Семенюк Е.П., Мельник В.П. Філософія сучасної науки і техніки - файл n1.doc

приобрести
Семенюк Е.П., Мельник В.П. Філософія сучасної науки і техніки
скачать (4096.8 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc4097kb.16.09.2012 06:52скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15



ПЕРЕДМОВА

Двадцяте століття істотно змінило роль науки і техніки в житті суспільства. Якщо колись ці види діяльності людини перебували, образно кажучи, на периферії загальносоціаль-ного розвитку, не були визначальними (широкі верстви суспі­льства зовсім не відчували на собі їх впливу), то тепер спосте­рігаємо протилежну тенденцію. Хтось може захоплюватися цим фактом, хтось, навпаки, впадає у відчай (далі розглянемо це докладніше), але безсумнівним є одне: прогрес науки і техніки безпосередньо і багатогранно впливає на життя кож­ного з нас, об'єктивно сприяючи постійному оновленню різ­них сторін дійсності. Обидва ці феномени — наука і техні­ка — набули такої соціальної важливості, що не брати їх до уваги, аналізуючи розвиток суспільства та його перспективи, просто неможливо.

Ця обставина аж ніяк не може ігноруватися філософсь­кою теорією як своєрідною квінтесенцією людського знання кожної доби. Сформувався і прогресує особливий розділ цієї теорії — філософія науки і техніки. Усвідомлення та дослі­дження специфічних проблем цього напряму стало в наш час неабияким завданням філософської думки. Певне знайомст­во з філософією науки і техніки сьогодні потрібне кожній людині. Якщо ж ідеться про вчених та спеціалістів з вищою освітою (будь-якого профілю), тобто про людей, для яких науково-технічне знання визначає характер праці, — зрозумі­ло, що особливого значення в даному випадку набуває глибо­ке вивчення саме цього розділу філософії.

Цей підручник не претендує на розкриття всієї проблема­тики філософії науки і техніки. У ньому не варто шукати кон­центрованого викладу здобутків науки і техніки нашого часу, це не довідник з конкретних питань науково-технічного про­гресу. Його призначення дещо інше — привернути увагу до якісних особливостей сучасного періоду розвитку науково-





технічного знання, а отже, з'ясувати основні філософсько-методологічні питання, що виникли у зв'язку з ним протягом останніх десятиліть. Проте цілком обійтися без розгляду ос­новоположних питань загального плану, певна річ, неможли­во, і почнемо саме з них. У перших розділах книги питома вага загальних міркувань більша, ніж у наступних, де специфіч­ність проблематики вимальовується дедалі виразніше.

Наскільки нам відомо, в Україні це перша спроба створи­ти такий підручник. Автори будуть щиро вдячні читачам за будь-які конструктивні зауваження та побажання щодо конце­птуального змісту та структури книги.

Автори складають глибоку подяку рецензентам, усім, хто сприяв підготовці цієї праці до друку та її виходові у світ.


Для кожної людини цілком очевидним є органічний зв'язок науки із загальнолюдською здатністю пізнавати світ. Зв'язок цей має два основні аспекти — генетичний (за походженням) та логічний, сутні-сний (за змістом, характером і метою діяльності). Подібно до інших феноменів у суспільстві як явище історична наука зародилася з нама­гання людини пізнати світ, щоб краще пристосуватися до нього. І зав­жди наука реалізується лише завдяки властивості людського розуму шукати і знаходити відповіді на питання, які неперервно постають перед ним. Наукове пізнання світу — один із різновидів людського пізнання як такого.

Чим же наукове пізнання відрізняється від інших пізнавальних про­цесів, насамперед від буденного пізнання?

Вкажемо на декілька сутнісних ознак, що найвиразніше характери­зують специфіку наукового пізнання. Кожна з них об'єктивно є продо­вженням, розвитком, поглибленням певної властивості людського пі­знання взагалі. Отже, всі вони не виникають невідомо звідки, спонтан­но, а детермінуються певними сторонами загальнолюдської здатності пізнавати дійсність.

Першою такою ознакою є чітко виражена цілеспрямованість піз­навального процесу. Справді, науковець від самого початку має уявля­ти, що ж саме він збирається вивчати і з якою метою. Інша річ, що в



процесі дослідження таке розуміння може істотно змінюватись (і на­віть неодноразово), іноді вже після завершення конкретного дослідни­цького пошуку, ретроспективно спрямованість його кардинально пере­осмислюється, бачиться по-новому. Так чи інакше, науково-пізнаваль­ний процес завжди є цілеспрямованим. Так само елементарні акти бу­денного пізнання — хіба вони не втілюють (бодай певною мірою) цю властивість?

Друга ознака пізнання в науці, органічно пов'язана з першою, — його планомірність, тобто здійснення за певним планом. Знов-таки, цей план може коригуватися чи навіть змінюватися, не обов'язково має бути розроблений детально (може стосуватися лише загальних питань), часто існує не на папері, а тільки в голові дослідника (і формулювання завдань, відповідно, можуть бути не категорично однозначними, а до певної міри довільними), але план неодмінно має існувати. Втім, і в найзагальнішому випадку — поза сферою наукової діяльності — розум людини завжди накреслює і прагне реалізувати той чи інший план пі­знання, бодай у першому наближенні.

Важливою ознакою наукового пізнання є його системність, висо­кий рівень організованості. Певна внутрішня організація властива піз­нанню людини у всіх його проявах та різновидах. Проте, якщо йдеться про наукове дослідження, рівень системної організованості пізнаваль­них зусиль розуму незрівнянно зростає, стає якісно іншим.

Нарешті, характерною ознакою пізнання в науці є його озброєність спеціальними засобами. Як відомо, озброєння загальнолюдської здат­ності пізнання обмежується суто природними, психофізіологічними здіб­ностями людини (що формуються та шліфуються соціальною дійсніс­тю) за допомогою органів чуттів та головного мозку. У науковця до цього додаються спеціальні засоби, арсенал яких постійно збагачується з розвитком науки. З одного боку, це вся різноманітність матеріального оснащення дослідницького пошуку — наукові інструменти, прилади, устат­кування, матеріали тощо; з іншого ж — не менше розмаїття логіко-методологічних засобів: поняттєво-категоріальний та концептуальний апарат усіх галузей науки, будь-які мовні структури і символіка, гіпоте­зи, теорії, методи і т. ін. Одним словом, знаряддям ученого є все, за допомогою чого він організовує процес своєї фахової діяльності.

Отже, наукове пізнання — найбільш цілеспрямоване, планомірне, системно організоване та озброєне пізнання світу людиною (тоді як у зародку кожна з цих ознак притаманна людському пізнанню взагалі, у будь-яких його формах та проявах).

Зазначені властивості відчутно позначаються на результаті процесу пізнання в науці, на його продукті, яким є наукове знання. Принаймні, його спеціалізація і системність належать до найважливіших характери­стик цього особливого когнітивного (від лат. содпіїіо — знання, пізнан­ня) утвору.

На певному щаблі розвитку людства зростання практичних потреб та поглиблення суспільного поділу праці спричинилися до виокремлен­ня наукової роботи як специфічного виду діяльності. Відтоді пізнання світу стало особливою фаховою сферою прикладання сил і здібностей людини, а наука почала формуватися відразу в кількох своїх іпоста­сях — і як розгалужена, постійно зростаюча множина галузей та напря­мів дослідження з їх багатоманітними спеціальними засобами, і як на­громаджувана система знань про світ, і як своєрідний соціальний інсти­тут, призначенням якого є саме пізнання дійсності для кращого задово­лення потреб людини. Звичайно, все це було глибоко усвідомлене нау­ковцями не відразу, для цього потрібна була певна дистанція часу.

Тепер, коли минули століття розвитку наукового пізнання, коли ви­никло і швидко прогресує загальне наукознавство (специфічна наукова дисципліна, що втілює в собі рефлексію всієї науки, її самоусвідомлен­ня), багато властивостей і характеристик наукової діяльності та її ре­зультатів розуміються більш-менш однозначно. Наприклад, по суті не викликає заперечень положення про те, що наука є особливою фор­мою суспільної свідомості. Адже суб'єктом свідомості, нагадаємо, може бути не лише окрема людина, особа, але й суспільство на певному рівні його розвитку або певна його частина, що має ознаки етнічної чи соціа­льно-демографічної єдності (нація, клас, вікові або фахові категорії тощо). Наймасштабнішим носієм свідомості є суспільство загалом, певний "зріз" соціуму. Здавна відомі такі форми суспільної свідомості, як релігія, мистецтво, мораль, філософія, політика, право: адже кожен з цих фено­менів несе у собі цілком визначений окремішній аспект усвідомлення, осмислення суспільством світу та самого себе. І наука посідає в цьому переліку своє особливе місце, її роль теж стає унікально-неповторною, незвідною до суті інших проявів суспільної свідомості. З плином часу, в міру того, як досягнення вчених перетворюються в духовне надбання широких верств і популярність самої науки в суспільстві відчутно зрос­тає, її соціальна роль усвідомлюється дедалі глибше.

Специфічний різновид наукового знання, про який варто згадати окремо, пов'язаний зі сферою техніки і технологічними можливос­тями людини. Технікою (від грец. гесЛле — мистецтво, майстерність) називають сукупність створених людьми знарядь виробництва, а також навички і прийоми, що використовуються в цьому процесі. На відміну від знань про суто природні об'єкти (які існують незалежно від суспіль­ства) технічне знання своїм предметом має конкретне перетворення при-







родних явищ людиною, її майстерністю. Далі технічне знання та його специфіку розглянемо докладніше, тут зазначимо тільки одне: з невпин­ним збільшенням питомої ваги "другої природи" (тобто сфери об'єктів, яких так чи інакше торкалася рука людини з метою бодай щось змінити в них) відповідно зростало і значення технічних галузей науки.

Ця сторона проблеми органічно пов'язана з роллю наукового знан­ня в розвитку продуктивних сил суспільства. Нагадаємо, що від са­мого початку історії людства будь-який прояв прагнення пізнавати дійс­ність об'єктивно мав"практичне підґрунтя, практично-пристосувальні мотиви (хоч не відразу це було усвідомлене і навіть нині, при сучасному рівні гносеологічної рефлексії, не конче розуміється суб'єктивно). Адже давно відомо, що саме сила почуттів і розуму, пізнавальні здібності і весь психічний потенціал людини становлять найгострішу її зброю в боротьбі за виживання, за краще пристосування до умов навколишньо­го оточення. Звичайно, при цьому не відкидається і природна допитли­вість, але не вона є рушійною силою людського пізнання, а саме потре­ба оптимально пристосуватися до світу. І якщо доволі переконливо це виявляється на рівні елементарного, буденного пізнання, то ще виразні­ше і вагоміше — в науці.

Уся історія розвитку наукових пошуків — яскраве свідчення того, як пізнавальні здібності людини можуть служити практиці виробництва і, водночас, як вони самі розвиваються, вдосконалюються в цьому процесі. Уже в Стародавньому світі зародки математичного знання і природознав­ства (астрономії, географії, геодезії, механіки, основ агрокультури тощо) так чи інакше були причетні до становлення продуктивних сил суспільст­ва. Стародавні цивілізації Єгипту, Ассирії, Вавилонії, Індії, Китаю, Ірану та ін., а згодом Греція і Рим доби античності дають безліч прикладів практич­ного використання здобутків людського знання. Далі, з плином часу, тем­пи цього процесу невпинно зростали. Пригадаємо лише найважливіші факти, своєрідні реперні точки цього довгого шляху.

Багато тисячоліть наші далекі предки жили за рахунок збирання того, що природа дарує у готовому вигляді, та мисливства, використову­ючи примітивну зброю, знов-таки природного походження, інколи дещо удосконалену власними зусиллями. Десять тисяч років тому зародилася аграрна культура: люди усвідомили, що надійніше забезпечити себе пев­ним запасом рослинної та тваринної їжі, який завжди був би під рукою. Згодом було зауважено, що найродючіші грунти утворює намул, нане­сений по берегах річок; до того ж саме тут найлегше розв'язувалася проблема постачання води. Ось чому аграрна культура починала свій шлях з долин великих рік — Нілу, Тигру, Євфрату, Інду, Гангу, Хуанхе та ін. Проте ці ріки періодично розливалися, і повені знищували як посіви, так і поселення людей. Спостереження переконували в повторю­ваності цих катастроф та їх залежності від певних природних явищ (та­нення снігів, злив тощо), тобто від ритмів природи, від пори року. Саме практичні потреби сільського господарства, а також інші життєві потре­би людини сприяли зародженню астрономічного знання, формуванню календаря. У Стародавньому Єгипті тривалість року становила 365 діб, а доба була поділена на 24 години; єгиптяни винайшли водяний та соняч­ний годинники. Розвиток математичної астрономії у Вавилоні дав змогу визначити тривалість року з точністю, яка дивує і сьогодні: 365 діб 6 годин 15 хвилин 41 секунда! Обробіток землі, іригаційні роботи, будів­ництво дамб і гребель потребували інженерно-механічних знань. Зви­чайно, прогрес аграрної культури був би неможливим без вивчення суто біологічних процесів і закономірностей у світі рослин і тварин.

Близько 3 тисяч років до н.е. людина винайшла бронзу і, оцінивши властивості цього сплаву, почала виробляти з нього зброю, знаряддя праці, предмети побуту, прикраси тощо. Ще через півтора тисячоліття настала доба заліза, але його тріумфальній ході по нашій планеті у вигляді чавуну та сталі передувало те, що люди навчилися знаходити відповідну руду, виплавляти з неї метал і виготовляти з нього різноманітні вироби. Значення цих двох подій у розвитку матеріальної культури важ­ко переоцінити. Недарма вони дали назви епохам, що стали помітними щаблями історії людства.

Загалом вплив технічних інновацій на розвиток людини і суспільства масштабніший та глибинніший, ніж може здатися на перший погляд. Саме технічні інновації — визначальні чинники найбільших соціальних революцій, які приводять до зміни типу культури. Досить згадати антич­ний світ, коли пізнання секретів технології масового виробництва заліза стало рушієм соціальних змін. Виявилося, що переваги заліза над міддю та бронзою слід шукати не тільки у його твердості, а передусім у віднос­ній дешевизні та масовій доступності. Поширення залізних знарядь спри­яло збільшенню масштабів та розширенню географії рільництва, відчут­ному зростанню його продуктивності, вдосконаленню суспільних відно­син класичного рабства. Рільництво вийшло за межі понизь річок, де м'який грунт був особливо придатний для обробітку. Відбулася децент­ралізація суспільного життя, з'явилися численні господарські центри, посилився обмін результатами діяльності, що в кінцевому підсумку інтен­сифікувало господарську діяльність та сприяло розвиткові класичного рабства.

В історії розвитку феодального суспільства на особливу увагу за­слуговують, зокрема, два винаходи — кінної упряжі та стремена. Вони сприяли ще більшому поширенню рільництва, підвищенню його ефектив-







ності та налагодженню постійних й інтенсивних зовнішньоекономічних зв'язків між країнами. Масове запровадження стремена відчутно поси­лило, зокрема, боєздатність війська. Ці нововведення урешті-решт зу­мовили трансформацію відповідних господарсько-політичних органі­зацій.

З найдавніших часів дуже важливою сферою діяльності людей було будівництво житла, палаців правителів і знаті, храмів, різного роду гро­мадських споруд. Оформлення селищ і міст вимагало чималих знань у галузі архітектури, механіки, будівельного мистецтва, математичних та інженерних розрахунків. І сьогодні вражають шедеври стародавньої архітектури і будівництва. Візьмімо хоч би єгипетські піраміди, які в античні часи назвали одним зі семи чудес світу. Найбільша з них — піраміда фараона Хуфу (в Європі він відомий як Хеопс) — складена із 2 млн 300 тис. кам'яних брил, кожна з яких важить понад 2 т. Висота піраміди — 146,6 м, довжина кожної сторони основи — 233 м, загаль­ний об'єм споруди — понад 2,5 млн м3. І при цьому абсолютна правиль­ність геометричної форми! А збудована вона в 28 ст. до н.е., майже 5 тисяч років тому. Із 70—80 пірамід, споруджених у ті далекі часи, багато вціліло донині. Недарма в арабів, які прийшли в Єгипет набагато пізні­ше, в VII ст. н.е., виникло прислів'я: "Все на світі боїться часу, час боїться пірамід".

І це не виняток в історії культури людства. Феноменальні споруди (неповторні у своїй оригінальності) протягом тисячоліть зводилися у багатьох країнах та районах світу — в стародавніх Месопотамії і Персії, Індії і Китаї, в Центральній та Південній Америці (цивілізації майя, толь-теків, ацтеків, інків), в Греції і Римі, на Близькому Сході і в Середній Азії. Отже, народи поступово нагромаджували необхідні знання у цій галузі.

Європейське середньовіччя, а згодом і Новий час успадкували еста­фету досягнень розуму від античності (переважно — через греко-рим-ську цивілізацію). Справжній вибух підприємливості людини стався у добу Відродження. Серед її титанів височіє фігура Леонардо да Вінчі — славетного італійського живописця, скульптора і архітектора, який вод­ночас був теоретиком експериментально-дослідного вивчення природи і талановитим інженером. Його безпосередньо цікавили проблеми мате­матики, механіки, оптики, гідротехніки, будівництва, військово-інженер­ної справи. Відомо, що Леонардо працював над конструкціями літаль­них апаратів, що важчі за повітря, а також подав ідею парашута.

У XVI—XVII ст. під впливом ідей і досягнень Відродження вперше в історії здійснюється усвідомлена орієнтація людського пізнання на експериментальне дослідження природи та використання його резуль­татів у практиці. Саме відтоді виникає наука у сучасному тлумаченні терміна насамперед як дослідне природознавство, озброєне матема­тичним апаратом. Засновником методології цієї науки є великий англій­ський філософ Френсіс Бекон, автор праці "Новий Органон, або Істинні вказівки для витлумачення природи" (1620 р.) і циклу праць з "природ­ничої історії" ("Готування до природничої та експериментальної історії", "Історія вітрів", "Історія життя і смерті" та ін.). Йому належить вислів "Знання є сила". І ще одна важлива ідея: в утопічній повісті "Нова Атланти­да" Ф. Бекон виводить, по суті, прообраз наукових товариств та акаде­мій науково-технічний центр суспільства з функціями планування всіх наукових досліджень та впровадження їх результатів у практику життя.

Стараннями багатьох обдарованих учених в різних галузях знань європейська наука Нового часу не лише швидко просувалася вперед у теорії, а й набувала прикладного характеру. Дедалі більше вона служи­ла розвиткові продуктивних сил. Досягнення природознавства і матема­тики підготували грунт для справжньої "зливи" відкриттів і технічних винаходів XVIII—XIX ст., що стали передумовою промислової революції і потім активно розвивали її. Початком було створення парової машини як перетворювача енергії. Першу парову машину винайшов англійський технік Томас Ньюкомен (1712 р.),але вона не була універсальною, мог­ла працювати лише як помпа. Універсальну парову машину створив у 1784 р. Джеймс Уатт, удосконаливши машину Ньюкомена відокремив­ши конденсатор пари від циліндра. Такі машини почали широко вико­ристовуватись у текстильній та інших галузях промисловості. Англія стала "фабрикою світу" завдяки швидкому зростанню продуктивності праці. "Революцію пари" продовжили американський винахідник Ро­берт Фултон, який створив колісний пароплав (1806 р.), та англійський конструктор Джордж Стівенсон (Стефёнсон), який збудував на рудни­ку перший паровоз (1814 р.). У 1825 р. під його керівництвом в Англії споруджується перша залізниця. Другий етап промислової революції це початок машинного виробництва машин, зародження машинобуду­вання.

Завдяки досягненням Гальвані, Вольта та інших учених у вивченні електрики XIX століття стає часом становлення електротехніки. Уже його початок — 1800 р. було ознаменовано відкриттям першого джерела постійного струму, "вольтового стовпа" (цю назву одержала батарея гальванічних елементів Вольта). Всесвітньо відомі праці Фарадея, Ампе­ра, Ома, Ерстеда, Максвелла, Якобі, Сіменса, Кірхгофа, Петрова, Столе­това, Яблочкова, Ладигіна, Едісона та інших учених створили надійну наукову основу для швидкого прогресу електротехніки. Важко навіть перелічити всі суто практичні наслідки її розвитку: електричні двигуни в







промисловості, електроосвітлення і опалення, телеграф і телефон, елект­рокари і багато іншого. У 1879 р. Сіменс будує експериментальну елект­ричну залізницю в Берліні, а вже в 1890 р. в Лондоні був збудований перший метрополітен (таку назву одержала підземна електрозалізниця). У 1892 р. у Києві (у тодішній Російській імперії") було пущено трамвай.

Інше важливе досягнення науково-технічного прогресу XIX ст. — швидке поширення двигунів внутрішнього згоряння (тобто теплових дви­гунів, де хімічна енергія палива, яке згоряє, перетворюється в механічну енергію). Перший такий двигун на газі сконструював у 1860 р. францу­зький механік Е.Ленуар (а в 1862 р. він безуспішно спробував встанови­ти цей двигун на автомобіль). У 1876 р. німецький винахідник Н.Отто збудував досконаліший чотиритактний газовий двигун і встановив його на автомобіль. У 1897 р. німецький інженер Р.Дизель запропонував дви­гун на рідкому паливі (з нафтопродуктів). У 1901 р. в США створено перший трактор з двигуном внутрішнього згоряння.

Як бачимо, у XVIII—XIX ст. наукове пізнання дедалі тісніше поєд­нувалося з розвитком техніки і промислової практики, що цілком відпові­дає характеру нової доби цивілізації: починаючи з другої половини XVIII ст. домінувала вже не аграрна, а науково-технічна компонента. Помітно зростала питома вага і роль технічного знання та прикладних галузей природознавства. У цей період швидко прогресували також теоретичні дослідження фундаментальних проблем математики, фізики, хімії, біо­логії, філософії, психології, соціально-гуманітарних наук. І це зрозумі­ло: фундаментальні дослідження не можна протиставляти прикладним, кожна з цих сфер завжди живить іншу, і лише їх органічний взаємозв'я­зок є передумовою досягнення оптимальних результатів.

XX століття позначилося новими відкриттями, що суттєво вплинули на розвиток продуктивних сил суспільства. Радіотехніка і мікроелектро-ніка, традиційна та ядерна енергетика, хімічні технології та синтез мате­ріалів з наперед заданими властивостями, точне приладобудування, ін­формаційно-обчислювальна техніка і телекомунікації, лазерна техніка і оптоелектроніка, робототехніка і практична космонавтика — усі ці галу­зі науково-технічного знання визначають технологічні можливості як сучасного виробництва, так і найважливіших інфраструктурних підроз­ділів економіки (зв'язку, транспорту, шляхів сполучення тощо).

Отже, протягом тисячоліть історії людства виразно проявилася тен­денція посилення залежності продуктивних сил суспільства від розвитку наукового пізнання світу. Проте до цього соціальна роль науки аж ніяк не зводиться. Не менш важливе її
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации