Голубець М. Велика історія України - файл n1.doc

приобрести
Голубець М. Велика історія України
скачать (4794 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc4794kb.08.07.2012 15:40скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   60

Під владою хозар
Традиція про перших київських князів є убога і непевна — це доказ, що ці князі не мали ще більшої сили і значіння. Не тільки не поширили своєї влади на дальші племена, але навіть не все могли утримати незалежність своєї землі.

Найдавніший літопис подає нам оповідання про те, що поляни були під владою хозар. Хозарська держава, як уже знаємо, з початком VIII сторіччя поширила свої границі знад Каспію і Волги на Дін і дійшла до Дніпра. Хозари вели широку торгівлю і старалися опанувати великі ріки, що були головними комунікаційними шляхами. Змагали вони до того, щоби у своїх руках зосередити весь торг продуктами лісового господарства, що йшли з середини східньої Европи. Вони підбили зразу племя вятичів, сіверян і радимичів, пізніше запанували вони також над полянами.

В який спосіб це сталося, наш давній літописець не вмів пояснити докладніше. Він каже тільки, що хозари знайшли полян у їх оселях на горах над Дніпром. «І сказали хозари: платіть нам дань. Нарадилися поляни і дали їм від диму (тобто замешканої хати) меч. І хозари понесли до князя свого і старшин та сказали: знайшли ми нову дань. Вони запиталися, звідки. Ці сказали: в лісі, на горах, над рікою дніпровською. Тамті питалися, що саме дали. Вони показали меч. Тоді хозарські старці сказали: не добра ця дань, княже. Ми воювали зброєю гострою з одного боку, тобто шаблями, а у них зброя гостра на обі сторони, тобто меч. Будуть вони брати дань з нас і з інших країн. Так і сталося пізніше».

Хозари опанували Київ десь з початком VIII ст. Хозарська влада не була мабуть тяжка, бо хозари не мішалися у внутрішні відносини підбитих племен, а тільки стягали з них дань. Вятичі платили шеляг від рала, поляни, коли вірити літописцеві, давали меч з кожної хати.

Памяткою хозарської влади залишився титул, якого вживали пізніше київські князі; так нпр. письменник Іларіон називає Володимира Великого «великим каганом»; це слово стрічається й у «Слові о полку Ігоря».
Варяги
Серед важких спроб і невдач народжувалася державність на Україні. Різні наші племена змагали до широкої організації, єдналися у союзи, будували великі укріплення, займали просторі території. Держава дулібів на Волині мала свою славу навіть в арабів. Київ був живим торговим, і політичним центром і до нього прямували різні народи. Але все таки не вдалося нашим предкам збудувати сильної і трівкої держави, що моглаб оборонитися від ворожих наступів і перегрівати всі історичні бурі. Така держава повстала, щойно як прийшли з півночі варяги.

Варяги — «заприсяжені дружини», походили із Скандинавії. На заході називано їх норманами, людьми півночі. Під кінець VIII віку а вони почали масово покидати свою убогу, холодну батьківщину і шукали щастя у далеких морських виправах. Єдналися у дружини під проводом ватажків — кунінгів (князів) і на човнах пускалися морем у різні сторони. Виправлялися до близької Данії, до Англії, на побережжа Франції, доплили до Еспанії, перепливали ціле Середземне море аж до Малої Азії. Перші вони за людської памяти переплили Атлянтійський океан і попри Ісляндію дісталися до Гренляндії і Лябрадору — були першими відкривцями Америки на кількасот років перед Колюмбом. Таксамо часто пускалися на Балтійське море і гирлами рік плили до середини східньої Европи.

Варяги були мореплавцями, вояками, розбишаками і купцями. Жадоба слави і добичі гнала їх з країни до країни. Сміливість, відвага аж до одчаю, погорда смерти — це прикмети цих лицарів — вікінгів. У стрічі з противником були рішучі і безоглядні. З димом пускали ворожі оселі, без милосердя вирубували людей, забирали й вивозили з собою все, що мало якусь ціну. При своїй відвазі і очайдушности були також практичними купцями; невільників та добичу, добуту грабіжю, висилали великими транспортами до країн, де можна було її корисно продати.
Варяги у Новгороді
У східній Европі варяги опанували наперед прибалтійську смугу. Німан, Двина, Нева з притоками й системою озер, це були вигідні шляхи, якими варяжські фльотилі без труду могли дістатися у глибину краю. Зразу підбили вони прибережні племена фінів, потім дійшли до землі словін в околиці Ільменського озера. Не відразу зайняли ці країни. Місцеві племена ставили їм опір і треба було низки нападів і походів, щоби ці землі трівко опанувати. У здобутих околицях варяги ставили свої городи, що рівночасно були їх торговими осередками. Зчасом витворилася тут сильна державна організація, якої осердком був Новгород над озером Ільмен.

Про прихід варягів літопис дає своє оповідання, в якому справа зображена так, немов то словяни самі запросили варягів до себе.

Варяги домагалися дані від словінів, але ті виступили проти напастників і вигнали варягів за море. І почали самі собою володіти. І не булої у них правди і повстав рід на рід і були у них чвари, самі почали воювати з собою. І сказали собі: пошукаймо князя, що володів би над нами і судив нас справедливо. І дали знати до варягів: земля наша велика й багата, але ладу у ній нема, прийдіть княжити і володіти над нами. Прийшли тоді три брати варяги з своїми родами і стали князювати: Рюрик в Новгороді, Синеус на Білоозері, Трувор в Ізборську.

Це оповідання про «покликання варягів» у давні часи приймалося з повним довіррям, — нераз навіть було аргументом у політичних дискусіях. Але історична критика доказала, що тут, таксамо як у інших літописних оповіданнях є тільки далекі неясні відгуки минулого. Не таким мировим способом, а серед боїв і жертв добули собі варяги владу над словянами.
Русь
Норманські завойовники були відомі також під іменем Руси. З цією назвою стрічаємо варягів завсіди у візантійських джерелах: «Варангой Рос». Від цього імени і новгородська норманська держава і пізніша державна організація цілої східньої Европи зі столицею у Києві дістала назву Руси, руської держави. Довгі часи назва Русь була національним іменем українського народу; дотепер ще у далеких малосвідомих околицях уживається назва русин, руський.

Що означала ця назва і звідки вона походила, про це були різні думки і дотепер ще нема про це згоди між вченими дослідниками. Літописець каже, що Руссю звалися ті варяги, що з Рюриком прийшли до Новгороду; пізніше від варягів це імя перейняли словяни: «від варягів прозвалися Руссю, а перше були словіни». Деякі історики погоджуються з цим поглядом і думають, що слово Русь принесене із Скандинавії. Інші здогадуються, що назва Руси залишилася по готах, з часів їх побуту на Україні; інші бачуть у «Руси» корінь іранський, ще інші кельтійський. Акад. Грушевський зібрав докази, що в княжі часи назва Русь була однозначна з Київщиною, нпр. руський боярин означало стільки, що боярин з Києва; на цій основі наш історик висловлює погляд, що Русь це споконвічна назва полян, однозвучна з іменем річки Росі, що теж була у київській землі.
Варяги — Русь на Чорному Морі
З півночі, із Новгороду, варязькі дружини стали прямуватися на південь, на Україну. До Ільменського озера від полудня входить ріка Ловать; цією природною дорогою ішли варяги на південь, а від верхівя цієї ріки зверталися до Двини та горішнього Дніпра. На низькому вододілі цих рік був т. зв. волок: човни перетягалися сушею від одної ріки до другої, мабуть на приготованих до цього круглих вальцях.

Дніпром переходили вікінги через землі кривичів, радимичів, дреговичів, деревлян та полян, а дальше до Дніпрових порогів, до лиману і на широкі простори Чорного моря. Це був славний «путь із варяг в греки», шлях від Балтійського до Чорного моря. Коли, в яких відносинах, серед яких подій, якими способами і жертвами варяги перейшли цю дорогу, про це не знаємо майже нічого. Не були вони перші на цьому шляху, бо споконвіку передиралися сюди різні купці і войовники; але серед первісної природи, у рідко заселених околицях треба було все наново й наново шляхи простувати. Варяги були останніми відкривцями цієї дороги, з того часу вже тут ніколи не переривався рух і жива комунікація.

Мов повінь з гір так несподівано впали варяги на Чорне море. Спокійні, від віків ніким не непокоєні побережжя Криму, Малої Азії і царгородської сторони знайшлися нараз в огні війни і розбишацьких нападів. Яке вражіння робив на греків цей новий наступ «варварів», про це маємо свіжі сліди у сучасних житіях святих.

В житію св. Георгія Амастридського збереглося оповідання про напад Руси на початку IX віку на місто Амастриду, в Малій Азії, недалеко Синопи, на яку пізніше нераз налітали своїми чайками запорожці.

«Напали варвари Рос, нарід як то всі знають, жорстокий і немилосердний, що не знає ніякої ласки для людей. Подібні до звірів своєю вдачею, нелюдські своїми вчинками, самим виглядом виявляють жадобу крови, не мають втіхи ні в чому, тільки в убиванні. Оцей нарід, погибельний і ділом і іменем, почав руїну від Пропонтиди (море Мармара), перейшов дальше поберіжжа і дійшов до батьківщини святого; вирубував немилосерно усіх без різниці пола і літ, не жалів старих, не минав дітей, але всім ніс смерть озброєною рукою. Руйнує церкви, поганить святощі; ставить свої вівтарі, складає беззаконні жертви; шанує сіножаті, джерела й дерева».

Легенда оповідає, що дальший наступ Руси затримав св. Георгій своїм чудом. Напасники ввійшовши до церкви, побачили гробницю святого, думали, шо там заховані скарби і почали розкопувати могилу. Але в цій хвилині «ослабли їм руки і ноги і звязані невидними кайданами стояли нерухомі, нужденні, повні дива і страху»...

Про подібне чудо оповідає житіє св. Стефана Сурожського у Сурожі (тепер Судак) на Криму, що відноситься до події з початку IX віку.

«Небагато років проминуло від смерти святого, як прийшов великий руський похід з Новгорода, князь Бравлин, дуже могутній; він знищив краї від Корсуня до Керчі і з великою силою прийшов до Сурожа. Десять днів билися тут з собою, а по десятьох днях Бравлин силою переломив залізні ворота й увійшов з мечем до міста. Увійшов до церкви св. Софії, розбив двері і пішов туди, де був гріб святого. І в той час заслаб, лице його обернулося взад, лежав і точив піну. І закричав: «Великим чоловіком є тутешній святий, ударив мене по лиці і лице моє обернулося взад». Та сказав своїм боярам: «Поверніть усе, що ви взяли». Вони повернули все і хотіли вже князя взяти звідтам, але князь кричав: «Не рухайте мене, нехай лежу, бо хоче мене зломити старий святий муж, притиснув мене і душа хоче вийти з мене». Та сказав: «Скоро виженіть військо з цього города і щоби вояки не взяли нічого»... І врешті Бравлин переконаний чудом охрестився.

Це припадкові звістки, які маємо про варязькі походи на Чорне море. Таких походів було певно далеко більше, це видно хочби з того, що Чорне море дістало імя Руського моря. Ця назва стрічається і в літописі і у західніх письменників. З варягами появилася нова сила, що мала відтепер рішати про долю чорноморських країв.
Аскольд і Дир
Варяги не тільки користувалися Дніпровою дорогою, але й опанували землі, що лежали по обох сторонах ріки. Коли і яким способом поширилася тут їх влада, про це не знаємо майже нічого. Можемо догадуватися, що варяжські дружини здобували наперед укріплені городи, що були над Дніпром, як нпр. Смоленськ і Любеч, а звідтам підбивали вже дооколишнє населення. Таким способом дійшли до Києва.

Літописець оповідає, що у Рюрика було двох розумних мужів, Аскольд і Дир; не походили вони з його роду, ані навіть не були боярами. Вони випросилися у Рюрика, що підуть з своїм родом на Царгород. Поїхали Дніпром і по дорозі побачили городок на горі. Питалися місцевих мешканців, який це город. Люди відповіли: «Були три брати, Кий, Щек і Хорив, вони поставили цей городок; але вони вимерли, а ми сидимо і платимо дань хозарам». Аскольд і Дир залишилися у Києві, зібрали багато варягів і почали володіти у полянській землі.

В цім переказі Київ зображений, як малий, незначний городок, В дійсности Київ мав уже парусот років існування за собою і був уже великим містом, найзначнішим над Дніпром.

Чи Аскольд і Дир княжили разом, чи може Аскольд на кільканацять літ попередив Дира, про це різно здогадуються історики. Імя Дира згадує арабський письменник Масуді: «Перший між королями словянськими то король аль-Дир. Він має великі міста, великі залюднені оселі; в столицю його держави приходять і мусульманські купці з різним крамом». Київська держава тоді вже заслугувала на увагу, коли про неї такими словами висловлюється подорожник араб; араби вели тоді торгівлю по цілому світі й уміли оцінити значіння кожної країни.
Похід на Царгород 860 р.
В недовгому часі Київ дав пізнати свою силу навіть могутній Візантії. Візантійська держава була спадкоємцем світлости старого Риму. У хуртовині переселення народів вона втратила значну частину своїх земель, але ще сильно трималася на балканському півострові. Константинопіль, «новий Рим» положений на межі Европи з Азією, був одним з кількох найбільших торговищ світа, притягав до себе купців з найдальших сторін. Поруч з тим столиця візантійських цісарів була незвичайно сильною фортецею; укріплена довкруги мурами і баштами, фосами і морем грізно дивилася на сусідів і ворогів, здавалася такою недоступною, що навіть араби у своїх підбоях не важили її добувати.

І проти цього грізного Царгорода рушили несподівано сили київської держави.

Візантійський цісар Михаїл виправився саме у Малу Азію, коли 18 червня 860 р. під Константинополем появилася київська фльота. Кораблів нараховано двісті — величезна морська сила! Наїздники переплили без перешкоди Босфор і підійшли під саму столицю. На місто упав жах. Царгородський патріярх Фотій (той сам, що не хотів признавати старшинства папи) у своїх проповідях нагадував пізніше цю грізну хвилину...

«Чи пригадуєте той страх, ті сльози і плач, в який ударило місто в останньому одчаю? Чи пригадуєте ту темну і страшну ніч, як життя у всіх нас збиралося зайти з заходом сонця і світ нашого існування мала проглинути глуха темрява смерти? Чи пригадуєте той час гіркий і тяжкий, коли прийшли до нас чужоземні кораблі, і подуло до нас щось суворе, дике, погибельне? Коли море тихо і спокійно розстелювало свій хребет, їм давало миле і легке плавання, а на нас піднімало суворі хвилі війни? Коли вони ішли попри місто зі зброєю і загрожували нам смертю від меча? Коли вся людська надія залишила людей і місто держалося надією на єдину оборону від Бога? Коли переляк і темрява Опанували розум й ухо прислухувалося тільки до одної вісти: чи вже вороги добули мур й опанували місто?»...

Але київські війська не думали добувати сильної твердині, вони шукали тільки добичі. Царгородці дивилися безсильно з мурів, як юрба наїздників опанувала передмістя, руйнувала доми, різала воли, коні, птицю, забирала на кораблі все, що тільки можна було забрати. Хто боронив свого майна, того стрічала смерть; варяги зробили страшну різню. «Все було наповнене трупами, в річках вода ставала кривава, джерел і ставів не можна було пізнати, так були закидані трупами; мертві тіла загноїли ріллі, завалили дороги, гори, горбки; долини і провалля нічим не різнилися від цвинтарів», оповідає своїм перебільшеним стилем патріярх Фотій.

Але наступ трівав коротко. Як несподівано появилася київська фльота, так несподівано відїхала. Причиною відступу було те, що цісар Михаїл дізнався про небезпеку, в якій опинилося місто і вернувся з походу. Фотій приписує відворот ворога опіці Божої Матері: побожне населення у процесії носило по мурах одіж Богородиці і на цей вид напасники завернули від міста. Пізніше повстала лєгенда, що святу одіж занурено у морі, піднялася буря і розбила кораблі Руси.

Візантійці не могли надивуватися відвазі і сміливости Руси. «Нарід не славний, нарід про якого дотепер ніхто не згадував, нарід, який ми ставили нарівні з невільниками — а таке здобув собі імя, такий став славний! Зневажуваний і бідний — дійшов до такого значіння і богатства. Жив десь далеко від нас, варварський, кочовничий, без зброї, без ніякого військового мистецтва — так сильно і нагло ринув на наш край, як хвиля морська... Ті, для яких грізна була колись сама чутка про ромеїв, — підняли зброю проти нашої держави і у долоні плескали і сподівались взяти столицю як гніздо птиці...»

Літопис каже, шо похід 866 р. був під проводом Аскольда і Дира. Оба князі ходили також проти печенігів, що тоді появилися вперше в степах і загородили Україні перехід до Чорного Моря. Печенізьку орду розбито.

Часи Аскольда і Дира були початком могутности Київської Держави. Київ вперше виступив не тільки як торговий город, не тільки, як осередок землі полян, але вже як центр надніпрянської держави яка розпоряджала значними воєнними силами і могла ставити чоло навіть всесильній Візантії.

Але ці перші організатори нашої держави трагічно покінчили вік.

ОЛЕГ, ІГОР, ОЛЬГА
Початки князювання Олега
Аскольд і Дир, як каже літопис, не походили з княжого роду, не були навіть боярами, а звичайними вояками з дружини Рюрика. Але заснували у Києві сильну державу і вважалися самостійними володарями. Не знаємо їх відносин до Новгорода, де був перший центр варяжських здобувців. Мабуть відносини не були добрі; київські князі либонь не признавали зверхности новгородської держави, може навіть ставили їй які перешкоди у поширюванні на південь. Поки жив Рюрик, відносини були може й напружені, але не приходило до явної ворожнечі. Але коли Рюрик умер (літопис кладе його смерть на 879 рік), владу і, обняв рішучий і енергійний Олег, опікун Рюрикового сина Ігоря. Він і пригадав некняже походження Аскольда й Дира і постановив усунути їх з Києва.

882 року Олег зібрав велике військо — варягів, підвласні фінські народи чудь і мерю та із словянських племен словін і кривичів — і рушив великим походом на південь. На Дніпровім шляху добув два найбільші городи, Смоленськ і Любеч, й осадив там свої залоги, а далі пішов на Київ. Про події у Києві літописець оповідає такий переказ:

«Прийшли до київських гір й Олег побачив, як княжать Аскольд і Дир. Поховав вояків у човнах, а інших позаду поставив, а сам поїхав з малим Ігорем на руках. Приплив під Угорське, заховав своє військо і прислав до Аскольда й Дира зі словами: «Я купець, ідемо до Греції від Олега і Ігоря княжича; прийдіть до нас, до родів своїх». Аскольд і Дир прийшли. Тоді вискочили всі з човнів і Олег сказав Аскольдові і Дирові: «Ви не князі і не княжого роду», — тут вояки винесли Ігоря — «а це син Рюрика». Й убили Аскольда й Дира, винесли на гору і там похоронили...»

Так говорив київський переказ. Не маємо змоги провірити, що в ньому правда, а що лєгенда — фактом є те, що в Києві почав княжити новий князь, Олег.

Памяткою по обох князях залишилися могили. Аскольдова могила є на Угорськім. Пізніше побудовано там церкву св. Миколи; може Аскольд був христіянином, бо є також вістка, що князь, який ходив на Царгород, при згоді з Візантією приняв христіянство. Могилу Дира показувано недалеко пізнішої катедри св. Софії, за церквою св. Ірини.
Держава Олега
Часи князювання Олега літописець кладе на 879—912 р., мав він княжити трицять три роки. Але ці дати сумнівні; одинока цілком певна дата, це 911 р., коли Олег склав договір з греками.

Олег був сильною індивідуальністю і постать його глибоко вбилася у народню память. Свідчать про це різні перекази, в яких князь виступає як мудрий, далекозорий володар. Був він відважний лицар-вікінг, водив свої війська у далекі, заморьскі походи, але рівночасно умів правити своєю землею і різнородні племена скував в одну сильну державну цілість.

По опануванні Київа і полянської землі Олег звернувся до сусідніх племен. Наперед підбив деревлян (883 р.); не пішло це легко, бо деревляни боронилися, але «примучив» їх і наложив на них дань з чорних куниць. Дальше рушив на сіверян (884 р.), які підлягали хозарам; хозарська держава почала вже підупадати й сіверяни добровільно піддалися під владу Київа; зате дістали меншу дань. З черги Олег завоював сусідніх радимичів (885 р.), вони платили йому, як і хозарам дань по шелягові від рала. Ходив походами також на уличів і тиверців, але у далеких степових околицях не зміг їх покорити. Ці два племена, а також дуліби і хорвати стали покищо тільки союзниками київського князя.

Таким способом володіння Олега сягали від Балтійського моря і Новгороду до середнього Дніпра. Головними городами на цій території були: Київ, Чернигів, Любеч, Смоленськ, Полоцьк, Псков, Новгород, Ростов. Значніші простори Ольгової держави лежали на півночі, у землях північних словян та фінів; з українських племен тільки найближчі до Київа признали владу Олега. Але вага держави все більше пересувалася на південь, на Україну. Олег переніс столицю своєї держави з Новгорода до Київа. «Це буде мати городів руських»,— сказав князь. Це було вимовним доказом, що українські землі виходять на провідне місце у східній Европі.

Організація Олегової держави була побудована на простих, військових основах. Рішаючим чинником був князь і на його дворі був осередок влади. По інших городах були намісники назначені князем, що також називалися «світлими і великими князями». Послух підбитих племен утримували княжі залоги, що складалися з самих захожих варягів. Пануюча верства була в цілости норманська, як це вказують імена «русинів», записані у договорах з греками. Держава головно стягала данини з покорених народів; в означений час військо виправлялося на «полюддя», і збирало дань у натурі, як шкіра, віск, мед і ін. У внутрішні справи підбитих племен князь не мішався; вони рядилися самі собою, під управою місцевих родових чи племінних старшин.
Торгівля
Продукти лісового господарства, зібрані з підбитих земель, були підставою київської торгівлі. Олегова держава обіймала цілий «шлях з варягів до греків» і мала змогу розвинути широкі торговельні звязки До того часу східньо-европейський торг був головно у руках хозарів що визначалися таким купецьким хистом як жиди. Тепер хозар відсунено від Дніпра, а всю торгівлю взяв у свої руки київський князь.

Цісар Константин Порфирородний оповідає широко про те, як виправлялися в ті часи купці Дніпром до моря.

Весною з усіх країн, що є під владою київського князя, збираються човни у Київі. Підвладні словяни, особливо кривичі, зимою вже вирубують дерево у лісах, роблять човни і на весну Дніпровими притоками везуть їх до столичного города. У Київщині перероблюють ще ці човни (видно на варязький спосіб), дороблюють керми і весла та вантажать на них усякий припас. В червні ціла фльота рушає з Києва до Витичева, дещо нижче на Дніпрі. Тут чекають три дні, аж зїдуться човни з усіх сторін. Тоді пливуть рікою і доходять до Дніпрових порогів.

Константин подає імена порогів у двох мовах — «руській», тобто норманській, та словянській.

Перший поріг зветься Ессупі, що в обох мовах означає «не спи». Це поріг вузький, але по середині його є скелі круті і високі, що стремлять немов острови. Вода бється об них і піниться, спадає водопадом і счиняє страшний гук. Подорожні не відважуються сюди плисти, але пристають поблизу, висаджують на суходіл людей, а інші речі залишають у човнах; роздягаються, пробують ногами, щоби не вдаритися на камінь і палицями попихають човен уперед. З великою обережністю між кручами й берегами переходять цей перший поріг.

Коли перейдуть небезпечне місце, забирають з берега решту люду і приходять до другого порога, що по руськи зветься Ульворсі, по словянськи Острівний поріг. І цей поріг подібний до першого, тяжкий і трудний до переходу; знову висаджують людей і переводять човни, як і попереду. Подібним способом переходять і третій поріг, званий Геляндрі, що по словянськи значить «гук порога». Дальше четвертий поріг, що по руськи зветься Аеіфор, по словянськи Неясит (Ненаситець), бо у скелях того порога криються пелікани. При цім порозі пристають усіми човнами до берега, висідають на суходіл і витягають човни з води.

Невільники беруть на плечі човни і переносять їх або перетягають аж за поріг; там спускають знову на ріку і човни пливуть далі. Пятий поріг по руськи зветься Варуфорос, по словянськи Вольний, бо він творить велике озеро; знов тут перепроваджують човни через закрути ріки. Шостий поріг, по руськи Лєанті, по словянськи Вручий тобто «кипуча вода», переходять так само. Пливуть звідси й до сьомого порога званого по руськи Струкун, по словянськи Напороже, це значить малий поріг. Дальше є брід, званий Крарійським; сюди переходять печеніги, як ідуть на Херсонез. Цей брід такий широкий як арена у цирку, а довгий, як далеко можна очима доглянути або стрілою дострілити. До цього місця доходять печеніги і тут бються з Руссю.

Як перейдуть це місце, пристають до острову св. Григорія (Хортиці) і тут складають свої жертви, бо є там величезний дуб. Жертвують живі птиці, хліб, мясо і що хто має. Щодо птиць кидають жереб, чи їх зарізати, чи пустити живими. Від цього острову вже нема небезпеки від печенігів. Звідси пливуть чотири дні, аж приїдуть до лиману на усті ріки Дніпра. Тут є острів св. Етерія (Березань); спочивають тут два або три дні, направляють свої човни, вітрила, щогли, керми.

Звідси пливуть здовж морського поберіжжя до устя Дністра і знову спочивають. При добрій погоді рушають далі, приходять до ріки Білої, відпочивають і доїздять до устя Дунаю. Берегом біжуть за ними печеніги; як море кине човни до берега, висідають усі і спільно відбиваються від печенігів. Далі пливуть попри болгарське поберіжжя до Константинополя. «Це бідолашна і страшна, тяжка і трудна дорога», кінчить своє оповідання цісар Константин.
Похід Олега на Царгород
Торгівля з Візантією давала великі користи, але не все можна було вести її свобідно. Не тільки печеніги спиняли переїзд купецьких фльотиль, але й самі греки неохотно стрічали київських купців. З непамятних часів греки мали торговий монополь на Чорному морі й їх кольонії на всіх поберіжжях посередничили в обміні різних продуктів і виробів. Завдяки тому чорноморські міста дійшли до великого розцвіту і і багацтва. Тепер же північні приходні самі везли свій крам у Візантію і побережним оселям відбирали їх зиски. З цієї причини були жалі і невдоволення, тим більше, що варяги нераз грабили і нищили спокійні оселі. Візантія була з Чорноморям у тісних звязках і мусіла стати в обороні своїх міст. У власнім інтересі старалася не допустити до зросту української торгівлі.

Україна знову мусіла боронити своїх інтересів. Олег, що добре орієнтувався у цих справах, розпочав з Візантією війну — вже не для самої здобичі, як це робили варяги давніше, але щоби присилувати Царгород до зміни торгівельної політики.

Похід відбувся 907 р. Ця дата непевна й опис війни, який дає літопис, напів казковий.

Олег виправився з великим військом, де були і варяги і всі підбиті та союзні племена: поляни, деревляни, сіверяни, дуліби, тиверці, хорвати, радимичі, вятичі, кривичі, чудь, меря. Кораблів мало бути двісті, а на кожному по 40 людей. Частина війська виправилася кінно. Греки замкнулися в Царгороді і зачинили пристань. Олегові війська вийшли на беріг, почали нищити околицю; знищили багато церков і палат, велику силу людей убили або взяли у полон.

Нарешті Олег задумав взяти Царгород підступом. Приказав своїм воякам поробити колеса, поставив на колеса кораблі зі щоглами і вітрилами та при прихильнім вітрі дістався під саме місто. Греки налякалися, просили мира й обіцяли дати йому дарунки. Винесли йому їжу і вино, але він не приняв, бо знав, що все затроєне. Греки настрашилися ще більше і казали: «Це не Олег, це святий Димитрій, післаний Богом на нас».

Олег зажадав контрибуції. Почалися переговори. Олег вислав від себе послів Карла, Фарлофа, Вельмуда, Рулава і Стаміда й вони склали договір з греками. Головні точки були так:

1. Греки зобовязалися заплатити по 12 гривен срібла на кожного вояка і окрім цього мали дати дарунки для «великих князів», що володіли у Києві, Переяславі, Любечі і інших значніших городах.

2. Послам, що приходили з Києва до Царгороду, цісар мав давати від себе утримання.

3. Київські купці у Царгороді мали діставати т. зв, місячину, тобто удержання протягом 6 місяців,— хліб, мясо, рибу, вино, овочі. При повороті діставали на дорогу харчі і всяке корабельне знаряддя, як вітрила, шнурі, якорі і под.

4. Олег дав обітницю, що його люди не будуть робити шкоди у і грецьких країнах. До Царгорода купці мали входити одними воротами, у числі не більше як 50 люда без зброї, під наглядом цісарського урядовця. Мешкати мали тільки в означеному місці «у святого Мами» тобто біля монастиря св. Маманта.

5. Умову заприсягли обі сторони: греки на хрест, варяги присягали на свою зброю і богів Перуна та Волоса.

Ця умова Олега з греками збереглася тільки у частині, але має велику ціну, бо це перший в історії договір України, перший акт українського державного життя.

Літописець оповідає далі, що Олег на знак перемоги вивісив свій щит на воротах Константинополя.

Перед відходом Олег зажадав ще, щоби греки дали варягам шовкові вітрила, а словянам полотняні. Але по дорозі на морі зірвався вітер і пороздирав шовкові вітрила варягів, а словянські вітрила лишилися цілі. Тоді сказали словяни: «Будемо триматися свого грубого полотна». Цей анекдот показує, що словяни, хоч підбиті варягами, вже ставали сміливіші і злегка жартували зі своїх панів.

Олег вернувся до Києва з великою добиччю — привіз золото, поволоки (дорогоцінні тканини), овочі, вина, всякі прикраси...
Другий договір з Греками
Кілька років пізніше, 2 вересня 911 р. Олег склав новий договір з Візантією. Які були причини нових переговорів, про це не знаємо нічого. Може знову Олег вибирався походом і греки поробили йому нові уступки; або може торгові відносини обох держав вимагали ще нової, докладнішої умови. Цей договір, збережений в цілости, починається так:

«Ми з руського роду Карло, Інегельд, Фарлоф, Вермуд, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руал, Актеву, Труан, Лідульфост, Стемид, вислані від Олега, великого князя руського і від всіх, що є під його рукою, світлих і великих князів і його великих бояр, до вас Льва, Александра і Константина, великих в Бозі самодержців, царів грецьких, на утримання і проголошення приязні, яка від довгих літ була між христіянами і Руссю, волею наших великих князів та на їх приказ, та від всієї Руси, що є під його рукою».

Договір складається з таких точок:

1. Русь зобовязується утримувати приязнь з греками «від усієї душі і бажання» та не доводити до ніяких спорів і боротьби. Такий сам обіт складають греки.

2. Коли станеться кому шкода, покривджений має ствердити це присягою.

3. Коли грек убє русина або русин грека, має понести за це смерть. Коли убийник утече, його майно мають забрати свояки убитого і його жінка.

4. Коли хто ударить другого мечем або чим іншим, за кару має да-пі 5 мір срібла. Коли винуватець є незаможній, має дати те, що може, 'і а віть одяг, у якому ходить, та має скласти присягу, що не може добути нізвідки допомоги.

5. Коли хто зловить злодія на крадіжі і його убє, то це не рахується за провину. Колиж злодій дозволить звязати собі руки, то має звернути потрійно вартість того, що вкрав.

6. Коли вітри заженуть який човен до чужої землі, треба човен повернути власникам і перевести його через небезпечні місця. Коли човен розібєтьея, треба повернути поклажу, яка на ньому знаходиться.

7. Обі сторони мають визволити полонених бранців. Колиж якого бранця продано, у чужу сторону, треба або відкупити невільника або дати ціну за нього належну.

8.. Не буде перешкод людям, що хочуть вступити у чужу службу і залишитися у другій державі.

9. Коли втече який невільник з Руси або викрадуть його, греки мають його повернути.

10. Коли хто умре з Руси у Візантії, а не залишить заповіту про своє майно, треба повернути це майно його своякам; колиж лишив заповіт, майно переходить згідно з його волею.

Цей договір усталив на довгі часи мирові відносини між Києвом та Царгородом. Протягом двацятьох дальших років не було ніяких зачіпних походів з Києва на Чорне море. І що більше, між обома державами приходило навіть до союзу. Київські князі не противилися тому, щоби їх піддані наймалися на візантійську службу і доволі варягів, а може й словян служило у грецькім війську. Так нпр. «руський» полк, в числі 700 люда, був біля 911 р. у візантійськім морськім поході на арабів; заплачено йому 100 лір золота, біля 920 р. Русь знову мала помагати Візантії проти Болгарії.
Походи на Каспійське море
В короткім часі після походу на Царгород Русь звернулася в іншу сторону, на Каспійське море. І тут також київська держава могла мати свої торгові справи. Як уже була згадка, зі сходу, з Туркестану, Персії і посередньо з Арабії йшли на Україну часто купці і купецькі каравани, що вивозили в далекі країни наші тодішні продукти, найбільше футра і шкіри. Можливе, що Олег і тут, подібно як на Чорному морі, старався скріпити позицію української торгівлі. Він від початку намагався усувати з Придніпрянщини хозар, — може хотів протерти дорогу для своїх купців на дальший схід. Але чужі письменники, що писали про цей похід, уважають, що Русь мала на меті виключно грабежі.

Історик Табарістану Магомед бен ель-Хасан оповідає, що 909 або 910 р. на Каспійському морі зявилося 16 руських кораблів. Вони напали на місто Абесгун і пограбили та побили багато музулман. Але місцевий намісник ніччю дігнав їх і погромив, а бранців порозсилав по різних околицях.

Араб Масуді передав нам опис великого походу Руси 913 р. Велика фльота, 500 руських кораблів, по 100 люда на кожнім, перейшла з Дону на Волгу. Сторожа хозарського кагана заступила їй дорогу. Русі просила дозволу перейти у Каспійське море, а за це обіцяла дати поло вину добичі. Каган погодився на це і кораблі перейшли з Волги на морі та почали нищити побережні міста аж до «нафтяної землі» (Баку). На тамошніх мешканців упав великий страх, бо з найдавніших часів не бувало, щоб який ворог на них напав, приходили тільки кораблі купців і рибалок. Дехто пробував боронитися, але ніхто не міг опертися великій силі напасників; багато музулман погибло, а їх жінки і діти пішли у неволю. Так кілька місяців Русь панувала на Каспію. Пізніше зі добичю почала вертатися тою самою дорогою. Хозарському каганові, згідно з умовою, принесли частину здобичі. Каган був готов пропустити Русь до дому, але місцеві музулмани противилися тому і порішили помститися на ворогах за кривди свого народу. Русь відважно прийняла бій; військо вийшло з кораблів на берег і стало проти хозар. Три дні йшла боротьба. Але хозари мали кінноту і добру зброю й остаточно розбили руські полки, на місці мало полягти 30000 люда. Решта рятувалася утечею, але й тих побили сусідні народи. Так нещасливо покінчився цей великий похід.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   60


Під владою хозар
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации