Назарець В.М., Васильєв Є.М. Зарубіжна література, 11 клас. Постмодернізм. Для учнів, вчителів, студентів - файл n1.doc

приобрести
Назарець В.М., Васильєв Є.М. Зарубіжна література, 11 клас. Постмодернізм. Для учнів, вчителів, студентів
скачать (581.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc582kb.18.09.2012 11:46скачать

n1.doc

  1   2   3   4
Назарець В.М., Васильєв Є.М.
Нове у шкільних програмах

Зарубіжна література, 11 клас

Постмодернізм
З М І С Т

Постмодернізм в західноєвропейській та російській літературі. Огляд.

Філософсько-естетичні засади постмодернізму. Головні ознаки постмодерністської літератури. Творчість визначних представників західноєвропейського постмодернізму М.Павича і М.Кундери. Мультикультуралізм. Фемінізм.

З російської літератури. Поезія Й.Бродського.

Біографічна довідка. Періодизація головних етапів творчої еволюції Й.Бродського, основні віршові збірки поета, провідні мотиви лірики. Постмодерністські ознаки лірики Й.Бродського.

З італійської літератури. Творчість У.Еко.

Біографічна довідка. Роман У.Еко “Ім’я троянди”. Постмодерністські ознаки роману. Філософська проблематика твору. Символічні образи твору. Романи Еко «Маятник Фуко» і «Острів напередодні».

З австрійської літератури. Проза К.Рансмайра.

Біографічна довідка. Роман К.Рансмайра «Останній світ». Постмодерністські ознаки роману. Інтертекстуальні зв’язки та постмодерністська концепція світу як тексту в романі Рансмайра. Моральний та ідейний сенс роману.

З німецької літератури. Творчість П.Зюскінда.

Біографічна довідка. Роман П.Зюскінда “Запахи”. Сюжетна основа та проблематика роману. Сенс його морально-філософської перестороги. Інтертекстуальні зв’язки роману.
Постмодернізм в західноєвропейській та російській літературі. Огляд

Філософсько-естетичні засади постмодернізму. Головні ознаки постмодерністської літератури. Творчість визначних представників західноєвропейського постмодернізму М.Павича і М.Кундери. Мультикультуралізм. Фемінізм.

Філософсько-естетичні засади постмодернізму


На початку 1980-х років у зарубіжній теорії літератури і мистецтва на порядок денний висунулася проблема постмодернізму. Цим терміном починали позначати явища культури останніх десятиліть, які прийшли на зміну модернізму (постмодернізм і означає «все, що після модернізму»). Термін “постмодернізм” («постмодерн») має доволі довгу історію. Уперше його було ужито Р. Паннвіцем у книзі "Криза європейської культури" (1917), коли самого постмодернізму ще не існувало. В 1934 році Ф. де Оніс використав такий самий термін для характеристики проміжку між двома фазами розвитку модернізму. А визначний английский історик Арнольд Джозеф Тойнбі, автор капітальної праці «Дослідження історії», 1938 року позначив терміном «постмодерн» новий період розвитку західноєвропейської цивілізації. У 1949 році Йозеф Хаднат застосував його до явищ архітектури у статті "Постмодерний дім", і довгий час терміном «постмодернізм» користувалися саме у теорії архітектури. У 1970-і роки починають говорити і про літературний постмодернізм. Одним із перших тут був американський літературознавець Іхаб Хассан.

«Колискою» теорії постмодернізму є постструктуралізм — напрям філософської думки, що виник на рубежі 1960—1970-х років у Франції та США. Великий внесок у теорію постмодернізму зробили французькі постструктуралісти і постфрейдісти Ролан Барт, Мішель Фуко, Юлія Крістєва, Жак Лакан, Жіль Делез, Жак Дерріда, Жерар Женетт, Жан-Франсуа Ліотар. Провідними теоретиками і критиками постмодернізму в інших країнах є американці І. Хассан, Ф. Джеймсон, голландці Д. В. Фоккема, Т. Д’ан, англійці Дж. Батлер, Д. Лодж, М. Бредбері, росіяни І.Ільїн, В.Куріцин, М.Липовецький.

Прикметним є і такий факт. Теоретики постмодернізму нерідко виступають і як митці-практики, і навпаки: письменники постмодерністського напряму залюбки теоретизують. Так, романісти А. Роб-Грийє і Дж. Барт є авторами авторитетних теоретичних книг, а «чисті» теоретики М. Бланшо й У. Еко — творцями художніх творів. Професійними літературознавцями є також прозаїки-постмодерністи Віктор Єрофєєв і Милорад Павич. Як пояснює І.Ільїн, «подібний симбіоз літературознавчого теоретизування і художнього вимислу можна пояснити і чисто практичними потребами письменників, що змушені пояснити читачеві, вихованому в традиціях реалістичного мистецтва, чому вони удаються до незвичної для нього форми оповіді. Однак проблема набагато глибше, оскільки есеїстичність викладу, стосується це художньої літератури, або літератури философської, літературознавчої, критичної і т. д., взагалі стала знаменням часу…»

Дата виникнення постмодернізму залишається дискусійною. Одні дослідники вважають початком постмодернізму роман Джойса «Поминки по Фіннегану» (1939), другі - попередній Джойсів роман «Улісс», треті - американську «нову поезію» 40 - 50-х років, четверті гадають, що постмодернізм - це не «фіксоване хронологічне явище», а деякий духовний стан, а «у будь-якому епосі є власний постмодернізм» (У.Еко), п’яті взагалі висловлюються про постмодернізм як про «одну з інтелектуальних фікцій нашого часу» (Ю.Андрухович). Але більшість науковців вважає, що перехід від модернізму до постмодернізму прийшовся на середину 1950-х років. У 60-70- роки постмодернізм охоплює різні національні літератури, а у 80-і він став домінуючим напрямом сучасної літератури і культури. На думку В.Руднєва, постмодернізм «став естетичним виразом нового постіндустріального суспільства, яке на Заході прийшло, чи, принаймні, приходить на зміну традиційному буржуазному індустріальному суспільству. В цьому новому суспільстві найбільш цінним товаром стає інформація, а колишні економічні та політичні цінності – влада, гроші, обмін, виробництво – починають піддаватися деконструкції».

Першими проявами постмодернізму можна вважати такі течії, як американська школа «чорного гумору» (В.Берроуз, Д.Барт, Д.Бартелм, Д.Донліві, К.Кізі, К.Воннегут, Д.Хеллер та ін.), французький «новий роман» (А.Роб-Грійє, Н.Саррот, М.Бютор, К.Сімон та ін.), «театр абсурду» (Е.Йонеско, С.Беккет, Ж.Жене, Ф.Аррабаль, Г.Пінтер, Е.Олбі, М.Фріш, С.Мрожек, В.Гавел та ін.). До найвизначніших письменників-постмодерністів належать англійці Джон Фаулз («Колекціонер», «Жінка французького лейтенанта»), Джуліан Барнз («Історія світу в десяти з половиною розділах») і Пітер Акройд («Мільтон в Америці», “Заповіт Оскара Уайльда”), німець Патрік Зюскінд («Запахи»), австрієць Карл Рансмайр («Останній світ»), італійці Італо Кальвіно («Неспішність») і Умберто Еко («Ім’я троянди», «Маятник Фуко»), американці Томас Пінчон («Ентропія»,"Продається № 49») і Володимир Набоков (англомовні романи “Пнін”, «Блідий вогонь» та ін.), аргентинці Хорхе Луїс Борхес (новели і есе) і Хуліо Кортасар («Гра у класики», “Виграші”).

Визначне місце в історії новітнього постмодерністського роману посідають і його слов’янські представники, зокрема поляки Тадеуш Ружевич і Славомір Мрожек, чехи Вацлав Гавел, Мілан Кундера, Міхал Вівег, словаки Л.Баллек, П.Віліковський, П. Ярош, серб Мілорад Павич.

Специфічним явищем є російський постмодернізм, представлений багатьма авторами: В.Аксьонов, А.Бітов, Й.Бродський, Д. Галковський, С. Гандлевський, О. Єременко, В.Єрофєєв, Вен.Єрофєєв, Т. Кібіров, В.Пєлєвін, Л.Петрушевська, Д.Прігов, , Саша Соколов, В.Сорокін, М.Сухотін, Л. Рубінштейн, Т.Толстая.

В українській літературі постмодернізм презентований такими іменами, як Е.Андієвська, Ю.Андрухович, Р.Бабовал, С.Гостиняк, О.Забужко, О.Ірванець, В.Медвідь, В.Неборак, Є.Пашковський, С.Процюк, М.Рябчук та ін.

Постмодернізм - не просто літературний напрям. Він претендує на вираження загальної теоретичної «надбудови» сучасного мистецтва, філософії, науки, політики, економіки, моди. Сьогодні говорять не лише про «постмодерністську творчість», але й про «постмодерністську свідомість», «постмодерністський менталітет», «постмодерністський умонастрій» тощо. Необхідно розрізняти постмодернізм як культурологічний феномен, постмодерністський менталітет, спираючись на який, можна по-новому оцінювати явища і факти сучасного і минулого; і термін, яким визначають мистецтво певного гатунку. Н.Маньковська у цьому зв’язку визначає постмодернізм як «широку культурну течію, в орбіту якої за два останні десятиліття потрапляють філософія, естетика, мистецтво, гуманітарні науки. Постмодерністський світогляд характеризується розчаруванням в ідеалах та цінностях Відродження і Просвітництва з їх вірою у прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей. Спільним для різних національних варіантів постмодернізму можна вважати його ототожнення з ім’ям епохи, яка «втомилась», «ентропійної» культури, позначеної есхатологічними настроями, естетичними мутаціями, дифузією великих стилів, еклектичним поєднанням художніх мов. Авангардистській настанові на новизну протистоїть тут прагнення включити в сучасне мистецтво весь досвід світової художньої культури шляхом її іронічного цитування. Рефлексія з приводу модерністської концепції світу як хаосу втілюється в досвід ігрового засвоєння цього хаосу, перетворення його в середовище існування людини культури»

Як зазначає Т.Денисова, сьогодні є підстави говорити про дві іпостасі постмодернізму: «Постмодерністська свідомість постає антидогматичною і плюралістичною. Її головним внутрішнім генератором, джерелом руху є сумнів. Вона віддає перевагу широкому спектру рівноправних розв’язань, пошуку варіантів (і - і) на противагу альтернативному вибору (або - або). Не віддаючи переваги окремим обраним або традиційно домінуючим моделям, вона здатна черпати з усього, що напрацьоване людством. При цьому іронічність погляду забезпечує об’єктивність оцінок, не дозволяючи впадати в пафосність, тобто створюючи передумови для наступного вибору.

Що ж до постмодерністської творчості (котра, безумовно, природно й органічно пов’язана з постмодерністським менталітетом), то вона передбачає естетичний плюралізм на всіх рівнях (сюжетному, композиційному, образному, характерологічному, хронотопу тощо), повноту уявлення без оцінок, метапрочитання в культурологічному контексті і співтворчість читача й письменника, міфологізм мислення (за Б.Гаспаровим), поєднання історичних і позачасових категорій; діалогізм слугує внутрішнім джерелом руху, а мистецтво включає самопієтет і максимально використовує іронію».
Головні ознаки постмодерністської літератури
Провідними ознаками постмодерністської літератури є іронія, «цитатне мислення», інтертекстуальність, пастіш, колаж, принцип гри.

У постмодернізмі панує тотальна іронія, загальне осміяння і глузування над усім. Численні постмодерністські художні твори характеризуються свідомою настановою на іронічне співставлення різних жанрів, стилів, художніх течій. Твір постмодернізму - це завжди висміювання попередніх і неприйнятних форм естетичного досвіду: реалізму, модернізму, масової культури. Так, іронія перемагає серйозний модерністський трагізм, притаманний, наприклад, творам Ф.Кафки.

Одним з головних принципів постмодернізму є цитата, а для представників цього напряму притаманне цитатне мислення. Американський дослідник Б.Морріссетт назвав постмодерністську прозу «цитатною літературою». Тотальна постмодерністська цитата приходить на зміну витонченій модерністській ремінісценції. Цілком постмодерністьким є американський студентський анекдот про те, як студент-філолог вперше прочитав «Гамлета» й був розчарований: нічого особливого, зібрання поширених крилатих слів і виразів. Деякі твори постмодернізму перетворюються на книги-цитати. Так, роман французького письменника Жака Ріве «Панночки з А.» являє собою збірку 750 цитат з 408 авторів.

Нерідко постмодерністські тексти являють собою своєрідні центони. Ще за античних часів під центоном (від лат. сento – лахміття, одяг або ковдра із клаптиків) розуміли віршований твір, складений із різних віршів одного чи кількох поетів. У менш строгому розумінні центоном може вважатися твори, насичені цитатами, алюзіями і ремінісценціями. “Центонними” можуть бути і цілі епохи, як, наприклад, барокко чи постмодернізм. Так, книга російського поета-постмодерніста Михайла Сухотіна так і називається “Центони і маргіналії”. Оригінальним прикладом сухотінських центонів є його “Літературні пам’ятники”, що складаються з діалогів авторів знаменитих віршів-“пам’ятників”: Горація, Ломоносова, Державіна, Пушкіна:

Державин : Я памятник себе воздвиг чудесный, вечный
Пушкин :А я памятник себе воздвиг нерукотворный
Державин : Металлов твёрже он и выше пирамид
Пушкин : Зато к моему не зарастёт народная тропа
Державин : О муза, возгордись заслугой справедливой
Пушкин : А лучше всё-таки веленью Божью будь послушна
Державин : Чело твое зарёй бессмертия венчай
Пушкин : Это уж как изволишь — ты только не оспаривай глупца.

Ще один приклад постмодерністського центону – вірш Сухотіна “Парфюмерія”. У ньому поет повністю “закавычивает» (за його ж висловом) завершення знаменитої поезії Фета «Шепот, робкое дыханье…»:

В «Дымных тучах» «Пурпур Розы»,

«Отблеск Янтаря»,

и «Лобзания» и «Слезы»,

И «Заря», «Заря»!

Із постмодерністським цитатним мисленням пов’язане й таке поняття, як інтертекстуальність. Французька дослідниця Юлія Крістєва, що вводить цей термін у літературознавчій обіг, зазначала: «Будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є продуктом всотування і трансформації якогось іншого тексту». А інший французький філолог Ролан Барт писав, що «текст існує лише в силу міжтекстових відносин, в силу інтертекстуальності». Йому ж належить канонічне визначення понять «інтертекст» та «інтертекстуальність»: «Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш впізнаванних формах: тексти попередньої культури і тексти оточуючої культури. Кожний текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат /…/ це перспектива цитацій, марево, зіткане із структур; він невідомо звідки виникає і кудись зникає… все це уламки чогось, що вже було читано, бачено, здійснено, пережито». Інтертекст в мистецтві постмодернізму є основним способом побудови тексту, що полягає у тому, що текст будується з цитат з інших текстів. У такий спосіб, зауважує Н.Лихоманова, «постмодернізм зосереджується на грі з культурою, що зумовлює первні пародіювання, іронічного тлумачення традиційних сюжетів та образів, ремінісцентного, алюзивного, цитатного відтворення багатоголосся світової культури. Ці первні зумовлюють і визначають особливу насиченість змістовного поля тексту». Щодо цитати, то вона, за словами В.Руднєва, перестає грати в поетиці інтертексту «роль простої додаткової інформації, відсилки до іншого тексту, цитата стає запорукою самозростання смислу тексту». Ось, наприклад, коротенький вірш Тимура Кібірова, що так і називається “Інтертексти і підтексти”:

Днесь я не Данта и Омира,

А Пугачёву и Земфиру

Цитирую в ночную тьму —

«Этот мир придуман не мною!»

«Ну пачиму-у-у-у?!»

Інтертекстуальними були і численні твори минулих епох (“Дон-Кіхот” Сервантеса), модерністські романи «Улісс» Дж.Джойса, «Майстер і Маргарита» Булгакова, «Доктор Фаустус» Т.Манна, «Гра в бісер» Г.Гессе) і навіть реалістичні твори (як довів Ю.Тинянов, роман Достоєвського «Село Степанчиково та його мешканці» є пародією на Гоголя та його твори). Проте постмодерністська інтертекстуальність - явище принципово іншого роду. Російський літературознавець Ю.Орлицький з цього приводу зауважує: «Насамперед тому, що вона має на увазі цитування самих різноманітних джерел, має принципово інтеркультурний характер. Крім того, постмодерністський текст майже завжди іронічний – як стосовно використаних джерел і їх творців, так і стосовно самого автора і його читача. Нарешті, в постмодерністському творі дуже важлива головна причина звернення до чужих текстів – переконаність в принциповій неможливості написати новий твір, в виключності обраного способу творчості».

Здобутком саме постмодернізму є гіпертекст. Це текст, побудований таким чином, що він перетворюється на систему, ієрархію текстів, водночас становлячи єдність і численність текстів. Його прикладом є будь-який словник чи енциклопедія, де кожна стаття відсилає до інших статей цього ж видання. Читати такий текст можна по-різному: від однієї статті до іншої по мірі потреби, ігноруючи гіпертекстові посилання; читати всі статті поспіль, справляючись з посиланнями; або ж рухаючись від одного посилання до іншого, здійснюючи «гіпертекстове плавання» (В.Руднєв). Отже, таким гнучким пристосуванням, як гіпертекст, можна маніпулювати на свій розсуд. 1976 року американський письменник Реймон Федерман опублікував роман, що так і називається «На ваш розсуд». Його можна читати за бажанням читача, з будь-якого місця, тасуючи непронумеровані і незброшуровані сторінки. Поняття гіпертексту пов’язано і з комп’ютерними віртуальними реальностями. Сьогоднішніми гіпертекстами є комп’ютерна література, яку можна читати лише на моніторі: натискаючи одну кнопку, переносишся у передісторію героя, натискаючи іншу - змінюєш поганий кінець на добрий і т.д. Так, в оповіданні М.Павича «Дамаскін» міститься підзаголовок «новела для комп’ютера і теслярського циркуля». Перед однією з частин твору автор зауважує, що «читач може сам обрати, в якому порядку читати наступні два розділи. Можна читати спочатку розділ «Третій храм» (якщо ви читаєте з комп’ютером, то клікніть двічі «мишкою» на це слово). Можна читати спочатку розділ «Палац» (двічі клікніть «мишкою» комп’ютера на це слово). Звичайно, читач може зневажити нашими пропозиціями і читати так, як він звик, як будь-яку іншу новелу».

Ознакою постмодерністської літератури є так званий пастіш (від італ. рasticcio - опера, складена з уривків інших опер, суміш, попурі, стилізація). Він є специфічним варіантом пародії, яка у постмодернізмі змінює свої функції. Від пародії пастіш відрізняється тим, що тепер нема що пародіювати, немає серйозного об’єкта, який можна піддати висміюванню. О. М. Фрейденберг писала, що пародіюватися можна тільки те, що "живе і святе". За доби ж постмодернізму ніщо не «живе», а тим більше не «святе». Пастіш розуміють також як самопародіювання. Американський дослідник постмодернізму І.Хассан визначив самопародію як засіб, за допомогою якого письменник-постмодерніст стинається з «брехливою за своєю природою мовою». Він пропонує нам «імітацію роману його автором, що у свою чергу імітує роль автора, ... пародіює сам себе в акті пародії». Приклад пастішу – вірш російського поета-концептуаліста Дмитра Олександровича Прігова, який у своїх віршах “маскується” під дурного і самозадоволеного обивателя:

Когда я размышляю о поэзии, как ей дальше быть

То понимаю, что мои современники

должны меня больше, чем Пушкина любить
Я пишу о том, что с ними происходит,

или происходило, или произойдет -

им каждый факт знаком
  1   2   3   4


Назарець В.М., Васильєв Є.М
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации