Голубець М. Велика історія України - файл n1.doc

приобрести
Голубець М. Велика історія України
скачать (4794 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc4794kb.08.07.2012 15:40скачать

n1.doc

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   60

Характеристика перших князів
Володіння Святослава кінчить перший період історії княжих часів. Деякі історики називають цю добу варяжською, бо Україна була під переважливим впливом варягів. Ця доба має незвичайне значіння в нашій історії, бо в ній витворилися й закріпилися основи життя нашого народу на довгі часи.

Першою і найважнішою подією було заснування держави. Почини державности були у різних українських племен (нпр. у дулібів на Волині), але остаточно провід обняв Київ, головний город полян.

З приходом варягів межі київської держави поширилися на цілу східню Европу — сягали від Балтійського до Чорного моря та від Німана й Буга по Волгу і Каспій.

З поширенням державної влади прийшло обєднання племен в одну цілість. До київської держави належали племена українські, білоруські, великоруські, фінські, турецькі. Не було мови про якесь національне обєднання народів; але в одну цілість єднали їх господарські звязки, торгівля, устрій і право.

Державний устрій того часу проявлявся як влада вищої варязької верстви над підбитими словянами. Варязькі дружини стягали з покорених племен безоглядно дань і силували їх до всяких робіт, — зате давали забезпечення від нападів степових орд.

Варяги втягнули наших словян у далекі морські походи, відкрили для України чужосторонні торги, ввели наш нарід у взаємини з Азією і південною Европою.

Варязька доба немало причинилася до розвитку нашого національного характеру. До спокійної, певної себе, але занадто консервативної і мирної словянської вдачі варяги додали елємент відваги, войовничости, підприємчивости. Честь, слава, вірність батьківщині, погорда смерти, лицарськість — ці високі моральні прикмети утвердило у нашій вдачі буйне варязьке лицарство.

Доба перших князів коштувала наш народ багато крови, трудів і страждань. Але ці часи не були втрачені даром, — вони дали нам основи державности.


КУЛЬТУРА ПОГАНСЬКОЇ УКРАЇНИ
Давній краєвид України
Прабатьківщина словян була у країні великих лісів: «Край словян рівний і лісовий; вони живуть у лісах. Ані садів ані ріллі не мають», оповідає араб ібн-Дусте. Так само найдавніший наш літопис описує околиці Києва: «Був бір та ліс й ловили звірів». Цілу північну сторону Київщини і Волині називали просто лісовою стороною. Від ліса взяла свою назву й Деревська земля, теперішнє Полісся. Давні неперехідні ліси протягалися від Висли до Дніпра і дальше за Дніпро у Чернігівщину. Цілі Карпати, Підкарпаття і західня частина Галичини булау первісними лісами.

Де ці ліси починалися і де кінчалися, про це не знав ніхто. Цілими днями можна було йти вперед і краю пущі не було. Праліс був великий, густий, темний. Ніхто ніколи не рубав дерев, вони росли й росли, поки ставало їм природної сили. А потім лісові велитні сохли й порохнявіли самі, валилися від старости, падали від громів і буревіїв. Величезні їх пні завалювали переходи, яри і провалля, гнили там у болотах і потоках, на, їх порохні виростав новий, молодий ліс і на буйній землі ріс швидко, і розростався ще густіше і могутніше.

Ліси були всюди. Навіть ті околиці, де лісів майже невидно, де сьогодні стеляться безкраї лани збіжжа, колись були вкриті недоступними пущами. Ще тепер, у кожному нашому селі залишилися спомини, що тут і там, на різних місцях були колись великі ліси. Половина присілків, горбів і сіл має назви від колишніх лісів та гаїв, як Дуброва, Бучина, Явірник, Березина, Грабина й інші.

Давні пущі були вогкі і багнисті. У тіні дерев, під заслоною гиляк і спадаючого листя ховалися джерела, мокровини, озерця, струмочки, потоки і великі ріки та озера. Чужі письменники думали, що по середині Східньої Европи є одно величезне озеро. Багна й мочари були такі широкі і неперехідні, що лісові племена могли за ними безпечно ховатися і ніхто до них не мав приступу. Богато давніх осель й оборонних городів повстало у таких багнистих околицях; напр. давні княжі городи Звенигород, Белз, Бужськ ще дотепер славляться болотами.

В напрямку на південь пущі рідшали і між ліс входили широкі простори трав. Це була смуга т. зв. лугів. Тут було найкраще місце для поселення людей. Як тільки був спокій і від степу не появлялися дикі кочовики, то луги покривалися оселями. Тут осідали великі, багатолюдні словянські роди, вирубували ліс на будову своїх оборонних дворів, на буйних травах розводили скотарство, починали орати й управляти землю. Всі найважніші і найбільші наші городи повстали у цій луговій смузі. Біля самого Києва сходився північний ліс з південним «полем», степом.

Степи залягали південну частину України, над Чорним і Озівським морем, по Дунай і до кавказького підгірря. Цю околицю найкраще знали давні грецькі письменники і найчастіше її описують. «Вся земля гола, без дерев», каже старий Геродот. «Так звана пустиня скитська це рівнина богата травою, без дерев, води має помірно, великі ріки забирають воду з рівнини», оповідає Гіпократ.

Кілько разів описували цю країну українські письменники! Який гарний, незрівняно чудовий наш степ весною, як буйні дощі напоять землю вогкістю, як зазеленіє трава, як зелене її руно стає все густіше... І як потім зацвитуть різнобарвні квітки і цілий степ виглядає як пишно тканий килим... Про буйність трави у степу чуда оповідали давні подорожники. Досить було лишити плуг на кілька днів у степу, а вже його заростало зілля; такі високі були трави, що волів з рогами не було у них видно, а їздець на коні ледви бачив, куди їхати... А літом, під промінням горячого сонця, трави жовкли, вянули, хилялися все нижче; по кількох тижнях спеки висихали всі озерця і потічки, а трава чорніла і розпадалася; немов попелом покривалися широкі простори. Який же сум, яку тугу навівали тоді степи...

Степ був пристановищем усіх кочовиків, звідтам на спокійні словянські оселі йшли напади диких орд. Довгих літ і віків треба було, заки український плуг врізався у ці буйні, родючі простори.
Ловецтво
Величезні пущі ховали у собі велику силу дикої звірини. Представниками великих звірів були зубр і тур. Зубр зберігся ще дотепер у звіринцях; визначається він назверх вигнутим хребтом і вовною. Тур мав постать нашого вола, тільки був більший і сильніший. Винищено його цілком в XVІ ст. З більш поширених звірів був тоді у всіх лісах олень, лось, дик, рись, куна, лис, вовк, медвідь. Задля футра цінилися дуже бобри, білки (вивірки), видри. Бобри ще дотепер залишилися на Поліссі і є там під охороною; колись були у нас у великім числі, але винищено їх для пошукуваних шкірок. З вивірок літопис згадує білу вивірку, якою платили дань поляни, сіверяни і вятичі. На Поліссі, у землі деревлян жили чорні куниці. Не знати, чи був де у нас чорний лис, якого футро вважали за найтепліше з усіх; теплоту чорних лисів доказав один арабський каліф, завиваючи пляшку з теплою водою в різні футра і виставляючи їх на мороз.

Через таке багатство звірини ловецтво було найдавнішим заняттям словян. Про це говорить давній наш літописець, коли описує обичаї словянських племен, «всі вони ловили звіря». Мясо дичини давало поживу, футро йшло на одяг і на продажу або обмін за інший крам; футрами і шкірами платили також головні данини.

Лови відбувалися на різні способи. Найчастіше ловили звірів у сіті, якими заставляли місця, де звірі переходили. Такі сіті звалися «перевіси» або «перевісища». Також ішли на звіря з рогатиною; це .був короткий спис, з гострим кінцем і поперечкою, що не давала звіря перебити наскрізь. Пізніше полювали теж кінно. Зпоміж перших князів ловами займалася Ольга; літопис згадує її «ловища» тобто місця ловів у землі деревлян.

По лісах, багнах і степах жила різнородна птиця. Орел, сокіл, яструб, кречет, каня, кобець, крук, журавель, гуска, качка, чапля, чайка, бузько, лебідь — всі ці назви стрічаються в словянські часи. Лови на них мали на меті не якусь більшу користь, а ловецьку приємність; стріляли їх з луків, або ловили при допомозі вивчених соколів і яструбів.
Рибальство
У ріках й озерах тиснулась великою масою риба. Майже усі назви риби словяни мають окремі від інших народів, видно самі вчилися рибальства і самі рибу називали. Головні роди риби були щука, линь, пструг, окунь, угор, осетер, плотиця.

Рибу ловили найбільше сітками, що мали різні назви, як «невід», «мережа», також і вудкою.

Українські рибалки запускалися також на Дніпровий лиман і Чорне море і зганяли звідси грецьких рибалок з Херсонезу. В умові з Ігорем 944 р. греки вимогли таку постанову: «Як Русь зустріне корсунян, що ловлять рибу у усті Дніпра, нехай не робить їм ніякого лиха».
Бжільництво
У своїх відвічних лісах наші предки навчилися бжільництва або бортництва. Бжолу зразу ховали у дуплах або у дірах, вирубаних у пнях лісових дерев; така діра звалася борть, а пасішник — бортник. Є ще дотепер в Галичині село Бортники. Пізніше робили вже улиї з колод, які можна було переносити з місця на місце. Згадує про це арабський письменник ібн-Дусте: «Словяни роблять з дерева скриньки подібні до діжок, там ховають бжолу; це зветься у них улидж (улий)». Назви «матка» і «трутень» відомі вже в ті часи.

Мед мав тоді високе значіння у господарстві, роблено з нього напиток. Знаємо вже оповідання про помсту Ольги, як вона приказала варити меди на поминки по своєму чоловіці. Деякі племена платили дань медом. Мед і віск вивозили також на продаж за границю і поруч зі шкірами це були головні продукти давнього господарства.
Хліборобство
Словяни знали хліборобство з дуже давніх часів, але у їх лісовій стороні мало було доброї землі і рільництво поширювалося поволі. Тому й деякі грецькі та арабські письменники говорять, що словяни не люблять роботи на полі. Аж пізніше, як словянські племена ввійшли у більш родючу лугову смугу, хліборобство знайшло добрі основи і стало головним заняттям наших предків. В Х ст. навіть у малородючій країні деревлян були всюди управлені поля. Арабський подорожник Ібрагім ібн-Якуб хвалить вже словян за їх пильність і робучість: «Пильнують хліборобства і добувають собі прожиток краще, як усі народи півночі».

Ріллю орали зразу ралом або сохою; це була звичайна кривуля з дерева, що гострим кінцем порола землю. Пізніше появився краще зроблений плуг з окремим «лемішем». Коли почали вживати борони, цього не знаємо. Мотика і лопата були від найдавніших часів. Необроблена земля мала різні назви: ляда, цілина, угор; оброблена звалася рілля або нива. Сіяли городину й озимину.

Зі збіжжя зразу найбільше поширене було просо. Про це говорять і грецькі письменники й арабські. Ібн-Дусте оповідає: «Більш над усе сіють просо. У жнива беруть просо у кірці, підносять до неба і кажуть: Господи, ти давав нам страву, дай і тепер її досить!». З хлібних родів збіжжа словяни управляли теж жито (звалося «рожь»), пшеницю, ячмінь, овес. Ці роди збіжжа знайдено у поганських могилах сіверян і деревлян. Гречки ще не було. Збіжжа разом називали «житом».

Колосся зразу зривали рукою, але скоро поширився серп. Перші серпи були кремінні, пізніше залізні. З давніх часів згадується також коса і клепач до неї, та граблі. Збіжжя вязали у снопи, звозили на гумно, молотили ціпами, віяли і ховали у засік або «сусік». Зерно мололи на жорнах або товкли. Первісні жорна це камінь з видовбаною дірою; сипали там зерно і другим круглим каменем розтирали. Солому вживали на стріху.

Городин словяни знали небагато, мабуть тільки мак, ріпу, часник і цибулю (звалася «лук»). Зі стручкових рослин був горох, біб і сочевиця. Сіяли також лен і коноплі на виріб полотна.

З овочевих дерев росли у нас дико яблуні, груші, сливи, черешні, але ніхто ще їх не щіпив.
Скотарство

Давні письменники кажуть, що словяни мали небагато худоби. «Худоби до роботи у них мало, а коней верхових має тільки один князь», оповідає араб ібн-Дусте. А цісар Константин Порфирородний каже, що у нас цілком худоби не було: «Русь силкується мати згоду з печенігами; бо від них вона купує корови, коні і вівці, із того живе лекше і вигідніше; бо з названої худоби нічого нема в Руси».

Такі оповідання очевидно перебільшені. У словян здавна були різного роду домашні звірята; їх кістки знаходяться у словянських могилах. Правда тільки те, що худоби було у нас менше, як у степових народів і звідтам словяни худобу купували або приводили з воєнною добиччю.

Деяких родів худоби може словяни доховалися самі. Так сірий український віл це та сама порода, що дикий тур; зроблено докладні поміри черепів і виявилася ця подібність. Таксамо у наших степах стрічалися дикі коні, пізніше називано їх тарпанами. Нераз відбувалися на них лови і треба було немалої зручности, щоби такого коня зловити. В далеко пізніші часи запорожці уміли коней «вибивати з дика» тобто присвоювати.

Коней було у нас доволі багато; підчас походів на Візантію князі висилали частину війська кінно степами до моря. Але доброї кінноти ще не було; Святослав у Болгарії виставив проти греків дещо кінного війська, але воно не дотримало місця ворогові.

Що у словян були вівці, це бачимо з деревлянської приповідки: «як внадиться вовк між вівці, то повиносить усе стадо».

У степових народів мало була поширена годівля свиней. Геродот каже про скитів: «Нема у них звичаю жертвувати свиней, навіть годувати їх у своїм краю зовсім не хочуть». Інакше чуємо про словян: «Вони пасуть свиней ніби овець» говорить ібн-Дусте.

З домашньої птиці були вже напевно кури; у словянських могилах знайдено курячі кістки і лушпиння яєць. Деревляни тримали голубів у голубниках.

Товаришем та приятелем людини був уже тоді пес. На похоронах господаря забивали його улюбленого собаку. Але про кота нема ще ніяких згадок.
Одяг
Нераз уявляємо собі, що теперішній селянський одяг, це давний одяг словянський. Але справді річ мається інакше. Навіть найзвичайніша і невибаглива селянська ноша з далекої закутини Полісся це вже одяг, що протягом століть перейшов багато змін і мабуть нічого не залишилося у ньому із прасловянських часів. Вже й у давні часи одяг нераз змінявся, бо таксамо як нині, люди охотно переймали чужу моду і готові чужосторонні одежі.

Простий словянський одяг складався зі штанів, сорочки і свити. Штани були найважливішою частиною одежі. Грек Прокопій оповідає про словян: «Деякі не мають ані сорочки ані плаща, але тільки в коротких штанах стають битися з ворогами». Ібн-Дусте каже про Русь: «Штани носять широкі, сто мір іде на кожні; одягаючи такі штани, збирають їх коло коліна і привязують до нього». Штани появилися вперше у словян і інших середнєвічних народів; старовинні греки і римляни цієї частини одягу не знали. Словянська назва штанів була «ноговиці» або «гаща»; у гуцулів ще дотепер називаються вони гачі. Цілий одяг звався «порти».

Сорочка або «сорочиця» була довга або коротка; таксамо різного вигляду була свита, одяг з рукавами. Носили теж плащ щось як опанчу чи кирею, без рукавів; спинали його запинкою на рамені. Назва кожух походить від кожі — шкіри. Зразу далеко більше одягів було зі шкіри і футер, бо диких звірів було багато і кожний міг футро добути. Полотно було дорожче, бо ткацтво ще не дійшло до розвитку.

Заможні люди одягалися у різнороднішу одежу. Араб ібн-Фадлан описав нам одяг, в який прибрано помершого багатого купця: наділи на нього широкі штани, панчохи, чоботи, куртку і шовкову свиту з золотими гудзами, а на голову шапку, обшиту соболем.

У словянських могилах знаходяться подібні одяги з шовку й оксамиту, ткані золотом і сріблом з дорогими ґудзиками. Пояси бувають ремінні або ткані. При поясі була нераз мошонка на підручні речі, як ніж та кремінь й огниви щоб кресати вогонь. Чоботи бували невисокі, гостроносі, деколи теж з холявами.

Варяги, а за ними й словяни, любувалися у різнородних прикрасах. Носили нашийники, бранзолєти, перстені, а жінки також намиста із скляних, камяних або металевих коралин, заушниці, ковтки й інше.

Ібн-Фадлан так пише про жіночі прикраси: «Кожна жінка в них має на грудях коробочку, залізну, мідяну, срібну або золоту, відповідно до стану і заможносте чоловіка; така коробочка має каблучку і до неї причеплений ніж, також на грудях. На шиї мають золоті і срібні ланцюги. Як чоловік має десять тисяч діргем (срібний гріш), купує жінці ланцюг, як має двадцять тисяч, купує два ланцюги, і так кожного разу, як прибуває в нього десять тисяч діргем, дає жінці нового ланцюга, так що деякі мають багато ланцюгів на шиї. Найкраща оздоба у них зелені коралі зі скла; всяким способом намагаються їх здобути, купують одну коралинку по діргемі і з них нижуть намиста своїм жінкам».

Але деякі визначні люди убиралися дуже просто: Святослав мав на собі звичайну білу одіж і нічим не відрізнявся від товаришів.
Їжа
Великі пущі, де жили словяни, достарчали багато звірини і наші предки найбільше живилися дичиною. Деякі племена їли всяке мясо, інші вважали нечистим мясо бобрів, вивірок, лисів, хомяків і ін. Пізніше поширилася домашня худоба. Словяни споживали не тільки мясо волів, корів, овець, але й коней. Мясо пекли або варили у казанах. Здавна уживали також молока, і коровячого і кобилячого, і робили сир. Пізніше кобиляче молоко вважали нечистим і також перестали їсти коняче мясо.

Можна було також їсти доволі дикої птиці, а з домашньої уживали кури і від них яйця. Риби також мали досхочу, але рак не був у пошанівку; була приповідка: «Не звір серед звірів їжак, не риба серед риб рак».

Далеко менше знали рослинної їжі. Каші вживали мало; найбільше поширене було пшоно з проса і «сочиво» з сочевиці, їли також варену пшеницю, часом з медом. З городини була тільки ріпа, чосник, цибуля, мак; пізніше з Греції прийшли огірки, а на іншу городину треба було чекати ще кілька століть. До страв вживали також рослинного олію.

З муки пекли паляниці і хліб. Муку заливали окропом, додавали квас (дріжджа), місили тісто і пекли у печі. Мука була груба, з жорен, кращих родів муки ще не знали. Не знати, коли навчилися варити тісто.

З напитків здавна був мед. Словяни вживали питного меду понад міру, впивалися часто до нестями, як це читаємо у літописі про деревлян. Любили також кисіль; муку розмішували у воді, варили її і підливали медом, розведеним водою. З Греції приходило вже вино і варяги вживали його радо. «Вони дуже охочі до вина, пють його день і ніч, так що деколи хтось з них і вмирає з чаркою в руках», каже про Русь ібн-Фадлан.

Будівництво
По словам візантійського історика Прокопія, анти жили в дебелих «хижах», що їх будували з хворосту й обмазували глиною. На різьбах кольони цісаря Траяна в Римі, де зображено оселі даків, мешканців долішнього Дунаю, бачимо поверхові доми серед обширних подвір, обведених частоколом. На обісті стояли господарські будинки — стайні, стодоли, шпихлірі, тощо. Напевне подібні до будинків даків були й будинки наших найстарших предків. Будинки багатих, як і тепер, різнилися від будинків убогих. Останні вдоволялися одною «клітю» або «зрубом», що в ньому не було комина ні вікон. Світло входило й дим виходив дверми. Заможніші будували по дві «кліти» — теплу з печею й «холодну» без печі, де жили літом. Будинки багатіїв звалися «палатами» або «хоромами». В партері таких «хоромів» були «підкліти» або «клітини» (комори), над ними була властива домівка — одрина, або спальня. Нерідко бувало й відкрите «крильце» на поверсі, в роді нинішнього ганку чи балькону. Траплявся й другий поверх з «теремом» або світлицею, а над цілим будинком підіймалася сторожева башта. При таких будинках можна вже говорити про первопочини архітектурного мистецтва на Україні. Багацькі доми були будовані не тільки з увагою на потребу й вигоду, але й на красу, на естетичне вражіння. Для цього особливо чепурилися покрівлі будинків. Звичайно ставили покрівлі на два гострі спади, при чому хребет покрівлі закінчувався мальованим гребенем, що його звали «кнезьком». Кінці «кнезька» украшували різьбленими орнаментами на подобу сонць та кінських голов. Крім деревляних будинків ставили й муровані, хоч рідше. Літопис згадує мурований «Ольгин двір», а поблизу Десятинної церкви в Києві розкопано фундаменти якоїсь старшої мурованої будівлі, що була мабуть княжим теремом. Тут таки найдено останки мармурової узористої долівки. Стіни теремів покривали матерійними опонами та килимами, а стелі розмальовували в різні фантастичні взори.

В деяких місцевостях, замість деревляних хат будували землянки, що їх нам описує арабський подорожник ібн-Дуст: «В землі словян буває такий великий холод, що кожен із них викопує собі щось в роді пивниці, покриває її деревляною, гостроконечною покрівлею, що то їх бачимо на християнських церквах, а на цю покрівлю нагортає землю. У такі пивниці пересолюються словяни з усією сімєю й узявши дров та каміння, розжарюють його до червоного. Колиж каміння розжариться, поливають його водою, з чого витворюється пара, яка нагріває землянку до того, що всі в ній скидають одежу.

Ібн-Дуст не каже, які це українські племена користувалися такими землянками. Мабуть належали до них деревляни, що літом жили в лісах під отвертим небом, а на зиму ховалися до землянок.

Обстанова
Найдавнішу обстанову українських домів творили лави, столи та стільці. Окрасою кімнат були пишно розмальовані скрині, замикані найвигадливішими замками. Ліжка появилися пізніше, їх місце довго заступає «постіль», розіслана просто на долівці. Килими, що ними покривалося все в кімнаті, привозили зі сходу, а згодом виробляли на місці.
Вірування
Кожна поганська релігія виказує цілу низку розвоєвих ступнів, з яких слід підмітити два найважніші: перший, це — фетишизм, коли народ обожає поодинокі сили природи, другий — політеїзм, коли ці сили стають в уявленні народу окремими богами й богинями, з точно окресленими ролями й ознаками почитання. Розвиваючись далі, політеїзм усталює родинні взаємини поміж богами, ставлючи на їх чоло найстаршого батька всіх богів й споріднюючи його з рештою богів. Така стисло окреслена родина богів була у греків, а відтак герман, але це не виключало рівночасного почитання поодиноких сил природи, що ставали божками.

Поганські вірування словян взагалі, а українців зокрема, відзначує своєрідна, молодеча невиробленість. Правда, вже наші предки — анти вірили в найвищого з богів, що володів громами, йому приносили жертви, складали рбіти й до нього зверталися з молитвами в прикрих хвилинах свого життя. Але ні в VI сторіччі ні три сторіччя згодом, не усталили українці розподілу роль та влади поміж поодинокими богами ані остаточно не оформили свого релігійного культу. Все тут було пливке й довільне й радше підходило під рівень чарів, забобонів і магії, ніж того, що звемо релігією. Рівночасно це не перешкодило тому, що коли на Україні завели христіянство, то воно не зразу стало релігією народніх мас, що продовжували свої давні чари, забобони й заклинання, при чому цілу низку давніх поганських богів переіменували на христіянських святців, а старі поганські обряди пристосували до різних христіянських свят. Можна сміло сказати, що масове поширення христіянства на Україні починається щойно від помонгольської доби. До того часу христіянство було вірою верхів, а маси жили в поганстві, формально тільки називаючи себе христіянами.
Сварог
У «Слові св. Григорія», де багато уваги присвячено залишкам поганства на охрещеній Україні, говориться на одному місці, що українці вірять у «Сварожитця». Назву подібну стрічаємо в мітольогії балтійських словян (Зваразіці), але коли в них це бог війни, то в нас Сварожитець чи Сварожич це бог вогню, а краще кажучи сонця, що сушить жито й дає йому змогу доспівати. В київському літописному списку з 1114 р. наведено оповідання про те, що в Єгипті володів колись Гефест, за якого почали люди кувати залізо та почався обряд вінчання. По ньому володів його син Геліос — сонце. Літописець аж двічі завважує, що той єгипетський Гефест, це наш Сварог, а його син — сонце, це наш Дажбог. Сварог, завважив літописець, це те саме, що литовський Теля, «великий коваль, що скував свойому синові сонце й кинув його на небо». Сварог чи Сварожич, це можливо той найвищий бог антів, що згодом уступив у нас місце Перунові — богові грому.
Дажбог
Чи справді Дажбог був богом сонця й сином Сварога чи Сварожича в первісній українській мітольогії, не можна сказати з певністю. Можливе, що і рід і ролю прироблено йому пізніше, але певне те, що був він божеством прихильним і доброзичливим для людей. Вказувалаб на те сама його назва від «давати» — Дажбог то Дайбог. Можливе теж, що в дійсності Дажбог не був божеством, а тільки молитовним зворотом «дай боже!», що потім в уяві літописців став окремим божеством.

Стрибог
Назва й істота цього божества невияснена. Дослідники називають його «богом зустрічі», що його внуками є вітри, прозвані так у «Слові о полку Ігоревім».
Перун
Найвиразніше з усіх поганських богів України зарисовується в нашому уявленні бог лискавки-грому — Перун. В Густинському літопису говориться, що Перун був найстаршим з богів; його зображували в виді чоловіка з дорогоцінним каменем у руках і йому, як головному богові, приносили найбільші жертви. В договорі з греками в 944 р. хрещені українці присягали в церкві Іллі, а погани клялися перед кумиром (ставником) Перуна й Велеса. Коли князь Володимир заволодів Києвом, то поставив кумирі на холмі назовні теремного двора: «Перуна деревляного, а голова його срібна, а вус золотий», як каже літопис. Крім цього поставив Володимир кумирі Хорсові, Дажбогові, Стрибогові, Симарглі й Мокоші. Скрізь, при всякій нагоді, імя Перуна ставили на першому місці, йому теж припало найбільше ганьби й поневірки, як Володимир охрестив Україну. Ставник Перуна волочили кіньми, били палицями й топили у воді. По своїй природі, Перун, хоч і був грізним богом лискавки й грому, але він був теж богом життєдайного дощу, а його грім не тільки вбивав і запалював, але й проганяв засуху, задуху й смерть. З іменем Перуна звязано на Україні багато місцевостей та урочищ. В жертву Перунові приносили не тільки тваринні жертви, але й людські, з невільників узятих в бою. Літопис оповідає про двох варягів — христіян, яких принесли в Києві Перунові в жертву.
Велес
Неменче почитаним від Перуна був на Україні бог тварини — Велес або Волос. Ідол цього бога стояв в XI сторіччі в Ростові. Перше аніж став богом тварини, був мабуть Велес, подібно, як Сварог і Дажбог богом сонця, бож не даром у «Слові о полку Ігоревому» співець Боян прозваний «Велесовим унуком». Коли прийняли христіянство, заступив місце Велеса св. Власій, так само як прикмети Перуна переніс народ на св. Іллю.
Інші боги
Про решту поганських богів України не можна сказати й того, що ми сказали про Сварога, Дажбога, Стрибога, Перуна та Велеса. Поза їх назвами не збереглося до нас нічого: ні їх місце на українському Олімпі, ні їх роля в людському житті невияснені.
Храми

Про існування в нас поганських храмів літопис не говорить. Але з висловів ужитих літописцем при описі чужосторонніх ідолопоклонних обрядів догадуються деякі вчені, .що були в нас і храми. Староукраїнське слово «капище» могло означати або вівтар, або храм, що міг теж називатися і «требницею», як звалися в нас взагалі місця, що на них приносили жертви богам.
Ідоли
Ідоли були в нас переважно деревляні, про що говорять між іншими насмішки чужинецьких христіян над предками, мовляв: «боги ваші — дерево, роблені руками сокирою й ножем». Але бували й мальовані. В одному з літературних джерел XI сторіччя говориться, що українці, які придержуються ще поганства, «в неділин день покланяються намальованій по людській подобі жінці».

З, памятників українського ідолопоклонства збереглося до нас усього два, тай то сумнівного походження. Перший, це камінний плоскоріз в печері біля села Буші на Поділлі, другий це ославлений ідол Світовида, найдений в Збручі й тепер збережений у польській Академії Наук у Кракові.

В плоскорізі в печері біля села Буші добачують учені сцени з українського поганського культу. Зображує вона чоловіка з чашею в руках, навколішках під деревом, що на ньому сидить півень. Позаду чоловіка стоїть олень з розложистими рогами. Різьба виконана грубо, але нема певности, що вона справді походить з дохристіянських часів на Україні. Так само непевним є вік ідола Світовида, бога, про якого не знають на Україні сучасні джерела; є це покритий різьбами стовп, закінчений чотирма безбородими обличчями. В 1850 р. виловили в р. Липиці біля Рогатина в Галичині фігуру з чотирма головами й стількиж, кругле кованими, ногами. Тогочасний панотець поблизького села Лопушної звелів перекувати фігуру на хрест, що й досі там стоїть на чотирьох ногах, які заціліли ненарушені. Можливе, що й це був якийсь поганський ідол, хоч певно цього сказати не можна. В стіну латинської катедри в Дрогобичі вмуровано дивоглядну камяну голову й руки, що на думку декого з дослідників мають бути останками поганського ідола. Як досі, то питання усіх тих «ідолів» нерозяснене науково.

Пережитки поганства
Те, що ми так мало знаємо про поганський світогляд України, не випливає виключно з того, що він був невироблений і неусталений. Дуже багато причинилося до цього становище христіянського духовенства, що за всяку ціну старалося затерти сліди поганства й тому робило все можливе, щоби в уяві і памяти народу знищити все, що тільки відносилося до поганського культу. Робота христіянського духовенства була тяжка і не все могла похвалитися успіхами. Коли княжі урядовці скинули ідол Перуна й привязали його коневі до хвоста, то, як пише літописець, «плакав невірний народ, дивлючися на свого почитаного кумира». На самому плачі не скінчилося. Правда, ми не знаємо про те, щоби народ виступав коли проти христіянських місіонарів, бив їх чи вбивав. Для цього мав українский народ забагато вродженої терпимости й вирозуміння для чужого світогляду. Але знаємо, що український народ зберіг память про своїх богів і вмів зберегти їх культ у найрізнородніших христіянських обрядах. Давні поганські боги, а в першу чергу їх дрібний нарибок, всі оті біси, дідьки, домовики, лісовики, болотяники, мавки, русалки, водяники і як вони там не звалися, всі вони не переставали не тільки жити в народній уяві, але й далі грали свою ролю в житті простолюддя.

Тимто серед українського простолюддя заціліло досі ще стільки різних обрядів, що ні народ не має уявлення про їх властивий змисл, ані вони не мають нічого спільного з христіянством. Отак давні Зелені Свята зійшлися з Сошествієм ст. Духа, Іван Хреститель став Іваном Купалом, а в «огнях святойванської ночі» заціліли незнищенні чари предвічньої, поганської казки про щастя. Тимто пророк Ілля перейняв на себе всі риси Перуна, тваринного бога Велеса заступив св. Власій і т. д.

Як глибоко був на Україні закорінений поганський світогляд, що зацілів не тільки під покришкою христіянських обрядів, але у своїй первісній формі справжнього ідолопоклонства, свідчить подія, яка трапилася на Україні недавно, бо в половині минулого сторіччя.

Було це при розкопуванні т. зв. Чортомлицького кургану на Україні. На вершку кургану стояла камяна «баба»; «баби» це грубо висічені в камені постаті жінок, що їх дуже багато залишили на Україні кочовики. При розкопуванні кургану, прийшлося зняти фігуру з могили й покласти внизу. Це викликало невдоволення серед довколичного селянства. Виявилося, що «баба» була помічною у випадках лихоманки. А коли того літа випала посуха, то народ був певний, що це кара за знеславлення баби. Згодом поставили бабу на недалекій могилі. Трапилося, що раннім ранком підійшла до баби селянка з дитиною, поклонилася тричі фігурі й підняла дитину до баби. Відтак поклала біля баби мідяну монету й відійшла. Селянка приходила молитися до баби, щоби вона спасла її дитину від лихоманки. Не був це відірваний випадок. На старому місці баби в землі, найдено дрібну монету не тільки з XIX, але й з давніших сторіч.
Подружжя
Вже найстарший літопис говорить про те, що не всі українські племена в однаковий спосіб заключували подружні звязки. Одні з них визнавали обовязковим свого роду подружній контракт, де жених умовлявся не тільки з судженою, але з її «родом», при чому сам акт сватання і вінчання обходився урочисто, а другі тих формальностей не визнавали. До перших належали найкультурніші зпоміж східньо-словянських племен — поляни, до других сіверяни й деревляни.

«Деревляни — говорить літописець — жили звірським способом, по худобячому. Вбивали один другого, їли все нечисте, а весіль у них не було, але поривали дівчат біля води». Подібно й сіверяни — «жили в лісі, як усяке звіря, їли все нечисте і були в них розмови про сороміцькі речі перед батьками й перед жінками і не було в них весіль, тільки ігрища поміж селами. Сходилися на забави, на танці та на всякі бісівські пісні й тут поривали собі жінок, як хто з котрою зумовився. Мали по дві й по три жінки», залежно від заможности. В князя Володимира було до його схрещення — кількасот жінок.

Очевидно не слід брати висловів літописця про «звірскість» неполян дослівно. Певно, що поляни були найкультурніші, але і з їх племінними сусідами не було вже так зле. А ті «поривання» жінок на ігрищах теж не були такі вже дикі й позбавлені звичаєвого обряду. Ці «бісівські» ігрища поміж селами мали не тільки звичаєвий але й релігійно-культурний характер. На ці ігрища сходилися члени різних родів з дочками — умисне на те, щоби їх «поривали». А що звичай велів «пімстити» кривду, то з часом ця «кривда» лягла в основу оплати, яку суджений складав родичам за їх «пірвану» дочку. Оплата за «вивід дівчини з роду» давалася звичайно вівцями та коровами. В племен, що не признавали звичаю «поривання» жінок, але трималися всіх формальностей сватання, цю оплату — віно, складав не суджений, але навпаки — родичі судженої женихові.

Подібно не без глибокого змісту було «поривання» дівчат біля води. Керниці й джерела користувалися в поганській Україні особливою пошаною, вважалися святими місцями й таке «пірвання» дівчини біля води мусіло мати свій суто обрядовий церемоніял. Цей звязок подружжя з водою утримувався серед українського простолюддя довго по прийняттю христіянства. Довго іще «водили молодиць до води», проти чого виступали разураз христіянські проповідники.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   60


Характеристика перших князів
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации