Курсова робота - Українcьке кіномистецтво в 1900 - 1930-х рр - файл n1.doc

приобрести
Курсова робота - Українcьке кіномистецтво в 1900 - 1930-х рр
скачать (226 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc226kb.31.05.2012 19:44скачать

n1.doc

  1   2


Зміст
Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ І. Початки кінематографа на Україні (1896-1919 рр.)…………………..5

Розділ ІІ. Історія українського кінематографа в 20-ті роки ХХ століття…….21

Розділ ІІІ.Українське кіно 1930-х років………………………………………...31

Висновок………………………………………………………………………….44

Список використаної літератури………………………………………………..46

Вступ
Актуалізація: Кіно є одним з найпопулярніших і найприбутковіших видів мистецтв. В сучасній Україні (через недостатне фінансування культурного сектору та за інших причин) вітчизняний кінематограф не надто розвинутий. Однак, він має тривалу і цікаву історію та багату мистецьку спадщину.

Проблемі утворення і розвитку українського кіномистецтва також приділено не достатньо уваги у вітчизняній кінознавчій науці. Вона потребує подальшого детального дослідження і систематизації результатів.

Мета: Всебічне грунтовне дослідження зародження і становлення кіномистецтва на Україні.

Завдання:

Об`єкт дослідження: Українське кіномистецтво.

Предмет дослідження: Становлення і розвиток українського кіномистецтва в історичних умовах почату ХХ століття.

Хронологічні рамки: 1896 – 1939 роки. Нижня межа (1896) – перший громадський показ кіно братів Люм`єрів в Україні. Верхня межа (1939) – початок Другої світової війни і пов'язаний з цим занепад кінематографа.

Історіографія: Однією з перших книг, де було висвітлено сторінки історії вітчизняного кінематографа, стала книга Я. Савченка «Народження українського радянського кіно» (1930 р.). Роки репресій, воєнні лихоліття не сприяли появі фундаментальних кінознавчих праць. І лише наприкінці 50-х років зявляються три книги нарисів «Українське радянське кіно» видавництва АН УРСР. ЇЇ автори І. Корнієнко, А. Жукова, Г. Журов, А. Роміцин дають системну картину українського кіно від пореволюційних років до повоєнних. На початку 60-х років видав свою працю «Історія українського кіна» (1962 р.) американський кінознавець Б. Берест багато в чому полемічну щодо точки зору радянських істориків.

60-70-ті роки виявились багатими на монографічні видання, в яких висвітлювались окремі проблеми вітчизняного кіно. В 70-х роках виходять праці І. Корнієнка «Півстоліття українського радянського кіно» (1970), «Кино советской Украины» (1975). Поява цих книг зробила можливим створення академічної історії українського кіно. Із запланованих трьох томів світ побачили лише два. Швидкоплинний перебіг подій зробила третій том застарілим уже в рукописі.

Видання наукових розвідок, статей на сторінках таких часописів, як «Кіно-Коло», «Кіно-Театр», вихід монографій, присвячених окремим проблемам вітчизняного кіно, стали підгрунтям для поглибленого узагальнення пошуків кінознавчої науки.

Значною подією для знавців українського кінематографу стало видання в 2005 році праці французького автора Любомира Госейка «Історія українського кінематографа 1896-1995». Це унікальна в українському кінознавстві цілісна ретроспектива українського кіна, що містить низку авторських і кінознавчих версій та тлумачень.

Якісно новим кроком у розвитку вітчизняної кінознавчої науки стала поява в 2006 році «Нарисів з історії кіномистецтва України». В роботі взяло участь широке коло науковців, що належать до різних шкіл і напрямків у кінознавстві. Праця представляє собою сповнену внутрішньої логіки структуризацію матеріалу, розгляд мистецьких явищ у різних ракурсах, під різним кутом зору, що надає дослідженню наукової об`ємності і стереоскопічності.

Розділ І. Початки кінематографа в Україні

(1896-1919 рр.)
Після перших успіхів живої і рухомої фотографії по Європі – в Парижі, Лондоні, Брюселі, Берліні, Санкт-Петербурзі, Москві – поступ кінематографа братів Люм`єрів сягає і України. Перший його громадський показ відбувся в Одесі 18 серпня 1896 року за участи французьких кіномеханіків Поля Декора і Маріуса Шапюї. [5, 7] Наступні демонстрації кіно на території України відбувались з літа 1896-го до осени 1897 року в найбільших містах.

Однак в Україні кіно демонструвалось ще до люмєрівської прем`єри. Ще 1893 року одеський винахідник Йосип Тимченко сконтруював стрибковий черв`ячний механізм-завитушку, що забезпечував переривчасту зміну зображень для проекційного стробоскопічного апарата російського фізика Ніколая Любімова. Апарат було представлено в Москві на ІХ Конгресі натуралістів і лікарів 9 січня 1894 року. Саме тоді Тимченко сконструював з М. Фрайденбергом прототип кінескопа, більше схожий на люм`єрівський пристрій, ніж на едісонівський кінескоп. Ним і зафільмував кінокритиків та юнаків, які метали списи та демонстрував фільми у січні 1895-го року – майже на цілий рік раніше від Люм`єрів. [1, 24] Після кількох приватних показів стало зрозуміло, що апарат не зацікавив нікого, і про винахід українського інженера просто забули.

Іншим піонером вітчизняного кіно став харківський винахідник, фотограф Альфред Федецький. Він вважається першим оператором, який зафіксвав апаратом Жоржа Демені і продемонстрував різні види Харкова в кінострічці «Вид харківського вокзалу в момент відходу поїзда з начальством, яке знаходиться на платформі». [21, 54]

На початку ХХ століття кінематограф як технічний атракціон втратив своє значення. Переставши дивувати одним лиш фактом демонстрації на білій полотнині зображень, що рухаються він почав шукати нові способи залучання глядачів. Тому кінопідприємці, які намагалися зберегти й розширити свою справу, почали пошук нових способів підвищення інтересу публіки до кінематографа.

Саме в цей час в одній з найбільших кінодержав – у Франції – ведуться інтенсивні пошуки нових образотворчих засобів кіномистецтва. На початку 1908 року в Парижі була відкрита фірма «Film d`Art», яка поставила своєю метою створення художніх фільмів шляхом залучення кращих театральних артистів, режисерів й художників. Сценарії взялися писати відомі французькі письменники. Це був переворот у кінематографі. Першою картиною «Film d`Art», показаною в Росії, була «Арлєзіанка». Слідом за нею пішли «Вбивство герцога Гіза» і «Відбиток руки». Фільми мали нечуваний успіх і багато тижнів не сходили з кіноекранів. [19, 281]

В 1907-1909 роках довжина програми коливалась від 600 до 800 метрів, причому сеанси були розділені на два чи три відділення. До кожної програми входило дві або три драми, наукова стрічка, три або чотири комічні картини, одна чи дві видові. Іноді одна з видових картин була вітчизняного виробництва.

В 1907-1908 роки необхідність постійного випуску в Росії фільмів про місцеве життя стала очевидною. За виробництва таких фільмів взялися московські представництва французької фірми «Бр. Пате», А/Т Гомон, а також кінопідприємці О. Хаджонков і О. Дранков. З 1908 року виробництво ігрових фільмів в Росії набуває систематичного характеру. Саме в цьому році був знятий перший російський фільм «Донські козаки». За повідомленнями журналу «Сине-фоно», картина мала величезний успіх.

У період 1908-1909 років кіностудії Росії випустили 32 картини, переважно окремі епізоди, що відбивають ісорію Росії й України, а також екранізації російської та української класики. [3, 7-10]

Найцікавішими фільмами російського виробництва того періоду були «Стєнька Разін» (1908), «Воскресіння», «Ухарь купець» (1909), «Смерть Іоана Грозного», «Л`хаім», «Петро Великий» (1910); «Анна Карєніна», «Крейцерова соната», «Пісня каторжанина», «Каширська старовина», «Оборона Севастополя» (1911). [19, 8-18]

В Україні систематичний випуск ігрових картин починається з 1909 року. Майже всі фільми періоду 1909-1911 років були «кінодекламаціями», «кіномовними картинами» і ставилися по українських літературних та драматургічних джерелах. Виникло кілька пересувних труп (В. Ніглова, Я. Жданова, А. Фільгаберга, С. Крамського, українська трупа О. Олексієнка, Д. Байди-Суховія, акторський дует Надії та Олександра Арбо й інші).

«Кінодекламації» демонструвалися із текстовим супроводом одним актором, що іноді використовував музичні й звукові ефекти. Кіновистава за участі декількох персонажів, озвучених різними голосами, отримала назву «кіномовні картини». Специфіка «кінодекламації» і полягала в тому, що фільм знімався із розрахунком на озвучування його під час демонстрації актором. «Кіномовні картини» приваблювали тим, що їхня демонстрація мала мовний, вокально-музикальний і звуковий супроводи. Група акторів, що знаходилася за екраном, голосно й синхронно із зображенням відтворювали репліки персонажів фільму, озвучувала пісні і танці, а це створювало певні труднощі для прокатника. [13, 14]

Перші «кінодекламації», що з`явилися 1909 року, являли собою зняті на плівку монологи, які озвучував актор за екраном. Перші «кіномовні картини» озвучувались двома-трьома акторами і являли собою невеликі й простенькі сценки. Однак із розвитком кінематографа ріс художній і технічний рівень подібних картин. Збільшувався їх метраж, ускладнювалась технологія зйомки й монтажу. Зявлялися кінооператори, демонстрації яких озвучували вже до десяти акторів.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття українські театральні трупи М. Старицького, М. Кропивницького, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого, а пізніше М. Садовського, А. Суслова (1898-1909), Д. Гайдамаки (1897-1919), О. Суходольського (1898-1918), Л. Сабініна (1907-1910) найчастіше зверталися до літературних здобутків М. В. Гоголя, І. П. Котляревського, М. П. Старицького, Д. Дмитренко, К. Ванченко й інших. Спектаклі українських труп мали успіх не лише на Україні, але й у Петербурзі та Москві.

Постановками практично всіх «кіномовних картин» в Україні були театральні режисери або актори. Вони переносили на екран добре відомі театральні епізоди майже так, як вони гралися на сцені. Завдяки участі в кінопостановках українських театральних акторів, режисерів і художників-декораторів, вдалося наблизити кінематограф до виразності українського театру, який був на підйомі всупереч чорносотенній реакції уряду після пораззки революції 1905 року. Однак театральний підхід не завжди давав свої результати. Кінематографічна постановка вимагала іншого підходу. Проте пропагування українських творів мовою оригіналу було явищем прогресивним.

Перша кінодекламація українською мовою була знята у 1909 році в Харкові. Комедія-водевіль «Як вони женихалися, або три кохання в мішках» в одній дії була екранізіцією повісті М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом». Сценаристом і режисером виступив О. Олексієнко. Він же виконав усі ролі (Дяк, Чуб, Голова, Солоха). Фінансував постановку харківський купець і прокатник Д. Харітонов. В Україні прем`єра картини відбулась 22 січня 1910 року в харківському кінотеатрі «Аполо». [13, 18]

Згодом Олексієнко поставив ще кілька українських водевілів. Відмовившись від одноособового виконання всіх ролей, він підбирає для кожної постановки акторів з українських труп. В 1910-1911 роках Олексієнко екранізував три твори українських авторів: «Москаль-чарівник» І. П. Котляревського, «Кум-мірошник, або Сатана в бочці» і «Сватання на вечорниці» Д. Дмитренка, «Як ковбаса та чарка, те минеться сварка» М. П. Старицького, «Бувальщина, або на чужий коровай очей не поривай» О. Вельсовського, «Жидівка-вихрестка» І. Тогобочного.

Харківська фірма Дмитра Харітонова, що фінансувала постановки Олексієннка, опікувла також «кіномовні картини» актора й режисера О. Остроухова-Арбо, які теж були успішними. В 1911 році побачили світ його постановки «Дачний чоловік, або трагік мимомолі» за А. П. Чеховим, а токож «Дорогий поцілунок», «Чуб наплутав, або денщик підвів».

Комерційний успіх, що супроводжував фільми Д. Харітонова,сприяв тому, що колишній керуючий кінотеатром «Аполо» Я. Каратуманов також зайнявся випуском «мовців картин». В 1910 році Я. Каратуманов випускає перший фільм – «Шельменко-денщик» за Г. Ф. Квіткою-Основ`яненком (режисер Ф. Сердюк, Д. Байда-Суховій).

В 1911 році актор і режисер Д. Байда-Суховій для контори Я. Каратумова зняв ще трохи «кіномовних картин»: «Кума Хфеська» і «Сватання на вечорницях» за Д. Дмитренком; «Три козання в мішках» за М. В. Гоголем, за участю українських акторів О. Суханової. Ф. Сердюка, А. Карпинського й інших. Однак постановки Д. Байди-Суховія якісно поступалися фільмам О. Олексієнка.

Незважаючи на те, що «кіномовні картини» за технічним виконанням поступалися звичайним німим фільмам, вони подобалися публіці. Однак, «кіномовні картини» випускалися в одному або двох екземплярях і окупалися досить довго. Кінопідприємці, що вкладали гроші у кіновиробництво, хотіли отримувати більше прибутків від популярних фільмів на українські теми. Так, Д. Харітонов і Я. Каратуманов переходять на випуск звичайних фільмів, що дозволило практично при тих самих витратах продавати десятки копій днієї стрічки в різні регіони Російської імперії. [13, 20]

Спочатку «кіномовні картини», що мали успіх у глядачів, перетворюються на звичайні фільми. О. Олексієнко перезнімає «Сватання на вечорницях» за Д. Дмитренком, Д. Байда-Суховій повторно екранізує пєсу Д. Дмитренка «Кум мірошник». Майже одночасно О. Олексієнко і Д. Байда-Суховій екранізують модну на той час драму «Жидівка-вихрестка» І. Тогобочного. На студії Д. Харітонова екранізується популярний водевіль Г. Ф. Квітки-Основ`яненка «Шельменко-денщик».

У цей же час на екранах Російської імперії демонструвались стрічки на українську тему, створені російськими студіями, зокрема, фірмою О. Дранкова: «Тарас Бульба» (1909) за повістю М. В. Гоголя, «Запорожець за Дунаєм» (1910) за П. П. Гулаком-Артемовським, «Сенаторська ревізія» (1910) за М. Л. Кропивницьким й «Богдан Хмельницький» (1910) за М. П. Старицьким. Ці фільми були знятими на камеру театральними спектаклями українських театральних труп, що гастролювали в Петербурзі. [3, 10]

З ім`ям одного з найбільших майстрів української сцени, режисера й актора М. К. Садовського пов`язані зйомки перших ігрових фільмів у 1910-1911 роках в Києві та Катеринославі. Засновник київського Акціонерного товариства С. Френкєль фінансував постановку фільму «Три кохання в мішках» (1910). Фільм являв собою зйомку однойменного спектаклю за М. В. Гоголем у виконанні акторів київського театру М. Садовського.

Влітку 1911 року під час гастролей театру М. Садовського в Катеринославі місцевий кінооператор Д. Сахненко зафіксував на плівку кращі постановки трупи – «Мати-наймичка» за І. К. Карпенко-Карим Й «Наталка-Полтавка» за І. П. Котляревським. Спочатку зняли фільм «Мати-наймичка». М. Садовський вибрав для цього найкращі сцени з п`єси. Сам Садовський виконував роль Цокуля, відома українська акторка Л. Линицька грола Харитину, І. Маряненко виконував роль Панаса, С. Паньковський – діда мірошника, М. Петляшенко – гусара, Є.Хутріна – Марусі й П. Колісник – Рухи. У фільмі «Наталка-Полтавка» роль Наталки виконувала геніальна акторка М. Заньковецька, возного – Ф. Левицький, виборного – М. Садовський, Миколи – І. Мар`яненко, Терпелихи – Г. Борисоглебськ, Петра – С. Бутовський.

Картини «Мати-наймичка» і «Наталка-Полтавка» вийшли на екран у грудні 1911 року й виявилося, що на думку істориків українського кіно, є одним з найбільших досягнень дореволюційної кінематографії в Україні. Фільми користувалися величезною популярністю. Досить відзначити, що «Наталка-Полтавка» демонструвалася аж до 1930 року. [13, 22]

Закінчуючи огляд кінорепертуару 1911 року, відзначимо фільм «Запорозька Січ» (режисер і оператор Д. Сахненко) катеринославського ательє «Батьківщина». Картина розповідала про героїчне минуле Запорозької Січі в ХVІІ столітті, про бойові подвиги запорізьких козаків і кошового Івана Сірка, що захищали Україну від татар і турків. «Запорозька Січ» знімалася за участі нащадків запорозьких січовиків на історичних місцях колишньої Січі. Консультував знімальну групу історик Д. Яворницький. Спеціалено для фільму В. Стрижевським була написана музика. Декорації робив художник Є. Шпалик. Багато жителів Катеринослава добровільно збирали для зйомок одяг, побутове оздоблення, робили бутафорську зброю. Фільм вийшов у прокат у січні 1912 року.

В 1912-1913 роках міцно завойовують позиції повнометражні картини, що докорінно змінює специфіку кінопрокату. Змінюється й підхід до виробництва фільмів. Режисерський сценарій стає точним, ретельним, вміло побудованим планом майбутньго фільму. Текст розбивається на кадри-сцени, послідовно і досить ясно викладається хід дії, описується місце події, перелічуються дійові особми. Така побудова сценарію свідчить про зрілішу професійну культуру. Трансформується й жанрово-поетична структура ігрових фільмів. Історичні картини витісняють психологічні драми. Нариси у фільмах застосовуються рідше, вони частіше викладають діалог, ніж роз`ясняють дію, що відбувається. [13, 24-25]

В 1912-1913 роках відбуваються також зміни у кінематографі в Україні. На передодні першої світової війни збільшується виробництво фільмів, підвищується їх технічний й художній рівень, відкриваються перші кіностудії. Центрами кіновиробництва як і раніше, є Київ, Харків та Катеринослав. 1912 рік стає рекордним для довоєнної кінематографії в Україні: було поставлено 20 фільмів. У Харкові О. Олексієнко створює «Ніч перед Різдвом» (за М. В. Гоголем), Д. Байда-Суховій екранізує «Запорізький скарб» (за К. Ванченко) і «Шельменко-денщик» (за Г. Ф. Квіткою-Основ`яненком), О. Остроухов-Арбо представляє на суд глядачів чотири фільми: «Під дзенькіт ланцюгів», і три екранізації розповідей А. Т. Аверченка «Настирливий вояжер», «Як мені довелося застрахувати життя», «Гарна жінка». У Катеринославі Д. Сахненко виступив режисером і оператором у постановках «Оце так потрапив», «Любов Андрія» (за «Тарасом Бульбою» М. В. Гоголя), «Важка розплата» і «Мазепа» (за «Полтавою» О. С. Пушкіна). У Києві Т. Піддубний зробив п`ять «кінодекламацій»: «Циганка Груня, або Оце так ускочив» (за п`єсою К. Ванченко); «Запорізький скарб» (за К. Ванченко); «Вій» (за М. В. Гоголем); «Запорожець за Дунаєм» (за П. П. Гулак-Артемовським); «Ніч перед Різдвом» (за М. В. Гоголем). Київський режисер О. Гамалій зняв дві постановки театру М. Садовського – «Пан Штукаревич, або Оказія, якої не було» (за С. Є. Зіневичем) і «Запорізький скарб» (за п`єсою К. Ванченко). Київська цензура дозволила демонстрацію фільмів лише в кінотеатрі «Лотос». [13, 26]

В 1910 році починається кіновиробництво в Галичині. Один з перших ігрових фільмів, знятих у Львові, називається «Повернення батька» – балада в 15 картинах. В 1912 році у Львові відкривається перше галицьке підприємство з виготовлення й прокату фільмів «Кінофільм» з дочірніми підприємствами «Муза» і «Леополія». Компанію «Кінофільм» заснував фотограф Марек Мунц. Вона почала свою діяльність зі зйомок місцевих подій. У тому ж році компанія «Кінофільм» випускає ігрові фільми «Відомщена неправда», прем`єра якого відбулася в 1912 році, а також «Любовні пригоди панів З. і Й. відомих у Л.» (прем`єра в грудні 1912 року). Режисером обох фільмів був Сигізмунд Веселовський.

В травні 1913 року в Одесі фотограф і оператор Мирон Гросман засновує «Мирограф». З кінематографам Гросман знайомиться в Парижі, в павільйоні кінофірми «Гомон», що випускав кінопрекційні апарати. В 1913 році Гросман будує скляний павільйон і лабораторію з обробки плівки. Це був перший спеціально побудований кінопавільйон в Україні.

Матеріалом для першого фільму став карний роман В. Антонова «Одеські катакомби». Гросман вибрав його, розраховуючи на сенсаційний відгук у масового глядача. Фільм з однойменною назвою (режисери Д. Марченко, М. Медведєв) відкривав таємниці, повязані із знаменитими одеськими контрабандистами – Маразлі, Маврокордато та іншими. В тому ж році побачили світ комедії «Спритний апаш» (режисер М. Гросман), «Мешканець із патефоном» (режисер Д. Марченко) та екранізація роману А. Шомера «В морі і на острові Елліс» (редисер М. Гросман). За жанром картина була драмою, з назвою «Трагедія єврейської курсистки». Компанія «Мирограф» обрала космополітичну політику, орієнтуючись на ходові теми, апробовані в європейському кінематографі.

В 1913 році Київ перетворюється на кінематографічну столицю України. Театральний антрепернер С. Писарєв відкрив на Сирці кіностудію «Світлотінь». Вже перша постановка нової студії голосно заявила про себе сенсаційністю теми.

В основу фільму «Таємниці Києва, або справа Бейліса» (режисер І. Софєр) був покладений сфабрикований у Києві 1913 році скандальний процес проти єврея М. Бейліса, звинуваченого владою в ритуальному вбивстві члопчика. Процес отримав міжнародний широкий резонанс, і Бейліс був виправданий. Фільм негайно заборонила цензура, і його демонстрацію супроводжували жорстокі заходи щодо власників кінотеатрів з боку царської поліції. З кіностудією «Світлотінь» пов`язана ще одна подія. В 1913 році московська компанія Т/Д «П. Тіман і Ф. Рейнгард» вирішила орендувати студійні приміщення й персонал для зйомки двох фільмів.

Картина «Які гарні, які свіжі були троянди» (сценарист і режисер Я. Протазанов) була спробою створити кінобіографію І. С. Тургенєва з приводу 30-річчя від дня його смерті. Екранізація роману А. Вербицької «Ключі щастя» (режисер В. Гардін і Я. Протазанов) стала одним з найбільших і найдорожчих фільмів 1913 року (його виробництво обійшлося понад 75 тис. рублів).

1913 року на львівській кіностудії «Муза» С. Веселовський планував зняти фільм «Мазепа» на сюжет однойменного твору Ю. Словацького, але фільм так і не вийшов. Результатом діяльності «Музи» став фільм на основі комедії К. Макушинського «Чарівливий лиходій», знятий у Кракові (сценарист і режисер С. Веселовський). Брати Крогульські в 1913 році починають видавати у Львові спеціалізований журнал «Сцена й екран», відкривають нову фірму «Лєополія» і запрошують головним режисером Р. Орланда, що проходив практику кілька місяців на одній з беррлінських кіностудій, а також оператора з Відня. Під їхнім керівництвом на кіностудії почалась робота над стрічкою «Битва під Рацлавіцами». Премєра картини відбулась 3 січня 1914 року у львівському кінотетрі «Коперник». Однак фільм виявився провальним і його відразу ж зняли з екрана. [13, 30-31]

Напередодні першої світової війни створюються сприятливі умови для розширення кіновиробництва. Поряд з кінофірмами Москви і Петрограда активно працюють київські й одеські кіностудії. З 1915 року майже повністю припиняється виробництво фільмів української тематики, і картини, створені на Україні, зєднуються із загальним потоком кінопродукції Російської імперії.

У перші роки війни в Російській імперії деякі галузі промисловості отримали новий стимул для зросту. Насамперед це стосувалося воєнної промисловості та інших галузей господарства, що обслуговували потреби армії. Серед тих, що процвітали, виявилось і кіновиробництво.

Війна докорінно змінила ситуацію на кінематографічному ринку та різко скоротила імпорт іноземних картин, було пов`язано з транспортними труднощами. Крім того, найбільші французькі, італійські й англійські кінофірми в результаті воєнних дій різко скоротили виробництво. До того ж порушилися зв`язки з кінопромисловістю Німеччини, продукт якої займав перед війною одне з провідних місць на російському кіноринку. Різке скорочення імпорту фільмів поставило під сумнів діяльність російської кіномережі, яка вимагала двох змін програми на тиждень. Ціни на фільми й прокатні ставки швидко зросли.

Крім того, до початку Першої світової війни іноземні фірми поступово припиняють кіновиробництво в Російській імперії й займаються винятково прокатом. У ситуації, що створилася, навіть явно слабкі фільми зробили кінозбори. Попит на російські картини став практично необмеженим. Так виникли надзвичайно сприятливі умови для розширення виробництва фільмів в Росії. [13, 32-33]

Інтенсивному зростанню російського кіновиробництва сприяло також підвищення попиту на його продукцію. Чим сутужніше ставало життя, чим більше лих і позбавлень приносила людям війна, тим більше глядачів вирушало до ілюзіонів, щоб на годину або дві позбутися, спостерігаючи вигадані страждання вигаданих героїв, що живуть у штучному світі, не знаючи ні війни, ні турботи про хліб щоденний. [4, 158]

Підвищений інтерес до кінематографа й різке скорочення імпорту фільмів стали потужним поштовхом для будівництва потужних кінофабрик у Росії в 1914-1915 роках. Якщо до війни постановка картини здійснювалась у звичайних фотографічних ательє, а іноді й просто неба, то тепер споруджуються і обладнуються спеціальні павільйони для зйомок.

У період Першої світової війни на екранах кінотеатрів демонструють величезну кількість невидатних, малопомітних фільмів. Однак мають місце і якісні кінопостановки, переважно екранізації класиків. Приміром у 1915році одночасно компанія А/Т «О. Ханжов і Ко», «А. Талдикін» і Т/Д «П. Тіман і Ф. Рейнгард» був екранізований роман Л. М. Толстого «Війна і мир». Також у цей час вийшли «Дворянське гніздо» і «Анна Кареніна» (1914 «Російська золота серія»); «Яма» (1915, «Російське кінематографічне т-во»); «Катюша Маслова» і «Пісня кохання, що тріумфує» (1915, А/Т О. Ханжов і Ко); «Пікова дама» (А/Т «І. Єрмольєв»); «Смерть богів» (1916, «Кінотворчість»).

Великим успіхом користувалися й фільми, сторені за спеціально написаними сценаріями: «Антихрист» (1915, «Люцифер»); «Відцвіли вже давно хризантеми в саду» (1915, А/Т «І. Єрмольєв»); «Столична отрута» і «Чаша забороненого кохання» (1916, Т/Д «Д. І. Харітонов»); «Візник не жени коней» (1916, А/Т «О. Ханжов і Ко»). Величезну популярністо здобув пригодницький серіал «Сонька золота ручка» (1914-1917, А/Т «О. Дранков»). Доситьпопулярні були й комедійні серіали з персонажами Антошею і Лисим, поставлені в 1915 році фірмою «Люцифер» і в 1916 – студією О. Дранкова.

У 1914-1915 роках відбувається звачний підйом кіновиробництва й в Україні. В ці роки випускається рекордна після 1911 року кількість картин – 22 фільми в 1914 році та 19 у 1915. Ця кінопродукція викізнялася тематичною і жанровою розмаїтістю. В 1914 році ще виробляються картини на українські теми в Катеринославі – «Грицько Голопупенко», Харкові – «Травнева ніч або утоплена» (за М. В. Гоголем, режисер Т. Піддубний) і Києві «Переплуталися» (режисер О. Гамалій). Згадані фільми, очевидно, знімалися перед війною. [13, 36]

Через підбубювання чорносотенних організацій влаштовуються єврейські погроми. Своєрідною відповіддю стало активне створення фільмів на єврейські теми. В Одесі компанія «Мізрах», що почала свою діяльність у 1913 році випускає пропагандистські фільми «Війна і євреї» і «Життя євреїв в Америці». В 1913 році компанія випустила найбільший у Росії документальний фільм «Життя євреїв у Палестині». В 1914 році вийшов документальний фільм «Життя євреїв у Румунії». Фільми на єврейські теми також активно знімає київська кіностудія С. Писарєва «Світлотінь». У 1915 році І. Софєр створив фільми «Вихрест», «Помста жидівки» і «Страчений життям». В Одесі кіностудія «Мирограф» М. Гросмана випустила комедію «Граф Зікандр» і пропагандистський фільм пронімецькі звірства «Ганьба ХХ століття».

Інша кінопрдукція в Україні була винятково пропагандистською. В 1915 році в Харкові були зняті «кіномовні картини»: «Герой з народу», «Відїзд на фронт або любов денщика», «За віру, царя та вітчизну» (режисер О. Олексєєнко), «Після смерті» (режисер Д. Байда-Суховій), «Спите орли бойові, або війна та житя» (режисер Д. Байда-Суховій). У Києві побачили світ «кінодекламації» К. Селіванова «Два вороги на полі брані або Серце російського солдата», «Прейскер у Каліші або Страшний привид» і Н. Наумова-Каліка «На подвиг ратний за Русь святу».

В 1915 році почесне місце в кіновиробництві займають, як і раніше ура-патріотичні агітки, хоча змінюється їх інтонація. Більшість фільмів присвячується подвигам російських солдатів на полі бою. В Одесі виходить агітка «Геройський подвиг офіцера-добровольця», у Києві – «Геройський подвиг розвідника Хаіма Шельдельмана», «Як вмирають герої», «Серце російського солдата». У Катеринославі на кіностудії Ф. Щетиніна режисер А. Варягін і оператор Д. Сахненко зняли фільми «Геройський подвиг сестри милосердя Рими Іванової», «Геройський подвиг телефоніста Григорія Манухи», «На поле брані», а татож і квінтестенцію цього жанру – масштабну стрічку «У славу російської зброї». [13, 37]

Три фільми представляли українську тему. У Києві вийшли «кіномовні картини» «Бувальщина» (режисер О. Суходольський) і «Сватання на Гончарівці» (режисер А. Гамалій). Картину «Богдан Хмельницький» (сценарист і режисер А. Варягін) випустила в Катеринославі кіностудія Ф. Щетиніна. Стрічка була екранізацією однойменної історичної пєси М. П. Старицького.

У Києві найбільша кіностудія «Світлотінь» здійснила масштабні постановки «За старих часів живали діди» (сценарист і режисер С. Писарєв) – драму з поміщицького життя на сюжет пєси І. В. Шпажинського «Старі роки», екранізацію роману Ф. М. Достоєвського «Принижені і ображені» (режисер І. Соф`єр) і картину «Рабині розкоші і моди» (режисер І. Соф`єр). В основі фільму «Невільниці розкоші і моди» були використані два джерела – роман Е. Золя «Дамське щастя» і матеріал скандального процесу над московською кравчинею.

В 1914-1916 роках у Львові працювала компанія «Полонія» Норберта Гохмана й Станіслава Фрида. На студії велися роботи зі створення картини «Львівські квіткарки». Однак з причини Першої світової війни фільм не був закінчений. Також не завершили стрічку «Як бавиться Львів». В 1916 році в компанії почалась робота над стрічкою «Безодня» за однойменним романом С. Пшибишевського. Однак виробництво довелось перевести у Москву, де львівські і московські творчі працівники (режисер В. Ленчевський, оператор Г. Лемберг, художник В. Раковський, актори Е. Божовська, М. Мирська, В. Ленчевський) закінчили постановку. Прем`єра фільму відбулась 31 серпня 1917 року. [3, 85-56]

1916 року в Україні почався спад кіновиробництва. Основною причиною зниження кількості фільмів, що випускають, був гострий дефіцит сирої плівки, що виник у провінції. В 1914-1915 роках запас плівки швидко висохнув. О. Ханжонков по своїх каналах одержував плівку з Італії, І. Єрмольєв користувався плівкою фірми «Бр. Пате», що фінансувала його фірму. В 1916 році в Росію з Америки почала експортуватись плівка «Кодак». За рішенням російського уряду всі надходження цієї плівки були розподілені між трьома найбільшими фірмами країни – А/Т «Ханжонков і Ко», Т/Д «П. Тіман і Ф. Рейнгардт», які перепродували її меншим компаніям, найчастіше за завищеними цінами.

Кіностудії в Україні в 1916 році випустили 10 фільмів – в основному – «кіномовні картини» на військову тему, які були поставлені у Києві («Братовбивча війна», «У кривавому лютому бої») та Катеринославі («Помер бідолаха в лікарні військовій»). Ці картини на відміну від ура-пропагандистських агіток 1914 року, втілювали «пораженські» настрої, які особливо яскраво виявилися у 1916 році з причини невдач царської армії на полях боїв Першої світової. Кіностудія С. Писарєва «Світлотінь» у Києві випустила дві картини. Мелодрама «Влада жінки» (режисер С. Писарєв) розповідала про нещасну любов юнака, котрий згодом став знаменитим піаністом. Драма «Вбивство на постоялому дворі» (режисер І. Софєр) була вільною екранізацією роману Еркмана-Шатріана «Таємниця вапняної печі».

Ательє Робинкова й Когана в Катеринославі й московське товариство «Продалент» здійснили спільну постановку «Тринадцять чорних лебедів» (драма про давню ворожнечу російської та єврейської родин).

До 1917 року в Україні різко зменшується випуск «кіномовних картин», і основне місце в кіновиробництві займають професійні ігрові фільми нових кіностудій. Інтенсивне зростання кіновиробництва в Росії, що досягло кульмінації в 1916 році, не припинялося й у перші місяці 1917 року. Винекнення потужних прокатних організацій, що впливали на весь російський кіноринок, обумовлено інтенсивним розвитком під час війни кіновиробництва й кіномережі. [13, 41]

Після Лютневої революції на екрани вийшли десятки картин про царську охранку, провокаторів, Григорія Распутіна, революцію 1905 року, про безправне становище євреїв у царській Росії і тому подібне. Великі ж кінофірми з хорошою репутацією продовжували екранізувати класику, випускати салонні мелодрами й містичні картини. Останні передавали загальний настрій людей, пов'язаний з нестабільною ситуацією в країні. Не випадково в цей час дуже популярними стали всілякі провісники, вожаки, чаклуни й цілителі. В 1917 році найбільш примітними картинами стали «Андрій Кожухов», «Сатана радісний» (А/Т «І. Єрмолов»), «Діти Сатани» (А/Т «Нептуна»), «Прокурор» (А/Т «О. Ханжонков і Ко»), «Біля каміна» (Т/Д «Д. І. Харітонов») та ін. [3, 123-142]

Між Лютим і Жовтнем вирує політичне життя. Загострюється політична й економічна криза. Ситуація, що склалася, не обійшла й кінематограф. Через паливну кризу й нестачу електроенергії низка кінотеатрів змушена була закритися. Крім цього, виник гострий дефіцит чистої плівки. Отриманий незабаром дозвіл на ввіз необхідної кількості кіноплівки дав можливість не припиняти заплановане кіновиробництво. Хвиля страйків робітників на кінофабриках О. Ханжонкова, І. Єрмольєва, Д. Харітонова і страйків кіномеханіків десятків кінотеатрів негативно позначилась на раніше стабільній роботі кіномережі. В результаті виникла нова організація підприємницьких союзів – Всеросійське ОКО (Обєднання кіновиробничих суспільств). Незабаром вона перетворилася на певну суспільну силу, що представляларосійську кінематографію в офіційних органах країни й за кордоном. Очолив ОКО найбільший кінопідприємець П. Антік. [4, 326]

Пізніше в Росії був створений союз творчих працівників, що об`єднав акторів, режисерів, художників, сценаристів й операторів. Після цього виникли союз кіномеханіків, союзи робітників та службовців кінофабрик. Коли почалося обєднання кінопрацівників за професіями, союзи кіномеханіків, товариства театровласників і т.п. одразу ж виникли у Києві, Харкові, Одесі й Катеринославі.

В Україні після спаду кіновиробництва в 1916 році почався підйом, що тривав до 1917-1918 років (19 фільмів в 1917 році й 25 - в 1918). Однак кіностудії в Україні не створили жодного фільму на українську тему. В 1917 році публіка також не побачила екранізацій творів українських письменників. Єдиним таким фільмом був «Іди жінко у солдати» (Харків). Стрічка декламувалася українською мовою, являла собою військову агітку. Основний репертуар українських кіностудій становили фільми революційними та єврейської тематик, екранізації європейської літератури й скандальних судових процесів, а також драми, поставлені за оригінальними сценаріями.

Київська студія «Світлотінь» наприкінці березня 1917 року випустила скандальну картину «Віра Чібіряк». Наприкінці квітня за вимогою профспілкових організацій картина була знята з демонстрації в Москві. У серпні в Києві зявилась нова кіностудія «Аргус» В. Іванова. Наприкінці грудня 1917 року товариство «Аргус» випускає перший фільм - драму «Спрага життя й кохання». Для його постановки запросили з Москви режисера М. Бонч-Томашевського. Надалі Бонч-Томашевський разом з О. Вознесенським продовжував працювати в цій компанії, що злилася у вересні 1918 року з новоствореним «Художнім екраном». [13, 45]

В 1917 році стався дебют київського товариства «Російське кіноділо». Перший фільм компанії – «Таємниці високої дами» («Юність Вирубової») на екрани не вийшов. В Одесі товариство «Мізрах», перетворене на акціонерне товариство, продовжує випускати фільми єврейської тематики. Режисер з Москви О. Артаков створив дві картини – комедію з єврейського життя «Хочу бути Ротшильдом» і драму «Судіть, люди» - екранізацію розповіді І. Переця «Розбиті скрижалі». Ательє «Мирограф» М. Гросмана в Одесі в 1917 році випустило картину «Син» - екранізацію однойменного роману Гі де Мопассана.

Єдиним фільмом в Україні у 1917 році, що відбивав революційні події в Україні, стала постановка одеської контори «Кінострічка». У липні на екрани вийшов біографічний фільм «Життя й смерть лейтенанта Шмідта» - спроба створити біографічний нарис про життя й революційну діяльність героя.

У Харкові кіноконтора Прошина й Гордина випустила картину «Справа Болотіної» - інсценівку сенсаційного процесу в Києві. В 1917 році автори випущених в Україні «кінодекламацій» орієнтувалися на революційні й політичні події в Російській імперії: «Революційна російська армія» (Одеса), «Уперед, товариші, помремо за вільну Росію»; «Іди, жінко, у солдати»; «Ірина-солдатка»; «Любовні пригоди Гришки Распутіна» (Харків), «Він жертвою пав у боротьбі фатальній».

З кінця 1917 року через початок більшовицького терору кінодіячі поспішно виїжджають з центра Росії. До Києва, Одеси, Ялти й Харкова прямують кінопідприємці зі своїми працівниками. В 1918-1919 роках центром кіновиробництва на території колишньої Російської імперії стає Україна. [13, 46]
  1   2


Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации