Калакура Я.С. Українська історіографія - файл n1.doc

приобрести
Калакура Я.С. Українська історіографія
скачать (6534 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc6534kb.08.07.2012 19:10скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24




Київського




ББК 63.3(4УКР)Я73 К17

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей

вищих навчальних закладів (лист М 14/18.2-1067 від 20.05.02.)

Рецензенти:

доктор історичних наук, професор МИЦИК Ю. А.

(Національний університет «Києво-Могилянська академія»);

доктор історичних наук, професор ПІНЧУК Ю. А.

(Інститут історії України НАН України);

доктор історичних наук, професор ВЕРБА І. В.

(Інститут української археографії та джерелознавства

ім. М. С. Грушевського НАН України).

Калакура Я. С.

- К.: Генеза,

К17 Українська історіографія: Курс лекцій. 2004. - 496 с.

966-504-372-2

Книга містить стислий виклад авторських лекцій з української історіографії, прочитаних студентам історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З'ясовується понят­тя предмета і завдання української історіографії, її джерела та місце в структурі історичної науки, обґрунтовується наукова періодизація заро­дження і розвитку знань з історії України. Головну увагу приділено характеристиці витоків і особливостей розвитку української історичної думки, її розвитку в княжу добу, в козацько-гетьманські часи, в період перебування українських земель у межах Російської та Австро-Угорської імперій, а також у часи визвольних змагань за відновлення і зміцнення державної незалежності України.

Простежується внесок в українську історичну науку провідних істо­риків, наукових осередків та інституцій не тільки материкової України, а й української діаспори. Розвиток української історіографії розглядаєть­ся на тлі європейської історичної науки.

Для професійних істориків, викладачів, учителів, студентів історич­них та інших гуманітарних факультетів, усіх, хто захоплюється україн­ською історією, наукою та культурою.

ББК 63.3(4УКР)Я73

I8ВN 966-504-372-2

і Калакура Я. С, 2004 і Видавництво «Генеза», художнє оформлення, 2004

ВІД АВТОРА

Пропонований курс лекцій з української історіографії -це своєрідний підсумок більш як тридцятирічної науково-дослідної і педагогічної праці автора в стінах славетного Шев-ченкового університету. Підготувати такий курс, забезпечити його читання і, нарешті, опублікувати вдалося завдяки, з одного боку, відновленню державної незалежності України, її демократизації, а з другого боку, в результаті звільнення пере­важної більшості українських істориків, у т. ч. й автора цих рядків, від ідеологічних стереотипів тоталітарної доби, пере­осмислення вузлових проблем національної історії, історії української думки.

Я належу до того покоління українських істориків, яке професійно та ідейно почало формуватися в добу хрущовської «відлиги», критики культу особи Сталіна, яке повірило декла­раціям тодішніх партійних лідерів про те, що повернення до теорії і практики сталінізму не буде. Ми боляче переживали і були глибоко розчаровані, коли просталінським силам вдалося взяти реванш, повалити М. Хрущова, встановити авторитар­ний режим і відновити репресії супроти інакше думаючих.

Інтерес до історії історичної думки, який зародився у мене ще в студентські роки, помітно посилився в період навчання в аспірантурі та роботи в Інституті підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київському університеті імені Тараса Шевченка. Цей інтерес посилювався у спілкуванні з науковим керівником професором Іваном Івановичем Шевчен­ком, який, будучи істориком КПРС, залишався свідомим ук­раїнцем і патріотом. Він познайомив мене з найбільш знаним на початку 1960-х років фахівцем у галузі української істо­ріографії Михайлом Івановичем Марченком, чия книга1 кори­стувалася тоді великою популярністю серед студентів, про­фесійних істориків, а водночас піддавалася остракізму з боку

Див.: Марченко М. І. Українська історіографія: з давніх часів до середини XIX ст. - К., 1959.

партноменклатури. Помітний вплив на формування моїх по­глядів на українську історіографію мали професори Федір Павлович Шевченко, Петро Михайлович Шморгун, Анатолій Васильович Санцевич, Ярослав Романович Дашкевич та мос­ковські історики Микола Миколайович Маслов, Василь Гнато-вич Касьяненко та ін.

Горбачовська перебудова, крах Союзу РСР і утворення незалежних держав, передусім відновлення державної незалежності України, злам залізної завіси з західним світом -все це поставило істориків у принципово нове становище: бу­ли відкриті «спецхрани» архівів, бібліотек, музеїв, почалася публікація заборонених праць М. Грушевського, В. Антонови­ча, Д. Багалія, М. Аркаса, О. Єфименко, І. Крип'якевича. В Україну повернулися не відомі раніше нам праці істориків української діаспори: Д. Дорошенка, Н. Полонської-Василен-ко, О. Оглоблина, Т. Мацьківа, В. Косика та ін. Великий вплив на еволюцію поглядів пострадянських істориків справили публікації досліджень О. Субтельного, А. Жуковського. У мене особисто позитивний слід залишили зустрічі і спілкування з О. Пріцаком, Л. Винаром, Т. Гунчаком, О. Субтельним та ін.

У середині 1990-х рр. на історичному факультеті Київсько­го національного університету було відновлено після відомих заборон курс «Українська історіографія». Автор цих рядків опрацював принципово нову його концепцію і програму. На відміну від радянської історіографії в основу нового курсу були покладені українська національно-державницька ідея, прин­цип окремішності української історії, її зв'язок з європей­ською історією.

Українська історіографія трактується в цьому курсі як історія зародження і розвитку історичної думки українців, як безперервний і тривалий процес формування української істо­ричної науки, історичної свідомості і культури українського суспільства. Історіографія - категорія науки і духовної культури, вона невіддільна від філософії історії (історіософії), тісно пов'я­зана з іншими галузями гуманітарних знань. Поряд з наукови­ми, пізнавальними, аксіологічними (світоглядними) вона вико­нує комплекс соціокультурних функцій. Історія української історичної думки уособлює важливий зріз історії культури, національної свідомості і буття українців, їх духовних цінностей.

У сучасних умовах, коли Україна утверджується як само­стійна держава і поступово інтегрується у світове співтоварист­во, коли відновлюються і збагачуються національні традиції,

повертаються замовчувані імена духовних світочів українсько­го народу, неухильно зростає суспільна роль історичної науки та всіх її підрозділів. Вона покликана правдиво і об'єктивно, науково і неупереджено переосмислювати події і явища мину­лого на основі раніше недоступних джерел і нових методо­логічних підходів, рішучого розриву з ідеологічними постула­тами тоталітаризму.

Історія національної історичної думки, розвитку україн­ської історичної науки наповнена колосальним матеріалом, досвідом і уроками, цінним методологічним інструментарієм, які, взяті в комплексі, мають незамінне значення не тільки для осягнення минулого, але й кращого розуміння сучасності та обріїв майбутнього. З'ясувати незаангажовано і об'єктивно історію України неможливо без знання тенденцій розвитку ук­раїнської історичної науки, тобто без опанування українською історіографією.

Мета пропонованого курсу полягає у з'ясуванні витоків ук­раїнської історіографії, виявленні провідних тенденцій і зако­номірностей її розвитку, у виокремленні внеску у збагачення історичних знань визначних українських істориків і наукових осередків, інститутів, їх друкованих органів. При цьому пріоритет віддається розвитку досліджень з історії українсько­го народу.

Автор сповідує такий погляд на українську історіографію, за яким вона розглядається як національний компонент світо­вої історичної думки. Загальнолюдські духовні цінності не є безнаціональними або наднаціональними. Світова історична думка інтегрує здобутки істориків усіх народів, незалежно від їх чисельності і величини етнічної території.

Підготовлений курс лекцій не нівелює значення жодного періоду української історії для розвитку історичної науки, в тому числі й радянських часів. Автор лише прагнув відокреми­ти реальний приріст історичних знань від ідеологічних наша­рувань тоталітарної доби. З огляду на це автор самокритично переглянув свої власні публікації з історіографії 1970-1980-х рр., відмежувався від пануючих тоді політичних ідеологем, які на­кидались історичній науці. Йдеться про духовне очищення і покаяння за власні помилки і хиби.

Багатьом колишнім радянським історикам, особливо істо­рикам партії, в т. ч. й мені, часом дорікають, з одного боку, за «прислужування» комуністичній системі, а з другого боку, за «перефарбування» в умовах незалежності. У Біблії сказано: не

судіть і несуджені будете. Та було б дивним, якби після розпаду радянської імперії, краху комуністичної ідеології, відновлення державної незалежності України, її національного відродження, розгортання демократичних перетворень, розширення доступу до джерел історики продовжували б чіплятися за збанкрутілі схеми і штампи. До того ж, кожен історик є насамперед гро­мадянином України, і він покликаний виконувати свій гро­мадянський обов'язок - служити Україні. Автор сподівається, що ця книга є його маленькою часткою в реалізації високого покликання свідомого українця, скромною цеглиною у будову української національної історіографії.

і!:

Україн| історіоз як спеці знань і

ДИСЦИ]

1.1. Поняття «українська історіографія»


історіографії

І . 2. Прещлет і зшдданя української Ісгоріо;і|зЇЇЩї,'її,роі§:у.г/ІЈго?0.вці істориків












Опокоандр Удод


ІСТОРІЯ В ДЗЕРКАЛІ АКСІОЛОГІЇ


Роль іслоричниі науки та освіти у формуванні духовних цінностей української о народу ві9?0 1930-х рокау

Д. І. ДОРОШЕНКО

УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ


«1 І ЙИМШИШЯХ #ИЩ

дгржлвна штял історія ііоаіюпопя. піччю

















'її:










ІІІ 1

О.А. УДОД ..■'-': і








* ЛЛСРАШШСЕ

\ <7 КОЗАЦТВО /

\ МАЛА /

% ЕНЦИКЛОГІЄЛІЯ #



Мета:

З'ясувати, що вивчає українська історіографія, яке її місце в структурі історичної науки, що є предметом і об'єктом історіографії, на яких джерелах ґрунтується укра­їнська історіографія.

Будь-яка наука - філософія, правознавство, кібернетика чи мікробіологія - має свою історію. Власну історію має й історич­на наука. Галузь знань, яка вивчає історію історичної науки, на­зивають історіографією. Сам термін має грецьке походження: власне історія - розповідь про минуле і графо - писати. В давні та середні віки істориків називали історіографами, тобто особа­ми, що описують історію. Панували посади історіографів при дворах фараонів, імператорів, королів, князів, царів, які мали доступ до владних архівів, викладали офіційну точку зору на історичні події. У XVI ст. стали появлятися історіографи знат­них родів, династій, окремих сімей. З XVIII ст., коли історія остаточно утвердилася як наука, як система наукових знань, відбувся своєрідний її поділ на історію людського суспільства та історію самої історичної науки. Згодом виокремились до­поміжні (спеціальні) історичні дисципліни: джерелознавство, дипломатика, палеографія, хронологія, сфрагістика і т. д. Історична наука стала інтегрованою системою знань, у якій одне з чільних місць посіла історіографія. Поняття «історіогра­фія» поступово набуло сучасного змісту і стало застосовуватись у трьох основних значеннях: а) як спеціальна галузь історичної науки, що вивчає її історію, процес нагромадження і розвитку історичних знань; б) як сукупність досліджень, наукової літе­ратури, присвячених певній добі, періоду, проблемі, події, регіону чи країні; в) науковий аналіз повноти і достовірності дослідження в історичній науці тієї чи іншої проблеми, теми, події, певного періоду конкретної доби.

В Україні термін «історіографія» в його сучасному значенні дістав поширення в другій половині XIX ст., спочатку в Гали-

9

чині, а пізніше на Наддніпрянщині. Імператорський університет Св. Володимира був одним з піонерів серед російських універ­ситетів щодо викладання історіографії. У 1874 р. професор І. Лашнюков опублікував у Києві «Очерки русской историогра-фии». Велику увагу історіографічним дискурсам приділяли університетські професори М. Максимович, М. Костомаров, В. Іконников, В. Антонович. Зокрема, В. Іконникову належить ґрунтовна праця «Опьгг русской историографии» у двох томах. У ній висвітлювався також розвиток знань про Україну, яку офіційно називали Південно-Західною Руссю. У вислідах В. Ан­тоновича аналізувалась історіографія литовської доби українсь­кої історії та української культури. І. Франко в 1904 р. опубліку­вав у енциклопедичному словнику Ф. Брокгауза та І. Єфрона статтю про південноруську літературу, в т. ч. й історичну, а та­кож про усну творчість, народну пісню, окресливши самобутність української етноісторії. Д. Баталій у 1911 р. опублікував виклад своїх лекцій у Харківському університеті під назвою «Русская историография». У цих лекціях велика увага приділялась пра­цям з історії України. Власне з часів В. Антоновича, М. Гру-шевського, Д. Баталія, І. Франка, М. Драгоманова бере свій початок українська історіографія як галузь знань про історію української історичної думки або про сукупність праць з ук­раїнської історії. Сам термін «українська історіографія» одним з перших запровадив у науці професор Київського університету М. Василенко («малоруська історіографія»). І. Джеджора, М. Грушевський та О. Грушевський вживали поняття «ук­раїнська історіографія» для означення всієї наявної на той час літератури з історії України-Руси. У 1914 р. М. Грушевський оприлюднив дискурс про розвиток українських досліджень у XIX ст., яким відкривалось двотомне енциклопедичне видання «Украинский народ в его пропілом и настоящем». Він розглядав генезу української історичної думки як ідейне ядро розвитку ук­раїнознавства, а літературу козацької доби - як вихідний пункт української історіографії. Весь подальший розвиток історичних досліджень учений аналізував у контексті суспільно-політичної думки та громадсько-політичних рухів на підавстрійських та підросійських землях українців. У тому ж 1914 р. О. Грушев­ський виступив у часописі «Україна» зі статтею, в якій безпосе­редньо аналізував витоки нової української історіографії.

На розвиток досліджень з української історіографії позитив­ний вплив справила Українська революція 1917-1920 рр. В. Біднов видав у Катеринославі в 1920 р. брошуру «Що читати по історії України (Коротенька історіографія України)», яка

10

відкривала нову сторінку в утвердженні поняття «українська історіографія ».

Найбільш повне визначення української історіографії опрацював Д. Дорошенко, виклавши його в 1922-1925 рр. в «Огляді української історіографії». Під українською історіогра­фією він розумів історію розвитку «української історичної дум­ки». Як зазначав згодом О. Оглоблин, «Огляд...» Д. Дорошенка він поклав в основу курсу лекцій з української історіографії в Київському університеті у 1920-х рр. У Харківському універси­теті лекції з української історіографії читав Д. Баталій і на їх базі підготував «Нарис української історіографії» (1923).

У1929 р. київський історик О. Гермайзе підсумував розвиток української історичної науки за період з 1919 р., і це була одна з останніх радянських наукових розвідок міжвоєнного періоду, в якій фігурувало поняття «українська історіографія». Воно про­довжувало застосовуватись лише у працях, що виходили у Львові (до 1939 р.) та в українській діаспорі. Тільки в часи хрущовської «відлиги» стараннями М. Марченка на короткий час термін «ук­раїнська історіографія» відновився, хоча й застосовувався з влас­тивим для радянської науки ідеологічним трактуванням.

Погоджуючись з думкою Л. Винара про те, що заслуга Д. Дорошенка полягає у розгляді української історіографії як окремої історичної дисципліни, у виявленні її залежності від польської і російської історіографій, в обґрунтуванні періоди­зації і державницької орієнтації української національної історіографії, вважаємо за можливе приєднатися до Дорошен-кового визначення історіографії, з якого концептуально ви­будовується і пропонований курс лекцій як системний виклад у хронологічній послідовності основних етапів зародження і розвитку української історичної науки.

1.1. Поняття «українська історіографія»

Українська історіографія - спеціальна галузь істо­ричної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань, української історичної думки, діяльність наукових осередків та центрів історичної науки, внесок визначних українських істориків у збагачення історичних знань не лише з історії Ук­раїни, але й світової історії. З такого обширного визначення логічно випливає висновок про нетотожність понять «україн­ська історіографія» та «історіографія України», оскільки остання досліджує розвиток, повноту і достовірність знань ли­ше з історії України, її окремих періодів або конкретних подій

11

української історії. Не слід також ототожнювати поняття «ук­раїнська історіографія» та «історіографія в Україні», адже на теренах України у різні періоди історії працювали історики, наукові осередки, що представляли собою польську, російську, австрійську, угорську, німецьку, румунську, кримськотатар­ську та інші національні історіографії. Водночас українську історіографію розвивали і збагачували історики не лише мате­рикової України, а й ті, що емігрували в інші країни.

У структурі історіографії виділяють загальну, предметну, галузеву, проблемну. Українська історіографія - це різновид загальної історіографії, оскільки вона має за мету з'ясувати у контексті світової історичної науки зародження, збагачення і здобутки української історичної думки. Усі інші структурні компоненти більшою мірою пов'язані з історіографією України. Вони віддзеркалюють процес нагромадження знань, їх повноту або з певної галузі (культура, військова справа, господарське життя), або з конкретної проблеми (козацько-гетьманська держава, українська революція, рух опору і т. д.).

У вже згадуваному «Огляді української історіографії» Д. До­рошенко аналізував такі компоненти історіографії, як форму­вання загальної культури та історичної свідомості українського суспільства, внесок провідних істориків і мислителів, наукових осередків і центрів як на материковій Україні, так і за її межа­ми, видання і поширення історичних праць.

До зачинателів української історіографії як навчальної дис­ципліни правомірно відносять І. Крип'якевича, одного з най-обдарованіших учнів М. Грушевського. Ще на початку 20-х рр. XX ст. він прочитав у Таємному українському університеті у Львові лекційний курс з української історіографії, виділивши у ньому три основних розділи: церковну історію, політичну історію і «загальну компіляцію», під якою розумів спробу нау­кового синтезу всієї української історії.

У добу сталінського тоталітаризму на термін «українська історіографія» було накладено табу, а провідних українських істориків спіткала доля репресованих або розстріляних в'язнів. Лише після XX з'їзду КПРС у добу хрущовської «відлиги» на якийсь час було «реабілітовано» поняття «ук­раїнська історіографія», хоча й з спотвореним, так званим партійно-класовим трактуванням. Як виклик тоталітарній сис­темі і вияв громадянської мужності можна розглядати появу в 1959 р. навчального посібника під назвою «Українська історіо­графія» професора М. Марченка. Влада і партократія не могли простити вченому його твердження про те, що національні особ-

12

ливості країни, своєрідність історичного життя народу позна­чаються на її історіографії, що «українська історіографія своєрідна особливостями в такій мірі, в якій був своєрідним історичний процес розвитку української нації і держави».

Реанімація сталінізму в часи Брежнєва супроводжувалась посиленою атакою на будь-які вияви національної само­бутності України. З наукового вжитку знову вилучили термін «українська історіографія», його не було включено навіть до словника «Радянської енциклопедії історії України», а видання міжвідомчого наукового збірника «Історіографічні досліджен­ня в УРСР» було заборонене. Українська радянська історіо­графія розглядалася як невід'ємна, хоча й периферійна, части­на радянської історичної науки. Книги, що присвячувались історіографії з історії УРСР, були віднесені до історіографії СРСР і, за оцінкою Л. Винара, не мали «нічого спільного зі справжньою українською історичною наукою», були служан­кою російсько-радянського режиму.

Водночас не слід перекреслювати історіографічні публікації 1960-1980-х рр. в УРСР, оскільки, попри всю їх ідеологічну заангажованість, вони давали загальне, хоч і далеке від істини і об'єктивності, уявлення про тенденції суперечливого, часом спотвореного, розвитку історичних знань, висвітлювали діяльність конкретних істориків, наукових установ, зокрема інститутів історії, археології, суспільних наук АН УРСР, вузівських кафедр, інших осередків історичних досліджень.

Для утвердження наукового розуміння української історіо­графії важливе значення мали праці провідних істориків української діаспори. В умовах ідеологічного протистояння СРСР і західних держав, «холодної війни» вони зберігали і примножували національні традиції української історіографії, відстоювали самобутність і окремішність наукової схеми історії українського народу, опрацьованої М. Грушевським і модернізованої О. Оглоблиним, створили наукову школу ук­раїнської історіографії в діаспорі, Українське історичне това­риство, заснували часопис «Український історик».

Особливо плодотворно працює в царині теоретико-методо-логічних проблем української історіографії Любомир Винар. Розглядаючи історіографію як спеціальну історичну дисцип­ліну, що вивчає історію розвитку історичної науки, він водночас ув'язує її з історіософією, яка дає філософську інтерпретацію не тільки історичного, але й історіографічного процесу1.

1 Винар Л. Михайло Грушевський в українській і світовій історії. -Нью-Йорк-Торонто-Київ-Париж, 1993. - С. 14-15.

13

Відновлення суверенітету, а згодом державної незалежності України заклало надійні підвалини для відродження націо­нальних ознак української історіографії, для повернення істо­ричній науці в Україні її природних функцій, очищення від ідео­логічних догм і більшовицьких стереотипів, для соборності ук­раїнських істориків. У 90-х рр. XX ст., на початку нинішнього XXI ст. відбувся ряд наукових конференцій, вийшла в світ низ­ка досліджень, що дозволило значно просунутись уперед щодо розуміння і трактування поняття «українська історіографія», її витоків і основних етапів розвитку.

До найбільш продуктивних здобутків у царині з'ясування сутності української історіографії як наукової і навчальної дисципліни можна віднести посібник професора Дніпропет­ровського національного університету Ірини Колесник «Ук­раїнська історіографія (XVIII - початок XX століття)», перша частина якого присвячена питанням теорії, методології та історії української історіографії1. Важливі узагальнення щодо розвитку знань з історії України від найдавніших часів до посттоталітарного суспільства здійснили В. КоцуртаА. Коцур у курсі лекцій з історіографії історії України2, а також у серії статей та монографії професора Володимира Потульницького3.

Отже, сучасне розуміння української історіографії зводить­ся до її трактування як спеціальної галузі української історич­ної науки, що вивчає історію і тенденції розвитку української історичної думки, діяльність українських істориків та історич­них установ, наукових шкіл, товариств, їх творчу спадщину, внесок у світову і українську науку, у формування суспільної історичної свідомості.

Як галузь науки українська історіографія склалася на ру­бежі ХІХ-ХХ ст. Це було зумовлено, з одного боку, розвитком самої історичної науки в Україні, постійною потребою підсумо­вувати її здобутки, визначати стан дослідження тих чи інших епох, проблем, подій, явищ і окреслювати перспективи по­дальшого нарощування історичних знань. З другого боку, сти­мулом розвитку української історіографії були ріст національ-

1 Див.: Колесник І. Українська історіографія (XVIII - початок XX
століття). - К., 2000.

2 Див.: Коцур В. П., Коцур А. П. Історіографія історії України:
Курс лекцій. - Чернівці, 1999.

3 Потульницький В. А. Українська та світова історична наука //
Укр. іст. журнал. - 2000. - № 1, 2, 3, 4; Його ж. Україна і всесвітня
історія. Історіософія світової та української історії ХУПІ-ХХ століть. -
К., 2002.

14

ної свідомості, наростання національно-визвольного руху, Ук­раїнська революція і відновлення національної державності України в 1917-1920 рр.

Складання української історіографії як галузі науки стиму­лювалось також потребами її вивчення, становлення її як нав­чальної дисципліни. Відкриття українських університетів у Києві та Кам'янці-Подільському, діяльність Таємного україн­ського університету у Львові, часткова українізація Харківського, Одеського університетів, створення інших вузів супроводжува­лись запровадженням до навчальних планів курсів історіо­графічної проблематики. Стимулом до виокремлення україн­ської історіографії як навчальної дисципліни в Україні було повернення в 1924 р. М. Грушевського до Києва, створення під його керівництвом низки історичних установ у структурі ВУАН, зокрема кафедри історії України, а також подібних кафедр у Харкові, Катеринославі, Полтаві, Ніжині, Одесі та інших містах. Приклад вивчення української історіографії як навчаль­ної дисципліни подали українські історики в еміграції, зокрема Д. Дорошенко, який був піонером її викладів у Празі, де перебу­вав у 1920-х рр. Український вільний університет, а згодом і в Українському науковому інституті в Берліні.

Згортання політики українізації в УСРР супроводжувалось ліквідацією у вузах курсу української історіографії, а його ли­цемірне відновлення в добу хрущовської «відлиги» було корот­кочасним тактичним маневром. Тільки в умовах незалежної України у навчальних планах історичних факультетів виділе­но українську історіографію як окрему дисципліну. Нині ця дисципліна є синтезом наукових знань з історії української історичної думки, її теоретико-методологічних засад, досвіду науково-дослідної роботи українських істориків.

Таким чином, українська історіографія як спеціальна га­лузь історичної науки і навчальна дисципліна є підсистемою історичних знань, що досліджує історію національної історич­ної думки.

1.2. Предмет і завдання української історіографії, її роль у підготовці істориків

Кожна наука має свій предмет вивчення, яким вона відрізняється від інших наук. Предметом української історіо­графії є закономірності нагромадження знань і розвитку укра­їнської історичної думки, становлення і збагачення української історичної науки. Іншими словами, предмет історіографії

15

складають не сам історичний процес, не конкретні факти, події, явища історії, а лише ті, що мають безпосереднє відношення до розвитку знань про ці події, факти і явища.

Українська історіографія фіксує і аналізує наступність роз­витку знань, появу нових концепцій не лише з історії України, а й внесок украшських істориків у дослідження світової історії, історії зарубіжних країн, інших народів. Слід мати на увазі, що предмет історіографічного дослідження пов'язаний, але не співпадає з об'єктом пізнання, а тому дуже важливо вра­ховувати це як у дослідницькій, так і в педагогічній практиці. Дослідник завжди виступає в ролі суб'єкта пізнання, а все, що він вивчає, є, відповідно, об'єктом дослідження.

Об'єктом української історіографії виступають її творці, а точніше, результати діяльності окремих осіб або їх груп, при­четних до розвитку української історичної науки, формування історичної свідомості українського народу. Ці результати нау­кових пошуків українських істориків зматеріалізовані у вигляді літописів, наукових праць, матеріалів наукових конференцій, періодичних видань. Отже, до об'єктів історіографії відноситься діяльність украшських істориків, наукових історичних установ, інститутів, кафедр, наукових товариств і видавництв як у са­мій Україні, так і за її межами. Йдеться, зокрема, про Наукове товариство імені Шевченка, Товариство Нестора Літописця, Українське історичне товариство, Історичну секцію ВУАН, очо­лювану М. Грушевським, Інститут історії України НАН Ук­раїни, археографічні комісії, історичні кафедри і факультети університетів, про часописи «Київська старовина», «Україна», «Українськийісторичний журнал», «Український історик», «Па­м'ять століть», наукові збірники, вісники тощо. Об'єкти історіо­графії тісно ув'язані між собою, а їх системне дослідження дозво­ляє з'ясувати теоретичні, методологічні та організаційні засади розвитку історичного знання, його зміст.

Які ж завдання української історіографії як наукової галузі і навчальної дисципліни? Вони випливають з самого предмета дисципліни і включають у себе пошук аргументованих відпо­відей на наступні питання:

                  1. Коли і як зародилася українська історична думка, де її ви­
                    токи, які основні етапи у своєму розвитку вона пройшла і що
                    представляє собою сьогодні?

                  1. Хто з представників українства зробив найбільш помітний
                    внесок у розвиток історичних знань, появу нових концепцій,
                    хто збагатив українську історіографію новим розумінням тих
                    чи інших епох, періодів, процесів, подій і явищ власної і за­
                    рубіжної історії?

16


                  1. Яка роль наукових осередків, товариств та видавничих
                    інституцій у розвитку української історичної науки, в популя­
                    ризації її надбань в Україні та в світі?

                  1. Які провідні наукові школи, напрями, течії характеризу­
                    ють розвиток української історичної думки і як вони взаємо­
                    зв'язані з тенденціями світової історіографії?

                  1. У чому полягає вплив історичної науки на розвиток су­
                    спільної свідомості, в т. ч. історичної, і як конкретно-історичні
                    умови впливають на розвиток історичних знань?

                  1. Як змінювалась проблематика історичних досліджень у
                    залежності від того чи іншого періоду історії, як збагачувались
                    джерельна база і методи досліджень?

У пошуках відповідей на ці та інші питання криється при­значення історіографії як науки і навчальної дисципліни, ро­зуміння її місця і ролі у підготовці нової генерації професійних істориків.

За образним порівнянням М. Грушевського, історія соліда-ризує різні покоління людей. Вона, як естафетна палиця, пере­дає від попередніх до наступних генерацій історичний досвід, мудрість, повчальні уроки. Вивчаючи історію зародження і розвитку української історичної думки, нинішні студенти глибше усвідомлюють її витоки, національну самобутність, ок-ремішність і нерозривний зв'язок із світовим історіографічним процесом. Майбутні історики, опановуючи професійний досвід попередників, методологічний інструментарій своїх учителів, прилучаються до їх наукових лабораторій, вчаться критично осмислювати і оцінювати здобутки істориків, виокремлювати їх персональний внесок у прирощування знань.

Колосальний вплив на формування професійних і мораль­них якостей молодих істориків має особистий приклад видат­них учителів, їх життя і творчість, духовні цінності. Непере-вершені зразки чесного і самовідданого служіння Україні, історичній правді залишили нам М. Максимович, М. Костома­ров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Дорошенко, Д. Бата­лій, І. Крип'якевич, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, Ф. Шевченко, М. Брайчевський, О. Апанович та багато інших.

Історіографія постійно нагадує про суд історії, про особисту відповідальність історика перед своїм народом. Вона засвідчує, які погляди, концепції істориків не витримали перевірки ча­сом і були переглянуті наступниками.

У процесі вивчення української історіографії комплексно реалізуються її головні функції: пізнавальна, методологічна, конструктивно-критична, прогностична, світоглядна та ін.

17

Пізнавальна функція закладена в самій природі історіо­графії, що віддзеркалює процес нагромадження історичних знань, виокремлення їх в окрему наукову систему. Ця функція поєднує предмет і об'єкт історіографічного пізнання. Історіо­графія має справу не лише з практикою історичних досліджень, але й з теоретичним пізнанням, оскільки виявляє провідні тен­денції розвитку історичної думки, виводить його закономір­ності, опрацьовує критерії достовірності та істинності історич­них знань. Вона закріплює ті парадигми історичної науки, які дістали найбільше визнання, аргументацію, підтверджені історіографічною практикою.

Дедалі більше виявляється методологічна функція історіо­графії, що пов'язана з критичним осмисленням і відбором мето­дологічних принципів (правил) історичного пізнання, ефектив­них методів дослідження. Вивчення української історіографії дозволяє заглибитись у наукову лабораторію провідних істори­ків, осягнути їх методологічний інструментарій.

Історіографія не тільки підбиває підсумки досліджень, але й критично оцінює набутки різних поколінь, виявляє вузькі, недостатньо опрацьовані проблеми, окреслює теми, що потребу­ють додаткового або нового вивчення. В такий спосіб реалізується її конструктивно-критична та прогностична функції. З студе­нтських років завдяки історіографії формується творчо-аналітичне мислення історика, критично-оцінювальне ставлен­ня до історичної спадщини попередніх поколінь дослідників, їх досвіду.

З цією функцією тісно пов'язана світоглядна, або аксіо-логічна, функція історіографії. Українська історіографія дає колосальний морально-духовний заряд молодій генерації істо­риків, озброює їх національно-державницьким світоглядом, високими моральними якостями, формує почуття відповідаль­ності перед суспільством. Ідейний вплив історіографії поси­люється інтегративним характером її знань, оскільки вона уособлює відомості з суспільно-політичної, соціально-еко­номічної, культурно-духовної, національно-етнічної історії, розкриває взаємозв'язок історичних знань з філософією, куль­турологією, правом і т. п.

Підсумовуючи сказане, слід наголосити, що українська історіографія є окремим компонентом історичної науки, який має свій предмет та об'єкт пізнання і виконує спеціальні функції. Вона відіграє пріоритетну роль у підготовці про­фесійних істориків, справляє великий вплив на формування масової історичної свідомості, історичної культури і мислення. 18

1.3. Джерела української історіографії

Будь-яка наука ґрунтується на джерелах, на тих цеглинах, що містять певні відомості, аналіз і синтез яких доз­воляє вибудувати систему знань з тієї чи іншої галузі знань. Має свої джерела й історіографія. Що ми розуміємо під джере­лом української історіографії?

Історіографічні джерела відбивають специфічні історіо­графічні факти, тобто ті, що містять відомості з історії історичної науки, про важливі події і явища в їі розвитку, про осіб та осередки, які збагатили історичні знання. Завдяки історіографічним джерелам створюється можливість відтворити особливості суспільної свідомості, конкретно-історичні умови, в яких жив і творив історик, з'ясувати вплив самої історичної науки на життя і розвиток суспільства.

Джерела з історіографії тісно пов'язані з історичними дже­релами взагалі. Часом історичне джерело може виступати й історіографічним джерелом або навпаки. Візьмемо для прик­ладу «Літопис Самовидця». В залежності від того, яке дослід­ження провадиться, ця пам'ятка може бути історичним або історіографічним джерелом. Для історика, що вивчає козаць­ко-гетьманську добу української історії, «Літопис Самовидця» є незамінним джерелом для осмислення Визвольної війни українського народу, феномену українського козацтва.

Водночас цей літопис є винятково цінним джерелом для історіографа, що досліджує особливості розвитку історичних знань в Україні на рубежі XVII—XVIII ст. У даному випадку «Літопис Самовидця» виступає як унікальна пам'ятка україн­ської історичної думки.

Взяті в комплексі історіографічні джерела розглядаються як джерельна база історіографії, яка дозволяє дослідити історико-науковий процес у всій його повноті, виявити провідні тенден­ції, вивчити певні закономірності розвитку історичної думки, з'ясувати найхарактерніші досягнення, труднощі, недоліки.

Сучасна наука ще не виробила універсальної схеми класи­фікації, тобто наукової систематизації і групування джерел за певними спільними ознаками, оскільки для кожної епохи, для кожного історіографічного періоду розвитку історичної науки властиві деякі специфічні різновиди джерел. І все ж можна за­пропонувати їх умовну класифікацію за видовим принципом.

З погляду хронології відомості про форми історичних уяв­лень, знань містить усна народна творчість: міфи, легенди, перекази, історичні думи, пісні. Цей різновид усної історії не

19

вичерпав себе і в новітні часи, коли поряд з писемною історією, здебільшого офіційною, формувалося народне розуміння історичних подій і явищ, нерідко альтернативне до офіційної точки зору, і передавалось з уст в уста. Ця група джерел дає зріз суспільної історичної свідомості, дозволяє простежити відбиток на ній поширюваних наукових поглядів істориків і зворотний вплив суспільної свідомості на світогляд істориків.

З виникненням писемності усні джерела (міфи, легенди, перекази, думи) стали фіксуватися в літописах та інших джере­лах. І все ж основну, або домінуючу групу історіографічних джерел складають наукові дослідження, опубліковані та рукописні книги, брошури, статті, матеріали конференцій. Пріоритетним носієм розвитку науки виступають монографії, тобто дослідження, присвячені якійсь одній проблемі. Вони, як засвідчує практика, є головним каналом розвитку і поширення знань, закладають фундамент створення узагальнюючих праць.

Свою специфіку як історіографічне джерело мають на­вчальні посібники, підручники, науково-популярна та довідкова література, а також публіцистичні твори істориків. Цей різновид джерел має відповідну специфіку, зумовлену своїм функціональним призначенням, науково-популярним викла­дом матеріалу. Підручники, навчальні посібники здебільшого синтезують найновіші здобутки наукових досліджень на час їх створення, що наближає їх до академічних праць. З точки зору впливу навчальної літератури на формування суспільної істо­ричної свідомості їй належить пріоритетне місце. У XX ст. пе­реважну більшість навчальних посібників з історії створювали провідні науковці. їм відводилась визначальна роль у підго­товці статей з історії до енциклопедій, зокрема історичних, енциклопедії українознавства, довідникових видань. Що сто­сується публіцистики, то вона нерідко дає первісне відобра­ження й узагальнення явищ історичної науки.

Своєрідним різновидом історіографічних джерел і водночас жанром історіографічних дискурсів .виступають біобібліо-графічні довідники, бібліографічні огляди історичної літератури, рецензії на наукові дослідження і навчальну літературу1. Книжкова палата України, Національна бібліотека ім. В. І. Вер-надського, Історична та інші бібліотеки регулярно видають бібліографічні покажчики, в т. ч. історико-тематичні, що да-

1 Див.: Вчені Інституту історії: Біобібліографічний довідник. — Вип. 1. -К., 1998; Навчальна література з історії, видана в Україні в 1989-2000 роках: Бібліографічний покажчик. - Київ-Суми, 2001 та ін.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации