Цюрупа М.В., Ясинська B.C. Основи сучасної політології - файл n1.doc

приобрести
Цюрупа М.В., Ясинська B.C. Основи сучасної політології
скачать (1776.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc1777kb.15.09.2012 18:19скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ другий. ПОЛІТИКА ТА ЇЇ ФУНКЦІОНУВАННЯ В СТРУКТУРІ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА

Тема 2.3. Політичне буття суспільства

2.3.1. Політичне буття як наявний спектр політичних реалій, тенденцій і перспектив, його структура і зміст


У першому питанні теми відзначимо, що відтепер потрібні певні методологічні новації для того, щоб розкрити видимі та утаємничені аспекти політичного буття, яке за радянських часів, як вважалось у суспільних науках, не мало статусу "реального" буття. Реальний статус буття мали лише матеріальні економічні відносини, а політичні процеси серед інших ідеальних відносились до так званих "похідних", до надбудовних явищ, до вторинних, що повністю залежали від перших, матеріальних відносин.

Примарність політичного буття намагались стверджувати і політологи західної течії політичної думки вже з інших методологічних позицій. Так німецький теоретик політики М. Хеттіх вказує: "Можна навіть сказати, що ніякої політичної реальності не існує взагалі і що політичне радше привноситься людьми у соціальну реальність", бо вона, начебто, існує у вигляді обговорення владних відносин. На нашу думку, у цьому ставленні до політики абсолютизується суб'єктивність політики, бо її об'єктивна сторона випливає з реальності владних взаємин на рівні великих соціальних груп і держав. Крім того, концепція "політичного ідеалізму" виходить з того, що в основі політики покладені моральні, ідеальні мотиви з метою покращити існуючий стан відносин.

Представники марксистської парадигми політичного мислення заперечували реальність політичного буття з інших методологічних позицій, ніж прибічники "політичного ідеалізму".

К. Маркс та Ф. Єнгельсу "Німецькій ідеології" зауважували, шоу надбудовних явищах — у політиці, культурі, моралі, мистецтві відсутня власна історія, бо люди, які розвивають матеріальне виробництво, виробничі відносини і матеріальне спілкування (матеріальні засади історії) розвивають тим самим своє мислення і відповідно змінюють вищезгадані продукти мислення (культуру, ідеологію, зрештою - політику).

Стосовно нової методології політично-правових явиш має сенс звернутись до дослідження українського правника О. Мережко, у якому серед інших методів дослідження політично-правової сфери окремо виділено "політико-орієнтований підхід". Згідно останнього, "життям права є боротьба, боротьба націй, державної влади, класів, груп інтересів та індивідів", а тому і політичне життя є наскрізь боротьба. Трансформуючи цю ідею у політичні доктрини та концепції, будемо зважати на боротьбу і у царині ідей, політичних доктрин, можливо, ще більш запеклу, ніж у практичних політичних відносинах.

Іншою методологічною новацією слід вважати намагання дослідити мереживо суспільних відносин, де на поверхні кидається в очі вертикальна владна лінія, тоді як інші "горизонтальні" зв'язки, приховані і суттєві, ігнорувались.

Відтепер найважливішим завданням політичної теорії в новітній час, справедливо вказує сучасний російський політолог А. С. Панарін, постає реабілітація житійного статусу політики, розкриття її незалежного, подеколи від бажань мільйонів людей, фактичного реального життя. Цей буттєвий статус політики влучно охарактеризував німецький політичний мислитель Макс Вебер: коли ми не цікавимось політикою, вона цікавиться нами і тоді хиттю-мимохиттю ми відчуємо реальність політики, її вельми докучливе буття. Коли вказують, що в Україні люди втомились від політики, то це доволі точне визначення вищезгаданого не привабливого, однак невідворотного політичного буття.

Ліон Фейхвангер у романі "Вигнання" показав у літературно-художній формі, як головний герой роману намагався позбутись всеохоплюючого впливу агресивної фашистської політики на власне приватне буття, що проходило у нього, у німця, в Парижі, однак і у еміграції це було неможливо.

Буття—одна з фундаментальних, доволі складних категорій філософії, яка позначає безпосередню дійсність багатоплановим чином:

• воно виступає як синонім існування ("політика є, тобто, реально, насправді існує"),

• як роздвоєна на не співпадаючі на явище і сутність реальність ("влада явлена нам у діяльності владних структур держави, а сутність її скрита, прихована, начебто вона знаходиться у "чорному ящику"),

• як протилежність ідеальній свідомості ("реальне, фактичне, матеріальне" політичне буття протистоїть політичній свідомості, особливо спеціально розробленим задля омани мас політичним міфам і міфологемам, які не мають відношення до дійсності, а створенні заради народження суспільних ілюзій).

Із загально-філософських настанов щодо смислу категорії буття ми виокремили ті положення, що мають методологічне значення для розкриття змісту і форм політичного буття:

• Форми та рівні буття не зводяться одна до одної, тобто буття живої і не живої природи, окремої людини та суспільства, економіки і

політики відбувається за різними законами, здійснюються за різними сценаріями і не випливають одне з одного;

* Відзначено три головні модуси (різновиди) буття — можливість, дійсність, необхідність, домінантною серед яких виступає дійсність як " тут і тепер";

* Буття людини і суспільства проявляється перш за все у вільному виборі можливостей (Сартр). Політика не існує там, де діє жорстка "суспільна необхідність", яка не залишає місця прояву активності, де результат політичних процесів відомий і навіть зрозумілий та прояснений передчасно.

Виходячи з вищезазначених положень, можна визначити політичне буття як сукупність всіх проявів вільної людської діяльності в сфері політики, яка існує у формі політичних відносин, влади, діяльності політичних інститутів, політичних лідерів, вона проявляється у вигляді політичних процесів і особливих станів, таких як війна, політична боротьба, воєнно-політичні конфлікти, заколоти, демонстрації, вибори, лобіювання, бунти.

Зауважимо, що у більшості підручників в Україні питання політичного буття або не розглядається взагалі, або його торкаються лише побіжно у контексті політичної реальності.

Загальну характеристику політичного буття особистості на тлі його відмінностей від інших форм суспільного буття у літературно-художній формі надав письменник М. Латишев — це яскраве, різке, засноване на динамічних зіткненнях та контрастах буття, на відмінну від буття споглядально-філософського відношення до світу. Мовилось про реальне буття-життя письменників колишнього СРСР, що були засуджені за політичними мотивами та відбували покарання. Вони по-різному облаштовували своє тюремне "буття" — філософське у Ю. Домбровського, політичне у О. Солженіцина та Левка Лук'яненка, своє приватне у інших.

До феноменів, до видимих, але не завжди прояснених (експлікованих) форм політичного буття ми відносимо:

* Політичні явища

* Політичну боротьбу у всіх формах

* Політичний вплив

• Політичні дії

• Політичну свідомість

• Політичний вибір

• Політичну модернізацію

• Політичну ситуацію

• Політичний розвиток

• Політичну символіку

Одним з найбільш загальних понять, які виражають динамічність політичного буття, є політичний процес—це сукупність усіх змін, які відбуваються у бутті політичних інститутів та їх відносин, взаємин держави і суспільства, у функціонуванні політики як цілого.

Нормальний політичний процес відбувається за умов, коли на більшості його етапів політична система функціонує у звичайному режимі, структура інститутів влади та основний зміст звичайних і протестних форм діяльності не змінюється. Такий стан є основою політичної стабільності — бажаний стан для багатьох владних кіл. Реформування політичних відносин — такий особливий вид політичного процесу, коли при збереженні основи соціально-політичного устрою, відбуваються часткові зміни у політичному житті, у дотриманні усталених норм і традицій. Деструктивні політичні процеси, за визначенням відомого російського політолога початку XX століття Бориса Струве, є основою занепаду, загибелі, регресивної метаморфози політики. Вони пов'язані з бунтами, насильницькими революціями, заколотами, громадянськими війнами, акціями громадянської непокори тощо.

До найбільш виразних форм політичного буття ми маємо всі підстави віднести, перш за все, політичну боротьбу у контексті аналізу поточної політики.

Політична боротьба — це більш широке за змістом поняття, ніж війни та політичні конфлікти, і вона складається з таких форм політичної діяльності, у яких на перший план виходять аспекти протиборства та протистояння різних соціальних сил та їх політичних організацій. Громадянам України останніх років добре відоме це політичне явище, яке ніяк не поступиться конструктивному політичному діалогу різних гілок влади та роботі по врядуванню "розколотою" державою. Так, політична боротьба щодо конституційної реформи 2004 -2007 рр., навколо статусу Кабінету Міністрів України, повноважень Президента, утому числі й у сфері національної безпеки, зрештою дійшла до Конституційного Суду та вилилась у дострокові парламентські вибори. Відсутність консолідованості політичних сил і загострення політичної боротьби ми не можемо вважати позитивним явищем, хоча прибічники "конструктивно-функціонального конфлікту" (Л. Козер) стверджують інше. Недарма у Священному Корані вустами Пророка нагадувалось про горе народам, коли "різноголосять партії серед них".

У відносно мирних формах протистояння у Франції впродовж 2005 -2007 років, коли відбувалися масові виступи французів — емігрантів зі Сходу та Африки, проявився високий рівень насильства, що спонукало уряд Французької республіки спеціально розглянути заходи по гамуванню насильства силами поліції, жандармерії, підрозділами інших силових структур. У Парижі та його околицях було спалено не менше 9 тисяч машин. Таким чином, між мирними та насильницькими формами діяльності у реальному політичному процесі — бутті граничні межі доволі умовні, як так звана "тонка червона лінія" між війною і миром, як колись вказував американський письменник Норман Мейлер.

Зауважимо, що деякі одіозні фігури в історії XX століття перебільшували значення політичної боротьби та їх особистого внеску у перебіг між партійної боротьби (Л. Троцький, А. Розенберг, А. Гітлер та ін.) У останнього сама назва твору "Моя боротьба" підкреслює головне для політичної діяльності лідера націонал-соціалістичної партії та фюрера.

Політичні конфлікти складають важливий момент політичної реальності і вищий щабель розвитку політичної боротьби. Останнім часом все частіше береться до уваги слушна думка західних мислителів (Р. Дарендорф, Л. Козер, Р. Коллінз) щодо "буденності", нездоланності соціальних конфліктів та їх позитивної (стимулюючої) ролі у розвитку окремих сфер суспільства.

Стосовно такої ж ролі політичних конфліктів навряд чи можна однозначно стверджувати, адже вони певним чином послабляють єдність влади — недарма кардинал Мазаріні, непересічний французький політичний мислитель достатньо високого рівня, у Новий час вдало користувався конфліктом між королівською владою та аристократією, тому він у вигідних для нього конфліктних владних умовах фактично правив державою'.

У сучасній політичній науці відносно стимулюючої чи руйнівної ролі політичних конфліктів існує думка, що слід поділяти їх на такі, що "виходять за межі існуючої політичної системи" та на ті, що не виходять на згадані рубежі руйнації системи. Альтернативою політичним конфліктам вважають політичну стабільність — стан політичної системи, якому притаманні стійкість, єдність, цілісність, здатність до розвитку, ефективного управління та конструктивності. На наш погляд, конфлікти у царині політики явище буденне, звичайне. А одне із завдань (функцій) політики якраз полягає у раціональному вирішенні конфліктів, особливо у міжнародних відносинах.

Політичний конфлікт, - справедливо вказує Б. Парахонський, - відрізняється від інших видів конфлікту тим, що прямо ставить питання про владу, про відносини панування та підкорення, про порядок розподілу влади між різними центрами сил. Зауважимо, що конфлікти для політичної сфери є тому повсякденним явищем, що вони віддзеркалюють боротьбу політичних сил за утримання або завоювання влади і відтворюються у різних Формах від мирних зборів, демонстрацій та маніфестацій до громадянських чи повномасштабних міждержавних війн. Політичний конфлікт не виникає навколо другорядних проблем — як правило, "яблуком розбрату" стає питання: кому будуть належати вершини влади, хто буде здійснювати панування.

Політичні конфлікти мають два основних різновиди — конфлікт масових "некерованих емоцій" та конфлікт між політичними інститутами. Для політичних конфліктів "некерованих масових емоцій" характерним є прихованість для пересічних учасників істинних, глибоких причин виникнення конфлікту, непередбачуваність подій і самого перебігу боротьби, тому конфлікти можуть трансформуватись в суспільні ексцеси, включно до масових заворушень, погромів, бунтів великого масштабу. Дослідники політичної діяльності колишнього президента Бориса Єльцина вказують, що той імпульсивно, спонтанно взяв участь у мітингу протесту проти путчистів 19 серпня 1991 року (виступ з башти танку) і несподівано для нього самого здобув величезну підтримку "вулиці". Раніше, до початку Другої світової війни лідери фашистської партії Німеччини також вважали, зокрема, що для політичного успіху "слід завоювати вулицю".

Крім того, у політичних конфліктах "некерованих емоцій" масам притаманна несподівана зміна настроїв та відношень до дій політичних лідерів і еліти. Інколи держава застосовує збройну силу (внутрішні війська) для угамування конфлікту "некерованих емоцій" мас, інколи народні маси самі скидали застарілі, віджилі політичні форми життя, перетягуючи на свою сторону військо. Після президентських виборів у грудні 2007 року у Кенії, коли переможцем було оголошено колишнього президента Кібаку, більше місяця не вщухали "некеровані емоції" противників новообраного президента, число жертв у цій одній зі стабільних країн Африки перевищило 800 осіб.

Конфлікт політичних інститутів відображає суперечність різних владних структур на основі прагнення до якомога більшої повноти влади і його можна вирішувати також у інституціональному плані — створенням нових, модернізацією або ліквідацією старих конфліктогенних політичних установ, організацій, особливо, політичних партій і рухів. За часи становлення демократичних інститутів у Великій Британії таким конфліктуючими інституціями були королівська влада та з іншого боку парламент: перемога сил парламенту на чолі з Олівером Кромвелем та позбавлення трону короля-католика назавжди зміцнили інститут англійського парламентаризму та визначили й дотепер обмежене значення королівської монаршої влади.

Намагання структур політичної влади в сучасній Україні затвердити "Закон про політичні партії", "Про кабінет міністрів" слід розглядати позитивно в смислі гамування політичних інституціональних конфліктів.

Водночас конфлікти у політичній сфері можуть розглядатись як різновид політичної діяльності, свободу якої держава гарантує (стаття 15 Конституції України 1996 року).

Російські політологи визначають політичний конфлікт як зіткнення суб'єктів політики у їх взаємних прагненнях реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані з досягненням влади чи її перерозподілом, а також із зміною їх статусу в суспільстві.

До специфічних рис політичних конфліктів ними віднесено:

- відкритий характер та вираз зіткнення корінних інтересів;

- публічність та апеляція до мас (а не до професійних політиків) з метою їх активної мобілізації для підтримки;

- підвищена частота політичних конфліктів прояву у порівнянні з конфліктами у інших сферах життя;

- всезагальна значущість, бо яким би не частковим чи начебто віддаленим від приватних інтересів був конфлікт, його завершення або розв'язання сприймається на державному рівні; нагадаємо, що при вирішенні питання щодо прийому у НАТО від держави-кандидата вимагається відсутність незавершених конфліктів з іншими членами Альянсу;

- існування можливості використання силових засобів при розв'язанні конфліктів, хоча цю можливість часто переоцінюють: так, колишній міністр оборони України А. Кузьмук у інтерв'ю відомому часопису казав відносно конфлікту української влади навесні 2007 року: "Якщо почнеться кровопролиття, воно охопить всю крашу...у кожного військового, у кожного громадянина, образно кажучи, мають бути перед очима чоботи миротворців, котрі прийдуть на нашу землю у випадку чого...".2 Ми ж ще раз наголошуємо на існуванні лише однієї з можливостей звернення до силових засобів розв'язання політичних конфліктів, бо існують інші можливості та традиції застосування правових та інституціональних засобів примирення, у тому числі міжнародного посередництва.

- Різний креативный момент у політичних конфліктах вертикального та горизонтального типів, мається н? увазі, що перші мають перс важно дестабілізуючий характер, а другі - здебільше зміцнюючий владу у систему характер.

Останнім часом увагу науковців-політологів притягує проблема асиметричних воєнно-політичних конфліктів, центральну ланку якої складають певні особливості протиборства між державними силовими структурами та озброєними повстанцями, терористичними організаціями, воєнно-політична та економічна потуга яких, зрозуміло, що поступається державним структурам. Саме поняття "асиметричного конфлікту" означає, що протиборчі сили явно неоднакові за потужністю - на одній стороні могутність держави -з її силовими інституціями, а на іншій стороні — повстанці, партизани, самодіяльні організації тощо. їх особливостями являються:

* застосування слабшою стороною будь-якої зброї, у тому числі забороненою правом війни;

* намагання вразити не важливі, а найбільш вразливі з точки зору громадськості об'єкти;

* метою нападу стають не тільки військові цілі, але й економічні, політичні, культурні центри;

* конфлікти мають загрозливу перспективу об'єднувати сили, що протистоять цивілізованим державам глобалізованого світу — це групи наркоділків, торговців зброєю, ісламських екстремістів, організована злочинність, які стають більш витонченими, використовують інформаційні технології XXI століття.

* вони мають значний психологічний вплив на населення;

* асиметричними конфліктами відтепер вважаються напади партизан, повстанців на збройні сили держави та їх інституції з використанням нелегітимними силами кібернетичних, хімічних, бактеріологічних атак, атак „XXI" століття.

На 62 Генеральній сесії ООН було актуалізовано питання "заморожених" конфліктів, яких на території країн СНД принаймні чотири, три з котрих поблизу кордонів України: Придністровський, Абхазький, Південно-Осетинський. Вони мають небезпечний конфліктогенний потенціал. Політичний смисл цих "заморожених" конфліктів полягає у тому, що вони можуть бути "активовані" у певний час з тим, щоб дестабілізувати обстановку у регіоні.

Політична діяльність є одним із різновидів соціальної практики, що спрямована на перетворення соціально-економічних і політичних аспектів буття, вона є одним з самих яскравих проявів активного компоненту політичного буття і проходить у двох основних формах: мирній та немирній (насильницькій). Політична діяльність відрізняється від інших видів соціальної практики тим, що спрямована, сконцентрована на завоюванні, утриманні або на зміні (поваленні) влади і включає:

- розробку, обґрунтування та формулювання цілей політики;

- вибір адекватних засобів досягнення цілей;

- процес використання обраних засобів і форм діяльності; мобілізація та спрямування дій мас;

- продовження активності на основі досягнутих результатів попередньої діяльності.

У зарубіжній політичній літературі проблема політичної діяльності розглядається, як правило, доволі вузько - як діяльність органів політичної (законодавчої та виконавчої) влади. Для успішності останньої, на думку Е. Хейвуда, потрібні достатній конституційний статус і авторитет владних органів, їх реальна політична незалежність, справжні дії на відміну від "говорильні".1

На наш погляд, у новому столітті, влучно названому лідером лівійської революції М. Каддафі "ерою мас", слід більше уваги приділяти політичній діяльності народу, вірніше політичній самодіяльності мас, без якої неможлива справжня демократія та створення громадянського суспільства.

Політика є форма суспільної та індивідуальної діяльності та самодіяльності, активності й творчості у царині владних відносин, а влада — це центральна ланка у низці політичних явищ та мета діяльності.

Таким чином, політично-владне буття проявляється у безперервному симетричному та асиметричному впливі на людину в державі. Слід мати на увазі багатоплановість влади, наявність у ній явної та скритої сторін, так би мовити, "матеріальної" та духовної сторін. Сучасний вимір політичної влади виходить з того, що духовну владу над людиною повинні мати суспільно значущі соціально-політичні реальні цілі, а не відданість та подекуди сліпа віра харизматичним лідерам, які ведуть політично недостатньо розвинені маси у царину нездійсненних (утопічних) або небезпечних ідеалів. У зв'язку з винятковою важливістю проблеми політичної влади вона розглядається у наступному питанні лекції.

2.3.2. Політична влада - вища політична реальність. Влада та безвладдя, способи здійснення влади


Друге питання теми присвячено дослідженню феномену політичної влади, яка, на наш погляд, містить у собі ознаки найвищої фактичної могутності, найбільшої реальності буття, до того ж влада тісно пов'язана з застосуванням сили задля збільшення могутності самої ж влади. Французький політичний революційний діяч і мислитель Максиміліан Робесп'єр вказував, що "війна завжди є першим бажанням могутнього (потужного у владному відношенні) уряду, який бажає стати ще більш потужним". На наш погляд, влада є феномен гіперреальності, бо вона в соціумі перетворює буття в небуття і навпаки. За її допомогою політичні лідери уходять в небуття і повертаються з нього, так неодноразово робив політичні метаморфози . китайський діяч, прибічник "модернізації" Китаю Дєн Сяопін.

Дослідники політичної історії та феномену влади Йосипа Сталіна вказували, як політичного влада цього, одного з найбільш брутальних диктаторів XX століття, перетворювала його самого з одного з самих непомітних партійних функціонерів у най могутнішу людину величезної держави, а його найближчих друзів - у "ворогів народу". Але далі катів цих "ворогів", переважно безвинних людей,—Ягоду, Єжова, Абакумова та багатьох інших керівників каральних органів безмежна влада перетворювала самих в нових "ворогів" після фізичного знищення "ворогів народу" першої хвилі. Причому звинувачення у "підривній діяльності" були самими фантастичними, надзвичайно нереальними, як-то: намагання Ягоди отруїти Єжова шторами, просоченими ртуттю, що аніяк фізично (хімічно) неможливо.

Методологічною вказівкою при політологічному аналізі проблем влади виступає апріорне розуміння як:

A) множинності проявів влади у суспільних, групових та міжособистісних відносинах і відповідно необхідності з'ясування специфіки кожного виду влади—економічної, політичної, релігійної, військової, моральної, сімейної. Характерним є випадок з засудженням ігуменьї Мітрофанії у судовій практиці відомого російського правника А. Коні, коли перша просила визначити їй місце перебування під вартою саме тюрму, а не монастир Москви з іншою ігуменьєю, з її нестерпною владою жінки-монахині.

Б) встановлення того факту, що політичній владі належить вирішальна роль у регуляції всієї системи відносин, тому найбільшим злом для суспільства є політичне безвладдя.

B) розуміння влади керівника державного підприємства (установи) над підлеглими як різновиду державної влади, переданої особистості начальника державою через державну організацію і включеної у специфічну систему особливих службових, владних відносин у колективі.

Так само як і політика, влада - багатопланове явище, тому у сучасній науковій літературі вона розглядається у різних аспектах. Це:

1. відносини розпорядження, командування і підпорядкування у . суспільній групі чи державі або у спільноті більш широкого масштабу;

2. вольовий момент відносин, який виражається у здатності одного (володаря) нав'язати свою волю іншим та примусити їх виконувати ці вольові настанови, тому у політичному житті України ми часто зустрічаємось з терміном "політична воля" певних соціальних сил в смислі її наявності або відсутності;

3. влада є соціальний інститут, який є способом організації порядку та управління, здебільшого це держава, яка здатна забезпечити координацію та установлений порядок у суспільних відносинах.

У концептуальному плані існують також декілька цілісних пояснень феномену політичної влади.

Біховіористське трактування влади наближене до "вольового" її розуміння у тих вчених (Фр. Ніцше, Б. Скіннер), які визначають владу як певний тип поведінки людини, де прагнення влади складає невід'ємний елемент людської екзистенції, специфічних якостей характеру. Найліпше всього цей момент виражений у ніцшеанській тезі "Жадоба до влади", яка притаманна тільки аристократам духу, у той час як простий люд, демос, позбавлений такого вищого прояву духу і здатний лише до покори владі. Дух "лева" воює з духом "дракона", - пише Ніцше, - "Ти повинен — називається великий дракон, - дух лева каже: "Я хочу".

Інструменталістське трактування влади засновано на розумінні влади як специфічного най могутнішого засобу, яким користуються для домінування (володарюванні) у конкретному типі суспільства. Так, у XXI столітті, на думку Олвіна Тоффлера, базовими інструментами самої влади стають сила, багатство, знання. В інформаційному суспільстві знання, яке необґрунтовано часто ототожнюється з сукупністю інформації, стає домінуючим моментом влади і недарма влада намагається маніпулювати знанням. Так колись брахмани у Стародавній Індії обґрунтовували своє право на правління наявністю лише у них особливого сакрального, священного знання.

Аналітики з НАТО неоднозначно ставляться до позитивної оцінки інформаційного чинника влади, адже громадськості стають відомими не тільки оборонні бюджети країн і секретні статті у ньому, але і шляхи (місця перебування) політичних та військових лідерів.

Структуралістське тлумачення влади виходить з того, що між керівником та підлеглим існує ієрархія відносин, які можна упорядкувати — структуру вати за допомогою відносин володарювання.

Примітка: ми хотіли б застерегти від спрощеного розуміння владних відносин, що інколи проявляється у міркуваннях деяких авторитетних укладачів підручників: так, Ендрю Хейвуд вказує на такий приклад визначення влади: „ Влада проявляється у тому випадку, коли А примушує зробити те, чого б у будь-якому іншому випадку не робив би".

Владні відносини у будь-якій сфері об'єктивують потребу впорядкування, структурування відносин з метою здійснення керівництва. В. Ленін у полеміці з російським ліберальним мислителем серед марксистів. Струве доречно вказував, що "примусова влада є у кожному людському співжитті", вона не обов'язково існує лише у державі. На наш погляд, владні відносини виникають із взаємин суб'єктів, коли деякі з них мають явно виражений вольовий потенціал і намагання його реалізувати, а владу перебирає той, хто може підкріпити цей потенціал реальною силою. В історії людства бували політичні керівники, що не бажали чи не могли користуватись владою, добровільно зрікались від неї, бо влада є водночас і великий психологічний тягар. Так, зречення від монаршого престолу останнього російського імператора Миколи Другого засуджувалось світськими колами і Церквою. Таким чином, владні відносини не вичерпуються суб'єктивістським бажанням (не бажанням), а мають об'єктивне підґрунтя реалізації суспільної потреби у впорядкуванні всієї системи відносин.

Політична влада, як різновид суспільної влади, вирізняється від інших видів тим, що вона спирається на потужні важелі - примус, легітимність, авторитет, суспільну згоду і здійснюється спеціальним, відокремленим від більшої частини населення інститутом, апаратом влади — державним апаратом - чиновниками, урядовцями.

Ґенеза політичної влади нерозривно пов'язана з виникненням держави, встановленням і закріпленням економічної нерівності, соціальної диференціації первинного однорідного суспільства. Силовий аспект у ґенезі влади виявляється утому, що одноосібні вожді, які замінили собою колегіум старійшин, оточили себе військовими дружинами, перебрали функції керівництва і спочатку спирались на прямий примус. У подальшому за підтримки священників відбувається сакралізація влади — вона оголошується священною і передбачає появу нових характеристик:

- вождь, крім владних повноважень над племенем, наділяється ще й магічною силою;

- запроваджується культове шанування вождів, особливо померлих;

- вождь, окрім владних дій та управлінських функцій починає виконувати ритуальні, релігійно-магічні функції;

- вождь як людина де-персоналізується та перетворюється у символ, а влада оголошується божественною.

- сакралізація влади не уходить остаточно у історію, а залишається важливим чинником підтримки вождів при тоталітарному режимі - вони оголошуються непогрішними "для всіх часів і народів".

Однак сакралізація, незважаючи на її начебто потойбічний характер, не стає на заваді удосконаленню реального владного апарату — вперше уявляється адміністрація як центральний апарат влади, регіональні правителі, які також починають виконувати соціально-економічні, управлінські та посередницькі функції.

Владу справедливо вважають центральною категорією політичної науки, адже вона пов'язує у цілісну низку понять похідних термінів від неї: Різновиди влади - автократія (самовладдя), демократія (влада народу), олігархія (влада багатіїв). Як ми помітили, грецька мова має два відповідника українському слову "влада" - "кратос" та "архє". У подальшому при розгляді форм політичної влади ми зможемо визначати їх специфіку навіть по еллінському походженню слова - демократія - влада народу, демосу, охлократія — влада натовпу (охлос — натовп) або анархія — заперечення доцільності державної влади (частка "а" - заперечення), або тимократія (влада людей, які перебрали її завдячуючи військовим подвигам, звитязі), аристократія - влада знатних людей за походженням.

Енциклопедичні видання подають такі визначення влади — це здатність і можливість здійснювати свою волю, чинити вирішальний вплив на діяльність і поведінку людей за допомогою авторитету, права, силових засобів насильства. На нашу думку, таке, в основному прийнятне визначення, слід доповнити наступними моментами.

По-перше, влада у контексті політичного буття суспільства є не тільки здатність і можливість, а реальний повсякденний вплив, скоріше тиск владних структур на життя суспільства і кожної окремої людини. Цей момент виключно влучно показав у літературно-художній формі Франц Кафка в романі "Замок", який уособлював собою анонімну державну владу. Австрійський письменник пише, що кожен момент приватного життя людей безперервно контролюється Замком. Головний герой роману Йожеф К. звикається з бездоганно організованою владною структурою, що нікому невидима і яка "захищала від імені далеких і невидимих господ свої так само далекі і невидимі справи". Водночас Замок здійснює повсякденний безперервний і нездоланний контроль за кожним кроком героя роману Йожефа К. Влада являє свій вплив, свою нездоланну силу скрізь у суспільному та приватному житті.

По-друге, владні відносини завжди асиметричні, бо суб'єкт і об'єкт владних відносин мають нерівні можливості, різні повноваження, тут діє з боку суб'єкта так званий ресурс влади, що включає економічні, правові, соціокультурні чинники тиску, а тому владні відносини - це відносини з одного боку панування, а з іншого - підкорення.

По-третє, наявність влади в руках керівних кіл чи окремих осіб не означає, що головні проблеми влади вирішені — влада завойована чи захоплена, чи передана з рук в руки при спадкуванні влади. Постає питання легітимізації влади—тобто наскільки вона є законною, визнаною в очах народу, прийнята більшістю суспільства, чи схвалена вона суспільною мораллю.

Легітимність у самому широкому смислі - засвідчення або доведення законності та обґрунтованості соціально значущих дій через звернення до певних норм, чинних законів чи звичаїв, які є визнаними у суспільстві, Легітимізація політичної влади є не тільки складним аспектом, але і нагальним. Так, влада невизнаної республіки Придністров'я має намір поблизу кордонів України вести особливу політику — зокрема пролонгувати термін розташування російських миротворчих підрозділів невідомо на яких підставах. Політична невизначеність, нелегітимність існуючої влади Придністров'я зафіксована і у міжнародному масштабі. Завершення політичної кризи в Україні весни —літа 2007 року у вирішальний мірі залежало від визнання легітимності указів Президента, розпоряджень Кабінету Міністрів, законопроектів Верховної Ради, бо зазначені органи верховної влади в Україні звинувачували одна одну у незаконності, а значить і у нелегітимності прийнятних взаємо суперечливих рішень.

Українські дослідники небезпідставно вважають, що основою для легітимізації політичної влади є так званий всезагальний інтерес.

Американський політолог Д. Істон розглядає легітимність декількох різновидів: ідеологічну, в основі якої лежить впевненість індивідів у цінності того чи іншого політичного режиму, структурну, яка спирається на норми і механізми владного апарату, персональну, пов'язану з вірою індивіда у харизматичні якості особистості політичного лідера.

Всезагальний інтерес при навіть значному розшаруванні суспільства (соціально неоднорідне суспільство) існує у реальності, у дійсності як взаємна залежність індивідів (Маркс К., Єнгельс), яка і дозволяє владі саморозпоряджатись у спільних інтересах. У новому столітті всезагальний інтерес, який об'єднує людей, є імперативом політики — це безпека, добробут, свобода, принципова єдність людського роду, хоча такі роздуми і абстрактні поняття не відміняють всезагальні принципи демократичних процедур і форм здійснення влади у кожній державі.

Засновник поняття "легітимація" Макс Вебер вважав, що всезагальний інтерес є основа легітимації, а його зміст - "слугувати цілям національним чи загальнолюдським, соціальним та етичним чи культурним, світським чи релігійним'' має доповнюватись вірою у законність публічної влади. А влада, таким чином, має раціональне підґрунтя - як необхідність для впорядкування та управління суспільством, так ірраціональну віру людей у її справедливість. Так, залишки ірраціональної віри старшого покоління у легітимність влади Й. Сталіна продовжують були елементом нашого політичного буття разом із символікою такої віри — з портретами на вітровому склі машин, з прапорами Леніна-Сталіна на демонстраціях з нагоди революційних дат.

З точки зору способу легітимізації Макс Вебер поділяв владу на 3 типи:

1 .Традиційна влада, яка в основу легітимності кладе звичай та традицію підкорення. Тобто, влада існувала завжди, це природний і вічний порядок підпорядкування. Формами традиційної влади виступали: патріархат (влада батьків), геронтократія (влада старійшин), династичне правління, прийняте у деяких арабських країнах. Зауважимо, що критик патерналізму Дж. Локк у дискусії з Філмером доречно запитував, чому слід підкорятись владі батька, а не матері? Малось на увазі знайти переваги легітимності влади батьків над материнською владою.

2. Харизматична влада засновується на особливих, надзвичайних владно-силових та психологічних якостях керівника, які виступають основою „суб'єктивної" легітимації. У Томаса Мора і Платона такими якостями мав бути Розум, у Ніцше та Шопенгауера ними були „Жадоба до влади".

3. Легітимна влада, визнана всім цивілізованим суспільством як така, що відповідає уявленням суспільства щодо її законності та вимогам демократизму.

По-четверте, важливо зрозуміти, що політична влада завжди спирається на реальну або потенційну збройну силу. Впровадження посади Віце-прем'єра у складі уряду по роботі з силовими структурами в Україні на початку 2007 року стало симптоматичним з огляду на те, що його функції полягають у налагодженні стосунків виконавчої гілки влади - Ради Міністрів з силовими інституціями держави. А от двічі колишній Голова РНБО В. Горбулін вважає, що саме сила у контексті державної влади не повинна бути розпорошеною, бо від цього залежить безпека держави.

По-п'яте, у сучасній політиці боротьба і завоювання влади не є основою проведення політики, важливішими для прогресивного розвитку суспільства є відносини співпраці, солідарності, координації зусиль, бо все це лише спосіб слугуванню загальній меті для суспільства - збереженню його життєздатності, сприяння розвиткові спільноти. На нашу думку, мету політики як всезагальному явищу у контексті "світової політики" вдалось виразити у Преамбулі до Статуту ООН: "Знову затвердити віру у основні права людини, у достоїнство та цінність людського життя, в рівноправ'я чоловіків та жінок, у рівність великих і малих націй, ...сприяти соціальному прогресові та покращенню умов життя при більшій свободі".1

Серед видів політичної влади ми вважаємо за необхідне розрізняти владу держави і партійну владу. Влада держави територіальна, універсальна, підтримана силовим апаратом та закріплена на законодавчому рівні. Партійна влада поширюється лише на членів партії та екстериторіальна.

У контексті політологічних проблем теорії влади важливо проаналізувати її антипод - політичне безвладдя або анархію.

У зв'язку з поставкою проблеми влада-безвладдя вкажемо, що у політичної історії Європи були періоди "міжцарювання" ("междуцарствия" рос. мовою) , оголошеного у Польщі шведським королем Карлом IX у період боротьби з російським царем Петром І, які слід кваліфікувати як розрив безперервної монаршої влади (дисконтуітет монархії). Це тимчасове безвладдя скоріш за все через персональні причини (Борис Годунов).

Термін "анархізм" походить від давньогрецького словосполучення, у якому заперечу вальна частка „а" передує „архє" - владі, тобто це безвладдя з принципових причин. Ще грецький мудрець з Елеі Зенон заперечував будь-яку форму державного примусу, виступаючи за вільну солідарну єдність громадян. Засади анархізму як політичної концепції були закладені у 40-х рр. XIX ст. П. Прудоном та М. Штірнером, а стала розвиненою доктрина анархізму у російських політичних діячів М. Бакуніна та П. Кропоткіна.

У П. Прудона в роботі "Що таке власність?" заперечувалася будь-яка політична боротьба і держава взагалі, які обмежують свободу. На його думку, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він характеризував всяку державність з її жорсткою владою як основне суспільне зло.

Теоретик російського анархізму М. Бакунін вважав, що революція повинна починатися зі "зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів", які так чи інакше виступають носіями влади. Це призведе до того, що держава не зможе існувати, розвалиться, і тоді общини оберуть своїх вождів, створять адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію, а влада буде належати всім громадянам. Розпорошена влада практично припиняє своє існування у політичному сенсі.

У праці "Сучасна наука і анархізм" російський революціонер-анархіст П. Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті "тримати в покорі інших і примушувати їх на себе працювати". Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, є виключно новочасним утворенням, бо людство сторіччями існувало без писаного законодавства із встановленням примусової влади за звичаями і традиціями. Влада заперечувалась ним як штучний, вигаданий примус.

В Україні у 20-х роках XX століття Нестор Махно намагався реалізувати доктрину анархізму і створив не тільки власну мережу сільських автономних комун, але й революційну-повстанську армію у південно-східних регіонах України.

В останні десятиріччя XX ст. активізація анархізму спостерігалась у Франції, ФРН, США, Голландії, у деяких інших країнах, головним чином у середовищі молоді. У 90-ті pp. XX ст. окремі анархістські організації відродилися в Росії, Україні, країнах СНД, але значного впливу вони ще не набули.

Певний інтерес для загальної політології представляє проблема поділу влади. З застереженнями відносно небезпеки концентрації влади виступали Ш.-Л. Монтеск'є („влада у одних руках - зло для суспільства"), лорд Актон — („абсолютна влада розбещує абсолютно"), американські просвітники — „батьки-засновники США", які розробили ідеї створення механізму та противаг між гілками влади.

Сучасне тлумачення принципу поділу влади передбачає не лише розмежування владних повноважень у державі, розподіл основних владних повноважень та функцій між різними управлінськими структурами, урівноваження їх повноважень та тісну взаємодію, а й розуміння його як фактору забезпечення ефективності влади, розвитку демократизму, організації роботи державного механізму з максимальною ефективністю.

Створення дієвої моделі поділу політичної влади на ґрунтовних теоретико-правових засадах з врахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду його реалізації в сучасній Україні є однією з провідних проблем політично-правової реформи, напрямки, зміст і доцільність якої обговорюється всіма політичними силами нашого суспільства, воно стало у центрі гострого конфлікту інтересів різних політичних сил.

Українські дослідники (В.Шаповал, О. Бульба) вважають, що є гостра необхідність встановлення теоретичних засад моделі поділу влади на конституційному рівні, на політично-консенсусному, на рівні окремих законів та заповнення тих прогалин, що утворились внаслідок незавершеного конституційного процесу.

За період роботи парламентської більшості Верховної Ради 5-го скликання, створеного з партії регіонів, КПУта СПУ, політичне становище України у 2006 -2007 рр. вкрай загострилось і ми констатували одну з найглибших владних криз, яка становила реальну загрозу для незалежності держави —було явно виражене позазаконне намагання різних гілок влади перебрати на себе інші повноваження, а науковці не поспішали з ґрунтовними дослідженнями на відміну від політологів - практиків.

Вітчизняними вченими виявлено, що концентрація влади є небезпечний фактор сьогодення, бо призводить до розбалансування механізму влади, створює перманентні владні конфлікти. Одним із запобіжників концентрації чи узурпації влади є розвиток безпосереднього народовладдя та громадянського суспільства.

З подальшим становленням громадянського суспільства, правової держави та її інститутів першочергового значення набуває запровадження механізму взаємодії вищих органів державної влади між собою та зі складовими громадянського суспільства, органами самоврядування, від чого безпосередньо залежить ефективне здійснення влади. Влада і опозиція, вищі і місцеві органи влади, політичні партії та громадські рухи мають бути включені у владний механізм народовладдя. Це свідчить про необхідність розуміння механізму поділу влади у широкому контексті, по "вертикалі" та "горизонталі", між державними і громадськими інституціями, а не лише як "тріаду влади": законодавчої, виконавчої, судової.

У контексті нових підходів до феномену політики та влади ми виділимо такі ідеї:

1. Все частіше звучать заклики до формування всесвітньої влад и т яка об'єднала б видатних наднаціональних політичних експертів ("Володарів") та мала б статус, схожий на палату лордів у Великій Британії, тому що світову політику слід вести з владних інтернаціональних позицій. Зауважимо у цьому відношенні, що філософи вже встановили „необхідність" керуватись універсалістською тобто наднаціональною, непартикулярною етикою при побудові універсальної моделі соціальної держави (А. Єрмоленко, Г. Соловей, Л. Ситниченко). До того ж всесвітня влада кореспондувалась би глобальною єдністю людства, з інтернаціоналізацією економіки та міжлюдських стосунків.

2. Влада, вказував ще Мішень Фуко, має інтенцію поширюватись не тільки на соціальне тіло, на душі людей, але й на Фізичне тіло - бо система покарань у державі спрямована саме на владу у останньому сенсі. Видатний французький мислитель вказує, що з XVIII століття формується "політика примусу", а людське тіло потрапляє до "машинерії влади", яка бажає, щоб тіла людські діяли так, як хоче влада. Влада над тілом має далекоглядні політичні задуми: йдеться про те, що знущання над фізичною природою людини має на меті формування рабської свідомості, проти якої до кінця життя намагався боротись видатний дослідник української політичної історії американець Джеймс Мейс. Він ввів у науковий обіг термін "постгеноцидне суспільство". Його теорія жорстка і на жаль не має поки що продовження серед українських дослідників, а її смисл у тому, що після голодомору в Україні 1932-1933 рр. свідомість селян радикально змінилась: замість гордих та щирих землевласників з'явилась колгоспні раби, бажанням яких було не здобуття свободи, а намагання зайняти місце своїх гнобителів — компартійної номенклатури. Відтепер представники сучасної політичної еліти являють собою вихідців саме з селян, вказують деякі аналітики українського політичного "бомонду".

3. Політична влада поступово звужує обсяг свого впливу, все більше враховуючи автономію особи, прагнення її до самореалізації, проявляється неможливість, як раніше, контролю приватного життя та образу мислення. У інформаційному суспільстві XXI століття владою поступово стають інші, ніж сила чинники — інформація, культивовані специфічні потреби, мобільна комунікація. Вказується, що інформація стає все менше контрольованою з боку держави, проте глобальною за масштабами і швидкістю поширення, а її брак викликає почасти психологічні фрустрації.

4. Все частіше ставиться питання контролю за владою, що у термінах соціально-політичного життя США виражається розхожою фразою: "Нащо витрачаються кошти виборців?" Джозеф Е. Штігліц, лауреат Нобелівської премії з економіки, доречно вказує на існування особливого "права знати", бо зазвичай "політики вважають за краще працювати в обстановці секретності й безконтрольності. Виборці мають право знати, чому Америку і весь світ ввели в оману відносно зброї масового знищення у Іраку"2.

5. Політична влада на вищих щаблях поступово зазнає впливу ідеї рівності у тендерному відношенні і цей процес прискорюється: жінки останнім часом стають президентами у Фінляндії та Індії (вперше за історію), канцлером ФРН також вперше у історії обрано А. Маркель, є можливість стати президентами жінкам у США та Аргентині, а також і в Україні. Це стосується і посад міністрів оборони - жінки їх займають у Іспанії, Філіппінах.

6. Все частіше у політології міжнародних відносин використовується термін "м'яка влада". Цей феномен звернув увагу публіцистів, політиків і науковців, політичних та військових керівників сучасних держав. У 2005 році вийшла розлога книга професора Гарварду Дж. С. Ная "М'яка сила: засоби для досягнення успіху у світовій політиці".1 Він відносить до атрибутів м'якої сили здебільше "інтелектуальний привабливий" компонент, тобто як найбільш розумна поведінка держави у конкретній ситуації. На думку Джозефа Ная, простежується тенденція збільшення значення "м'якої сили" в загальному владному балансі. Він визначає її як сукупність привабливих для інших держав аспектів національного буття і культури, сповідуваннях політичних цінностей та зовнішньополітичного курсу. Тепер елементами "м'якої сили" стали: енергетична незалежність, високі технології, космічні проекти, міжнародний авторитет, нові можливості впливу на інші, більш слабкі суб'єкти міжнародних відносин через феномен "м'якої сили".

Таким чином, феномен політичної влади є складним явищем координації, управління, регулювання суспільного життя з боку державного апарату влади, який має бути загально визнаним, легітимним, а тому здатним до проведення єдиної політичної волі. Влада спирається на силу і примус, а збройні організації держави входить до структури силових інституцій держави, які забезпечують функціонування влади.

2.3.3. Політичні процеси та політична діяльність: таємниці політичного дійства


У третьому питанні теми розглядаються політичні явища, процеси, спектр діяльності політичних інститутів, різних суб'єктів політики, з яких і складається політичне буття, що представляє собою певну таємницю для непосвячених у тонкощі політичного дійства.

Почнемо з політичних процесів, притаманних нашому сьогоденню, тобто актуальному політичному буттю. Відомі політологи М. Томенкота С. Рябов визначають ці елементи політичного буття як "залученість людей до політичного процесу", коли люди роблять певні дії, цілеспрямовані вчинки, що виражають їх політичні уподобання.

Звернемось до масових форм політичної залученості, які найчастіше визначають політичне буття.

Політичні вибори — така демократична процедура, завдячуючи якій відбувається передача влади від основного джерела (народу) до механізму її фактичного здійснення через обраних народних представників, згідно доктрини представницької демократії, завдячуючи чому формуються органи державної влади всіх рівнів. Вважається, що вибори є сучасною, легітимною, цивілізованою, демократичною формою здобуття чи зміни політичної влади.

Ідея виборності влади була закладена у часи античності як протилежність довічній владі кесарів і у сучасному світові протистоїть положенню щодо монархічного способу правління, при якому влада передається у спадок.

Деякі теоретики політичних процесів у визнанні значення виборів у демократичній системі йдуть ще далі - стверджується, що змагальні вибори є суттю демократії. Й. Шумпетер у книзі "Капіталізм, соціалізм і демократія" (1942 р.) стверджував, що демократія вимагає інституціонального механізму, у якому при конкурентній боротьбі за голоси виборців замішувались державні посади, але більшість вчених-політологів погоджуються з тим, що норми і традиції, процедури виборів дійсно мають велике, хоча й не вирішальне значення у впровадженні демократії.

Вибори мають принаймні два аспекти—перший аспект визначається буквально англійською мовою "сhоісе", тобто вибір одного з кандидатів — претендентів на владні посади, а другий аспект - "election"— означає передачу влади тому, кого обрали для делегування повноважень, наділення його реальною владою.

Політичні вибори не зводяться до голосування (обрання та наділення владою обранця), а являють собою цілу демократичну кампанію, у якій важить все, бо вона має відповідати демократичним критеріям — визначення дати виборів (відзначимо масові протести щодо неправильно визначеної дати у Бірмі на початку 2007 року, гострі дискусії в Україні відносно дати дострокових парламентських виборів); визначення виборчих округів, утворення виборчих комісій (Центральної—ЦВК, окружних, районних, дільничних).

Складання списків виборців, реєстрація кандидатів, проведення передвиборчої агітації та пропаганди, власне голосування, підрахунок голосів, оприлюднення результатів, оскарження результатів виборів та проведення повторного голосування є важливими складовими політичних виборів. Революційні події в Україні наприкінці 2004 року, у Мексиці всередині 2006 р. показують наскільки важливим є кожен елемент виборчої процедури. Рішення Верховної Ради України після оголошення Указу Президента про її розпуск стосовно призначення нового складу ЦВК (пізніше знову-таки відміненого самою Верховною Радою) варто на увагу не тільки з огляду його законності чи нелегітимності та суперечливості відносно положень Конституції 1996 року, а і з врахуванням важливості зміни складу ЦВК для кожної політичної сили.

На наш погляд, значення політичних виборів встановлюється конкретно-історично: для країн „старої" демократії Європи—це рутинна подія, а для країн „молодої" демократії, як для України, це школа набуття політичної культури, майстерності пропаганди, політичної соціалізації.

Виникають такі важливі практично-політичні проблемні питання:

1) які посади мають бути виборними?

2) на які категорії громадян поширюється право участі у виборах, при тому, що обмеження участі у виборах за статтю, кольором шкіри, віросповідання йшли у небуття?

3) як відбувається подача голосів?

4) чи являються політичні вибори дійсно змагальними?

5) як правильно має проводитись підрахунок голосів? Зауважимо, що при пошуку відповідей на ці питання слід зважати на те, що в СРСР та інших країнах соціалістичного табору вибори проводились на безальтернативній основі, ув'язнені не допускались до виборів, а останні вважались обов'язковими (і тепер у Австралії, Бельгії та Італії участь у виборах є обов'язком громадян). Вибори у Південній Кореї (КНДР) влітку 2007 року так і проводились: у бюлетені була проставлена одна кандидатура від правлячої комуністичної партії з явкою виборців більше 95%.

Політичні вибори у демократичному суспільстві проводяться, як правило, таємним голосуванням (так званий "австралійський бюлетень" з 1858 р. який забезпечує "чесність" виборів), що сприяє запобіганню корупції, залякуванню виборців, шахрайству.

Політологи США заявляють про існування декількох „теорій голосування", згідно з якими відбувається:

- ідентифікація виборця з партією, коли перші постають людьми, що підтримують „свою" партію, це начебто сприяє стабільності та традиціоналізму;

- соціологічна модель зв'язку виборця соціальною групою, коли на перше місце висувається не психологічна прив'язаність до партії, а соціальні відносини;

- модель раціонального інтересу показує, що голосування є розумним, продуманим засобом досягнення якоїсь цілі;

- модель домінуючої ідеології стверджує, що виборець є об'єктом маніпулювання різних ідеологічних машин.

З врахуванням вищевказаного сформулюємо функції політичних виборів:

1. Формування урядів безпосередньо (президентів у США, Франції, в Україні тощо) або кабінетів міністрів через обрані парламенти у парламентських республіках;

2. Поповнення політичного корпусу активно діючих осіб, бо під час виборів політик стає "на виду", демонструє свої найкращі якості чи навпаки — приховані раніше слабкості;

3. Вплив на політику, яка була заявлена у програмах партій та кандидатів, бо вибори примушують утримуватись від непопулярних та радикальних політичних дій;

4. Політична просвіта, підвищення рівня політичної культури та переконання виборців у реальності й необхідності зміни політичного курсу;

5. Легітимація політичного режиму — це одна з причин чому авторитарні військові режими обіцяють та приходять врешті-решт до загальних виборів, сподіваючись на підтримку всього населення їх політичної лінії. Найостаннішим прикладом є згода військового керівництва Пакистану на парламентські вибори у лютому 2008 року.

Загальна декларація прав людини встановлює критерії демократичності політичних виборів: вибори мають проводитись періодично, без фальсифікацій, добровільно, про загальній і рівній участі громадян, при таємному волевиявленні, без обмежувальних цензів (ст. 25). Аналіз останніх виборів у Верховну Раду України ще належить зробити, однак ми можемо зробити попередній висновок, Що вони відбулись при доволі високій активності громадян, з дотриманням демократичних процедур, на основі змагальності основних політичних сил.

Референдум - форма безпосереднього народовладдя, яка має глибоке історичне підґрунтя у Європі, де референдуми проводяться ще з XV століття. Батьківщиною референдуму вважається Швейцарська конфедерація, у якій з 1449 року вперше було проведено всенародне голосування про фінансовий стан держави. Референдуми передбачені і Конституцією України 1996 року, однак з обмеженням щодо проблем, винесених на референдум. За іронією долі в Україні заборонено винесення на всеукраїнський референдум питання державного бюджету, тобто саме тих питань, із з'ясування ставлення народу до яких у Європі починався референдум. Крім того, не допускається винесення на референдум питань амністії, питань податків (ст. 74 Конституції України). Зауважимо також, що всеукраїнські референдуми мають проходити на основі „Закону про референдум", бо ця демократична форма волевиявлення є відповідальною, а не манипулятивною.

Технічно процедура проведення референдуму збігається з організацією демократичних виборів, однак, як нам видається, є більш демократичною, бо звертається до всіх громадян з конкретним і чітким запитанням і пропозицією дати однозначну відповідь, але найважливішим є те, як сформульовано питання, адже референдум передбачає полярні відповіді "так" чи "ні".

Через референдуми урядові кола часто-густо намагаються отримати попередню згоду населення на здійснення зовнішньополітичних акцій, тому можливий референдум щодо вступу України в НАТО не є чимось незвичайним або загрозливим, як це вважають представники певних політичних сил України (наприклад, КПУ). Шляхом референдуму було прийнято рішення про вступ у НАТО Іспанії, Швейцарії у ООН, Великої Британії у ЕЄС.

Референдум у сучасному світі також постає удвох "іпостасях", як і політичні вибори, — перша складається з форми прийняття законів та інших найважливіших рішень прямим волевиявленням громадян. Тим самим відбувається вияв безпосереднього волевиявлення народу. Другий аспект референдуму полягає у його консультативному статусі, бо "порадитись" з усім народом у інший спосіб практично неможливо.

Референдум прийнято кваліфікувати як форму безпосередньої демократії, а його порядок в Україні регламентується Конституцією України та

Законом 1993 року. Виключно через референдум вирішується питання про зміну територіального поділу України (ст. 73).

Політичні спекуляції окремих політичних сил навколо референдуму щодо членства України в НАТО не мають достатнього правового підґрунтя, однак, якщо рішення про його проведення буде прийнято, варто звернутись до досвіду інших країн, нових членів Альянсу. Вони готували відповідні референдуми роками - майже 10 років у Словаччині. Ми вважаємо, що кожен всеукраїнський референдум має бути підготовленим в смислі формування відповідної політичної культури його учасників, надання населенню достатнього обсягу інформації.

Політично-протестні форми політичної діяльності включають демонстрації, мітинги, обструкції, повстання, заколоти, бунти, державні перевороти та інші форми неозброєного та збройного активного протистояння протилежних політичних сил.

Політичною демонстрацією (лат. показую, пояснюю) є масова хода прихильників політичної ідеї чи політичної сили з метою висловити, або заявити солідарність, протест, наміри цілої маси тощо, привернути увагу влади чи громадськості до важливої соціально-політичної проблеми. В Україні останнім часом демонстрації проводять представники протилежних політичних сил одночасно, які нерідко супроводжуються сутичками між демонстрантами. Для забезпечення порядку під час проведення демонстрацій влада використовує поліцію, дуже рідко армію, а от антивоєнні демонстрації широкого масштабу (вперше така демонстрація відбувалась у США 1967 року із гаслами припинити непопулярну війну у В'єтнамі) стають у сучасному світі явищем повсякденним.

Політичний мітинг (від англ. зустріч, збори) є зібранням доволі значних мас людей, які поділяють певну політичну ідею, прийняте рішення, що перетворюються у ході мітингу на політичні вимоги — дозволити, заборонити, підтримати, засудити. На мітингах формується психологічна готовність зробити рішучі вчинки у політичному сенсі. Для мітингової демократії характерним є переважання емоцій над раціональними моментами поведінки, підміна логічності у виступах красномовством та гучністю голосу.

Великим майстром ведення мітингів був Лев Троцький. Після мітингів за його участі нерідко деморалізовані військові частини знову повертались на фронт у роки Громадянської війни. Наведемо уривок з його твору як взірець яскраво-емоційної промови на мітингу: „Коли армія стоїть проти армії - сама безглузда політика була б така, коли б пропонувала одній з них скласти зброю та розійтись по домівках. Це політика не була б політикою миру, а політикою рабства, котру з обуренням відкинув би вільний народ."

Роль мітингів у політичному житті столиці та регіонів України залишається доволі високою, тому слід піклуватись про формування культури проведення мітингів, водночас і культури використання силових структур держави стосовно мітингів—їх завданням є не розгін мітингуючих, а зберігання суспільного, громадського порядку.

Обструкція є одна з форм протестної демократії шляхом здійснення перешкоди проведенню інших демократичних процедур. Обструкція може полягати у блокуванні трибуни у демократичному парламенті, перешкоджанні діяльності владних структур "не насильницькими методами", у яких видумка авторів обструкції не піддається логічному аналізові. Самоспалення на площах, прикуття кайданами до людних місць, гучномовці, сирени, вигуки, викрадання списків виборців і печаток на дільницях та багато іншого є у арсеналі любителів політичної обструкції. Обструкцією може бути і ігнорування виконання владних розпоряджень шляхом навмисно точного виконання інструкцій та регламенту з метою, щоб вийшло за приміткою класика політичної науки: „ По формі правильно, а по суті — знущання".

Певною обструкцією можна було вважати заяви та заклики правлячої коаліції свого часу у Верховній Раді 5-го скликання стосовно не виконання Указу Президента про дострокові парламентські вибори в Україні 2007 року, які вважаються чинними, доки не будуть відмінені або замінені іншими, як було вказано у резолюції ПАРЕ відносно України 3 квітня 2007 року.

Неможливо перерахувати всі можливі, масові та індивідуальні форми політичної залученості, які складають спектр сучасного політичне буття — це і пасивне, але "гаряче" обговорення "політичних питань", які за радянські часи, як правило, проходили "на кухнях" (одна з музичних груп СРСР - "Ва банк" у середині 80-х років записала альбом з такою ж назвою "На кухні"), це підпільна преса, "саміздат" політично активних, не згодних з режимом інтелектуалів, дискусійні трибуни, "круглі столи" різних політичних сил, акції громадянської непокори тощо.

Проблеми політичної поведінки тільки стають предметом спеціальних досліджень. Вчені здебільшого звертались до електоральної поведінки, тобто до політичної залученості під час підготовки, проведення та сприйняття результатів виборів. У цьому зв'язку зауважимо, що в сучасних умовах, як показує досвід минулих виборю в Україні 2004 року, Кенії 2007 року на перший план виходить поведінка людей після оголошення переможців виборчих перегонів — вона може бути агресивною, мстивою або виваженою, політ-коректною, коли переможці визнають свою поразку наданий момент, тиснуть один одному руки: переможець і переможений.

ВИСНОВКИ


1. Політичне буття є вища ступінь реальності та всебічного прояву всіх аспектів життя політичної сфери, у якому беруть участь так чи інакше практично всі громадяни, незалежно від їх бажань. Цю включеність груп та індивідів у функціонування політичної сфери характеризують різноманітні форми політичної залученості.

2. Політичне буття на практиці проявляється у всіх видах діяльності, які прямо або опосередковано спрямовані на владу — на підтримку чи на перешкоджання її функціонуванню. Існує багато форм політичної діяльності самого різного відношення до існуючого в країні політичного режиму - від співробітництва, лояльності до протестів та обструкцій.

3. Основний зміст політичного буття полягає у таких аспектах його реального існування, котре пов'язаною плануванням, осмисленням, підготовкою та здійсненням цілей політики, це також буденна „політична залученість суб'єктів політичного життя зі своєю ідеологією, політичним лобіюванням, відносини між сферами суспільного життя.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ:

1. Охарактеризуйте загальнотеоретичні підходи до категорії „політичне буття" та визначте її зміст.

2. У чому „реальність" політичного буття?

3. Яка структура політичного буття?

4. Які є форми участі пересічної особи у політичному бутті?

5. У чому подвійний смисл політичних виборів та референдумів?

6. Якими є протестні форми політичної діяльності?

7. Дайте визначення терміну „політична влада".

8. Покажіть відмінність політичної влади держави та політичної влади партії.

9. У чому смисл заперечення політичної влади у анархізмі?

10. Як зв'язані між собою політика, сила, політична влада?

ЛІТЕРАТУРА:

1. Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби. - К., 1996.

2. Держалюк О. Криза в Україні 2006 року та її наслідки. - К.: Преса України, 2006.- 127 с.

3. Ендрю Хейвуд. Политология. Второе изд. Пер. с англ.- М., 2005.

4. Конституція України. — К., 1996.

5. Краткий политический словарь. - М., 1983.

6. Мітель Фуко. Наглядати і карати. Пер. з франц.- К.: Основи, 1998.

7. Политология: Учебник для Вузов/ под ред. В.Н. Лавриненко. -М., 2001

8. Рудич Ф. Чи багато влади потрібно владі? — К., 1996.

9. Рудич. Ф. М. Політологія. Курс лекцій. - К., 2004.

10. Политология: Хрестоматия. - Спб., 2006.

11. Політологічний енциклопедичний словник. - К., 2005.

12. С.Т. Рябов, М.В, Томенко. Основи теорії політики. — К., 1995.

13. Цюрупа М.В., Ясинська B.C. ma інш. Основи загальної та воєнної політології. - К: НАОУ, 2007.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


Розділ другий. ПОЛІТИКА ТА ЇЇ ФУНКЦІОНУВАННЯ В СТРУКТУРІ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации