Нагаєв В.М. Методика викладання у вищій школі - файл n1.doc

приобрести
Нагаєв В.М. Методика викладання у вищій школі
скачать (2306 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc2306kb.16.09.2012 07:56скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Харківський національний аграрний університет

ім. В. В. Докучаева

В. М. Нагаєв

МЕТОДИКА

ВИКЛАДАННЯ

У ВИЩІЙ ШКОЛІ

Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів




Київ—2007


вищих навчальних закладів

«Освіта основа розвитку особистості,

суспільства, нації] держави, запорука

майбутнього України»

Національна Доктрина розвитку освіти

ВСТУП

У відповідності до сучасних соціальних замовлень підготовка фахівців вищої освіти повинна ґрунтуватися на методологічній основі. Магістри економічних спеціальностей, особливо спеціа­льності «Менеджмент організацій», повинні володіти не тільки знаннями, вміннями і навичками творчої діяльності у відповідній галузі, а й уміти навчати інших, розробляти методологічні основи управління навчально-освітнім процесом у системі підготовки і перепідготовки управлінських кадрів усіх сфер народного госпо­дарства країни.

Останнє положення є найбільш актуальною проблемою розви­тку вищої національної освіти. Для неї настав період активних пошуків таких дидактичних підходів і засобів, які могли б надати гарантоване досягнення цілей навчання [29, с 3].

На черговій конференції міністрів країн Європи, відповіда­льних за сферу вищої освіти (19 травня 2005 р., м. Берген, Нор­вегія), було схвалено приєднання України до Болонського про­цесу. У Комюніке було зазначено, що основним принципом розвитку освіти у країнах—учасниках Болонської співдружності повинно стати партнерство між навчальними закладами по всій Європі. При цьому особливо важливими умовами Євроосвітньої інтеграції є:

  1. забезпечення якості навчання;

  2. реалізація інтенсивної дослідницької діяльності;

  3. визначення соціальної складової доступності вищої освіти;

  4. забезпечення мобільності студентів і працівників ВНЗ.

Визначальними тенденціями розвитку світової освітньої сис­теми стають поглиблення її фундаменталізації, посилення гума­ністичної спрямованості, духовної та загальнокультурної складо­вої освіти, формування у студентів системного підходу до аналізу складних технічних і соціальних ситуацій, стратегічного мислен­ня, виховання соціальної та професійної мобільності. Необхід­ність підтримання високої конкурентоспроможності на динаміч-

З

ному ринку праці потребує також прищеплення прагнення і на­вичок до самонавчання, самовиховання і самовдосконалення протягом усього активного трудового життя.

В Україні розглянуті тенденції і особливості розвитку істот­но ускладнюються ще й тим, що вони відбуваються на тлі про­цесів глибокої трансформації не тільки суспільно-політичного устрою та соціально-економічного укладу, а й суспільної пси­хології, системи життєвих цінностей і орієнтирів, морально-етичної парадигми.

Освіта визнана однією з найголовніших складових загально­людських цінностей. Вектор сучасної політики і стратегії держа­ви спрямований на подальший розвиток національної системи освіти, адаптацію її до умов соціально-орієнтованої економіки, трансформацію та інтеграцію в європейське і світове співтовари­ства.

Останнім часом суспільство почало усвідомлювати принципо­во нову роль освіти у сучасному інформаційному світі, тому вона вже стала одним з найважливіших чинників політики.

Основою якісних змін у вищій освіті України є п'ять пріори­тетних напрямів [28, с 5]:

  1. європейський рівень якості і доступності освіти;

  2. духовна зорієнтованість освіти;

  3. демократизація освіти;

  4. соціальне благополуччя науковців і педагогів, реалізація формули: «Щасливий учень щасливий учитель щаслива держава»;

  5. розвиток суспільства на основі нових знань.

В України реалізується програма навчання протягом усього життя людини. Країни—учасниці Болонського процесу підкрес­люють важливий внесок вищої освіти у впровадження довічного навчання в реальність. Вони вживають заходів, щоб спрямувати національну політику своїх країн до цієї мети і спонукати вищі навчальні заклади збільшити можливості щодо громадян навча­тися незалежно від віку, включаючи визнання попередньої осві­ти. Вони підкреслюють, що такі дії повинні бути невід'ємною складовою діяльності вищої освіти.

Структура освіти України за своєю ідеологією та цілями узго­джена зі структурами освіти більшості розвинутих країн світу. Україна досягла високого рівня реалізації двох стратегічних за­вдань: розширення доступу до отримання вищої освіти і досяг­нення рівня, відповідного світовим стандартам, що сприятиме найповнішому задоволенню освітніх потреб громадян.

4

Мета навчального посібника — надати слухачам магістратури цілісну і логічно-послідовну систему знань про дидактику підго­товки кадрів вищої кваліфікації, розкрити концепцію, основи те­орії, методики і методології викладання навчальних дисциплін у системі вищої економічної освіти.

Предмет дисципліни: системно організований навчальний процес підготовки кадрів вищої освіти за сучасними дидактич­ними принципами.

Завдання вивчення дисципліни:

Основні форми вивчення дисципліни: лекції, семінарські і прак­тичні заняття, ділові і дидактичні ігри, тренінги, дискусійні фор­ми розгляду виробничих ситуацій, складання і рішення тематич­них кросвордів, наукові семінари, дебатні турніри, реферативні читання, навчальні конкурси, тестування. Заключний контроль — залік. Система дидактичного забезпечення — модульно-рейтингова технологія навчання.

Зміст навчального посібника апробовано автором у Харківсь­кому НАУ ім. В. В. Докучаева у 2002—2006 pp. за модульно-рейтинговою та кредитно-модульною технологіями навчання в системі адаптації навчального процесу до вимог Болонського процесу.

5

«Учітесь, читайте і чужому научайтесь й свого не цурайтесь»

Т. Г. Шевченко

ЄВРОПЕЙСЬКА ОСВІТНЯ ІНТЕГРАЦІЯ

  1. Концептуальні напрями розвитку вищої освіти в Україні.

  2. Особливості систем вищої освіти у країнах Євро­пи, АзП та Америки.

  3. Болонський процес як засіб інтеграції і демократи­зації вищої освіти.

  4. Адаптація вищої освіти України до вимог Болонсь­кого процесу.

Євроінтеграція України як чинник соціально-економічного розвитку держави. Системи вищої освіти в країнах Європи і Америки. Болонський процес як засіб інтеграції і демокра­тизації вищої освіти країн Європи. Цілі, принципи та етапи формування Європейської системи вищої освіти в Україні. Європейська кредитно-трансферна система (ECTS). Принципи, шляхи і засоби адаптації Європейської кредитно-трансферної системи (ECTS) у вищу освіту України.

1.1. Концептуальні напрями розвитку вищої освіти в Україні

У сучасному світі, який увійшов у трете тисячоліття, розвиток України визначається в загальному контексті Європей­ської інтеграції з орієнтацією на фундаментальні цінності захід­ної культури: парламентаризм, права людини, права національ­них меншин, лібералізацію, свободу пересування, свободу отри­мання освіти будь-якого рівня та інше, що с невід'ємним атрибутом громадянського демократичного суспільства.

Для України в культурно-цивілізаційному аспекті, європейсь­ка інтеграція — це входження до єдиної сім'ї європейських наро­дів, повернення до європейських політичних і культурних тради­цій. Як свідомий суспільний вибір перспектива європейської інте­грації — це вагомий стимул для успіху економічної і політичної трансформації, що може стати основою національної консолідації.

6

З метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу Указами Президента України затвер­джено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу. Основними напрямами культурно-освітньої і науково-технічної інтеграції визначено впровадження європейських норм і стандар­тів в освіті, науці й техніці, поширення власних культурних і на­уково-технічних здобутків у ЄС.

Здійснення цього завдання передбачає взаємне зняття будь-яких принципових, на відміну від технічних, обмежень на кон­такт і обміни, на поширення інформації. Особливо важливим є здійснення спільних наукових, культурних, освітніх та інших проектів, залучення українських вчених та фахівців до загально­європейських програм наукових досліджень.

Прогягом 1992—2005 pp. Міністерство освіти і науки України на підставі міжнародних документів з питань демократії, гуманізації в галузі освіти і прав людини здійснило ряд масштабних заходів щодо створення нової нормативно-правової бази національної вищої осві­ти України. Прийнятий в Україні комплекс нормативно-правових документів пройшов апробацію на міжнародному рівні і визначає ідеологію реформування всієї освітньої галузі [1—5].

Незважаючи па досягнення освіти, які забезпечує нова соціо-політична система України, вона ще не забезпечує потрібної яко­сті. Чимало випускників вищих навчальних закладів не досягли належного рівня конкурентоспроможні на європейському ринку праці. Це зобов'язує глибше аналізувати тенденції в європейській та світовій освіті.

Необхідність реформування системи освіти України, її удо­сконалення і підвищення рівня якості є найважливішою соціоку-льтурною проблемою, яка значною мірою обумовлюється проце­сами глобалізації та потребами формування позитивних умов для індивідуального розвитку людини, її соціалізації та самореалізації у цьому світі. Зазначені процеси диктують необхідність визна­чення, гармонізації та затвердження нормативно-правового за­безпечення в галузі освіти з урахуванням вимог міжнародної та європейської систем стандартів та сертифікації.

Історична довідка

Зараз в Україні 347 ВНЗIIIIVрівнів акредитації, з них 233 (67 %) державні (з них 82 національні). В Україні навчаються: 2,05 млн студентів (з них 33%на економічних спеціальностях). На 10 тис. населення припадає 550 студентів [28].

7

інститути. Держава є основним джерелом фінансування освіти й залишає за собою основні функції управління освітньою діяльні­стю. Більшість ВНЗ підпорядковано профільним міністерствам. Навчання безкоштовне, але студенти сплачують за використання інфраструктури студмістечок, проживання, харчування тощо.

У США понад 2500 коледжів з чотирирічним курсом навчання (бакалаври) та університетів, у яких навчаються майже 15 млн студентів (близько 600 тис. — іноземці). Разом з приватним існує державна вища освіта. Система вищої освіти США теж децентра­лізована. Кожен штат має повноваження проводити свою освітню політику у відповідності до федерального закону про освіту. Ко­жен університет має свою систему оцінювання знань і диплом. Студентів приваблює насамперед можливість вибору навчальних дисциплін та практична спрямованість освіти. Останні 10 років США акцентують увагу на науковій діяльності університетів, ро­блячи ставку на розвиток наукового потенціалу країни. З 2002 р. державна політика у сфері освіти спрямована на підвищення яко­сті і доступності освіти в країні. У 2004 р. видатки на освіту ста­новили 2,3 % ВВП.

У Росії дворівнева система освіти була введена на два роки раніше, ніж в Україні, але, як і в нас, поряд з рівнем бакалавра і магістра зберігається рівень дипломованого спеціаліста. В країні останній час закріплена міждисциплінарність, шо дає можливість студентам обирати курси на різних факультетах.

Японія має близько 600 університетів, з яких 425 приватні. У вищих навчальних закладах навчається майже 2,5 млн студен­тів. Однак у цій країні багато «карликових» університетів, у яких іноді навчається всього 200—300 студентів. У всіх вузах навчан­ня платне. Залежно від престижності навчального закладу і попу­лярності спеціальності вартість навчання становить 5—-100 тис. доларів. Розмаїття мережі навчальних закладів призвело до зни­ження якості освіти. Колишній президент університету Тама Гри-горі Кларк назвав ситуацію в японських вузах «освітнім комуніз­мом», коли студенти роблять вигляд, що вони вчаться, а ви­кладачі вдають, що вони навчають. Виправити таку ситуацію повинна освітня реформа 2001 p., зміст якої полягає в скороченні вищих навчальних закладів за рахунок їх об'єднання в націона­льні університетські корпорації. Крім того, планується впровади­ти наукову діяльність в освітній процес, про що свідчить лозунг: «30 Нобелівських лауреатів за 50 років».

Враховуючи останнє, міністр освіти і науки С. Ніколаєнко пропонує: «В університеті повинен запрацювати трикутник нау-

10

ка — освіта — бізнес. Зараз маємо дуже розгорнуту освітню сто­рону. А виробнича і наукова — не об'єднані. Коли цей трикутник замкнеться, можна сказати, що Україна готова до інтеграції в Єв­ропу і США [38, с. 23].

1.3. Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти

Основна концепція — участь вищої освіти України в Боннських перетвореннях має бути спрямована лише на її розви­ток і набуття нових якісних ознак, а не втрату кращих традицій і зниження національних стандартів якості.

Слід зауважити, що спроби надати вищій школі загальноєвро­пейського характеру фактично розпочалися ще в 50-ті роки ми­нулого століття з підписання Римської угоди.

У подальшому ці ідеї знаходили свій розвиток у рішеннях цілого ряду конференцій міністрів освіти європейських країн, зокрема:

  1. Лісабонська конвенція під егідою Ради Європи — «Про визнання кваліфікацій», 1997 р. Лісабонська угода декларує на­явність і цінність різноманітних освітніх систем і ставить за мету створення умов, за якими більшість людей, скориставшись усіма цінностями і здобутками національних систем вищої освіти і на­уки, зможуть бути мобільними на європейському ринку праці.

  2. Сорбонська декларація (1998), коли міністри освіти Фран­ції, Німеччини, Великобританії та Італії підписали Сорбоннську декларацію, яка починається словами: «Останнім часом європей­ський процес набув надзвичайно великого розвитку. Та якими б суттєвими не були ці здобутки, вони не повинні затіняти той факт, що Європа це не лише зона евро, банків та економічних інститутів: вона також має бути Європою знань».

  3. Болонська конвенція стала основою для розвитку Болон­ського процесу. Вона підписана 19 червня 1999 р. 29 євро­пейськими країнами. «Болонським процесом» останніми роками прийнято називати діяльність європейських країн, спрямовану на те, щоб зробити узгодженими системи вищої освіти цих країн. Основний зміст Болонської декларації полягає в тому, що країни-учасниці зобов'язалися до 2010р. привести свої освітні системи у відповідність до єдиного стандарту.

Вихідні позиції учасників процесу в тексті Болонскої деклара­ції формулюються так: «Європа знань» є на сьогодні широко ви-

11

знаним незамінним фактором соціального і людського розвитку, а також невід'ємною складового зміцнення та інтелектуального збагачення європейських громадян.

Болонський процес — один з інструментів не лише інтегра­ції в Європі і в Європу, а й інструмент загальної світової тен­денції нашого часу — глобалізації. Європейська спільнота має намір зробити внесок у якісну освіту шляхом заохочення кра-їн-учасниць до сприяння підвищенню якості власної освіти. Нині східноєвропейські країни лише починають приймати Бо­лонські ідеї.

Продовженням Болонських ідей стали такі навчально-наукові організаційні заходи: Саламанська конференція європейських ВНЗ (Саламанка, 2001); Празьке комюніке міністрів європейсь­ких країн (Прага, 2001); Берлінське комюніке міністрів європей­ських країн (Берлін, 2003); Бергенська конференція міністрів єв­ропейських країн (м. Берген, Норвегія, 19 травня 2005).

Основна ідея цих документів — двоступенева структура ви­щої освіти, використання системи кредитів CCTS, міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти, що надає особі квалі­фікацію та право продовжувати навчання за програмами магістра в інших європейських країнах.

Причини запровадження Болонської концепції:

  1. Докорінні перетворення в економічних системах усіх розви­нутих країн. Можна стверджувати, що нині відбувається небува­ла за масштабами революція в економічній сфері.

  2. Друга причина пов'язана з тим, що нині конкуренція все бі­льше переноситься в наукову сферу. Зараз виграє той, хто здат­ний швидше розробити і впровадити у виробництво новий товар. Враховуючи те, що наука і творчість починають відігравати про­відну роль у розвитку економіки, організації та фірми прагнуть набирати собі не просто високоосвічені кадри, а молодь віком до 30-ти років, яка здатна до нестандартного продуктивного творчо­го мислення.

  3. Внутрішня зацикленість національної системи освіти. Практика довела, що система освіти, не пов'язана з виробницт­вом, не може готувати спеціалістів для практичної роботи.

А. Прагнення об'єднати розрізнені потенціали європейських країн у єдиний економічний механізм. Адже після створення Єв­ропейського Союзу, введення єдиної грошової одиниці (євро) Європа мала б бути єдиною. Проте реально цього не відбулося. Виникли проблеми з різними рівнями підготовки фахівців та

12

трудовими законодавствами європейських країн, що стало на пе­решкоді переміщенню населення в межах Європи з метою одер­жання роботи через відмінність дипломів про вищу освіту.

5. Сполучені Штати Америки значно випереджають Євро­пейські країни з ряду показників, які відносяться до системи освіти. Перший показник — це частка вже підготовлених фахів­ців, що мають вищу освіту. В Європі цей показник вдвічі ниж­чий, ніж у Сполучених Штатах. Другий показник— кількість іноземних громадян, що навчаються в країні. У США число іно­земних студентів перевищує 500 тисяч осіб. Ця цифра значно пе­реважає кількість студентів-іноземців, які опановують знання в європейських університетах. Третій показник — розвиток науки й інтенсивність нарощення наукового потенціалу. Сполучені Штати Америки на фінансування наукових досліджень щороку виділяють понад 3 % від валового національного доходу. Країни Європи вкладають у науку в середньому 1,9 %.

Отже, постало питання про те, що якщо країни Європейського співтовариства не зможуть інтегруватися повністю, то роздрібне­на і розрізнена економіка Європи не зможе бути економічно ефе­ктивною, протистояти зростаючому конкурентному опору США та Японії.

Мета Болонського процесу:

  1. підвищити якість освітніх послуг та набути європейською освітою незаперечних конкурентних переваг;

  2. розширити доступ до європейської освіти;

  3. сформувати єдиний ринок праці вищої кваліфікації в Єв­ропі;

  4. розширити мобільність студентів та викладачів;

  5. прийняти порівнювану систему ступенів вищої освіти з ви­дачею зрозумілих у всіх країнах Європи додатків до дипломів;

  6. підвищити рівень конкурентоспроможності Європейської системи вищої освіти.

Принципи Болонського процесу:

  1. Введення двох циклів навчання. Перший цикл для одержання ступеня бакалавра з тривалістю навчання 3—4 роки. Другий цикл — для одержання ступеня магістра (1—2 роки навчання пі­сля бакалаврату) або для одержання ступеня доктора.

  2. Введення кредитної системи. Пропонується ввести в усіх національних системах освіти єдину систему обліку трудомістко­сті навчальної роботи в кредитах. Систему пропонується зробити

13

накопичуваною, здатною працювати в рамках концепції «на­вчання протягом усього життя».

  1. Контроль якості світи. Оцінювання якості освіти буде гру­нтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях та навичках, які набули випускники. Оцінку будуть да­вати незалежні акредитаційні агентства.

  2. Розширення мобільності. Передбачається на основі вико­нання попередніх пунктів розвиток мобільності студентів та ви­кладацького складу.

  3. Забезпечення працевлаштування випускників. Проголошу­ється орієнтація ВНЗ на кінцевий результат: знання випускників мають застосовуватись і використовуватись в усій Європі.

  4. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із завдань, що мають бути вирішені в ході Болонського процесу, залучення до Європи велику кількість студентів з інших регіонів світу.

  5. Вища освіта повинна ґрунтуватися на наукових дослі­дженнях. Викладачі повинні обов'язково мати тему наукових до­сліджень і пов'язувати її з навчальним процесом. Залучати сту­дентів до науково-дослідної роботи.

Вищенаведені принципи грунтуються на основі статуту євро­пейських університетів XIX ст., який визначає три основні функ­ції ВНЗ: 1) освітня (просвітницька, виховна); 2) культурологічна; 3) наукова.

(Вільгельм Фон Гумбольт)

1.4. Адаптація вищої освіти України до вимог болонського процесу

Неадекватність системи вищої освіти Украї­ни Європейським освітнім стандартам

1. Ступенева система підготовки фахівців. В Україні стру­ктура ступеневої підготовки фахівців з вищою освітою не по­вністю відповідає уніфікованим умовам структури, що діють у європейському співтоваристві. При цьому акцентуємо увагу на тому, що:

14

  1. Система організації навчального процесу. Організація на­вчального процесу в Європі ґрунтується на основі кредитно-модульної системи.

  2. Система навчального навантаження грунтується на євро­пейській кредитно-трансферній системі (ECTS). Остання перед­бачає ведення системи обліку навчального навантаження однако­во для всіх європейських країн. Введення такої системи є нагальною потребою з огляду на мобільність студентів, необхід­ність перезарахування результатів навчальної діяльності. Креди­ти ECTS відображають загальне навантаження студента при ви­вченні певного курсу або якоїсь його частини (блоку). Кредити враховують усі види навчальної роботи (лекції, семінари, лабора­торні заняття, заліки, екзамени, практику тощо) і забезпечують уніфікований підхід до визначення трудомісткості освітньої дія­льності студентів.

При використанні ECTS навчальний рік еквівалентний 60 кре­дитам. У навчальному році повинно бути не більше 12 дисциплін (6 у семестр). Якщо поділити 60 кредитів на 12 дисциплін, отри­маємо навчальне навантаження на одну дисципліну на рівні 5 кредитів. Більшість дисциплін за Болонським взірцем мають 4— 5, кредитів, а у вітчизняній практиці 1—2 кредити.

Для вирішення цієї неадекватності необхідно вико­нати такі завдання:

1. Впровадити кредитно-модульну систему. Кредитно-модульна технологія навчання (КМТН) запроваджується з метою подальшої гуманізації і демократизації навчального процесу; ор­ганізації найбільш раціонального та ефективного засвоєння ви­значених знань з максимальним використанням індивідуальних, індивідуально-групових форм навчання; стимулювання студентів до систематичної навчальної праці через вільний вибір навчаль­них дисциплін для самостійного вивчення, створення якнайспри-ятливіших умов для якомога повнішого засвоєння студентами навчального матеріалу, організації модульного контролю і пере­творення його в дійовий механізм управлінського процесу [11].

Очікуваними соціальними, економічними та іншими наслід­ками впровадження кредитно-модульної системи організації на­вчального процесу можуть бути:

15




  1. Переглянути перелік спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах, на основі ви­вчення тенденцій розвитку потреб національного та світового ринків праці;

  2. Ступеневу систему підготовки фахівців пропонується здій­снювати на двох рівнях: бакалавр (3—4 роки) — освітньо-квалі­фікаційний рівень з повною вищою освітою; магістр двох типів: магістр прикладного напряму за відповідною спеціальністю ба­калавра (1 рік); магістр науки (2 роки).

4. Переглянути та удосконалити освітньо-професійну про­
граму підготовки бакалаврів і магістрів
з метою укрупнення ди­
сциплін (не більше ніж 6 за в семестр).

  1. Запровадити стандартизований додаток до диплому.

  2. Впровадити систему організації навчального процесу з ура­хуванням положень системи ECTS (європейська кредитно-транс­ферна система).

■ /\а > ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ЗНАНЬ

Ј ?

  1. Пріоритетні напрями державної політики щодо розвит­ку вищої освіти в Україні.

  2. Заходи з реформування системи освіти в Україні.

  3. Комплекс нормативних документів щодо розроблення складових системи стандартів вищої освіти в Україні.

16

  1. Європейський простір вищої освіти.

  2. Особливості систем вищої освіти у країнах Європи, у СІЛА та Японії.

  3. Історичні етапи розвитку Болонського процесу.

  4. Болонська декларація міністрів освіти європейських кра­їн.

  5. Розвиток Болонського процесу.

  6. Причини запровадження Болонського процесу.




  1. Мета Болонського процесу.

  2. Принципи Болонського процесу.

  3. Основні етапи входження України до Болонського про­цесу.

  4. Відмінності національної системи освіти від Європей­ської.

  5. Зміст Європейської кредитно-трансферної системи (ECTS).

  6. Адаптація вищої освіти України в Європейський освіт­ній простір.

  7. Основні положення кредитно-модульної системи та наслідки її впровадження.

«Я бачу в педагогіці не науку, а мистецтво,

але переконаний, що в теорії' цього

мистецтва є багато чого, які необхідно

знати людям, що беруться за практику

виховання і навчання»

К. Д. Ушинський

ДИДАКТИЧНІ ОСНОВИ ПІДГОТОВКИ УПРАВЛІНСЬКИХ КАДРІВ У СИСТЕМІ ВИЩОЇ ОСВІТИ

2.1. Концепція підготовки управлінських кадрів у сис­
темі економічної освіти.


2.2. Дидактичні основи педагогічного процесу.

  1. Структура вищої освіти, рівні підготовки спеціа­лістів система вищих навчальних закладів.

  2. Вимоги до управлінських кадрів вищої освіти. Про­фесійно кваліфікована модель менеджера-економіста.

Концепція підготовки управлінських кадрів. Педагогіка. Предмет педагогіки. Педагогічна система. Дидактика як наука і мистецтво. Предмет дидактики. Дидактичні прин­ципі педагогіки. Економічне мислення, як складова економі­чного навчання. Особливості підготовки управлінських ка­дрів. Особливості організації самостійної роботи студен­тів. Зміст освіти. Освітні й освітньо-кваліфікаційні рівні. Етапи процесу навчання. Професійно-кваліфікаційна мо­дель менеджера-економіста.

2.1. Концепція підготовки управлінських кадрів у системі економічної освіти

Без висококваліфікованих, творчо обдарованих управ­лінських кадрів, здатних нестандартно вирішувати складні про­блеми сьогодення, неможливо подолати економічну кризу, збере­гти незалежність, побудувати демократичну і правову державу та вийти на рівень високорозвинутих країн. Це повною мірою сто­сується і професійної вищої освіти, яка органічно пов'язана із су­спільним виробництвом і забезпечує відтворення робітничого потенціалу держави та є одним з важливих чинників підвищення продуктивності праці й забезпечення випуску конкурентоспро­можної продукції.

18

Підготовка сучасних управлінських кадрів вищої кваліфікації відповідно до вимог ринкового середовища потребує удоскона­лення змісту, форм і методів навчального процесу. Суспільству потрібен соціально мобільний фахівець, здатний професійно пе­реміщуватись як угору по вертикальних ієрархічних сходинках у своїй галузі, так і по паралелі — із однієї галузі до іншої. Такі фахівці повинні володіти комплексом професійних знань, умінь та навичок, що відповідають інтенсифікації виробництва, пере­довим досягненням науки і техніки. Вони повинні бути здатними творчо вирішувати сучасні проблеми сьогодення, брати на себе роль лідера, вести за собою інших.

Ці вимоги зумовлюють необхідність зростання професійних знань з дисциплін управлінського циклу: менеджменту, психоло­гії, конфліктології та ін. Тому сучасна дидактика повинна адеква­тно реагувати на соціальне замовлення, сприяти формуванню творчої особистості фахівця в різних галузях народного госпо­дарства, активізації його навчально-творчої діяльності (НТД).

Для ефективного засвоєння змісту дисципліни і формування творчообдарованих керівників і спеціалістів вищої освіти необ­хідно побудувати навчальний процес на активних методах на­вчання, довести до слухачів дидактичні закономірності, принци­пи, методи і форми навчання. Ця мета покладена в основу вивчення дисципліни «Методика викладання у вищій школі».

Формування економіко-управлінського мислення є складовою частиною ширшої проблеми економічного виховання — системи цілеспрямованого впливу суспільства на людину з метою форму­вання в неї гуманістичного світогляду, розвинутого економічного мислення, високої культури економічного поводження. Сутністю економічного виховання, його вищою метою і головним завдан­ням є формування зрілої економічної свідомості. Суспільство по­винно сприяти виробленню високої свідомості, культури, профе­сіоналізму в кожної людини. Зміст економічного виховання розкривається у формуванні атомічної психології, високій куль­турі економічного мислення і поведінки.

Економічна свідомість має складну структуру. В ній можна виділити визначені рівні: економічну психологію; повсякденну (емпіричну) свідомість; наукову (теоретичну) економічну свідо­мість.

Економічна психологія є емоційною сферою економічної сві­домості і вольовою стороною економічної діяльності людей. Це відображення людською свідомістю економічної дійсності у фо­рмі почуттів і емоцій (настроїв, суджень, навичок, умінь, спрямо-

2і

19

ваності, волі, звичок економічного поводження). До економічної психології відносяться: настрої, риси характеру (господарність, дисциплінованість, відповідальність, ощадливість та ін.), індиві­дуальні звички тощо. Психологія людей головним чином склада­ється внаслідок повсякденного сприйняття економічного життя.

Повсякденна (емпірична) економічна свідомість є результатом відтворення людьми умов і відносин повсякденного економічно­го життя на роботі і побуті у видгляді визначених поглядів, су­джень, уявлень, ідей. Повсякденна свідомість найчастіше сприй­має лише зовнішню сторону об'єктивних економічних процесів. Тому можливе перебільшення або недооцінювання економічних процесів, перекручування окремих сторін економічного життя. Завданням економічного виховання є підвищення повсякденної свідомості особистості до рівня наукового.

Наукова (теоретична) економічна свідомість являє собою системне відображення сутності і закономірностей розвитку еко­номічного життя у формі економічних ідей, теорій, концепцій. Теоретична економічна свідомість формується в результаті ціле­спрямованого вивчення макро- і мікроекономіки, економічної політики та інших суспільно-економічних наук.

Економіко-управлінське мислення — це інтелектуальна влас­тивість людини, здатність пізнавати й осмислювати соціально-економічні явища, засвоювати економічні і управлінські поняття, категорії, теорії, співвідносити їх із практикою господарського життя.

Економіко-управлінська поведінка — це поведінка людей у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріаль­них благ. Про рівень розвитку мислення менеджера-економіста, рівня його відповідності досягненням економічної науки і прак­тики свідчить його культура. Вона включає формування високого рівня працьовитості, професійної майстерності, виробничих на­вичок і умінь, розуміння соціально-економічних аспектів і зна­чущості різних сфер виробництва. Формування економіко-управлінського мислення припускає єдність освіти, навчання і виховання.

Економічна освіта потребує, насамперед, оволодіння систе­мою суспільно-економічних знань і розвитку на їх основі само­стійного управлінського мислення. Теоретичним фундаментом формування системи управлінських знань є філософія і політична економія.

Економіко-управлінське навчання — це процес формування умінь, навичок, якими повинні володіти керівники і фахівці у ви-

20

робничій або обслуговуючій сферах. Насамперед, це вміння і на­вички: виконання управлінських функцій з планування, організа­ції, мотивації та контролю; прийняття науковообгрунтованих управлінських рішень; оптимізації кількісної та якісної структури виробничих колективів; економічного аналізу господарської дія­льності підприємств і організацій; визначення ефективності опе­раційних систем; застосовування ефективних прийомів і методів мотивації і організації праці керівників і спеціалістів; ефективно­го володіння комп'ютерними технологіями; оцінювання економі­чних стратегій, пошуку і використання науково-технічної інфор­мації тощо.

Одним з найважливіших завдань формування економіко-управлінського мислення на сучасному етапі є здатність мислити категорією «ефективність», зіставляти витрати і результати, роз­кривати і використовувати наявні резерви. Важливо відзначити, що економічні і управлінські знання найповніше реалізуються на практиці тільки тоді, коли управлінська праця грунтується не тільки на знаннях, вміннях та навичках, а й на досвіді творчої ді­яльності, який є результатом сукупності інтелектуально-еври­стичних умінь, та суспільно-орієнтованому, науково-практично­му світогляді.

Економіко-управлінське виховання покликане об'єднати суспі­льно-економічні знання, мотиви діяльності, ціннісні орієнтації і норми професійної поведінки. У контексті управління, вихован­ня — це процес цілеспрямованого формування ціннісних орієн­тацій керівників і спеціалістів підприємств і організацій, які по­кликані науковообгрунтовано розв'язати протиріччя в соціально-економічних системах. Економіко-управлінське мислення грун­тується на формуванні ціннісних орієнтації господарника — ефе­ктивного виробника, споживача і реалізатора матеріальних цін­ностей. Ціннісні орієнтації менеджера закріплюються в таких економічних якостях особистості, як: працьовитість, ощадливість, справедливість, принциповість, ініціативність, заповзятливість, ді­ловитість, дисциплінованість, відповідальність, орієнтація на най­кращий кінцевий результат тощо.

Одним з факторів формування економіко-управлінського мис­лення є економічна дійсність (практика господарювання, рівень життя людей, психологічний мікроклімат в колективі, особистий авторитет керівника та ін.). У зв'язку з цим варто домагатися ре­алістичної оцінки досягнутого, не перебільшуючи і не примен­шуючи його. При цьому бажано опиратися на реальні умови та ресурси, якими володіє підприємство. Відомий французький спе-

21

ціаліст у галузі менеджменту А. Файоль зазначав: «Керувати — означає «вести» підприємство до своєї мети, вишукуючи макси­мум можливостей із наявних ресурсів».

За умов вищенаведеного, викладач дисциплін економіко-управлінського циклу повинен: викликати у студента зацікавле­ність до навчального предмету, надавати можливість самостійно і індивідуально вирішувати виробничі ситуації, виявляти ініціати­вні погляди на сучасні проблеми, розвивати у слухачів творчу ак­тивність. При цьому основне завдання викладача — сформувати спеціаліста-професіонала, того, хто раніше, глибше й далі за ін­ших бачить, що необхідно зробити, знає, як це здійснити і швид­ше береться за справи. Той, хто цього навчиться, на ринку праці буде знаходитися на більш високому професійному рівні порів­няно з тими, хто цієї школи не пройшов. Тому вмілим і ефектив­ним викладачем може бути лише той, хто сам веде експеримен­тальну роботу, не втратив зв'язку з виробництвом.

Для того щоб кого-нєбудь навчати, спочатку необхідно ознайомитися з основними психологічними концепціями фор­мування пам'яті, знань, розумових дій та реальних вмінь. Про­цес формування знань у довгостроковій пам'яті людини вклю­чає ряд етапів:

  1. Сприйняття інформації.

  2. Розуміння суті питання. На цьому етапі студент може пояс­нити суть досліджуваного питання, користаючись нотатками, конспектами.

  3. Запам'ятовування. Алгоритм запам'ятовування інформації психологами визначено наступним алгоритмом:







  1. Формування уміння застосувати вивчену ситуацію (наяв­ність чіткого алгоритму).

  2. Формування навичок застосування теорії в конкретній практичній ситуації.

  3. Формування уміння самостійно застосувати знання в нети­повій ситуації.

  4. Формування уміння застосувати знання в нетипових ситуа­ціях в умовах обмеження інформації і ризику.

22

2.2. Дидактичні основи педагогічного процесу

В основі підготовки управлінських кадрів вищої освіти лежать теоретичні і практичні основи педагогіки. Слово «педаго­гіка» грецького походження («padios» — діти, «ago» — веду), бу­квальний переклад— дітоведення. Педагогом у Стародавній Греції називали раба, якому доручали супроводжувати дітей сво­го господаря до школи (нести їх речі). Надалі педагогічна діяль­ність стала професією. Педагогікою називають науку, що вивчає закономірності, принципи, форми і методи процесу виховання і навчання людини. Педагогіка як наука розвивається в тісному взаємозв'язку з іншими науками: філософією, соціологією, пси­хологією, кібернетикою, етикою, естетикою, менеджментом. За словами А. С. Макаренка, «... педагогіка є сама діалектична, рух­лива, сама складна і різноманітна наука». Педагогіка пройшла довгий шлях розвитку:

Велика заслуга в становленні педагогіки як науки належить чеському педагогу і філософу-гуманісту Я. А. Коменскому (1592—1670). Теоретичною основою педагогіки є теорія нау­кового пізнання, психологічна теорія діяльності, концепція управління навчально-пізнавальною діяльністю, психолого-педагогічні концепції засвоєння знань, теорія систем та управ­ління складними процесами, які знайшли відображення в пра­цях психологів та педагогів: В. І. Андреева, С. І. Архан­гельського, Ю. К. Бабанського, В. П. Беспалька, П. Я. Гальпе-ріна, В. М. Глушкова, П. Ф. Каптєрєва, Я. А. Коменського, О. М. Леонтьева, А. Я. Лернера, В. Я. Ляудіс, А. С. Макаренко, А. Маслоу, С. Л. Рубінштейна, Г. С. Сковороди, В. О. Сухомлин-ського, Н. Ф. Тализіної, К. Д. Ушинського, В. Ф. Шаталова, П. А. Юцявічене, В. О. Якуніна та інших вчених.

В основі педагогічної науки лежать виховання, навчання й освіта. Виховання — це передача й організація засвоєння накопи­ченого людством соціально-історичного досвіду. Навчання — це сам процес засвоєння індивідуумом соціального досвіду, накопи­ченого людством. Освіта — це процес і результат засвоєння ін­дивідуумом соціального досвіду, досягнення ним визначеного освітнього рівня.

23

Таким чином, предметом педагогіки виступають закономір­ності, принципи організації процесу виховання і навчання, що передбачає визначення цілей, змісту, методів, форм, способів за­лучення індивіда до оволодіння соціальним досвідом людства, його культурними цінностями з метою забезпечення позитивних змін у формуванні й розвитку особистості.

Рішення приведених вище завдань неможливе без застосуван­ня системного підходу, який розглядає всі елементи педагогічної системи у взаємозв'язку, цілісності і еволюційному розвитку. В. П. Беспалько виділяє такі основні елементи, що створюють педагогічну систему: 1) цілі навчання; 2) зміст навчання; 3) фор­ми, методи і способи навчання; 4) педагоги чи опосередковуючі їх педагогічну діяльність технічні засоби навчання; 5) студен­ти; 6) принципи навчання; 7) дидактичні процеси [6, с. 29—ЗО].

сі ці елементи взаємопов'язані і обертаються навколо дидак­тичних процесів, які постійно відображають динамічний стан розвитку і взаємовідносин між викладачем і студентами. Сама педагогічна система постійно знаходиться під впливом соціаль­ного середовища як системи, являючись однією з її підсистем. Тому залежно від того, який елемент педагогічної системи в кон­кретний момент зазнає безпосереднього впливу соціального се­редовища, відбувається перебудова і адаптація не лише даного системного елемента, а й інших елементів системи (рис. 1).



Рис. 1. Структура педагогічної системи у вищому навчальному закладі

24

Наприклад, широкий розвиток підприємництва і бізнесу в XX ст. потребував від систем освіти підготовки висококваліфіко­ваних менеджерів, що здатні працювати самостійно, активно і творчо. При цьому соціальне замовлення торкнулося не лише змін цілей і змісту навчання, а й інших елементів: удосконалення форм і методів навчання, підвищення рівня кваліфікації педагогі­чного персоналу тощо.

Ядром педагогіки, її основним елементом є дидактика — за­гальна теорія освіти і навчання, що досліджує закономірності пі­знавальної діяльності і відповідає на питання: «Для цього учи­ти?»; «Як вчити?»; «Де вчити?»; «Чому вчити?»; «За якими організаційними формами?» тощо.

Дидактика розглядає загальні положення і закономірності, властиві навчанню всім предметам. Дидактика — це ядро, що поєднує всі предметні методики. Я. А. Коменский не випадко­во назвав дидактику великою, оскільки вона дозволяє учити «усіх всьому». Наприклад, навчання кадрів — одне з головних завдань керівника будь-якого підприємства або організації не­залежно від специфіки, оскільки від рівня підготовки його працівників залежить ефективність виконуваної професійної ді­яльності.

Термін дидактика походить від грецьких слів: «didactios» — повчаючий і «idasko» — вивчаючий. Вважається, що термін «дидактика» був запроваджений у 1613 р. німецьким мовозна­вцем і педагогом Вольфгангом Ратке (1571—1635). А першою фундаментальною працею з теорії навчання є «Велика дидак­тика» Яна Амоса Коменского, написана ним у 1632 р. й опуб­лікована в 1657 р.

Як розділ педагогіки дидактика в сучасних умовах здобуває риси самостійної наукової дисципліни. Саме завдяки підвищен­ню якості освіти, наприклад, Японія за післявоєнний період збі­льшила обсяг промислового виробництва у 25 разів і приступила нині до здійснення мети про вищу освіту кожного громадянина. За 12 років у Японії одержують такий обсяг знань, який у США за 16 років. Головне для цієї країни — сформувати навички запо­взятої навчальної праці, уміння інтенсивно трудитися й навчати­ся протягом усього професійного життя, зберігаючи при цьому вірність своїй фірмі.

Предметом дидактики є процес освіти і навчання. Дидактика розкриває сутність ланцюжка таких наукових понять: мета, за­вдання, закони, закономірності, принципи, зміст, методи, форми, засоби, прийоми в навчальному процесі. Мета — це ідеальне

25

уявлення, запрограмоване передбачення результату освіти. За­кон — внутрішні, стійкі повторювані об'єктивні зв'язки між ком­понентами навчально-виховного процесу. Наприклад:

• закон виховного і розвивального характеру навчання.
Закономірності процесу навчання — це послідовні прояви дії

того чи іншого педагогічного закону. Вони виражають стійкі по­вторювані взаємозв'язки між визначеними явищами, наприклад:

• навчання — активний процес;

Принципи навчання — це вихідні положення про способи до­сягнення цілей з урахуванням законів і закономірностей навчаль­но-виховного процесу. Наприклад:

26

Індивідуалізацію навчання розуміють у контексті таких ви­значень:

2.3. Структура вищої освіти, рівні підготовки спеціалістів, система вищих навчальних закладів

Яку ж було сказано, освіта — це цілеспрямований про­цес і одночасно результат оволодіння учнями системою наукових знань, пізнавальних умінь і навичок, а також розвиток творчих здібностей, наукового світогляду, моральних та інших якостей. Термін «освіта» тісно пов'язаний з такими поняттями, як навчан­ня і викладання.

Навчання — цілеспрямований процес взаємодії викладача й учнів, у ході якого здійснюється освітня функція і вноситься іс­тотний вклад у виховання й розвиток особистості. Навчання при­пускає єдність викладання і навчання.

Викладання — організація процесу навчання в системі дидак­тичних методів і прийомів з передачі учням знань, умінь, нави­чок, способів діяльності і життєвого досвіду.

Освіта, як зазначалося вище— це цілеспрямований процес і одночасно результат придбання визначених знань, умінь і навичок.

До структури вищої освіти входять: освітні й освітньо-кваліфі­каційні рівні.

Освітні рівні:

27

Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти

Молодший спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень ви­щої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту в певному напрямі діяльності.

Бакалавр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти осо­би, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базо­ву вищу освіту, фундаментальні спеціальні знання, вміння та на­вички в певному напрямку діяльності.

Спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, фундаментальні спеціальні знання, вміння та навички в певному напрямі діяльності.

Магістр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти осо­би, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра (спе­ціаліста) здобула повну вищу освіту, фундаментальні спеціальні знання, вміння та навички інноваційного характеру в певному напрямі діяльності. Завершується навчання захистом випускної роботи на IV курсі (бакалаври) і захистом дипломної роботи на V курсі (фахівці). При бажанні, випускник-фахівець, може про­довжити навчання й одержати кваліфікацію магістра. Можливе і подальше навчання в аспірантурі, де готується і захищається ди­сертація за обраною темою дослідження.

Система підготовки фахівців економічних спеціальностей в Україні характеризується розмаїтістю навчальних закладів, що готують економістів різних рівнів кваліфікації. В Україні діє 171 державний вуз III—IV рівнів акредитації, 559 державних вузів І—II рівнів акредитації і 137 приватних вузів. При знач­ній кількості приватних вузів, на жаль, лише деякі з них мають достатню матеріальну, методичну, наукову базу для підготов­ки фахівців високої кваліфікації. У той же час вони швидше, ніж державні вузи, реагують на потреби ринку в тих чи інших фахівцях.

28

Національний вищий навчальний заклад — державному ВНЗ IV рівня акредитації може бути наданий статус національного (ст. 26 Закону України «Про вищу освіту»). За рішенням Кабінету Міністрів України, йому можуть бути надані такі повноваження:

Університет (класичний університет)— багатопрофільний ви­щий навчальний заклад IV рівня акредитації, що здійснює підготов­ку фахівців з вищою освітою з широкого кола освітньо-професійних програм усіх рівнів. Він проводить фундаментальні і прикладні нау­кові дослідження, є ведучим науково-методичним центром, сприяє поширенню наукових знань і здійснює культосвітню діяльність се­ред населення. Має високий рівень кадрового і матеріально-техніч­ного забезпечення такої діяльності, розвиту інфраструктури науко­вих і науково-виробничих підприємств і установ. Можуть створюватися як університети широкого профілю, так і спеціалізо­вані (технічні, технологічні, економічні, медичні, аграрні та ін.), що здійснюють підготовку фахівців з вищою освітою.

Академія — вищий навчальний заклад IV рівня акредитації, що здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами усіх рівнів у галузі освіти чи вироб­ництва; проводить фундаментальні і прикладні наукові дослі­дження, є ведучим науково-методичним центром у сфері своєї ді­яльності.

Інститут — вищий навчальний заклад III або IV рівнів акреди­тації або структурний підрозділ університету, що здійснює підгото­вку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програма­ми усіх рівнів у визначеній галузі науки, виробництва, освіти, культури й мистецтва, веде наукову і науково-виробничу роботу.

Коледж — самостійний вищий навчальний заклад II рівня ак­редитації або структурний підрозділ університету (академії, інсти­туту). Здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами бакалавра або молодшого спеціаліста в одному (чи декількох) споріднених напрямах. Має необхідний ка­дровий потенціал і матеріально-технічну базу.

29

Він повинен мати тверді громадянські позиції, високі мораль­ні якості, відповідально ставитись до державної справи, домага­тися узгодження загальнодержавних інтересів та інтересів кож­ного громадянина, зокрема бути готовим відстоювати істину, законність і правопорядок. Керівник має поєднувати широку фу­ндаментальну наукову і практичну підготовку, досконало володі­ти своєю спеціальністю, постійно удосконалювати свої знання та поширювати суспільно-політичний кругозір, вміти на практиці застосовувати принципи наукової організації праці, володіти су­часними передовими методами роботи, нести знання в маси, про­пагувати необхідність утвердження демократичних засад закон­ності і правопорядку в суспільстві, дотримання законів на всіх рівнях.

Менеджер-економіст підприємств і організацій повинен зна­ти: закони, постанови, укази, розпорядження та інші норматив­но-правові акти органів влади і місцевого самоврядування, які регулюють порядок діяльності галузі; профіль, спеціалізацію і особливості структури галузі; перспективи, вітчизняні і світові тенденції технологічного, економічного і соціального розвитку галузі; можливості ефективного використання виробничих поту­жностей наявних технологічних процесів, їх реструктуризації або зміни, порядок розроблення і затвердження планів і програм ви­робничо-господарської діяльності; сучасні методи господарю­вання і управління, науки та технології відповідно до галузі ви­робництва і досвід засвоювання позицій на світових регіональних ринках продукції; напрями та принципи розвитку менеджменту, маркетингу, комерційної діяльності, фінансів, податкової справи; етики ділового спілкування та ведення переговорів; перспективні напрямки і технології ноу-хау в обранії! сфері діяльності на віт­чизняному ринку та країнах можливих партнерів; економіку рин­кового типу; систему транспортування, збереження і реалізації продукції; управління фінансами, банківською справою, аудитом, маркетинг, міжнародними економічними відносинами; принципи ціноутворення і кон'юнктуру цін на товари, сировину і послуги у середині країни і у взаємному економічному обміні між закор­донними партнерами; державне, торгівельне, господарське, фі­нансове право і валютне законодавство; міжнародне економічне право.

Менеджер-економіст підприємств і організацій повинен умі­ти: тлумачити і застосовувати закони і нормативні акти, юриди­чно грамотно кваліфікувати факти і обставини, приймати правові рішення та вчиняти інші юридичні дії у повній відповідності до

32

закону; своїми діями забезпечувати додержання законності і дія­льності державних і громадських органів, установ, організацій, вимагати цього від підлеглих осіб; не допускати порушення прав і законних інтересів громадян та колективних формувань; аналі­зувати процеси розвитку галузі; узагальнювати фактичний мате­ріал та робити висновки; приймати рішення з конкретних питань діяльності галузі і регулювати їх в умовах переходу до ринкової економіки, систематично підвищувати свою професійну кваліфі­кацію, вивчати новітні технології і передовий досвід і впрова­джувати їх у виробництво; застосовувати сучасні методи науко­вої організації праці, управляти діяльністю персоналом, направ­ляти його на досягнення високих економічних і фінансових результатів; використовувати різноманітні методи стимулювання виробничої діяльності; аналізувати баланси й оцінювати реальні можливості підприємств; визначати економічну ефективність ви­робничої діяльності й інвестицій; застосовувати знання географії, історії, економіки, політики для рішення соціально-економічних цілей підприємства; схиляти людей до себе і до своєї точки зору; залучати нових клієнтів, підтримувати ділову ініціативу співро­бітників; аналізувати баланси партнерів, користуватися комп'ю­терною й іншою сучасною оргтехнікою; забезпечувати конкурен­тоспроможність продукції і послуг на внутрішньому і світовому ринках; оформляти організаційно-розпорядчі і фі­нансові документи.

Менеджер-економіст підприємств і організацій повинен во­лодіти навичками: прийняття рішень в умовах невизначеності і ризику; управлінського спілкування; користування комп'ютер­ними технологіями; мотивації і стимулювання праці; виконання розрахункових робіт (складання планів, кошторисів, нормативів, розцінок тощо). f

Професійно-кваліфікаційна характеристика менеджера є до­кументом, яким має керуватися відповідний навчальний заклад у процесі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців з урахуванням потреб і перспектив економічного й соці­ального розвитку, вдосконалення науки і практики розвитку та діяльності галузі.

Всі зміни і доповнення, зумовлені необхідністю відображення нових наукових розробок і потреб суспільства щодо змісту підго­товки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, можуть бути внесені до вимог кваліфікаційних характеристик за пого­дженням із зацікавленими міністерствами і відомствами, облас­ними та районними адміністраціями.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации