Харченко С.Я., Кратінов М.С., Ваховський Л.Ц., Кратінова В.О., Песоцька О.П., Караман О.Л. Історія, теорія і практика соціальної роботи в Україні - файл n1.doc

приобрести
Харченко С.Я., Кратінов М.С., Ваховський Л.Ц., Кратінова В.О., Песоцька О.П., Караман О.Л. Історія, теорія і практика соціальної роботи в Україні
скачать (2028 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc2028kb.16.09.2012 09:47скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
Історія, теорія і практика

соціальної роботи

в Україні


Луганськ – 2004

Міністерство освіти і науки України
Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка

Історія, теорія і практика

соціальної роботи в Україні

Науково-навчально-методичний посібник
Для студентів, магістрантів, аспірантів і спеціалістів у галузі соціальної педагогіки, соціальної роботи


Луганськ – 2004

УДК 364.01(076)

ББК 65.27 р3

с 69

Історія, теорія і практика соціальної роботи в Україні: Наук.- навч. - методичний посібник для студентів, магістрантів, аспірантів і спеціалістів у галузі соціальної педагогіки, соціальної роботи / Харченко С.Я., Кратінов М.С., Ваховський Л.Ц., Кратінова В.О., Песоцька О.П., Караман О.Л. – Луганськ: Альма-матер, 2004. – с.

Книга підготовлена як науковий і навчально-методичний посібник. Науковий характер посібника визначається тим, що в ньому з певних наукових парадигм досліджується й викладається теорія феноменології соціальної роботи; навчальний аспект розкривається на основі парадигми соціальної роботи як навчальної дисципліни; методичний – з урахуванням технологічності соціальної роботи й на базі бібліографічного довідкового матеріалу, іменного покажчика, глосарія й додаткових термінів, питань і завдань для контролю освіти й самоосвіти.


Рецензенти: – доктор педагогічних наук І.Д. Звєрєва

– доктор педагогічних наук Г.М.Лактіонова
Автори - упорядники: Харченко С.Я.

Кратінов М.С.

Ваховський Л.Ц.

Кратінова В.О.

Песоцька О.П

Караман О.Л.


ISBN

ЗМІСТ
РОЗДІЛ І. Історія соціальної роботи в Україні


    1. Основні проблеми періодизації історії соціальної роботи.......................7

    2. Архаїчний період. Родоплеменні й суспільні форми допомоги і взаємодопомоги у слов’ян до Х ст............................................................9

    3. Період князівської й церковно-монастирської підтримки з Х по ХІІІ ст........................................................................................................12

    4. Період церковно-державної допомоги з ХІV ст. до другої половини ХVІІ ст.......................................................................................................15

    5. Період державної опіки з другої половини ХVІІ до другої половини ХІХ ст........................................................................................................17

    6. Період суспільної й приватної опіки з кінця ХІХ ст. до початку ХХ ст.........................................................................................................18

    7. Період державного забезпечення з 1917 р. до 1991 р.............................19

    8. Період соціальної роботи з початку 90-х років до нашого часу............21


Резюме.................................................................................................................24

Глосарій...............................................................................................................27

Питання й завдання.............................................................................................33

Література............................................................................................................34

РОЗДІЛ ІI. Вступ до теорії й практики соціальної роботи


    1. Феномен соціальної роботи як наукова теорія й суспільна практика.......35

    2. Освіта і становлення парадигми соціальної роботи..................................39

    3. Соціальна робота в понятійному просторі.................................................41

    4. Соціальна робота в структурі соціальних наук.........................................45

    5. Тенденції освіти у сфері соціальної роботи, соціальної допомоги...........53


Резюме.................................................................................................................55

Глосарій...............................................................................................................57

Питання й завдання.............................................................................................59

Іменний покажчик...............................................................................................61

Література............................................................................................................63
РОЗДІЛ ІII. Соціальна робота як базове поняття
3.1. Актуальність проблем соціальної роботи в Україні................................64

    1. Цінності в соціальній роботі.....................................................................66

    2. Соціальна робота як наука........................................................................71

    3. Соціальна робота як суспільна практика.................................................80

    4. Соціальна робота як навчальна дисципліна............................................83

    5. Методологія й методи соціальної роботи................................................88

    6. Загальні й конкретні технології соціальної роботи...............................102


Резюме...............................................................................................................109

Глосарій.............................................................................................................111

Питання й завдання...........................................................................................114

Іменний покажчик.............................................................................................117

Література..........................................................................................................120
РОЗДІЛ IV. Соціальна робота як цілеспрямована діяльність у суспільстві


    1. Взаємозв'язок соціальної політики й соціальної роботи.......................123

    2. Державно-правові (політичні) засади соціальної роботи......................126

    3. Соціальна робота й суспільні рухи.........................................................132

    4. Соціальна робота в полікультурному суспільстві.................................136

    5. Морально-гуманістичні атрибути соціальної роботи............................145


Резюме...............................................................................................................147

Глосарій.............................................................................................................149

Питання й завдання...........................................................................................150

Література..........................................................................................................151
РОЗДІЛ V. Соціальна робота як соціокультурний інститут


    1. Специфіка соціальної роботи як соціокультурного інституту..................................................................................................152

    2. Проблемне поле соціальної роботи в сучасному суспільстві................153

    3. Волонтерський рух в інституційному просторі.....................................159


Резюме...............................................................................................................170

Глосарій.............................................................................................................171

Питання й завдання...........................................................................................172

Література..........................................................................................................173
РОЗДІЛ VІ. Технології соціальної роботи


    1. Понятійний простір технологій соціальної роботи...............................174

    2. Цілепокладання в технологіях соціальної роботи.................................182

    3. Загальні технології соціальної роботи...................................................184

    4. Міждисциплінарні технології, методи й методики соціальної роботи......................................................................................................208

    5. Окремі (конкретні) технології соціальної роботи..................................223


Резюме...............................................................................................................239

Глосарій.............................................................................................................240

Питання й завдання...........................................................................................241

Іменний покажчик.............................................................................................243

Література..........................................................................................................244
РОЗДІЛ VIІ. Етичні основи соціальної роботи


    1. Вступ до етики соціальної роботи..........................................................246

    2. Деонтологія окремих видів взаємодії в соціальній роботі....................261

    3. Етикет соціальної роботи........................................................................265

    4. Особистісно-моральні риси соціального працівника............................275

    5. Професійна етика соціального працівника............................................284


Резюме...............................................................................................................292

Глосарій.............................................................................................................294

Питання й завдання...........................................................................................296

Іменний покажчик.............................................................................................298

Література..........................................................................................................299
РОЗДІЛ VIІІ. Менеджмент соціальної роботи


    1. Основи менеджменту соціальної роботи...............................................300

    2. Система управління соціальною роботою.............................................303

    3. Управління соціальною роботою в Україні...........................................309

    4. Інститут супервізорства в соціальній роботі.........................................314


Резюме...............................................................................................................318

Глосарій.............................................................................................................319

Питання й завдання...........................................................................................320

Література..........................................................................................................321

РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

В УКРАЇНІ
1.1. Основні проблеми періодизації історії соціальної роботи
З появою в Україні нової суспільної професії – соціальна робота – з’являється й потреба у вивченні й усвідомленні її історії, що пов’язано з проблемою її періодизації.

Основні проблеми періодизації історії соціальної роботи пов’язані: 1) з точкою відліку практики суспільної допомоги і взаємодопомоги; 2) з виділенням етапів допомоги і взаємодопомоги в Україні; 3) з визначенням особливостей феномена допомоги і взаємодопомоги.

Проблема точки відліку практики суспільної допомоги і взаємодопомоги полягає в тому, що майже до кінця ХІХ ст. процес допомоги й підтримки не був термінологічно визначений і його опис відбувався у двох культурно-історичних парадигмах: суспільної опіки й християнської добродійності. Таким чином, і у світських, і в конфесіональних підходах не спостерігалося єдиної ідентифікації процесу допомоги. До початку ХХ ст. суспільна опіка й християнська добродійність розглядаються вже в єдності як суспільна допомога, а державне піклування й приватна добродійність, представлені світською й конфесіональною історичною практикою, – як складові єдиного соціально-історичного процесу. Саме в цей період з’являються фундаментальні праці, присвячені питанням добродійності; виникає новий науковий жанр – історичний нарис; відбувається національне самовизначення шляхів розвитку суспільного й приватного піклування; з’являється тенденція до вивчення „умов життя” різних верств і груп населення, причому „задовго до оформлення” в західноєвропейській історичній науці як окремого розділу соціальної історії. У перші роки радянської влади вивчення історичного досвіду соціальної допомоги й захисту інтерпретується в контексті ідей класової боротьби з критичних позицій. Паралельно йде процес формування нових традицій в освітленні не історичного минулого, а історичного сьогодення, коли „історія повсякденності” є основою усвідомлення існуючої практики соціальної допомоги. У кінці 80-х – на початку 90-х рр. починаються системні дослідження історичного досвіду допомоги й підтримки, у результаті яких виробилася сучасна єдина позиція розуміння історії соціальної роботи: історія соціальної роботи – цілісний культурно-історичний процес, що має певні етапи свого самостійного розвитку.

Виходячи з такого розуміння історії соціальної роботи, можна виділити наступні основні етапи допомоги і взаємодопомоги в Україні:

І. Архаїчний період. Родоплеменні й суспільні форми допомоги і взаємодопомоги в слов’ян до Х ст.

ІІ. Період князівської й церковно-монастирської підтримки з Х до ХІІІ ст.

ІІІ. Період церковно-державної допомоги з ХІV до другої половини ХVІІ ст.

ІV. Період державної опіки з другої половини ХVІІ ст. до другої половини ХІХ ст.

V. Період суспільної й приватної опіки з кінця ХІХ до початку ХХ ст.

VI. Період державного забезпечення з 1917 р. до 1991 р.

VII. Період соціальної роботи з початку 90-х рр. до нашого часу.

Кожен етап зміни парадигми допомоги і взаємодопомоги пов’язаний зі зміною суб’єкта й об’єкта, інститутів допомоги, її ідеології, понятійної мови. Він пов’язаний і з пандемічними процесами, такими, як зміна ідеології, з руйнуванням геополітичного або соціокультурного простору, наявністю регіональних, етнічних, соціально-економічних війн і конфліктів, масового голоду, глобальних епідемій. Таким чином, ця періодизація дозволяє не тільки виділити специфічну „соціальну історію” процесу допомоги і взаємодопомоги в її одиничності, але водночас „побачити” її в контексті глобальних історичних чинників.

Культурно-історична парадигма соціальної роботи дозволяє визначити такі особливості феномена допомоги і взаємодопомоги.

По-перше, цей феномен має соціогенетичну обумовленість, яка представлена своєю історією й генезисом індивідуального розвитку в соціально-історичній перспективі.

По-друге, він має історичні, матеріальні й діяльнісні форми існування зі своїми суб’єктами допомоги, об’єктами допомоги, ідеологією допомоги, що визначає його соціально-генетичну типологію як явища, процесу й феномена культури.

По-третє, він становить собою те особливе „соціальне поле”, де окреслюються різні типи взаємодій між суб’єктами зі своїми соціальними, етичними, економічними законами й принципами. Піклування про злидарів і юродство, інфатицид і організація дитячих притулків, навчання глухонімих і трудова допомога, добродійність і страхування – явища, які мають свою логіку історичного розвитку, свою систему існування, своє місце в історичному процесі.

По-четверте, у процесі свого розвитку цей феномен знаходить інтерпретацію в структурних сценаріях і закріплений у масовій свідомості в мовних формах і структурах.

Варто зазначити, що модуль історії соціальної роботи як навчальної дисципліни найбільш слабко розроблений. На сьогодні є тільки один фундаментальний навчальний посібник під авторством відомого російського вченого М.Фірсова [15], який відповідає науковій традиції вітчизняної історіографії. При викладенні подальшого тексту автори використовують матеріали зазначеного посібника.
1.2. Архаїчний період. Родоплеменні й общинні форми допомоги і взаємодопомоги у слов’ян до Х ст.
Джерела, які відображають язичницьке життя слов’янських племен, знищені в період християнізації Русі, тому можлива лише реконструкція основних елементів підтримки й захисту. Багатим матеріалом, що дозволяє прояснити праісторичні форми допомоги і взаємодопомоги в найдавнішій спільноті, є слов’янська міфологія, аграрні культи, які збереглися.

Давні слов’яни жили родовими общинами, займаючись хліборобством і скотарством.

Общинні принципи життєдіяльності східних слов’ян, практика здійснення захисту людини в системі роду й общини знайшли відображення в конкретних архаїчних формах допомоги і взаємодопомоги, серед яких основними були культові з різними сакральними атрибутами; общинно-родові в межах роду, сім’ї, поселення; господарські.

Культові форми допомоги й підтримки з різними сакральними атрибутами тісно пов’язані з міфологічним світом давніх слов’ян. В історичній літературі відзначається, що міфологічне мислення слов’ян пройшло декілька стадій розвитку. Так, М.Боровський називав чотири стадії його розвитку: поклоніння озерам, гаям, небесним світилам; культ Роду й Рожаниць (з принесенням жертв і влаштуванням бенкетів на їхню честь); культ Перуна; період подвійної віри [2].

В історичній пам’яті закріпились і більш давні праформи методології переносу допомоги. Вони пов’язані з оберегами. Фетишизація окремих предметів, наділення їх сакральними рисами – одна з перших функцій переносу, і, можливо, вона пов’язана з „періодом духів”. Найдавніші язичницькі атрибути оберега збережені й у християнській культурі. Наприклад, ікони, крім культового призначення, виконували й оберігаючу функцію.

Своєрідними „ферментами” у справі організації підтримки групової спільності не тільки з реальними, але й з ірреальними силами виступали волхви. Вони активно „формували” стереотипи реципрокної поведінки в нових історичних умовах. Волхви – у давньоруській традиції „язичницькі жреці, чародії і віщуни”. Практично вони виконували ті ж функції для родового суспільства, що й шамани в багатьох народів.

Дії волхвів мали сакрально-міфічні установки. Вони підкріплювалися певними ритуальними діями, і, що дуже важливо, дії ці нерозривно пов’язані з ідеологією підтримки. Вона була одним з тих чинників, які дозволили після знищення пантеону язичницьких богів довгий час зберігати язичницькі традиції, що дало можливість сакральній системі підтримки існувати протягом ще трьох століть.

Що стосується богів, то вони як архетип дій і вчинків родової общини, як вище зведення нормативних вимог до процесів життєдіяльності виступали активними помічниками в найбільш відповідальних життєвих ситуаціях. Слов’янські язичницькі боги мали свою „спеціалізацію”.

Дажбог – „бог-діяч” – наділяв багатством, спадщиною. Стрибог – розподіляв багатство. Ці два боги виступали як деяка парна єдність. Не менш цікаве божество Білобог, Білун у білоруському епосі – бог багатства й милосердя. Таким чином, реципрокаційно-редистрибутивні зв’язки, які виступали як дар вищих істот, розглядались як вищі сакральні цінності й згодом персоніфікувалися з „кращими людьми”, тобто набували свого земного існування.

Більш пізня форма шанування богів – братчини, які святкувалися сільськими общинами. Вони присвячувалися святому-патрону, пізніше це було традиційне корпоративне свято. Воно проводилося або всім селищем, або декількома селищами разом, де кожен суб’єкт давав певну частку продуктів на загальні потреби. Подібні святкування називалися зсипками, мирщиною, зсипщиною. Таким чином, ми бачимо, що вшанування богів тісно взаємопов’язане з оформленням інституту свят.

Крім того, свята виконували функцію „мирного перерозподілу майна” й натуральних продуктів, виступали механізмом економічної рівноваги, спільного споживання в ситуаціях соціальної й економічної нерівності.

Другим найважливішим механізмом закріплення реципрокних відносин, пов’язаних із сакральними установками, були родові обряди вшанування предків. Сакралізація цих процесів розкривається в системі родового простору, коли умерлі предки обожнюються, й до них звертаються через культові обряди, що в кінцевому результаті вело до певного родового єднання.

Таким чином, можна сказати, що в цей період існували суспільні форми допомоги, пов’язані з культом смерті. До них відноситься общинна тризна, общинна милостиня, „справа”, подаяння натуральними продуктами і як особлива культова форма (проти якої пізніше виступала церква) – суспільне перепоховання.

І, нарешті, останній аспект сакралізації процесу допомоги – культ героя, дотримування общинних традицій, підкореність суспільним нормам життєдіяльності наступних поколінь попереднім. Ці традиції виступали як механізми збереження мирських стосунків, єдиного общинного простору. Вони утворили той соціогеном підтримки й захисту, який буде відтворюватися в язичницьку епоху у формах общинно-родової й господарської допомоги і взаємодопомоги, а в наступних історичних епохах – як система піклування й соціальної роботи.

По суті, у період язичництва була закладена традиція піклування про слабких і немічних (старих, дітей, удів та ін.).

„Інститут старців” з’являється не одразу. Община поступово визначила ставлення до людей, які не були активними учасниками трудового й колективного життя.

Форми підтримки старих людей були різними. Одним з варіантів підтримки старих людей було спеціальне відведення їм земель за рішенням суспільства, „косячка”, яке давало можливість заготівлі сіна. У тому ж випадку, коли старі люди остаточно „впадали у старезність”, вони піклувалися общиною. Старого визначали на постій до кого-небудь на декілька діб, де той отримував нічліг і харчування, потім він „змінював” своїх годувальників.

До прийняття християнства на Русі існували й інші „закриті” форми допомоги, але всі вони пов’язані з „інститутом старих”. Наприклад, варіантом відходу „на той світ” був добровільний ухід з общини. Літні люди, які не могли брати участь у трудовій діяльності, селилися неподалік від общини, на погостах, будували собі кельї й жили за рахунок подаяння. Старі й діти належали до однієї соціовікової групи. Типологія „старих” і „малих” у деяких випадках визначалася за ознакою „сирітства” (явище, коли суб’єкт залишався без піклування близьких родичів). У словнику В.Даля сирітство трактується більш широко, ніж тепер. Сирота – це безпомічний, одинокий, бідний, безпритульний, а також суб’єкт, який не має ні батька, ні матері.

Спільнота поступово формувала інститути підтримки сиріт у межах свого родового, общинного простору. Так, ще на стадії первісної комуни виникли зв’язки між членами різних общин – дарообмін. Дар становив собою перехід речей з власності одного суб’єкта у власність іншого й обов’язково передбачав віддар. Така економічна система дару й віддару добре простежувалась у мотивах усиновлення всередині родової общини й появи інституту „приймацтва” в південних слов’ян. „Приймати” в сім’ю сироту, як правило, могли люди літні, коли їм було уже важко справлятись з господарством, або коли вони не мали спадкоємців. Прийнятий у сім’ю повинен був вести господарство, шанувати своїх нових батьків, а також зобов’язаний їх поховати. Тут наявний принцип – „я – тобі, а ти – мені”, або „дар – віддар”.

Інша форма підтримки сироти – общинна, мирська допомога. Вона за своїм характером збігалася з допомогою „немічним старим”, коли дитина переходила з будинка в будинок на годування. Сироті могли також призначити „громадських” батьків, які брали її на своє харчування. Проте, якщо сирота мав господарство, община протидіяла всиновленню. Такі сироти називалися „вихованцями”, годованцями”.

Починають складатися нові підходи до підтримки вдів. Вони, як і старі, і сироти, вважалися соціально неповноцінними суб’єктами в родовій общині.

Можна припустити, що перша форма допомоги інституту вдів розвивалась у парадигмі дару – віддару в системі саральних відносин. Як „чисті”, знаходячись близько від світу смерті, вдови обмивали й одягали померлих. Це – давній вид язичницької магії, як віддар вони отримували речі померлого.

Не менш давній звичай – ходіння на „навалним” (зустрічалося в минулому столітті на півдні України). Він полягав у тому, що жінці, яка цього потребувала, надавали допомогу продуктами, як правило, восени, після збору врожаю. При цьому відбувався своєрідний ритуал. Він включав особливим чином організований прихід у дім, якому буде надано допомогу: інакомовно запрошували в гості, а потім, коли „гості” приходили й приносили певну кількість запасів, пропонували їм випити й закусити.

Паралельно з практикою індивідуальної допомоги виникають форми взаємопідтримки. Вони пов’язані не з індивідуальними формами захисту, а з колективними, коли підтримка надається сім’ї, сусідській общині, цілому роду.

Ранні форми допомоги і взаємодопомоги спочатку носили ритуальний характер і до ХІХ століття зберігались у вигляді народних свят. Дослідники, аналізуючи найдавніші землеробські слов’янські свята, пов’язують їх з чотирма порами року, кожному з яких відповідали свої „братчини, зсипчини, холки, вечорниці, бесіди, Нікольщини” (як правило, ці свята пов’язували з ритуальним персонажем Ярилом, який уособлював родючість, прибуток, врожай).

Якщо проаналізувати різні форми селянських „помочей”, то при всій їх різноманітності простежується певний сценарій, у якому збережені залишки магічних аграрних культів. Він складається з таких елементів: ритуальний договір (його обов’язковим елементом є „хліб – сіль і могорич”), спільна трудова діяльність в обумовлений термін і після завершення робіт спільні трапеза, ігри, танці, катання. У народі „помочі” розглядались як трудове свято, у якому брало участь усе сільське населення незалежно від соціальної приналежності селянина.

Таким чином, філософія життя язичницької спільноти спонукала до життя певні форми підтримки й захисту. Реципрокні й редистрибутивні соціальні зв’язки, які підтримували збереження єдиного простору життєдіяльності, важливого для всіх її членів, сформували особливий нерв соціогенома, а його архетипові форми існування, сформовані протягом багатьох століть, стали основою для християнської моделі допомоги й підтримки тих, хто цього потребує.
1.3. Період князівської й церковно-монастирської підтримки з Х до ХІІІ ст.
Система допомоги й підтримки, яка формується, у цей період зазнає впливу таких чинників, як прийняття християнства, зміна геополітичного простору слов’янських племен, руйнування родового суспільства, зміна стану в князівському праві, оформлення нової суспільної стратифікації, створення й зміцнення таких інститутів, як церква, монастир, прихід та ін.

Князівська опіка слабкозахищених верств населення – бідних, убогих, вдів, сиріт – явище складне й неоднозначне, обумовлене чинниками економічного, соціального, духовно-морального характеру. Князівська опіка розвивається разом з церковно-монастирською системою допомоги й підтримки в контексті існуючих сімейно-родових форм захисту.

У своєму становленні й розвитку князівська опіка проходить ніби два етапи. Перший пов’язаний з поширенням християнства в Київській Русі, і його можна умовно окреслити, починаючи з момента хрещення Володимира І до другої половини ХІІ ст. (створення питомих князівств і поширення християнства на окраїнах східнослов’янських земель). І межі другого етапу – друга половина ХІІ ст. до ХІІІ ст. (включно), коли благодійні функції князя поступово зливаються з монастирсько-церковними формами піклування.

Перший етап князівської соціальної допомоги найменш захищених верств населення несе в собі язичницькі та християнські тенденції. У цьому симбіозі формується князівське право стосовно захисту й „наряду” людей, не пов’язаних із сімейно-родовими стосунками: вдів, сиріт, прощеників та інших людей церкви.

Поступово стара система соціального захисту руйнується й „підвищується суспільно-організаційне значення князя й дружини”. Руська правда Ярослава Мудрого так відображає ці тенденції – під захист княжого суду беруться ізгої: „изгои будет, либо славенин, то 40 грн. положити за нъ”. Таким чином, виробляються патронно-клієнтські зв’язки в середньовічному суспільстві, тобто там, де раніше в основному панували сімейно-родові стосунки. Створена нова клієнтела отримує не тільки економічну підтримку, але й захист від сторонніх державних сил.

З другої половини й до кінця ХІІ ст. князівська допомога й захист тих, хто цього потребує, зазнає суттєвої зміни у функціях, способах і засобах їх здійснення. Це обумовлено тим, що, по-перше, намітились тенденції росту монастирського й церковного піклування, по-друге, князь ставав господарем-вотчинником свого уділу, по-третє, адміністративне правління князя ускладнюють монголо-татарські набіги й данництво. Удільне князювання виробляє свою корпоративну культуру допомоги й підтримки. Але все ж є і спільні тенденції, пов’язані з князівською допомогою й підтримкою, – це подальший процес проникнення християнства, будівництво міст, захист мігрантів, охорона земель від набігів сусідів.

Історичне значення князівської благодійності й любов до бідності полягає в тому, що централізована влада, яка формується, шукає шляхи допомоги суб’єктам, що не пов’язані спорідненими стосунками. Спочатку цей процес здійснювався в межах дружинних традицій, язичницьких братчин, але згодом відбувається відчуження реципрокних і редистрибутивних зв’язків між князем і тим, хто має потреби. Це виникло тоді, коли стала усвідомлюватись неможливість з боку князівської влади одноосібно здійснювати християнське соціальне реформування, тому що суспільство було неоднорідним і в ньому існувало дві віри.

Влада з різних причин – і політичних, і воєнних – відходить від самостійного проведення ідей соціального християнського реформування, підключаючи до цієї діяльності церкву. Вона не тільки наділяє її юридичними повноваженнями, що закріплюються з покоління до покоління, але й надає їй як інституту підтримки, що народжується, фінансової допомоги. Причому зв’язок тут базується на найдавніших принципах еквівалента „я – тобі, ти – мені”. Влада делегує й розширює повноваження церкви у стосунках із клієнтами, яких з часом стає все більше.

Отримавши підтримку з боку князівської влади, зміцнивши економічно, монастирі стають центрами добродійної, соціальної діяльності. Вони виконують чотири основні функції: лікування, забезпечення бідних (у вигляді надання одноразової допомоги натуральними продуктами – милостині), навчання, контроль. Відповідно до цих функцій при монастирях існують відповідні форми підтримки.

Проте поступово починає оформлюватися ктиторська монастирська система. Її особливість полягала в тому, що той, хто постригається в чернечий сан, зобов’язаний приносити дар монастирю, що дозволяло вести стабільне й „сите” життя в його стінах. Так створюється „пансіонна” система підтримки.

Таким чином, система допомоги через монастирі встановлює певні бар’єри, де ті, хто має потреби, – вдови, сироти, бездомні – повинні бути суб’єктами обов’язкового піклування, але підтримку в тій чи іншій літургічній формі отримують ті, хто має кошти.

Інша система підтримки спостерігається в прихідській системі допомоги й захисту, де в основному провідну роль відіграє церква як організуюче начало, а також прихід.

Розорення південних земель призводило до міграції населення на північ у глухі місця. Поселення мігрантів починали зводитись із храму, навколо якого будувались житла. Так створювався прихід. Крім адміністративних функцій, прихід, згідно з ученням церкви, виступає як общинний інститут з підтримки хворих, немічних, інвалідів, сиріт, бідних, які супроводжують переселенців і отримують там свій притулок. Згодом на основі цього „контингента” створюються монастирі.

Прихідська благодійність – перехідна ланка між монастирською і „громадянською” системами допомоги. На відміну від монастирів з їх закритою організаційною структурою приходи – відкрита система. Обрання священнослужителів прихідська община здійснювала самостійно (часто з числа своїх „прихідських общинників”).

Крім причта, в общині обирався староста, який виконував різні функції – від економічних до соціальних: отримання земель, будування богаделень, збір боргів і роздача грошей тим, хто цього потребував. Усі дії старости і причт контролювалися й санкціонувалися общиною. При цьому прихід виступав і адміністративною одиницею, і податною, і земською, і територіальною. У ньому поєднувалися всі місцеві справи, у ньому зосереджувалося все громадське й церковне життя. Тому природно, що давньоруські приходи стали також і органами давньої руської благодійності.

Таким чином, у Х – ХІІ ст. відбувається зміна парадигми допомоги й підтримки тих, хто цього потребує. Це пов’язано зі зміною соціально-економічної й соціокультурної ситуацій. До початку ІХ ст. у східних слов’ян завершилось розкладання первіснообщинного ладу, зруйнувалися родоплеменні зв’язки. На зміну родоплемінним відносинам прийшли територіальні, політичні й воєнні, виникли племенні союзи. Створюються умови для появи держави, яка об’єднувала всі племена й союзи племен. Як правляча соціальна група, „органи влади” на чолі союзів поставали князі й князівська дружина. Цей період характеризується підвищенням князівської влади, впливом його дружини на суспільне життя.

Розвиток феодальних відносин, інтереси єдності країни вимагали реформування язичницьких уявлень Давньої Русі, прийняття спільної релігії. У 988 р. християнство у православному варіанті визнається офіційною державною релігією. З прийняттям християнства з’явилась і особлива організація – церква.

Інститут церкви перетворюється в носія не тільки нової державної ідеології, але й нової філософії допомоги, заснованої на християнських канонах милосердя. Можна припустити, що в цей період з’являється перша офіційна інституалізована форма захисту у вигляді приходів і монастирів. Вони несуть у собі різні функції – від надання допомоги до лікування, від судового діловодства до соціального й сімейного виховання.

Саме з цього часу починає формуватися християнська концепція допомоги, в основі якої лежить філософія діяльної любові до ближнього. „Возлюби ближнього твого, як самого себе”. Ця формула стає моральним імперативом, який визначає сутність вчинка індивіда. З іншого боку, вона виражає сутність єднання суб’єктів, становлячись тим самим показником приналежності до певної спільноти.
1.4. Період церковно-державної допомоги з ХІV ст. до другої половини ХVІІ ст.
Парадигма допомоги й підтримки у ХІV – першій половині ХVІІ ст. суттєво змінюється. Для цього часу характерні три форми підтримки й захисту тих, хто цього потребує: монастирська система допомоги, державна система захисту (вона виростає з традицій князівського жебракогодування й жебраколюбства як певних форм князівського права) і перші світські прояви благодійності.

Епоха українського Відродження (друга половина ХV – ХVІІ ст.) в історії соціальної роботи збігається з періодом церковно-державної благодійності, про що детально викладено О.І.Янкович [14, 15-25].

Значну соціальну допомогу нужденним у вказаний період продовжували надавати церква та монастирі. Крім релігійної й просвітницької діяльності, монастирі розвивали різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомогу старим людям, осиротілим, потерпілим від лиха. Церква поступово перетворилась на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. У храмові дні біля церков влаштовувалися громадські обіди, обдаровування калік, сиріт тощо.

Основний тягар соціальної допомоги на селі взяла на себе громада, яка несла відповідальність за всіх своїх членів, особливо за убогих, жебраків, волоцюг. Керівники громади мусили організувати притулок для убогих. З цією метою використовувались або вільні хати, або спеціальні будинки. Нужденним односельцям допомагали харчами, а тим, хто постраждав унаслідок лиха, надавали одяг, харчі, насіння та будівельні матеріали.

Специфічним різновидом громад виявилися церковні братства, які брали активну участь у розв’язанні багатьох соціальних проблем своїх членів і тогочасного українського суспільства: вони допомагали бідним, удовам, сиротам, хворим, будували церкви, друкарні, шпиталі, оберігали пам’ятки історії, культури, викуповували бранців із татарсько-турецької неволі. У відкритих ними школах виховували молодь у дусі людинолюбства, побожності, милосердя.

Запорізька вільна республіка започаткувала самобутні філантропічні заклади та соціальну опіку над нужденними. По всій Україні створювалися благодійні установи для старих воїнів, що були водночас і лікарнями, і притулками, і громадськими осередками для тих, хто не міг працювати. Запорізькі козаки завжди гостинно ставилися до заїжджих і захожих людей, любили мандрівників. Таким був звичай у запорожців, якого вони дуже суворо дотримувалися. У Запоріжжі будь-який бажаючий міг жити в курені, їсти, пити, не висловлюючи вдячності за гостинність. Там ніхто не смів докоряти старій людині, що вона даремно їсть хліб. Одинокі козаки жили в бурдюках, які завжди і для всіх були відкритими. Коли господар помешкання йшов куди-небудь у степ, він залишав на столі продукти харчування. У бурдюк міг зайти будь-який мандрівник. Господар зустрічав гостя як рідного батька, оскільки поряд не було ні родичів, ні друзів. Накопичення певних матеріальних статків у руках козацької верхівки спонукало її до благодійництва. Не тільки гетьмани, а й полковники, козацька старшина будували церкви, монастирі, шкільні споруди.

У діяльності Запорізької Січі виразно простежуються два провідні напрями суспільної опіки, що мали місце в Україні в епоху Відродження: особиста благодійність і громадська (державна) при збереженні та заохоченні філантропічної функції церкви.

Першим серед українських діячів, хто створив світський твір про суть милосердя і звернувся до проблеми професійного жебрацтва, був Єпіфаній Славинецький. Він відомий як досвідчений педагог-практик, теоретик виховання. Уперше Є.Славинецький розглядає „людей Церкви” (злидарів) не тільки як заступників перед Всевишнім, але і як ледарів, що спекулюють на добрих почуттях християн. Для того, аби професійне жебрацтво не поширювалось, автор твору „Слово о милости и кии просяних достойни суть милости, кии же ни” запропонував молодим і здоровим надавати роботу, а для немічних і убогих організовувати спеціальні заклади. Кошти на їх створення має надавати духовенство. Суспільство також не повинно залишитись осторонь, а має надавати організовану допомогу через братства милосердя.

Членами „братства” стають добровільно і відповідно до своїх можливостей надають посильну допомогу. Одні фінансують, інші вислуховують нужденних, щоб з’ясувати потреби, треті допомагають порадою.

Велику увагу приділяли превентивним заходам проти убогості. З цією метою створювали каси для тих, хто бідував, де під заставу без відсотків можна було отримати гроші, причому вдови й бідняки звільнялися від застави.

Таким чином, у період з ХІV ст. до другої половини ХVІІ ст. не тільки відбувається зміна орієнтацій мотивів допомоги й підтримки, але й змінюються суб’єкти підтримки. Ктиторські монастирі змінюються монастирями-вотчинами. І якщо діяльність цих закладів первісно носить відкритий характер, то поступово, коли в суспільстві починають складатися грошові відносини, монастирі відходять від благодійності. Але й у самій церкві спостерігається розкол між різними угрупованнями – „користолюбцями” й „некористолюбцями”. Держава поступово набирає організаційної й законодавчої сили, обмежує владу церкви, бере під свій законодавчий контроль нужденних. Можливо, саме в цей період державна влада формує так званий „остаточний принцип” у підходах до соціальних проблем суспільства.

Світські тенденції благодійності завершують картину допомоги й підтримки на цьому етапі. Безперечно, приватна благодійність у ХVІІ ст. – один з перших історичних показників зміни суспільної свідомості, одна з ланок формування громадянського суспільства.
1.5. Період державної опіки з другої половини ХVІІ ст. до другої половини ХІХ ст.
Цей період характеризується, у першу чергу, оформленням теоретичних підходів до суспільної та приватної опіки. Секуляризація в ХVІІ – ХVІІІ ст. призвела до розвитку самостійної суспільної думки,світської науки, а сама церковна свідомість уходить до більш напруженого пошуку суто церковної „правди”. Відмова від теологічних значень у суспільній опіці як критерію істинності й справедливості відбувається в період правління Петра І. Процес допомоги, інститути допомоги, суб’єкти й об’єкти допомоги починають розглядатися в межах указів і постанов, які є офіційними нормативними критеріями життєдіяльності, цінностями, „правилами суспільної поведінки”. Ті, хто потребував підтримки, співвіднесений з одним з державних інститутів допомоги. При цьому він позбавлений свободи вибору й вчинка. Не він визначає інститут допомоги, а інститут допомоги визначає його подальшу долю. І тут намічаються як позитивні, так і негативні риси цієї системи допомоги.

У підходах до ідеології допомоги виникає переоцінка бачення проблематики клієнта. Якщо на ранніх етапах суспільної опіки нужденний становив певну цінність для окремої особистості – заступника, оскільки захист його був наглядною, матеріальною чеснотою перед обличчям Всевишнього, то тепер нужденний стояв перед державними інститутами, і саме вони визначали його необхідність у цій ролі. Та й сама людина оцінюється з нових критеріальних позицій як діяч, як носій суспільно корисної праці. У цьому відношенні змінюються й ідентифікатори. Діяльність, праця, можливість або неможливість приносити користь – ось ті критерії, на яких починає базуватися нова доктрина допомоги.

„Пристойність – непристойність” виступає як основний критерій „можливості – неможливості” існування цього явища. А звідси виникає інша класифікація клієнтів. Їх типологія здійснюється не за принципами милостей духовних і тілесних, а за можливості або неможливості бути учасником спільної життєдіяльності в суспільстві. На основі таких підходів починають формуватися критерії типології особистості нудженного, коли його розглядають з позицій і явищ соціальної норми й соціальної патології.

Отже, у державній парадигмі допомоги починають домінувати поняття і значення іншого порядку. Теологічні підходи до особистості клієнта замінюються соцієтальними, а індивідуальна доля розглядається не в контексті вічності, а в контексті видимих потреб і проблем суспільства, його життєдіяльності, норм і цінностей. Усе це висуває певні принципи ідентифікації соціально необхідної поведінки, пов’язаної з нормою суспільних відносин, які узгоджені з оцінкою життєвого сценарію особистості.
1.6. Період суспільної та приватної опіки з кінця ХІХ ст. до початку ХХ ст.
У другій половині ХІХ ст. істотно змінюється управління соціальним захистом. Функції нагляду за суспільною опікою залишились за Міністерством внутрішніх справ; у більшості губерній його здійснювали земські та міські установи, що стали правонаступниками приказів суспільної опіки на місцях. Але в деяких губерніях, де ще не було земських установ, продовжували функціонувати прикази. Державна фінансова підтримка закладів опіки (на кінець ХІХ ст.) поступово набуває систематичного характеру. Згодом виявляються нові категорії непрацездатних осіб суспільної опіки: незаконнонароджені немовлята й підкидьки, що потребували загального та амбулаторного лікування, прокажені, хронічні хворі, божевільні, безробітні, сім’ї солдат, призваних на дійсну службу. Згідно з Лікарським статутом суспільна опіка мала стосуватися породіль, тимчасово безпритульних неповнолітніх, осіб, покусаних скаженими тваринами, алкоголіків.

Земська система опіки була більш мобільною й прогресивною. До її компетенції входили такі питання: розвиток освіти й запровадження всезагального навчання; опіка безпритульних дітей; організація медичного обслуговування; профілактика зубожіння; організація громадських робіт; соціально-економічна допомога селянству; юридична допомога.

Істотну роль у наданні соціальної допомоги відіграли також органи міського самоврядування (міські думи) та сільські громади, важливу роль відігравала приватна благодійність. Тут варто відзначити діяльність родин Терещенків, Ханенків, М.Дегтярьова, С.Могилевцева, Т.Гладинюка, Л.Бродського та інших. Родина українських промисловців та землевласників Терещенків на благодійність витратила майже 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба – „Прагнути до громадських справ”. Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.

У цілому ж, у цей період спостерігаються такі основні напрямки суспільної й наукової думки про сутність суспільної допомоги: теологічний, конфесіональний; правовий напрямок, теорія законодавства в соціальних питаннях; суспільна благодійність і опіка як культурно-історичний і соціально-політичний процес; „суспільна і професійна гігієна”; виховання й „виправне виховання”; система організацій допомоги; теорія страхування; теоретичні проблеми допомоги інвалідам; навчання спеціалістів; „піклування морально пропащих і патронат над випущеними з тюрем”.

Кожен напрямок мав свою наукову традицію, свій підхід до розуміння сутності приватної та суспільної опіки, але вона була й логічним продовженням розвитку суспільної думки в цьому кластері пізнання, що базується на попередніх пізнавальних тенденціях.
1.7. Період державного забезпечення з 1917 до 1991 рр.
Формування нового геополітичного простору СРСР у період 1917 – 1991 рр. пов’язане зі зміною політичної й ідеологічної систем, структури управління й господарювання, з формуванням нових суспільних відносин. Ці широкомасштабні зміни не могли не зачепити й систему суспільної опіки, яка на попередньому етапі мала тенденцію до об’єднання, централізації суспільних і державних структур.

Відповідно до ідеології нового часу переосмислюється концепція взаємодії між людьми в суспільстві, виробляється нове бачення проблеми допомоги й благодійності.

Відмовившись від принципу благодійності, робочо-селянський уряд здійснював комуністичне соціальне забезпечення, при якому кожен інвалід і нужденний, кожен непрацездатний, чи то дитина або дорослий, може сподіватися, що держава не дасть їй померти з голоду, прийде їй на допомогу. На основі цих начал широко розгортається система соціального забезпечення, а також система соціального страхування.

Таким чином, держава знову стає суб’єктом допомоги, причому церква як партнер уже не бере участі в цій діяльності, як це було в ХІХ ст. Партійні установки стосовно церкви розвиваються протягом декількох десятиліть.

Умовно можна виділити два періоди в оформленні ідей соціальної підтримки. Перший – з 1919 до 1941 рр., коли відбувається звуження джерел пізнання соціальної допомоги дореволюційного періоду й оформлення нової парадигми знання про соціальне забезпечення й соціальне страхування в соціалістичному суспільстві. Другий – з 50-х і до кінця 80-х рр., коли особливо інтенсивно й послідовно розвивається лікарсько-трудова експертиза, методика соціально-правової реабілітації інвалідів.

Після жовтневого перевороту справою підтримки нужденних починають займатися спочатку Міністерство, а згодом Народний комісаріат державної опіки (НКДО). У квітні 1918 року з метою надання цілеспрямованої державної допомоги тим, хто її потребує, було створено Наркомат соціального забезпечення (НКЗС). У формуванні адміністративної системи радянського соціального забезпечення значну роль відіграв І з’їзд комісарів соціального забезпечення. Одним з важливих напрямів діяльності державних органів соціального забезпечення у 20-ті роки була боротьба з дитячою безпритульністю. Проблема безпритульних дітей вирішувалась шляхом відкриття дитячих будинків, трудових комун, виховних колоній. Тривав пошук шляхів соціального виховання. У ці роки було створено дитячу соціальну інспекцію при відділі правового захисту дітей Наркомату освіти, що вела боротьбу з жебракуванням, безпритульністю, проституцією, правопорушеннями, експлуатацією дітей, жорстоким поводженням з ними в сім’ях. Цій проблемі присвячена діяльність видатного педагога А.С.Макаренка.

Важливим напрямом соціальної підтримки була допомога селянству. У середині 20-х років селянство стало основним об’єктом діяльності НКЗС. Починаючи з 1922 року, у селах почали створювати селянські комітети громадської взаємодопомоги, на які було покладено функції самозабезпечення й патронажу нужденних.

У 30-ті роки основним завданням соціального забезпечення було проголошено роботу з працевлаштування й навчання інвалідів, забезпечення сімей червоноармійців та інвалідів війни пенсіями; оранізацію кас взаємодопомоги в колгоспах; надання допомоги сліпим і глухим тощо.

У сфері добробуту народу головна увага зосереджувалася насамперед на підвищенні оплати праці низькооплачуваних категорій працівників.

Протягом 1928-1932 років було розроблено законодавство про пенсійне забезпечення по старості як самостійний вид соціального забезпечення.

У 1937 році вийшло нове положення про Народний комісаріат соціального забезпечення (НКЗС), яке значно розширювало сферу його впливу. Відповідно до нього НКЗС мав займатися державним забезпеченням інвалідів праці та інших категорій людей, організацією їхнього матеріально-побутового, культурного, лікувально-оздоровчого та санаторно-курортного обслуговування тощо.

Новий етап у розвитку соціальної допомоги в Україні починається після Великої Вітчизняної війни. У 1949 році НКЗС перейменовано на Міністерство соціального забезпечення. У 1956 році Верховна Рада СРСР прийняла Закон про державні пенсії, згідно з яким не тільки було розширено коло осіб, яким призначалась пенсія, а й було виділено в самостійну галузь законодавство про соціальне забезпечення. У 1961 році змінилося положення про Міністерство соціального забезпечення, унаслідок чого його функції значно розширились.

У 70-х роках декларувалися такі основні засади соціального забезпечення: загальність соціального забезпечення, різноманітність видів обслуговування, забезпечення громадян різними видами соціальної допомоги за рахунок державних і громадських коштів.

У 80-х роках рівень життя населення почав знижуватися. Виникла необхідність реформування соціальної системи та її важливої складової частини – соціального забезпечення. Спроби здійснити таку реформу робляться й в умовах України як самостійної держави [14].
1.8. Період соціальної роботи з початку 90-х рр. до нашого часу
Вітчизняний досвід соціальної допомоги нужденним і зарубіжні інноваційні проекти з підтримки вразливих категорій населення стали тим фундаментом, на якому в останнє десятиріччя вибудовується соціальна робота в Україні. Вона має свої особливості, зумовлені досвідом минулого і впливом сучасних світових тенденцій. Актуальною проблемою нині є формування соціальної політики. З-поміж важливих документів, що визначили її мету, пріоритетні напрями та завдання, слід зазначити ухвалену в грудні 1993 року Верховною Радою України Концепцію соціального забезпечення населення України та Концепцію соціальної політики України (Постанова від 29 липня 1994 р.), затверджені Указом Президента України 18 жовтня 1997 року. Це документи, які визначили основні напрями соціальної політики на 1997 – 2000 рр., стан і тенденції соціального розвитку України. Нині в нашій державі реалізуються шість великомасштабних соціальних програм, що мають загальнонаціональний характер. Дві з них затверджено указами Президента України: „Діти України” (1996), „Здоров’я літніх людей” (1997). Решту програм затверджено постановами Кабінету Міністрів України: Національна програма планування сім’ї (1995), Довгострокова програма поліпшення становища жінок, сім’ї, охорони материнства й дитинства (1992), Комплексна програма вирішення проблем інвалідності (1991), Програма зайнятості населення на 1997 – 2000 рр. (1997). І все ж, як показує досвід, вони неспроможні розв’язати назрілі соціальні проблеми.

Актуальним завданням на сучасному етапі є переведення державної системи соціального захисту на ринкових засадах, залучення громадян, роботодавців до витрат на соціальний захист, обмеження кола державної підтримки лише тими категоріями людей, які через відсутність роботи, похилий вік, багатодітність чи вади здоров’я не мають змоги забезпечити себе самостійно.

Практичним механізмом реалізації соціальної політики є соціальна робота, яка на початку 90-х років ХХ ст. у незалежній Українській державі починає формуватися як професійна діяльність. У навчальних закладах розпочато підготовку відповідних спеціалістів. Першочерговими заходами щодо формування стратегії соціальної роботи є реформування системи соціальної допомоги, розвиток адресної допомоги; соціальна підтримка сім’ї, ветеранів війни та праці, жінок, дітей і молоді; соціальний захист громадян, які потерпіли від наслідків Чорнобильської катастрофи; забезпечення інвалідам рівних з іншими громадянами можливостей для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, умов для реалізації потенційних можливостей інвалідів; соціальна підтримка громадян, звільнених у запас або відправлених у відставку з військової служби, служби в органах внутрішніх справ і членів їхніх сімей. Об’єктом соціальної роботи є також розвиток і забезпечення ринку праці та зайнятості, запобігання і скасування причин соціального ризику тощо.

У зв’язку з неспроможністю чинної системи соціального захисту надавати достатньою мірою послуги вразливим верствам населення в Україні в останнє десятиріччя набув поширення волонтерський рух. Це діяльність, яка спрямована на допомогу іншим і здійснюється добровільно не заради матеріальної користі. Вона потребує ефективних механізмів залучення, відбору й навчання потенційних волонтерів. Значна кількість волонтерів займається соціальною роботою як у недержавних, так і в державних організаціях багатьох регіонів.

В останнє десятиріччя в Україні спостерігається тенденція до об’єднання спеціалістів у галузі соціальної роботи. У 1992 році з метою консолідації зусиль у становленні й розвитку соціальної педагогіки й соціальної роботи в Україні створено Асоціацію соціальних педагогів і спеціалістів соціальної роботи, яка з 1994 року є членом Міжнародної федерації соціальних працівників.

Соціальна педагогіка є основою соціальної роботи, про що свідчить головний принцип світової соціальної роботи – „допомога самодопомозі”, мета якого – відновлення духовної сфери людини, що дає можливість кожній особистості самостійно задовольняти свої потреби й розв’язувати виниклі проблеми. Крім того, соціальна робота залежить від соціального виховання настільки, наскільки в суспільстві домінує думка, що країна без громадської взаємодопомоги розвиватися не може. Інакше соціальна робота перестає бути суспільною, вироджується в державну (стає засобом маніпулювання населенням), втрачаючи свою громадську сутність.

Резюме
Процес становлення соціальної допомоги в Україні – явище тривалого характеру. Він поки не має свого історичного завершення й оформлення. Парадигма допомоги й підтримки нужденним, яка складається, становить собою складну сукупність історичних суспільних форм захисту й учень, традицій і звичаїв, законів і індивідуальних ірраціональних дій і вчинків. Проте в цьому складному переплетінні практики й пізнання можна виділити ті найважливіші домінанти, які дозволяють у цивілізаційному просторі оформитися соціальній допомозі в особливу сферу буття людини. Такими домінантами були: Влада, Закон, Суспільство, Церква, Клієнтела, Поняття, Мова.

У парадигмі соціальної допомоги розвиток влади здійснювався під впливом двох найважливіших процесів реципрокації й редистрибуції. Механізми допомоги і взаємодопомоги, а також механізми розподілу поступово перетворювалися при формуванні структур влади й управління в певні принципи й закони. Найважливішим серед них стає закон еквівалента, який виражався формулою „я – тобі, а ти – мені”.

У парадигмі допомоги й підтримки можна спостерігати, як закон розподілу й перерозподілу проходить свої певні стадії. У родовій общині це було пов’язано із законами батьків і дідів, первісно ці традиції сприймає й князівська влада. Проте після прийняття християнства в Давній Русі починають здійснюватися нові підходи до проблем нужденних, які вибудовуються на основі грецького номоканону, але при цьому традиції та звичаї предків ще багато століть служать для розв’язання різних суперечок і позовів. З утворенням державності з’являються царські укази, які регламентують відносини церкви й держави, окремих категорій нужденних і влади.

З ХVІІІ ст. остаточно формується законодавча практика допомоги й підтримки на державному рівні. На початку ХІХ ст. з’являється устав суспільного піклування, який з тими чи іншими змінами проіснує до радянського періоду. У радянський період не було спеціального законодавства, яке регулювало допомогу й підтримку в суспільстві, воно входило до складу різних галузей права. У пострадянський період спостерігається тенденція формування окремого законодавства в галузі соціальної підтримки, спрямованого на захист прав різних груп населення, таких, як інваліди, сім’я, діти, безробітні, пенсіонери та ін. З відродженням традицій благодійності держава бере під законодавчий контроль цей вид суспільної допомоги.

Суспільство – той соціальний простір, де відбувалося оформлення історичних зв’язків допомоги й підтримки. Родова община сформувала принципи й методи підтримки виживання окремих суб’єктів у „пандемічних” обставинах. Саме там вироблялися норми поведінки і ставлення до людей, які в силу різних причин не могли брати участь у суспільно-трудовій діяльності. Архаїчний традиціоналізм у справі допомоги й підтримки став основою середньовічного суспільства. У традиціях жебракохарчування й раціонального використання засобів нужденним починає формуватися громадянське суспільство. Благодійність як суспільний феномен відображає той якісний стан суспільства, коли закони еквівалента працюють на інших принципах. Тут принцип „я – тобі, а ти – мені” реалізований частково, тільки як принцип „я – тобі”. Внутрішня мотивація вчинка, який надає допомогу, пов’язана не з ідеєю справедливого розподілу й перерозподілу, а з ідеєю солідарності, з усвідомленням, що бідність і злидні – об’єктивні чинники суспільства. Філософія солідарності сформувала у ХІХ ст. не тільки принципи фасилітарної, альтруїстичної поведінки стосовно бідних, обездолених, пропащих, але дозволила стосовно проблем жебракування й бідності побачити подальші й найближчі перспективи.

Тому не випадково, що зрілість громадянського суспільства визначає не тільки розвинуте законодавство, яке захищає права окремого громадянина, але й наявність благодійних організацій, чия діяльність спрямована на ті хвороби, які в силу різних причин не може локалізувати держава.

Інститут церкви відіграв свою особливу роль у формуванні християнських підходів до благодійності й милосердя до ближнього. З прийняттям християнства в Давній Русі починається новий етап суспільної опіки. Допомога має різні стратегії підтримки: від матеріальних до зміни сценаріїв життя нужденного. Християнські канони милосердя розширюють парадигму допомоги, вибудовують орієнтири захисту, виходячи не тільки з життєвих, але й духовних потреб індивіда.

Церковно-монастирська система допомоги в кінці ХІХ ст. і сьогодні, на початку ХХІ ст., повертається до своїх одвічних традицій у справі милосердя, коли піклування здійснюється не тільки через монастирі, але й через приходи, де надається комплекс послуг: навчання, лікування, виховання, надання допомоги, притулок.

Зміна форм захисту невід’ємна від зміни патернів клієнтів: вони стосувалися то старих людей, то вдів, то сиріт, то інвалідів. Поступово до різних форм патології вироблялися оперативні й превентивні заходи. Можна відзначити одну стійку тенденцію – у культурно-історичній перспективі клієнтела не зменшується, з ускладненням суспільних відносин спільнота „культивує” нові форми соціальних хвороб, а парадигма клієнтів з різними проблемами збільшується.

Парадигма допомоги і взаємодопомоги складалась не тільки як сукупність видів суспільної практики, але і як система певних смислів і понять. Аналіз наукової думки в галузі соціальної роботи дозволяє зробити висновок про те, що історично теорія пізнання склалась у результаті чотирьох понятійних вибухів в ХІ, ХVII, ХІХ, ХХ ст. Концепції милосердя, піклування, соціальної допомоги, соціального забезпечення підготували основу для теорії соціальної роботи.

Дихотомія понятійного поля – християнського і язичницького, між християнськими традиціями й раціональними началами суспільної опіки, протиріччя між державним характером піклування й приватними формами благодійності, між суспільною опікою й соціальними формами страхування й забезпечення, між соціальною педагогікою й соціальною роботою як феноменами понятійного простору – ось ті основні дихотомічні пари, які дозволили усвідомити процес допомоги і взаємодопомоги на вітчизняному ґрунті. На перетині цих координат формувалося предметне поле теорії пізнання сучасної соціальної роботи.

Глосарій
Агапе (гр.) – любов до ближнього. На відміну від еросу, пристрасної любові, А. мала значення діяльної любові, що обдаровує; спеціальний термін, у І ст. н.е. позначає вечірню трапезу в ранніх християн, у ІІ ст. А. – самостійний культурний обряд; А. важливе поняття у філософії Плотіна.

Альтруїзм (фр. altruisme, від лат. alter – інший) – моральний принцип, який полягає у безкорисливому служінні людям, готовність жертвувати для їхнього блага особистими інтересами; протилежний егоїзму; це поняття вводиться Контом.

Архаїка (від гр. – старовинний, давній) – ранній етап в історії розвитку будь-якого явища.

Архіатер – начальник аптекарського приказу. Приказ складався з декількох придворних медиків, начальник над ними називався архіатером. Звання проіснувало до 12 вересня 1763 року, коли була заснована медична колегія.

Балич – чарівник; лікар; отруювач; баловати – лікувати.

Баня – ц.-сл., з ХІ ст., („баня пакібитія” – святе хрещення, де омиваються первісні гріхи); д.-рус. – „мовь”, від „мити”, згодом використовується як „мовниця”.

Благотворіння благодіяння.

Благодійність – уперше зустрічається у М.М.Карамзіна. Проте активне його використання здійснюється в другій половині ХІХ століття, коли розвивається теоретична думка в галузі соціальної підтримки й захисту. Під Б. розуміли прояв співчуття до ближнього, недержавну форму допомоги нужденним. У ХХ ст. до 90-х років це поняття інтерпретується у вітчизняній науковій літературі як форма класового маніпулювання суспільною свідомістю в капіталістичному суспільстві; сьогодні під благодійністю розуміється некомерційна діяльність, спрямована на надання допомоги тим, хто її потребує.

Бобиль – на думку Татищева, слово татарського походження, що позначає неімущий. Бобилі належали до селянства, які не мали ниви. Основне заняття – промисли, до 1625 р. не платили державну данину.

Богадільні – утворено від словосполучення „Бога ділячи”, у ХІХ ст. соціальні заклади приказів суспільного піклування, призначені для убогих, калік і старих людей усіх верств, які не мають родичів для їх матеріальної підтримки й забезпечення. У Б. за певну плату приймались інваліди, нижні чини сухопутних і морських військ, сини нижніх поштових чиновників, які не мали засобів до існування, солдатки, вдови, невиліковно хворі, божевільні, старі, каліки.

Божедомя – усипальниця, місце погребіння невідомих осіб, які ховаються за рахунок суспільства.

Божниця – храм, церква; странноприїмниця, странноприїмний будинок. У літописі сказано, що в 1147 р. був убитий князь Ігор Ольгович, „повелел Лазарь взяти Игоря и понестии і в церковь св. Михаила, в новгородскую божницу, и ту положивши и во гробъ”.

Божі дома (див. Скудельниці)

Больниця – місце в монастирі, особливо віддалене для піклування й лікування скорбних, які не тільки тут живуть, але й подорожніх; хвора жінка.

Братський двір – слобідський двір, збудований або найнятий на суспільні слобідські гроші для зборів у справах общини. Такі двори знаходились у кожній слободі й керувались своїми виборними людьми.

Братчина – найдавніший обрядовий звичай слов’ян. „Браття” – люди, об’єднані спільними заняттями, умовами життя; свято, святковий ритуал. Б. – так називались спільні свята у складчину: зсипщина, зсипка, мирщина (вони несли не тільки обрядовий, але й благодійний характер). У південних слов’ян Б. виражалася в піклуванні хворих і бідних, похованні умерлих.

Допомога на дому – особливий вид лікувально-профілактичної допомоги в СРСР. Медична допомога надається на дому всім хворим, які не можуть за станом здоров’я прийти до поліклініки.

Еміретальні каси – у ХІХ ст. земські пенсійні фонди для державних службовців. Згідно з постановою від 5 квітня 1883 р., земські Е.к. застовуються за клопотанням губернських земських зборів. Фонд Е.к. утворювався з вирахувань з коштів службовців, нагород і допомог, зі щорічних асигнувань. Пенсії видавались по досягненню певного віку як самому службовцю, так і його родичам на випадок його смерті. Пенсійне забезпечення призначалось на випадок каліцтва й важкої хвороби. Пенсію могли успадковувати діти до вступу на службу або до повноліття.

Заклади соціального обслуговування – державні інститути допомоги й підтримки різним категоріям населення РФ у 90-ті рр. Основні З.с.о.: центри соціального обслуговування, центри соціальної допомоги сім’ї й дітям, будинки для ветеранів війни і праці, соціально-реабілітаційні центри для неповнолітніх, соціальні готелі, соціальні притулки для дітей і підлітків, кризові центри для жінок, геронтологічні центри, центри екстреної психологічної допомоги по телефону.

Їдальні – заклади приватної благодійності, призначені для роздачі бідним безкоштовних обідів. Перша народна кухня відкрита 21 лютого 1872 р. у Москві на Хитровому ринку Товариством заохочення працелюбства. У 1876 р. на Міжнародній виставці в Брюсселі модель Московської народної їдальні удостоєна похвального відгука й бронзової медалі.

Опіка – поняття, яке з’являється в ХVІІ ст. і має такі смислові значення: видіння; доброзичлива увага, ставлення, заступництво; догляд, опіка, піклування; зручність. В активній професійній лексиці ХІХ ст. використовується у вигляді словосполучення „суспільна опіка”.

Пансіонери приказів – стипендіати приказів суспільної опіки, які навчалися за державний рахунок у гімназіях і університетах. По закінченні навчальних закладів пансіонери зобов’язані служити за громадянським відомством не менше восьми років, отримуючи оклади відповідно до займаних посад.

Переписні книги – з’являються в період правління Федора Іоановича, який заборонив у 1597 р. перехід селян від одного поміщика до іншого.

Періодизація поділ процесів розвитку на основні періоди, які якісно відрізняються один від одного відповідно до об’єктивних закономірностей природи й суспільства.

Період (від гр. – обхід, колообіг, певне коло часу), 1) проміжок часу, що охоплює будь-який закінчений процес; 2) етап суспільного розвитку, суспільного руху.

Печаловатися – сумувати, піклуватися про когось. У Руській правді печаловатися позначало ще й бути опікуном; печальник – той, хто має про інших піклування.

Погост – первісно місце „гощення”, стан для князів, княжих мужів для збору податі й суду; місце, яке склалося історично для побудови церкви, у подальшому церковний двір отримав назву погост, пізніше – цвинтар при церкві.

Піддячі – чиновники. Піддячі ділились на три класи: молоді, середні, старі. Зі старих „іскусні” обирались у дяки.

Позиково-благодійний капітал – у ХІХ ст. фінансова допомога некредито спроможним податкоплатникам з метою попередження розорення їх виробництва або господарства.

Поле – судовий поєдинок позовних сторін. У народних уявленнях правда за сильним, переможцем. На поєдинок могли викликати будь-яку вільну людину, при цьому ні сан, ні знатність, ні багатство не звільняли від виклику. Якщо обвинувачений або обвинувач були старою людиною, юнаком, хворим, калікою, монахом, попом, жінкою, то вони могли наймати собі „поєдинщика” й бути присутнім на „суді Божому”. У цьому випадку на поєдинку обов’язково були присутні окольничий, дяк, піддячий і стряпчі. Поєдинщики платили особливі податки, польові. У Москві було декілька полів для поєдинків – у Білому місті, у церкві Параскеви П’ятниці, в Охотному ряді, у церкві Святого Георгія на Вспольї, у Троїці, за міською стіною на березі річки Неглінної та в інших місцях. Судові поєдинки були скасовані в 1556 р.

Полоняничні гроші – зібрання коштів у патріарший державний приказ для викупу полонених.

Помочі – спільна селянська робота на допомогу будь-кому, за участь у якій робітникам пропонувалось частування. Основні види помочей: прибирання чого-небудь (хліба, проса та ін. культур); „толоки”, „зажони”, покіс, молотьба, супряги (взаємне використання биків або коней для обробки землі); помочне – судове мито; допомога тому, кого невинно звинуватили; помічник – у християнському світогляді „істота”, подібна Адаму, яка повинна допомогти у вихованні дітей і у всіх нуждах.

Правда – використовувалось у значенні слова „закон”; старовинний звичай.

Практика церкви – сукупність учень, уставів, звичаїв і обрядів для певного історичного часу.

Прелюбодейчиш – незаконнонароджена дитина.

Привенчивати – запозичений від греків звичай у Давній Русі офіційно узаконювати дітей, народжених до шлюбу. Під час вінчання дітей обводили разом із батьком і матір’ю навколо налою, тим самим вони офіційно визнавались спільнотою. Найдавніший приклад зустрічається в Київському літописі 1187 р.

Призріти, призрю – подивитись, поглянути; приділити увагу, надати милість, приласкати. Даніїл Заточник: „Аще кто человека въ печали призритъ, как студеною водою напоитъ во зноиныи день”.

Приймацтво – найдавніший громадський звичай у східних і південних слов’ян (проіснував до ХІХ ст.). Полягав у прийомі до сімейного кола осіб, які не мали можливості самостійно розв’язувати питання свого життєзабезпечення. До них відносились діти, які залишились у силу різних причин без піклування батьків („годованці”, „вихованці”), старі, які не мали родичів, робітні люди, у яких немає землі.

Прикази суспільної опіки – територіально-адміністративний орган управління закладами державної допомоги. П.с.п. утворені 7 листопада 1775 р. Катериною ІІ. До їх складу входили: народні школи, сирітські будинки, лікарні, аптеки, богадельні, будинки для невиліковних хворих і божевільних, робітні будинки, смирильні будинки. Капітали П.с.п. на 1857 р. складали 133056662 карбованці 37 копійок. Основні категорії нужденних: убогі, які не мають можливостей за своїми фізичними або психічними даними отримувати роботу й харчування; діти, які опікуються й виховуються в цих закладах.

Прихід – земська й церковна одиниця суспільного управління; церковна община, яка належить до однієї церкви.

Прихідська благодійність – система територіальної підтримки нужденних на основі конфесіонального і громадянського благоустрою. Основні форми підтримки нужденних: милостиня, безвідсоткове кредитування, матеріальна допомога, просвітницька діяльність. П.б. у ХІХ ст. здійснювалась на кошти від кружечних зборів, пожертвувань, членських внесків, подушного збору, відсотків з капіталу тощо. Прихідський благоустрій включав у себе такі заходи: будування храму, приходської школи та інших об’єктів конфесіонального й життєвого забезпечення.

Проскурниця – просвирня (та, що пече просвіри). Стара жінка, вдова або дівчина, яка зобов’язана пекти просфори. П. – визначення цих особливих осіб починається зі Стоглавого Собору, 1551 р., до цієї посади допускаються вдовиці або незаймана дівчина не раніше 50 років.

Професійні убогі – професійним убогим є суб’єкт, за своїм станом здоров’я здатний трудитися, але у вигляді промислу займається прошенням подаяння в тій чи іншій формі. Основні типи П.у. у ХІХ ст. – христорадники: богомоли, могильщики, горбачі, єрусалимці, залізничники, севастопольці, барабанщики, безрідні, складчики, погорільці, переселенці; охотники: творці, протекціоністи; убогі-каліки; убогі-діти; церковні зборщики. Як соціальне явище П.у. існують у Росії з 20-х рр. ХХ ст. Новий виток П.у. спостерігається в Росії на початку 90-х років, чому багато в чому сприяло рішення Верховної Ради РФ (листопад 1991 р.) про відміну карної відповідальності за бродяжництво. Основні типи П.у. у 90-і рр.: убогі-діти; убогі-інваліди; жертви: репресій, адміністрації, психіатричних лікарень, вимагання; сімейні пари: які мають дитину-інваліда, збирають кошти на дорогу операцію для дитини, біженці, що просять гроші на квиток додому, на благоустрій на новому місці; жінки: „матері-одиначки”, які не мають роботи, просять на щось.

Прощеник – церковні люди, які отримали зцілення від святих мощей або від ікони. За свідченням іноземця Мажерота, у ХVІІ ст. особи, соборовані, але не вмерлі, носили до кінця життя чернече плаття, а їх дружини мали право виходити заміж за іншого чоловіка. Можливо, такі люди вибували зі свого стану, а тому знаходилися під патронажем церкви.

Прядильні будинки (шпингаузи) – spinnhaus, прядильний будинок – місце, де в примусовому порядку жінкам, професійним убогим надавали роботу.

Робітні будинки – заклади суспільної опіки, де примусово здійснювалося трудове виховання професійних бідних.

Редистрибуція – передача частини виробленого общинниками надлишкового продукту в розпорядження вождів, на різні суспільні потреби.

Реципрокація – взаємодопомога, взаємний обмін дарами, послугами.

Свіщники – молоді люди, які носили воскові свічки жениха й нареченої. Свічка жениха важила „пуд з чвертю”, нареченої – „пуд без чверті”. С. під час обручення на дому стояли проти наречених, по закінченні обряду ставили свічки у спальні наречених, у „головах ліжка”, де вони горіли всю ніч.

Сирітські будинки (див. Будинки сиротські)

Складна життєва ситуація – ситуація, яка об’єктивно порушує життєдіяльність громадянина, яку він не може самостійно подолати

Складчина (див. Братчина)

Скудельниці – первісно могили масового поховання (приблизно ХІ – ХV ст.), куди під час епідемій звозили покійників; на основі літописних зводів С. визначаюься як будинки для убогих; С. – каплиця, при спільних місцях поховання (можливо, одним і тим же словом позначали різні інститути); С. – глиняний глечик; скудельничне село – земля, яка належала горшечникам. Згідно з Євангелієм від Матфея (Мф. 27, 7) таке село було куплене іудеями для цвинтаря, для поховання подорожніх на гроші, за які Іуда продав Христа.

Скудствовати – бідувати, бути бідним.

Соціальна адаптація – пристосування громадян, які опинились у складній життєвій ситуації, до життєвого середовища.

Соціальний захист – стратегія державної політики в перехідний період у 90-і рр. у РФ з підтримки і захисту найбільш незахищених груп населення: дітей, інвалідів, пенсіонерів, жінок, малоімущих та ін.; система гарантованих державою економічних, організаційних і правових заходів, які забезпечують громадянам умови для переборення важкої життєвої ситуації.

Соціальна підтримка – надання грошових допомог, кредитів, інформації, можливості навчання (перенавчання) та інших пільг окремим групам працездатного населення, яке тимчасово опинилося у важкій життєвій ситуації.

Соціальна допомога – система державної опіки для найменш захищених груп населення. основні види С.п.: матеріальна, фінансова, пенсійна, протезно-ортопедична, кредитна.

Соціальне забезпечення – система державних і суспільних заходів у СРСР щодо матеріального забезпечення громадян у старості, при інвалідності, хворобі, втраті годувальника та інших випадках; історична парадигма допомоги й підтримки нужденних, яка прийшла на зміну „суспільній опіці”.

Староста приходський – виборна посада в приході. С.п. з введення „мирської ради” відав господарчою діяльністю, набував земельних угідь, збирав борги, допомагав з церковної казни убогим хлібом, грошима тощо.

Странноприїмниця – покій або будинок, де приймаються подорожні.

Убогі (див. Юродові)

Убогий дім – місце, де ховали померлих насильницькою смертю.

Філантропія (гр. – любов до людей). У V ст. до н.е. божественна благосклонність, з ІV ст. н.е. – доброзичливе ставлення до людини, у новий час – індивідуальна благодійність.

Харчування – спосіб життя, уклад, звичай.

Чернець, черниця – монах, монахиня.

Чернище – дитина від ченця, народжена поза шлюбом.

Щоденна церква – будувалась за обітом за один день для позбавлення міста або „землі” від будь-якого суспільного лиха. Одним із прикладів може служити Десятинна церква у Василеві, збудована князем Володимиром у 996 році. Мор був головною причиною побудови щоденних церков.

Юродивий (д.-слов. – уродивий або урод) – урод, каліка, який симулює божевілля. Для Ю. характерно три типи поведінки: „похаб” (непристойний), „блаженний” (тихий, святий), „буй” (буйний).

Язик – обмовник. У період правління Олексія Михайловича вони ходили по ринках і площах у масці з прорізами для очей, цікавлячись зрадою. За їх вироком, „Слово і справа!”, тих, на кого вони указували, відправляли в тюрму і без суду жорстоко катували.

Питання й завдання


  1. Охарактеризуйте проблеми періодизації історії соціальної роботи в Україні.

  2. Охарактеризуйте особливості феномена допомоги і взаємодопомоги на основі цілісної культурно-історичної парадигми соціальної роботи.

  3. Розкрийте архаїчну ідеологему підтримки й захисту.

  4. Розкрийте процес інфатициду й групові норми допомоги стосовно старих, дітей, вдів.

  5. Охарактеризуйте історичні патерни суб’єкта, що допомагає, в динаміці розвитку.

  6. Охарактеризуйте родові моделі взаємодопомоги і взаємодопомоги.

  7. Які форми соціальної допомоги східних слов’ян збереглися до наших днів?

  8. Який вплив мало запровадження християнства для розвитку соціальної підтримки в Київській Русі?

  9. Проаналізуйте історичне значення князівського жебраколюбства.

  10. Охарактеризуйте інститут церкви як носія нової державної ідеології й філософії допомоги.

  11. Охарактеризуйте парадигму допомоги й підтримки в Х – ХІІІ ст.

  12. Охарактеризуйте парадигму допомоги й підтримки в період ХІV – першій половині ХVІІ ст.

  13. Охарактеризуйте основні етапи розвитку монастирів і монастирську систему допомоги.

  14. Охарактеризуйте державу як суб’єкт допомоги й підтримки.

  15. Проаналізуйте історичні тенденції радянської благодійності.

  16. Охарактеризуйте зміни в підходах до милосердя й милостині в ХІV – ХVІІІ ст.

  17. Назвіть особливості оцінки над вразливими верствами населення в Запорізькій Січі.

  18. Охарактеризуйте розвиток системи державної опіки з другої половини ХVІІІ – до другої половини ХІХ ст.

  19. Охарактеризуйте становлення наукової парадигми суспільної опіки на межі століть.

  20. Охарактеризуйте період державного забезпечення з 1917 р. до 1991 р.

  21. Охарактеризуйте період соціальної роботи в Україні з початку 90-х рр. до нашого часу.

Література



  1. Антология педагогической мысли Древней Руси и Русского государства XIV – XVII вв. – М., 1985.

  2. Боровский Я.Е. Мифологический мир древних славян. – К., 1982.

  3. Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994.

  4. Горілий А.Г. Історія соціальної роботи в Україні. – Тернопіль, 2001.

  5. Грушевський М. Ілюстрована історія України (Репринтне відтворення видання 1913 р.). – К., 1990.

  6. Киево-Печерский Патерик, или сказания о житии и подвигах Святых Угодников Киево-Печерской Лавры. – К., 1991.

  7. Кузьмин К.В., Сутырин Б.А. История социальной работы за рубежом и в России (с древности до начала ХХ в.). – М., 2002.

  8. Мельников В.П., Холостова Е.И. История социальной работы в России: Учеб. пособие. – М., 2001.

  9. Надточій Б. Пенсійне страхування в Україні: Історичний аспект // Соціальний захист. – 2000. – № 3. – С. 54 – 58.

  10. Попович Г.М. Соціальна робота в Україні і за рубежем: Навч.-метод. посібник. – Ужгород, 2000.

  11. Соціальна робота в Україні: Навч. посібние / І.Д.Звєрєва, О.В.Безпалько, С.Я.Харченко та ін.; За заг. ред. І.Д.Звєрєвої, Г.М.Лактіонової. – К., 2004.

  12. Соціальна робота в Україні: перші кроки / За ред. В.Полтавця. – К., 2000.

  13. Соціальна робота. Книга ІІ. – К., 2002.

  14. Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи // Матеріали доповідей та повідомлень Міжнар. Наук.-практ. конф. Ч. ІІ / За ред. І.В.Козубовської, І.І.Миговича. – Ужгород, 1999.

  15. Фирсов М.В. История социальной работы в России: Учеб. пособие. – М., 1998.

  16. Фирсов М.В. История социальной работы в России: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. – М., 1999.

  17. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х т. – К., 1990.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


Історія, теорія і практика
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации