Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст. Том 2. Ігри обміну - файл n1.doc

приобрести
Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст. Том 2. Ігри обміну
скачать (1753 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc1753kb.07.07.2012 04:32скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9
Інститут управління суспільними змінами

01001, Україна, м. Київ, вул. Грушевського, 10

Тел/Факс.: (044) 253-8440, 253-2514

www.istc.biz, office@istc.biz





Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV—XVIII ст. Том 2. Ігри обміну. (Переклав з французької Г. Філіпчук;— К. Основи, 1997.— 585 с. [Бродель-2-Сусп. z new-SCAN-05] 470 000 122 str, ukr 23-04-2005

Бродель Фернан Матеріальна цивілізацш, економіка і капіталізм, XV — XVIII ст. У 3-х т. Том 2. Ігри обміну / Пер. з. фр. Г. Філілчук.—К.: Основи, 1997. — 585 с.
Розділ 5

СУСПІЛЬСТВО, АБО «МНОЖИНА МНОЖИН» 388

Соціальні ієрархії 391

Множина суспільств 393. Киньмо погляд по вертикалі: обмежене число привілейованих 394. Соціальна мобільність 400. Як схопити зміну? 402. Синхронність соціальних кон'юнктур в Європі 405. Теорія Анрі Піренна 406. У Франції: джентрі чи шляхетство мантії? 409. Від міст до держав: просто розкіш і розкіш показова 414. Революції і класові бої 419. Кілька прикладів 422. Порядок і безлад 427. Нижче за нульову позначку 428. Вийти з пекла 435.

Всепоглинальна держава 437

Завдання держави 437. Підтримання порядку 438. Витрати перевищують надходження: звертання до позик 440. Кастильські хурос і асьєнтос 443. Англійська фінансова революція: 1688—1756 pp. 446. Бюджети, кон'юнктури та національний продукт 449. Поговорімо про фінансистів 452. Від відкупників до Королівських відкупів 456. Економічна політика держав: меркантилізм 460. Незавершена держава перед лицем суспільства та культури 466. Держава, економіка, капіталізм 470.

Не завжди цивілізації казали «ні» 472

Кожному своя частка в культурній дифузії: мусульманська модель 472. Християнський світ і товар: чвари через лихварство 476. Чи пуританство рівнозначне капіталізму? 482. Ретроспективна географія багато чого пояснює 484. Чи рівноцінний розумові капіталізм? 486. Новий спосіб життя: Флоренція Кватро-ченто 491. Інший час, інше бачення світу 494.

Капіталізм за межами Європи 495

Дива торгівлі на далекі відстані 495. Деякі докази та здогади Нормана Джекобса 498. Політика, і ще більше суспільство 505.

/ щоб закінчити 511

ПРИМІТКИ 512

ПОКАЖЧИК ІМЕН 556

ПОКАЖЧИК ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВ 566

СПИСОК КАРТ, ГРАФІКІВ І СХЕМ 578

СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ 579

ПЕРЕДМОВА

Якби все було так просто, то я сказав би, що цей том досліджує «поверхи», які лежать безпосередньо над першим — поверхом матеріального життя, про що йшлося в попередньому томі,— а саме: економічне життя, а над ним — діяльність капіталізму. Такий образ будинку з кількох поверхів досить добре передає реальний стан речей, хоч він і виходить за межі їхнього конкретного значення.

Між «матеріальним життям» (у розумінні найелементарнішої економіки) та економічним життям лежить поверхня їхніх контактів; це не суцільна площина, контакт матеріалізується в тисячах непомітних точок — ринках, ремісничих майстернях, крамницях... Такі точки є водночас і точками розриву: по один бік лежить економічне життя з його обмінами, грішми, з його вузловими точками та засобами вищого рівня ■— торговими містами, біржами і ярмарками, по другий — «матеріальне життя», не-економіка, що живе під знаком самодостатності, яка невідступно його переслідує. Економіка починається з порогового рівня мінової вартості.

У цьому другому томі я намагався проаналізувати всю сукупність механізмів обміну, починаючи з найпростішої мінової торгівлі і аж до найскладнішого капіталізму (включаючи і його). Вдавшись до, наскільки це можливо, ретельного й безстороннього опису, я спробував «схопити» закономірності та механізми, своєрідну загальну економічну історію (як є загальна географія). Або ж, якщо ви віддаєте перевагу іншій мові, збудувати типологію, чи модель, чи навіть граматику, здатну принаймні визначити сенс кількох ключових слів, кількох очевидних реальностей. Але без того, щоб згадана загальна історія претендувала на повну точність; без того, щоб пропонована типологія була всеохопливою, а тим більше — повною; без того, щоб модель якнайменшою мірою могла бути формалізована й раз і назавжди утверджена; без того, щоб граматика давала нам ключ до економічної мови чи мови економіки, коли припустити, що такі існують і що вони достатньою мірою залишаються одними й тими самими в часі та просторі. Одне слово, йшлося про те, аби домогтися зрозумілості, розглядаючи ті поєднання, ті форми еволюції і ті, куди менше, величезні сили, які підтримували традиційний порядок і те «інертне насильство», про яке веде мову Жан-Поль Сартр. А отже, про дослідження на зіткненні соціального, політичного та економічного кола явищ.

Щоб іти таким шляхом, не було іншого методу, крім спостереження — спостереження безугавного, що виснажує зір, крім звернення до різноманітних гуманітарних наук плюс систематичне порівняння, зіставлення досвіду, який має одну й ту саму природу, не дуже побоюючись, як би при таких необхідних зіставленнях між досить малорухомими системами їхній анахронізм не зіграв з нами поганого жарту. Це той порівняльний метод, що його найбільше рекомендував Марк Блок і яким я послуговувався згідно з концепцією тривалої протяглості. За нинішнього рівня наших знань ми маємо доступ до стількох даних, порівнюваних у часі та просторі, що складається враження, ніби не просто зіставляєш досвід, народжений з волі випадку, а майже що сам проводиш експеримент. Тож таким ось чином я й побудував книгу на півшляху між історією, первісною її натхненницею, та іншими науками про людину.

На що я раз по раз наштовхувався під час такого зіставлення моделі з підсумками спостереження, то це на вперте протистояння між нормальною та часто-густо рутинною економікою обміну (у XVIII ст. сказали б природною) та вищою, ускладненою економікою (її у XVIII ст. назвали б штучною) '. Я певен, що такий поділ цілком відчутний, що й діючі сили, і люди, їхні дії та менталітет не одні й ті самі на цих різних поверхах. Що правила ринкової економіки, які трапляються на певних рівнях і якими описує їх класична економічна наука, куди рідше діяли у своєму вигляді вільної конкуренції у верхній зоні — зоні розрахунків та спекуляцій. Там починалася «тіньова зона», пітьма, зона діяльності втаємничених, яка, я гадаю, і лежить в основі того, що можна розуміти під словом «капіта-

7

лізм». А цей останній — це накопичення могутності (він будує обмін на співвідношенні сили такою самою і навіть більшою мірою, ніж на взаємності потреб), це соціальний паразитизм, є він неминучим чи ні, як і багато інших явищ. Коротко кажучи, існувала ієрархія торгового світу, навіть коли — як, між іншим, у будь-якій ієрархії — горішні поверхи не могли б існувати без долішніх, на які вони спиралися. Зрештою, не забуватимемо, що під самісінькою зоною обмінів те, що я за браком влучнішого виразу назвав матеріальним життям, упродовж століть Старого порядку утворювало найгрубший з усіх інших шар.

Та чи вважатиме читач проблематичним — ще проблематичнішим, як це протиставлення різних поверхів економіки,— вживання мною для позначення найвищого поверху слова капіталізм? Цей термін — капіталізм — з'явився у своїй завершеній і яскраво вираженій формі трохи пізнувато — лише на початку XX ст. Безперечно, на всю його сутність наклав відбиток час його справжнього народження в період 1400—1800 pp. Ta відносити його до цього періоду — чи це не буде найтяжчим з гріхів, у який тільки може впасти історик — гріхом анахронізму? Правду кажучи, це не дуже мене турбує. Історики вигадують слова, етикетки, аби заднім числом позначати свої проблеми й свої періоди: Столітня війна, Відродження, гуманізм, Реформація... Мені потрібне було особливе слово для цієї зони, яка не є справжньою ринковою економікою, а часто-густо повною її протилежністю. І надзвичайно привабливим виявилося саме слово «капіталізм». Тож чому б не взяти на озброєння це слово, що викликає стільки асоціацій, забувши про всі палкі суперечки, які воно збуджувало й збуджує ще сьогодні?

Згідно з правилами, що діють при побудові будь-якої моделі, я в цьому томі обережно просувався від простого до складного. Те, що впадає в око при першому ж погляді на економічні суспільства минулого,— це те, що звичайно називають обігом, або ринковою економікою. А отже, в перших двох розділах — «Знаряддя обміну» та «Економіка перед лицем ринків» — я заходився описувати ринки, торгівлю на рознос, крамниці, ярмарки, біржі... Зрозуміла річ, із безліччю деталей. І намагався розкрити правила обміну (якщо тільки такі є).

Наступні два розділи — «Виробництво, або Капіталізм у гостях» та «Капіталізм у себе вдома» — виходять за межі обігу, стосуються заплутаних проблем виробництва. Вони також уточнюють сенс цих прийнятих нами вирішальних у диспуті слів — капітал, капіталіст, капіталізм,— що було вкрай необхідно. І нарешті, вони намагаються розмістити капіталізм за секторами, така «типологія» мала виявити його межі і, отже, розкрити його природу. Тоді ж ми й підійдемо до самої вершини наших труднощів, але не до завершення нашої праці. І останній розділ — «Суспільство, або «Множина множин»,— безперечно, найнеобхідніший, він і справді намагається помістити економіку та капіталізм у загальні рамки соціальної дійсності, поза якою ніщо не може набути свого повного значення.

Але описувати, аналізувати, порівнювати, пояснювати — це означає найчастіше виходити за межі історичної оповіді, це означає нехтувати безперервний час історії або ж розривати його ніби за своєю примхою. Але ж цей час існує. І ми знову знайдемо його в третій, і останній, книзі цієї праці — «Час світу». Отже, на сторінках цього тому ми опинимося на попередньому етапі, де час у його хронологічній безперервності не витримується, а використовується як засіб при спостереженні.

Проте це аж ніяк не полегшило мого завдання. По чотири, по п'ять разів я переписував розділи, які ви прочитаєте. Я їх обговорював у Коллеж де Франс і в Практичній школі високих досліджень, писав, а відтак переписував від початку до кінця. Один з друзів Анрі Матисса, який йому позував, розповів мені, що той мав звичку по десять разів, знову й знову починати свої малюнки, день у день викидаючи їх у кошик, аби зупинитися тільки на останньому, де нарешті знаходив, як він гадав, чистоту й простоту ліній. На нещастя, я не Анрі Матисс. І я навіть не певен, що останній варіант мого тексту буде найвиразнішим, найбільше відповідає тому, що я думаю або намагаюсь думати. Щоб розрадити себе, я повторював собі вислів англійського історика Фредерика В. Мейтленда (1887 p.), який править, що «простота — не відправна точка, а мета» 2, подеколи, якщо бодай трохи поталанить, завершальний момент.

8

Розділ І

ЗНАРЯДДЯ ОБМІНУ

Економіка, на перший погляд,— це дві величезні зони: виробництво й споживання. У першій все починається і відновлюється, в другій усе завершується і знищується. «Суспільство,— пише Маркс,— не може перестати виробляти, так само, як воно не може перестати споживати» '. Істина загальновідома. Прудон казав майже те саме, коли твердив, що єдина мета людини — працювати і їсти. Але між цими двома світами втискується третій, тонкий, але живий, як річечка, він теж пізнається з першого погляду: обмін, або, якщо ваша ласка, ринкова економіка. Впродовж століть, що вивчаються в цій книзі, вона недосконала, переривчаста, але вже накидає себе — і вона виразно революційна. У межах цілого, що вперто тяжіє до рутинної рівноваги й виходить з неї хіба що тільки для того, аби знову до неї ж повернутися, вона становить зону змін та новацій. Маркс її позначає як сферу обігу 2 — вираз, який я і далі вважаю влучним. Безперечно, слов «обіг», що прийшло в економіку з фізіології3, охоплює надто багато речей водночас. Коли вірити видавцеві повного зібрання творів Тюрго 4 Ж. Шеллю, то той виношував думку про те, аби написати «Трактат про обіг», де йшлося б про банки, систему Лоу, кредит, грошовий курс та торгівлю, нарешті, про розкіш, тобто про всю економіку, як її тоді розуміли. Та хіба термін «ринкова економіка» не набув нині теж розширеного сенсу, який перевершує просте значення обігу й обміну? 5

Отже, три світи. В першому томі цієї праці ми відвели головну ролю споживанню. У наступних розділах ми займемося обігом. Черга важких проблем виробництва настане останньою 6. Не те щоб можна було заперечувати думку Маркса або Прудона про них як про найважливіші. Але тому, хто спостерігає в перспективі, а саме таким є історик, важко починати з виробництва — галузі вельми заплутаної, як нелегко окреслити і яка ще недостатньо описана в усіх своїх деталях. Навпаки, обіг має ту перевагу, що легко приступний спостереженню. В ньому все рухоме й говорить про той рух. Гамір ринків безпомилково сягає наших вух. Справді-бо, без будь-якої хвальби я можу побачити купців-негоціантів і перекупників на площі Ріальто у Венеції близько 1530 р. з того самого вікна будинку Аретино, який радо щодня спостерігав це видовисько 7. Можу зайти до амстердамської біржі 1688 р. і навіть давнішої і не загубитися там — я ледь не сказав: грати на ній, і не дуже при цьому помилився б. Жорж Гурвич одразу ж заперечив би мені, що легке для спостереження ризикує виявитися неістотним або другорядним. Я не так певен цього, як він, і не гадаю, що Тюрго, який узявся за весь комплекс економіки свого часу, зовсім не мав би рації, виокремивши обіг. І до того ж, генеза капіталізму чіпко прив'язана до обміну — хіба це не заслуговує на увагу? Нарешті, виробництво означає поділ праці і, отже, неодмінно прирікає людей на обмін.

А втім, кому б спало на думку справді применшувати роль ринку! Навіть найпростіший ринок — це улюблене місце попиту й пропозиції, місце звернення до послуг близького, без чого не було б економіки у звичайному розумінні, а тільки життя, «замкнене» (по-англійському «вбудоване», embedded) y самодостатності, або не-економіка. Ринок — це вивільнення, порив, можливість доступу до іншого

9

світу; можливість сплисти на поверхню. Діяльність людей, надлишки, які вони обмінюють, поволі проходять через цей вузький прозір, попервах з такими самими труднощами, з якими проходив через вушко голки біблійний верблюд. Відтак отвори розширилися, їхнє число зросло, а суспільство в кінцевому підсумку стало «суспільством із загальним ринком» 8. У кінцевому підсумку і, отже, із запізненням; і в різних регіонах це ніколи не відбувалося ні водночас, ні в одній і тій самій формі. Тож нема простої і прямолінійної історії розвитку ринку. Тут пліч-о-пліч існують традиційне, архаїчне, нове й найновіше. Навіть сьогодні. Звісно, легко можна набрати наочних картинок, але їх неможливо достоту зіставити одну з одною. І це стосується навіть Європи, випадку привілейованого.

Чи ця трудність, що певною мірою штовхає на роздуми, не пов'язана з тим, що поле нашого спостереження — час від XV до XVIII ст.— все ще недостатнє за своєю протяглістю? Ідеальне поле спостереження мало б поширюватися на всі ринки світу з моменту їхнього зародження до наших днів. Це величезна галузь, яку в недалекому минулому спробував із пристрастю іконоборця пояснити Карл Поланьї 9. Але охопити одним і тим самим поясненням лжеринки стародавньої Вавілонії, потоки обміну первісних жителів нинішніх островів Тробріан та ринки середньовічної і доіндустріальної Європи — та чи можливо це? Я зовсім не певен цього.

У всякому разі, ми не замикатимемося з самого початку в межах загальних пояснень. Ми почнемо з опису. Для початку — Європи, цього головного свідка, свідка, якого ми знаємо ліпше за інших. Потім — не-Європи, бо жоден опис не підвів би нас до початків пояснення, яке заслуговує на довіру, якби воно не охоплювало всього світу.

10

(23)

Ринок Істчип у Лондоні 1598 p., описаний Стоу («Survey of London») як м'ясний ринок. Різники жили в будинках обабіч вулиці, так само, як і торгівці смаженим м'ясом, які продавали вже готові страви.

Фототека видавництва А. Колена.

Лондонський випадок

Випадок Лондона — великою мірою показовий. Mutatis mutandis (з необхідними поправками — лат., прим, ред.) він утягує в гру все, що ми можемо згадати у зв'язку з містами-спрутами, які з'явилися на світ передчасно. Бувши ліпше, ніж інші міста, висвітлене в історичних дослідженнях 90, він дозволяє зробити висновки, які виходять за межі мальовничого чи анекдотичного. H. C. Б. Грас мав рацію, коли вбачав у ньому типовий приклад до схеми фон Тюнена, що стосується зональної організації економічного простору9|, організації, що, як гадають, склалася довкола Лондона навіть на століття раніше, ніж довкола Парижа 92. Зона, поставлена на службу Лондону, небавом виказала тенденцію до того, аби охопити весь простір англійського виробництва й торгівлі. В усякому разі, у XVI ст. вона сягала на півночі Шотландії, на півдні — Ла-Маншу, на сході — Північного моря, каботаж по якому був життєво важливий для її повсякденних буднів, а на заході — Уельсу та Корнуоллу. Але в цьому просторі траплялися й терени, які погано або мало використовувалися й навіть чинили впертий опір — скажімо, Бристоль з районом, що оточував його. Як і у випадку з Парижем (так само, як і в схемі Тюнена), віддалені райони — це ті, що були пов'язані з торгівлею худобою: Уельс брав участь у цій діяльності від XVI ст., а Шотландія — з куди пізнішого часу, після свого об'єднання з Англією 1707 р.

Цілком очевидно, серцем лондонського ринку були райони, що прилягають до Темзи — перевалочних пунктів (Аксбридж, Брентфорд, Кінгстон, Гемпстед, Уот-форд, Сент-Олбанс, Гартфорд, Кройдон, Дартфорд), які перебували на службі

23

в столиці, мололи збіжжя й вивозили борошно, готували солод, перевозили продовольство або мануфактурні вироби до величезного міста. Якби ми мали у своєму розпорядженні послідовні в часі зображення цього столичного ринку, рин-ку-«метрополії», то побачили б, як він розширюється, росте рік у рік у такому самому ритмі, в якому росте місто (1600 p.— щонайбільше 250 000 жителів, 1700 р.— 500 000 чи навіть більше). Населення Англії також безперервно зростало, але не так уже швидко. Тож чи можна сказати ліпше, ніж сказала одна дослідниця — що Лондон поїдає Англію («/s going to eat up England»)? 93 Хіба не казав сам Яків І: «З часом Англія — це буде тільки Лондон» («With time England will only be London»)! 94 Цілком очевидно, що ці висловлювання водночас і точні й неточні. В них є і недооцінка, і переоцінка. Те, що Лондон ковтав,— це не тільки внутрішні ресурси Англії, а й, якщо можна так сказати, зовнішні: 2/3 принаймні або /4, а то й 4/5 її зовнішньої торгівлі95. Та навіть підкріплений потроєним апетитом двору, армії і флоту, Лондон не поглинав усього, не все підкоряв невідпорним чарам своїх капіталів і своїх високих цін. І під його впливом навіть зростало національне виробництво, як і в англійських селах, так і в містечках, що були центрами «радше розподілу, ніж споживання»96. Спостерігалася певна взаємність послуг, що надавалися.

Те, що створювалося завдяки піднесенню Лондона,— це справді сучасний характер англійського життя. В очах мандрівників ставало очевидним збагачення сіл, розташованих неподалік від нього,— зі служницями заїздів, «яких можна прийняти за паній, так охайно вони вдягнені», з їхніми добре вбраними селянами, що їдять білий хліб і не носять дерев'яних черевиків, як французькі селяни, і навіть їздять на коні97. Але на всьому своєму просторі Англія, а віддалік — Шотландія і Уельс були заторкнуті й трансформовані щупальцями міста-спру-та 98. Весь регіон, з яким Лондон мав стосунки, виявляв прагнення спеціалізуватися, перетворюватися, комерціалізуватись. Щоправда, поки що в обмеженому числі секторів, бо між районами, що модернізувалися, зберігався старий сільський лад з його формами й традиційними культурами. Скажімо, в Кенті на південь від Темзи, зовсім близенько від Лондона, видно цвітіння плодових садів і плантації хмелю, які постачали столицю. Але сам Кент залишався самим собою зі своїми селянами, хлібними полями, зі своїм скотарством, зі своїми густими лісами (пристановищем розбійників з битого шляху) й силою-силенною дичини (що є безпомилковою ознакою) : фазанами, куріпками, тетерями, перепілками, качка-ми-мандаринками, дикими качками... і з тим різновидом англійської садової вівсянки — кам'янкою,— «в якої м'яса на один кусень, але нема нічогісінько смачнішого» .

Інший наслідок становлення лондонського ринку — розрив (неминучий, коли врахувати масштаби завдання) традиційного ринку (ореп market), того «прозорого» відкритого ринку, що зводив віч-на-віч виробника-продавця й міського по-купця-споживача. Відстань між тим і тим стає надто велика, аби її подолати цілком «маленькій людині». Купець, третій учасник, давно вже, щонайменше від XIII ст., з'явився в Англії між селом і містом, особливо — в хлібній торгівлі. Посередницькі ланцюжки поволі простягались між виробником і великим купцем, з одного боку, і між великим купцем і роздрібними торгівцями — з другого. Саме по цих ланцюжках ітиме більша частина торгівлі маслом, сиром, птицею, садовиною, городиною, молоком... У цій грі втрачалися, розлітались на клапті приписи, звички й традиції. Хто б сказав, що череву Лондона чи череву Парижа доведеться стати революціонерами! Досить тільки було їм вирости.

24

продиктує йому кон'юнктура. Якщо до XIX ст. оптовий торгівець завжди був утягнений у кілька видів діяльності водночас, то чи це було продиктоване тільки розважливістю (аби не класти, як подейкували вчора, «всі яйця в один кошик») ? Або ж йому треба було повною мірою використати різні потоки, які не він придумав, у той самий момент, коли вони проходили в межах його досяжності? Один-єдиний потік не забезпечив би йому життя на бажаному рівні. Ця «полівалент-ність» приходила, отже, іззовні — від недостатніх обсягів обміну. В усякому разі, негоціант, який, перебуваючи на пожвавленому перехресті, мав доступ до великих торгових потоків, постійно був менш спеціалізований, ніж роздрібний торгівець.

Всяка торгова мережа пов'язувала разом певне число індивідів — агентів, що належали або не належали до однієї і тієї самої фірми і були розташовані у кількох пунктах кругообігу або пасма потоків. Комерція жила за рахунок цих проміжних пунктів, їхньої взаємодії та зв'язків, які примножувалися ніби самі собою разом із успіхом, що зростав, зацікавленої особи.

Добрий, надто добрий приклад дає нам кар'єра Жана Пелле (1694—1764), що народився в Руерзі й став негоціантом у Бордо після важкого початку простим роздрібним торгівцем на Мартиніці, де, як нагадував йому його брат, він «харчувався пліснявим маніоковим борошном, протухлим м'ясом і пив кисле вино» . 1718 р. він повернувся до Бордо й заснував компанію зі своїм братом П'єром, старшим за нього на два роки, який осів на Мартиніці29. Йшлося про компанію з досить скромним капіталом, яка займалася виключно торгівлею між цим островом та Бордо. Кожен з братів тримав свій кінець мотузки — це було не так уже й погано в момент, коли почалася страхітлива криза системи Лоу. «Ви мені повідомляєте,— писав 8 липня 1721 р. засланець на острови,— що нам вельми пощастило, бо ми протрималися цей рік без втрат; усі негоціанти працюють лише в кредит» 30. Через місяць, 9 серпня (це знову пише П'єр): «Я з таким самим подивом, як і Ви, дивлюсь на розорення Франції і на ризик, який чатує на кожного, дуже швидко втратити своє багатство; велике щастя, що ми з Вами перебуваємо в становищі, яке дозволяє нам виплутуватися з усього цього ліпше, ніж іншим, завдяки тому збуту, що його ми маємо в цій країні (тобто на Мартиніці). Вам слід постаратися не зберігати ні грошей, ні векселів» — одне слово, грати виключно на товарі. Брати залишаться компаньйонами до 1730 р.; згодом вони збережуть ділові взаємини. Того й того винесли на поверхню величезні зиски, які вони отримували і які приховували з більшою чи з меншою спритністю. Після 1730 р. ми можемо простежити тільки за справами відчайдушнішого з двох — Жана, який від 1733 р. спирався на численних комісіонерів та на «капітанів-управителів» («сарііаіпех §егеип») кораблів, що належали йому, і виявився досить багатим, аби більше не мати потреби у формальних компаньйонах. Число його ділових зв'язків і число його справ просто викликають заціпеніння: він — арматор, негоціант, свого часу — фінансист, землевласник, виробник вин і вино-торговець, рантьє; він пов'язаний з Мартинікою, із Сан-Домінго, з Каракасом, Кадисом, з Біскайєю, з Байонною, Тулузою, Марселем, Нантом, Руаном, Дьєпом, Лондоном, Амстердамом, Мідделбургом, Гамбургом, з Ірландією (закупівля солонини), з Бретанью (закупівля полотна) тощо... І нарешті, з банкірами — паризькими, женевськими, руанськими.

Зазначмо, що цей подвійний стан (бо П'єр Пелле теж нагромадив мільйони, хоча він, нерішучіший і обережніший, ніж його брат, обмежувався ремеслом арматора та колоніальною торгівлею) виник на засадах родинної спілки. І Гійом Нерак, брат молодої дружини П'єра, що одружилася з ним 1728 р., був кореспондентом обох братів в Амстердамі31. Якщо ремесло купця не могло обійтися без мережі надійних другорядних дійових осіб та спільників, родина справді робила найприродніше й найбільш бажане розв'язання. Ось що вирішальним чином підвищує цінність історії купецьких родин — достоту так само, як і історії гене-

119

алогій монархів — при дослідженні політичних коливань. Праці Луї Дерміньї, Герберта Люті, Германа Келленбенца — добре свідчення цього. Або книга Ро-муальда Шрамкевича, який досліджує список членів Генеральної ради Французького банку при Консульстві та Імперії 32. Ще захоплюючішою була б передісторія цього банку, родин, які його заснували і які, либонь, усі або майже всі були пов'язані з білим металом та з Іспанською Америкою.

Цілком очевидно, «родинне розв'язання» було не єдине. В XVI ст. Фуггери вдавалися до використання комісіонерів — простих господарських службовців. То було розв'язання авторитарне. Аффаїтаді, вихідці з Кремони, віддали перевагу філіям, які в разі потреби асоціювалися з місцевими фірмами 33. А до них Медичі створили систему філій, ідучи на ризик надання їм незалежності простим розчерком пера, якщо на це штовхала кон'юнктура,— то був спосіб уникнути, наприклад, того, аби місцеве банкрутство звалювалося на всю фірму34. Від кінця XVI ст. почала виявляти себе тенденція до загального поширення комісії — системи гнучкої, менш дорогої й оперативнішої. Всі купці, скажімо в Італії або в Амстердамі, виконували доручення інших купців, які робили їм такі самі послуги. З операцій, що виконувалися для інших, вони брали невеликий відсоток, а при операціях, виконаних іншими для них, згоджувалися на аналогічні відрахування зі своїх рахунків. Цілком очевидно, тут ішлося не про компанії, а про взаємні послуги. Інша практика, що набирала загального характеру, ніби незаконнона-роджена форма компанії,— це участь, яка об'єднувала зацікавлених осіб, але тільки в одній операції, з умовою поновити зобов'язання для наступних операцій. До цього ми ще повернемося.

Хоч би яка була форма злагоди й співпраці купців, вона вимагала вірності, особистої довіри, точності, шанобливого ставлення до відданих розпоряджень. Звідси — своєрідна купецька мораль, досить сувора. Гебенстрейт і син, амстердамські негоціанти, уклали угоду про участь з половини доходу з фірмою «Дюгар-син» у Руані. 6 січня 1766 р. вони пишуть їй одного з найрізкіших листів через те, що Дюгар продав «по вельми низькій ціні», «без будь-якої потреби й навіть проти нашого прямого розпорядження» сенегальську камедь, яку вони йому доправили 35. Висновок ясний: «Ми вимагаємо від Вас, аби Ви відшкодували нашу половину 36 за тією самою ціною, за якою її так недоречно продали». Це принаймні «дружнє» розв'язання, яке вони пропонують, «щоб у нас не було потреби писати про це комусь третьому». Це є доказом того, що в такій справі купецька солідарність, навіть у Руані, «спрацювала» б на користь амстердамського негоціанта.

Мати довіру — щоб тобі корилися. 1564 р. в Симона Руїса був у Севільї агент, Херонімо з Вальядоліда, напевне молодший за нього й, без сумніву, кастилець, як і він 37. Раптом, справедливо чи ні, Симон Руїс страшенно розгнівується, звинувачує молодика не знаю вже в якому вчинку чи в надуживанні. Інший агент, той, що доніс патронові, зрадівши з нагоди, не залагодив справи, а навіть навпаки. Херонімо зник, не чекаючи подальшого розвитку подій, бо за ним уже гналася севільська поліція. Але зник з тим, аби трохи згодом з'явитися в Медина-дель-Кампо, впасти до ніг господаря й виблагати його прощення. Випадково, читаючи документи 1570 р., я знову зустрів ім'я Херонімо з Вальядоліда. Він став на той час, через шість років після описаного інциденту, одним із севільських купців, що спеціалізувалися на продажу полотна й сукна. Він, безперечно, домігся успіху. Ця невелика історія, хоч і мало окреслена в деталях, кидає досить яскраве світло на це першорядної ваги питання про відданість, якої купець вимагав — мав право вимагати! — від свого агента, свого компаньйона або свого прикажчика, а також на взаємини господаря й служника, який стояв вище чи нижче, що мали в собі щось «феодальне». Ще на початку XVIII ст. один французький прикажчик говорив про «іго», про «владу» господарів, радіючи з приводу того, що недавно від них утік .

А втім, мати довіру, хоч би що там сталося, було єдиним для чужинця способом

120

проникнути через посередників до світу Севільї, що збивав з пантелику. А трохи перегодом у Кадисі, іншому місті, що з тих самих причин викликало збентеження, це був єдиний спосіб брати участь у вирішальних торговельних операціях з Америками, на що в принципі мали право тільки іспанці. Севілья й Кадис, ці передмостові фортеці на шляху до Америки, були особливими містами — містами контрабанди, безладу, постійних кпинів з правил та місцевої влади (влади, яка, до того ж, була спільницею порушників). Але посеред цієї корупції в купців був своєрідний «закон середовища», як був такий самий закон у темних осіб і в аль-гвазилів (нижчих поліційних чинів середньовічної Іспанії) з передмість Тріана або з порту Санлукар-де-Баррамеда, цих двох центрів скупчення іспанського злодійського світу. Бо, якщо довірена людина вас зрадила, вас, чужоземного купця, який завше не має рації, то це означало, що вся суворість закону без поблажливості обернеться проти вас, і тільки проти вас самого. Але так траплялося в рідкісних випадках. Голландці від кінця XVI ст. широко й безкарно використовували підставних осіб, щоб навантажувати свої товари на борт іспанських кораблів і привозити назад куплене в обмін на них у Америці. В Кадисі всі знали теіейогез — перевізників контрабанди, самих контрабандистів, часто-густо колишніх шляхтичів, що були неабиякими мастаками із незаконного перевезення зливків коштовного металу або дорогих заморських товарів, навіть простого тютюну, і які не робили таємниці зі свого ремества. Люди відчайдушні, при нагоді — гультіпаки, на яких показувало пальцем пристойне товариство, вони повною мірою були учасниками системи солідарності, що становила сам хребет великого торговельного міста. Ще важливішими були саг§асіоге5 — іспанці або чужинці, що натуралізувалися і що вирушали на кораблях «індського флоту» з дорученими їм вантажами. Чужинець цілком залежатиме від їхньої чесності39.

Мережі торговельних зв'язків,

поділ на зони та завоювання їх для торгівлі

Ця купецька солідарність є певною мірою класовою солідарністю, хоч вона, ясна річ, не виключала ділового суперництва між індивідами й ще більше між містами та «націями». В Ліоні XVI ст. панували не «італійські» купці, як це надто просто зображують, а колонії жителів Лукки, флорентийців, генуезців (ці останні — до труднощів 1528 р., через які їм доведеться забратися з міста), організовані гурти, що змагалися між собою, жили кожен ніби окрема «нація»; ці італійські міста підтримували тут складну обстановку взаємної ненависті, взаємних сварок і взаємної підтримки проти всіх інших у разі необхідності40. Ці гурти купців слід уявляти собі разом з їхньою ріднею, з їхніми друзями, служниками, кореспондентами, рахівниками й прикажчиками «при письмових справах». Уже в XIII ст., коли Джанфільяцці вирішили поселитися на півдні Франції, вони вирушили туди, як писав Армандо Сапорі, «з цілою юрмою інших італійців, інших наших купців» («соп ипа уега іоїіа д.і аіігі Наііапі, аіігі тегсаіогез позігі») .

Тут ідеться про завоювання, про поділ на зони впливу, про створення, якщо хочете, осередків. Кругообіг торгівлі й мережа зв'язків перебували під постійним наглядом і пануванням чіпких гуртів, які їх собі привласнювали й у разі потреби не давали ними послуговуватися іншим. Ці гурти, доклавши трохи зусиль, легко виявити в Європі й навіть за межами Європи. Купці-банкіри з Шеньсі перетинали весь Китай, від Жовтої річки до річки Перлинної. Інший китайський ланцюжок, що починався біля південних берегів (особливо біля узбережжя Фуцзяні), окреслював у напрямі Японії та Індонезії «зовнішній» економічний Китай, який з давніх-давен здійснюватиме колоніальну експансію. Купці Осаки, які після 1638 р. контролювали піднесення зовнішньої торгівлі Японії, що відбувалося за

121

Прийом венеціанського посла Доменіко Тревізіано в Каїрі 1512 р. Картина Джентиле Белліні. Париж,

Лувр. Фото Жиродона.

зачиненими дверима, становили рухому економіку всього Японського архіпелагу. Ми вже вели мову про широку експансію купців-банія по всій Індії та за її межами: їхніх банкірів було вельми багато в Ісфахані, як повідомляє Таверньє 42; були вони також у Стамбулі, в Астрахані, навіть у Москві. 1723 р. дружина одного індійського купця в Москві після смерті свого чоловіка прохала дозволити їй здійснити самоспалення на його поховальному багатті, в чому їй відмовили 43. І одразу ж «обурена індійська факторія вирішила полишити Росію, вивізши з собою свої багатства». Перед цією загрозою російська влада поступилася. Такий самий факт повториться 1767 р. Ще більш відома й ефективніша експансія купців з Індії, «язичників» та мусульман, через Індійський океан аж до берегів Індонезії, їхня торговельна мережа вистоїть перед раптовим нападом португальців тта насильством голландців.

В Європі й у Середземномор'ї, на Заході й Сході — скрізь були італійці, знову й знову італійці! Хіба відома більш ласа здобич, ніж Візантійська імперія, і до й тим більше після здобуття Константинополя 1204 р.44 Італійське торгове просування небавом досягне берегів Чорного моря: італійські комерсанти, моряки, нотарі почуватимуться там як удома. А їхнє повільне багатовікове завоювання Заходу було ще незвичайніше. Від 1127 р. вони з'являються на іпрських ярмарках 45. «У другій половині ХНІ ст. вони вже покривають Францію своїми могутні-

122

ми торговими будинками, які були всього-на-всього тільки філіями великих флорентийських, п'яченцських, міланських, римських та венеціанських компаній. Вони позвивали собі гнізда в Бретані (від 1272 — 1273 pp.), в Генгані, Динані, Кемпері, в Кемперле, Ренні й Нанті... в Бордо, Ажені, Каорі» 46. Вони послідовно надихали новим життям ярмарки Шампані, торгівлю Брюгге, згодом — женевські ярмарки, а ще пізніше — тріумфальне піднесення ліонських ярмарків. Вони створили первісну велич Севільї та Лісабона, вони дістануть головну вигоду від заснування Антверпена, а перегодя — від першого піднесення Франкфурта. Нарешті, вони будуть господарями генуезьких, так званих безансонських, ярмарків 47. Вони були скрізь — розумні, жваві, нестерпні для інших, предмет ненависті такою самою мірою, як і предмет заздрощів. У північних морях — у Брюгге, Саутгемптоні, Лондоні — матроси із середземноморських кораблів-мастодонтів заполонили набережжя й портові шинки, як італійські купці заполонили міста. Хіба випадково великим полем боротьби між протестантами та католиками став Атлантичний океан? Моряки Півночі — вороги моряків Півдня, це минуле могло б пояснити багато спалахів ворожості, що надовго вкорінилася.

Ось інші мережі, які вдається простежити. Стійка мережа купців ганзейських міст. Торгова мережа купців Південної Німеччини, що розширювалася у «вік Фуггерів» 48, який насправді тривав тільки кілька десятків років, але з яким блиском! Торгова мережа голландців, англійців, вірмен, євреїв, португальців у Іспанській Америці. На противагу цьому не існувало французької зовнішньої мережі торгівлі, за винятком марсельських купців у Середземномор'ї і на Леванті та завоювання ринку Піренейського півострова, поділеного з басками й каталонцями у XVIII ст. 49. Цей слабкий французький успіх залишається промовистим: не панувати над іншими означає відчувати їхнє панування над собою.
Вірмени та євреї

Ми маємо багато відомостей про вірменських та єврейських купців. Одначе їх недостатньо для того, аби легко звести цю масу деталей та монографічних описів до спільної характеристики.

Вірменські купці всіяли своїми колоніями весь простір Ірану. До того ж, саме з Джульфи, великого й пожвавленого передмістя Ісфахана, де їх розселив шах Аббас Великий, вони поширювалися по світу. Дуже рано вірмени пройшли всю Індію, особливо (якщо ми не перебільшуємо значення деяких повідомлень) від Інду до Гангу й до Бенгальської затоки 50. Але були вони й на півдні, в Португальському Гоа, де близько 1750 р. вони, як і французькі або іспанські купці, робили позички в монастиря св. Рози — обителі черниць ордену св. Клари . Вірменський купець перебрався через Гімалаї і досяг Лгаси, звідти він робив торгові поїздки на відстань понад 1500 кілометрів, дістаючись до самого китайського кордону 52. Але до Китаю він майже не проникав; цікаво, що й Китай і Японія залишалися для нього закритими 53. Однак уже дуже рано вірменські купці кишіли на іспанських Філіппінах 54. Купець-вірменин був повсюдний у величезній Турецькій імперії, де він показав себе боєздатним конкурентом євреїв та інших купців. Просуваючись до Європи, вірмени з'явилися в Московії, де їм було зручно створювати свої компанії і збувати іранський шовк-сирець, який від обміну до обміну перетинав територію Московії, дістаючись до Архангельська (1676 р.) 55 і до сусідніх з нею країн. Вірмени осіли на постійне проживання в Московії, провадили по її безмежних шляхах транзитну торгівлю, дістаючись до самої Швеції, куди вони зі своїми товарами потрапляли також і через Амстердам. Вони обстежили всю Польщу й більше того — Німеччину, зокрема лейпцигські ярмарки 56. Вони були в Нідерландах, вони будуть у Англії, вони будуть у Франції.

123

В Італії, починаючи з Венеції, вірменські купці привільно влаштувалися з перших років XVII ст. і брали участь у тому наполегливому вторгненні східних купців, що було таким істотним з кінця XVI ст.57 Ще раніше вони опинилися на Мальті, де документи 1552 та 1553 pp. свідчать про «бідних вірменських християн» («poveri christiani armeni»), без сумніву «бідних», але які там перебували «задля якихось своїх торгових справ» («per alcuni suoi negotti» 58. Чи треба казати, що не завжди їх зустрічали з радістю? В липні 1623 р. консули Марселя писали королеві, скаржачись на навалу вірмен та наплив пак шовку. То була небезпека для комерції міста, бо, твердили консули, «нема у світі нації жадібнішої, ніж ся; люди, маючи можливість продати сі шовки у великому місті Алеппо, в Смірні та інших місцях і мати там чесний зиск, проте, аби заробити трохи більше, їдуть на край світу (зрозуміла річ, до Марселя) і ведуть такий ганебний спосіб життя (ми б сказали, свинячий), що переважну частину часу їдять траву» 59. Та вірмен аж ніяк не прогнали, бо через чверть століття, в січні 1649 p., англійський корабель, якого захопив біля Мальти рицар Поль, що командував французькою ескадрою, віз зі Смірни до Ліворно та Тулона «приблизно 400 пак шовку, більша частина якого належала 64 вірменам, що були на кораблі» 60. Вірмени перебували також у Португалії, в Севільї, в Кадисі — біля брами Америки. 1601 р. до Кадиса приїхав вірменин Хорхе да Крус, який запевняв, нібито він приїхав просто з Гоа 61.

Коротко кажучи, перед нами вірмени, що траплялися в усьому світі торгівлі, майже скрізь. Саме цей тріумф робить очевидним книга про торгівлю, написана вірменською мовою одним з них, Лукою Ванандеці, і видана в Амстердамі 1699 р.62 Написана для «вас інших, брати торгівці, що належите до нашого народу», вона була створена за порадою якогось мецената, пана Петроса з Джульфи (остання деталь нікого не здивує). Книга відкривається під знаком євангельських слів: «Не гнівайтеся на свого ближнього». Найперша її турбота поінформувати купця про ваги, міри, монети торгових міст. Яких міст? Ясна річ, усіх міст Заходу, а також міст Угорщини, Стамбула, Кракова, Відня, Москви, Астрахані, Новгорода, Гайдарабада, Маніли, Багдада, Басри, Алеппо, Смірни... Дослідження ринків та товарів перераховує ринки Індії, Цейлону, Яви, Амбону, Макасара, Маніли. В цій масі інформації, яка заслуговувала б уважнішого аналізу й стараннішого вивчення, найцікавіше — порівняльне дослідження вартості життя в різних європейських містах або повен прогалин та загадок опис Африки, від Єгипту до Анголи, Мономотапи та Занзибару. Ця невелика книжка, образ торгового світу вірмен, проте не дає нам розгадки їхніх небачених успіхів. її торгова техніка обмежується насправді вихвалянням достойностей потрійного правила (та чи виявилося б воно достатнім для всього?). Книга не порушує проблеми бухгалтерії і головне — не відкриває нам, що ж було торговельною, капіталістичною основою цього світу. Як замикалися і як перехрещувалися його нескінченні торговельні потоки? Чи були вони пов'язані всі між собою у величезному проміжному пункті в Джульфі, і чи тільки в ньому? Чи, може, як мені здається, були інші проміжні перевалочні пункти? На Україні, у Львові, що правив за сполучну ланку між Сходом та Заходом, невелика вірменська колонія — «перси», як їх тут називали,— зі своєю юрисдикцією, своїми друкарнями, своїми численними діловими
МАРШРУТИ ВІРМЕНСЬКИХ КУПЦІВ У ІРАНІ, ТУРЕЧЧИНІ ТА МОСКОВІЇ У XVII ст. (c/125 – карта)

Ця карта зображує тільки частину мережі шляхів вірменських купців: зв'язки з Турецькою імперією Алеппо, Смірною, Стамбулом та з московськими землями по Каспію і Волзі. Починаючи від Москви три маршрути: на Лібаву, Нарву та Архангельськ. Нова Джульфа, куди між 1603 і 1605 pp. Аббас Великий силоміць переселив вірмен, була центром діяльності вірмен по всьому світу. Стара Джу-льфа на р. Аракс у Вірмени дала основну частину торговельного населення нового міста. Зауважмо, що бути купцем з Нової Джульфи означало бути великим купцем, негоціантом. Карта складена Керамом Кевоняном — К. Kevinian, Marchands armйniens au XVII siиcle.

«Cahiers du monde russe et soviйtique», 1975 p. (окрема карта).

124

зв'язками панувала над величезним потоком гужових перевезень в напрямі Отто-манської імперії. Начальниками тих караванів повозів, караван-баші, завше були вірмени. Чи не цим потоком перевезень зв'язувалися в одне ціле дві гігантські арени — не що інше, як Захід і Схід,— що їх тримали у своїх руках джульфінські купці? У Львові вірменин підкреслено демонстрував «крикливу й зухвалу розкіш» 63 — чи це не переконлива прикмета?

Торгова мережа єврейських купців також стелилася на весь світ. їхні успіхи були куди стародавніші, ніж здобутки вірмен. З часів римської античності сирі (Syri), євреї і неєвреї, були присутні повсюди. В IX ст. н. є. нарбоннські євреї, використовуючи контакти, відкриті арабським завоюванням, «дісталися до Кантона, пройшовши Червоне море й Перську затоку» 64. Документи каїрської Генізи сотні разів показують нам торговельні зв'язки (з вигодою для єврейських купців) Іфрикії, Кайруана з Єгиптом, Ефіопією та Індостаиським півостровом65. У X— XII ст. в Єгипті (як і в Іраку та Ірані) дуже багаті єврейські родини були залучені до торгівлі на великі відстані, до банківської справи та до збирання податків, подеколи з цілих провінцій 66.

Отже, єврейські купці утверджувалися впродовж багатьох століть, набагато перевершивши ту довговічність італійських купців, яка ще зовсім недавно викликала в нас захват. Але їхня історія, встановивши рекорд довголіття, встановила також і рекорд чергувань піднесень та зловісних падінь. На противагу вірменам, які знову згуртувалися довкола Джульфи, потаємної батьківщини для грошей та сердець, народ Ізраїлю жив позбавлений коріння, пересаджений на чужу землю, і це було його драмою, а також і плодом упертого небажання змішуватися з іншими народами. Й усе ж таки не слід бачити самі тільки катастрофи і надто їх пов'язувати одну з одною, катастрофи, які підступно вривали драматичну долю, одним ударом розбиваючи вже старовинні форми адаптації і цілком здорову торговельну мережу. Були й серйозні успіхи — у Франції XIII ст.б7 і успіхи тріумфальні — в Польщі XV ст., у різних регіонах Італії, в середньовічній Іспанії та інших місцях.

Вигнані з Іспанії та Сицилії 1492 p., a з Неаполя 1541 р.68, емігранти поділилися, подавшись у двох напрямах: до середземноморських країн ісламу та до країн, що прилягають до Атлантики. В Туреччині — в Салоніках, Брусі, Стамбулі, Адріанополі — єврейські купці від XVI ст. нагромадять величезні багатства як негоціанти або відкупники податків б9. Португалія, яка й далі терпітиме євреїв у себе після 1492 p., стала вихідною точкою для розсіювання іншого великого гурту. Амстердам і Гамбург були улюбленими пунктами, куди кидалися вже багаті купці або ж такі, яким судилося дуже швидко розбагатіти. Нема жодного сумніву, що вони сприяли розширенню голландської торгівлі в напрямі Піренейського півострова як у бік Лісабона, так і в бік Севільї, Кадиса та Мадрида, а також у напрямі Італії, де з давніх-давен зберігалися активні колонії — в П'ємонті, Венеції, Мантуї, Феррарі — й де завдяки цим єврейським колоніям у XVII ст. наново заблищить багатство Ліворно. Не випадає сумніватися також і в тому, що вони були в числі творців перших великих колоніальних успіхів у Америці, зокрема в тому, що стосувалося поширення цукрової тростини та торгівлі цукром у Бразилії і на Антильських островах. Так само у XVIII ст. вони були в Бордо, в Марселі, в Англії, звідки їх прогнали 1290 р. і куди вони повернулися за часів Кромвеля (1654—1656 pp.). Цей бум середземноморських євреїв-сефардів, що розсипалися по країнах Атлантики, знайшов свого історика в особі Германа Келленбенца 70. Те, що їхній успіх похитнувся, тільки-но більш чи менш рано почало відчуватися згортання виробництва американського білого металу, ставить цікаве питання. Якщо їх здолала кон'юнктура (але чи це справді так?), то, отже, вони не були такі сильні, як дехто це припускає?

Усунення з переднього плану сефардів відкрило для народу Ізраїлю період

126

якщо не мовчання, то принаймні відносного відступу. Наступний успіх євреїв готуватиметься повільно, і його творцями стануть мандрівні торгівці Центральної Європи. То буде доба ашкеназі, євреїв родом з Центральної Європи, й перший її розквіт почнеться з тріумфами «придворних євреїв» у князівській Німеччині XVIII ст.71 Незважаючи на твердження якогось агіографічного твору 72, тут не йдеться про спонтанний натиск окремих «підприємців». У Німеччині, яка здебільшого втратила свої капіталістичні кадри під час кризи Тридцятилітньої війни, утворилася порожнеча, яку наприкінці XVII ст. заповнила єврейська торгівля, чиє піднесення стало очевидним досить рано, наприклад на лейпцизьких ярмарках. Але великим століттям ашкеназі стане XIX століття із сенсаційними міжнародними успіхами Ротшильдів.

З урахуванням цього додаймо, заперечуючи Зомбартові73, що євреї не вигадали, звісно, капіталізму, навіть якщо припустити (в що я аж ніяк не вірю), що капіталізм винайшли такого-то дня, в такому-то місці, такі-то й такі-то особи. Якби євреї його вигадали (або винайшли наново), то одним гуртом з безліччю інших. Єврейські купці завше перебували в гарячих точках капіталізму зовсім не тому, що вони його створили. Єврейський розум сьогодні виблискує по всьому світу. Не станемо ж ми через це твердити, що євреї вигадали ядерну фізику? В Амстердамі вони напевне стали керівниками гри репортів і премій на акції, але хіба ми не бачили біля джерел цих операцій неєвреїв, таких, як Ісаак Ле-Мер?

Що ж до розмов (як це робить Зомбарт) про капіталістичний дух, який нібито збігається з головними ідеями іудейської релігії, то це означає приєднатися до «протестантського» пояснення Вебера зі стількома ж вдалими, як і невдалими аргументами (мається на увазі концепція німецького історика М. Вебера, в якій властивий ідеології раннього протестантизму дух діловитості та ощадливості розглядався як один з головних чинників утворення європейського капіталізму.— Прим. ред.). Так само можна це твердити й з приводу ісламу, чиї соціальний ідеал і правові рамки «з самого початку виковувалися згідно з ідеями та метою класу купців, який підіймався», але без того, «щоб унаслідок цього існував зв'язок з самою мусульманською релігією» 74.

Португальці та Іспанська Америка: 15801640 pp.

Недавні дослідження висвітлили роль португальських купців у величезній Іспанській Америці75.

Від 1580 до 1640 р. обидві корони — португальська й кастильська — лежали на одній монарховій голові. Ця унія двох країн, більш теоретична, ніж реальна (Португалія як своєрідний «домініон» зберегла широку автономію), призвела, проте, до стирання кордонів, також теоретичних, між гігантською Бразилією, яку контролювали португальці в кількох важливих пунктах атлантичного узбережжя, і далеким іспанським регіоном Потосі в центрі Анд. А втім, через факт своєї майже цілковитої «торгової порожнечі» Іспанська Америка сама відкривалася перед чужоземними купцями, і вже давно португальські моряки та торгівці проникали «підпільно» на іспанську територію. На одного з них, поміченого нами, припадає сотня таких, що випала з-під нашої уваги. Я маю на увазі як доказ єдине свідоцтво від 1558 p., що стосується острова Санта-Маргарита в Карибському морі — острова перлин, об'єкта, що став спокусою для багатьох людей. Того року туди прийшло «кілька каравел та кораблів королівства Португальського з португальськими екіпажами й мандрівниками на борту». Вони нібито їхали до Бразилії, але, мовляв, буря й воля випадку прибили їх до острова. Наш інформатор додає: «Число їх нам видається досить великим — тих, хто приїздить у такий спосіб,—

127
(388)

  1   2   3   4   5   6   7   8   9


Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации