Арбузова. Лекції з історії України - файл n1.doc

приобрести
Арбузова. Лекції з історії України
скачать (2154 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc2154kb.05.06.2012 09:29скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
3. Галицько-Волинська держава – наступниця Київської Русі. У період феодальної роздробленості Русі другої половини ХІІ-ХІІІ ст. її південно-західні землі, що склали у подальшому територію сучасної України, перебували у складі переважно  чотирьох головних князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського та Галицько-Волинського. Закарпатська Русь ще з середини ХІ ст. була загарбана угорськими феодалами і возз’єдналася з іншими українськими землями лише у  1945 р.

Київ, хоч і залишався великим містом, центром князівства, але повністю втратив значення столиці Русі і часто переходив з рук до рук. Переяславське князівство не мало повної політичної самостійності, було нерозривно зв’язане з Київським князівством. Важливу роль у політичному житті українських земель відігравало Чернігівське князівство. Тяжіючи за економічними і етнополітичними інтересами до Центральної України, воно виступало своєрідним буфером між нею та Північно-Східною Руссю. Але князівські міжусобиці та ворожа навала призвели до розпаду Чернігівського князівства на багато уділів. Дроблення чернігово-сіверських земель зробило колишній етнополітичний центр українських земель вразливим з боку північного сходу та степу. Відсутність надійних оборонних рубежів при одночасній активізації агресії північно-східних князівств і кочівників унеможливлювали виконання цими землями ролі консолідуючого центру української народності, що формувалася.

Поступово таку роль почав перебирати на себе південно-західний регіон,  досить віддалений від основних трас нападів кочівників, захищений від ворогів Карпатськими горами та лісами, розташований на схрещенні важливих торговельних шляхів між Сходом і Заходом.

Ще в 1097 р. Галицька земля фактично відокремилася від Києва, а її князі  Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25-ти наступних років зміцнили незалежне становище Галичини. Найвищої могутністі вона досягла за князюванням Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Він придушив опір місцевих бояр та зайняв придунайські землі. Територія Галицького князівства охоплювала північно-східні схили Карпатських гір, верхів’я Дністра, Пруту, Серету, доходила до Чорного моря. Галицький князь послав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху агресії угорських та польських королів. Це до нього звертався автор “Слова  о полку Ігоревім”: “Галицький  Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підпер гори угорськії своїми залізними  полками – заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота”.

 По смерті Ярослава Осмомисла в Галичині спалахнула жорстока боротьба за престол, причому вже в цей час знову заявили про свою виняткову політичну силу галицькі бояри. Вони були найбільш свавільними, багатими й могутніми на всіх руських землях. На відміну від бояр в інших князівствах, які здебільшого походили з княжої дружини, галицька аристократія розвинулася насамперед із місцевої племінної знаті. І свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши  общинні землі. Прийшовши сюди, вже перші Рюриковичі наштовхнулися на аристократію, що добре вкорінилася й була готова обстоювати власні інтереси. Скориставшись з внутрішніх чвар у Галичині, угорський король Бела ІІІ захопив Галич і посадив у ньому свого сина Андрія. Хоч галичани незабаром і вигнали угорців, але галицьке князівство наприкінці ХІІ ст. почало занепадати, втрачати єдність, а з нею й силу.

Волинський князь Роман Мстиславович у 1199 р. оволодів Галичем, об’єднав Галичину й Волинь, поклавши початок Галицько-Волинській державі. Спираючись на дрібне й середнє служиле боярство і городян, Роман приборкав боярську верхівку, розпочав процес централізації території краю. Зовнішня політика князя Романа полягала у значному розширенні своїх володінь як на заході, так і на сході. На початку ХІІІ ст. у боротьбі з київським князем Рюриком Роман здобув перемогу, в результі чого все Поддніпров’я опинилося під його владою.

Очолюване Романом Мстиславичем Галицько-Волинське князівство стало важливим явищем в історії вітчизняного державотворення. Воно об’єднало майже всі українські землі (крім Чернігівщини) і на відміну від Київської Русі розвивалося на єдиній етнічно-українській основі. Однак трагічна смерть князя, який загинув у 1205 р. під час походу на Польщу, призвела до розпаду його держави. В запеклу боротьбу за її землі включилися численні руські князі, польські й угорські феодали.

Тільки на 1238 р. змужнілі сини Романа Данило та Василько, підтримані місцевим населенням, змогли відновити міць і державну єдність власне галицько-волинських земель. Закріпившись у Галичі та розгромивши тевтонських рицарів Доброжинського ордену, що загроживали його князівству з заходу, талановитий воїн і дипломат Данило почав нову спробу об’єднання всіх українських земель. У     1240 р. галицький князь підпорядкував собі Київ та призначив на управління ним свого воєводу Дмитра.

Монголо-татарська навала стала на перешкоді державницьким задумам Данила Галицького. В грудні 1240 р. впав Київ. Спустошену Київщину Батий передав у володіння володимиро-суздальським князям, а сам рушив на захід.

Змушений визнати зверхність Орди і отримати ярлик на князювання у власній вотчині, Данило Романович мав сплачувати щорічну данину, посилати свою дружину для участі в походах татар на сусідні держави, віддавати певні почесті ханові. Однак князь зміг зберегти фактичну незалежність своєї держави у внутрішній і значною мірою у зовнішній політиці.

Відносно сприятливі умови були використані для зміцнення Галицько-Волинського князівства: зведено нові кам’яні фортеці, реорганізовано військо. Обмеження сваволі феодалів посилило центральну владу і підняло авторитет Данила серед  міщанства.

У зовнішній політиці всі зусилля князя були спрямовані на створення антиординської коаліції. Заради цього він налагодив союзницькі стосунки з колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною, Литвою, уклав угоду з найсильнішими тоді з руських князівств – Володимиро-Суздальським. Однак західні сусіди завважили, що для них безпосередня монгольська загроза вже минула і відмовилися від боротьби, а Північно-Східна Русь в 1252 р. зазнала нищівного привентивного удару Орди. Володимиро-суздальський князь Андрій втратив стіл і мусив рятуватись втечею до Швеції.

Однак це не спинило Данила Галицького. Порівняно з іншими руськими князями він був набагато тісніше пов’язаний з Європою, і тому почав активно діяти, щоб організувати там міжнародний політичний та військовий союз проти татар. Для цього князь погодився навіть на унію православної та католицької церкви. У 1253 році Данило Романович був урочисто коронований папським легатом. Та союз з папою не дав реальних результатів. Європейські королі не зважилися на хрестовий похід проти татар, а папа був не в змозі примусити їх. Переконавшись у цьому, Данило розірвав угоду з Ватиканом. Маючи лише підтримку власного народу та військовий союз з Литвою, в 1254 р. він вступив у відкриту збройну боротьбу з Золотою Ордою.

Рішучі дії князя дали перші результати – у кочівників було відвойовано землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Наступною мала бути  Київщина. Однак відмова Литви від підтримки Русі та протистояння з нею стали на перешкоді далекосяжним планам.

В 1258 р. для остаточного упокорення Галичини рушило чисельне ординське військо на чолі з “безбожим, лихим, окаянним” (так його називає руський літописець) Бурундаєм. Тверезо зваживши сили, Данило мусив підкоритися і віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Данилова, Кременця, Луцька, Львова та інших міст. Зберегла неприступні мури тільки столиця – Холм. Тут у 1264 р. Данило Романович і помер.

Як писав  відомий український історик М.Костомаров, - “В судьбе этого князя было что-то трагическое. Много добился он, чего не достигал ни один южнорусский князь, и такими усилиями, которых не вынес бы другой. Почти вся Южная Русь, весь край, населенный южнорусским племенем, был в его власти; но, не успевши освободиться от монгольского ига и дать своему государству самостоятельного значения, Данило тем самым не оставил и прочных залогов самостоятельности для будущих времен… Данило, всегда отважный, неустрашимый, но вместе с тем великодушный и добросердечный до наивности… представляет совершенную противоположность осторожным и расчетливым князьям Восточной Руси, которые усвоили от отцов и дедов путь хитрости и насилия, и привыкли не разбирать средств для достижения цели”. (Костомаров Н.И. Исторические произведения. С.261-262).  Данило Романович зазнав поразки, бо в тих конкретних умовах не міг, не мав шансів перемоги. Однак кожен народ виховує своїх синів, насамперед, на прикладі таких лицарів честі. Тому ми можемо пишатися Данилом Романовичем, як гордятся британці Річардом Левине Серце.

По смерті Данила наступники певний час продовжували намічену ним політичну лінію. Зокрема, син Данила Лев, дотримуючись лояльних стосунків з татарами і скориставшись тимчасовим ослабленям Польщі та Угорщини, приєднав до своїх володінь Люблін та Закарпатське підгір’я з Мукачевом, де проживало українське населення. Територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію.

На початку ХІV ст., за правління Юрія І (1301-1315 рр.). князівство переживало нове піднесення. Стабілізувалися суспільні стосунки, розквітли міста і торгівля, зріс добробут населення. Як колись дід – князь Данило, Юрій коронувався, прийнявши титул “Короля Русі та князя Володимирії”. Авторитет країни і її монарха засвідчило заснування в 1303 р. окремої Галицької митрополії, безпосередньо підпорядкованої Константинополю.

Справу батька намагалися продовжувати сини – Андрій та Лев ІІ (1315-1323 рр.), що правили спільно. Однак вони не змогли протидіяти зміцнілій Литві, що зазіхала на Берестейські й Дорогочинські землі. В 1323 р. молоді князі загинули в бою з татарами.

Відсутність прямих cпадкоємців престолу призвела до різкої активізації боярської олігархії, феодальних усобиць та прямого втручання в галицькі справи Польщі, Угорщині та Литви. Врешті обраний внаслідок взаємних поступок (а тому ніким не підтримуваний) юний племінник загиблих князів Болеслав Мазовецький (правив під ім’ям Юрій ІІ у 1325-1340 рр.) протягом всього свого князювання так і не зміг з цим нічого вдіяти. До того ж він виявився егоїстичним і короткозорим політиком. Бояри стали нарікати на порушення князем їхніх прав, міщани були невдоволені протегуванням запрошених до міст Галичини німецьких та чеських колоністів, православний клір ревниво дивився на підтримку владою католицької церкви. Неврівноваженою була і зовнішня політика Юрія ІІ. Хоча йому вдалося врегулювати відносини з Золотою Ордою та Великим князівством Литовським, але таке зближення викликало тривогу Польщі та Угорщини. Коли ж у 1337 р. Юрій ІІ здійснив з татарами похід на Люблін, це призвело до підготовки спільного польсько-угорського наступу на західноукраїнські землі. Намагаючись вийти із складного становища, Юрій-Болеслав підписав у Вишеграді угоду, згідно з якою на випадок його смерті трон мав перейти до польського короля. Коли звістка про це дійшла до бояр, вони здійснили державний переворот. У   Юрія ІІ було отруєно. У 1349 р. Галичина була захоплена Польщею, потім деякий час перебувала під владою угорського короля, а у 1387 р. була остаточно приєднана до польської корони. В 60-х рр. Волинь підпала під владу Литви. Таким чином припинилося існування найсильнішого з політичних центрів Південно-Західної Русі помонгольського періоду.

Будучи безпосерднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло важливу роль у вітчизняній історії.

За свого розквіту воно об’єднувало до дев’яноста відсотків українських земель, що свого часу були в складі Давньоруської держави. Після занепаду Києва Галичина і Волинь стали центром політичного і соціально-економічного життя цих територій, який захищав населення від асиміляції сусідніми етносами, сприяв консолідації та усвідомленню власної самобутності. Таким чином Галицько-Волинська держава позитивно впливала на процес формування українського народу, що, почавшись за Київської Русі, розгортався далі. В цьому розумінні Галицько-Волинське князівство було першою українською державою.

Вона на століття продовжила  і розвинула державно-правові традиції Київської Русі, сприяла розширенню контактів з Європейським Заходом та подоланню однобічності візантійських впливів, гідно представляла східне слов’янство на міжнародній арені.

Висновки: З кінця ІХ до середини ХІІІ ст. Київська Русь – східнослов’янська ранньофеодальна держава пройшла великий шлях, позначений соціально-економічним, політичним, культурним прогресом. Вона успішно протистояла кочовим народам, захищаючи європейську цивілізацію від поглинання степовою культурою і була своєрідним мостом між Заходом і Сходом. Передові для свого часу політичний устрій, господарські успіхи, дипломатична активність, підкріплювана силою зброї в боротьбі проти загарбників сприяли тому, що Русь висунулася на провідні позиції в Європі і була шанована найрозвинутішими тогочасними країнами. Потужний поступ Русі в середині ХІІІ ст. перервала і на десятиріччя загальмувала монгольська навала. Нею закінчився київськоруський період вітчизняної історії.

Спадкоємцем державно-політичних традицій Київської Русі в помонгольский час стало Галицько-Волинське князівство. Однак ні Володимир, ні Галич не змогли забезпечити політичну консолідацю Південної Русі. Знищення Києва як історичного центру тяжіння давньоруських земель спричинилося до того, що вони опинилися в сфері впливу сусідних держав і надовго втратили перспективи незалежного розвитку. Однак завойовники не змогли знищити історичні та культурні традиції народу, як і його самого. Спадщина Київської Русі стала тією базою, на якій розвинулась Русь – Україна в епоху пізнього середньовіччя.

Література для подальшого вивчення теми:

Повесть временных лет.- Москва, Ленинград. – 1950.  

Горський А.А. Ще раз про роль норманнів у формуванні Київської Русі // Український історичний журнал. – 1994. - № 1. –  С. 3-9.

Борисенко В.Й. Курс української історії. З найдавніших часів до ХХ століття. – Київ. – Либідь. – 1996. – с.37-90.

Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – Київ, 1968.

Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – Київ. – Генеза. – 1995. – С. 64-114.

Греков Б.Д. Киевская Русь. – М. – 1953.

Грушевський М. Історія України-Русі: В 11 т., 12 кн. – Київ. – 1991. – ТТ. 1-3.

Давня історія України: У двох книгах. – Київ. – Либідь. – 1995. – Кн. 2 – С. 79-188.

Історія держави та права України (з найдавніших часів до кінця ХІХ ст.) // Історія України. – 1998. - № 25-28 (липень).

Історія України з давніх часів до наших днів: Соціально-політичні аспекти. Конспекти лекцій: У 4-х випусках. – Харків. – ХДПУ. – 1994. – Вип. 1. – С. 20-36.

Історія України: Курс лекцій у 2 кн. – Київ. – 1991. – Кн. 1. – С.5-84.

Історія України: Навчальний посібник. – Київ. – Альтернатива. – 1997.

Ковальський М.П., Мицик Ю.А. Історія України: Конспекти лекцій. – Ч.1. – Київ. – 1993. – С.19-48.

Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв. – М. – 1982.

Терещенко Ю.Є. Україна і європейський світ: Нариси історії від утворення старокиївської держави до кінця ХУІ ст. – Київ. – 1996.

Тихомиров М.Н. Древнерусские города. – М. – 1986.

Толочко П.П. Древняя Русь: социально-политическая история. – Киев. – 1987.

Толочко П.П. Древнерусский феодальный город. – Киев. – 1989.

Субтельний О. Україна. Історія. – Київ. – Либідь. – 1991. – С.17-86.

Лекція 4.   УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ЛИТВИ ТА ПОЛЬЩІ

(ХІV – ПЕРША ПОЛОВИНА ХУІІ СТ.)

Вказаний даною темою період історії в Європі – це час, коли застій середньовіччя змінився бурхливим і динамічним суспільним розвитком нового часу. В ХІV-ХV ст. феодалізм досяг свого апогею. Однак натуральне господарство вичерпувало  себе, товарно-грошові відносини ставали дедалі помітнішими в житті суспільства. Потреба в розширенні економічних зв’язків закономірно припинила дроблення земель, з’явилися умови для їх об’єднання. Важливим чинником цього процесу стало поступове складання сучасних європейських народів. На цій основі в Західній Європі утворюються централізовані держави в формі феодальних монархій.

Розвитком буржуазних відносин, що підривали основи феодалізму, культурним відродженням, поширенням ідей Реформації та гуманізму, соціальними та національними революціями позначено в європейській історії ХУІ-ХУІІ ст.

На Сході Європи ці процеси були ускладнені й загальмовані наслідками монголо-татарського завоювання. До того ж, землі України – тодішньої Південно-Західної Русі – стали об’єктом гострого суперництва сусідніх держав – Польщі, Литви, Московського князівства, Кримського ханства. Як в таких умовах український народ вів боротьбу за своє визволення і державність, в чому полягав його суспільно-політичний та етнічний розвиток, що згодом привів до національної революції середини ХУІІ ст., чим було викликано та як відбувалося становлення її майбутнього лідера – козацтва – на ці та інші питання має відповісти дана лекція, яка буде викладена за таким планом:

1.     Загарбання українських земель Литвою та Польщею.

2.     Виникнення і розвиток українського козацтва.

3.     Етнічне згуртування та національне піднесення українського народу.

1. Загарбання українських земель Литвою та Польщею. У ХІІІ – першій половині ХІV ст. продовжувачем державності Русі на її південно-західних землях та провідною силою опору іноземній агресії виступало Галицько-Волинське князівство. Жорстока поразка, завдана 1323 р. руським військам ординським ханом Узбеком, підірвала воєнну і політичну міць Галицько-Волинської держави. Смерть загиблих в бою князів  Андрія та Лева припинила князівську  династію Романовичів, які протягом більш як 120 років вели боротьбу за незалежність і державну єдність Південно-Західної Русі. Втрачаючи власне політичне значення, осередок української державності став предметом гострого суперництва Польщі та Литви. В результаті остання закріпила за собою Волинь, а польський король у 80-х рр.   ХІУ ст. остаточно утвердив свою владу в Галичині. Буковина з середини ХІУ ст. опинилася в складі Молдавського князівства, Закарпаття ще раніше захопила Угорщина.

Іноземне поневолення західноукраїнських земель перервало процес формування незалежної державності українського народу. Економічно слабкі, роз’єднані, політично занепадаючі руські князівства Подніпров’я і Поділля перебрати на себе роль збирання та визволення українських земель з-під монгольського іга не могли. Зате мету підпорядкувати собі “всю Русь” поставив володар сусідної Литовської держави великий князь Ольгерд (1345-1377).

Литовські племена здавна були північно-західними сусідами східних слов’ян. В “Повісті минулих літ” вони згадуються як такі, що не мали власної політичної організації і платили данину Києву. “Литва з болота на світ не показувалася”, - вказував в середині ХІІІ ст. автор “Слова про загибель руської землі”. Однак саме тоді в Поніманні склалась раньофеодальна держава – Литовське князівство.

Вже за Міндовга (1230-1263) Литва включила в себе Чорну Русь, головне місто якої Новгород-Литовський (нинішній білоруський Новогрудок) на певний час став столицею держави. Зростаючи й далі за рахунок західних руських земель, Литва переймала їх більш високу культуру і досвід політичної організації. Це обумовило зближення литовської і руської знаті, “ослов’янення”, “обрусіння” литовських князів, які одружувалися з руськими княжнами й бояринями, переходили у православну віру, переймали місцеву мову, побут та звичаї. Тому далекосяжні плани великого литовського князя Ольгерда зустріли скоріше співчуття, ніж протидію українського населення, що сподівалося таким чином звільнитися від більш обтяжливої залежності від монголо-татар.

В кінці 1350-х рр. Ольгерд зайняв Брянськ і просунувся на сіверські землі. У 1362 р. добровільно визнав владу Литви київський князь. Поповнені киянами литовські війська того ж року зайняли Переяславщину, на Правобережжі розбили невеликі орди подільських татар, які підтримували Польщу в її протистоянні з Литвою, і зайняли Поділля.

Литовським успіхам в Україні сприяли феодальні усобиці в Золотій Орді (там в 1359-1361 рр. змінилося сім ханів). Однак монгольська держава не настільки ослабла, щоб так легко змиритися з втратою українських земель. Швидше за все, відношення між Ордою і Литвою в цей час грунтувалися на договірній і взаємовигідній основі: монголи погодилися на поширення політичного контролю Литви на всю Південно-Західну Русь за умови збереження данинної залежності цієї території від Орди. Не дарма один з руських літописців, відзначивши, що Ольгерд “багато земель і країв завоював, і гради, і княжіння узяв собі… і збільшилось княжіння його більше всіх”, підкреслював, що литовський володар “не стільки силою, скільки мудрістю воював”.

Приєднавши більшість сучасних українських, білоруських і частину російських земель, Литва стала великою феодальною державою, яку самі литовці називали Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське. Руські землі становили 9/10 загальної площі князівства і мали великий вплив на суспільно-політичне й культурне життя Литви. Руська мова тут стала мовою державною; чимало норм “Руської правди”, місцеві назви суспільних станів, урядових посад були сприйняті литовцями. Був відновлений адміністративно-територіальний устрій, характерний для Київської Русі. Територія була поділена на удільні князівства, які являли собою автономні державні утворення.

Місцева руська знать мала майже ті самі права і привілеї, що й литовська: князі і бояри брали участь у великокняжій раді; деякі з них обіймали найвищі посади в адміністрації та війську, охоронялися майнові права феодалів. Протягом перших десятиліть литовського володарювання привілейоване становище мала православна церква.

Однак на відміну від Київської Русі державна влада концентрувалася в руках великого литовського князя, який одноособово розпоряджався військовими силами і матеріальними засобами країни. Місцеві князі були лише дорадниками і виконавцями його волі, бо земельні володіння мав тільки той, хто служив великому князю. Українські удільні князівства користувалися самоуправлінням, але поширювалося воно лише на господарські відносини, суд, релігію і в жодному разі не на державну адміністрацію. Нарешті, у відновлених українських уділах – Київському, Переяславському, Чернігівському, Новгород-Сіверському та ін. князівську владу отримали не нащадки Рюриковичів, а сини і племінники литовського князя – Ольгердовичі.

Таким чином, хоча центральна влада постійно підкреслювала, що литовці “старовини не рушать і новини не вводять”, насправді відбулися суттєві зміни. Литовська держава не була державою українською. Значний на перших порах політичний вплив українських князів і бояр був обумовлений не організацією державних структур, а лише зближенням литовської і української знаті. Удільні Ольгердовичі використовували прагнення місцевих феодалів до автономії для протистояння централізаторській політиці Вільна. Зміцнення влади великого князя чи зовнішньополітична переорієнтація Литви за таких умов становили пряму загрозу державницькому становищу українських уділів.

Так воно і сталося після Кревської унії Литви з Польщею  (1385 р.), коли значно посилилися польсько-католицькі впливи на литовську знать і, відповідно, опір руських аристократів. Енергійний великий князь Вітовт на початку 90-х рр. збройною силою усунув “за непослух” кількох удільних князів та передав їх володіння своїм прибічникам. Посилилась феодальна залежність селян та жителів міст. За словами сучасника, Вітовт тримав підвладні руські землі в “залізних кайданах”.

Однак плани великого литовського князя сягали ще далі. Скориставшись тим, що усунутий від влади в Золотій Орді хан Тохтамиш шукав притулку в Південній Русі, Вітовт домігся від нього зняття данинної залежності з руських земель, тим самим остаточно закріпивши їх за Литвою. Крім того, як стверджує один з літописців, “радився Вітовт з Тохтамишем, кажучи: “Я посаджу тебе в Орді на царство, а ти мене посади на Москві на великому княжінні на всій Руській землі”.

Честолюбні наміри литовського князя дорого коштували Україні. 12 вересня 1399 р. в гирлі Ворскли 80-тисячна русько-литовська армія разом з татарами Тохтамиша зазнала нищівної поразки від 100-тисячного війська хана Тимур-Кутлука. Ламаючи відчайдушний опір населення (вистояли тільки потужні фортеці – Кам’янець-Подільський, Кременець, Луцьк), ординці спустошили Київщину, Переяславщину, Поділля, Волинь. Так, за висловом одного з польських істориків, “ у потоках крові потонули мрії Вітовта про об’єднання в межах Литовської держави всієї Русі, всієї Східної Європи”.

Однак згодом великий литовський князь все ж вирішив кілька важливих зовнішньополітичних завдань. Перемога в липні 1410 р. об’єднаних слов’янсько-литовських сил над Тевтонським орденом під Грюнвальдом завдала нищівного удару німецько-католицькій агресії, припинила її розгортання на південь і  схід. У 20-х рр. завдяки дружнім стосункам з Ордою, Вітовт розширив кордони своєї держави аж до Чорного моря, зміцнив їх системою замків.

Посилення впливу католицької церкви, яка після Кревської унії стала державною, дискримінація та феодальні утиски руського населення викликали його зростаюче незадоволення. В 1430-1440-х рр. Русь охопило масове повстання проти литовсько-польського панування. Політичним прапором руху, основною силою якого були жителі міст та дрібна православна шляхта, стали “зрусілі” Ольгердовичі, які після смерті Вітовта боролися за великокнязівську владу з прихильниками пропольської орієнтації.

Обрання (1430 р.) великим литовським князем відомого своїми антипольськими поглядами Свидригайла Ольгердовича викликало польську збройну агресію на Волині і Поділлі. Розпочалася народна війна проти загарбників. Міщани Луцька під керівництвом воєводи Юрші, захисники Олеського замку на чолі зі старостою Іваном Преслужичем не тільки витримали облогу поляків, а й значно стримали їх наступ.

Налякані розмахом визвольної боротьби в Україні, великі литовські феодали у 1432 р. скинули Свидригайла й проголосили великим князем брата покійного Вітовта Сигізмунда Кейстутовича. Сигізмунд відновив унію з Польщею за зверхності її короля.

Майже всі руські землі – Вітебська, Смоленська, Новгород-Сіверська, Київська, Полоцька, Волинь, Брацлавщина – не визнали влади Сигізмунда. Свидригайло оголосив ці території “Великим княжінням Руським”, а себе – його великим князем. Місцеві урядові посади все більше перебирала православна знать.

В політичній боротьбі удільної Русі цілком певно визначились дві протилежні тенденції: прагнення до повної автономії – і намагання литовських властей ліквідувати її. Все вирішували сила і єдність як українського суспільства, так і литовсько-польської унії, що відроджувалася.

Однак єдності у повсталої Русі не було. Після того, як польський король урівняв у правах з католиками тих православних аристократів, які стали на бік Сигізмунда, руська знать почала відмовлятися від боротьби. Внаслідок жорстокої поразки під Вількомиром 1435 р. та інших невдач Свидригайло зрікся титула великого руського князя. Вперта боротьба українського міщанства та шляхти була придушена збройною силою, але примусила власті зберегти Київське та Волинське удільні князівства. Привілей короля Казимира ІV 1447 р. розширив права всіх феодалів, звільнив їх від деяких державних повинностей, гарантував шляхті особисту недоторканність. Це послабило незадоволення українського служилого стану, шляхта слідом за князями і боярами все більше переходила від конфронтації з польсько-литовською владою до її підтримки. Таким чином було підготовлено остаточну ліквідацію удільного устрою – Волинського (1452 р.) та Київського (1470 р.) князівств. І хоча кияни двічі не пускали до міста призначеного їм воєводу Мартина Гаштовта, захистити втрачені залишки руської автономії це вже не могло.

З кінця ХV ст. особливу роль в житті українських земель починають відігравати сусідні держави – Московське князівство та Кримське ханство.

Московське князівство, остаточно звільнившись від монголо-татар (1480р.), вогнем і мечем приєднало основний масив великоруських земель і перетворилось на могутню централізовану державу. Великий князь Іван ІІІ “богом дарованим з діда-прадіда правом” проголосив себе “государем всієї Русі”. Підпорядкування всіх земель колишньої Київської Русі стало центральним завданням московської зовнішньої політики.

Протягом кінця ХV-ХVІ ст. відбулася серія війн за українські володіння Литви, в результаті яких Москва захопила Чернігівські і Сіверські землі, а значна частина українських та білоруських князів і бояр перейшла на службу до московського князя. Вони не без підстав сподівалися на те, що здобути “милості” в Москві легше, ніж відстояти власні інтереси в Литві. Втім, і ті українські аристократи, що залишилися, теж більше розраховували на ласку Литовського князя і польського короля. Так було започатковано трагічний процес втрати традіційної політичної еліти, “обезглавлювання” українського народу, що надалі могло привести до загрози самому його існуванню.

В липні 1569 р. Литва та Польща підписали Люблінську унію, за якою було утворено нову державу – Річ Посполиту з одним монархом – королем польським і великим князем литовським одночасно, спільною зовнішньою політикою, однаковим маєтковим правом. Разом з тим обидві частини держави зберігали окремі уряд і адміністрацію, суд, фінанси, власне військо та законодавство.

Дуже ослаблена Лівонською війною з Московською державою та пропольською опозицією всередині країни Литва не змогла відстояти від зазіхань польської шляхти свої українські володіння. Всі вони перейшли до Польщі. На засіданнях польського сейму було вибудовано цілу теорію, згідно з якою вся Русь здавна належала польським королям – внаслідок добровільного визнання їх влади, завоювання або успадкування. Ці твердження прямо перегукувалися із претензіями на спадщину Київської Русі московських володарів. Таким чином, слідом за московською з’явилася ще одна, польська доктрина, яка позбавляла українців права на власну державність. Представники української шляхти, що прибули на сейм, не протестували. За дотримання мінімальних вимог (збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідування, руської мови в офіційному діловодстві) вони підтримали ідею приєднання до Корони.

Після 1569 р. українські землі були розділені на сім воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Брацлавське, Київське, Подільське та Чернігівське (утворене 1635 р. після того, як “істинно польські” Чернігівщина та Сіверщина були відібрані у Москви). На їх території (крім Галичини) діяло не польське, а литовське право (Статути 1566 та 1588 рр.), великі міста керувалися положеннями магдебурзького права. Однак, незважаючи на це, польські феодали поширили своє панування на більшу частину України.

На  час Люблінської унії та після неї для економічного та соціально-політичного життя українських земель найбільш характерними були такі явища:

1.     Інтенсивне зростання великого феодального землеволодіння – насамперед на Волині, в Галичині (за станом на 1629 р. в руках 37 волинських магнатів засереджувалося ѕ селянських господарств воєводства). Але й придбані внаслідок унії землі Придніпров’я король щедро роздавав магнатам, при цьому дещо перепадало й українській знаті. Так, черкаський староста князь Вишневецький випросив у короля привілей на “пустинь, звану ріку Сулу, ріку Удай і ріку Солоницю” до московського кордону – на 40-і роки ХVІІ ст. Вишневецькі мали тут 40 тис. селянських дворів, 56 міст і містечок.

2.     Розвиток товарно-грошових відносин, втягування українських земель через Польщу в європейську торгівлю хлібом. Це зумовило появу і різке зростання фільварків, тобто власного господарства феодалів, спрямованого на виробництво хліба на продаж та власну переробку сировини і заснованого на постійній щотижневій панщині; зміцнення феодальної власності на землю.

3.     Посилення феодального гноблення селянства внаслідок формування фільваркової системи, розвитку панщини, здачі феодалами своїх маєтків в оренду та під заставу, зменшення селянських наділів.

В 20-х рр. ХVІІ ст. панщина на Волині складала 4-5 днів, на Київщині – 2-3 дні на тиждень від господарства. 1588 р. ІІІ Литовський статут остаточно ввів кріпацтво; власник отримав право на власний розсуд регламентувати повинності селян.

4.     Розширення території проживання українського народу, господарське освоєння Східного Поділля, Південної Київщини, Лівобережжя, початок колонізації Слобожанщини. На нових землях вдосконалювалась техніка землеробства, розвивались ремесла, торгівля. Сюди тікали селяни з усієї України, заохочені звільненням від повинностей і податків на 20-40 років у так званих “слободах”. Тут складався новий тип господарства, заснованого на вільній праці козака-власника або вільнонайманого робітника, формувалися економічні і соціальні підвалини майбутньої Визвольної війни.

5.     Поглиблення суспільного поділу праці, зародження мануфактурного виробництва (ХVІІ ст.), розвиток старих і виникнення нових міст, особливо на Наддніпрянщині протягом другої половини ХУІ – першої половини ХVІІ ст. Гальмування процесів урбанізації всевладдям шляхти (заборона зовнішньої торгівлі для міщан, звільнення шляхти від мита і т.ін.). Дискримінація українського міщанства (обмеження при вступі до цехів, податкові пільги іноземцям, перешкоди у виборі місця проживання) та феодальна експлуатація городян (чинш, церковна десятина).

6.     Розвиток започаткованої в ХІV-ХV ст. станової організації суспільства. Стани виникали на основі визначених законом прав, привілеїв та обов’язків (на відміну від класів, які відображають економічне становище певних соціальних груп). Протягом ХVІ – першої половини ХVІІ ст. розмежування між основними станами – шляхтою, міщанством, духовенством, селянством стало спадковим і майже непроникним. Закріплена розвинутим кодексом законів (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.) станова організація суспільства мала значний вплив на правову свідомість українців. Усвідомлення цінності закону, гарантії прав поєднувало їх із західноєвропейською правовою і політичною думкою. Московська держава, навпаки, формувалась як деспотична монархія, в якій воля царя є єдиним законом для підданих. В цій відмінності – корінь протиріч, з якими зіткнулись українці в стосунках з Москвою в часи Хмельниччини і пізніше.

7.     Ополячення, окатоличення українських феодалів, викликане, з одного боку, появою більш привабливої західноєвропейської культурно-релігійної альтернативи, а з іншого  - політикою національної дискримінації, яку проводив польський уряд. Це була фактична втрата українцями своєї аристократичної еліти, що жила за формулою “русин за походженням, поляк за національністю”.

8.     Формування козацтва як окремого стану і поступове вироблення козацькою старшиною рис нової національної еліти.

2. Виникнення і розвиток українського козацтва. Поява козацтва була нерозривно пов’язана із впливом на українське суспільство безпосереднього сусідства з татарами. На середину ХV ст. в Північному Причорномор’ї сформувалось і досягло незалежності від Золотої Орди Кримське ханство.

Нова воєнно-феодальна держава утворилася на унікальній своєю історією землі. В ХІ ст. східна частина Криму – Тмутараканське князівство – перебувала у складі Давньоруської держави. У ХІІ – на початку ХІІІ ст. в Північному Причорномор’ї і Криму панували половці, з середини століття – монголо-татари. (До речі, несподіванно змушені штурмувати могутні укріплення прибережних фортець, саме вони дали півострову його сучасну назву – “стіна”).

Завойовники створили тут улус Золотої Орди,  їх адміністрація вперше об’єднала різномовні райони проживання кримчан (греків, аланів, половців, слов’ян, вірмен, італійців – всього в різні часи в Криму жили представники 38 великих і малих народів).

Пожвавлення економічних зв’язків у кінці ХІІІ – ХV ст. спричинило активізацію контактів етнічнострокатого населення. Виникла необхідність єдиної мови спілкування, і нею стала кипчацька – мова ординської, тут головним чином половецької за походженням, адміністрації.

Завдяки тривалим і тісним зв’язкам із Півднем Європи і Малою Азією, а також потужним міграційним хвилям звідти, в Криму розвинулась культура не степового, середньоазіатського, а середземноморського типу. Для неї були характерними: досконале ремісниче виробництво з розвинутою цеховою організацією; високопродуктивне зрошувальне землеробство – городництво, садівництво, виноградорство; розвиток усіх видів мистецтва, що ввібрали в себе стародавні місцеві і тогочасні середземноморські здобутки; майже повна відкритість суспільства, унікальна для того часу віротерпимість.

Вся повнота влади в Кримському ханстві належала хану, його найближчому оточенню – беям та мусульманському духовенству на чолі з муфтієм. Основним джерелом збагачення феодальної верхівки були не податки, які платило населення, а грабіжницькі набіги на сусідні країни.

За весь час їх здійснення за приблизними підрахунками сучасних вчених український народ втратив не менше 2 – 2,5 млн.чол. вбитими і полоненими; близько чверті млн.чол. склав ясир з Московії. Генуезька факторія в Криму Кафа перетворилася на велитенський невольничий ринок, з якого італійські купці везли живий товар до Туреччини, Єгипту та Європи.

Головний тягар оборони українських земель від татарської агресії ліг на плечі населення – селян, городян та нової суспільної сили, що піднімалася в Порубіжжі – козацтва.

Першу достовірну згадку про українських козаків знаходимо в хроніці польського шляхтича М.Бєльського. Описуючи похід війська проти татар у Східне Поділля 1489 р., він зазначив, що “провідниками були місцеві козаки”. Найбільш ранні відомості про козаків на Київщині датуються 1492 – 1499 рр. На цей час козацтво вже стало помітним явищем в Порубіжжі.

Слово “козак” – тюркського походження і означає вільну, незалежну, озброєну людину. Поява вільного населення на південному прикордонні Литви була явищем закономірним. Природні багатства так званого Дикого поля – незаселенних просторів між лінією литовських замків і володіннями Криму – породили “уходництво” як рід занять прикордоних жителів. Вони промишляли збором меду диких бджіл і мисливством по лісах-байраках, бобровими і рибними ловами, варінням селітри, пошуками скарбів у давніх курганах.

Уходники-міщани були найпершим джерелом формування козацтва. Однак наймасовішим джерелом у ХVІ ст. стало селянство, що тікало від закріпачення. Засилля польських магнатів та остаточне оформлення феодального землеволодіння сприяли тому, що збідніла православна шляхта теж нерідко шукала засобів до життя і слави в південних степах. Зрозуміло, що до козацьких ватаг прибивалися відчайдухи – шукачі пригод, а то й просто кримінальні елементи. Кожне з соціальних джерел впливало на вироблення характерних рис козацтва, а  постійне протистояння з татарами примушувало всіх козаків бути воїнами.

По мірі збільшення чисельності і просування промисловиків на південь значна частина козацтва осідала в північній частині колишнього Дикого поля, здійснюючи колонізацію (господарське освоєння) його просторів.

Повної рівності серед козацтва ніколи не було. Поряд з бідними – “голотою”, “сіромою” – які жили особистим промислом і військовою здобиччю, були заможні осілі козаки. Вони зосереджували в своїх руках землі, мали пасіки, млини, хутори-зимівники, займалися торгівлею, лихварством. Козаків, які осіли в порівняно обжитих районах порубіжжя, “на волості”, називали городовими, або волосними, а тих, що жили в степах за дніпровськими порогами -  запорозькими, низовими.

Розширення козацьких промислів в південних степах, потреба в опорних пунктах та згуртуванні під проводом досвідчених отаманів для боротьби з татарами зумовили появу військово-політичного центру низового козацтва, який згодом набув не тільки всеукраїнського, а міжнародного значення – Запорозької Січі.

Її утворення звичайно пов’язують з ім’ям черкаського і канівського старости князя Дмитра Івановича Вишневецького. Багато разів козацькі загони на чолі з князем ходили в походи на Туреччину і Крим. Історики вважають, що саме він став прототипом казака Байди, патріотизм і хоробрість якого оспівано у відомій народній думі.

В 1554 – 1555 рр. Д.Вишневецький збудував фортецю на дніпровському острові Хортиця, що здавна був важливим стратегічним пунктом на шляху між руськими землями і ворожим Півднем. Її зведення передбачало подвійну мету: створення форпосту боротьби проти татарської агресії та контроль за діями низового козацтва.

Однак, незалежно від планів урядовців, проживання козаків у фортеці єдиною общиною сприяло зародженню своєрідної суспільно-політичної організації низового товариства. Утвердившись в 60-70-х рр. ХУІ ст., вона дістала назву Запорозької Січі. Протягом більш як двохсотлітнього існування Запорожжя козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам’янську і Нову (Підпільненську).

Вищим органом влади на Січі була рада, яка вирішувала всі найважливіші питання: встановлення військового устрою, обрання старшини, питання війни і миру та ін. Зібрання козаків поза волею старшини називалося чорною (чернецькою) радою.

Виконавчу владу на Запорожжі складали:

1.     Січова військова старшина: кошовий отаман, військові (“генеральні”) суддя, писар, осавул, обозний, які щорічно переобиралися радою і звітували перед нею, та курінні отамани.

2.     Похідна (полковник, осавул і писар, обрані на кожні 500 чоловік на час військового походу) та паланкова старшина (Всі землі, які контролювали козаки по обидва боки Дніпра, складали територію Запорозької Січі. Вона ділилася на паланки (5, потім 8), для управління якими щорічно вибирали в кожній полковника, писаря, осавула, хорунжого, підосавула, підписаря – “три пани і три підпанки”, - говорили козаки).

3.     Військові службовці (чиновники) – довбиш, пушкар, тлумач, шафар (відав збором мита на перевозах), кантаржій (контроль за правилами торгівлі) та ін., чисельність і функції яких зростали по мірі розвитку Січі, подпорядковані генеральній старшині.

Вироблена ініціативою та досвідом низовців система управління Запорожжям сприяла розвиткові політичних поглядів козацтва. Через призму її організації формувалися уявлення про справедливе влаштування влади взагалі.

На початок ХVІІ ст. Січ стала своєрідною козацькою республікою з власною територією і адміністративним устроєм, владою і управлінням, військом, судом, що діяв за звичаєвим правом. Формально запорожці були підданими короля, але фактично поляки рідко коли могли контролювати ситуацію на Запорожжі. Виникнувши в час бездержавного існування українського народу, Січ поступово перебирала на себе функції Української держави: захист від турецько-татарської агресії та від посилення польського соціального та національного гноблення, підтримка української освіти, культури (особлива посилилась після вступу запорожців до Київського братства в 1620 р.), захист провославної церкви, представництво України на міжнародній арені (всупереч заборонам Січ вела дипломатичне листування і приймала послів іноземних держав).

Зростання чисельності та авторитету козацтва в українському суспільстві викликало прагнення королівської влади встановити контроль над козаками та використати їх для охорони південних кордонів.

В 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа було створено перший загін козаків на королівській службі. Прізвища козаків вносилися в спеціальний список – реєстр, звідси – назва “реєстровці” та офіційна “Військо Запорозьке реєстрове низове”. Козакам встановили платню із державної скарбниці, вивели їх з-під влади місцевих старост та їх юрисдикції.

Визнання за козаками окремого суду означало видоокремлення козацтва з решти населення Речі Посполитої та початок його оформлення в окрему станову групу. Козацькі “вольності”, самочинно встановлені в степах, почали здобувати офіційне підтвердження. Поступово реєстровці добилися закріплення королівськими привілеями права власності на землю, звільнення від податків та права безмитної торгівлі  в порубіжних містах.

Чисельність реєстру коливалася від 500 чол.(1578 р.) до 8 тис. (1630 р.) – 6 тис. чол. (1638 р.). Реєстрове військо мало свою значну територію й розділялось на полки і сотні. Полковими містами були Чигирин, Черкаси, Переяслав, Біла Церква, Канів.

За прикладом короля магнати в Україні теж стали тримати наймані загони до кількох сотень козаків – це було так зване “надвірне” козацтво.

На кінець ХVІ ст. козацтво оформилося як соціальний стан з власними  рисами та усвідомленими інтересами. Невідповідність останніх порядкам магнатсько-шляхетської Польщі, прагнення козацтва розширити свій соціально-політичний вплив засвідчила низка повстань кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст.

Вже під час першого значного козацького виступу під проводом гетьмана реєстровців К.Косинського (1591-1593 рр.) повстанці домагалися присяги населення у “послушенстві” старшині. В 1594 –1596 рр. Київщина, Брацлавщина і Волинь були охоплені повстанням, очолюваним сотником надвірних козаків С.Наливайком. Виступ був підтриманий не тільки запорожцями, а й селянством та міщанством. Останні оголошували себе козаками, вільними від феодальних повинностей. Повстання засвідчило, що прагнення здобути козацькі вольності стає загальноукраїнським  явищем. У листі до короля Наливайко висунув власний проект влаштування під козацькою обороною та юрисдикцією земель південніше Брацлава від Дніпра до Дністра.

Після тривалої і впертої боротьби повстання було придушено з нечуваною жорстокістю. В козацькому таборі в урочищі Солониці (поблизу Лубен) за наказом коронного гетьмана С.Жолкевського було вбито не тільки повстанців, а й жінок та дітей – до 10 тис. чол.; Наливайка після тортур скарали на горло і четвертували у Варшаві.

Однак політика залякування не могла усунути антагонізму між козаками і польсько-шляхетським режимом. Козацтво вперто домагалося значного розширення реєстру, проводило самостійну політику щодо Кримського ханства та Туреччини (низовці здійснили навіть кілька зухвалих нападів на Константинополь). Масово самочинно покозачувалося населення Південної Київщини, Брацлавщини, Черкащини, де в перші десятиліття ХVІІ ст. закінчувалися строки “слобід” і феодали вводили панщину. У 20-30-і рр. Україну охопила серія козацько-селянських повстань.

У 1625 р. відмовилися підкоритися наказу уряду повернутися в “обиклоє послушенство” до феодалів десятки тисяч козаків і покозачених, що свого часу брали участь в польсько-турецькій війні. Повстання очолив гетьман реєстровців М.Жмайло. Шляхетському війську не вдалося перемогти козаків і за Куруківською угодою чисельність реєстру встановлювалася в 6 тис. чол.

На початку 1630 р. Подніпров’я охопило повстання під проводом старшого запоріжців Тараса Федоровича (Трясила). У 1635 р. низовці на чолі з гетьманом Іваном Сулимою зруйнували тільки-но побудовану поляками фортецю Кодак. Обидва повстання були спрямовані проти спроб уряду поставити Запорожжя під свій контроль та проти угодовства з поляками реєстрової старшини.

У 1637 р., під час повстання Павла Бута (Павлюка), стративши гетьмана та частину старшини реєстровців, козаки закликали до боротьби з поляками всіх, хто сповідує православ’я. Їхні універсали спричинили масове покозачення селян в Наддніпрянщині. В грудні під Кумейками селянсько-козацьке військо зазнало поразки і змушене було капітулювати, але навесні 1638 р. повстання відновилося, очолюване Яковом Острянином та Дмитром Гунею. Завдавши поразки повсталим, польське каральне військо розгорнуло терор по всій Наддніпрянщині.

Ухвалена у 1638 р. польським сеймом “Ординація Запорозького реєстрового війська” ліквідовувала виборність старшини і козацьке судочинство. Всю повноту влади над реєстровцями тепер мав призначений сеймом комісар. Жорсткому контролю підпорядковувалось і Запоріжжя: там розміщувався постійний гарнізон; відбудовувалася фортеця Кодак; втеча на Низ прирівнювалася до злочину.

Наступне десятиліття (1638-1648), назване тоді польськими панами, а згодом й істориками “золотим спокоєм”, стало часом особливо брутального соціального і національного гноблення українців.

3. Етнічне згуртування та національне піднесення українського народу. Монголо-татарське іго загальмувало процес етнічного розвитку українського народу, який відбувався  в Південно-Західної Русі, на території Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Галицького, Волинського князівств, Закарпаття, Буковини. Значно зменшилась чисельність населення, послабшали зв’язки між його регіональними групами. Ідея визволення від іноземного панування стала провідною в формуванні національної свідомості населення українських земель в наступний період.

Приблизно з ХV ст. відбувається постійне зростання населення етнічних українських земель (1400 р.- приблизно 3,7 млн. чол., 1500 р.- 4,4 млн. чол., 1600 р. – 5,3 млн. чол.). Територіальні межі української народності розширюються на південь і схід. Відбувається переселення з Галичини, Волині, Поділля в південне порубіжжя, чим створюються більш сприятливі умови для розвитку етнічної спільності. Протягом ХVІ – початку ХVІІ ст. в Середньому Подніпров’ї в межах сучасних Київщини і Полтавщини формується територіальний центр української народності. Саме тут, в козацькій Україні, етнополітичні процеси ідуть найактивніше.

Розвиток продуктивних сил, зростання економічних зв’язків між окремими землями, їх політичне спілкування в боротьбі проти іноземних поневолювачів (особливо після Люблінської унії) були основою формування українського народу, властивих йому особливостей господарського життя, культури і побуту. Відсутність власної держави, розчленування української етнічної території, національне гноблення, полонізація й окатоличування в Речі Посполитій гальмували етнічний розвиток українців, але разом з тим і посилювали їх прагнення до відстоювання  власної самобутності.

Однією з головних ознак народу є мова. “Руська” мова, яка була офіційною в Литовському князівстві, існувала в північному (старобілоруська) і південному (староукраїнська) варіантах. Ці варіанти розвиваються окремо і на основі староукраїнської у взаємодії з мовами сусідніх народів формується жива українська мова, яка втілювалася і в усній народній творчості – піснях, думах.

 У 1556-1561 рр. в Пересопницькому монастирі на Волині було здійснено переклад Євангелія “простою мовою”, що чітко виявляє характерні риси живої мови українського народу ХVІ ст. Прагнення закріпити народну мову в літературі свідчило про початок нового, завершального етапу в етнічному оформленні українців.

Духовне життя українців як етносу виявляється у процесі формування нової національної свідомості. Одним з показників цього процесу стала еволюція термінів, що стосувалися окремих груп населення та всього народу.

Джерела ХV – ХVІ ст. вирізняють територіальні групи – киян, волинян, сіврюків (населення Сіверщини). Загалом же населення України іменувало себе переважно руссю, руськими людьми, русинами, а свою країну - Руссю.

По мірі відокремлення і згуртування українців поступово відновлюється назва “Україна”, вперше вжита в Київському літописі 1187 р. і призабута в монгольські часи. З ХVІ – ХVІІ ст. вона закріплюється в народних піснях (про Байду, що “буде князем на всю Вкраїночку”, “Зажурилась Україна…” та ін.) і вже досить часто зустрічається в документах.

Разом з тим, щодо українських земель вживається термін “Мала Русь”, вперше відомий в титулах галицьких князів ХІV ст. Причиною його розповсюдження, головним чином, в документах церкви, стало прибрання московськими князями титула володарів “Усієї Русі” і перенесення назви “Русь”, “Велика Русь” на Московську державу. Таким чином, до традиційної Русі – України додалася ще одна. Це породжувало плутанину, особливо для іноземців. Константинопольська патріархія, яка вела листування з православними митрополіями і Москви, і Литви, стала вживати щодо України назву “ Мала Русь”, а до Московських земель – “Велика Русь”. Походячи з церковної переписки, термін “Мала Русь” не набув поширення в народній мові, хоч з самого початку не мав ніякого відтінку приниження чи зневаги. Гіркий присмак назва “Мала Русь” отримала внаслідок шовіністичної політики російського царизму щодо України у ХVІІІ – ХІХ ст.

Етнічний розвиток і згуртування українського народу виявлялися також в уніфікації його матеріальної культури. При збереженні регіональних особливостей знаряддя праці, побутові речі, технології їх виготовлення стають дедалі подібнішими. Разом з тим, поглиблюються відмінності, які вирізняють предмети української культури серед інших. Так, наприклад, для пересування по воді  користувалися стругами, ладьями, дубасами, поширеними на всій території колишньої Київської Русі. Але в ХІV – ХV ст. в Україні з’явилися нові конструкції – дуби і байдаки (чайки), яких уже не було у білорусів та росіян.

З раннім періодом слов’янства були генетично пов’язані й інші елементи матеріальної культури – конструкція житла, народний одяг, їжа. Тому зрозуміла їх подібність у всіх східнослов’янських народів, що в цей час формувалися. Однак з ХVІ ст. замість старослов’янської назви “ізба” поширюється нова – “хата”, закріплюються характерні особливості внутрішнього планування й оздоблення житла. Як правило, українці піч ставили праворуч або ліворуч при вході, а по діагоналі від неї розміщувалося покуття з прикрашеними рушником образами, столом і лавами. Нові елементи в одязі були пов’язані із впливом  європейського Заходу і татарського Півдня (як, приміром, поширення шаровар у Подніпров’ї).

Протягом ХV – ХVІІ ст. формувалися характерні особливості української кухні: стали готувати борщ, різні страви з гречаного борошна і крупи, квашу, навчилися робити ковбаси, багато овочевих страв і солінь, традиційною їжею стало сало.

Особливе значення у соціально-політичному розвитку українського народу, зміцненні його єдності і зростанні національної свідомості мали друга половина ХУІ – перша половина ХУІІ ст. Це був час національного пробудження і духовного піднесення.

Культурно-національне відродження в Україні було тісно пов’язане із соціально-економічним розвитком (товарно-грошові відносини, ремісниче й промислове виробництво, торгівля піднімалися на новий рівень  і вимагали поширення освіти і науки), із розгортанням руху за соціальне і національне визволення, що зумовило потребу в освічених  ідеологах, полемістах, богословах, а також із впливом європейських ідей гуманізму і Реформації.

Їх носіями були насамперед ті українці, які навчалися в європейських університетах – Сорбонському, Болонському, Падуанському, Гейдельберзь-кому, Лейденському, Базельському та ін. При Краківському та Празькому університетах існували навіть спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України : тільки в Кракові їх протягом ХУ – ХУІ ст. навчалося близько 800 чол. Повернувшись на батьківщину, чимало випускників західно-європейських університетів стали вчителями, поетами, громадськими та політичними діячами. Вони мали прогресивні європейські погляди й понад усе цінували доброчесність, освіченість, людську гідність, виступали проти духовного та національного поневолення українського народу.

Важливу роль в національному згуртуванні українців відігравала їх боротьба за православне віросповідання. Віра в ті часи була не тільки основою світогляду, а й складовою культури, ознакою певного народу (не випадково православ’я здебільшого іменували як “ руську” віру).

Не домігшись покатоличення українців шляхом їх дискримінації (православний у Польщі виключався з громадського життя, позбавлявся економічних привілеїв, не  міг захищати себе перед судом, в ряді міст православних ремісників навіть не допускали в цехові організації), польський уряд підтримав ідею єзуїтів про об’єднання (унію) католицької та православної церков під зверхністю Риму. Цьому сприяла і внутрішня криза, яку переживала православна церква.

Офіційно унія була проголошена в жовтні 1596 р. у м. Бресті. І хоча церковний собор розколовся і обидві сторони прокляли одна одну, а більшість православних учасників звернулася до короля з протестом проти унії, Сигізмунд ІІІ затвердив ії. Після цього православна церква в Речі Посполитій ставала незаконною.

Більшість українців сприйняла унію як спробу ополячення та окатоличення, як політику, спрямовану на те, щоб “в Русі не було русі”. В сеймі та місцевих сеймиках проти унії активно виступила православна шляхта. Її керівником був князь Костянтин-Василь Острозький – один з небагатьох аристократів, що зберігали національно-релігійну вірність українству. У 1620-1630-х рр. в ряді міст і  сільських районах спалахнули збройні повстання проти уніатів. Активним захисником православ’я виступило козацтво, завдяки якому в 1620 р. було відновлено Київську митрополію та вищу церковну ієрархію (під охороною козаків за сприяння єрусалимського патріарха таємно було висвячено на сан київського митрополита Іова Борецького, п’ятьох єпіскопів та архієпіскопа полоцького ).

Широкій суспільний рух змусив польський сейм 1633 р. ухвалити “Статті для заспокоєння руського народу”, які легалізували православну церкву і повернули їй частину маєтностей, але не усунули дискримінації православних.

В ході боротьби проти унії виникла полемічна література, спрямована проти соціальних та ідейних основ католицизму, його наступу на православ’я.  Високо цінуючи свободу совісті, вважаючи її найважливішою ознакою вільної людини, українські полемісти Герасим та Мелетій Смотрицькі, Христофор Філалет, Клірик Острозький на православному грунті відстоювали ідеї, аналогічні гуманістично-реформаційним поглядам на Заході. Вони закликали до демократизації церкви, до участі в управлінні нею представників всіх верств українського суспільства, стверджували рівність людей від природи та перед богом. Полемісти зверталися до народу з палкою патріотичною проповіддю : “Стійте, не хитайтесь у дарованій вам від бога вірі … Будьте прикладом вірних у мові, в поведінці” (М.Смотрицький); “Людьми бо є, і з ласки божої людьми вільними і гідність свою захищати маємо” (Х.Філалет).

Полемічні твори справляли величезний вплив на формування національної свідомості українців, на  розгортання визвольної боротьби.

Зростання економічної та соціальної активності городян зумовило виникнення братств – громадських організацій православного міщанства. Найстарішим було Львівське братство (засноване в 1439 р.). На початку ХVІІ ст. братства з’являються в Рогатині, Острозі, Галичі, Кам’янці-Подільскому, Києві та інших містах. В їх діяльності спочатку переважав релігійно-благодійницький напрям,  однак згодом все більше  виявлялася національно-культурна й громадська спрямованість. Вони засновували школи, утримували вчителів і неімущих учнів, надавали допомогу кращим у продовженні освіти за кордоном, організували друкарні (у Луцьку, Києві, Чернигові, Новгороді-Сіверському). Засноване у кінці ХV ст. Степаном Дропаном у Львові і відроджене тут та в Острозі на Волині майже через століття діяльністю Івана Федорова українське друкарство поширилося значною мірою завдяки сприянню братств. Навколо них гуртувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі. Завдяки братствам в Україні  утверджувалося просвітництво як ідеологія “третього стану”. Вони фактично перетворилися на центри захисту мови, культури, духовних цінностей народу.

Намагаючись протидіяти чужим впливам, православні громади створили школу нового типу – греко-слов’яно-латинську, яка поєднувала місцеві традиції і новітні досягнення європейської освіти. Першим таким закладом була Острозька академія (1576 р.), заснована князем К.Острозьким. Її традиції продовжили братські школи,  які вже на початку ХVІІ ст. виникли в багатьох містах. Важливо, що нові явища духовного життя розвивалися як у середовищі, пов’язаному з давніми традиціями (науково-освітні центри князів Острозького, Заславського; гурток вчених при Києво-Печерській лаврі), так і в середовищі міщанському, козацькому.

Піднесення соціально політичного та культурного руху, розвиток літератури, мистецтва підготовили ідейні передумови боротьби українського народу за визволення від польсько-шляхетського панування.

В и с н о в к и :

Процес визволення та об’єднання земель Південно-Західної Русі, започаткований Галицько-Волинським князівством, в середині ХIV ст. був перерваний агресією сусідніх держав. Українські землі потрапили під владу Польщі, Литви, Угорщини, Молдавії, панівні верстви яких ліквідували залишки автономної української державності. Опір місцевої  князівсько-боярської опозиції був придушений. Гнучка політика поступок руській аристократії, яку проводив литовсько-польський уряд та альтернатива служби московському князю започаткували процес відмови української знаті від власної державної дії.

В середині XV ст. на землях українського Півдня утворилося Кримське ханство - воєнно-феодальна держава, яка, як і Турецька імперія, здійснювала грабіжницькі  напади на українські землі. Оборону українського народу від агресії взяло на себе козацтво – нова суспільна сила, що формувалася в Порубіжжі.

Виникнувши як колонізаційне явище, як прагнення суспільних низів звільнитися від феодальної експлуатації, в боротьбі з турками та татарами козацтво створило військово-політичну організацію – Запорозьку Січ, що поступово перебирала на себе деякі функції української держави.

Розвиток соціально-економічних відносин феодально-кріпосницької системи, посилення соціального та національно-релігійного гноблення після Люблінської унії 1569 р. викликали зростаючий опір українського населення. Разом з тим в усіх сферах життя формувалися зародки нового, буржуазного ладу. Протягом другої половини XVI – першої половини XVII ст. завершилось формування українського народу, склалися передумови Визвольної війни – національної революції, що розгорнулась в середині ХVII ст.

Література для подальшого вивчення теми :

Боплан Г.Л. Опис України. – К., 1990.

Історія України в прозових творах та документах :

1.      Темні віки. XІV – перша половина XV ст. – К., 1993.

2.      На переломі. Друга половина XV – перша половина XVI ст. К., 1994.

3.       Коли земля стогнала. Друга половина ХVІ – перша половина XVII ст. – К., 1995.

 Україна перед визвольною війною 1648-1654 рр.: Збірник документів. – К., 1946.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


3. Галицько-Волинська держава – наступниця Київської Русі
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации