Конспект із дисципліни редагування - файл n1.doc

приобрести
Конспект із дисципліни редагування
скачать (2271 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc2271kb.01.06.2012 13:54скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6
ЛЕКЦІЯ №1

План

  1. Вступ до дисципліни.

  2. Едитологія та її складові.

  3. Місце едитології в системі наук. Навчальні едиттологічні дисципліни.


Чи потрібна людині інформація? Уже від самого початку свого існування людина приречена постійно отримувати й опрацьовувати інформацію — образи відображуваного світу. Припинити довільно доступ інформації до себе людина не здатна, навіть під час сну, і тільки деякі канали отримання інформації все ж можна блокувати (наприклад, канал зорового аналізатора). Тут ми не беремо до уваги ті випадки, коли ці канали блокують медичними чи хімічними засобами (наприклад, больові аналізатори блокують хімічними препаратами під час хірургічних втручань). Таким чином, більшість каналів у людини постійно відкрита для отримання інформації (звичайно, з більшою чи меншою пропускною здатністю).

Але чи потрібна людині інформація взагалі? Щоб відповісти на це запитання, дослідники проводили такі експерименти. Людей (за їх згодою) поміщали в спеціально обладнані темні приміщення (кімнати, печери), куди не надходила жодна інформація. Піддослідні мали можливість нормально харчуватися і спостерігати за собою. Крім того, за ними спостерігали й ззовні. Приблизно за місяць піддослідні починали спотворено сприймати дійсність: час, просторову форму приміщення, чули звуки, яких насправді не було, тобто у них починалися галюцинації. Мозок сам починав генерувати інформацію, якої йому бракувало. Пізніше в піддослідних з'являлися ознаки деградації особистості. Ймовірно, коли б такі експерименти вчасно не припиняли, то піддослідні втратили б своє соціальне начало як homo sapiens. У літературі описують випадки, коли після травм, які блокували всі органи чуття, люди впадали у сон. Описані результати дають усі необхідні й достатні підстави для незаперечного твердження: без отримання й опрацювання інформації людина існувати не може, а тому отримання й опрацювання інформації — це спосіб існування людини. Цей висновок дає змогу, користуючись певною аналогією, сказати, що інформація потрібна людині так само, як і «хліб наш насущний». При цьому надходження і першого (духовного, інформаційного), і другого (біологічного) видів "хліба насущного" повинно відбуватися і регулярно, і дозовано. Мимоволі стає по-новому зрозумілим вигук древніх: "Хліба і видовищ!", який часто лунав на трибунах античних амфітеатрів. У суспільстві інформацію людям (реципієнтам) передають засоби масової інформації (ЗМІ) (газетні, журнальні та книжкові видавництва, радіо й телебачення), а також різні видавничі та інші організації. До моменту передачі ЗМІ опрацьовують її на цілому ряді етапів публікування.

Едитологія – це наука, яка описує теорію редагування повідомлень і видавничу діяльність. Вона пов’язана з багатьма іншими науками:

Обєктом дослідження едитології є видавничий процес.

Предметом едитології є методологічні засади видавничого процесу (методи, постулати, мктодики, норми, творчі процеси тощо).

Мета едитології – це вироблення науково обгрунтованих рекомендацій працівникам ЗМІ для суспільно-ефективного опрацювання повідомлень.

Складові едитології




Теорія редагування

Теорія видавничої діяльності


Теорія видавничої діяльності – це складова едитології, яка досліджує методологічні процеси, що опосередковано пов’язані з підготовкою повідомлень до публікування.

Теорія редагування – це складова едитології, що досліджує методи редагування, безпосередньо підготовки повідомлень до опублікування.

Теорія редагування поділяється на:

До навчальних едитологічних дисциплін належать:

Редактор – це працівник ЗМІ, який здійснює редагування (покращення) повідомлень. Окрім цього, редактором називають керівника видання, який затверджує його зміст.

Редагування – опрацювання, виправлення, підготовка до друку літературної праці.

Основним обєктом редагування є авторський оригінал (рукопис).

Предметом редагування є приведення об’єкта редагування у відповідність із чинними нормами.

У видавничому процесі об’єкт редагування традиційно фіксують на папері, паралельно надаючи матеріал на комп’ютерних носіях інформації.

Контрольні запитання

  1. Пояснити сутність едитології як навчальної дисципліни.

  2. Які існують складові дисципліни едитології?

  3. Об’єкт, предмет, мета едитології.

Список рекомендованої літератури

  1. Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів: Афіша, 2006. – 416с.

  2. Мильчин А.Э. Методика редактирования текста. – М.: Логос, 2005. – 524с.

  3. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. – К.: НВЦ НКМ,2006. – 559с.

  4. Сикорский Н.М. Теория и практика редактирования. – М.: Высшая школа, 1980. – 328с.

  5. Капелюшний А.О. Редагування в засобах масової інформації. – Львів: ПАІС,2005. – 304с.



ЛЕКЦІЯ2

План

  1. Сутність і завдання редагування.

  2. Професія редактора.

  3. Функціональні обов’язки найпоширеніших видавничих посад.

Основним об'єктом редагування виступає авторський оригінал. Він може містити текстову, а також ілюстраційиу, аудіо- чи відеочастини, які виступають рівно­правними об'єктами редагування. Крім авторського оригіналу, у видавничому процесі в меншому обсязі, але завжди об'єктом редагування виступає також- видавничий оригінал, конструкція видання і проект видання, коли перевіряють дотримання, наприклад, поліграфічних норм. Вкрай рідко об'єктом редагування може виступати і весь наклад видання. У видавничому процесі вказані об'єкти редагування (авторський оригінал, ви­давничий оригінал, конструкція видання та проект видання) традиційно фіксують на папері. Проте останнім часом внаслідок широкого використання у видавничій справі комп'ютерів автори дедалі частіше подають авторські оригінали не тільки на паперових, а паралельно і на комп'ютерних (наприклад, дискетах) чи тільки на комп'ютерних носіях інформації. В цьому випадку перегляд таких оригіналів здійснюють на екрані дисплея.

Предмет редагування — це приведення об 'єкта редагування у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких с отримання заданого соціального ефекту.

Редактор – це основний творчий працівник у видавництві, який безпосередньо відповідає за редагований оригінал, його структурний, інформативний, науковий, мовностилістичний рівень.

Основні функціональні обов’язки редактора:

- Ґрунтовне ознайомлення з авторським оригіналом та підготовка редакторського висновку на придатність його до редагування (згодом видання).

- Формування письмових вимог до автора щодо необхідного доопрацювання оригіналу.

- Редагування авторського оригіналу після затвердження головного редактора.

- Ознайомлення автора з внесеними правками; погодження з ним запропонованих змін.

- Надання авторові необхідної допомоги у вдосконаленні архітектоніки оригіналу (поділ на розділи, параграфи, передмови, покажчики, післямови і т.п.).

- Перенесення авторських виправлень до редакційної верстки.

- Підготовка каталожної картки видання, а також рекламного тексту для відділу маркетингу.

- Візування видавничого матеріалу: до верстання, до друку, у світ.

- Безпосередня участь у розробці проекту художнього оформлення.

- Робота з другою версткою, плівками, сигнальним примірником.

Функціональні обовязки найпоширеніших видавничих посад

Директор видавництва спрямовує діяльність усього колективу і несе повну відповідальність за результати роботи. Він займається організаційно-управлінською та фінансово-господарською діяльністю.

Головний редактор визначає видавничу програму і керує всім редакційно видавничим процесом.

Художній редактор здійснює художнє редагування й ілюстрування видань з метою забезпечення їх високоякісного поліграфічного виконання. Бере участь у розробці проектів художнього і технічного оформлення видань. Перевіряє авторські оригінали ілюстрацій і встановлює можливість їх використання для створення оригіналів, придатних до поліграфічного відтворення, визначає технічні видавничі специфікації та вказівки по художньому оформленню видань і контролює їх виконання в процесі поліграфічного виробництва.

Технічний редактор здійснює технічне редагування видань з метою забезпечення їх високоякісного поліграфічного виконання. Відповідно до характеру видань уточнює побудову рукопису, перевіряє правильність її структури (розбивку на розділи, частини, глави і т.п.) і супідрядність заголовків у змісті. Визначає технічну придатність оригіналу до набору. Робить розмітку оригіналу видання, вказує техніку набору, порядок розташування ілюстрацій і елементів оформлення видань. Підготовляє макети художнього і технічного оформлення складних видань, складних по побудові смуг (таблиць, малюнків, орнаментів). Перевіряє авторські оригінали ілюстрацій з метою встановлення можливості їх використання для створення оригіналів, придатних до поліграфічного відтворення, і визначає технологічні особливості їх виготовлення. Складає технічні видавничі специфікації і контролює виконання вказівок по поліграфічному виконанню друкованого видання.
Контрольні запитання

1.Сутність і завдання редагування.

2.Описати особливості професії редактора.
Список рекомендованої літератури

1.Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів: Афіша, 2006. – 416с.

2.Мильчин А.Э. Методика редактирования текста. – М.: Логос, 2005. – 524с.

3.Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. – К.: НВЦ НКМ,2006. – 559с.

4.Сикорский Н.М. Теория и практика редактирования. – М.: Высшая школа, 1980. – 328с.

5.Капелюшний А.О. Редагування в засобах масової інформації. – Львів: ПАІС,2005. – 304с.




ЛЕКЦІЯ3

План

  1. Історія розвитку редагування.

  2. Періоди і етапи розвитку редагування.


Періодизація розвитку

Редагування як соціально необхідний процес опрацювання тексту існує в житті суспільства вже близько двох з половиною тисяч років, проте редагування як наука виникло не так давно — менше століття тому, і окремих досліджень, присвячених його розвитку, поки що мало.

Отож вважаємо доцільним запропонувати таку періодизацію, яка виділяє періоди, а в їх межах — етапи розвитку редагування.

1. Період існування редагування як виду практичної діяльності (III ст. до н. є. — середина XIX ст.), у тому числі етапи:

— виникнення редагування (III ст. до н. є. — початок н. е.);

— стагнація в редагуванні (початок н. є. — середина XV ст.);

— відродження редагування (кінець XV ст. — середина XIX ст.).

2. Період нагромадження фактів редакційної практики та теорії (друга половина XIX ст. — 30-ті роки XX ст.).

3. Період функціонування редагування як науки C0-ті роки XX ст. — початок XXI ст.), у тому числі етапи:

— становлення редагування як науки C0-ті — 60-ті роки XX ст.);

— класичне редагування F0-ті — 90-ті роки XX ст.);

— комп'ютерне редагування (90-ті роки XX ст. — початок XXI ст.).

Виникнення редагування

На початку III ст. до н. є. була заснована Александрійська бібліотека, де в різні періоди зберігалося від 0,5 до 0,7 млн. книг. До обов'язків хранителів книгозбірні, якими були найвидатніші граматики того часу, належало, зокрема, виправлення та коментування зібраних текстів. Враховуючи таку специфіку роботи, граматиків можна вважати першими професійними редакторами.

У II ст. до н. е. в латинській мові з'явився і сам термін "редагування". Його утворили від латинського слова redigere (упорядковувати) і похідного дієприкметника від нього — redactus (упорядкований). У семантиці цього слова особливу увагу привертає те, що воно асоціювалося з поняттям порядку, який, у свою чергу, базується на понятті норми.

У І ст. до н. е. в Римі покупці вже могли в майстернях, де переписували книги, за певну плату замовити перевірку книг на відповідність оригіналу, а також мовним та іншим нормам. Саме тоді цей процес (приведення копії тексту у відповідність із оригіналом) почали називати коректурою (від латинського correctura — виправлення). У латинській мові існувало, відповідно, й слово для позначення особи, яка займалася цією працею, — corrector (виправляч). Отже, першими професійними коректорами були саме ці античні виправлячі книг.

В античному Римі вже існували певні соціальні норми редагування. Так, видавцям було дозволено на свій розсуд робити в рукописах виправлення. Крім того, при римських бібліотеках були спеціальні посади "префектів". Префекти встановлювали, які книжки слід вилучати як соціально небезпечні, а які дозволяти читати відвідувачам бібліотек. У майбутньому ці норми перетворилися на закони авторського права й політичні норми редагування. Останні з часом навіть виокремилися в інститут цензури.

Певні досягнення в опрацюванні повідомлень були і в країнах Давнього Сходу. Так, у Китаї були обов'язковими спеціальні правила, що регламентували теми повідомлень (наприклад, ці правила встановлювали, про що повинен говорити під час обіду підлеглий зі своїм правителем). В Індії було розроблене спеціальне вчення "ріті", яке регламентувало художні властивості повідомлень. Проте між античною та східною цивілізаціями існувала важлива відмінність: антична встановлювала норми для композиції повідомлень, не торкаючись їх теми, а східна, навпаки, суворо регламентувала теми повідомлень, проте абстрагувалася від їх побудови.

Стагнація в редагуванні

У часи середньовіччя редагування на довгий час поринуло в стан занепаду. Переписувачі книг перемістилися з античних майстерень у монастирські келії. Змінилася і тематика видань — переписуванню і тиражуванню найчастіше підлягала релігійна, іншими словами, строго канонічна література. Тому, з одного боку, різко скоротилася необхідність редагування текстів, а, з іншого, — особливу увагу почали приділяти одній з норм редагування — приведенню тексту копії у відповідність з оригіналом, тобто коректурі. Зокрема, надзвичайно старанно виконували коректуру релігійних текстів.

В епоху середньовіччя в опрацюванні повідомлень новим було лише те, що в цей час розглядали питання композиції релігійних проповідей і листів. Зокрема для листів навіть давали готові зразки (шаблони).

Відродження редагування

Після винайдення у XV ст. книгодрукування, в епоху Відродження, потреба у видавничих працівниках різко зросла. Спершу в їх ролі виступали самі друкарі. Проте з часом у зв'язку зі збільшенням випуску книг коректори виділилися в окрему професію. Вважають, що відродив це забуте з часів античності ремесло італійський видавець XVI ст. А. Мануцій.

Поступово професія коректора (редактора) набуває все більшого значення. Так, в університетах Франції для нагляду за підготовкою видань призначали спеціальних "інспекторів" (фактично — видавничих працівників). Згідно зі спеціальними вимогами вони повинні були відпрацювати у друкарнях не менше чотирьох років учнями, а після цього — ще три роки самостійно; мусили володіти грецькою та латинською мовами, а також знати норми моралі та правовірності. Добираючи коректорів, почали навіть враховувати психологічні особливості людей різних статей. В епоху Відродження набуває розвитку не тільки практика видавничої справи. Паралельно вона починає розвивати теорію повідомлень. У Франції, Італії та Німеччині створюють багато підручників з риторики, де є вказівки, наприклад, щодо написання панегіриків чи полемічних послань.

Період нагромадження редакційних фактів

Редакційні факти, що нагромадилися з другої половини XIX ст. до 30-х років XX ст., можна розділити на дві групи: відкриття (закономірності) різних наук, що стосуються безпосередньо редагування, і факти видавничої практики. Найсуттєвіше вплинули на теорію редагування відкриття у мовознавстві та психології. Надзвичайно продуктивним було відкриття того, що кожен носій мови надає слову, окрім загальноприйнятого, ще й своє, індивідуальне значення. Очевидно, що надання в повідомленнях індивідуального значення тим чи іншим словам призводить до зниження ступеня його розуміння. Наявність таких індивідуальних значень слів вперше виявив і описав у другій половині XIX ст. український лінгвіст О. Потебня (об'єктивне та суб'єктивне значення слова), а пізніше на це ж явище звернув увагу німецький вчений Г. Пауль (узуальне та оказіональне значення слова).

Наступним важливим відкриттям було те, що, як виявилося, механізми породження мови суттєво відрізняються від механізмів її сприймання. На початку XX ст. про це писав російський мовознавець О. Пєшковський. Психологічне обґрунтування цим механізмам дали всесвітньо відомі психологи Ж. Піаже (Франція) та Л. Виготський (Росія), які відкрили внутрішню мову людини й розпочали її дослідження.

Учені виявили також, що речення у повідомленнях складаються з двох частин: та, в якій є відома реципієнтові інформація (тема), і та, в якій є інформація, не відома реципієнтові (рема). Вчення про такий поділ речення ("актуальне членування речення") розробив чеський лінгвіст В. Матезіус.

Поряд з тим, у першій половині XX ст. в мовознавстві виникла теорія функцій мови (Чехія), а також була суттєво вдосконалена теорія стилів мовлення, що істотно вплинуло на розвиток теорії редагування. Ріст наукових досліджень та кількості засобів масової інформації в другій половині XIX — першій половині XX ст. сприяв різкому збільшенню кількості публікацій (книг, журналів та газет). Так, поряд з науковими відкриттями у видавництвах відбувалося нагромадження емпіричних фактів редагування. Насамперед виникла потреба у формалізації та стандартизації як повідомлень у цілому, так і окремих їх елементів, наприклад, викликали появу на міжнародному рівні рекомендацій щодо нормалізації бібліографічних описів (англо-американська та прусська системи правил). Крім того, в багатьох країнах було створено норми інженерної графіки, які застосовують, звичайно, і в наукових повідомленнях. З'явилися також уніфіковані термінологічні системи цілої низки наук. Паралельно йшло нагромадження соціальних норм редагування. Зокрема, в цей час створили теорію монопартійності преси, яка відігравала вирішальну роль у житті тоталітарних країн (більшовицький СРСР, гітлерівська Німеччина, фашистська Італія, тоталітарні Китай, Куба та ін.). У рамках цієї теорії розвинулися вульгарні методи психологічного впливу на реципієнтів (наприклад, геббельсівська теорія пропаганди). Водночас відбулося також виділення аспектів редагування, тобто редагування літературного, політичного, наукового й технічного.

Виникнення теорії редагування

На початку 20—30-х років XX ст. кількість ЗМІ у світі значно зросла. Генерування повідомлень (художня, публіцистична й наукова творчість) перетворилося на окрему галузь суспільного виробництва. Праця редактора і коректора стала широко розповсюдженою професією. Поряд із тим, від середини XIX ст. до кінця 30-х років XX ст. емпіричних редакційних фактів та наукових відкриттів нагромадилося стільки, що об'єктивно виникла потреба в їх класифікації, систематизації, узагальненні, фаховому поясненні, обґрунтуванні та виробленні методик застосування на практиці. Іншими словами, виникла об'єктивна потреба у формуванні теорії редагування.

На цьому етапі кардинальним відкриттям стало дослідження і виявлення в 30—40-х роках рівнів складності (читабельності; англ. readability) текстів повідомлень, проведене в лабораторіях педагогічних закладів США1. Дослідження, зокрема Р. Флеша, Е. Дейла та Дж. Челла, дали змогу визначити рівні складності тексту, оцінити її кількісними показниками, а також виявили її різновиди (синтаксичну та семантичну). Таким рівням складності у відповідність було поставлено чітко визначені групи реципієнтів, які можуть її ефективно сприймати.

Необхідність готування редакторів у вищих закладах освіти викликала появу монографій, перші з яких з'явилися в Європі та Америці на початку 50-х років. На основі монографій почали готувати перші навчальні посібники й підручники. Наукова та навчальна література додатково підштовхнула розвиток теорії редагування. На основі досягнень низки фундаментальних і на перетині суспільних та інформологічних наук виникла нова прикладна наука — едитологія, об'єктом вивчення якої став видавничий процес у ЗМІ. Найбільшою складовою частиною едитології стала теорія редагування.

Класичне редагування

На етапі класичного редагування, забезпечуючи потребу галузі суспільного виробництва (видавничої справи) отримувати фахівців потрібної кваліфікації, розпочалася і ведеться дотепер підготовка у вищих і середніх закладах освіти редакторів та коректорів-професіоналів. Редакторів-професіоналів готували в закладах освіти двох напрямів: на факультетах журналістики університетів (звідси виходили переважно редактори публіцистичної літератури і редактори радіо й телебачення), а також у поліграфічних університетах (тут найчастіше готували редакторів для книжкових видавництв — художніх та науково-технічних).

На цьому етапі в науковій та навчальній літературі було зафіксовано переліки основних тем, які повинна висвітлювати теорія редагування, описано його основні методи, сформовано множину найчастіше вживаних норм.

Комп'ютерне редагування

Хоча етап комп'ютерного редагування почався в 90-х роках XX ст., його передвісники з'явилися значно раніше. Ще в кінці 50-х — на початку 60-х років російські вчені вперше висловили думку про те, що редагування можна автоматизувати. Суть такої автоматизації вбачалася в тому, що «"не зовсім правильна" ... мова буде перекладена на "зовсім правильну"». Пізніше (в 60-х — 80-х роках) у рамках досліджень у галузі комп'ютерної лінгвістики було розроблено програми, що давали змогу автоматизувати деякі процеси редагування. Із кінця 80-х років у ЗМІ за допомогою комп'ютерів почали здійснювати автоматичний контроль орфографічної правильності тексту, контроль складності, контроль стилістичних характеристик лексики, частковий контроль синтаксису й пунктуації, автоматичне виправлення (в режимі діалогу) орфографічних помилок.

Контрольні запитання

  1. Етапи становлення редагування.

  2. Охарактеризувати періоди розвитку редагування.

Список рекомендованої літератури

1.Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів: Афіша, 2006. – 416с.

2.Мильчин А.Э. Методика редактирования текста. – М.: Логос, 2005. – 524с.

3.Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. – К.: НВЦ НКМ,2006. – 559с.

4.Сикорский Н.М. Теория и практика редактирования. – М.: Высшая школа, 1980. – 328с.

5.Капелюшний А.О. Редагування в засобах масової інформації. – Львів: ПАІС,2005. – 304с.

ЛЕКЦІЯ4

План

  1. Становлення редагування в Україні.

  2. Внесок уроженців Сумщини в розвиток і становлення редагування.


У часи середньовіччя в Україні у великих майстернях, де виготовляли рукописні книги, працювали так звані "справники", які звіряли переписані копії з оригіналами книг. "Справники" виконували одночасно функції і коректора, і редактора, і текстолога. "Справником" був і першодрукар Федоров, який прибув в Україну (до Львова) з Москви. У Росії така праця дорого обійшлася йому, оскільки саме через "справництво" І. Федоров був змушений покинути Москву. У XVII ст. у друкарні Києво-Печерської лаври коректорів називали "столпоправителями", а у Львівській братській школі — "дозорцями". До їх обов'язків входило пильнувати, щоби текст, схвалений "справниками", друкарі правильно набрали. У XIX ст. українські вчені зробили значний внесок у збір закономірностей для майбутньої теорії редагування. Тут маємо на увазі вже згадану теорію значень слова видатного українського мовознавця О. Потебні. У середині XIX ст. відомим видавцем і редактором був П. Куліш, який досконало знав українську мову1. Правда, його редакторська манера відзначалася, як можна сказати тепер, крайнім суб'єктивізмом (він виправляв рукописи на свій смак і розсуд). Значну роль у практиці редагування українських видань кінця XIX — початку XX ст. відіграв Франко. Дослідник його редакторської діяльності Л. Маляренко окреслює такі принципи діяльності І. Франка як редактора: ідейна спрямованість, принциповість стосовно суспільної орієнтованості видання, правдивість слова, колегіальність у прийнятті редакційних рішень, планування редакційної діяльності, об'єктивний відбір авторів та матеріалів, повага до індивідуальної творчої манери авторів, тісний зв'язок редактора з авторами і (якщо можливо) узгодження з ними виправлень. І. Франко як редактор сформулював свої вимоги до видань дитячої та шкільної літератури, наукових та художніх творів, а особливо — перекладів зарубіжної класики українською мовою. Надзвичайно колоритними є спогади про будні редакторської праці І. Франка, які М. Рудницький записав у В. Стефаника.

У час входження України до складу Російської та Австро-Угорської імперій видавнича справа розвивалася мало. Українська мова, зокрема в Росії, була заборонена, а, значить, друковану продукцію нею не публікували.

У час боротьби за незалежність Української держави в журналі "Книгарь", що виходив у Києві в 1917 — 1920 р., вчені-дослідники ставлять деякі проблеми редагування (композиція видань навчальної та популярної літератури; нормованість мови; дослідження видавничої діяльності відомих представників української культури та ін.K. Визначну роль у видавничій справі в період 20—30-х років відіграють видатні вчені М. Грушевський та Огієнко. Зокрема, М. Грушевський був одним із фундаторів українського академічного книговидання. Як редактор він відзначався винятковою об'єктивністю в редагуванні авторського тексту, а також чітко визначав допустимі межі втручання в нього (так, навіть достеменно знаючи, що в тексті є помилки, він все ж не виправляв їх сам, а просив зробити це автора. На виняткову увагу як редактора заслуговує і спадщина І. Огієнка. Він, як ніхто інший, зробив дуже багато для становлення в Україні єдиних лінгвістичних норм редагування. Крім того, І. Огієнко одним із перших почав формулювати постулати, тобто найбільш узагальнені норми, редагування.

Після ліквідації незалежної держави розвиток редагування в Україні відбувався в складі СРСР. Його центром став Український поліграфічний інститут (тепер — Українська академія друкарства), який після Другої світової війни перевели з Харкова до Львова. Спеціалісти цього інституту створили так звану "львівську школу редагування".

До числа перших монографічних видань цієї школи належать праці Р. Іванченка "Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу" (Львів, 1964) та його ж "Літературне редагування" (Харків, 1970). Окрім того, в 60-х роках була випущена книга Д. Григораша "Теорія і практика редагування газети" (Львів, 1966).

Значний внесок у розвиток редагування не тільки в Україні, айв усьому СРСР зробив М. Феллер. Дослідник створив свою оригінальну теорію редагування у співавторстві підручник: "Литературное редактирование" (Москва, 1968); монографії "Эффективность сообщения и литературный аспект редактирования" (Львів, 1978), "Структура произведения" (Москва, 1981), "Стиль и знак" (Львів, 1984). У 1972 р. викладачі Українського поліграфічного інституту (М. Феллер, Квітко та М. Шевченко) опублікували "Довідник коректора". До цього часу він залишається найповнішим україномовним виданням, що описує норми редагування. Представники "львівської школи редагування" досліджували також окремі проблеми едитології. Так, І. Квітко досліджувала використання термінів у повідомленнях ("Терминоведческие проблемы редактирования" (Львів, 1986) — у співавторстві), Я. Зелінська — проблеми зв'язків редагування з неориторикою "Теоретичні основи роботи редактора над літературною формою твору. (Літературне опрацювання тексту): Навчальний посібник" (Київ, 1989).

На початку 80-х років починає розвиватися "київська школа редагування". Її особливістю була, зокрема, увага до редагування художньої літератури та публіцистики. Засновником цієї школи став Р. Іванченко ("Літературне редагування", 2-е вид. Київ, 1983). Після здобуття Україною незалежності першими виданнями з едитології були дві книги В. Різу на: "Моделювання і технологія редакторських систем" (Київ, 1995) і "Літературне редагування: Підручник" (Київ, 1996).

Дещо осторонь від цих обох шкіл стоять дослідження з автоматизації редакційних процесів 3. Партика ["Методы машинной корректуры и машинного редактирования" (Москва, 1983); "Статистика ошибок при корректуре и редактировании текстов" (Москва, 1989); "Комп'ютеризація видавничого процесу: Навчальний посібник" (Київ, 1996)], а також виконане під керівництвом В. Перебийніс дослідження "Лингвистические проблемы автоматизации редакционно-издательского процесса" (Київ, 1986). Названі видання свідчать, що "львівська" та "київська" школи поставили редагування в Україні на рівень світових досягнень едитології.

У 80-х роках XX ст. українське академічне (наукове) книговидання посідало у світі третє місце (після таких видавництв, як російське "Наука" та американське "Мак Ґроу-Хілл".

Олександр Опанасович Потебня

Народився 28 вересня 1835 року на хуторі Маневр біля с. Гаврилівка Роменського району Сумської області у дворянській сім`ї. Після гімназії закінчив юридичний та філолого – історичний факультет Харківського університету. У 1860 році захистив дисертацію і отримав магістра слов’янської мови. Основна праця «Мысль и язык». Він уперше ввів і описав теорію значень слова , вказавши на об’єктивне та суб’єктивне значення. Помер у грудні 1891 року.

Пантелеймон Олександрович Куліш

Народився у серпні 1819 року у містечку Воронеж Глухівського повіту, зараз Шостенського району Сумської області.

Відомий український видавець і редактор, який досконало знав українську мову.

Після гімназії навчався у Київському університеті. Він вперше видавав перший український щомісячник «Основа». Багато зробив у питанні визначенні норм української літературної мови. У 1857 році видав граматику, яка стала основою фонетичного правопису «кулішівка». Помер у лютому 1887 року. Серед видатних оформлювачів книги, осібне місце належить уродженцям Сумщини: Василю Кричевському, Григорію Нарбуту, Миколі Макаренку і Олексію Сидорову.

Василь Григорович Кричевський

Народився на Сумщині в родині повітового фельдшера в селі Ворожба. Найбільше він був причетний своєю творчою працею до малярства, архітектури, ужиткового мистецтва, театру, кіно. Він працював над обкладинками до альбому «Українське мистецтво» (1913 - 1926), для альбомів малюнки до поеми Котляревського «Енеїда», для збірки есе на тему літератури та мистецтва В. Горленка «Одблески», до збірки лірики «Контрасти» Г. Чупринки, до статей М. Грушевського, які стосувалися українського національного руху. У своїх роботах В. Кричевський використав варіації стрижневого мотиву народного мистецтва – дерева життя. Композиційним центром зображення майстер робив коло чи овал в осерді дерева, де розміщував видавничу марку або герб – тризуб. При оформленні обкладинки зверху розміщував орнамент, а знизу надписи з ретельно вибраними шрифтами. Помер у Венесуелі.

Григорій (Георгій) Іванович Нарбут

Народився в лютому 1886 року на хуторі Нарбутівка біля Глухова. Після школи зацікавився книжковою ілюстрацією – геральбікою (герби). Зробив багато ілюстрацій до казок, поем, української абетки 1917 року. Працюючи у Петербурзі у журналі «Гербовод» створив багато гербів, малюнків до книжок. Брав участь у створенні символіки УНР, виконав ескізи грошових гривень, поштових марок, цінних паперів української держави. Окрім цього він створював екслібриси. Помер у травні 1920 року. Похований у Києві.

Микола Омелянович Макаренко

Народився 1877 року в селі Москалівка Роменського повіту. Після закінчення Лохвицької гімназії навчався у Петербурзькому Центральному училищі технічного малювання ім. Барона А.Л. Штиглиця, археологічному університеті. Він займався створенням декоративних елементів: ініціалів, орнаментальних заставок, кінцівок. Створив понад 3 000 графічних малюнків, ілюстрацій до наукових праць. Оформив, зокрема, книги «Історія українського орнаменту» (Павлуцький, 1927), «О чём говорять забытые могилы» (Абрамова, 1917р.). Також займався екслібрисом. Микола Макаренко помер у 1937 році (розстріляний за участь у кадетській анархічній організації).

Олексій Олексійович Сидоров

Народився у червні 1891 року в с. Миколаївка Буринського району. Закінчив відділення історії мистецтва та археології Московського університету. Працював професором Московського поліграфічного інституту, заслужений діяч мистецтв Росії, член кореспондент АН СРСР. Він виступав за комплексний мистецтвознавчий підхід до книжкової справи. Завжди цікавила гравюра, він уперше запропонував розглядати рівноправність шрифту і гравюри у книзі. Автор більше ста наукових книгознавчих фраз. Помер у червні 1978 року.

Контрольні запитання

  1. Становлення редагування в Україні.

  2. Внесок уроженців Сумщини в розвиток редагування.

Список рекомендованої літератури

1.Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів: Афіша, 2006. – 416с.

2.Мильчин А.Э. Методика редактирования текста. – М.: Логос, 2005. – 524с.

3.Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. – К.: НВЦ НКМ,2006. – 559с.

4.Сикорский Н.М. Теория и практика редактирования. – М.: Высшая школа, 1980. – 328с.

5.Капелюшний А.О. Редагування в засобах масової інформації. – Львів: ПАІС,2005. – 304с.
  1   2   3   4   5   6


ЛЕКЦІЯ №1 План
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации