Цюрупа М.В., Ясинська B.C. Основи сучасної політології - файл n1.doc

приобрести
Цюрупа М.В., Ясинська B.C. Основи сучасної політології
скачать (1776.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc1777kb.15.09.2012 18:19скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Тема 2.4. Політика як суспільно-історичне явище: типологія, структура і зміст

2.4.1. Політика як соціальне явище, сфера суспільної діяльності та суб'єктивного активізму


У першому питанні темп розглядається сутність, зміст, форми прояву політики у різних суспільних сферах, функції цього кореневого терміну політичної науки.

Термін "політика" є одним із центральних, базових у низці категорій політології. Відображаючи складний соціальний феномен керування суспільними справами, володарювання у організованому суспільстві, він виник за античні часи і походить від давньогрецького слова "polis", яке позначало невеличке місто-державу з особливою, самодостатньою формою врядування - автаркією. З цим поняттям пов'язаний і інший термін "politeia", тобто: "брати участь у суспільному житті". Одним з перших творів, присвячених вивченню політики у античному світі, є розлога робота Аристотеля "Політика" у восьми книгах, яка при адекватному перекладі називається як "те, що відноситься до держави". Вона спеціально розглядала проблеми "державного життя" та "державного устрою".

Інший давньогрецький мислитель Платон у творах "Держава" (Respublic) і "Закони" гад політикою розумів царське мистецтво, вміння жити за умов полісу шляхом дотримання встановлених у ньому правил співжиття. Таким чином, у античному світі (IV століття до Р.Х.) політика - це мистецтво (царське мистецтво), це знання і уміння досягати розділення суспільних справ на процеси керівництва, підпорядкування та управління ними.

Політика як соціокультурне явище по-різному трактується у різних цивілізаційних просторах: у східній парадигмі мислення — справа тонкого, делікатного врятування, як начебто проводиться облаштування сімейних справ, вона мала бути прихованою від більшості. У Лао Цзи це "слідування природності. Кращий правитель той, про якого народ знає лише те, що він існує". У Конфуція "правитель використовує чиновників згідно ритуалу". У Хань Фей Цзи "скіпетр правителя не на виду, він перебуває у недіянні... Ідеал правління - коли підлеглі не можуть осмислити таємниці управління".

Інші підходи до розуміння політики запропонували мислителі Заходу. У більш пізні часи соціолог і політичний мислитель Макс Вебер зазначав, що політика - це прагнення влади, її завоювання і утримання в різних соціальних групах. За Д. Істоном, політика означає реалізований владними структурами розподіл цінностей у таких групах. Т. Пирсоне вважав політикою певний засіб досягнення запланованих результатів. Слід зазначити, що до кінця XIX ст. політика пов'язувалась переважно із державною владою, а напрямки діяльності по її впорядкуванню складали інституційний аспект політики. Водночас, як ми примітили, силовий аспект завжди був присутній (або мислився) у змісті політики.

Сучасна політична наука визначає багатогранність політики — це і публічний процес, і мистецтво державного управління: англійське слово „роlісу" означає „ сукупність офіційних рішень, які орган влади встановлює суспільству", це компроміс і консенсус, конфлікти і боротьба, врядування і управління.

Як не здається дивним, однак у деяких підручниках з політології (Ф. Рудича в Україні, В. Лавриненко у Росії) проблема політики не поставлена окремою темою, з чим ми не можемо погодитись. Політика — не тільки центральна категорія політології, але й найважливіший вид суспільної діяльності, певний обов'язок суспільного життя громадянина.

В наші часи існує багато загальноприйнятих у вітчизняній політологічній науці визначень політики, серед яких ми обрали авторитетне, енциклопедичне визначення - це регулююча, координуюча та керівна сфера, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована в головному на досягнення, повалення або утримання влади індивідами та соціальними групами задля задоволення своїх соціально-політичних запитів і потреб.

Наведемо також і висловлення непересічних політичних мислителів, які замислювались над проблемами політики: у Аристотеля це "царське мистецтво", для В. Леніна це "наука і мистецтво, яке з неба не звалюється, задарма не дається", це "самий концентрований вираз економіки, його узагальнення та завершення", а для Г. Гегеля це "розум уособленої держави".

Змістовна насиченість терміну "політика" дозволяє виділити декілька його трактувань:

1) розуміння політики з функціональної точки зору як практичної діяльності з упорядкування суспільного життя, спільного вирішення загальних проблем, збереження внутрішнього і зовнішнього миру, це сфера боротьби, компромісу або досягнення консенсусу. Вона визначається як спосіб соціальної інтеграції і спілкування (комунікації).

2) конфліктний аспект політики полягає в забезпеченні панування одних соціальних груп над іншими, як вираз перемоги у боротьбі, або ж вона відбувається у принциповому відстоювання своєї позиції у дихотомії "друг-ворог" (за К. Шмідтом) чи як розподіл людей на "наші-чужі", а також як діяльність конфліктогенного типу.

3) трактування політики як синоніму здійснення владних повноважень, тобто відносин володарювання, панування, проведення адміністративно-розпорядчих дій, керування діями інших тощо. Вона стає нерозривною від влади і буде безсилою без останньої;

4) ставлення до політики як до публічної діяльності, тоді відмінність між політичним та неполітичним така ж сама, як між публічним та приватним, сімейним, а кордон між публічним та приватним проходить як водо-розділ між державою та громадянським суспільством;

5) політика є ціла підойма свідомо-ідеологічних сфер суспільного буття, яка дозволяє певним чином спрямовувати чи прискорювати, а інколи гальмувати хід історичного процесу, але загалом її призначення — надавати оптимального характеру суспільно-історичному розвитку.

6) політика має конкретно-історичний характер, а тому її мета і здійснення завдань полягають у таких межах соціального часу, щоб впродовж життя 2-3 поколінь можна було б відчути її результати. Недарма символом утопічної, без результативної, позачасової політики вважалось висловлювання китайського комуністичного лідера Мао Цзедуна: "1000 років невпинної праці, а тоді 10000 років щастя".1

Синтезуючи вищенаведені трактування політики, відмітимо її діяльнісно-функціональний, суспільно-організуючий, владно-координуючий, свідомо-ідеологічний, публічний характер.

Звернемось тепер до атрибутів (невід'ємних, найсуттєвіших рис) політики, виявлення яких допоможе сконструювати адекватне заявленій темі підручника більш конкретно-наукове, власне визначення політики з метою подальшого переходу до визначення державної політики. Зауважимо, що саме такий підхід до конструювання визначень у політології пропонував Макс Вебер: починати із абстрактно-загального і далі перейти до конкретно-специфічного.

Перш за все, політика - це активна соціальна та індивідуальна діяльність на відміну від споглядання, або пасивного світосприйняття дійсності, оточуючого соціального середовища, яке може бути цілком прийнятне у інших сферах пізнання, як то в культурі, мистецтві, філософії та інших, але не у політиці. Так, деякі різновиди східної філософії цілком зосереджені на медитації - рефлексуванні, пасивному світосприйняттю і відповідній поведінці, тобто цілком протилежні політиці у цьому аспекті. Однак, навіть східна парадигма політики не насильства, що запроваджувалась борцями за незалежність Індії у першій половині XX століття проти англійських колонізаторів, згідно концепції "Панча шила" Махатми Ганді, передбачала також і активні акції непокори.

По-друге, політична діяльність, навіть самих видатних одноосібних лідерів і вождів, завжди носить соціальний характер, вона у них спрямована на маси, хоча і може бути викликана виключено індивідуальними мотивами. В. Ленін цілком слушно заявляв, що "серйозна політика завжди робиться масами". Така заява зберігає актуальне методологічне значення, адже відірвана від мас політична діяльність приречена на поразку: так революційна політична активність відомого на увесь світ харизматичного лідера Че Гевари у Болівії була не зрозумілою нерозвиненим у політичному відношенні масам - болівійським селянам і робітникам, а коли декілька десятків революціонерів на чолі з Геварою було загнані у джунглі, ізольовані та знищені урядовою армією Болівії, то це проходило при повній байдужості місцевого населення. Ми дещо спростили висвітлення цих загадкових подій загибелі Гевари — смерті його вбивць, віру селян Болівії у повернення героя з метою акцентуації на важливості зв'язку політичних лідерів з масами, заради яких і проводиться політичне дійство.

Натомість В. Ленін, як політик, намагався залучити сотні і мільйони трудящих мас до революційної справи, запровадженої спочатку нечисленною (не більш ніж 390 тис. членів партії) партією більшовиків Росії. Інша річ, що за радянські часи маси фактично не допускались до вирішення найважливіших політичних справ, а проблема суспільної науки полягала у тому, як правильно здійснювати "політичне керівництво масами".

У новітній час "масовість" політики продовжує бути важливим атрибутом цієї суспільної справи, а демократичні, масові політичні революції 2003-2006 рр. у деяких країнах пострадянського простору (Грузія, Україна, Киргизія) лише підтверджують справедливість цієї тези.

Ще одним важливим атрибутом політики виступає інклюзивність—намагання просякнути у всі сфери суспільного життя, при чому не тільки у сфери, органічно пов'язані політикою - у економіку, право, мораль, військову справу, а і у віддалені від неї - мистецтво, культуру і навіть особистісне життя, причому це сфери найбільш віддалені від політики як "керування суспільними справами". Нагадаємо також, що у Гегеля проведена різниця між громадянським суспільством та сім'єю, а остання вважалась сферою виключно особистісних, неполітичних, "егоїстичних" інтересів людини. Наш приклад може бути не тільки анекдотичним, а й показовим для тоталітарного суспільства: у фашистській Німеччині молодятам, які щойно побрались та створили сім'ю, дарували книгу А. Гітлера "Майн Камф".

За наших сучасних умов інклюзивність політики проявляється у її намаганнях проникнути (регулювати, обмежувати) у інформаційні технології, глобалізаційні процеси, що об'єднують світ, у спорт, культуру, мистецтво. У деяких тоталітарних країнах, зокрема у КНР, політична верхівка намагається контролювати використання молоддю мережі "Інтернет". Обмеження на користування молоддю Інтернету введені і у Білорусі.

Ще одним атрибутом політики виступає її тісний, нерозривний зв'язок з глибинними основами суспільного життя, а саме з економічними причинами, матеріальними мотивами поведінки лідерів і соціальних груп. Намагання відокремити політику від економіки завжди було приречене на неповноту їх розділу. Навіть у воєнно-політичних силових акціях у Іраку, Афганістані, Анголі, Сомалі простежується значний економічний інтерес країн-учасниць збройних акцій: контролювати видобуток нафти, алмазів, урану. А найбільш активно акцентують на зв'язку політики з глибинними економічними основами життя марксистські теоретики - вказується, що метою політики є не пізнання економічних процесів, а саме засоби корегування, зміни останніх. Політика, по зауваженню В.Леніна, не може не мати пріоритету над економікою, це абетка марксизму.

Одним з найважливіших атрибутів політики є її спрямованість на владу. Коли один із впливових українських політиків на черговому XVII з'їзді СДПУ (о) заявляв, що "наша партія не ставить за мету завоювання влади", то це було подвійним запереченням теорії політики. Влада лежить в основі політики і як ідеальна мета, і як реальний засіб здійснення розробленого будь-якою партією чи політичною силою курсу. Політика з позиції сили, що теоретично обґрунтована у вченнях Б. Спінози, Н. Макіавеллі, Ж. Бодена, Г. Моргентау, Р. Нібура трансформувалась у сучасну "політику реалізму" і заснована на використанні владних силових засобів.

Не менш важливим атрибутом політики є її суб'єктивний, особистісний момент - воля, характер, мрії, почуття, активна діяльність суб'єктів політичного процесу. Деякі політологічні школи, наприклад, біхевіоризм, перебільшують роль суб'єктивного, поведінкового моменту в політиці, однак все ж таки, правильним є їх наголос на значенні "людського компоненту" політики. Недарма зміни політичного курсу держав часто-густо пов'язують з особистістю політичних лідерів, із змінами у правлячій верхівці, а деякі типи політично діяльності пов'язані з іменами політиків — макіавеллізм, бонапартизм, сталінізм, тетчеризм тощо. Зокрема, суб'єктивний момент у політиці вищезгаданого Махатми Ганді полягав у його вмінні майстерного ведення діалогу - індійський політик вважав, що для політика головне почути, зрозуміти, осмислити позицію іншого.

У зв'язку з нещодавніми президентськими виборами у Франції 2007 року нагадаємо, що у голлізмі як політичному, владному феномені післявоєнної Франції можна виділити яскравий особистісний компонент - це постать самого Шарля де Голля.

Де Голль — генерал, талановитий політик-тактик, герой, який очолив боротьбу з фашизмом за визволення батьківщини. Війна зробила з нього політика. В період визволення Франції де Голль очолив Тимчасовий уряд, який під його керівництвом відновив демократичні інститути, націоналізував основні галузі промисловості і здійснив прогресивні соціально-політичні реформи. Новий президент Франції Н. Саркозі знов-таки проявив свою особистість — виступив ініціатором активізації відносин з Лівією, у тому числі і в галузі оборонних відносин, змін у політиці з країною, яку недавно США та союзники відносили до „країн-терористів".

Важливим моментом у з'ясуванні характеристики політики як цілісного явища є проблема "суб'єктів політики". Традиційно в українській політології до останніх відносили — державу, соціальні групи і класи, групи інтересів, партії та інших. Звертаючись до англо-американської політичної традиції, ми знаходимо більш широке коло суб'єктів - засоби масової інформації, дослідницькі центри, професійні спілки, групи активістів.

У зв'язку з вище вказаним суб'єктивним моментом політики постає проблема "людина-політика". Йдеться проте, що людина у системі політичних відносин може займати і займає свідомо чи мимохиттю різні принципові позиції, а може і коливатись, бути безпринципним політиком або аполітичною людиною.

Одна з найбільш поширених політичних позицій пересічної людини носить назву "тотожність". Тотожність виникає тоді, коли людина не вирізняє своїх політичних уподобань та цінностей від масових, поширених у її близькому оточенні, ототожнює себе з масою й веде себе "як всі".

Ще одна, дещо більш активна позиція носить назву "конформізм", смисл якої полягає у тому, що людина вимушена приймати існуючий політичний устрій як справедливий під тиском обставин оточуючого середовища, суспільної думки. У неї не вистачає громадянської мужності визначити інше навіть перед самим собою, бо головне завдання: як пристосуватись до поточного політичного буття?

Політична позиція "лояльність" означає внутрішнє схвалення існуючого політичного режиму і позитивне ставлення до нього. Для більшості демократичних країн характерним є формування соціально-політичної позиції лояльності на основі визнання цінності притаманних саме своїм політичним системам позитивних якостей -свобода, демократія, перспектива.

Особлива "активність" у сфері політики приводить до формування усталеної позиції активіста, як правило, особи партійного функціонера. Часом така людина робить для себе царину політики єдиною професійною сферою та типом діяльності. Тепер ми можемо зрозуміти вагання та коливання професійних революціонерів Росії Й. Сталіна та В. Леніна при записах у анкеті щодо їх професії як учасників партійних з'їздів, бо увесь їх життєвий шлях проходив на політичній арені — вони, як і багато інших у подальшому, Л. Троцький, Ч. Гевара, Ф. Кастро, Мао Цзедун, Н. Мандела, були професійними політиками.

Напроти, є чимало непересічних особистостей, що не мали інтересу до політики, були аполітичними по складу свого характеру чи покликанню. Так, у листі до Й. Сталіна відомий радянський дипломат, більшовик Федір Раскольников писав: "Директор театру, видатний режисер, знаний діяч мистецтва Всеволод Мейрхольд не займався політикою, але ви заарештували і його, Сталін". Додамо до цього, що всесвітньо відомий Вс. Мейрхольд, новатор в галузі театрального мистецтва, людина далека від політики, був розстріляний новою комуністичною владою у 1937 році. Й донині на пострадянському просторі до аполітичних людей ставляться з пересторогою, що, на наш погляд, є рудиментом тоталітарного мислення, коли не визнається свобода і право на оригінальність особистості.

2.4.2. Типи, види політики та специфіка їх змісту


У другому питанні лекції мовиться про види і типи політики. Важливим моментом аналізу політики, поки що начебто нерозчленованої, неструктурованої за напрямками діяльності, є вирізнення особливостей внутрішньої, зовнішньої, світової, регіональної політики.

Внутрішня політика - це керівництво суспільними справами всередині держави згідно із особливостями функціонування кожної із суспільних сфер.

Тому більш виразно можна говорити про економічну, соціальну, науково-технічну, демографічну, зокрема, воєнну політику у загальному змісті внутрішньої політики.

В політичному аспекті економічна політика - це детермінована і цілеспрямована переважно матеріальними потребами людей, інтересами та економічними пріоритетами держави діяльність політичних суб'єктів відносно розробки, планування, реалізації системи практичних заходів щодо регулювання (впливу) економічних процесів суспільства.

Головною проблемою економічної політики є взаємодія економіки, економічних інститутів, приватних осіб, з одного боку, та політики, що проводять владні установи і державні організації, з іншого боку.

Існує декілька концепцій ведення економічної політики у сучасному суспільстві. У тоталітарних державах здійснюється "жорсткий" економічний курс, спрямований на гранично широке регулювання економічних процесів, включно з політикою ціноутворення. Концепція "ліберальної" держави передбачає мінімальне втручання у ринкову економіку. Але сподівання на саморегуляцію ринкових економічних відносин не завжди підтверджуються, а часто-густо приводять до того, що у надзвичайних станах (наприклад, стихійне лихо у Нью - Орлеані США 2004 року), у війнах, збройних конфліктах економічно само-врегульовані процеси за мирних умов виходять з-під державного і суспільного контролю взагалі, стають хаотичними.

Суб'єктами економічної політики виступають держава, різні політичні структури, недержавні союзи, транснаціональні корпорації, об'єднання, система лобіювання у владних структурах.

Об'єктом економічної політики є економічна система в цілому або окремі її ланки, галузі економіки.

Важливою проблемою внутрішньої політики є вирішення дилеми: централізація versus децентралізація. Централізація у внутрішній політиці дозволяє підтримувати єдину грошову систему, єдині податки, інфраструктуру, здоров'я нації, систему освіти, забезпечувати соціальні програми, оборону держави. Децентралізація, у свою чергу, забезпечує оперативність місцевої економічної політики, участь громадян, розкриває свободу особистості.

Соціальна політика - лояльність держави щодо забезпечення необхідного соціального розвитку, підтримки системи соціального забезпечення громадян. Політичним ідеалом для України є дійсно соціальна держава, проголошена у Конституції 1996 року, у тому числі вона важлива для життєдіяльності людей. У частині програм політичних партій України містяться положення щодо покращення соціального стану пересічних громадян.

Активна соціальна політика держави перетворює її у соціальну державу, смисл якої у перерозподілі державних ресурсів з метою допомоги тим, хто її потребує, на основі моральних принципів соціальної справедливості, солідарності, субсідарності. У англо-американській політичній системі з домінуванням ліберальних цінностей визнається мінімальне втручання у ринковий економічний процес, бо, начебто незаробленою матеріальною допомогою громадяни "розбещуються", а у консервативній моделі „соціально-орієнтованій держави" передбачене рівне забезпечення всіх громадян, високий рівень солідарності та соціальну однорідність.

У новому XXI столітті соціально орієнтована політика спрямована на розвиток людського та соціального капіталу, на гарантування прожиткового мінімуму тим громадянам, які не здатні його отримати, на збереження довкілля для наступних поколінь, на більш повну реалізацію функції соціальних гарантій громадянина держави.

В цілому успішна внутрішня політика стає фактором легітимності урядів - якщо маси визнають, що політика в галузі зменшення безробіття, послаблення тягаря податків, проведення позитивних змін у сфері освіти та медицини задовольняє їх потреби, тоді влада стає внутрішньо легітимною, як це трапляється останніми роками у Білорусі.

Демографічна політика держав визначається конкретно-історичною ситуацією в ній та спрямовується або на державну економічно-політичну підтримку приросту населення (це країни Європи, особливо — Росія, Франція, Україна, зокрема), або ж обмеження приросту — Китай, Індія, африканські країни.

Неадекватна демографічна політика у Індії, яка проводилась насильницькими засобами, призвела до гострих конфліктів за участю сина політичного керівника країни Індири Ганді - Раджива Іанді.

Вдала демографічна політика є передумовою нарощування демографічного потенціалу воєнної могутності держави, бо сучасна збройна боротьба вимагає певного, доволі значного багатотисячного контингенту.

Особливе занепокоєння Європи викликає різкий спад чисельності народонаселення в Росії (до 2050 року воно стане менше 100 млн. - наразі 149 млн.). Може трапитись так, що перед лицем демографічних загроз ця велика і потужна країна у воєнно-економічному відношенні може вдатись до неадекватних дій, адже мобілізаційні ресурси її південного сусіда КНР складають сотні мільйонів чоловік. Нас непокоїть і постійне зменшення чисельності народонаселення України.

Примітка: у фашистській Німеччині проводилась активна демографічна політика стимулювання народжуваності, а народження і виховання сильної, відданої державі дитини було введено у обов'язок кожної дорослої німкені.

Навіть розвиток науки може бути об'єктом політичного регулювання, особливо сукупності наук, пов'язаних з могутністю держави, з воєнною сферою. Наукова політика при тоталітарних режимах у галузі суспільних наук може бути названою "псевдонауковою", бо вимагає від вчених вихвалення політичної ідеології правлячої верхівки як єдино правильної, начебто наукової.

Зовнішня політика має деякі відмінності у змісті та способах реалізації своїх настанов, у порівнянні з внутрішньою, зокрема, вона регулюється не тільки національними законодавчими актами, але й принципами міжнародного права, міжнародного спілкування та підпорядковується внутрішній політиці. До інструментів зовнішньої політики часто-густо відносять у якості „останніх засобів" організоване збройне насильство на рівні держав та міждержавних об'єднань — коаліцій.

Те, що політика звернена своїми керуючими інтенціями не тільки всередину суспільства, а й зовні, люди розуміли здавна, намагаючись встановлювати упорядковані відносини між державами-містами. Вестфальська угода 1648 року закріпила ці відносини як взаємини між суверенними суб'єктами політики.

Існує суперечлива думка, що процеси глобалізації стирають відмінності між внутрішньою та зовнішньою політикою, спрямовуючи зусилля людей на створення єдиного "глобалізаційного" суспільства, у якому держава поступається економічному та політичному впливу транснаціональних утворень. Ми вважаємо, що зовнішня політика продовжує мати свою неповторну специфіку:

• зовнішня політика має "закриті" питання, зафіксовані у секретних домовленостях і здебільшого залишається політикою урядів та дипломатів;

• зовнішня політика здійснюється через міждержавні союзи, воєнно-політичні блоки, координується всередині ООН, регіональних організацій;

• у зовнішньополітичних стосунках країни виступають як рівноправні (незалежні індивіди, за визначенням Г. Гегеля у "Філософії права"), незалежно від чисельності народонаселення, економічної та військової потуги. Зовнішня та внутрішня політика знаходяться у відносинах взаємного підпорядкування та координації.

Політичний аналіз зовнішньої політики має засновуватись на наступних принципах:

1. Зовнішня політика підпорядковується зовнішній і має спрямовуватись на захист „національних інтересів", хоча нерідко за рахунок досягнень у зовнішній політиці (перемог), намагаються покращити внутрішні справи у державі.

2. Установою, відповідальною за міжнародну політику і міжнародне спілкування, виступає держава, а згідно Конституції України 1996 р. наша країна є повноправним суб'єктом системи міжнародних відносин.

3. Практика міжнародних відносин часто зводилась до боротьби, конкурування за енергетичні, сировинні ринки, ринки зброї, до яких народ не мав жодного відношення, тобто зовнішня політика була і антинародною, і таємною, прихованої від більшості населення.

4. Міжнародні збройні конфлікти часто виступали способом реалізації зовнішньополітичних завдань, але поступово у світі формується ідея - вимога заборони застосування або загрози застосування сили у міжнародних відносинах.

5. Найбільш драматичний загострений період відносин між потужними світовими державами на основі суперництва за домінування дістав назву „холодної війни", що тривала майже півстоліття і рецидиви якої ми спостерігаємо при загостренні відносин між Росією та США, між Росією та Великою Британією. Характерно, що політик, який намагався з боку СРСР покінчити з періодом "холодної війни" - М. Горбачов знову у 2007 році закликав Москву зменшити полемічний запал у відносинах з Великою Британією, не називати підходи останньої "рудиментами колоніального мислення".

Зовнішня політика, згідно статті 18 Конституції України 1996 р. спрямовується "на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права".

Є певна полеміка відносно спрямованості зовнішньої політики України: орієнтувати її у напрямку євроатлантичного співробітництва (ЄС та НАТО) або у євразійському просторі, тобто спрямовувати на більш тісний зв'язок та воєнно-політичне і економічне співробітництво з Росією та в рамках Шанхайської угоди (ШОС). За часів президентства Л. Кучми з приводу невизначеності вектора зовнішньої політики України було вживано термін "лімітроф" (проф. Михальченко М.І.)

Світова політика в сучасному світі - це скоординована діяльність держав, впливових міждержавних інституцій по вирішенню спільних, глобальних проблем людства — запобігання застосування і поширення зброї масового знищення, особливо ядерної, боротьба з небезпечним забрудненням планети, глобальним потеплінням, боротьба з бідністю, з організованою наркоторгівлею, з міжнародним тероризмом, поширенням небезпечних хвороб тощо.

Єдино прийнятна світова політика XXI століття має бути заснована на принципах міжнародного права та міжнародної ввічливості, мирного співіснування та співробітництва, позитивних наслідках процесів глобалізації, які роблять весь світ „єдиним домом" — Космополісом.

Зафіксовано декілька науково-ідеологічних підходів до здійснення світової політики, яка змінює конфігурацію світового порядку.

- неідеалістична концепція І. Канта, згідно із якою світова, внутрішня і зовнішня політика держав, що утворюють світовий порядок, має здійснюватись на основі дотримання моральних принципів, особливо принципів поваги прав і свобод людини та суверенності держав;

- реалістична політика (Є. Кар, Г. Моргентау) виходить з необхідності зважати на встановлення такого необхідного балансу сил на міжнародній арені, який унеможливлює взаємні експансії та агресії з огляду на взаємну небезпеку поразки у воєнно-політичних конфліктах;

- неореалізм - це такий погляд на систему міжнародних відносин, коли силові дії держав мають обмежуватись структурними та інституціональними змінами — реагуванням сил ООН, створенням міжнародних комісій типу Гаазького трибуналу по злочинам у колишній Югославії, Руанді (Дж. Бертон вказує, що міжнародні відносини є тонким павутинням і їх слід регулювати тепер більш тонко, ніж у минулому XX столітті).

- плюралістична модель заснована на тому, що міжнародні відносини сьогодні формуються на основі більшої сукупності факторів, ніж це відбувалось дотепер, атому принцип міжнародного суверенітету слід замінити більш скромним поняттям "незалежно діючих політичних структур". Плюралізм у відношенні до міжнародної політики дозволив зрозуміти, що сила, влада, вплив у міжнародній політиці розпорошені у сучасному світі, тому рух до все більшої інтеграції та координації зовнішньополітичних зусиль стає домінантним у новому столітті.

Зауважимо, що у реальній практиці перехід від однієї концепції до іншої у міжнародних відносинах відбувається швидко — впливовий часопис „Financial Tunes" вказує, що до Росії у новий період історії слід західним країнам підходити не з позицій критики за порушення прав людини та утиски демократії, а з реалістичних позицій ставлення до потужної світової держави з новим поколінням ракетно-ядерної зброї.

Регіональна політика як напрямок координації міжнародної політики держав континенту (субрегіону) останнім часом все більше привертає до себе увагу. Вона носить більш конкретно-історичний характер, ніж світова, може значно відходити від загального річища. Так, у Латинській Америці під проводом президентів Венесуели Уго Чавеса, Нікарагуа Данієла Ортегі, лідера Куби Фіделя Кастро формується ліворадикальна політика протистояння експансіонізму та гегемонізму США. Регіональна політика на Далекому Сході сьогодні визначається все більшим співробітництвом, кооперацією Росії та Китаю, дією зростаючого Японського чинника знов -таки, однією з метою яких є противага впливу США.

Особливістю воєнної політики полягає у тому, що вона є синтетичною галуззю і входить частиною змісту у всі перераховані види і типи політики, маючи водночас притаманний тільки їй зміст. З формально-логічної точки зору воєнна політика, мабуть що, більшою частиною входить у зовнішню політику.

Проблемними питаннями при визначенні засад воєнної політики згідно із вище заявлених зв'язків її з усіма іншими видами політики є знаходження балансу між мирними силовими та суто військовими засобами зовнішньої політики у сучасному багатополярному світі. Ще одним проблемним питанням у проблемі сучасної зовнішньої політики є міра її самостійності, бо часто-густо „маленькі" країни вимушені йти у фарватері зовнішньої політики так званих "великих" держав.

Таким чином, політика є складний структурований соціальний феномен, пов'язаний з регуляцією всіх суспільних відносин на основі влади, розпорядження, керівництва, силового примусу. Суб'єктом політики виступають як окремі лідери, вожді, так і впливові соціальні сили, держави, групи держав (коаліції), світова співдружність. Відносно ролі політики у суспільному житті слід вказати - політика виконує роль регулятора суспільних відносин на основі встановлення відносин підпорядкування.

ВИСНОВКИ


1. Політика є одна з важливіших суспільних сфер, пов'язаних зі здобуттям та використанням влади і вона має властивість включати у свою сферу впливу всі сторони суспільного та приватного життя, зокрема, економіку, право, мораль, культуру, війну та мир.

2. До основних типів політики відносяться політика з позиції сили, "реалістична" політика, а видами політики можуть бути внутрішня, зовнішня, світова, регіональна тощо.

3. В структурі загальнодержавної політики воєнній політиці відведена роль координації всіх зусиль держави і громадянського суспільства в сфері захисту оборони, вона певним чином протистоїть безладдю та боротьбі між гілками влади за пріоритети у внутрішній та зовнішній політиці.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ:

1. Назвіть атрибути політики та дайте визначення політики.

2. В яких ситуаціях людина стає активним суб'єктом політики?

3. Які взаємини між політикою та владою?

4. Розкрийте особливості кожного типу і виду політики.

5. Які можна навести визначення політики з історії політологічної думки ?

6. Визначте найбільш адекватне визначення Політичної влади щодо ситуації в Україні.

7. Хто з перерахованих суб'єктів соціальної структури суспільства не може претендувати на статус політичного суб'єкта: мафія, профспілки, транснаціональні компанії, еліта, трудящі маси.

8. Якою є структура політики держави?

9. Охарактеризуйте основні концепції ведення світової політики.

10. Чи є особлива регіональна політика у об'єднаної Європи?

ЛІТЕРАТУРА:

1. Єндрю Хейвуд. Политология. Второе изд. Пер. с англ.- М., 2005.

2. Конституція України. — К, 1996.

3. Политология: Учебник для вузов / Под ред. Проф. В. Лавриненко. - М., 2002.

4. Политология: Хрестоматия. - Спб., 2006.

5. Політологічний енциклопедичний словник. - К., 1997.- С. 258.

6. Політологічний енциклопедичний словник. - К., 2005.

7. Рудич. Ф. М. Політологія. Курс лекцій. - К., 2004.

8. С.Г. Рябов, М.В, Томенко. Основи теорії політики. — К., 1995.

9. Цюрупа М.В., Ясижька В. С. та інші. Основи загальної та воєнної політології. - К: НАОУ, 2007.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


Тема 2.4. Політика як суспільно-історичне явище: типологія, структура і зміст
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации