням на попереднє місце проживання (наприклад, сезонні роботи).

Епізодична міграція являє собою ділові, культурно-побутові, рекреаційні та інші поїздки, що здійснюються нерегулярно у часі.

Вимушена міграція — це переміщення особи, що супроводжується перетинанням державного кордону, у зв’язку з учиненням щодо неї або членів її сім’ї насилля чи переслідування в будь-якій формі або реальною можливістю піддатися насиллю чи переслідуванню, а також вимушене переміщення громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, які проживають чи перебувають в Україні, що супроводжується перетинанням меж адміністративно-територіальних одиниць України у зв’язку з екологічними, техногенними та іншими обставинами надзвичайного характеру.

За правовою ознакою мігрантів поділяють на легальних, напівлегальних, нелегальних. Легальні мігранти перетинають між­народні кордони на законних підставах, тобто мають візу на в’їзд на певний термін або, перебуваючи в інших країнах, продовжили термін її дії. Напівлегальні мігранти, маючи візу, прибувають до країни на законних підставах, але через певний час з різних при­чин відмовляються виїхати до своєї батьківщини і залишаються у країні перебування. Нелегальні мігранти покидають країни постійного проживання, перетинають кордони держав без офіційного дозволу, тобто без візи на в’їзд.

За способом реалізації міграції поділяються на організовані та неорганізовані, індивідуальні. Перша здійснюється за допомогою й за участі державних та громадських органів, другі ж — силами й коштом самих мігрантів без матеріальної та організованої підтримки з боку будь-яких установ.

Для дослідження міграційних процесів велике значення має виз­начення соціально-демографічних характеристик мігрантів, оцінка обсягів міграцій, вивчення кількісних і структурних характеристик міграційних процесів, прогнозування напрямків та інтенсивності їх розвитку. Вивчення міграційних процесів ґрунтується на матеріалах переписів населення, даних поточного обліку мігрантів, вибіркових досліджень окремих міграційних потоків. Основним джерелом оперативної інформації про міграцію населення в Україні сьогодні є поточний облік міграційних подій. Він здійснюється шляхом безпосередньої реєстрації осіб, задіяних у міграційних процесах, тих, хто виписується з попереднього або прописується на новому місці проживання. Ця процедура пов’язана із заповненням талонів статис-
тичного обліку до адресних листків прибуття та вибуття.

Структуру загальних міграційних потоків, їх питому вагу, з якої наочно можна уявити її кількісний і якісний характер (орієнтовно, тому що ці пропорції змінюються, хоча й у відносно невеликих розмірах), дано на рис. 1.2.2, яку розроблено кандидатом економічних наук Т. П. Петровою.



Рис. 1.2.2. Структура територіального руху населення в Україні

На даний час є ряд теорій, які пояснюють причинно-наслідко­вий зв’язок міграції робочої сили. За їх допомогою на макрорівні поєднуються масштаби, напрями, інтенсивність різних міграційних потоків між регіонами за параметрами соціально-економіч­ного розвитку території (заробітною платою, рівнем зайнятості, розмірами капіталовкладень, житловими умовами, кількістю робочих місць та ін.). На мікрорівні вивчається міграційна реакція окремих індивідів, сімей або домогосподарств на зміну тих чи інших показників умов життя, важливих з погляду прийняття рішень на міграцію.

Для характеристики механічного руху населення використовуються такі показники:

Сальдо міграцій населення визначається за формулою:

, (1.2.8)

де — сальдо міграцій населення за міжпереписний період, осіб;

— чисельність населення на дату наступного перепису, осіб;

— чисельність населення на момент попереднього перепису, осіб;

— природний приріст населення за міжпереписний період, осіб.

Загальний обсяг прибуття населення з-за меж України протягом року визначається за формулою:

, (1.2.9)

де — кількість осіб, прибулих з-за меж колишнього СРСР, за даними статистики реєстрації за місцем проживання;

— кількість, осіб прибулих з-за меж колишнього СРСР, за даними реєстрації іноземців (термін перебування яких в Україні перевищив 3 місяці);

— кількість осіб, прибулих з-за меж колишнього СРСР, за даними обліку біженців;

— кількість затриманих нелегальних мігрантів, прибулих з-за меж колишнього СРСР;

— кількість осіб, прибулих з держав колишнього СРСР, за даними вибіркових обстежень на кордоні;

— кількість осіб, вибулих протягом року з числа прибулих з держав колишнього СРСР у році Х, термін перебування яких в Україні не перевищує 3-х років, за даними вибіркових обстежень на кордоні.

Обсяг вибуття населення за межі України протягом Х року визначається за формулою1

, (1.2.10)

де — кількість осіб, вибулих за межі України, за даними статистики реєстрації за місцем проживання;

— кількість осіб, вибулих за межі колишнього СРСР, за даними обліку карток подорожуючих;

— кількість осіб, прибулих з-за меж колишнього СРСР, протягом року Х на І квартал року Х + 1 з числа вибулих за межі колишнього СРСР у році Х, термін відсутності яких в Україні не перевищує 3 місяці, за даними обліку карток подорожуючих;

— кількість осіб, вибулих до держав колишнього СРСР, за даними вибіркових обстежень на кордоні;

— кількість осіб, прибулих протягом року Х та І кварталу року Х + 1 з числа вибулих до держав колишнього СРСР у році Х, термін відсутності яких в Україні не перевищує 3 місяці, за даними вибіркових обстежень на кордоні.

За останні роки міграційні процеси в Україні набули принципово нового характеру та якості, змінилися пріоритети. Внаслідок відпливу сільських мешканців до міст сформувалися системи з високою концентрацією міського населення. Водночас у сільській місцевості в багатьох регіонах розширюються межі слабо заселених територій, виводяться з господарського обігу значні площі земель. Багаторічний відплив сільської молоді до міст України та за її межі визначив деформацію всіх демографічних структур і процесів у сільській місцевості, що супроводжувалося збільшенням частки осіб пенсійного віку, зростанням смертності, скороченням народжуваності, зниженням природного приросту сільського населення.

Міграція населення в межах України та до інших країн, за деякими винятками, характеризується зміною її напрямів і географічних зв’язків.

Число вибулих у 2002 р. з України дорівнює 76 264 осіб. У тому числі вибули до країн СНД — 49 429 особам, до інших країн 26 835 осіб.

У міждержавній міграції можна виділити п’ять напрямів:

Для промислово розвинутих країн іноземна робоча сила з країн, що розвиваються, означає забезпечення ряду галузей, інфраструктурних служб, необхідними прицівниками, без яких неможливий нормальний виробничий процес, а іноді й просто нормальне повсякденне життя. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25 % усіх зайнятих у будівництві, в Бельгії — половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40 % будівельників.

Невід’ємною реальністю функціонування українського ринку праці є трудова міграція, тобто переміщення через кордони або між адміністративно-територіальними одиницями України з метою виконання робіт, надання послуг на платній основі чи ведення будь-якого виду підприємницької діяльності, не забороненої законодавством. Наші співвітчизники працюють у Сполучених Штатах Америки, Великій Британії, Німеччині, Франції, Ізраїлі, Туреччині, Греції, на Кіпрі та в багатьох інших країнах. Паралель­но з еміграційними в Україні набирають сили імміграційні процеси. Найчастіше серед іноземної робочої сили на вітчизняному ринку праці можна зустріти громадян з Туреччини, В’єтнаму, Ки­таю, Болгарії, Молдови. Проте, незважаючи на постійне збільшен­ня масштабності еміграційних та імміграційних потоків, Україна продовжує залишатися країною — експортером робочої сили.

Як вважають українські вчені (член-кореспондент НАН Украї­ни Е. М. Лібанова та ін.), на сьогодні каналами трудової міграції українських громадян є:

Важелями державного регулювання трудових міграцій в Україні є:

Політика Уряду в галузі регулювання трудової міграції є складовою державної політики у сфері зайнятості населення і має насамперед вестися через формування сучасного мобільного внутрішнього ринку праці (через піднесення освітньо-професійного рівня, який дозволяє мати роботу, створення робочих місць, через пристойну оплату праці).

Наслідки міграції не однакові для різних країн та їх територіальних підрозділів. Серед позитивних результатів зовнішньої трудової міграції для України можна назвати такі:

Залучати переважно молодих, добре освічених осіб до міграційних процесів є свого роду демографічною і демоекономічною «інвестицією»1 до країн імміграції та, навпаки, сприянням постарінню населення, погіршення трудоресурсного потенціалу в країнах еміграції. Крім того, міждержавні трудові міграції — важливий чинник розвитку технологій, обміну досвідом роботи, чинник перебудови професійної та кваліфікаційної структури зайнятості, швидкого й ефективного пристосування до умов світового ринку.

Серед негативних наслідків трудової міграції можна назвати такі:

За прогнозованими розрахунками сальдо міграції населення України поступово зростатиме і досягне у 2009 р. межі 100 тис. осіб2. У разі підвищення рівня та якості життя населення, за пронозами вчених Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, обсяг вибуття в Україні поступово зменшуватиметься внаслідок пом’якшення дії факторів, що стимулюють від’їзд, та завдяки розширенню можливостей здійснення зворотної трудової міграції сальдо міграції досягне до 2015 р. 50 тис. осіб на рік1.

В умовах ринкової економіки та формування ринку праці міграція є засобом активного підтримання територіально-галузевої збалансованості трудового потенціалу в народногосподарському комплексі України.

Згадані вище вчені вважають, що основні проблемні питання у сфері трудової міграції, які потребують врегулювання, є такими:



Населення є джерелом трудового потенціалу країни. Воно вод­ночас є і елементом продуктивних сил, і носієм виробничих від­носин. Населення країни, або народонаселення, — це сукупність людей, які перебувають у межах даної країни і підлягають її юрисдикції.

Стосовно до економіки населення виступає і як виробник, і як споживач матеріальних та духовних цінностей. А тому населення не може існувати поза економікою як і економіка без населення. З огляду на можливості трудової діяльності населення поділяється на осіб, молодших від працездатного віку; осіб працездатно­го віку.

Поновленням чисельності населення є його відтворення. Воно буває трьох типів: просте, розширене і звужене. В даний час для України характерний звужений тип відтворення. Це є наслідком як складної демографічної ситуації, так і відлунням соціально-економічної кризи. Відтворення населення характеризує його природний рух.

Джерелами інформації про населення є дані перепису і поточного обліку, які фіксують народжуваність, шлюби, смертність, прибуття та вибуття. Крім того, застосовуються вибіркові та спеціальні демографічні обстеження, якими займаються органи державної влади. Усі ці дані необхідні для широкого кола різноманітних розрахунків на різних рівнях державного управління, для розробки соціально-економічних програм і заходів.

Населення України характеризуються на даний час таким нега­тивним явищем, як значне перевищення смертності над народжуваністю. Переважну частину населення України становлять міські жителі (66,9 %). Проте їх питома вага по регіонах значно відрізняється. Статево-вікова структура населення є одним з важли­вих демографічних показників. Вона є результатом особливостей народжуваності і смертності. В Україні спостерігається постійне переважання чисельності жінок над чисельністю чоловіків.

Поряд з природним рухом на демографічні параметри населення впливає механічний рух або територіальна мобільність — міграція. Соціально-економічна сутність міграції полягає у забезпеченні кількісної і якісної відповідності між потребою у робочій силі та її наявністю. На характер міграції впливають різні соціальні та економічні фактори. З цього приводу існує ряд теорій. Міграція певною мірою впливає на функціонування та розвиток ринку праці. Однак міграційні процеси кинуті напризволяще можуть завдати шкоди робочій силі країни, а тому пот­ребують регулювання методами державної міграційної політики.



  1. Дайте визначення категорії «населення».

  2. Дайте характеристику постійного, наявного і юридичного населення.

  3. Назвіть демоекономічні аспекти структури населення.

  4. Розкрийте основні джерела інформації про населення.

  5. Що собою являє державний реєстр населення? Якими є його сутність і значення?

  6. Дайте характеристику населення України.

  7. Що таке відтворення населення? Назвіть його типи.

  8. Розкрийте суть поняття «природний рух населення».

  9. Назвіть показники природного руху.

  10. Дайте визначення «міграції» та охарактеризуйте її типи, класифікуйте фактори міграції.

  11. Поясніть необхідність дослідження міграційних процесів.

  12. Назвіть основні показники, які використовуються для характеристики механічного руху населення.

  13. Яка роль міграції в умовах ринкової економіки? Розкрий­те її теорії.

  14. Трудова міграція та її позитивні і негативні результати.

1.3. Регулювання демографічних
та міграційних процесів


Мета теми — охарактеризувати сучасну демографічну ситуацію в Україні та перспективи її розвитку, розкрити питання управління демографічними процесами та регулювання міграції.

1.3.1. Аналіз сучасної
демографічної ситуації в Україні
та перспективи її розвитку


Демографічна ситуація характеризує відтворення населення за його основними структурними елементами у просторовій і часовій визначеності. Забезпечення умов розвитку народонаселення в Концепції (основах державної політики) національної безпеки України розглядається як один з її пріоритетних національних інтересів.

Результати досліджень, проведених у ряді країн, свідчать, що внутрішня негативна соціально-демографічна ситуація, зокрема, той чи інший режим відтворення населення, кількісний та якісний його склад може стимулювати чи гальмувати виникнення й розвиток внутрішніх і зовнішніх конфліктів, бути каталізатором сепаратистських прагнень частини населення, тобто здійснювати деструктивний вплив на стан безпеки держави навіть за стабільної міжнародної ситуації. Як свідчить досвід, проведення тієї чи іншої соціально-демографічної політики, зокрема щодо національних меншин, емігрантів та біженців, дозвіл чи заборона використання тих чи інших засобів планування сім’ї тощо можуть бути причиною приходу до влади або відставки урядів, слугувати показником розвитку демократії.

Отже, демографічний чинник є одним із визначальних для забезпечення стабільного й безпечного розвитку держави, а проблеми оптимального демографічного розвитку слід розглядати як першочергові інтереси держави, як фактор і водночас як результат її функціонування. Від демографічних характеристики працездатного населення і показників демографічного розвитку залежить розвиток трудового потенціалу і, як результат, величина сукупного національного доходу.

Демографічний чинник поряд з іншими соціально-економіч­ними факторами впливає на рівень трудової активності населення. Соціально-демографічна ситуація в державі формується залежно від розвитку процесів відтворення населення та міграційних процесів. Аналіз сучасної демографічної ситуації, а також її динаміки протягом останніх років свідчить про наявність в Україні поряд із соціально-економічними проблемами глибокої демографічної кризи.

Демографічна криза останнього десятиріччя стала наслідком деформацій, які відбувалися (зменшення населення внаслідок попередніх криз — Першої світової війни, Голодомору 1931—1934 рр. та Другої світової війни) і ще відбуваються в Україні. Протягом тривалого часу1,2 порушення узгодженого функціонування та розвитку основних компонентів, частин і сфер виробництва (економічна криза 1990—1999 рр.), призвело до пошкодження механізму демотворення, втрат здатності соціального організму до самовідтворення населення у суспільно необхідній кількості та якості. Кризовий стан основних сфер життя суспільного організму, нагромадження і загострення суперечностей негативно вплинули на демореальність. Стан сучасної демографічної ситуації в Україні можна кваліфікувати як кризовий не лише тому, що депопуляція поєднується зі значним погіршенням здоров’я населення та інших його якісних характеристик, а й тому, що за певних умов криза може перетворитися на демографічну катастрофу.

Для сучасної демографічної ситуації в Україні характерні:

Розглянемо форми прояву основних з них. Основним чинником, що обумовлює скорочення чисельності населення України, є режим його відтворення, який характеризується тенденціями зростання депопуляції1 (смертність перевищує народжуваність), що не забезпечує навіть простого заміщення поколінь (табл. 1.3.1).

Таблиця 1.3.1


НАРОДЖУВАНІСТЬ, СМЕРТНІСТЬ
ТА ПРИРОДНИЙ РУХ НАСЕЛЕННЯ
2




Усього, тис.

На 1000 наявного населення

1959

1970

1979

1989

2001

2002

1959

1970

1979

1989

2001

2002
Кількість народжених

усього

880,5

719,2

735,2

691,0

376,5

390,7

20,9

15,2

14,8

13,3

7,7

8,1

у міських поселеннях

394,7

409,9

474,9

471,1

237,3

248,9

20,2

15,8

15,5

13,6

7,2

7,7

у сільській місцевості

485,8

309,3

260,3

219,9

139,2

141,8

21,5

14,5

13,6

12,9

8,8

9,0
Кількість померлих

усього

316,8

418,7

552,0

600,6

746,0

754,9

7,5

8,8

11,1

11,6

15,3

15,7

у міських поселеннях

127,5

196,5

286,2

340,8

450,4

454,4

6,5

7,6

9,3

9,8

13,7

14,0

у сільській місцевості

189,3

222,2

265,8

259,8

295,6

300,5

8,4

10,4

13,9

15,2

18,6

19,1
Природний приріст населення

усього

563,7

300,5

183,2

90,4

– 369,5

– 364,2

13,4

6,4

3,7

1,7

– 7,6

– 7,6

у міських поселеннях

267,2

213,4

188,7

130,3

– 213,1

– 205,5

13,7

8,2

6,2

3,8

– 6,5

– 6,3

у сільській місцевості

296,5

87,1

– 5,5

– 39,9

– 156,4

– 158,7

13,1

4,1

– 0,3

– 2,3

– 9,8

– 10,1
  1   2   3   4


Розділ
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации