Курсовая работа - Система підготовки дипломатів у провідних країнах світу (Великобританія, США, Російська Федерація); використання досвіду в Україні - файл n1.docx

Курсовая работа - Система підготовки дипломатів у провідних країнах світу (Великобританія, США, Російська Федерація); використання досвіду в Україні
скачать (166.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.docx167kb.11.06.2012 06:15скачать

n1.docx

  1   2
Міністерство культури і туризму України

Київський національний університет культури та мистецтв

Інститут журналістики та міжнародних відносин

Кафедра міжнародних відносин
Курсова робота

на тему:

«Система підготовки дипломатів у провідних країнах світу (Великобританія, США, Російська Федерація); використання досвіду в Україні»

Виконала: студентка ІІІ курсу

групи МВ-38 (б)

Бєлокосова Валерія

Перевірив: Андрієнко П. П.

Київ 2011

ЗМІСТ

  1. Вступ………………………………………………………………………….



  1. Історія розвитку професійної дипломатичної служби Великобританії…

    1. Історія розвитку і становлення британської професійної дипломатичної служби………........................................................

    2. Сучасна дипломатична служба Великобританії……………………

    3. Особливості підготовки дипломатичних кадрів…………………..




  1. Дипломатична служба США……………………………………………..

    1. Історія становлення і розвитку дипломатичної служби США……

    2. Сучасна американська дипломатична служба та кадрова система….

    3. Особливості системи підготовки дипломатичних кадрів………….




  1. Дипломатична служба Російської Федерації………………………………

    1. Зародження російської дипломатії та дипломатичної служби..

    2. Система підготовки дипломатів за часів СРСР та після його розпаду…………………………………………………………………

    3. Особливості системи підготовки дипломатичних кадрів у РФ…….



  1. Дипломатична служба України……………………………………………..

    1. Становлення і розвиток дипломатичної служби України…………

    2. Система підготовки дипломатичних службовців в Україні………



  1. Порівняльна таблиця систем підготовки дипломатів у Великобританії, США та РФ; використання досвіду в Україні……………………………..



  1. Висновки……………………………………………………………………



  1. Список використаної літератури…………………………………………

Додатки………………………………………………………………………

  1. ВСТУП

Курсова робота присвячена дослідженню систем підготовки дипломатичних кадрів у провідних країнах світу, таких як Великобританія, США, Російська Федерація та використанню їх досвіду в Україні. Сучасний світ, що розвивається в умовах глобалізації та інтернаціоналізації, не можливо уявити без тісної співпраці між країнами в різноманітних сферах їх функціонування. Інструментом реалізації такого співробітництва та засобом здійснення зовнішньополітичного курсу держави була і залишається дипломатія. Забезпечення плідних різносторонніх контактів з іноземними країнами потребує підтримки професійної дипломатичної служби, яка б максимально результативно реалізовувала зовнішньополітичний курс держави, її національні інтереси. Ефективність зовнішньої політики будь-якої держави суттєво залежить від якості підготовки людей, що представляють її інтереси на міжнародній арені.

Дана робота складається з 7 частин: вступу, основної частини, яка в свою чергу поділяється на 5 розділів, які присвячені розгляду, аналізу та порівнянню систем підготовки дипломатів у Великобританії, США, Росії та Україні відповідно та висновків. Кожен розділ основної частини поділяється на підрозділи, присвячені розгляду історичних аспектів розвитку та становлення дипломатичних систем досліджуваних країн та аналізу підготовки їх дипломатичних кадрів. Курсова робота складається з сторінок.

Інформаційною базою роботи були дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених у галузях дипломатичної та консульської служби, дипломатії, зовнішньої політики, міжнародних відносин, історії дипломатії, та теорії міжнародних відносин, а також міжнародні правові документи, що регулюють відносині в цій сфері, такі як: Віденська конвенція про дипломатичні зносини (1961 р.), Віденська конвенція про консульські зносини (1963 р.), Конституції України, РФ, США та Великобританії, Укази та Положення про дипломатичну службу та МЗС досліджуваних країн.

Актуальність теми. В сучасному світі дипломатія стає універсальною. Зростає число держав, які здатні впливати на події, що відбуваються в міжнародній політичній сфері, виключно завдяки динамізму і високому професіоналізму дипломатії, яка, в свою чергу, стає такою завдяки видатній майстерності дипломатичних службовців. Відомо, що на міжнародних форумах досвідчені дипломати забезпечували своїм країнам значимість, яка виходила далеко за межі того, чого можна було б об'єктивно очікувати, виходячи з критеріїв економічної або військової могутності. Тому такій молодій державі з, на жаль, нестабільним іміджем на світовій арені, як Україна надзвичайно актуально готувати високопрофесійних дипломатів, які могли б гідно репрезентувати Україну міжнародній спільноті.

Об'єктом дослідження виступають дипломатичні служби України та провідних країн світу.

Предметом — система підготовки дипломатичних кадрів в вищезазначених країнах.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є виявлення специфічних властивостей дипломатичних служб даних країн та аналіз і порівняння їх систем підготовки дипломатів. Відповідно, головними завданнями є:

  1. простежити розвиток і особливості дипломатичних служб даних країн;

  2. дослідити основні принципи та характерні риси підготовки дипломатичних кадрів;

  3. на основі проаналізованого матеріалу, скласти порівняльну таблицю систем підготовки дипломатів у Британії, США та РФ та використати отриманні дані для формулювання рекомендацій щодо використання досвіду цих країн у Україні.

Наукова новизна та практичне значення даної роботи полягає в тому, що у ній детально порівнюються дипломатичні служби трьох принципово різних у багатьох відношеннях країн, що дає змогу охопити широкий спектр особливостей систем підготовки дипломатів і на їх основі дати найбільш точні рекомендації для вдосконалення даної системи в Україні.

У курсовій використані такі загально наукові методи дослідження, як контен-аналіз, системний метод та метод екстраполяції.

2. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПРОФЕСІЙНОЇ ДИПЛОМАТИЧНОЇ СЛУЖБИ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ
Британська дипломатія - класичний зразок дипломатії заможних класів. Створюване протягом століть міністерство закордонних справ Великобританії - Форін офіс - залишається одним із найбільш консервативних урядових установ. Кадровий склад дипломатичного апарату повністю відповідає імперіалістичному характером Англійської держави, що проводиться ним зовнішній політиці. Консервативна та зважено-розважлива, вона, як правило, виключала проведення будь-яких прогресивних реформ структури, складу та діяльності Форін офісу, його інститутів і служб. Для того, щоб зрозуміти особливості та характерні риси, які притаманні для професійної дипломатичної служби Великобританії, перш за все, необхідно розглянути її історичний розвиток.
2.1. Історія розвитку і становлення британської професійної дипломатичної служби

Початок дипломатичної служби Великобританії асоціюється з монархом, який проводив власну зовнішню політику і самостійно призначав дипломатичних агентів. У XIV ст., монарх лише обирав одного секретаря, доручаючи йому, поміж іншого, займатися і зовнішніми справами, але вже з середини XVI ст., для виконання спеціальних дипломатичних доручень, офіційно почали призначати двох службовців. Варто зазначити, що формування мережі постійних представництв, за кордоном розпочалося набагато раніше за створення центральних дипломатичних установ. Першим постійним англійським послом став у 1509 році Джон Стайл, що був призначений представником Англії в Іспанії. В цілому, у XVI-XVIII ст., Британія проводила активну зовнішню політику, надсилаючи у різні країни свої дипломатичні місії. Так, у період з 1509 по 1688 рр.. за кордон були направлені 602 дипломатичних агента. (Bell G. A IlamlHs) of British Diplomatic Representatives, 1509—1688. London: Offices of the Royal Historical Society, 1990, P, 11-15,)
У XVI- XVII ст. у Великобританії розпочанається поступове виділення сфери зовнішніх зносин в окрему сферу професійної державної діяльності. Так, обов’язки секретарів, спершу ідентичні, стали розділяти в залежності від кола країн, з якими вони мали вести справи. З 1660 р. секретарі отримали офіційні найменування: один з них став державним секретарем у справах Північного департаменту, до компетенції якого входили відносини з німецькими державами, Нідерландами та низкою інших країн Північної Європи, включаючи Росію. Інший - державним секретарем у справах Південного департаменту, який включав взаємини з католицькими держави Західної Європи, Швейцарією, Османською імперією та деякими іншими. Крім цього, у секретарів з'являються заступники і невеликий апарат чиновників. (ЗОНОВА) Проте кадровими дипломатами чиновників того часу називати зарано, адже призначались вони, як правило, не через наявність професійних якостей чи відповідної підготовки, а з благовоління суверена чи впливових придворних.

Професійна англійська дипломатична служба бере свій початок у XVIІІ ст. за часів правління Вільгельма ІІІ1. Саме тоді сформувалися основи професійного дипломатичного апарату: при призначені на ту чи іншу дипломатичну посаду в Лондоні чи за кордоном, обов'язково враховувались міжнародний досвід, знання, ділові якості претендентів; регулярним стало листування між державними департаментами Англії та зарубіжними представництвами. Реформи, проведені Вільгельмом ІІІ, перетворили Великобританію на потужну державу та впливового міжнародного актора, що стало головним стимулом модернізації дипломатичного апарату. Визначним моментом на шляху реорганізації та удосконалення британської дипломатії стало створення на базі Північного департаменту у квітні 1782 р. єдиного центрального дипломатичного відомства – Форін Офіса (Foreign Office), що скеровував діяльність кадрового апарату. Разом перерозподілом функціональних зобов’язань між сувереном і парламентом та зростанням ролі і впливу останнього, зміцнюються позиції дипломатичних чиновників. Міністр закордонних справ, голова Форін Офіса, здобуває більш широкі повноваження: право переглядати всі міжнародні документи, що надходили на адресу міністрів та уряду, а також давати свої судження, рекомендації і оцінки з цього приводу. Так, професійні дипломати, через свого безпосереднього керівника, отримали можливість активно приймати участь у зовнішній політиці Великобританії і впливати на її хід.

Стрімке зростання політичної ваги дипломатичних кадрів у міжнародному житті держави, сприяло збільшенню вимог до кандидатів, що мали бажання бути прийнятими на дипломатичну службу. Раніше, дипломатами ставали лише за рекомендаціями і протекціями, але вже з 1856 р., вводиться вибірковий усний іспит, а у 1906 р. вступні іспити стають обов'язковими, при цьому як усні, так і письмові. Окрім наявності професійних якостей та необхідних знань, існував ще й майновий ценз (400 фунтів стерлінгів річного доходу), що закривало доступ до дипломатичної кар’єри мало- та середньо забезпеченим верствам населення. До речі, жінки у той час були позбавлені права працювати у дипломатичних структурах. У період між двома світовими війнами XX ст. зростає професіоналізація дипломатичної служби: проходження всіх ступенів кар'єри для більшої частини дипломатів стає обов'язковою умовою.

Слід зазначити, що на початку другої світової війни Форін Офіс та його закордонні представництва обслуговувалися чотирма самостійними адміністративно-чиновницькими апаратами: дипломатичною, консульською, торгово-дипломатичною та інформаційною службами. Кожна з них будувалася на бюрократичних принципах суворої ієрархії, а всі разом вони знаходилися в подвійному підпорядкуванні - міністерства закордонних справ і міністерства фінансів. Міністерство фінансів, яке було адміністративним цетром всієї цивільної служби, здійснювало не тільки фінансовий контроль над Форін Офіс, але і регулювало правове становище дипломатичних чиновників. Під його керівництвом перебувала комісія цивільної служби, яка займалася перевіркою спеціальних знань кандидатів на державну службу і визначала призначення на посади та просування по службі.(С)

Вопросы истории, № 5, Май 1964, C. 68-77 РЕФОРМА ЗАГРАНИЧНОЙ СЛУЖБЫ АНГЛИИ И ЕЕ СОЦИАЛЬНЫЕ ПОСЛЕДСТВИЯ/Автор: В. Ф. ПЕТРОВ

Реформа Ідена-Бевіна, проведена у 1946-1949 роках, створила об'єднану кадрову дипломатичну службу (об'єднані кадри посольств та консульств). Прийом вступних іспитів передавався під керівництво незалежної Комісії Цивільної Служби, щоб мінімізувати протекціонізм Форін офісу. На службу відкрили доступ для жінок. Так, майбутній дипломат мав прийматися на службу виключно через конкурс, характер проходження кар'єри став змагальним. Зберігалася умова позапартійності.

Важливою датою в історії професійної дипломатичної служби Англії є 17 жовтня 1968 р. -- день створення Міністерства закордонних справ та у справах Співдружності націй Великобританії, що об’єднало в єдине відомство Форін Офіс, міністерство Співдружності та міністерство колоній (злиття Foreign Office и Commonwealth Office). Унікальність професійної дипломатичної служби була підтверджена в 1994 р., в Білій книзі уряду з питань державного управління в наступних словах: «Дипломатична служба - самостійна галузь державної служби зі своїми власними спеціальними потребами і організацією » (The Civil Service: Continuity and Change, Command 1617. London; HMSO, 1994,)

Отже, формування зовнішньополітичного апарату Великобританії формувалося поступово і розважливо, з урахуванням усіх формальностей та особливостей дипломатичної служби. Незважаючи на формальну відкритість вступу до лав дипломатичної служби Англії, лише претенденти з дуже заможних верств населення могли увійти до них, адже існував особливий майновий ценз. У той час в дипслужбі Британії заклалися її непорушні та консервативні бюрократичні основи.
2.2 Сучасна дипломатична служба Великобританії

В основі організації сучасної британської дипломатичної служби лежить, так звана, формально-бюрократична модель, що в основному характеризується збереженням традиційної ієрархічної структури дипломатичної служби, злиттям дипломатичних професійних кадрів, високим рівнем конфіденційності і секретності та особливостями менталітету в цілому. Вона недемократична, оскільки практично повністю виключає громадський контроль над веденням різноманітних зовнішньополітичних справ, проте, разом з тим, британська дипломатична служба відрізняється високою ефективністю, компетентністю та професіоналізмом. Визначною особливістю британської державної системи, включаючи дипломатичні служби, є те, що у ній відсутній чіткий поділ сфер компетенції між професійним апаратом і політичним керівництвом. Дипломати протягом довгих років служби підтримують міцні ділові та особисті зв'язки з впливовими колами великого англійського бізнесу, добре обізнані про його цілі та інтереси в зовнішньополітичній сфері. До того ж, вони самі є частиною правлячого класу. Якщо професіонали-дипломати вважають, що лінія політичного керівництва країни в тому чи іншому питанні не відповідає довгостроковим інтересам цих кіл, вони можуть вдатися до різних методів і прийомів, щоб чинити тиск на своїх політичних керівників. Це ще яскравіше окреслює формально-бюрократичну модель Великобританії.

Отже, міністерство закордонних справ у справах співдружності Великобританії, тобто Форін офіс, відіграє ключову роль у розробці і здійсненні основних напрямків зовнішньої політики країни: підтримує політичні зв'язки з іншими державами, інформує міжнародне співтовариство про події у Великобританії, займається питаннями поширення англійської мови та культури у світі, забезпечує участь Великобританії в міжнародних організаціях і вирішені проблем глобального характеру, захищає інтереси громадян Сполученого Королівства за кордоном. Всі вакансії оперативно-дипломатичного характеру як в центральному апараті (МЗС), так і в зарубіжних дипломатичних представництвах (посольствах, консульствах, постійних місіях при міжнародних організаціях), заповнюються співробітниками кар'єрних «Дипломатичної служби Її Величності», за винятком випадків, коли певні обставини викликають необхідність у тимчасовому призначені в апарат співробітників, які не перебувають на службі. Як правило, це робиться тоді, коли на службі відсутні фахівці необхідного профілю, наприклад, при призначенні персоналу у разі відкриття представництва в новій країні або в підрозділах, що забезпечують участь Великобританії в Європейському Союзі та в деяких дослідницьких та аналітичних держдепартаментах Форін офісу. Проте, зазвичай, на службі перебувають кадрові дипломати.

Не дивлячись на те, що професіоналізм дипломатичного службовця дуже високо цінується, британські дипломати і тепер припускають, що їхня професія вимагає особливих якостей, вмінь, мистецтва, довгого тренування, чого, на їхню думку, немає і бути не може навіть у найкваліфікованіших вчених, далеких від практичної дипломатії. Іншими словами, найглибші теоретичні знання суттєво поступаються практичним навичкам.

Однією з особливостей функціонування і головними принципом роботи Форін Офісу сьогодні є те, що основна маса питань вирішується на найнижчому рівні: за деякими даними, 80 - 90% проблем розглядаються на рівні департаментів. Заступники міністрів та найвищі керівники мають справу лише з найважливішими проблемами.

Отже, дипломатична служба Великобританії – це стійка система, що заснована на принципах єдності професійного дипломатичного апарату та політичного керівництва країни. Інтереси правлячої верхівки Англії просуваються за допомогою дипломатів на міжнародну арену, а практичні навички та вміння цінуються набагато вище за теоретичні знання.
2.3. Особливості підготовки дипломатичних кадрів

Ефективність зовнішньої політики будь-якої держави значно залежить від здатності та якості підготовки людей, які представляють її інтереси в міжнародних справах. Інтереси Великобританії майже цілком забезпечуються професійними дипломатами. З цієї причини вивчення питань набору, підготовки, просування мають пряме відношення до загальних результатів Британської зовнішньої політики.

Як зазначалося у попередньому підрозділі, з 1856 року для вступу на Британську дипломатичну службу були введені конкурсні іспити. Але успіхи в науках не були вирішальним критерієм. Головними складовими успіху стали особисті риси та особливості характеру, поширені в основному в аристократичній верхівці правлячого класу. Сформульовані стандартні вимоги у ХІХ ст. до дипломатичної служби залишаються в силі і нині. «Ідеальний дипломат, -- писав Г. Ніколсон, -- повинен добре знати мови, мати вишуканий смак, бути гостинним, спокійним і незворушним». (Г.НИКОЛЬСОН ДИПЛОМАТИЯ Перевод с английског

под редакцией и с предисловие А. А. ТРОЯНОВСКОГО О Г И 3ГОСУДАРСТВЕННОЕ ИЗДАТЕЛЬСТВО ПОЛИТИЧЕСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ 1941) У своїй книзі «Керівництво по дипломатичній практиці», відомий англійський дипломат Ернест Сатоу зазначав, що дипломат – це, перш за все, «освічений джентльмен». Сатоу У. Руководство по дипломатической практике. М., 1961 С. 130. (496

Набір на дипломатичну службу здійснюється на основі гострої конкуренції. Цінується уміння грамотно, логічно і лаконічно висловлювати свої думки, здатність вибрати найбільш оптимальне рішення з декількох запропонованих, а також знаходити варіанти компромісного виходу з важкої ситуації, вміння захищати свою точку зору, висловлювати свої судження чітко і ясно, вміти оперативно і точно вирішувати спектр незнайомих проблем. Комісія проводить скрупульозну перевірку, за кожним показником проставляється окремий бал, а потім виводить загальну суму оцінки. У результаті з двох тисяч претендентів відбирається після багатоступеневого відбору 25-28 чоловік за кількістю вакансій. За останніми даними, конкурс для вступу у вищий розряд служби складає 120 чоловік на місце, в інший,виконавчий, - 86 претендентів на місце. David Allan. United Kingdom, The Foreign and Commonwealth Office,≪Flexible, Responsive and Proactive?* in Foreign Ministries- Change and Adaptation,

London, 1999, P. 210,

Оскільки дипломати працюють не лише з паперами, але і з людьми, причому різних національностей, поглядів, вірувань і традицій система іспитів має бути об'єктивною і досить жорсткою. Тим не менш, як і раніше, на дипломатичну службу приймають людей з одного вузького кола. Причина криється в суб'єктивності оцінки результатів співбесіди.

Отже, головним критерієм, як і раніше залишаються не знання самі по собі, а здатність опанувати ними та ефективно використовувати на практиці в умовах швидких перемін, що спостерігаються в сучасному світі.

Що стосується попередньої професійної підготовки дипломатичних кадрів, то лише нещодавно навчальний відділ Форін Офісу почав пропонувати молодим дипломатам невеликі спецкурси зі світової економіки і фінансів, з методики застосування в дипломатії нових інформаційних технологій, з навичок управлінської роботи. В окремих випадках їх направляють на стажування у великі фірми, банківські установи або в університети. Спеціальна і мовна підготовка (як правило, у власному лінгвістичному Центрі Форін офісу) проводиться виключно в індивідуальному порядку та за індивідуальним планом. Як правило, британське МЗС намагається обійтися власними ресурсами, а тому не підтримує постійних зв'язків з вузами.

Кадровий дипломатичний персонал розділений на два основні категорії: «А» -- управлінська та «Е» -- виконавча, У співробітників категорії «А» головним напрямком роботи є політичний аналіз, вони направляються в закордонні представництва відразу на посади 3-х або 2-х секретарів. Їх просування по службі проходить приблизно вдвічі швидше, ніж у їхніх колег з розряду «Е». Управлінська категорія складається з великої частини британських послів і професійний керівників Форін офісу. Співробітники розряду «Е» працюють в основному на консульському, інформаційному, торговельно-економічному, культурному та інших напрямках діяльності, прямо не пов’язаних з «високою політикою». В цілому, структуру службових рангів та посад можна представити у таблиці, що міститься у додатку 1 даної курсової роботи.

Конкурс на здобуття посади у дипломатичних структурах організовується Відбірковою комісією Цивільної (державної) служби за участю на заключному етапі чиновників вищої ланки з МЗС та закордонних установ. Претендент має надати комісії такі документи, як довідка про британське громадянство, рекомендації з навчальних закладів та будь-які інші документи на свій розсуд. Якщо відсутній диплом про закінчення вищого навчального закладу, то в цьому випадку претендент повинен здати попередній кваліфікаційний іспит. Вік вступників - не більше 32 років для розряду «А» та не більше 45 років - для розряду «Е». Дані претендентів перевіряються відповідними спецслужбами. Методика іспитів, які проводяться протягом декількох днів, заснована на наступних принципах:

Для підбиття підсумки з усіх видів випробувань використовується шкала особистих показників, таких, як, наприклад, «здатність до самостійного аналізу», «комунікабельність»,«вміння працювати в стресовій ситуації». Усього існує 11 показників. По кожному з них виставляється окремий бал, потім виводиться сумарна оцінка по конкретному екзамену, а в кінці підраховується сукупність усіх іспитів. Претенденти, що набрали найбільшу кількість балів, (число таких не може перевищувати число оголошених вакансій) проходять співбесіду у Вищій Відбіркової комісії, яка і виносить остаточне рішення про їх професійну придатність.

Прийняті до лав служби співробітники, як правило, незабаром направляються до дипломатичних представництв Великобританії за кордоном на молодші дипломатичні посади, не нижчі рівня 3-го секретаря посольства. Набір в найнижчий, 10-й ранг, що присвоюють канцелярським службовцям, надається без конкурсних іспитів, в порядку заміщення вакансій, адже канцелярські службовці не входять до складу оперативного дипломатичного персоналу і вважаються допоміжним персоналом дипломатичної служби. 9-й ранг, тобто посада аташе, присвоюється тим, хто пройшов за конкурсом у виконавчий розряд службі. Молодим дипломатам, прийнятим до управлінського розряду, присвоюється 8-й, або 7-й ранг, що відповідає посадам 3-го і 2-го секретаря. 7-й ранг присвоюється у випадку, якщо у зарахованого на службу молодого співробітника є диплом про закінчення з відзнакою одного з престижних університетів, досвід практичної або наукової роботи, а його вік - 26 років і старше (але не старше 32 років).

Подальше просування по службі визначається фіксованим строком перебування на певній посаді, а також визначенням на конкурсній основі персональних характеристик та здібностей співробітників. Кар’єрний ріст від аташе (9 ранг) до радника (4 ранг), як правило, займає 13-15 років і в цей період четверта частина дипломатичного складу змушена залишити подальшу дипломатичну службу. Перехід на один з трьох вищих рангів, відбувається за рекомендацією «вищої відбіркової комісії», до складу якої входять керівники професійної служби. Важливою особливістю біографій британських дипломатів вищих рангів є те, що майже всі вони проходили річне стажування у Оборонному коледжі НАТО 2 у Римі або в інших вищих військових навчальних закладах. Дипломати 1-3-го рангів становлять керівну верхівку професійної дипломатичної служби. З їх числа заповнюються вакансії глав більшості британських дипломатичних представництв. Глава професійної дипломатичної служби - завжди дипломат першого рангу.
Підводячи підсумки по даному розділу, відзначимо, що при прийомі на дипломатичну службу та присвоєння рангів, керівники британського професійного дипломатичного апарату керуються майже виключно здібностями і діловими якостями співробітників. Проте особисті зв’язки дипломатів з політичною та фінансовою елітою країни також беруться до уваги, проте лише за умови наявності у кандидата на посаду всіх необхідний професійних якостей. Керівники служби, так само як і Комісії у справах Цивільної служби, виступають проти надання пільг національним меншинам і окремим соціальним групам. Вони вважають, що принцип відкритого і рівного змагання під час вступу та проходження служби є найбільш оптимальним для збереження високого рівня професіоналізму на дипломатичній службі. Просування по службі проходить в умовах конкуренції, у ході якої частина дипломатів змушена покинути службу передчасно, але зі збереженням частини пенсії, розмір якої залежить від терміну перебування на службі. Призначення на керівні дипломатичні посади проводиться майже виключно з числа кадрових співробітників вищих рангів, що виявили високі професійні здібності протягом тривалої і бездоганної професійної служби. Політико-аналітична робота є центральним найбільш відповідальною і трудомісткою сферою діяльності британських дипломатичних установ. Саме цим обґрунтовується надання ряду істотних переваг, у тому числі і при присвоєнні рангів, співробітникам, що спеціалізуються в області політичного аналізу і виділення їх в частково відокремлену категорію служби.

Організаційні форми британської дипломатії по суті справи втілюють на практиці одне з класичних визначень дипломатії як діяльності професійних дипломатів. Роль професійної дипломатичної служби у центральному апараті та в закордонних представництвах настільки вагома, що у британських дипломатів є практичні можливості для здійснення функції, навіть не передбачених у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., а саме функції розробки зовнішньополітичного курсу та підготовки відповідних рекомендацій для уряду: прийняття найважливіших зовнішньополітичних рішень політичним керівництвом країни без їх схвалення професійним дипломатичним апаратом фактично неможливо. Незмінюваність дипломатичних кадрів, як запорука спадкоємності та стабільності британської дипломатії, ще одна з її основних особливостей. Так, британське МЗС, до речі, на відміну від більшості іноземних аналогів, має чіткі та постійні цілі, розраховані на десятиліття вперед.

Як бачимо, британська дипломатична служба відрізняється суттєвою консервативністю. Ще один приклад на користь цього: відповідаючи на виклики сучасного міжнародного розвитку, Великобританія не пішла шляхом створення нових дипломатичних структур, а сконцентрувала рішення нових задач і завдань у традиційних відомствах. У результаті дипломатичний апарат в цілому залишається досить компактним, маневреним та матеріально економним. Високі професійні якості дипломатичних кадрів забезпечуються не суворим законодавством (Конституція у Великобританії, як єдиний чітко іксований закон, відсутня)3, а звичайним правом і традиціями, що історично склалися завдяки високому соціальному статусу дипломатів і престижем їх професії в цілому. Це вилилось у формування високих моральних особистих якостей британських професійних дипломатів, таких як чесність, відповідальність, сумлінність, захопленість та відданість своїй професії. Слід також виділити та визнати ефективним і основним принцип вирішення питань, а саме, прагнення вирішити їх на найбільш низьких рівнях.

Основні тенденції та зміни, що в останні десятиліття яскраво стали проявлятися в дипломатичній службі, є наслідком поступового розширення та часткової демократизації кадрової дипломатичної служби. Так, в наші дні лише третина молодих дипломатів є випускники елітарних коледжів Оксфорда та Кембриджа, тоді як у 50-х роках ХХ ст. вони становили 90-95% усіх прийнятих на службу. Змінилася і гендерна політика. Якщо раніше жінки взагалі не мали права бути держслужбовцями, то у 1995 р., число жінок, прийнятих на службу, вперше перевищило число чоловіків. Сьогодні понад чверті професійних британських дипломатів – жінки.

Поряд з вищесказаним, слід відзначити, що в той же час, кадрова дипломатична служба Великобританії - елітарний, корпоративний інститут, осередок «професійної бюрократії», що через свій недемократичний склад періодично зазнає критики в парламенті та у ЗМІ. Разом тим, як зазначалося раніше, будь-які формальні перешкоди для вступу на службу громадян Великобританії в наші дні відсутні.

3. ДИПЛОМАТИЧНА СЛУЖБА США

Сполучені Штати Америки, Новий світ, більш експресивний та динамічний, багато у чому відрізняється від Старого світу, якому притаманна більша консервативність та постійність. Дипломатична служба США так само по багатьом аспектам радикально відрізняються від дипслужб Великобританії та більшості країн Західної Європи. Так, у Сполучених Штатах Америки перші дипломатичні інститути створювалися безпосередньо представницькими, які, більше того, протягом кількох років навіть прямо підпорядковувалися законодавчим, а не виконавчим владним структурам. США – відносно молода країна, яка за свою 234-літню історію4 спромоглася стати однією з найвпливовіших країн світу з найпотужнішою економікою та найбільшою системою дипломатичних представництв у світі. Для того, щоб глибше зрозуміти особливості американської дипслужби та систему підготовки дипломатичних кадрів США, необхідно розглянути історію становлення її дипломатичної служби.

3.1. Історія становлення і розвитку дипломатичної служби США

У січні 1781 Конгрес, законодавчі збори представників всіх колоній, що оголосили свою незалежність від Великобританії, заснував департамент з питань закордонних справах. Саме ця дата відзначається в США як день народження центрального дипломатичного відомства. Протягом наступних восьми років,департамент, складений з самих законодавців, керував зовнішніми зносинами новоутвореної держави. У 1789 р., відповідно до прийнятої в 1787 р. Конституцією США, департамент був перетворений в Держдепартамент і пере підпорядкований президентові країни (на той час – Джордж Вашингтон). Конституція, підвівши лише загальну правову базу під службу зовнішніх зносин, не достатньо чітко окреслює межі компетенції виконавчої та законодавчої влади, роль держдепартаменту в системі зовнішньополітичних відомств. В обов’язки державного секретаря включають керівництво справами департаменту, яке мало базуватися на наказах президента. За президентом закріплювалось право призначати послів, проте лише за призначенням і згодою Сенату, а також назначати посланників та консулів, створювати нові посади та структури, а також контролювати діяльність даного апарату. Варто зазначити, що у конституції нічого не говориться про професійну дипломатичну службу. Ця служба буде створена лише у ХХ ст.

У роки становлення нової держави (з 1775 р, до 30-х р. XIX ст.) зусиллями талановитих політиків Б, Франкліна, Т. Джефферсона, Дж. Адамса і багатьох інших, Америці, при повній відсутності в своєму розпорядженні спеціально навчених дипломатичних кадрів, вдалося вирішити нагальні міжнародні завдання. Проте талановиті політики і дипломати змінювалися посередностями, але американські політики як і раніше не вважали за потрібне створювати власну кар'єрну дипломатичну службу. Свою позицію вони мотивували, в першу чергу, тим, що для республіканських Сполучених Штатів були неприйнятні монархічні дипломатичні інститути і традиції Старого Світу. Іншим аргументом проти професіоналізації, став популярний у 30-ті роки вислів президента Е. Джексона: «Обов'язки державних службовців настільки прості, що виконати їх під силу будь-якій розумній людині » Матвеев В.М. Дипломатическая служба США. М: Международные

отношения, 1987. С. 18.

Дана ідея знайшла своє конкретне втілення у впровадженні системи призначень, у тому числі і на дипломатичні посади, за принципом «нагорода – переможцям»: президент, що переміг на виборах, призначав на престижні посади своїх союзників і друзів, «нагороджуючи» їх цим за підтримку. При

цьому їх професійна придатність могла зовсім не враховуватися. Абсурдним прикладом такої непрофесійної системи став випадок, у 1869 р. президент У. Грант призначив свого друга Еліху Уошберна (Elihu Benjamin Washburne) держсекретарем на термін у 12 днів (з 5 березня по 16 березня 1869), щоб той міг ненадовго «насолодитися престижем перебування» на посаді глави дипломатичного відомства. http://history.state.gov/departmenthistory/people/washburne-elihu-benjamin U. S. Department of State, Office of the Historians

У результаті і державному апараті, включаючи його дипломатичну ланку, розквітла корупція, різко знизилася ефективність роботи, що не могло не відбитися негативним чином на престижі Сполучених Штатів у світі.

Перетворення США в потужну індустріальну державу, претензії фінансово-монополістичних та політичних кіл країни на повноправну участь у вирішенні міжнародних проблем на межі XIX-XX ст., вимагали змінити відношення до дипломатії і до її головного інструменту, тобто до дипломатичної служби. Саме тому, політичні лідери країни, за активної підтримки ділових кіл та університетів, що, звертаємо увагу, існували та функціонували на кошти перших, з готовністю відкинули «демократичну риторику» і декларували своє бажання звернутися до дипломатичного досвіду Західної Європи. У 1905-1916 рр., серією виконавчих наказів президентів Теодора Рузвельта і Вільяма Тафта, а також згідно законами Конгресу вводився конкурсний критерій прийому на дипломатичну та консульську службу, проголошувався принцип кар'єрного просування на основі знань, кваліфікації і вислуги років. Після закінчення Першої світової війни, на порядок денний постало питання про завершення формування кадрової дипломатичної служби, яка була створена під назвою «Закордонна служба США». Закон приписував об'єднання кадрів дипломатичної та консульської служби в єдину систему та порядок прийому на службу в найнижчі ранги виключно через конкурсні іспити.

У 1940-х роках, у період конфронтації США з СРСР (період «холодної війни»), дипломатичну службу, в особі Держдепартаменту та Закордонної служби, усувають на другий план і кермо управління зовнішньополітичними американськими діями в міжнародних справах переходить до рук більш воєнізованих структур. Так, створені за Законом про Національну безпеку Міністерство оборони (за пропозицією президента Гаррі Трумена, лютий 1947), Центральне Розвідувальне Управління, Рада національної безпеки стали серйозними конкурентами традиційних дипломатичних установ у питаннях здійснення зовнішньої політики країни. Крім того, у дипломатичні справи почав активно втручатися Конгрес, а у посольствах представники військових відомств і розвідники відтіснили кадрових дипломатів. При президенті Д. Кеннеді (1961-1963 рр.), авторитет Держдепартаменту та американських дипломатичних співробітників за кордоном був підвищений. У травні 1961 р, Кеннеді надав послам США право контролю за діяльністю всіх американських установ за кордоном (крім військових місій).

Важливим кроком у становленні професійної дипломатичної служби США, стало у 1980 р., схвалення Конгресом Закону про Закордонну службу США, що забезпечило кадровій дипломатії нову стабільну правову основу. Проте навіть прийняття такого закону не закріпило стійке місце у державному апараті за дипломатичною службою: закон рекомендував президенту призначати на вищі дипломатичні пости переважно співробітників кадрової служби, але вже у 1981 році, президент Рональд Рейган, ігноруючи дану рекомендацію, призначив 44% з замінених ним послів непрофесійними дипломатами з числа своїх особистих знайомих. Досвідченим дипломатичним професіоналам, чиє кар’єрне просування блокувалося президентськими «призначенцями», довелося піти зі служби. В зверненнях протесту, що надсилалися до Рейгана, містились звинувачення його у безвідповідальності подібних призначень і, як наслідок, падіння рівня поваги до дипломатичної служби США у світі.

Отже, проаналізувавши даний матеріал, можна зробити висновок, що професійна служба США, яка з’явилася, як окремий інститут лише у ХХ ст., але так і не спромоглася міцно вкоренитись у державний апарат країни. Становище професійних дипломатів аж до середини 80-х років залишалося нестабільним. Прослідковується також яскрава особливість дипслужби Сполучених Штатів, а саме пряме втручання у справи зовнішньої політики та роботи дипломатичних відомств Конгресу і, по суті, формалізоване існування дипломатичних служб, адже їх керівна сила та здатність впливати на прийняття зовнішньополітичних рішень була мінімальною. Крім того, варто звернути уваги на значний вплив воєнізованих структур, таких як ЦРУ та Рада Національної Безпеки США на дипломатичну службу, характер її діяльності та кадровий склад. Протекціонізм та кар’єрне просування непрофесійних дипломатів також необхідно виокремити, як особливу рису дипломатичної служби США.

3.2. Сучасна американська дипломатична служба та кадрова система

У Сполучених Штатах Америки Держдепартамент, як зазначалося у попередньому підрозділі, поділяє ряд зовнішньополітичних повноважень з іншими установами: з Міністерством оборони, Радою Національної Безпеки, ЦРУ, Конгресом. Всі ці органи влади та управління не лише здатні ефективно впливати на прийняття зовнішньополітичних рішень президентом США, але і визначати розстановку кадрів у самому Держдепартаменті і, особливо, в закордонних представництвах,

Роль кар'єрних дипломатів «Закордонної служби США » так і залишається незрівнянно нижчою, ніж, приміром, у Великобританії або деяких інших європейських країнах, і зводиться, за рідкісними винятками, до виконавчої роботи рутинного характеру. У Держдепартаменті відсутній аналог поста британського кадрового дипломата №1 - постійного замісника міністра закордонних справ, що виконує роль сполучної ланки між політичними керівниками МЗС і професійними кадрами. За відсутності такої, кадрові дипломати не мають прямих зв’язків з керівництвом Держдепартаменту, не кажучи вже про президента, а тому їх роль, як консультативно-дорадчого органу, фактично скасовується. Оперативна робота Держдепартаменту ведеться в управліннях, кожне з яких очолюється заступником або директором і саме ці посади заміщуються переважно професійними дипломатами, хоча і тут це не основна умова і часто посади обіймають непрофесійні кадри. Що до більш високих постів, то на них переважають саме некадрові дипломати.

Штатний розклад Держдепартаменту - близько 14 тисяч співробітників, з них кар'єрних дипломатів - близько третини. У закордонних представництвах їх ще менше – лише 15-25%. Разом з тим, цікавою особливістю є те, що загальна чисельність персоналу посольств майже втричі перевищує традиційну кількість співробітників ( по 100-150 рангованих службовців), наприклад, у порівнянні з іншими європейськими країнами. Протекціонізм, притаманний виконавчій владі США і особисто президентам країни, залишається звичним явищем при призначенні на вищі посольські посади і до сьогодні. Як і раніше, такого роду заступництво засуджується. Так, американський посол у Російській Федерації Томас Пікерінг у 1996 р., апелював до громадської думки, щоб переконати президента в тому, що політичний протекціонізм, а також набір кадрів у посольства не з ділових міркувань, фактично призводить до падіння якості та ефективності роботи The Guardian (UK). Nov. 9. 1996. . Проте звернення Пікерінга до діючого президента Б. Клінтона так і не було взяте до уваги. Більше того, Клінтон при призначенні нових послів перевищив навіть звичайну квоту для «призначенців» президента (30-35%), закріпивши майже половину послів за протекцією.

Отже, зважаючи на той факт, що США найвпливовіша країна світу і крім того третя на планеті за кількістю населення, а також має постійні багатосторонні зв’язки у різних галузях з усіма країнами світу, забезпечення ефективної та оперативної роботи дипломатичних представництв мало б бути прерогативним і життєво необхідним завданням. Проте ситуація з якістю функціонування диппредставництв так і залишається незмінною і доволі нестабільною: об’єм необхідної для виконання роботи з кожним роком зростає, а професіоналізм кадрів так і залишається під питанням, адже часто призначення на посади відбувається за протекцією, а не через професійні здібності кандидатів.
3.3 Особливості системи підготовки дипломатичних кадрів

У США набір кадрів професійної дипломатичної служби (Закордонної служби США) проводиться через відкритий конкурс зі складанням вступних іспитів. Дипломатическая служба США /В. М. Матвеев. //Дипломатия иностранных государств. -М. : РОССПЭН, 2004. стр. 163-165

Набір, згідно визначенням Закону про Закордонну службу США 1980 року, здійснюється на принципах рівних можливостей, незалежно від політичної орієнтації, раси, кольору шкіри, статі, віросповідання, національного походження та сімейного положення. Американське законодавство вимагає, щоб на посадах були представлені основні суспільні прошарки і етнічні групи населення країни, а також всі її географічні регіони. Тому для претендентам цих категорій надаються пільги при вступі на службу, наприклад, громадяни США азійського та латиноамериканського походження, індійці і ескімоси звільнені від письмового іспиту,представляючи екзаменаційній комісії замість нього оцінки, отримані ними після закінчення вищого навчального закладу. Ці та ряд інших заходів, що здійснювалися в рамках федеральної програми забезпечення рівних можливостей при наборі на роботу, викликали невдоволення частини кадрових дипломатів. Останні стверджували і продовжують стверджувати, що розширення соціального та етнічного складу служби веде до критичного падіння її професійного рівня, провокує психологічну напруженість у дипломатичних відомствах.

Для того, щоб хоч якось підняти рівень професіоналізму у дипломатичних службовців, ще у 1980-х роках було впроваджено посилення порядку просування по службі. Таким чином, три вищих внутрішніх ранги Закордонної служби США (кар'єрного посла, кар'єрного посланника і кар'єрного радника), були виділені в особливу категорію - ланка керівного складу служби -- Senior Foreign Service. Перехід дипломатів в цю категорію був обставлений новими умовами, зокрема, вимогою, щоб протягом попередньої кар'єри кандидатами були освоєні, щонайменш 2 -- 3 регіональні і 1 -2 функціональні ділянки роботи. Ускладнилося і проходження кар'єри на нижчому і середньому рівнях - від VІІІ до I рангу – класи, що приблизно посадам від стажиста (аташе) до 1-го секретаря. За Законом 1980 р. був встановлений максимальний термін, протягом якого дипломат може працювати без підвищення по класу, приблизно 3-4 роки. У разі, якщо він, на думку відповідної комісії, не заслужив підвищення, то, як правило, він повинен достроково піти у відставку. Новоприбулий службовець так само має пройти 3-4-річний випробувальний термін, щоб стати штатним працівником.

У попередньому розділі, присвяченому Великобританії, зазначалося, що зв'язки керівників британської професійній дипломатії з вищими навчальними закладами мінімальні та епізодичні. У США навпаки ці зв'язки з часу проголошення президентом Дж. Кеннеді програми «нової дипломатії» ' О помой дипломатии* Джона Ф.Кеннеди см.: Матневн 13,М. Дишш-

м;п'ичй1жш1 служба США. С. 69—87.- носять комплексний, різноманітний і постійний характер. Навчальні програми десятків американських університетів і коледжів зорієнтовані на вимоги дипломатичного апарату. Ряд спеціальних дисциплін, пов'язаних з дипломатичною практикою, вже викладається під час навчання у ВНЗ. Випускники таких навчальних закладів мають переважні шанси успішної здачі вступних іспитів для вступу па дипломатичну службу. Цим спеціальна підготовка дипломатичних кадрів не обмежується. У Держдепартаменту є свій власний навчальний центр -- Інститут Закордонної служби США. Дипломати і дипслужбовці проходять підготовку та перепідготовку в цьому Інституті або в університетах чи науково-дослідницьких центрах, як правило, тричі протягом своєї кар'єри. Перший раз - після прийому на службу, другий - в середині кар'єри, і третій - при проходженні стажування па спеціальному семінарі для дипломатів вищої ланки. Підвищення кваліфікації дипломатичних кадрів передбачено Законом 1980 р., де зафіксоване, так зване, правило «три з п'ятнадцяти», згідно з яким кар’єрний дипломат за 15-річний термін служби, має не менше трьох років провести на батьківщині, працюючи в Держдепартаменті, чи проходячи стажування в Інституті Закордонної служби, в університетах, академіях, або в приватному секторі – у великих компаніях зі значними міжнародними зв'язками.

Початковий курс навчання обов'язковий для всіх дипломатичних службовців. Він включає в себе:

Всі дисципліни викладаються за методикою повного занурення слухачів у досліджуваний предмет. З цієї причини, до вивчення нового курсу слухач переходить лише після закінчення попереднього, тобто в більшості випадків виключений метод, при якому слухачі паралельно займаються декількома предметами одночасно.

Оскільки, як зазначалося у попередніх підрозділах, закордонна служба США відрізняється притаманним їй протекціонізмом, що відображується у низькому рівні службовців, що не являються кадровими освіченими дипломатами, і тим самим усуває професійних службовців на другий план, на захист прав професійних дипломатів було створено ряд установ. Так, дипломати, за допомогою Асоціації Закордонної служби, своєрідної дипломатичної профспілки, мають право оскаржувати рішення атестаційних комісій у спеціально створеному адміністративному суді та вести переговори з Держдепартаментом з питань умов праці, призначень та звільнень, надання дипломатичних рангів. Такі заходи мають забезпечити дотримання прав кадрових дипломатів, надати їх необхідні умови для просування по службі та є виявом високої оцінки професіоналізму дипломатів урядом Сполучених Штатів. Зауважимо, що на думку більшості фахівців, кадрова дипломатична служба США відносно невелика, близько 3,5 тис. чоловік, але одночасно найбільш компетентна, кваліфікована і ефективна частина великого зовнішньополітичного механізму США. Система навчання і якість підготовки професійних кадрів беззаперечно знаходиться на найвищому рівні.

Підводячи підсумки, зазначимо, професійна дипломатична служба США, незважаючи на незначний розмір, є найбільш досвідчена, компетентна, кваліфікована і результативна ланка зовнішньополітичного управління США. Проте оскільки загальна частка кадрових дипломатів, від усіх службовців, призначених на посади, є відносно невеликою, до професіоналізму дипслужбовців США ставляться доволі скептично. Загалом частка кадрових дипломатів в дипломатичних установах США, як уже зазначалося, не перевищує 20-25%, а по всій зовнішньополітичної структурі - лише кілька процентів від усіх співробітників. Окрім цього, питання державно-політичної і правової невизначеності, яке існує з самого початку утворення професійної служби, залишається досі відкритим для кадрових дипломатів. Майже необмежені повноваження, якими наділений президент у сфері кадрових призначень на дипломатичні посади всіх рівнів, також ускладнює вільне просування дипломатичних службовців кар’єрними сходами.

Загалом, у США офіційні, підходи до ролі дипломатії, до способів прийняття зовнішньополітичних рішень і їх здійснення, до формування складу дипломатичних і в цілому зовнішньополітичних відомств - принципово інші, ніж, приміром, у Великобританії. Різниться навіть підхід до визначення і розуміння терміну «дипломатія». Він інтерпретується у розширеному сенсі як явище, в цілому тотожне зовнішній політиці. З цієї точки зору кадрова дипломатична служба може бути і є лише одним з багатьох інструментів здійснення зовнішньополітичного курсу. Проте, закордонна служба США, зрозуміло, виконує свою традиційна дипломатичну робота з повсякденного підтримання політичних контактів з іншими державами, збору, узагальнення і аналізу політичної та економічної інформації, консульської роботи і ряду інших напрямків.

Дійових особами американської дипломатії виступають президент США і його адміністрація, Конгрес США, Рада Національної Безпеки, ЦРУ, військові та цивільні федеральні відомства, урядові та неурядові організації, університети та науково-дослідницькі інститути. Більше того, ряд фахівців вважає, що суб'єктами дипломатичної діяльності можуть бути навіть окремі громадяни Multilateral Diplomacy and the Uniisd Nations Today / F.d. by J.Muldoon,

et i\l Boulder; WestvjKw Press, 1999. P. 136-153..

Також, варто звернути увагу на те, що США, знову-таки, на відміну від консервативного Старого світу, після Другої світової війни вирішили повністю реорганізувати свій зовнішньополітичний механізм у відповідності з новими внутрішніми і міжнародними умовами. У результаті була створена досить громіздка, складна в управлінні, витратна з фінансовою точки зору структура. Нестабільність, суперечливість, а часом і непередбачуваність дій американської дипломатії, численні зовнішньополітичні прорахунки також у більшій мірі можна вважати результатом недостатньої кількості професійних кадрів на посадах та їх незначний вплив на розробку і прийняття зовнішньополітичних рішень.

Отож, дослідивши американську дипломатичну службу, можна зазначити, що для неї характерний низький відсоток кадрових дипломатів на вищих посадах та незначна роль і вплив дипслужби на прийняття зовнішньополітичних рішень в цілому. Разом з тим, рівень підготовки дипломатичних кадрів у США один з найвищих у світі і будь-хто з бажаючих має право отримати вищу професійну освіту, адже існую спеціальні навчальні заклади, що займаються підготовкою та перепідготовкою фахівців у сфері дипломатії. Розвинутий протекціонізм у цій сфері заважає нормальному та плідному функціонуванню дипломатичної служби Сполучених Штатів, проте діяльність кадрових дипломатів вважаться однією з найефективніших. До того ж, наявна навіть трохи гіперболізована демократичність при вступі на дипломатичні посади для національних меншин та інших соціальних груп. Вплив воєнізованих структур на зовнішньополітичні відомства і на прийняття зовнішньополітичних рішень загалом є також характерною особливістю дипломатичної служби США.

4. ДИПЛОМАТИЧНА СЛУЖБА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

Росія протягом всієї історії свого існування була впливовою та могутньою державою. Монархічна за своєю природою, країна з «твердою рукою самодержця» невпинно збільшувала свій авторитет на міжнародній арені, поступово вливаючись до системи світового порядку, проте завжди залишаючись зі своїми власними поглядами та внутрішнім устроєм. На шляху від монархії до федерації, дипломатична служба Росії зазнавала суттєвих змін, що обумовлювалися перемінами всередині держави та за її межами. Враховуючи, що історія України та Росії нерозривно пов’язані, що наша держава і дотепер має тісні зв’язки з Російською Федерацією, а однією з поставлених задач даної курсової є проведення порівняльного аналізу систем підготовки дипломатичних кадрів у провідних країнах світу, ми вважаємо доцільним детально розглянути еволюцію дипломатичної служби Росії. Розгляд історично важливих змін у дипломатичній службі країни допоможе чітко уявити її сучасну картину.

4.1. Зародження російської дипломатії та дипломатичної служби

Становлення професійної дипломатичної служби в Росії відбулося приблизно у той же час, що і утворення подібного інституту у інших країнах Європи, тобто у XV-XVII ст. З піднесенням Московського князівства особливе місце зайняла Боярська дума, що складалася з представників феодальної знаті. З XV ст. вона перетворилася на постійний дорадчий орган. Це відображено в потоці дипломатичних документів, що з'явилися за часів правління Івана III (1462-1505). Прийом іноземних дипломатів, ведення переговорів, складання документації по посольським справах - все знаходилося у віданні Боярської думи. У міру централізації влади, Боярська дума стала на перешкоді для здійснення монархом самодержавної зовнішньої політики, тому за часи правління Василя III була створена приватна рада государя, свого роду кабінет, що складався з довірених осіб царя - Ближня дума, яка готувала рішення і виносила їх на затвердження Боярської думи. Також, до компетенції Ближньої думи входило офіційне представництво царя та ведення переговорів з іноземними дипломатами. Крім Боярської та ближнього думи існувало й інша установа – Скарбниця, що займалася зовнішніми зв’язками та одночасно слугувала сховищем для дипломатичних документів, тобто була прообразом сучасного архіву. Також, Скарбниця була місцем де бояри і скарбники ухвалювали послів.

З XV - першої половини XVI ст. з’являються представники нового стану – дяків та їх помічники - піддячих. З 80-х років XV ст. документи свідчать про виділення категорії посольських дяків, які були присутні на прийомах, виступали з промовами від імені великого князя, записували перебіг переговорів, брали грамоти від іноземних послів, були постійними членами комісій, нерідко самі виїжджали за кордон у складі посольства. За їх участі писалися накази, вони ж відали дипломатичною документацією. У міру розширення функцій центральної влади з'являються нові установи - накази – структури з більш широкими повноваженнями, які крім зовнішніх зносин, відали іноземними купцями, займалися викупом і обміном полонених, керували рядом територій, завідували поштою, збором митних та інших податків. У цей же час утворюються перші ранги службовців. Так, почали виділяти «молодих», «середніх» і «старих» піддячих. Останні, як правило, очолювали новоутворені територіальні відділи – повиття, три з яких займалися зносинами з країнами Європи, два - з азійськими державами. Дяки, службовці найвищого рангу, брали привезені послами грамоти; вели попередні переговори; були присутні на прийомах іноземних дипломатів; перевіряли проекти відповідних грамот; складали накази послам і приставам, які направлялися для зустрічі іноземних послів. Вони ж очолювали посольства. У XVII ст. засновуються перші постійні дипломатичні представництва Росії в Швеції (1634) і Речі Посполитій (1673). Паралельно складалася і система рангування дипломатів. З XVI в. в документах згадуються:

З самого початку, в Посольському наказі на високому рівні знаходився відділ перекладів: усні переклади здійснювали товмачі, письмові – перекладачі. Нерідко для вивчення іноземних мов та придбання навичок дипломатичного етикету вихідців з боярських сімей посилали здобувати освіту за кордон. Це закладало міцну основу для формування системи підготовки високопрофесійних дипломатичних кадрів. Ця особливість підготовки дипломатів цінувалася і відзначалася за кордоном: «Тільки в Росії, де існувала потужна перекладацька служба, питання про підготовку дипломатичних кадрів було поставлено на широку державну ногу», -- писав англійський дослідник Р. Ленгхорн. Langhorn R. The Practice of Diplomacy: Its Evolution, Theory and Administration. Routledge, 1995. Ch. 6. P. 14. Навіть форма одягу дипломатів і дипломатичних службовців стала відповідати європейським стандартам.

Отже, у справі організації професійної дипломатичної служби, Росія не тільки не відставала від Заходу, але і по ряду показників випереджала багато західних країн, проте формування державної служби зовнішніх зносин і системи постійних дипломатичних представництв Росії в інших країнах відбулося лише за часів правління Петра I. Також варто відзначити важливу особливість російської моделі дипломатичної служби. Так, західна модель функціонувала в умовах секуляризації, світського державного устрою, а російська модель (до правління Петра І) базувалася на симбіозі світської і церковної влади, тобто християнське духовенство суттєво впливало на зовнішньополітичний курс держави. В деякому розумінні, Росія не намагалася бути ініціативним учасником міжнародних відносин, вона була своєрідними спостерігачем за подіями на світовій арені. Дипломатичні відносини встановлювалися лише після ретельної перевірки їх «необхідності » з точки зору релігійних ідеалів.

Ситуацію змінив прихід до влади Петра І, що затвердив розуміння дипломатії як системи взаємовідносин між суверенними державами, заснованої на взаємному обміні постійними дипломатичними представниками, що втілюють суверенітет свого правителя. Петро І секуляризував державний устрій Росії, провів ряд основоположних реформ, що перетворили державу на активного актора міжнародних відносин і вписали у європейську дипломатичну систему. В той же час заклалися основи відбору майбутніх професійних дипломатів не стільки за становим принципом, скільки за їх професійною придатністю. Хоча як і раніше всі найвищі пости в дипломатичному апараті займалися представниками потомствених дворян. Для дворянських дітей передбачалася обов'язкова шкільна освіта. Багатьох талановитих молодих людей направляли за кордон для подальшого навчання, причому не тільки в європейські країни, але і в країни Сходу для вивчення турецької, перської й арабської мов. Крім того, у практику був введений «Табель про ранги», що європеїзував систему рангування дипломатичних службовців. Так, з'являються повноважні та надзвичайні посли, надзвичайні посланники, міністри, резиденти, агенти. Статус і кар'єрне просування державних чиновників стали визначатися «Табелю про ранги».

Остаточно утворена у 1720 році Колегія іноземних справ Росії, вже в той час ввела систему вступних кваліфікаційних іспитів. Зауважимо, що на відміну від багатьох європейських країн, в Росії це правило дотримувалося досить строго: дипломатія стала розглядатися не лише як мистецтво, але і як наука, що вимагає особливих знань, умінь і навичок. У результаті Росія змогла сформувати досить ефективний адміністративний апарат системи дипломатичної служби. Цікаво, що у Росії нормою було брати на дипломатичні посади іноземців. Серед 135 чиновників апарату Колегії іноземних справ налічувалося 40 представників різних національностей та іноземних підданих - німців, французів, італійців, поляків, турків та ін. Таке положення зберігалося протягом усієї другої половини XVIII ст., адже через потребу в людях, які добре знають іноземні мови, уряд набирав на службу іноземців. За часів Катерини ІІ (1762—1796), впроваджується система закордонних консульських та дипломатичних установ, що були невеликим за кількістю службовців ( 2-3 чоловіки) та складалися з голови представництва, який, до речі, не мав звання посла, а іменувався міністром другого рангу, та його секретарів.

Кінець XVIII - початок XIX ст. в Європі характеризувалися розповсюдженням нової наполеонівської моделі державного адміністрування. Їй були притаманні багато рис військової організації, такі як максимальна централізація, єдиноначальність, строга дисципліна, найсуворіша відповідальність чиновників. Одночасно нова адміністративна система відрізнялася граничної раціональністю, логічністю структури та конкурсного системою прийому на державну службу. У 1832 р. за іменним указом Миколи I «Про утворення міністерства закордонних справ» колегія була офіційно скасована і перетворена в структурний підрозділ зовнішньополітичного відомства. Зарахування на службу в Міністерство закордонних виконувалося згідно з найвищим указом. З вступників бралася підписка про нерозголошення таємниць закордонних справ та заборонялися особисті стосунки з міністрами інших держав, з метою запобігання витоку державних таємниць. За недотримання цих правил передбачалася кримінальна відповідальність.

До початку ХХ ст. відбувалися удосконалення та розвиток дипломатичної служби Росії. Підвищувалися і вимоги до професійних дипломатів: серйозним нововведенням став ускладнений конкурсний іспит для вступу на дипломатичну службу. Іспит проводився нарадою, в яку входили всі директори департаментів і начальники відділів МЗС, питання про прийом кандидата вирішувалося колегіально. Прийняті на роботу чиновники складали присягу. Крім того, існував цілий ряд додаткових правил - вік кандидата мав бути не більше 27 років, обов'язковою була наявність вищої освіти, перевага надавалася випускникам юридичних навчальних закладів та ліцеїв, обов’язковим було знання французької, німецької та англійської мов. Такі жорсткі умови для вступу на дипломатичну службу перетворили іспит у солідний фільтр кадрового відбору , сприяли зміцненню відомства професійно підготовленими фахівцями, людьми високої кваліфікації та моральності.

Отже, дипломатична служба Росії є прикладом служби високого професіоналізму та освіченості. Тоді як у інших країнах матеріально-статусний ценз був визначальним при прийомі на роботу у дипломатичні структури, у Росії перевага віддавалася сама професійним якостям кандидата та рівню його освіти. Також, Росія перша з країн запровадила на державному рівні систему підготовки дипломатичних службовців і впровадила жорстку систему вступних іспитів.

    1. Система підготовки дипломатів за часів СРСР та після його розпаду

ХХ ст. стало переломним етапом для всього світу, адже саме тоді відбулися дві світові війни, розпалися могутні імперії, відбувся перерозподіл світу та балансу сил у ньому, почався швидкий розвиток науково-технічного прогресу. Для Росії ХХ ст. період, за який вона двічі поміняла свій державний устрій та форму правління. Революційне повалення монархії та утворення на її теренах нової держави – Союзу Радянських Соціалістичних Республік, природно спричинило повне реформування колишньої системи державного управління як внутрішньої, так і зовнішньої. До числа першочергових завдань новоутвореного Народного комісаріату іноземних справ входили: встановлення зовнішніх зносин з СРСР, забезпечення можливостей здійснення зовнішньоторговельних угод, нормалізація візової практики, підписання мирних договорів (у повоєнні часи), інформування іноземних держав та світової громади про зовнішньополітичний курс Радянського Союзу та ін. Проте , переважна кількість чиновників царського міністерства іноземних справ відмовлялися виконувати свої службові обов’язки при новій владі. Співпрацювати з радянською владою відмовилася і більшість дипломатів і службовців, що працювали в російських посольствах та консульствах. Зрозуміло, що всі вони були звільнені з посад. Це спровокувало дефіцит кваліфікованих кадрів, а враховуючи, що нову державу ще не хотіли визнавати у світі і певний час СРСР знаходилася в економічній та політичній ізоляції, все це змушувало негайно реанімувати орган зовнішніх зносин. Тому на відповідальні пости почали призначати ініціативних та активних людей, що володіли високими організаційними здібностями, а головне заслуговували на довіру комуністичної партії. Більш того, класовий принцип став головним принципом відбору та направлення на роботу в апарат зовнішньополітичного відомства. У штат зараховувалися перш за все члени комуністичної партії з великою партійним стажем і молоді люди з числа робітників та червоногвардійців. У Наркомінсправі був створений спеціальний відділ особистого складу, а також почала складатися номенклатурна система відбору, розстановки і виховання дипломатичних кадрів. Важливим критерієм оцінки кадрів та їх відбору в апарат була приналежність до комуністичної партії. Після вирішення кадрової проблеми, СРСР активно почав встановлювати дипломатичні зносини, підписувати торгові та інші угоди з іноземними країнами. Встановлення дипломатичних відносин супроводжувалося обміном дипломатичними представництвами, але оскільки в Радянському Союзі на той час були скасовані всі стани, громадянські чини, звання і титули, глава радянського дипломатичного представництва не мав загальновживаного звання Посла, Посланника або Повіреного у справах. Він іменувався просто Повноважним представником (Повпредом) СРСР. Така відмінність від загальноприйнятих і усталених норм викликала ряд труднощів перед протокольними службами зарубіжних країн та викликало невдоволення міжнародної спільноти. З часом, право на зовнішні зносини отримали всі країни-члени СРСР, що, відповідно, призвело до створення у кожній з республік своїх власних відомств та управлінь з питань зовнішніх зносин, проте суттєво на Накокомінсправ це не вплинули і він так і залишався головним зовнішньополітичним відомством країни.

Загалом, за часи існування СРСР заклався міцний фундамент зовнішньополітичного органу, а дії по вдосконаленню його апарату, методів функціонування та системи підготовки кадрів, дозволили перетворити це відомство на добре організоване міністерство, що могло забезпечити належний та надійний захист зовнішньополітичної позиції Радянського Союзу та його участь у міжнародному житті.

Після розпаду Радянського Союзу у 1991 році, система дипломатичної служби знову зазнала структурних та функціональних змін. Головним зовнішньополітичним органом РФ сьогодні є Міністерство закордонних справ Російської Федерації -- федеральний орган виконавчої влади Російської Федерації, який здійснює державне управління в галузі відносин Російської Федерації з іноземними державами та міжнародними організаціями. МЗС Росії (з 1946-1992 рр. МЗС РРФСР) було утворено, як зазначалося раніше, як Народний комісаріат закордонних справ (створений 1 лютого 1944 року). МЗС Росії підвідомчий президентові з питань, закріпленим за ним Конституцією або відповідно до законодавчих актів Російської Федерації і очолюється міністром закордонних справ.

Отже, дипломатична служба є найважливішим інструментом державної влади і державного управління, а тому професіоналізм - її найважливіша риса. Дипломатів, працівників російської дипломатичної служби завжди відрізняли і відрізняють висока ерудиція, організованість, культура, вміння ефективно використовувати новітні інформаційні технології, глибоке розуміння історичної долі свого народу. Працівник дипломатичної служби – це громадянин РФ, високоосвічений та високопрофесійний спеціаліст, що представляє і захищає державні інтереси, виступаючи від імені та за дорученням держави. Головна його якість - сумлінність та професіоналізм у служінні державі і російському народу.

    1. Особливості системи підготовки дипломатичних кадрів у РФ

Як зазначалося у попередніх підрозділах, російська дипломатична служба завжди відрізнялася високим професіоналізмом службовців. Сучасна система підготовки дипломатів також передбачає отримання ними спеціальної освіти та високого рівня професійних знань та якостей. На сьогодні, і снує ряд вимог, яким має відповідати кандидат на вступ о для професійної дипломатичної служби РФ. Так, кандидат пред’явити наявність громадянства Російської Федерації (нагадаємо, що у часи зародження дипслужби у Росії, значний відсоток всіх працівників становили іноземці) та документ (документи) про закінчення відповідного навчального закладу та отримання кваліфікації з необхідної для роботи в системі МЗС спеціальності (зауважимо, що це є специфічної відмінністю у правилах прийому на службу). Здобутій освіті приділяється основна увага. Основним елементом формування професійного дипломатичного службовця є його початкова професійна підготовка (перша освіта) з наступною перепідготовкою (друга вища освіта), професійна перепідготовка та підвищення кваліфікації за спеціальностями «міжнародні відносини», «міжнародне право», «міжнародні економічні відносини». Враховуються потреби у фахівцях інших спеціальностей. Важливе значення має і після вузівська освіта через аспірантуру та докторантуру. Всі працівники дипломатичної служби повинні з періодичністю один раз на 3-5 років проходити професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації. Факт професійної перепідготовки і підвищення кваліфікації враховується при просуванні по службі та присвоєння чергового дипломатичного рангу або кваліфікаційного розряду. Головний сенс базової вищої освіти - забезпечити належну фундаментальну професійну підготовку фахівця, його всебічне гуманітарне та морально-етичне виховання, причому такого рівня, який дозволить молодому фахівцю з самого початку його роботи в системі МЗС вдало справлятися з посадовими обов'язками. Крім того, безпосередньо в Міністерстві закордонних справ існує система внутрішньої освіти, що допомагає молодим співробітникам підвищити та покращити свої професійні навички та знання та забезпечити реальну можливість швидкого розвитку молодого спеціаліста до рівня ефективно працюючого службовця. Склалися і відповідні форми навчання: проблемні «круглі столи», школи практичного досвіду, семінари молодих дипломатів. На заняттях займаються редагуванням підготовлених молодими співробітниками проектів документів, аналізом дипломатичних подій, оцінкою якості виконаних доручень. Постійно проводяться заняття з діловодства, етики, дипломатичного етикету, розвитку навичок підготовки записів розмов, аналітичних і оглядових матеріалів. Важливо. Що основним змістом семінарів є не книжкова теорія міжнародних відносин, а розбір конкретних випадків і ситуацій, що зустрічаються в дипломатичній практиці, що дозволяє молодому службовцю влитися у системи та адаптуватися до неї. Планомірна робота з молодими фахівцями дозволяє надати кадровій роботі продуманий системний характер та вивести на відповідальні ділянки дипломатичної служби найбільш гідних, талановитих та перспективних спеціалістів.

Загалом, кандидатам до вступу в структуру МЗС РФ і отримання першого дипломатичного рангу, висувається ряд конкретних в кваліфікаційних вимог:

а) політично-правова передбачає знання Конституції Російської Федерації, федерального законодавства і діючої нормативної бази, що стосуються сфери його професійної діяльності, вміння давати грамотну, з позицій інтересів своєї держави та міжнародної безпеки оцінку тієї чи іншої події міжнародного або внутрішньодержавного життя, вміння продемонструвати здатність вільно, гідно і на рівних вести дискусію з політичних та міжнародно-правових питань;

б) вимоги до рівня інформаційно-аналітичної підготовки передбачає вміння володіти персональним комп'ютером, знати і грамотно використовувати відповідні інформаційні та технологічні програми, стежити за сучасними інформаційними потоками, працювати в системі «Інтернет», вміти робити огляди преси, радіо і телебачення, проводити контент-аналіз документів та інших джерел інформації;

в) мовна підготовка означає оперативний рівень знання іноземних мов, тобто вміння швидко і точно перекладати з листа газетні та журнальні статті іноземних офіційних засідань, володіти розмовними навичками, вміти вести бесіду на службову тематику, викладати російською та іноземною мовою зміст професійно орієнтованого тексту, здійснювати письмовий та усний переклад бесід;

г) документознавча підготовка включає: знання системи діловодства в органах державної влади, вміння грамотно оформити запис бесіди з іноземним представником, запропонувати кваліфікованих варіант проекту особистої і вербальної ноти, скласти інформацію про конкретну подію;

д) вимоги до моральних якостей: молодий співробітник повинен проявити себе як самостійна особистість, здатна підтримувати рівні, доброзичливі і поважні відносини з іншими членами колективу, відрізнятися скромністю, трудолюбством, дисциплінованістю, умінням працювати і жити в складних умовах «замкнутих просторів» за кордоном.

Очевидно, що для того, щоб відповідати таким серйозним вимогам, необхідно отримати високу професійну освіту, а саме по собі безперервне підвищення професійної кваліфікації розглядається в якості базового чинника підвищення ефективності державної служби та успішності службової кар'єри. В РФ фахову підготовку проводять багато ВНЗ, проте найбільш шанованими та висококваліфікованими є Московський державний інститут міжнародних відносин (університет) Міністерства закордонних справ Російської Федерації (МДІМВ) - один з провідних російських вузів, що готує спеціалістів за 12 освітніми програмами та Дипломатична академія Міністерства закордонних справ Російської Федерації один з найбільших і авторитетних у світі центрів підготовки професійних дипломатичних кадрів, фахівців у галузі міжнародних відносин. Варто зазначити цікавий факт, що МДІМВ офіційно занесений до Книги рекордів Гіннесса як ВНЗ з викладанням найбільшої кількості державних іноземних мов (53 іноземні мови). Це ще раз підтверджує фундаментальний підхід до підготовки спеціалістів дипслужби. Згідно з експертними оцінками, 60% вчених-експертів якість підготовки спеціалістів в МДІМВ і Дипакадемії оцінюють «високо» і «добре», причому ними оцінюється не престижність ВНЗ, а ступінь професійної та морально-етичної готовності їх випускників до виконання дипломатичних функцій як за закордоном, так і в центральному апараті міністерства.

У попередніх розділах роботи зазначалися особливості проходження служби і просування кар’єрними сходами, а також приділялася увага факторам, що впливають на просування по службі, таким як професіоналізм чи протекціонізм. Розглянемо, як склалася дана ситуація У РФ. На даний час у Росії відсутня нормативно затверджено система кар’єрного просування кадрів. Це породжує кадровий застій на одних ділянках і швидкі кадрові зміни на інших, що не дозволяє своєчасно виявити сильні професійні сторони та особисті схильності працівника, його природну схильність до того чи іншого виду діяльності. Природно, що таке положення породжує невдоволення і знижує віддачу працівників, які розуміють, що просування по службі залежить не від їхніх зусиль чи здібностей. Загалом, якість виконання службових обов'язків не завжди має вирішальний вплив на службове просування співробітника. Про це свідчать результати опитування, що вказують на відсутність прямого зв'язку між якістю професійної діяльності і службовою кар'єрою ( 46,8 % респондентів). Більш важливими для успішної кар'єри, на їхню думку, сьогодні є не «працьовитість», «професіоналізм», «організованість» і «виконавча культура», а «прагматизм» і «вміння розташувати до себе керівника». Лише окремі експерти, 10-12% опитаних, на перше місце в переліку неодмінних якостей сучасного дипломатичного працівника поставили «незалежність», «чесність», «принциповість».

Отже, високопрофесійна і добре організована дипломатична служба як невід'ємна складова державної служби Російської Федерації - найважливіша умова успішного виконання державою своїх функцій, вирішення стратегічних і тактичних завдань політики Російської держави на міжнародній арені. Підготовка службовців для МЗС Росії є важливим моментом у створені високопрофесійного кадрового апарату для вирішення завдань, покладених державою на дане зовнішньополітичне відомство. Сучасними освітніми засобами створюється шар професійно підготовлених федеральних службовців, а також представників недержавного сектору, здатних впевнено орієнтуватися в проблемах зовнішньої політики держави, міжнародної діяльності країни в цілому, адекватно співвідносити основоположні інтереси Росії з відомчими та приватними завданнями.

5. ДИПЛОМАТИЧНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

Як незалежна суверенна держава, Україна з’явилася лише наприкінці ХХ ст. Після розпаду СРСР, до складу якого входила Україна, та проголошення незалежності 24 серпня 1991 року, Україна почала формуватися як самостійний актор міжнародних відносин. Зрозуміло, що все це вимагало реформування колишньої системи державного управління. У процесі упорядкування урядової структури одне з найважливіших місць зайняла розбудова дипломатичної служби України, оскільки важливим чинником забезпечення державного суверенітету постає зовнішньополітична діяльність. Нові історичні реалії, міжнародне визнання України як суверенної та незалежної держави спонукало спрямувати основні зусилля на прискорення входження країни до світового співтовариства й пошуки власного місця серед рівноправних суб’єктів міжнародних відносин. Проте становлення дипломатичної служби України і формування основних засад утворення зовнішньополітичних відомств і органів пов’язано зі створенням самостійної держави і проголошенням I Універсалу Української Центральної Ради. Для того, щоб простежити і зрозуміти особливості дипломатичної служби України і як наслідок сформувати особливості сучасної системи підготовки дипломатичних кадрів, необхідно розглянути історичний розвиток і становлення дипслужби України.
    1.   1   2


Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации