Цюрупа М.В., Ясинська B.C. Основи сучасної політології - файл n1.doc

приобрести
Цюрупа М.В., Ясинська B.C. Основи сучасної політології
скачать (1776.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc1777kb.15.09.2012 18:19скачать

n1.doc

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16

Розділ третій. ПОЛІТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ДЕМОКРАТІЇ, ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Тема 3.7. Держава - суб'єкт політики, інститут політичної системи суспільства

3.7.1. Держава - базовий інститут політичної системи суспільства


При розгляді першого питання не буде новелою вказівка на те що держава визначає зміст, спрямування та реалізацію зовнішньої та внутрішньої політики, це найважливіший суб'єкт політики, бо вона є уособленням влади, сили, авторитету, могутності нації. Томас Гоббс вказував, що у могутності держави зливаються всі сили суспільства: "Держава — це єдине лице (One Person), яке може використовувати силу і засоби всіх тих, хто зробив його відповідальним, і так, як воно вважає необхідним для їх же миру та їх спільного захисту".

В сучасних умовах ми розглядаємо державу як "вісь", на якій "обертається", функціонує вся політична система, бо вона:

• Головний суб'єкт суверенітету нації;

• Базовий інститут політичної системи;

• Найважливіший суб'єкт міжнародного права;

• Виразник загальнонаціональних інтересів;

• Представник всього населення на міжнародній арені;

• Має виключне право на легітимне застосування сили всередині суспільства та у міждержавних відносинах;

• Політична цілісність, яка утворена на базі національної, інтернаціональної, квазінаціональної єдності народонаселення;

• В умовах глобалізації та інтернаціоналізації всього суспільного життя продовжує виконувати головні регулятивні функції в соціально-економічній та політичній, оборонній сферах.

Практично всі політологічні теорії визнають видатну роль держави у формуванні і здійсненні нею політики на внутрішній та міжнародній арені, у веденні збройної боротьби як одного із засобів державної політики.

Приймаємо як робоче таке визначення: держава — базовий інститут політичної системи суспільства, історично обумовлений спосіб організації та здійснення влади у соціально неоднорідному суспільстві.

Держава є об'єктом вивчення багатьох суспільних наук — права, соціології, однак політологічний аналіз держави виходить з того, що це є особливим (владним) способом впорядковане суспільство, в якому всі сили спрямовані на нормальне функціонування суспільних інститутів у загальному масштабі.

Ми вважаємо, що при дослідженні держави повинні застосовуватись методологічні новації, зокрема зважати на те, що у світовій практиці, по-перше, поширюється утилітарний або прагматичний підхід до типології держав: діючий президент США та його політичне оточення часто вживають терміни "держави-парії", маючи на увазі їх агресивну спрямованість проти країн-лідерів з так званим "золотим мільярдом населення", тобто процвітаючих. По-друге, слід визнавати зміну функцій держави у смислі здатності її регулювати так чи інакше всі сфери соціального життя.

Видатні мислителі сучасності неодноразово вказували на неможливість існування людської спільноти поза державою: "Людство не може жити поза державою, - вказував непримиренний російський критик більшовистської державності Микола Бердяєв, - воно мусить бути підпорядкованим закону. Держава є об'єднуючою, упорядковуючою і організуючою силою, яка відбита в пітьмі і гріху". Нагадаємо, що у М. Бердяєва є певне ототожнення суспільства і держави, так само як і у Т. Гоббса, однак ми розглядаємо такий вислів нього непримиренного критика російського комунізму як акцент на розумінні важливості держави у впорядкування суспільного життя.

Аристотель визначав державу як ціле, що передує появі частини -людині, бо остання є політична істота, у Цицерона держава — це справа всього народу (республіка), а у Макіавеллі держава несе в собі елемент абстракції (Stato).

Політологічний аналіз держави включає в себе осмислення атрибутів держави, форм державного управління та державного устрою, структури держави, її "силові" можливості, ефективність апарату примусу та інші. Особливе місце у XXI столітті повинен зайняти аналіз сили держави, яка відтепер розглядається у більш широкому контексті, ніж раніше. У минулих століттях сила держави ототожнювалась з економічною та військовою потугою, здатністю чинити тиск на інших у міждержавних відносинах, а у новому XXI столітті вживається поняття "м'яка сила", що по-особливому проявляє себе у культурному та гуманітарному міждержавному просторі. Особлива роль у її структурі почалась відводитись "енергетичній силі": не випадково оголошення про утворення "Газового ОПЕК" об'єднання країн, які поки не мають визначної економічної та військової потуги — крім Росії це Іран, Венесуела, Алжир та інші енергетично сильні держави — сприймається з насторогою західними країнами як їх колективну спробу грати більш значну роль у світовій політиці. Зауважимо у річищі нашої тези відносно намагань саме Росії широко використовувати "м'яку силу", що ця колективна заява зроблена з її участю.

Аналітики пострадянського простору вказують, що м'яка сила сучасної Росії включає, окрім енергетичного фактору, ще формування російського гуманітарного простору, поширення російського менталітету та способу політичного мислення, натомість "м'яка сила" Китаю — масштабні програми допомоги країнам „третього світу", особливо великі інвестиції вкладаються в економічне будівництво, матеріальна допомога з належним озброєнням національних армій Африки, Латинської Америки також інтенсивно проводиться Китаєм.

Для України це питання актуалізовано скоріш за все із її відчуттям впливу цієї сторонньої ("м'якої") сили на соціально-політичні та економічні процеси — йдеться насамперед про енергетичні важелі Росії, далі про її геополітичний, соціокультурно-мовний тиск. Однак не менш важливим, ніж знайти адекватну економічно-політичну відповідь на вплив цієї сили, Україні слід зміцнювати здатність використовувати власну "м'яку силу".

М. Михальченко у книзі "Україна: запасний гравець Європи" признає, що наша сила подібного ґатунку може бути представлена як потенційна у контексті розвитку конфігурації зв'язків між країнами Європи, при якій Україні буде відведена роль "мосту" "Схід-Захід", "прикордонної смуги" між християнською та ісламською цивілізаціями. "М'яка сила" сучасної України не як потенційна, а як актуальна міститься у її миротворчому потенціалі при вирішенні численних конфліктів, у прикладі здійснення ненасильницької "оксамитової" політичної революції тощо.

У контексті сучасної політології принциповим є положенням пріоритету повноважень, прав і обов'язків держави як цілісного інституту перед його частинами. Ніяка най впливовіша організація, будь-то частина держави чи якась така, що невизнана державою легітимною політична організація, наднаціональне, наддержавне утворення не може заступати місце держави, однак у реальній політичній практиці буває по-іншому. Відомий американський політолог Генрі Кіссінджер у статті "Уроки Лівану" пише, що партія "Хезболлах" з власними збройними формуваннями веде збройну боротьбу проти держави Ізраїлю. Вона є "державою" всередині держави, має більш потужну армію, ніж легітимний уряд. Саме у цьому ним вбачається одне із глибоких джерел негараздів у ліванському суспільстві після загадкової смерті харизматичного політичного лідера Ясира Арафата.

У історичному аспекті проблеми держави нагадаємо, що перші рабовласницькі держави виникли у осередках світових цивілізацій приблизно 3,5 тис. років тому - Єгипет, Вавилон, Іудея, Індія, Китай. Всі вони, окрім чітко окресленого майже необмеженого владного бюрократичного апарату, вирізнялись також значною воєнною потугою.

У політологічній думці склалось декілька концепцій держави, кожна з яких має методологічне значення для визначення функцій і ролі сучасної держави у формуванні та здійсненні політики.

Теологічна концепція держави, запропонована Аврелієм Августином та Фомою Аквінським — філософами теологічної парадигми політичного мислення - заснована на визнанні того, що земна держава, недосконала і гріховна, є слабкою, невиразною копією Граду Небесного (небесної держави). Земна держава заснована на насильстві, на любові до наживи, у той час як Небесний Град заснований на любові до Бога, тому Церква вища за державу, а світська влада поступається релігійній.

Зауважимо, що мусульманська теологічна концепція виходить з того, що держава має найкращу досконалу форму у випадку утворення халіфату, де політичний володар водночас, окрім соціально-політичних функцій, виконує функцію охорони релігійної общини. Термін його повноважень залежить не від виборців, а від дотримання ним "правильного" коранічного шляху. Значення теологічної концепції держави ми вбачаємо у прихованих претензіях релігійних структур на владні повноваження.

Концепція насильства має витоки у міркуваннях Д. Юма, Я. Гумпловича та Є. Дюринга стосовно того, що політична влада утворюється шляхом захоплення її сильнішим прошарком суспільства, тому державу утворили наймогутніші верстви — військові ватажки - вожді, які, спираючись на військову силу, примусили народ підкорятись їм. У подальшому звичка до покори лежить в основі відносин держави та народу.

Договірна концепція Т. Гоббса та Дж. Лока, Ж.-Ж. Руссо заснована на визнанні договірних взаємин між народом та державною владою, ті пов'язані взаємними зобов'язаннями підтримувати державу і права народу.

Неоліберальна концепція держави Дж. Локка виходить з того, що держава як "нічний сторож" потрібна лише тоді, коли громадяни не можуть самі себе захистити. її головна функція полягає у захисті прав, свобод, гідності людей.

Окрім держави є такі соціальні утворення, що можуть нагадувати державу, зокрема колонії, напівколонії, "квазідержави", тому є сенс розглянути основні, невід'ємні характерні риси (атрибути) держави. Річ у тому, що колоніальні адміністрації, домініони, колонії, протекторати, суб'єкти конфедеративних утворень не володіють у повному обсязі найвищою, суверенною, універсальною владою, не мають повноцінної збройної організації. Остання у політичній науці не віднесена до основних ознак держави, але на практиці з 200 держав-членів ООН лише 1-2 держави не мають збройної організації.

Основними атрибутами держави є наступні її складові.

1. Наявність системи суверенної політичної влади, як правило, поділеної на три гілки - законодавчої, виконавчої, судової. Суверенітет держави означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над своїми громадянами - об'єктами влади у межах своєї території. Йдеться про владу над усіма людьми, які знаходяться на території держави. Відмова сучасних держав від частини свого суверенітету у цьому випадку робиться добровільно, для входження у наддержавні об'єднання типу Європейського союзу (27 держав станом на 2008 рік) і із значними застереженнями.

2. Територія, окреслена сухопутними, повітряними та морськими кордонами. Смисл поняття держави нерозривно пов'язаний з конкретною територією, на яку поширюється її влада, а закони на ній мають обов'язкову для виконання силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водний простори. Як свідчить історія, саме територіальні претензії одних держав до інших часто спричиняли численні конфлікти та повномасштабні війни.

Останнім часом територіальні претензії держав набувають більш тонку форму — "наукове обґрунтування" приналежності континентального шельфу до основної території: так, влітку 2007 року глибоководні апарати Росії встановили прапори Росії на дні океану під Північним полюсом, що викликало дипломатичний протест США та військово-технічні приготування до адекватних акцій Канади. Інколи, внаслідок принципової неможливості вирішення територіальних проблем між суверенними державами виникають "квазідержави" на таких спірних територіях, наприклад, Трієст у 50-х роках XX століття був територією, на яку претендували одночасно Італія та Югославія. Останні мають деякі ознаки держави, однак без суверенітету не можуть вважатись повноцінними державами.

У рамках загальної політології важливим є вирізнення за територіальною ознакою анклавів - держав, територія яких з усіх боків оточена територією іншої, однієї держави. Зрозуміло, що здійснення самостійної політики в умовах, коли твої кордони контролюються одним сусідом, як, наприклад, Лесото, що оточена ПАР, вкрай ускладнено.

3. Народонаселення, оформлене у межах держави у інститут громадянства, є обов'язковою прикметою держави. Жодна особа, навіть особа без громадянства — апатрид - не може жити за межами будь-якої держави, не підкорятися їй, бо належність людини до держави є обов'язковим і регулюється внутрішнім та міжнародним правом. Держави можуть складатися з народонаселення однієї національності (це трапляється рідко, але у минулому столітті такими державами були ФРН чи Сінгапур), але здебільшого сучасні держави є багатонаціональними. За таких умовах зусилля влади спрямовані на те, щоб врегулювати міжнаціональні конфлікти, які виникають між представниками різних національних груп. Об'єктивною основою таких конфліктів всередині держави є наявність десятків і сотень етносів різних культур, що тяжіють до утворення власної державності. Інколи "бездержавні" нації можуть нараховувати мільйони людей (курди на Близькому Сході) і складати великі труднощі для багатонаціональних сусідніх держав.

Міжнаціональні конфлікти всередині держав ведуть до сепаратизму як практично-політичного руху за розкол однієї держави і можуть призводити навіть до розпаду багатонаціональних держав (колишні Югославія, Чехословаччина, а з певною долею умовності і Радянський Союз). Не може бути держави без народу, але протилежна ситуація можлива: український народ впродовж сотень років панування російського царату до оголошення незалежності у 1991 році, розкиданий по десятках країн єврейський народ до утворення Ізраїлю у 1948 р., курди й дотепер, народ басків у Іспанії, ще сотні інших етносів не мають власної державності.

Кількість населення держави складає важливий покажчик її боєздатності: так потужна світова країна Росія, за повідомленням іноземних джерел, зокрема, часопису "Weekly", може у 2050 році мати менше 100 мли. чол., а у 2080 році вже менше 60 млн., що підірве її основи національної безпеки. Нагадаємо, що сусідній з Росією Євросоюз налічує 430 мільйонів, а КНР — 1300 мільйонів громадян.

4. Система законодавства та здійснення правосуддя являється важливою ознакою та специфічною стороною життя держави. Основний порядок організації соціально-економічного та політичного, духовного життя держави, закріплено в основному законі держав - конституції. Більшість держав у сучасному світі мають записані конституції (за виключенням, наприклад, Великої Британії, Ірану, Саудівської Аравії, Бутану, Оману).

В нашій країні Конституція була прийнята 28 червня 1996 року, а змінило неї внесені Верховною Радою у грудні 2004 році і, як не безпідставно вважають аналітики, не виважені та поспіхом.

Деякі політичні мислителі Африки (Муаммар Каддафі), та мусульманські вчені вважають, що конституцією мають бути вічні релігійні настанови , або віковічні традиції, а не мінливі людські політично-правові ідеї та конституційні проекти.

5. Монополія на легальне застосування сили, зокрема збройної. У державі створені спеціалізовані органи примусу призначені для використання сили, як-то: армія, поліція, прокуратура, установи відбуття покарання, які застосовуються у конкретних ситуаціях, передбачених законом.

Зазвичай законами держави встановлені чіткі умови застосування сили —надзвичайний стан, стан війни, масові заворушення, брутальні порушення громадського спокою тощо. Діапазон здійснення державного примусу шляхом застосування сили простягається від обмеження свободи до фізичної ліквідації людини (смертна кара за вироком суду та приведення його у дію державними органами). Останнім часом смертна кара у багатьох демократичних державах відмінена або не визнається як право держави. Страта колишнього диктатора Іраку Саддама Хусейна ще раз нагадала цивілізованому людству щодо неоднозначності проблеми міждержавного втручання у права людини, серед яких основоположним є право на життя.

6. Наявність органів публічної політичної влади, системи органів і установ, які здійснюють функції державного управління, регулювання, контролю. Апарат влади держави, як правило, складається з представницьких органів — парламенту, Зборів, органів місцевого самоуправління та самоврядування, виконавчих органів—президента чи прем'єр—міністра, уряду, органів місцевого (регіонального) врядування, органів державного контролю.

7. Органи для стягнення податків або фіскальні органи є важливим економічним атрибутом держави, бо на податки утримується апарат влади, проводяться загальнодержавні програми соціальної підтримки громадян, роботи державного масштабу. У межах марксистської парадигми політичного мислення вважалось, що стягнення податків — примусових платежів з фізичних та юридичних осіб, встановлених державою—є специфічною ознакою і важливою функцією країни, щоб ще раз підкреслити її насильницький характер. У деяких сучасних роботах ця функція не вказана. На наш погляд, це не є вдалою соціально-політичною характеристикою держави, тим більше, що лікарі, вчителі, державні службовці утримуються за рахунок податків.

Під функціями держави розуміють основні напрямки її діяльності, які розкривають її соціальну сутність і призначення. Вони випливають також із вищерозглянутих державних атрибутів.

Функції можна поділити за напрямками політики — внутрішні та зовнішні а також функції національної держави у справах світової спільноти. Функції держави також можуть бути постійними та тимчасовими.

Внутрішніми функціями держави є:

- політична функція складається з забезпечення функціонування публічної влади тієї соціальної сили, яка є пануючою у суспільстві, встановлення політичної координації з іншими державами особливо у рамках міждержавних об'єднань;

- економічна (господарська) функція означає, що держава є організатор та координатор матеріального виробництва і розподілу благ, а також вищий регулятор економічних відносин всередині всього суспільства;

- соціальна функція складається із здатності держави як організатора соціального забезпечення малозабезпечених громадян та виконання соціальних програм;

підтримка законності та правопорядку, бо тільки держава дійсно гарантує стабільний порядок у суспільстві та захищає суспільний лад від дестабілізації шляхом видання законів, нормативних актів та стеженням за їх виконанням;

- культурно-виховна та наукова функції забезпечують певну ступінь свободи своїм громадянам у царині духовності, науки та водночас демонструє здатність узгодження багатоманітних інтелектуальних проявів;

- є функція узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, бо держава виступає інституціональною інтегральною формою вирішення, приглушення, розв'язання соціальних конфліктів;

- інноваційна функція поля гає у використанні інтелектуальних досягнень, запровадженні новітніх соціально-економічних технологій у порівнянні з іншими державами. В галузі зовнішньої політики найважливішими завданнями держави є:

• захист національних інтересів на міжнародній арені;

• розвиток міжнародного співробітництва;

• організація оборони країни для організації відбиття агресивного нападу індивідуально або колективно разом з іншими державами у складі коаліції;

• створення сприятливих умов на зовнішньополітичній арені для вирішення внутрішньополітичних завдань.

• координація спільних зусиль у справі протистояння новим загрозам з боку терористичних організацій.

За часом виконання усі функції держави можна розділити на тимчасові та постійні. Якщо тимчасові функції здійснюються лише на певному етапі існування держави (наприклад, під час війни, у надзвичайних ситуаціях), то постійні функції реалізовуються протягом усього терміну існування держави.

Функції держави, їх конкретний зміст та наповнення змінюється залежно від характеру історичної епохи. Через функції реалізується основне соціальне призначення держави.

В умовах глобалізації, коли зростає інтернаціоналізація всіх аспектів життя, деякі функції, наприклад, в галузі економічного регулювання, проведення культурної, інформаційної політики держави значно обмежуються. У зв'язку з цим, ми не можемо погодитись з авторитетними висловлюваннями, що "загальною тенденцією є зростання ролі держави у вирішенні проблем суспільного розвитку". Скоріш за все, зростає роль міждержавних організацій, самодіяльних об'єднань, громадянського суспільства тощо.

Крім того, існують відмінності ще і у тлумаченні функцій держави у різних політичних доктринах:

1) Марксистська парадигма політичного мислення акцентує увагу на насильницьких, класових функціях держави;

2) Представники класичного лібералізму {І. Бейтам, Б. Констан та ін.) вважають, що держава виконує виключно функції правового регулювання відносин між автономними, вільними громадянами і не повинна втручатися у економічну та соціальну сферу;

3) Теоретики соціального лібералізму (Д. Кейнс та ін.) вказують, шо держава повинна більш активно втручатися в економічне життя, виконувати регулятивну, фіскальну, соціальну функції (виконання соціальних програм);

4) У концепціях "плюралістичної демократії" (Г. Ласкі, М. Дюверже та ін.) на перший план виводять владні функції держави, яка має виконувати роль координатора і арбітра між конкуруючими політичними силами, забезпечувати правові умови для вільної політичної конкуренції;

5) Неоконсервативні течії (тетчеризм, рейганізм) виступають за посилення політико-владних функцій держави і виступають проти здійснення економічної та соціальної функцій, які, на їх думку, породжують утриманську психологію та бюрократизацію всередині суспільства. Основними функціями мають бути створення гарантій для внутрішньої та зовнішньої безпеки, підтримка політичної та духовної єдності нації, формування національно-державницької свідомості.

Відмінності у обсязі функцій держав дозволяють кваліфікувати політологам США типи держав як:

- "пустотіла" держава, функції якої виконують інші соціально-політичні інституті та органи, такими є, зокрема, проголошені "республіка Ічкерія" (Чечня);

- тоталітарна держава, у якій всі суспільні функції сконцентровані у державі, а громадянське суспільство відсутнє в смислі виконання вищевказаних функцій;

- соціал-демократичні держава, у якій обсяг регуляторних функцій обмежено, а ті здійснюються під гаслом соціальної справедливості.

Наше відношення до такої класифікації держав суперечливе. З однієї сторони, правильно підмічено мінливу роль функцій держав у сучасному світі, а з іншого боку—сутність держав не має залежати від обставин соціально-політичного характеру, які на даний час звужують або розширюють функції держави.

Останнім часом активно дискутується роль держави у глобалізованому суспільстві. Нову трактовку ролі держави пропонує А. Турен, висловлюючи думку про кризу класичного уявлення про державу. "Сьогодні, - пише автор, - держава стала "активною владою", якій випало управляти не лише економічною діяльністю, але й багатьма сторонами суспільного життя. Із юриста вона стала економістом, зберігаючи свої воєнні і дипломатичні атрибути. Ця еволюція має ту перевагу, що роль держави не зводиться, як колись, до політичних і юридичних функцій і тому вона не є більше лише репресивним органом. Але паралельно, і це головний пункт, дистанція між державою і суспільством не перестає збільшуватися".

Таким чином, держава є найважливіший базовий інститут політичної системи суспільства, її владно-насильницький характер закономірно випливає з її походження та соціального призначення в умовах соціально неоднорідного суспільства. Акумулюючи в своїх руках владні повноваження, держава соціально-політично інтегрує все суспільство. В умовах глобалізації державам все складніше контролювати та спрямовувати інтернаціональні економічні, культурні, інформаційні зв'язки. Влада національної держави піддається ерозії при їх включенні у наднаціональні об'єднання типу ЄС і можна констатувати певну передачу частини державного суверенітету.

3.7.2. Форми організації державної влади, способів її здійснення та форми державного устрою


Друге питання теми розглядає проблему практичної організації влади у державі. Для цього використовуються поняття "форми державного управління", "форми державного устрою", "політичний режим", "форма держави". Останнє синтетичне поняття і включає у себе такі елементи, як форма державного устрою, форма державного правління та політичний режим.

Класифікація держав за вище перерахованими ознаками була проблемою ще за часів Платона і Аристотеля, які запропонували вирішувати поставлене питання з точки зору того, на яку кількість поширюється благо - на одного, групу, чи на всіх.

Формою державного правління є спосіб організації верховної суверенної влади, яка характеризується змістом формального джерела політичної влади та способом його використання. Традиційно виділяють дві основні форми державного правління: монархія та республіка.

Монархія (від грецького - "архе" влада, "моно" - один) - це така форма державного правління, при якій верховна державна влада повністю або частково зосереджується в руках одноосібного глави держави і перелається іншому у спадок після його смерті чи зречення. Монархія є найдавнішою історичною формою управління, однак вона зберігається і донині більше ніж у 20 країнах світового співтовариства.

Історичними формами монархії є абсолютна конституційна чи парламентська {обмежена) монархії.

Абсолютна монархія характеризується повновладдям однієї особи у державі. Режим абсолютної монархії практично унеможливлює масову легітимну політичну боротьбу за верховну владу, бо всім відомо, хто буде наступником переднього володаря. Це, однак, не відміняє заколоти, отруєння, вбивства самодержців, прикладом чого є багата світова історія. Розгалужений бюрократичний апарат повністю підпорядкований монарху, а найважливішу примусову роль виконують поліція, армія, судово-каральні установи. Біхевіористичний наголос на особистості політичного Володаря спрацьовує саме при цій формі правління, бо у людській історії були монархи з надзвичайними особистими якостями, як Юлій Цезар та Наполеон, а були і безвольні та навіть божевільні.

Крім того, навряд чи можна стверджувати про правові основи держави, бо абсолютний монарх діє за принципом: "такою є моя воля", але при конституційній монархії повноваження монарха обмежується (спрямовуються) основним законом держави (конституцією).

Найвикінчена форма абсолютизму склалась у Франції за часів королів Людовиків ХІV-ХУІІ, у роздрібненій Німеччині проквітав "князівський абсолютизм", а з XVIII століття бюрократично-чиновницький абсолютизм утворюється в Росії.

Різновидами конституційної монархії є дуалістична (монарх володіє виконавчою владою і частково законодавчою) і парламентська (монарх володіє виконавчою владою та поділяє законодавчу з парламентом).

Абсолютна більшість сучасних монархій являються монархіями парламентського типу (Великобританія, Данія, Швеція, Японія та ін.). Англійські джерела стверджують, що у країні парламент посилив свої повноваження з часів Олівера Кромвеля, коли той примусив короля покинути країну, між іншим, за допомогою сили.

Принципово іншою формою правління є республіка. Римський політичний мислитель Марк Туллій Цицерон визначав республіку як "справу всього народу". Вона характеризується здійсненням вищої державної влади виборним колегіальним органом, який формується шляхом обрання представників публічної влади всім населенням (або Його частиною) на точно визначений термін, на недовготривалий час—як правило, на декілька років. Республіками є більшість сучасних держав.

Різновидами республіканської форми правління є парламентська, президентська та і мішана республіки.

Верховенство в системі державної влади у парламентській республіці належить представницькому органові, створеному з обраних депутатів - парламенту, який не тільки приймає закони, але і формує уряд. Парламент може висловити урядові вотум недовіри, наслідком чого є або відставка уряду, або у випадку необґрунтованої претензії до відставки уряду, розпуск парламенту та проведення дострокових парламентських виборів.

Уряд у свою чергу володіє повнотою виконавчої влади, інколи також і законодавчою ініціативою, правом клопотання перед президентом за розпуск парламенту. Функції президента у парламентських республіках (Італія, ФРН, Ізраїль та інших) в основному зводяться до представницьких.

Президент у президентських республіках обирається народом, який доручає йому бути главою держави, він стає "народним главою держави" і повністю очолює виконавчу владу він має особливі повноваження—прерогативи, правом законодавчої ініціативи та має відношення до регулювання діяльності судової системи.

У зв'язку з дебатами щодо інституту президентства в Україні детальніше розберемо сильні і слабкі сторони цього владного інституту.

Президентство зародилось у США і породило запозичення його політичної сутності по всьому світу, особливо у країнах Латинської Америки та на пострадянському просторі. Воно встановило принаймні дві тенденції у здійсненні верховної влади: перша зв'язана з непомітним розширенням Його повноважень майже у всіх суспільних сферах. З часів "Нового курсу" президента Фр. Рузвельта президенти стали виконувати законодавчу місію всередині держави та серед "лідерів вільного світу" на міжнародній арені".1 А президенти Л. Джонсон та Р. Ніксон провели ескалацію війни у В'єтнамі без формального оголошення її з боку Конгресу, на що деякі теоретики політики (Артур Шлесінджер) почали говорити про "імперське президентство", яке вирвалось із законодавчого поля регуляції президентських повноважень і почало диктувати свою волю іншим гілкам влади.

Друга тенденція була відзначена у класичному дослідженні Нойштадта "Президентська влада" (1964 р.) і зберігає своє значення дотепер - президентська влада є "владою переконувати, торгуватись, спонукати до тих чи інших дій і навіть залицятись". Вважається, саме друга тенденція президентського правління проявлялась Президентом України В. Ющенко під час розробки і підписання Універсалу національної єдності у серпні 2006 року, а перша — концентрація влади — затверджувалась за часів президентства Л. Кучми, зрозуміло, що наше узагальнення є певним чином схематичне.

Посада прем'єр-міністра, який відігравав провідну роль у парламентській республіці, відсутня. Членів кабінету уряду призначає президент, однак у деяких державах (наприклад, у США) ключових міністрів виконавчої гілки влади затверджує конгрес. Президент має право розпустити законодавчий орган у визначених законом ситуаціях, а депутати парламенту (конгресу) зворотно можуть вплинути на дострокове звільнення чи на переобрання президента, але не інакше, окрім як через механізм імпічменту. Разом із президентом іде у відставку весь уряд.

Змішана республіка, як це слідує із назви, поєднує в собі елементи першої (парламентської) та другої (президентської) форми республіканського державного управління. Глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, який обов'язково повинен затверджуватися парламентом. Президент обирається на всенародних виборах, а виконавчу владу уособлює прем'єр-міністр.

В Україні функціонує відтепер парламентсько-президентська форма державного правління після вступу удію положень політично-правової реформи 2004-2006 рр. Сам смисл реформи полягав у тому, щоб перейти від президентської форми політичного управління, яка, мабуть що була найбільш близькою до тоталітарного механізму здійснення влади попереднього етапу розвитку суспільства, до парламентської республіки, як до більш демократичної форми державного врядування у сучасності.

Конфлікт між гілками влади, що виник в Україні навесні 2007 року, випливав з низки причин соціально-політичного характеру:

* встановленим нечітким конституційним поділом владних повноважень;

* поляризацією політичних сил, що представляли різні гілки верховної влади;

• закладеною політичною реформою можливість парламентарям змінювати свою партійну приналежність (відсутність імперативного мандату, але головним було відсутність у деяких народних обранців політичної принциповості та моральності);

* конфліктними політичними особистісними відносинами між представниками вищих щаблів влади тощо.

Подолання конфліктності гілок влади в Україні передбачається як дуже складний процес внаслідок поляризації сил, культур, політичних курсів.

Форма державного устрою - це поділ держави на певні територіальні складові та розподіл влади між нею (державою) та цими територіально-адміністративними об'єднаннями.

Історично склалися три форми державного устрою: унітарна держава, федерація, конфедерація.

Принцип унітаризму означає таку побудову держави, за якою верховна суверенна влада повністю зосереджена в центрі, а складові держави (області, землі, департаменти, воєводства тощо) не мають політично-державної самостійності і виступають тільки адміністративно-територіальними одиницями цілого. Для унітарної держави характерна наявність єдиної системи централізованої державної влади, юрисдикція якої поширюється на всю територію країни, єдине громадянство, єдина судова система, єдина правова система та здійснення правосуддя.

Однак деякі унітарні держави (Італія, Португалія, Україна та ін.) включають автономні політичні утворення, як-то :Автономна республіка Крим в Україні з власним парламентом, урядом, конституцією, що модифікує "чистий" унітаризм.

Федерація - це союз певних суб'єктів політики держави, яка складається з цих утворень, що мають певну політично-правову самостійність. Принцип федералізму полягає у розмежуванні сфер компетенції федеральної, центральної влади та влади суб'єктів (складових) федерації. Він передбачає згоду у прийнятті спільних рішень, рівне і справедливе представництво в органах федеральної влади. Територія в політико-адміністративному відношенні не виступає єдиним цілим, а складається з територій суб'єктів федерацій.

Суб'єкт федерації наділяється установчою владою, правом приймати власну конституцію, мати власну судову та правову системи. При цьому федеральні закони мають пріоритет над регіональними законодавчими актами. Палким прихильником такого політичного порядку був американський правник і юрист Джон Калхун. Він вважав, що федеральна влада неподільна і не може передаватись центру.

У конституціях федерацій розмежовується компетенція федеральних і місцевих органів влади. У складі федерації може бути різна кількість суб'єктів: у США - 50 штатів, в Канаді -10 штатів, у ФРН - 16 земель, в Австрії їх 9, а у Швейцарській конфедерації (назва країни не повинна вводити нас у оману, бо Швейцарія є федеративною державою) їх 4.

До компетенції центральної влади в федерації належать питання спільної соціально-економічної політики, що проводиться суб'єктами федерацій, зовнішньої політики, фінансів, оподаткування, організації структур і діяльності вищих органів влади.

Конфедерація - це союз суверенних держав, який створюється для досягнення тимчасової, конкретної спільної мети, як правило, пов'язаної з оборонними завданнями проти значних агресивних сил.

Принцип конфедералізму передбачає збереження повної юридичної та політичної самостійності кожної з держав-членів конфедерації, відсутність центральних органів влади, уніфікованого законодавства, єдиного громадянства, судової системи, оборонних структур. Взаємини між суб'єктами конфедерації ґрунтуються лише на добровільних договірних засадах для координації дій у розв'язанні конкретних спільних проблем.

Конфедерація характеризується відсутністю єдиної податкової системи; фінанси центральних органів складаються із внесків, а не з податкових відрахувань. Члени конфедерації передають в компетенцію союзу вирішення обмеженої кількості питань, найчастіше - у сфері оборони, зовнішньої політики, інфраструктури, транспорту, зв'язку.

Конфедеративна форма держави існувала у США(1776-1787), Німеччині (1815 - 1867), у об'єднанні Єгипту та Сирії в середині 50-х років XX століття для відбиття нападу Ізраїлю. Що стосується Швейцарської Конфедерації, названої так ще у XIII ст., то фактично вона давно є федерацією з сильною централізацією найважливіших державних функцій, хоча конституцією країни визначено, що кожний кантон є "федерально-суверенною державою" зі своїм урядом і конституцією.

Від федерацій та конфедерацій потрібно відрізняти регіональні або інші союзи держав, такі як - Співдружність Незалежних держав (СНД), Європейський союз (ЄС) тощо. Це наддержавні модернові об'єднання.

Є також й інші критерії типології держав. По відношенню до релігії держави можуть бути світськими і релігійними. Релігійні держави управляються, як правило, духовними особами, які одночасно виступають і світськими володарями. Настанови панівної релігії є основою політичного правління, тоді держава являється теократичною як, наприклад. Ватикан. В сучасному світі ідея релігійної держави не сприймається з ентузіазмом, а конфлікт у владних структурах Турції 2007 року показав, шо більшість населення цієї мусульманської країни побоюється втратити статусу світської держави, встановленого на початку XX століття "Батьком турків" - Ататюрком. Тим не менш, парламентські вибори продемонстрували, що мусульманські сили здобули перемогу, зрозумілу у контексті поширення ісламізму у країнах Близького Сходу, але новий Президент Абдулла Гюль заявив, що дотримується принципу розмежування світських та релігійних інститутів в державі.

Сутність та типологія політичних режимів є важливою політологічною проблемою.

Проблеми способу здійснення влади в державі, як центрального елемента політичної системи, мають загальний характер і стосуються будь-якої системи політологічних знань. Для загальної політології знання форм держави і політичного режиму є оди н з основних елементів оцінки політичної обстановки. Так, наприклад, політичний авторитарно-диктаторський режим Альфреда Стренера у Парагваї характеризувався тим, що за роки його правління надзвичайний стан вводився 122 рази.

Політичний режим - це система методів здійснення державної влади, в котрих відображається ставлення до прав і свобод людини в суспільстві, а також відношення органів влади до легітимних основ своєї діяльності

Найбільш поширеними є три основні типи політичного режиму: тоталітарний, авторитарний та демократичний. Крім цього, існують перехідні режими, такі як: жорстко авторитарний, теократичний, охлократичний, обмежено демократичний та деякі інші. Зокрема, у Аристотеля в "Політиці" проаналізовано декілька різновидів демократичних режимів.

Поняття тоталітаризм було введене в політологічний обіг на симпозіумі, що проходив у 1952 році в США. На ньому тоталітаризм було визначено як закриту, нерухому соціокультурну та політичну структуру, в якій будь-яка дія - від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів - контролюється з єдиного державного центру. Тоталітарний режим державної влади характеризується звуженням громадянських прав і свобод людини, а влада реалізується одноосібно диктатором або найбільш реакційною невеликою верствою, котрі не обмежені моральними і правовими нормами.

Серед основних ознак тоталітарного режиму виділяють такі.

По-перше, намагання регулювати, охопити своїм впливом всі сторони життя, включно з приватним і навіть інтимними сторонами, контролювати все, тотально.

По-друге, суттєве обмеження прав і свобод людини і громадянина, навіть, якщо вони формально конституйовані, то відсутність механізму і правових норм унеможливлює їх практичну реалізацію. Так, в Конституції Радянського Союзу декларувалася свобода слова і совісті, але реалізувати їх практично було неможливо, а право приватної власності було заборонене.

По-третє, для тоталітарного режиму властивою є однопартійність і повне одержавлення цієї партії та визнання її ідеології державною. Політичні партії можуть бути взагалі заборонені. Апарат такої партії перетворюється в державний і виконує державні функції. Найбільш показовими в цьому відношенні були КПРС і Націонал-соціалістична партія фашистської Німеччини. В комуністичних країнах, де хоча би формально існували інші партії, там позиції правлячої верхівки ставали слабшими і наслідки тоталітаризму долаються легше. Те, що Польща, Чехія та Угорщина першими подолали тоталітарну спадщину зумовлене і тим, що в роки тоталітарного режиму там функціонувала багатопартійна система. Недарма радянська комуністична влада до останнього чіплялась за збереження статті 5 конституції СРСР 1977 року щодо керівної ролі КПСР.

По-четверте, тоталітарний режим характеризується інтелектуальною, ідеологічною та моральною диктатурою. Наука, право, мораль, мистецтво зазнають деформуючого впливу "одноманітності", стають "єдино правильними". Критики тоталітарного режиму літератори Дж. Оруел, Л. Замятін у романах - анти утопіях писали, що тоталітарні режими майбутнього навіть мову встановлювали відповідну режимові — "новояз" (новый язык — рос. мовою), у якій не було слів стосовно негативного ставлення населення до влади.

В політологічній літературі поряд з поняттям "тоталітарний режим" використовуються поняття "деспотичний режим" та "диктаторський режим" інколи як синонімічні. Слід провести тонку лінію розрізнення особливостей цих режимів.

Поняттям "тоталітарний режим" підкреслюється не тільки монопольна влада диктатора чи касти, а Й просякнення її у всі сфери суспільного життя і особисте життя людини. Поняттям "деспотичний режим" робиться наголос на необмеженій владі деспота (володаря), яка проводиться насильницьким чином, та придушенні вільнодумства, а поняттям "диктаторський режим" підкреслюється нехтування диктатором будь-якого права, самочинне привласнення собі права встановлювати і змінювати закони, домагатися свого будь-якою ціною, втому числі і жорстокими репресіями. Але з точки зору аналізу проблем політичного режиму у контексті дотримання прав і свобод людини, тоталітаризм, деспотію і диктатуру можна розглядати як одно-порядкові поняття.

Авторитарний режим визначається як такий, що характеризується зосередженням влади в руках однієї особи або політичної групи, обмеженням політичних прав і свобод громадян та організацій, строгою регламентацією їх активності, скороченням повноважень демократичних установ та інституцій. Авторитаризм - це режим жорсткого примушування до виконання непопулярних вимог. На відміну від тоталітарного режиму, авторитаризм обмежується впливом на сферу політичного життя і функціонує в межах відповідного політико-правового поля. Він не є всеохоплюючим і за його умов економіка може розвиватися у відповідності до своїх власних законів.

Політичні аналітики приписують владному стилю колишнього президента Росії В. Путіна усталені риси авторитаризму. Вказується, що на цій основі новий імпульс отримала "холодна війна", "гра мускулами" російського політичного лідера країни зі значним економічним потенціалом, "м'якою силою" та великою військовою потугою. На Заході політологами навіть введено новий термін "путінізм", який поширює свій вплив на сусідні країни і навіть копіюється у Азербайджані, інших країнах СНД.

Не визнаючи серйозної політичної опозиції в легальних формах, авторитарна влада допускає обмежену демократію (парламентські вибори, партійні змагання тощо). Для авторитаризму властивим є утвердження патерналістського статусу держави. Сила такої авторитарної влади полягає в її здатності дієво примушувати людей до чогось "для їхнього ж блага". Зразком авторитарного правління вважаються режими, що існували в Чилі за часів правління генерала Піночета, Іспанії при генералі Франко, у Південній Кореї при Кім Ір Сені у 70-80-ті роки XX століття, а відтепер у Росії.

Авторитарних ознак може набути будь-яка суспільна система, якщо якась з вищих державних інстанцій (виконавча чи законодавча) або керівна особа, нехтуючи принципом поділу влади, перебирає на себе повноваження інших, стає єдиним центром прийняття загальносуспільних рішень.

Встановлення авторитаризму вважається неминучим у процесі руйнування тоталітаризму. У цей час авторитаризм може відігравати конструктивну роль і сприяти у подальшому створенню демократичного політичного механізму формування громадянського суспільства.

Необхідність сильної влади й певного законодавчо визначеного обмеження політичних свобод постає внаслідок загроз, які виникають в процесі демократизації і при реформуванні політичної системи тоталітарного типу. Переконливим прикладом такого розвитку трансформаційного процесу може служити весь пострадянський простір, в тому числі і Україна.

Таким чином, якщо диктаторство - це влада сваволі й беззаконня, то авторитаризм є владою примусу і суворого закону, яка опирається на органи суспільного представництва. Авторитаризм є твердою, непохитною, а іноді й жорстокою владою. З одного боку, він зміцнює демократизм фактичною політичною силою та примусом до виконання законів, бо не може бути демократії без законності та дисципліни. З іншого боку, він обмежує творчість і ініціативу. Авторитаризм, як і тоталітаризм, не мають ресурсів для довготривалого розвитку, вони самі створюють передумови свого власного самознищення. Водночас потрібна політична воля лідерів і достатній рівень політичної культури населення, щоб відкинути їх.

Подолати вади тоталітаризму і авторитаризму можна встановленням демократичного режиму. Ідея демократизму (народовладдя) зародилася в античному полісі як припущення про принципову можливість народоправства, причетність кожного громадянина до управління суспільними справами. Сьогодні це поняття вживається у широкому розумінні та різноманітному тлумаченні: як назва партій, як синонім справедливості державного устрою, як характеристика політичних рішень, як спосіб управління, прийняття законів і таке інше.

Демократичний режим - це система влади в суспільстві, що створюється за участю всіх (або переважної більшості) членів суспільства, є йому підконтрольною, діє в межах чинного законодавства з метою максимального забезпечення вільного самовияву прав і свобод громадян. Тобто, це такий тип державної влади, коли сама влада є похідною від більшості суспільства, підпорядкована праву і суспільству, а функціональне її призначення - гарантії і розвиток прав і свобод громадян, залучення їх до вирішення загальносуспільних проблем і реалізації їх інтересів.

Влучно нерозривний зв'язок внутрішньої влади і народу охарактеризував німецький мислитель В. Шеллінг, який ще у XIX столітті вказував, що ніяка влада - ані божественна, ані людська - не здатна перетворити народ у такий, якщо він не народився народом (демосом).

Сутність сучасного демократичного режиму полягає у створенні владою таких умов, за яких реалізується право всіх громадян формувати, контролювати і змінювати державну владу у відповідності до Основного Закону (Конституції). Тому в сучасних конституціях цивілізованих країн реальним джерелом влади та її сувереном проголошується народ як суб'єкт визначення змісту і характеру владних функцій, а влада відіграє обслуговуючу роль. За часів англійського короля Якоба І депутати парламенту твердо вказали монарху що не ми - "Ваш народ", а "Ви—наш король". Демократія передбачає не тільки право участі в формуванні влади, а й право неучасті в цьому процесі.

Зважаючи на важливість проблеми демократії, у нашому підручнику вона всебічно розглядається окремою темою.

Таким чином, політичний режим впливає вирішальним чином на політичні процеси та інститути, на формування політичної культури громадян. Він має бути у центрі аналітичного підходу до визначення здатності держави проводити певний політичний курс.

ВИСНОВКИ


1. Держава була і залишається базовим соціально-політичним інститутом політичної системи суспільства. В реальному політичному житті держави реалізують свої функції та призначення через різні форми державного управління та пануючий політичний режим.

2. Форми державного управління показують, як практично реалізується державна влада стосовно групи можновладців, які її здійснюють. У сучасному світі продовжують існувати монархії, хоча переважаючою тенденцією є республіканська форма державного управління. Інститут президентства у різних модифікаціях залишається потужним способом здійснення "сильної" влади.

3. Політичний режим показує, якими способами здійснюється влада, чи зважають політичні керманичі на природні права і свободи громадян. Ці способи можуть бути м'якими і нагадувати, за висловом К. Маркса, диригування оркестром, а можуть бути насильницькими, жорстокими.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ:

1. У чому різниця між додержавним та державним станами суспільного життя згідно концепції суспільного договору Т. Гоббса та Дж. Локка?

2. Назвіть атрибути держави та вкажіть окремо на її неосновні ознаки.

3. Що таке форма державного управління і які сучасні норми існують?

4. З'ясуйте відмінність між різними способами здійснення влади при республіканській формі правління.

5. Як змінюються функції держави в умовах глобалізації?

6. Яку структуру має поняття "м'яка сила держави"?

7. Як можуть складатись відносини „політична влада — народ"?

8. Що таке політичний режим здійснення влади?

ЛІТЕРАТУРА:

1. Абсолютизм // Юридичний енциклопедичний словник. — 1С, 1999.-XI-CIL

2. Бердяев H.A. Философия неравенства. — Л., 1991.

3. Держава // Юридичний енциклопедичний словник. - К,, 1999 -Т.2.- С. 81.

4. Ендрю Хейвуд. Политология. Второе изд. Пер. с англ. - М., 2005.

5. Конституція України. — К., 1996.

6. Політологічний енциклопедичний словник. - К., 2004.

7. Политология: Хрестоматия. - Спб.: Питер, 2006.

8. Политология: Учебник для Вузов/ под ред. В.Н. Лавриненко. - М., 2002.

9. Политология: Учебное пособие / Под ред. A.C. Тургаева, А.Е. Хренова. - Спб., 2005.

10. Політологія: підручник для Вузів / Ред. Кремень В.Г, Пазенок B.C. та ін.-К., 2001.

11. Резолюція ПАРЄ 3 квітня 2007 року про політичну ситуацію в Україні.

12. С.Г. Рябов, М.В. Томенко. Основи теорії політики. — К., 1995.

13. Цюрупа М.В., Ясинська B.C. ma ін. Основи загальної та воєнної полггології. - К.: НАОУ, 2007.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16


Розділ третій. ПОЛІТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ДЕМОКРАТІЇ, ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации