Цюрупа М.В., Ясинська B.C. Основи сучасної політології - файл n1.doc

приобрести
Цюрупа М.В., Ясинська B.C. Основи сучасної політології
скачать (1776.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc1777kb.15.09.2012 18:19скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Тема 1.2. Основні етапи становлення і розвитку політичних поглядів і концепцій (доктрин)

1.2.1. Протополічні погляди у країнах Стародавнього Сходу


У першому питанні теш ми звернемось до витоків загальнополітичних та поглядів у країнах Стародавнього Близького та Далекого Сходу. Багато з того, що сьогодні ми називаємо політикою, виникло задовго до появи політичних інститутів, держави, системи політологічних знань. Громадянська історія людства від самого початку "політизувалась", бо включала в себе намагання вирішити актуальні проблеми влади, регулювання суспільного життя, відносин земних і небесних сил .

Усі ранньокласові держави епохи бронзи мали спільні риси соціально-політичного устрою та створили певну сукупність ідей, що пояснювали походження державної влади та необхідність їй підкорення. Земля вважалася державною і в цьому значенні була "спільною", спектр між людських взаємин було зведено до відносин панування та підкорення, а стан і статус людини у суспільстві визначались причетністю до структур влади. Остання ототожнювалася з божественним визначенням Володаря, а глава держави поставав як уособлення бога чи його намісник на землі.

В Єгипетському Давньому царстві, в осередку „бронзової цивілізації" та у Вавилоні боги були джерелом влади фараонів і царів, вершителями земних справ та людської долі. Поняття влади і власності ототожнювались. У міфах народів Близького Сходу мовилось про те, що спочатку боги безпосередньо правили на землі, але потім передали владу земним правителям.

У свою чергу, верховні правителі, царі, фараони самі наголошували на божественному характері своєї влади та справедливості законів, які ними було встановлено. В законах Хамурапі проголошується справедливість, яку узаконено в країні "за велінням Шамана, великого судді небес і землі за словом Мардука, мого владики".

У давньоєгипетському папірусі бог промовляє Рамзесові II: " Я твій Отець, я даю тобі божественне призначення, щоб ти міг правити...". У вченні Заратустри світле царство божества Ахурамазди втілюється на землі в державі Вавилон. Держава, згідно із настановами зороастризму, є віддзеркаленням небесного царства Ормузда. Царювання, авторитет якого підносили перекази про його божественне походження, давало правителю абсолютну владу над підлеглими, з іншого боку, затверджувало в людській свідомості уявлення про нього як вершителя найвищої справедливості. Жоден єгипетський фараон до 2000 р. до н.е. не міг сподіватись на безсмертя, якщо не був відданий ідеалу небесної справедливості.

У давніх євреїв єдиний, істинний іудейський бог перебував в особливих взаєминах з обраним їм народом, являючись його Господом і царем.

У пам'ятках політичної думки, у „Повчанні гераклеопольського царя своєму сину"(близько 2100 р. до н.е.) викладені поради царям по зміцненню існуючих порядків, хоча б ті мали божественне походження. Пропонувалося підвищувати вельмож, бо в них царі вбачали опору держави, радили зберігати існуючі стани (касти у Давній Індії), захищати підданих. Вважалося, що діяльність чиновників є шляхетною справою на відміну віл "недостойної" праці простих людей. Так виникла стародавня "соціально-політична машина", яка використовувала велику людську енергію через численну "армію" писарів, управителів, оповісників, наглядачів, існування котрих залежало від точності виконання наказів царя. Ця машина була названа первісно-східною деспотією з елементами бюрократії.

Таким чином, боги правлять на землі через своїх ставлеників - царів, однак останні власноруч повинні були зміцнювати порядок у державі. Уній соціально-політична нерівність та майже необмежена влада верховного правителя обґрунтовувались божественними причинами. На ранній стадії виникнення первісних східних суспільств погляди, умовно названі як про то-політичні, ще не диференціювались від міфологем, для яких характерним є надприродне пояснення земних порядків, єдність нормативної та пояснювальної частин, а божественне першоджерело існуючих порядків — наскрізна тема протополітичних поглядів.

У Месопотамії, Єгипті та деяких інших "східних деспотіях" з'явилась нова владна структура, у якій не тільки вища, але і місцева влада зосереджувалась у храмі чи палаці правителя з фундаментальними ознаками державно-адміністративного комунізму: грандіозними намірами і примусовою організацією суспільної праці. Щодо міжнародної політики держав східної деспотії, то зауважимо: політичні конфлікти у царині міжнародних відносин відбувались переважно у формі війн, однак відзначено спроби їх врегулювання першими міжнародними угодами ("Амфіктіонові угоди" про спільне користування релігійними святинями), а також інститутами проксенії. Докладніше цей спосіб врегулювання міжнародних конфліктів викладено у нашій роботі.

Тепер умовно перенесемось на Далекий Схід, до цивілізацій на теренах Індії та Китаю. Характерною рисою політичного процесу у давньокитайських державах була жорстока боротьба за владу на вершині політичної піраміди та боротьба знизу за "місце під сонцем" між родовою знаттю, що біднішала, між новими заможними верствами, що намагались піднятись до вищих сфер влади, та традиційною знаттю.

Сильний вплив на суспільну думку справляла патерналістська концепція держави, тлумачення відносин влади у державі аналогічно сімейним відносинам у великій родині. Найбільш відомим представником патерналістської парадигми політичного мислення був Конфуцій, погляди якого викладено його учнями в книзі "Лунь юй" (Бесіди і судження). Мислитель створює концепцію "правильного" державного мислення і надає конкретні поради чиновникам як завойовувати довіру народу, вчить мистецтву комунікації з народом. Ідеалом його є правитель-мудрець, який втілює лі — досконалі знання ритуалу, демонструє інші управлінські якості: цзінь—поважність, жан - поступливість, чжун - відданість.

Держава - це велика сім'я, а влада імператора є чимось схожою на владу батька у сім'ї. Після смерті батька влада переходить до старшого сина, який зобов'язаний не ламати встановленні порядки. Влада імператора, як і влада батька в сім'ї, трималась на його беззаперечному авторитетові, а на відношення правлячих до підлеглих проектувались родинні стосунки. Це підкреслювалось навіть лінгвістично: слово "держава" складається китайською мовою з двох ієрогліфів: "го" — держава, "цзя" — сім'я.

Шанування батьків означало й шанування влади, тому в соціальній психології китайців століттями закріплювалося почуття покірливості до тих, хто стояв вище на суспільній щаблині.

Інші, більш демократичні політичні вчення Китаю виходили з того, що Небо є недобрим та несправедливим, воно разом з його земними посланцями —імператорами приносить зло. Земля, як джерело багатства, "породжує все сутнє, вона має бути передана народові". Ідеї політичного протесту проти несправедливої діяльності уряду відображені у складених народом піснях. У пісні "Велика миша" виражається невіра у божественність царської влади.

Пасивний протест відносно влади чиновників була сформульована у книзі „Дао-де-цзин", яка укладена легендарним мудрецем Лі Ером (Лаоцзи) та його послідовниками. Ними розвінчується ідея божественного походження влади, зло тлумачиться як породження ,людського дао", тобто законів, встановлених правителями з порушенням небесного „дао", згідно якого люди рівні. Служіння народу вважалося у даосів найшляхетнішою справою для мудреця „Серце мудрого, - казали вони, - складається з сердець народу".

Розумний правитель, вважали даоси, править країною за допомогою „благодійного не діяння", не нав'язуючи підлеглим свої уявлення про благо держави, не втручаючись у приватні справи громадян. їх соціальний ідеал ґрунтувався на рівності людей більш високого ступеня, ніж це було встановлено у "великій родині" Конфунція. Політичний взірець даосів - невеликі держави з малим населенням — був звернений у минуле, бо правити мали представники спадкоємної знаті, які могли розпізнати таємницю „дао" і повести за собою народ на правильному шляху „дє", який відповідає вимогам "дао".

Політичні погляди, зібрані в систематичні вчення Мо-цзи та школи законників, відобразили протилежні інтереси народу та правлячих класів.

За думкою останніх, законників-легістів (від лат. Lex - закон), суворі закони являються найкращим засобом державного управління. Держава повинна ліквідувати розбещеність народу, встановити єдині нормативи для думок і дій громадян. Легісти відмовились від традиційних моральних трактувань політики і здебільшого розробляли "техніку" здійснення влади, а у політичній теорії вбачали не сукупність уявлень про належне у державі, а вивірену програму та техніку загальнодержавних перетворень.

Згідно з переконаннями законника-практика Шан Яна, висловленими ним у "Книзі правителя провінції Шан", закон є "вираз любові до народу" тому необхідно було:

1) мати за повелінням законів у державі багато покарань та мало нагород;

2) слід карати жорстоко навіть за дрібні порушення; наприклад, людина, що зронить на дорозі жар, щоб донести його до свого селища, має бути присудженою до смертної кари;

3) варто роз'єднувати людей взаємною підозрілістю, слідкуванням та взаємним доносительством родичів та близьких один на одного;

4) державний апарат має бути суворо централізований, а будь-яке прагнення особи до самостійності у суспільному житті є злочином;

Таким чином, наполягаючи на домінуючій ролі єдиного для всієї держави закону, законники розуміли під ним репресивну, каральну дію та схвалювали страх, викликаний невідворотністю цієї дії.

Проекти політичної реформи законника Шан-Яна передбачали обмеження общинного самоврядування, підпорядкування його місцевій адміністрації, встановлення безпосереднього державного контролю над діями громадян. Народ у вченні лепетів був простим матеріалом, з котрим правитель має поводитися, як горщечник з глиною. Сам правитель має бути оточеним таємничістю, він може бути бездіяльним, якщо в нього добрий державний апарат. Кращий правитель той, про якого люди єдине знають, що він є.

Позитивним здобутком законників була висунута ними концепція рівних можливостей, згідно з якою в апараті держави посади мають замішуватися не за іменитістю, а за здібностями претендентів до управління. Програма законників була реалізована в імперії Цинь, але вона проіснувала всього 15 років.

На відміну від законників, моїсти, що продовжували вчення Мо Цзи, бачили в народі, воля якого співпадає з волею Неба, вищу цінність. Дотримуючись волі неба, - вчили вони, - правителі повинні любити народ. Вони також вимагали зміни методів управління, вбачали все зло у поганих радниках правлячих кіл. Правителі, за їх думкою, повинні підбирати "служивих" людей не по знанню і вмінню лестити їм, а по діловим якостям, та шанобливо слухати, коли служилі люди говорять правду.

Моїсти—переконані противники війн, вони виступали проти вирішення політичних питань зброєю. При вторгненні на територію держави вчинюються даремні руйнування, а армія, як стверджували вони, не повертається назад. Воля Неба вимагає, щоб держави жили миролюбно.

Отже, в Давньому Китаї було сформульовано впливові та протилежні за змістом політичні концепції, ядро яких містилося у відношенні правителів держави до свого народу.

Концепція лепетів, яка була реалізована у жорстокій деспотії Цинь, продемонструвала жорстокість та байдужість до власного народу, крайній антигуманізм, а тому і нежиттєздатність у історичній перспективі, але і більш помірковані положення вчення Мо-цзи щодо природної рівності людей не були реалізованими. Більш розгорнуто питання державної політики та законів у китайських мислителів висвітлено у нашій роботі.

1.2.2. Політичні ідеї та погляди представників класичної античної науки


Друге питання теми присвячене осмисленню здобутків представників античності у сфері політики, влади, політичних явищ.

В історії політологічної думки античності можна виділити декілька історичних етапів, які віддзеркалили становлення і занепад старогрецької державності (ІХ-ІІ ст. до Р.Х.), розквіт римської імперії та її руйнацію (VI ст. до Р.Х. — IV н.е.) і відповідну цьому зміну парадигм політичного мислення.

Видатну епоху у розвитку політичної думки античності склало вчення Платона про державу і політику. Вчення про моральність {етика) та вчення про державу {політика) у нього нерозривно пов'язані: держава подібна до людини, а людина — державі, чесноти людини мають бути притаманні державі. Тому особа може бути моральною лише у правильно організованій державі, а остання має бути "прообразом людини".

Суспільно-політичним питанням Платон присвятив два найбільш ґрунтовних своїх твори — довго розроблюваний трактат "Держава" і твір "Закони", який він написав вже у глибокій старості, в пору мудрості. Платон мав задум пов'язати політику із психологією у такий спосіб: трьом частинам душі (мудрій, вольовій та бажаючій) відповідали три людських чесноти — мудрість, мужність та почуттєвість. Відповідними до них існували три державних стани: правителів-мудреців, воїнів та ремісників-землеробів.

Влада філософів-правителів має бути абсолютною і безумовною, бо істинні знання та виключна добропорядність доступні тільки рідкісним людям. Нижчому прошарку суспільства Платон приділяв мало уваги, відмічаючи, що там може існувати сім'я та приватна власність, хоча й принципово виступав проти останньої.

Другий прошарок: стражів-воїнів виконує важливу частину суспільного розподілу праці - захищає державу та висуває кращих до правителів. Такий устрій держави, за думкою Платона, є доброчесним і справедливим, бо він мудрий мудрістю правителів-філософів, мужній хоробрістю своїх стражів та розсудливий слухняністю гіршої частини суспільства (народу) кращій частині —мудрим правителям. Така держава справедлива, оскільки „займається своєю справою і не втручається у чужі".

Окрім побудови теорії „ідеальної держави" Платон уважно досліджував існуючі типи держав та їх історію. З реально існуючих типів держави правильними він вважав дві: монархію та аристократію, а інші чотири: тимократію, олігархію, демократію та тиранію - спотвореними формами державного правління.

Примітка: у Платона поряд з основними формами правління передбачались і їх варіанти — так всюди засуджувана тиранія мала у нього 2 варіанти правління тирана - за вибором (згоди) на таке правління народу та за законом.

Поряд зі своїми теоретичними побудовами, Платон висував конкретні практичні поради щодо зміцнення держав, застосування засобів політичного дійства, що використовують і тепер: відкрите голосування, обрання кандидатів віл бідних виключно багатими, цензові обмеження при виборах у правлячий прошарок, він не виключав можливість політичних вбивств задля досягнення політичної мети.

З дослідження тилів "негативних держав" Платон зробив висновок, що причина викривлення державних систем полягає у пануванні матеріальних інтересів, та висунув зрівняльні принципи у розподілі суспільного багатства, за що його вчення декотрі називали "соціалістичним", а інші вважають Платона піонером "комуністичних ідей", бо той пропонував позбавити громадян приватної власності, запровадити державне виховання дітей, встановлення примусової рівності громадян.

Платон нічого не зміг сказати про практичні шляхи побудови його зразкового державного устрою, крім сподівання на випадок, а подорожі до сіракузької династії Діонісіїв з метою навчання правителів мудрості закінчилися сумно - продажем Платона в рабство. Учні викупили Платона і він закінчив насичене творчими пошуками життя удень свого народження на весільному святкуванні свого товариша, його "ідеальна держава" лишилася недосяжним політичним ідеалом, як і посткомуністичні погляди.

Платон залишив обширну політологічну спадщину, більшість з його філософських творів збереглось, ідо них ми будемо звертатись при аналізі конкретних проблем.

З Іменем Аристотеля пов'язано відокремлення політичних знань з філософії, політична наука звертається до проблем держави та людини. Людина — це частка держави і, як "політична істота", є часткою політичної системи. Громадянами виступають лише ті, хто займаються законодавчими, судовими та військовими справами. На його думку спочатку виникає ціле (держава), а вже тоді частина - люди, "політичні істоти", тому держава передує людині.

Аристотель відстоював принципово інші політичні погляди, ніж його вчитель Платон, він критикував того за замах на індивідуальні права людини, за усунення від державних справ землеробів, ремісників, торговців. Краще правління — це не правління богів або царів, а розумних і справедливих законів. Він розрізняв Форми держави по тому, на кого спрямоване досягнення користі — на більшість чи на не багатьох. Його погляди на державу ґрунтувались на величезному зібраному та впорядкованому емпіричному матеріалі — описі 158 грецьких міст полісів. Трьом правильним формам — монархія (правління одного), аристократія (влада не багатьох), політія (правління більшості для спільної користі), Аристотель протиставляв три неправильні — тиранія (найгірший вид правління в інтересах не багатьох), олігархію (влада купки багатіїв-правителів), демократію (панування бідніших мас у сфері влади).

Аристотелю належать положення щодо розподілу влади на законодавчу, судову і виконавчу гілки, питання про громадянство, до громадян належав той, хто "володів сукупністю громадянських прав, захищав поліс, брав участь в управлінні, у суді".

Він дає тверезу оцінку змін політичного життя Афін, розважливий підхід до політичного, громадського життя. "На відміну від релігійно-мрійливого Платона Аристотель виділявся науковим складом розуму і тверезим, реалістичним підходом до життя", - справедливо вважає Х.Ф. Кессіді. У порівнянні з ідеями Платона, погляди Аристотеля на політику більш реальні і конкретні. Цілком можливо, що тут позначилися його заняття природничими науками і медициною, які обмежують ідеалізацію дійсності.

В Аристотеля "усе людське життя розпадається на заняття і дозвілля, на війну і мир...". Політика, на його думку, „наказує усьому в державі". Справи людей регульовані політикою, однак виступають як "природні" заняття людей.

Під політикою Аристотель розумів діяльність можновладців, науку, що вивчає ці відносини, форми правління рабовласницьких держав. Зміст політики складало політичне спілкування. Політиці підпорядковувались інші соціальні явища, зокрема воєнні справи. "Політика..., - писав він, визначає науки, яких потребують держави, і які слід вивчати окремим особам, і в яких межах. Крім цього, ми бачимо, що найбільш шановані здібності служать їй, як, наприклад, стратегія, економіка, риторика...".

У науково-популярній літературі зустрічались неоднозначні думки щодо впливу поглядів Аристотеля на світоглядні засади мислення полководця Олександра Македонського, вихователем якого він був. Олександр Македонський визнавав величезний вплив на нього філософії Аристотеля: "Я шаную Аристотеля нарівні зі своїм батьком, бо якщо батьку я зобов'язаний життям, то Аристотелю зобов'язаний всьому, що дає йому цінність'. Однак, у серйозних наукових джерелах висловлена думка, що цей "завойовник світу" не брав з собою у походи політичні сентенції вчителя.

Серед політологічних систем античності окрему групу утворюють вчення, що базуються на ідеях рівності людей перед полісним законом, який у свою чергу повинен бути справедливими. Заняття політикою розглядалось як справа, достойна всіх. З точки зору політичних реформаторів, політика постає виразом спільного інтересу громадян як "загальний порядок".

Одним з перших реформаторів державного устрою, заснованого на соціальній нерівності, був діяч Давньої Спарти Лікург (VIII-VIІ ст. до н.е.). Лікург, будучи царем, здійснював політичні реформи, спрямовані на досягнення соціального миру в общині спартиатів, переконував громадян відмовитися від володіння землею на користь держави, видавав закони, що забороняли жити у розкоші, увів в ужиток поняття „рівності'. Побачивши в Лаконії після жнив снопи однакового розміру, він звернувся до своїх супутників у подорожі з пропозицією так само облаштувати свою державу, яка б також складалася з рівних і однакових громадян.

Інший крупний політичний реформатор античного світу Солон (VI ст. до н.е.), що був архонтом Афін (голова держави приблизно рівний за владою президенту у президентській республіці), провів ряд істотних реформ: ліквідував боргове рабство, знищив привілеї родової знаті, розподілив усіх громадян на різні розряди за майновою ознакою.

Солон увійшов в історію як мудрий правитель і мудрий законодавець. Ідеї компромісу пронизують його знамениті реформи, які він провів "владою закону, силу з правом поєднуючи". Закон Солона щодо надання іноземцям права громадянства Аттики, якщо вони поселялись там разом із своїми сім'ями, заслуговує на повагу й в умовах сьогодення. Солон вважав, що міжнародні контакти вимушують втрачати небажане старовинне почуття погорди і презирства до чужинців, розвивають інтерес і симпатію до іншого способу життєдіяльності, що певним чином унеможливлює криваві війни. Він приймав численних емігрантів, надавав права громадянства вигнаним назавжди, хоча не схвалював звичаю мати дві батьківщини—був проти подвійного громадянства.

Значення реформ Солона ми вбачаємо у запровадженні ідеї тісних Зв'язків між народами, вони пом'якшували грубе ставлення до іноземцю, розвивали інтерес до чужого способу життя.

Реформи Солона і Лікурга остаточно поклали край монополії богів на укладення законів та започаткували законотворчість політичних правителів, яка була справедливою, за їх розумінням, значно більше, ніж боговстановлені закони.

Інший характер носила політологічна думка Риму.

До свого занепаду Рим жив у відносно стабільних мирних стосунках з сусідами, але, як вказує Бертран Расел, громадянські внутрішні війни приносили соціально-політичні потрясіння: один воєначальник оголошував себе прибічником Сенату, його противник — прибічником народу, вояки обох сторін вимагали не тільки платні, але й земельних ділянок, тому війни нерідко закінчувались зганянням з землі колишніх орендаторів. Видатки покривались за рахунок страти багатих громадян та привласнення державою їх майна, особливо за часів правління молодих, але надзвичайно жорстоких римських імператорів Калігули та Нерона,

Існували важливі цивілізації, не підкорені Риму — Індія та Китай, але римляни вважали, що "варварські" країни можна підкорити, якщо тільки їх військові зусилля будуть економічно виправдані, тобто у поняття перемоги вкладався соціально-економічний та політичний зміст.

Суспільний порядок Риму поступово розхитувався збройними повстаннями рабів. Існує ще один важливий фактор внутрішнього життя Риму, який мав впливати на стан політичної думки, хоча на нього мало звертають уваги дослідники. Це усвідомлення своєї сили військом та навичка її використання владою у суспільному житті. Встановлювався звичай вбивати імператорів та обирати нового володаря за винагороду, а тоді наступала черга продавати трон комусь іншому.

Історія давньоримської політичної думки охоплює майже тисячоліття і все найкраще, що було накопичено, намагався увібрати в себе та переосмислити Марк Тулій Цицерон (106-43 р. до не.).

Виходячи зі свого філософського принципу еклектизму (потуги поєднати протилежні положення), маючи колосальні знання, намагаючись примирити протилежні політичні школи, Цицерон дійшов висновку, що і в державі необхідний змішаний політичний устрій. Усі частини державного організму, за його думкою, мають бути примиреними, "щоб у державі було дещо видатне й царствене, щоб одна частина влади була приділена та вручена авторитету видатних людей, а декотрі справи були надані на розсуд і волю народу". У вченні про форми держави Цицерон обстоював "змішання" елементів демократії, аристократії та монархії, вбачаючи в існуючій Римській державі розумне їх злиття. Узгоджена робота народних зборів, сенату І консулату, за його думкою, також являли собою взірець державного устрою. За часів Цицерона цезар втілював своєю особою царське начало, сенат - владу перших, а народний трибунат представляв елемент народної демократії.

Він стояв біля витоків "правової держави", бо вважав, що природне право людини виникло раніше за будь-які писані закони у державі. Сама ж держава мала втілювати те, що за природою є справедливим і правим. В руслі традицій римсько-елліністичної думки цей знаменитий римський оратор, юрист, велику увагу приділяє аналізу різних форм державного устрою, виникненню одних державних форм із інших, "кругообігу" цих форм.

У трактатах "Про державу" і "Про закони", "Про межі добра і зла", написаних за прикладом Платона у формі діалогів (назви перших творів нагадують відповідні роботи Платона), Цицерон підкреслює важливість політичних, державних справ, називає турботу про державу і керівництво нею „великим мистецтвом", тут проявлена доблесть людини, сила яких наближається до могутності богів. Такі обставини політичного життя найбільш часто трапляється при заснуванні нових держав і при збереженні вже існуючих. Значним є внесок Цицерона у теорію міжнародного спілкування закладенням в неї правових і гуманітарних основ, зокрема ідей дотримання міжнародних зобов'язань, хоча в цілому підтримував прагнення Риму до світової гегемонії і виступав за терор проти ворогів.

Через століття після Цицерона ідеї згубності війни були розвинуті римським мислителем - "міністром філософії" і вчителем імператора Нерона Л .А. Сенекою.

Філософсько-політичним підґрунтям політичної доктрини була його концепція всесвітнього братерства народів (космополітизм), які були громадянами єдиної світової держави Космополісу.

Навіть раби, яких вважали не людьми, а "розмовляючими знаряддями", за вченням Луція Аннея Сенеки мали права: право, щоб ними володіли справедливо, щоб від них вимагали тільки відповідної роботи та надавали, що їм належить. Сенека (3-65 рр.) був сенатором, видатним державним діячем, схильним до політичних інтриг, які у кінцевому підсумку довели його до вимушеного самогубства за наказом свого жорстокого учня імператора Нерона. Він же вважав, що об'єктом рабства може бути тільки тілесна частина, а душевна частина кожної людини і навіть раба є сама собі господарем.

Всесвіт, на думку Сенеки, є "великою державою", яка керується "законом долі", а членами державами являються усі люди, включно з рабами. Творчість Сенеки та інших представників школи "стоїків" проходила у обстановці кризи цінностей полісної ідеології, перетворення Римської імперії у світову державу, атому була освітлена ідеями політичної пасивності та космополітизму, певної зневіри у можливості політики змінити життя.

Значний внесок у висвітлення питання про джерела політики зробили римські (і грецькі) історики стародавнього світу. Так, Полібій (біля 210-128 рр. до н.е.) у своїй "Загальній історії" вимагав звертати увагу "не стільки на висвітлення самих подій, скільки на обставини, що їм передували, супроводжували їх або слідували за ними". Стоячи на руїнах Карфагену разом з сенатором Каттоном Старшим, який все життя закликав до завоювання цієї африканської держави-суперника Полібій, начебто, сказав: якби така ж само доля не спіткала й Рим. Його побоювання збулись, коли Рим був завойований варварами.

1.2.3. Теологічні парадигми політичного мислення у епоху Середньовіччя


Третє питання теми висвітлює політологічну думку епохи Середньовіччя, яка не повністю охоплюється теологічною парадигмою, розглянутою нами у першій лекції.

На відміну від віротерпимих релігійних систем давнього світу, що толерантно ставилися до інших вчень, зокрема, до не теологічних політичних ідей, середньовічні релігійно-політичні доктрини встановлювали монополію на істину в усіх сферах. Не стала виключенням і теорія політики, влади.

У середні віки догмати церкви претендували на статус політичних аксіом, а положення біблійних текстів нерідко набували силу закону. Як вчив апостол Павло: "Всяка душа нехай буде покірною, бо немає влади як не від Бога". Пізніше подібну настанову мусульмани отримають через Пророка з Священного Корану: "Будьте покірливими, підкоряйтесь Аллаху і повинуйтеся посланцю і володарям влади серед вас".

Примітка: ідея покірливості владі передається у Біблії не тільки прямими настановами, але й через притчі, зокрема в притчі про Лазаря мовиться, що той корився всьому тому несправедливому в земному життя і за це попав у рай.

Євсевій Кесарійський, що жив за часів імператора Костянтина Великого (300-337 рр.), який затвердив необмежену монархію та поєднав римську державу з християнською церквою, вчив, що якщо Бог є Пантократом — главою всього існуючого порядку, тоді імператор — Космократом, тобто керівником земного порядку, вельми схожого за небесний.

Слухняність, покора владі ставали основними принципами політичної поведінки, а теоретичні засади під них підводили Святі Отці — вчені християнської церкви, серед яких помітно виділялися Августин Блаженний, Фома Аквінський, святий Григорій. Базовою установкою християнських теологів стала ідея - всі соціальні, державні та громадські установи віддзеркалюють гріховну природу людини.

Аврелій Августин Блаженний (354-430 рр.), християнський ідеолог і представник західної патристики, н? слідуючи думки Євсевієя в роботі "О граде Божием" стверджував, що всяке насильство - від насильства над дитиною в школі до державного примусу - є наслідком гріховної зіпсованості людини, воно варте зневаги, проте є необхідним. Незважаючи на різноманітність суспільних порядків різних народів, Августин підкреслював, що всі вони зводяться до двох типів, "двох градів" — різних співтовариств людей, що живуть або плоттю, або духом.

Гріховність державно-правового життя в "граді земному" визначається пануванням людини над людиною, жадобою до наживи. Визнаючи неминучість встановлення державної влади, він критикував імперські спрямування Риму, бездуховність державного устрою та споживацький характер Римської цивілізації. З позицій моральності політики він дає нове тлумачення античних політичних термінів: несправедливого правителя (а також несправедливий народ) він іменує тиранами, несправедливу аристократію — клікою, а державу без права — загиблою. Римському "граду земному" він протиставляв "град Божий", заснований на любові до Бога, хоча й визнавав компроміс праведників з "земним світом".

Домініканський монах, вчений —богослов Томас Аквінський (Аквінат) творив у XIII столітті, коли папство досягло вершини політичної могутності. Фома Аквінський (1225 або 1226 —1276 рр.) в трактаті "Про правління государів" виклав свої погляди на земну державу, яка є частиною універсального порядку, котрий утворений та керований Богом. Закони держави мають бути такими встановленнями, які відповідають вимогам божественного ладу. Ціль державності — досягнення загального блага шляхом внесення організованості у суспільні справи. Ним розрізнялись три елементи державності: сутність, форма (походження), її використання. Сутністю влади є порядок "відношення — підпорядкування", який встановлено Богом, тому вона незмінно є добром. Форма влади та способи її використання можуть бути правильними і дурними, зіпсованими не належним використанням влади. Народ має право на повалення дурної влади, коли володар намагається стати незалежним від "князів церкви".

Томас (Фома) Аквінат підтримував ідеї Аристотеля відносно характеристики людини як політичної істоти, поділяв його думки щодо класифікації форм правління на "правильні і неправильні", ідеал правління вбачав у поєднанні монархії, аристократії та політії, проте намагався пристосувати його до потреб католицької церкви.

Серед форм державного правління Аквінський кращою вважав монархію, тому що, по-перше, її принцип був схожий з принципом миростворення, керованого Богом, а, по-друге, йому відповідав і принцип функціонування живого організму, керованого єдиним розумом. У доктрині про верховенство авторитету папи римського він утверджував його право відлучати від церкви світських государів і підноситись, таким чином, вище світської влади, яка є вторинною. Зі значними застереженнями Фома Аквінський визнає право народу поставати проти тиранів, котрі систематично нехтують справедливістю, або порушують принцип влади, яка походить від Бога, або влада є принципово безбожною.

Блаженний Августин розробив достатньо цілісну морально-правову теорію "справедливої війни". Людська історія, за Августином, являє собою боротьбу між прихильниками християнської церкви, які будують "град божий" на землі, і прибічниками диявола, які створили світську, земну державу або " град земний". Для війни справедливої необхідними вважались певні умови: справедлива причина для початку бойових дій (відбиття нападу або відновлення справедливості), рішення законного правителя вдатись до війни.

На відміну від соціальної практики пізнього Рима, яка зневажала мирну працю, здобувала матеріальні цінності війнами і завоюваннями рабів, ' ідеї середньовіччя були у великій мері успадковані від раннього християнства, не передбачали постійних війн.

1.2.4. Політичні концепції, вчення про державу і владу у період Відродження і Нового Часу


Четверте питання теми присвячене періоду створення політичної науки в часи Відродження.

Велике науково-історичне значення для розвитку політичної думки мала творчість Н. Макіавеллі, Ж. Бодена та інших видатних мислителів епохи Ренесансу (Відродження). Відтоді мислителі вперше почали розглядати політологію як самостійну науку, більш за це, були проведені політологічні дослідження перспектив розвитку державності в Європі, встановлено тенденцію переходу від монархії до республіканської форми правління. В цей час проявився ще один з підходів до політології — державницький, у якому політичні процеси, інститути, навіть особистість політичного діяча підпорядковувалась загальній меті зміцнення держави.

Політична теорія у флорентійського мислителя Ніколо Макіавеллі (1469-1527 рр.) постала не в якості складової частини загально філософських поглядів, як це було раніше у Платона і Аристотеля, а як самостійна наука. Його основний твір "Державець" має і теоретичне значення, і являє собою посібник для освіченого монарха, який бажає проводити сильний політичний курс на основі досягнень дослідної науки політології. Політичним ідеалом Макіавеллі була Римська республіка як втілення ідеї міцної держави, що вміє зберігати внутрішній порядок та поширювати свій вплив на інші народи. Згідно Макіавеллі, держава має перебрати на себе виховні функції, що належали до цього часу церкві, тим самим вона має опікуватися доброчесністю громадян. Він звинувачує церкву в тому, що вона розхитала підмурки світської державності і послабила намагання громадян служити республіці. Останню Макіавеллі вважав кращою формою правління, бо вона кожного робить відповідальним за долю держави. Мислитель і політичний діяч Флоренції виступив за народний контроль над використанням влади, участь в управлінні державою надавав монарху, знаті і народу.

Найбільшу славу Макіавеллі надав його "реалістичний" підхід до здійснення політичного курсу. „Велика мета виправдовує засоби"—це висловлювання Макіавеллі виокремлювало політику від ригористичних настанов, від усілякої моралі. Методи і заходи політики оцінюються лише з точки зору досягнення поставлених нею завдань. Тому прийнятним у політиці, на його думку, може бути все, що забезпечує успіх: зрадництво, вбивства, брехня, підкуп, отруєння, залякування противників. У подальшому "макіавеллізмом" стали називати дії, які нехтують вимогами загальноприйнятої моралі для досягнення політичних цілей. Чесна і „прозора" політика, до проведення якої часто закликають на Україні, є антиподом макіавеллізму.

Виступаючи як приватна особа, вважав Макіавеллі, государ має керуватися турботою лише про зміцнення держави. Він постійно перебуває серед ворогів, тому не повинен довіряти нікому, йому припустимо вдаватися до підступності та насильства. Лише поєднуючи у собі якості лева і лисиці - сили і розуму, государ здатний реалізувати свою політику. Государ не прив'язаний до своїх помічників (слуг) і легко має прощатись з ними по досягненні "проміжної" мети.

Внесок Макіавеллі в політологію є великим. Вважаючи політологію точною, дослідною наукою, узагальнюючи великий емпіричний матеріал, він зумів передбачити еволюцію державності від монархій до демократичних республік і довести практичну цінність політологічної науки. Його твором "Державець", написаним після трагічного завершення політичної кар'єрну 1513 році, зачитувались мислителі і державні діячі наступних століть, в тому числі й такі одіозні політичні фігури як Сталін, Гітлер, Муссоліні.

Політична спадщина Макіавеллі суперечливо і по-різному оцінюється в минулому і сьогоденні. Так Й.-Г. Фіхте називав його "дійсно життєдайним письменником", Г.В.-Ф. Гегель характеризував як "дійсного політичного мислителя у високому і шляхетному розумінні". Його реалістичний підхід був підхоплений іншими мислителями: Ф. Ніцше, з однієї сторони, Бісмарком і Талейраном — з іншої. Італійський лідер фашистів Муссоліні опублікував у 1924 році хвалебну працю "Praludio de Machiavelli". Ми ж основну заслугу Н. Макіавеллі вбачаємо в реалістичному політологічному підході, звільненому від морально-релігійних і етичних упереджень.

Протилежним щодо демократичних мотивів у політології Макіавеллі було вчення французького теологічного мислителя і правника Жана Бодена (1530-1596 рр.), який теоретично обґрунтував авторитаризм у політиці, вважаючи сувереном не народ, а державу. Бодену прийшлось бути свідком релігійних війн та розбрату між верствами населення, тому він у могутності держави, її міцному суверенітеті вбачав запоруку миру та спокою у суспільстві. Суверенітет — це абсолютна, універсальна та постійна влада, яку римляни називали величчю.

П'ять ознак суверенітету (видання законів, вирішення питань війни і миру, призначення посадових осіб, діяльність у якості найвищого суду та помилування) стали значним досягненням політичної думки часів Відродження. За переконанням Бодена, "держава має бути вище законів", але він застерігав, що влада держави не безкрайня, вона обмежена забороною вторгнення у сім'ю, у приватні справи громадян. Крім того, Ж. Боден встановив залежність політичного устрою і політичних процесів від географічних і кліматичних умов (елементи геополітики). Після певної інтерпретації деякі тези Бодена про політичну владу і суверенітет було включено у конституції США та багатьох європейських держав.

1.2.5. Політологічні теорії та політичні доктрини ХІХ-ХХ століть


У четвертому питанні теми ми звертаємось до альтернативних політичних доктрин епохи зародження і розвитку капіталізму.

Новий час ознаменувався і новими соціальними протиріччями в Європі, революційними війнами, що поставили перед теоретичною думкою завдання раціонального пояснення феноменів держави, влади, війни і миру.

Таку спробу розпочав Томас Гоббс у "Левіафані", задуманому як виправдання диктатури Олівера Кромвеля. Права держави, порівнюваної з біблійним чудовиськом Левіафаном, величезні, а верховній владі держави належить "меч війни". Гоббс стає засновником розгорнутої договірної теорії держави, згідно з якою люди разом вирішили придержуватися ухвалених ними правил поведінки у суспільстві. У додержавному стані панували закони тваринного егоїзму, здійснювалися принципи відносин: "людина людині — вовк" та "війна всіх проти всіх". Держава відтепер стежить за тим, щоб люди не порушували свободу один одного, вони ж у свою чергу мають право робити все, що не зашкоджує іншим. "Суспільний договір" Гоббса полягав у тому, що більшість індивідів передавала частину своїх прав авторитетній особі (державній владі), яка зобов'язувалась діяти на користь усіх. Державу Гоббс вважав злиттям могутності і всіх сил громадян.

Після укладання суспільного договору громадяни втрачали свої попередні права і не могли вже змінити форму правління. Він схвалював монархічну форму правління. Гоббсу належить заслуга чіткого визначення завдання уряду - турбота про процвітання суспільства. Благо народу є вищим законом для держави та уряду, а у подальшому ця теза буде включеною у конституції різних країн.

Джон Локк (1632-1704 pp.), ще один англійський філософ і політичний мислитель продовжив європейську лінію ліберально-демократичного напряму політології, у своїх поглядах він відштовхувався від вже достатньо розвинутої договірної теорії держави. Локк характеризував природний стан не як боротьбу всіх проти всіх, а як стан, коли ще були відсутні державні органи вирішення конфліктів, механізми покарання злочинців. Держава утворювалась для Забезпечення рівності та свободи, захисту особи і власності. Він казав, що накази верховної влади мають видаватися задля виконання законів та не суперечити їм. Він обґрунтував ідею правової держави, наголошуючи на тому, що "там, де немає законів, немає і свободи". На противагу прибічникам соціалістичних теорій Мора і Кампанелли, Локк намічав, що неможливо досягти свободи для всіх, не забезпечивши свободу кожному.

Діяльність великих англійських мислителів підготувала суспільну атмосферу для проведення радикальних політичних перетворень у Великій Британії, для ухвалення Білля про права (1688 р.) та скасування у 1695 р. попередньої цензури друкованих праць, без чого неможливою була демократія у Об'єднаному Королівстві Великій Британії.

Класиком політично-правового підходу до подій Нового часу став голландський мислитель - правник Гуго Гроцій (1583-1645). Його погляди відбили гуманістичний підхід молодої буржуазії до міжнародних відносин. У розпал тридцятирічної війни він написав трактат "De jure belli ас pacis" (Про право війни і світу), який витримав 13 видань латиною, 9 видань французькою. 4 німецькою, 3 видання англійською мовами. Він вважав, що у "природному стані" люди були рівними і вільними, мали спільну власність, але згодом між ними поширилась ворожнеча, розпочались війни, забута справедливість. З метою подолання ненависті, створення нормальних умов співжиття люди утворили державу, уклавши суспільний договір. Держава - це досконалий союз вільних людей, як правило, слабких і пригноблених, проти сильних миру цього, а громадська влада є верховною, народ сам обирав форму правління.

У творі "Про право війни і миру" Гроцій запропонував правове регулювання збройного насильства у міжнародному масштабі. Сьогодні правники-міжнародники можуть здобути премію ім. Гроція за внесок у розвиток міжнародного гуманітарного права, яке звертається до правових аспектів врегулювання збройного насильства і захисту прав людини.

З XVIII століття спостерігається піднесення теоретичної політичної думки, щодо якої можна вже послуговуватися терміном "політологія". Значний внесок у її розвиток був зроблений Д. Юмом (1711-1776) в Англії, Ш.-Л. Монтеск'є (1689-1755) у Франції, Й. Гердером (1744-1803) у Німеччині..

Англійський філософ, історик, політолог Давид Юм відмовився від концепції суспільного договору, розробленої Т. Гоббсом і Дж. Локком, від теологічних теорій "влади від бога" і висунув реалістичну тезу захоплення політичної влади силою. Це позначило собою перехід політологічної думки від припущень як здобувається влада, до більш реального пояснення механізмів захоплення та здійснення політичної влади. Ґенеза багатьох владно-політичних явищ справді має коріння у насильстві або загрозі його застосування. Суспільство, за Юмом, виникло внаслідок розростання сімей, а політична влада утворилась з інституту воєнних ватажків, якім народ "звик" підпорядковуватись.

Шарль-Луї Монтеск'є на відміну від ідей лібералізму Дж. Локка не піднімає особистість над державою, а права громадян над правами держави, а лише підкреслює, що завдання держави - забезпечити людині політичні свободи. Він всіляко стверджує, що держава дозволяє те, що дозволено законами і, навпаки, забороняє заборонене законами.

У творі "Про дух законів", присвяченому дослідженню законів і політики, він виступив проти думки про існування абсолютно досконалих чи цілком поганих політичних систем. Кожну з них, вважав Монтеск'є, слід оцінювати з точки зору умов, що її утворили, Клімат, фунт, стан земного середовища, густота населення і навіть особливості віросповідання визначають "дух законів", політичні інститути даної держави. У нього мусульманство тяжіє до деспотії, а християнство - до монархії. Демократія, аристократія та монархія складали справедливі форми політичного правління, а деспотія — неправильну форму. Піддаючи критиці феодально-деспотичну форму правління, він вважав, що абсолютна влада в руках одного є злом незалежно від особистих якостей монарха. Навіть за наявності законів у деспотіях відсутні свободи громадян.

Монтеск'є ратував за всебічний розвиток політичних і громадянських свобод, пропонував розподіл гілок влади на законодавчу, виконавчу і судову. Незалежність гілок влади, а не розподіл їх функцій стоїть у Ш. Л. Монтеск'є на першому місці. Ці гілки влади стосовно одна одної здійснюють ще й контрольні функції. У такий спосіб Монтеск'є задовольнив як радикальні прагнення молодої буржуазії, так і консервативні потяги старого дворянства. Верховенство влади здійснюється згідно із законом. Якщо монарх буде управляти, законодавчі органи видавати закони, а судові органи стежити за порядком у суспільстві, то тоді буде панувати мир, - вважав Монтеск'є.

Політичні вчення Юма, Монтеск'є поряд з визнанням піддавалися і критиці сучасниками — Е. Бьорком (1729-1797 рр.) і Р.Ферпосоном (1750-1774 рр.), котрі вносили у політологію конфліктологічні погляди про значення політичної боротьби у структурі політичних процесів та про їх розвиток через суперечності, конфлікти та компроміси.

Політичні вчення соціалістичного спрямування набули поширення серед пригноблених як один з напрямків політологічної думки, пов'язаного з мрією про світлий майбутній ідеальний справедливий політичний устрій - це утопічні вчення Т.Мора (1478-1535) і Т.Кампанелли (1568-1639). Твори подібного типу завжди починаються з рішучої критики існуючих політичних порядків, державних установ, заснованих на приватній власності, пропонують власний варіант суспільно-політичного життя, але, як правило, принципово нездійсненний.

Оригінальність політичних міркувань і висновків англійського мислителя Томаса Мора справили значний вплив на сучасників. Мор пропонував скасувати товарно-грошові відношення, розподіляти все майно і багатство нарівно і за справедливістю. У його моделі соціального устрою не було держави, політики, боротьби за владу. їх місце посідає адміністративна система керування суспільством патріархального ґатунку.

Ідеальний фантастичний устрій життя на його острові "Утопія" (або ж "Нідея", при дослівному перекладі з грецької) встановлював пріоритет колективних прав по відношенню до індивідуальних свобод. В Утопії навіть їжу вживають у великому товаристві. "Законів у них мало" - писав Мор. За провину сенат присуджував покарання за власним розсудом. Політичний устрій будувався на принципах виборності та старшинства. Водночас, в Утопії існувало рабство, джерелом поповнення якого були злочинці, а також засудженні до смерті у інших державах і викуплені утопійцями. Всі основні адміністративні особи обираються народом, звітують перед ним та діють у Його інтересах. На чолі держави - у Місті Утопії - стоїть самий мудрий та освічений громадянин, який добровільно поступається місцем тому, хто буде ще вченіше та мудріше, що нагадує ідеї Платона відносно правління мудреців.

Активний політичний борець Італії Томазо Кампанелла продовжував логіку міркувань Мора, але він відкрито не критикує буржуазний соціально-політичний устрій. В його вигаданому місті — полісі "Сонце", що назване за ім'ям верховного правителя (Метафізика), панує рівність, яка перевершує найсміливіші ідеї Мора. Спільною власністю громадян являються не тільки предмети вжитку, але і знання, почуття, дружини, діти тощо. Посадових осіб там стільки, скільки чеснот, таких як — Великодушність, Щедрість, Цнотливість та інші. Тому міністерство юстиції очолює Справедливість. У мешканців міста Сонця все було однаковим — одежа, зачіски, звички. Закони у них також "є не численними, а стислими, ясними...". В ідеальній комуністичній общині Кампанелли управління перебуває в руках вчено-жрецької касти, а Метафізик є главою світської і духовної влади. У іншому творі Кампанелли "Монархія Месії" вказано на значущість всесвітньої монархії, яка б позбавила людство воєн, голоду, епідемій.

Утопічно-нездійсненні вчення Мора і Кампанелли стали явищем політичної культури світового масштабу, вони мали у подальшому послідовників серед соціальних низів, але значно відрізнялися від ліберально-демократичного напряму політичної думки Заходу. Ідеї зрівняльності у всьому, матеріальному та духовному, аскетизм у споживанні та близькість до природи, добровільне підпорядкуванні мудрості, розчин індивідуального у суспільному вступали у змагання з іншими концепціями політичного устрою, зокрема зверхності прав окремої людини, свободи вибору, політичного плюралізму. З тих часів історія розвитку політології почала визначатися взаємним протиборством та взаємним впливом цих та інших напрямів: консервативного, утопічного, націоналістичного, комуністичного.

Гракх Бабьоф (1760 -1797 рр.) - одна з найбільш визначних фігур серед соціалістів європейського Просвітництва, був рішучим прибічником матеріальної та політичної рівності людей у державі. Він вважав, що рівність є першою вимогою людської природи, а причина нерівності - приватна власність, тому його ідеалом стала "народна держава" - суспільство, де не буде ані бідних, ані багатих. Його рекомендація - будувати "народну державу" на армійський зразок, централізовано, з тотальною регламентацією поведінки і нормативним розподілом благ, повним підкоренням людей приписам вищих інстанцій.

Анрі Сен-Симон (1760-1825 рр.) мріяв про суспільство, яке перевищить за станом соціально-політичного розвитку буржуазне, а його метою буде загальний добробут, згода, розквіт особи. Він особисто воював за політичну незалежність Південноамериканських штатів проти Великої Британії у 1783 році. "Соціалістичне" у розумінні Сен-Симона - асоціація всесвітнього масштабу з національними кордонами. Система індустріалізму — "промислова система" передбачала передачу влади високоталановитим особам з видних промисловців, а приватновласницькі відносини суміщались з нею. Державна влада перетворюється на знаряддя організації виробництва та управління речами. Сен-Симон при соціалізмі зберігав окремі форми приватної власності, відмінність соціальних груп, не вбачав протилежності між робітниками та капіталістами, об'єднуючи їх у клас "індустріалів", який, дійсно, значно збільшився на зламі II —III тисячоліть історії.

Шарль Фур'є (1772-1837 рр.) будував свою політологічну систему на Ідеї протиставленні двох світів: світу розбрату, хаосу, честолюбства і жадоби та світу соціальної єдності людей-братів, спільності, гармонії відносин. Буржуазна держава, за термінологією Фур'є, є "спілка пригноблювачів". Він пропонував в книзі "Теорія всесвітньої єдності" утворити виробничі колективи - "фаланги", сітка яких покриє всю країну, а також вважав, що на зміну кризового суспільства повинно прийти нове, гармонійне яку стосунках між людьми, такі у відносинах з природою. Рівність у Фур'є має більшу цінність ніж свобода, а ідеї самоврядування фаланг грішила анархістськими тенденціями заперечення влади центру.

Роберт Оуен (1771-1858 рр.) вбачав у неправильному політичному устрої причини вад сучасних йому буржуазних держав. Для покращення моралі суспільства Оуен пропонував вирішити три завдання:

1) змінити за допомогою суспільного виховання егоїстичний характер людини;

2) створити кооперацію як форму об'єднання трудівників;

3) розкрити місце робітничого руху у перетворенні суспільства.

Оуен власноруч управляв фабрикою впродовж 30 років та досяг значних успіхів у поліпшенні добробуту робітників, однак вважав, що вся суть справи у несправедливому суспільному порядку Шлях до нового суспільства лежав, на його думку, через викоренення експлуатації та справедливу оплату праці. У подальшому він здійснив політично-економічний експеримент і заснував низку комун у Британії та США.

У середині XVII століття демократична лінія світової політологічної думки поширилась з європейського на американський континент. Класичний вираз демократична політологія одержала завдяки життю у політиці та державотворчості великих американців Т. Джефферсона (1743-1826) та Дж. Медісона (1751-1836), вона була закріплена у працях англійського політичного мислителя Й. Бентама (1748-1832), французького мислителя А. де Токвіля (1805-1859), які мають безпосереднє відношення до американської політичної думки.

Попередники "великих американців" Т. Пейн і О.Гамільтон вважали, що держава повинна мати сильну централізовану владу, за допомогою якої тільки й можливо молодій американській федерації реалізувати окреслений самобутній шлях демократичного розвитку. Т.Пейн реалізацію свого політичного ідеалу вбачав у запровадженні широкого народного представництва у органах влади, збереженні приватної власності, а О.Гамільтон виступав за міцну судову владу, бо без неї добрі закони будуть нежиттєздатними.

Томас Джефферсон та Джон Медісон сформулювали цілісну політичну концепцію побудови демократичної держави у Новому Світі. Вона згодом увійшла в основи американського конституційного ладу, як Декларація незалежності США, так і Конституція цієї країни (ухвалені відповідно у 1776 та 1787 рр.). Вони просякнуті ідеєю захисту індивідуальних прав і свобод, розподілу владу на гілки, що врівноважують одна одну. Основною причиною того, що перша у Новому світі писана конституція виявилася такою стабільною, стала продумана система механізмів стримування та противаг концентрації політичної влади у будь-яких руках.

Третій президент США Т. Джефферсон виступив за демократичну виборчу систему і намагався поширити положення про права людини навіть на рабів. Державні структури США було побудовано таким чином, що вони підтримували збалансований механізм функціонування влади народу через його представників у двопалатному парламенті - Сенаті та Конгресі. Хоча в Америці і не було такого яскраво вираженого станового розшарування суспільства як у Європі чи на Сході, використовувались механізми, котрі забезпечували найбільшу стабільність суспільства. Проголошені "великими американцями" Джефферсоном і Медісоном права людини та громадянина на життя, свободу та на прагнення щастя, у тому числі і право народу на „носіння і використання зброї", справили і продовжують справляти великий вплив на демократичний розвиток світу.

Ієремія Бейтам, англійський політичний мислитель ( 1748-1832 рр.) у першій своїй науковій праці "Фрагменти про владу" стисло виклав концепцію утилітаризму, згідно із якою принцип корисності врівноважує різні інтереси громадян, а відносини обопільної вигоди протилежних класів стабілізують суспільство. На досягнення кінцевої мети суспільних перетворень— здобути якомога більшої суми щастя для найбільшої кількості людей - повинно бути спрямовано законодавство, перерозподіл засобів до існування людини, конституції. Він відрізняв природне і політичне суспільства як такі, у котрих політичне встановлює добродійну владу натомість деспотичного правління. На погляд Бентама, який консультував уряди багатьох європейських країн, демократична влада має бути неподільною, а виконавча та судова гілки лише виконувати настанови законодавчої влади.

Концепція політичного утилітаризму продовжилась у політичних настановах прагматизму.

Алексіс де Токвіль (1805-1859 рр.) — французький політичний діяч і мислитель, аристократ за походженням, у праці "Демократія в Америці" показав етнонаціональне і самобутньо неповторне культурне підґрунтя американської демократії, зобразив загрози демократичним порядкам, намагався сформулювати власну концепцію демократії. Успіхи демократії в Америці він пояснив тим, що в Сполучених Штатах все починалось "з нуля", з об'єднання вільних людей, де не було впливу знаті та церкви, там відбулась децентралізація влади, створена система місцевого самоврядування, а суд присяжних привчав народ "до безпосереднього застосування народної влади". Існування інших специфічних демократичних інститутів США він пояснював географічним розташуванням, законами і звичаями, "демократичним" впливом релігії, зокрема, протестантизму. Водночас, він виступав проти тиранії суспільної думки (рос."общественного мнения").

Токвіль не сформулював власної теорії демократизму, а лише талановито висвітлив успіхи демократії в Америці, власноруч спостерігаючи її на місті. Крім того, він продовжив європейську традицію заперечення ролі французької революції як рушійної сили історичного поступу людства. Алексіс спрогнозував зростання впливу США і Роси в світі через економічну силу для першої держави та воєнно-політичну могутність іншої — „силу штиків" у російській імперії.

Противагою до демократичних політичних концепцій стали теорії "правлячих еліт" - концепції надання політичної влади виключно добірній, кращій меншині людей, які мають специфічні цінності і пріоритети, переваги та авторитет.

Фундатором напрямку теорії політичної еліти вважають англійського філософа Томаса Карлейля (1795 — 1881 рр.), відомого працею "Герої, культ героя та героїчне в історії", який стверджував, що всі найважливіші події світової історії були результатом дії виняткових особистостей, в той час, як маси являли собою пасивний елемент, що гальмують суспільний розвиток. Коли тільки маси починають переважати над творчими особистостями, як наприклад, у насильницькій політичній революції, настає занепад країни.

Подібні до цього ідеї розвивав французький соціолог Густав Лебон (1841-1931 рр.), котрий з позицій елітаризму виступав проти поширення ідеї політичної рівності, віщуючи наступ "ери мас" та пов'язаний з нею занепад цивілізації. Згідно із думками Лебона, поведінка особи у натовпі радикально змінюється: його охоплює відчуття неподоланої сили, нетерпимість, втрачається чуття політичної відповідальності. Коли тільки почуття сили натовпу, мітингові пристрасті беруть гору, а не політичні лідери починають вирішувати проблеми великої політики, виникають негативні явища в суспільстві: бунти, революції, стихійні виступи народу і навіть війни.

Італійські соціологи і політологи, представники теорії політичних еліт Вільфредо Парето (1848-1923 рр.), Іаєтано Моска (1858-1941 рр.) вважали, що влада має бути в руках меншості, якщо ж вона переходить з одних рук до інших, то лише від однієї меншості до іншої. Цю правлячу (кращу, добірну, підготовлену) меншість вони називають елітою. В. Парето писав у "Трактаті по загальній соціології", що більшість завжди знаходиться під владою меншини, цей стан може змінитись лише по формі, тобто, не принципово. Причому на зміну старій еліті приходить нова, яка більше здатна до насильства.

І. Моска у творі "Елементи політичної науки" стверджував, що жоден з напрямків політології не повинен припускати правління мас, бо навіть демократичні системи базуються на демократичній еліті, але в ніякому разі не на простій більшості. В. Парето вивчав проблеми стійкості правлячих еліт та дійшов висновку, що їх склад має поповнюватися особистостями з "елітарними якостями". Тому що часто цього не допускають представники правлячих еліт, зростає вплив і політична сила протилежної сили - контреліти. Та може при підтримці інших соціальних прошарків посісти місце правлячої еліти.

Кожна еліта постійно утримує у центрі уваги питання влади, поширює у суспільстві ту ідеологію, котра її зміцнює. Сутністю будь-якої елітарної доктрини залишається підтримка влади якоюсь еліти або прагнення до влади. Серед сучасних політологічних теорій вчення про політичну роль обраних особистостей, вождів або вузької групи осіб, еліти лишається одним з найбільш поширених. З'явилась навіть "демократична" теорія еліт, згідно із якою у кожній з сфер суспільства управлінські функції виконують різні типи еліт —. політичні, наукові, культурні, військові. Дослідники політичного процесу на Україні вважають, що в нашій державі ще не сформувалась справжня політична еліта, натомість діють та ведуть боротьбу між собою "псевдоеліти".

Вважається, що концепція політичної еліти була реалізована за часів панування фашистської диктатури Італії, а В. Парето мав змогу пересвідчитись у правильності своїх висновків щодо досконалості політичного правління еліти.

Проблему ґенези політичної влади, механізмів її удержання та її здійснення розробляв один з видатних мислителів XX століття, німецький соціальний філософ і політолог Макс Вебер (1864-1920 рр.). Вихідним пунктом його роздумів був пошук причин, за яких сучасні європейські суспільства відрізняються від інших, його політологія явилася, таким чином, продовженням "розуміючої соціології".

Держава, за поясненнями Макса Вебера, є відношенням панування людей над людьми, що спирається на легітимне (законне) насильство. Поняття легітимності у Вебера є сукупність цінностей і правил, які дають можливість досягти згоди у владних структурах.

Серед причин, що відрізняють суспільства одне від одного, Вебер виділив систему панування та апарат влади. Він був впевнений, що найбільш раціональним засобом здійснення державної влади є бюрократія (дослівно з французької—влада того, хто сидить за столом), що витлумачено та роз'яснено ним особливим чином:

1. Службові місця керівного (бюрократичного) апарату не являються особистою власністю тих, хто їх посідає і не можуть бути проданими або переданими у спадщину;

2. Весь процес функціонування бюрократичного апарату здійснюється на засадах кругообігу документів;

3. Влада і відповідальність кожного бюрократа-функціонера є лише

частиною всієї ієрархії влади. Він має владу не завдяки особистим якостям, а тільки завдячуючи місцю, яке посідає;

4. Засоби, котрі слугують для виконання влади, складають власність

організації, що здійснює владу, а не являються особистою власністю управлінців;

5. Рішення бюрократів спираються на комплекс встановлених норм і правил, котрі самі визначають обов'язки кожного бюрократа, які нагадують корпоративний кодекс поведінки.

На додаток до розробленого типу бюрократичної правлячої організації Вебер визначив і риси-якості окремого функціонера, які є однаковими для всіх і незалежними від індивідуальних особливостей, як правило, усереднені риси типового чиновника.

Заслуга Макса Вебера у політологічному аналізі правлячої бюрократії полягає у тому, що:

— він показав бюрократію як технічно завершений і самодостатній

апарат влади;

— піддав критиці тенденції бюрократії виходити за межі наперед встановлених їй функцій;

— показав відображення у складі бюрократичного апарату соціальної структури суспільства.;

— вказав на зв'язок демократії та бюрократії.

Незважаючи на переважно негативне ставлення до марксизму в Україні після здобуття нею незалежності та краху Радянського Союзу з його тоталітарною комуністичною ідеологією, варто звернутись до політичного вчення Маркса і Леніна, яке у практичному втіленні зазнало значних наукових і практичних деформацій.

Марксистська політологічна концепція базувалась на таких засадах: моністичних філософських принципах пріоритету матеріального над духовним, на першості економічних виробничих відносин серед інших ідеологічних (духовних) відносин, у тому числі і політичних, на соціологічних положеннях зміни політичного устрою суспільств через соціальні революції, на необхідності насильницького захоплення політичної влади, на зламі буржуазної держави як знаряддя насильства та побудові у кінцевому підсумку безкласового суспільства через встановлення повного єдиновладдя пролетаріату, а у подальшому це приведе до самоуправління мас.

Карл Маркс (1818-1883 рр.) — німецький мислитель, економіст, філософ, громадсько-політичний діяч, засновник однієї із найвпливовіших політичних течій XIX століття, висловив низку політологічних ідей на основі всебічного критичного дослідження сучасного йому капіталізму. Серед них: ідея "історичної місії" пролетаріату повалити владу буржуа і остаточно ліквідувати антагоністичні класи, ідея створення держави як органу диктатури пролетаріату, положення щодо створення особливого союзу пролетаріату усіх країн для здійснення всесвітньої революції, положення щодо хибності всяких ідеологій, які перекривлено віддзеркалюють суспільне буття.

Фрідріх Єнгельс (1820-1895 рр.) - товариш Маркса по теоретичній роботі і організаційно-партійній діяльності опрацював проблему походження держави, суттєвими елементами якої він вважав: територіальний поділ, публічну владу, податки, відчуження державного апарату від народу. Демократію Єнгельс вважав не ціллю, а засобом встановлення політичного панування пролетаріату. Суспільна свобода, на його думку, прийде тоді, коли "держава як така перестане існувати". Єнгельс наголошував, що пролетаріату слід мати власну політичну партію, яка повинна вести перманентну (безперервну) ідеологічну боротьбу. Ідеологічні відносини, на його думку, у перевернутому з ніг на голову вигляді, віддзеркалюють економічні відносини. В останні роки життя Єнгельс, враховуючи зміни у соціально-політичному житті Європи, висловив низку ідей, які по-новому пояснювали капіталістичну дійсність та шляхи переходу до соціалізму. Він високо оцінював здатність російських революціонерів до повалення царизму.

Володимир Ульянов (Ленін) (1870-1924 рр.) — розвинув ідеї Маркса і Єнгельса в умовах імперіалістичного капіталізму на початку XX століття.

Спираючись на європейську соціалістичну думку, він сформулював більшовистську політичну доктрину, центральне місце в якій займали положення щодо важливості класової боротьби і необхідності захоплення політичної влади, вчення про авангардну політичну партію пролетаріату, можливість перемоги соціалізму в одній, окремо обраній країні, а саме у царській Росії, як найслабшій ланці світового капіталізму.

Ленін розробив у марксистській політичній парадигмі власне бачення соціально-класової структури буржуазного і соціалістичного суспільств, дав визначення поняттям "клас", "нація", "держава", визначив шляхи і напрями боротьби за владу, віддаючи пріоритет збройним (насильницьким) засобам, обґрунтував необхідність встановлення влади Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, висунув ідею своєчасної зміни політичних гасел. Політика настільки міцно увійшла в стиль мислення і поведінки В. І .Леніна, з його власних слів бра для нього справою, "що захоплює сильніше за все".

Поступово політична практика "реального соціалізму" довела хибність деяких ленінських положень, зокрема його гіперболізацію класової боротьби, відмову від доктрини парламентської республіки, ігнорування теорії природних прав людини, положення щодо поступового відмирання ролі держав, надмірне перевищення значення революційного насильства і революційної доцільності як замінника законності у державі.

За часів диктаторського "псевдо-комуністичного" правління Йосипа Сталіна було здійснено спроби "творчого розвитку" марксизму-ленінізму. Типова схема сталінського вчення - світ є ареною боротьби між капіталізмом та соціалізмом, вона продовжується в СРСР між "ворогами народу" та трудящими класами. Все вчення Сталіна несе відбиток догматизму, бо положення Маркса, Єнгельса, Леніна вважаються абсолютними істинами за всіх умов. Фундаментальним питанням для Сталіна є диктатура влади, насильство якої не обмежене законом. Смисл держави звужений до функціонування державного апарату, який є примусовою інституцією, а функціями держави є: тримати підлеглих у покорі та розширювати територію своєї держави за рахунок інших.

Зауважимо, що вищерозглянуті марксистські погляди відносяться до так званого ортодоксального марксизму, який був оновлений у другій половині XX століття, завдячуючи творам Лукача, Грамши, Дюкло та інших марксистських теоретиків.

Марксизм у Дьердье Лукача (1885-1975 рр.) набув "гуманістичних" рис, звернувся до людини, що стала річчю при капіталізмі. Лукач вказував, що відчуження, як тотальний феномен протиставлення людини створеному їй світові при капіталізмі, може бути подоланий лише на шляху соціально-політичних перетворень у структурі влади, яка має бути наближена до народу. Він звернувся до витоків ідеології фашизму, підкресливши наявність у складній суміші фашистської ідеології ідей расизму, тупого обмеженого міщанства, гіпертрофованої національної величі тощо.

Антоніо Грамші ("Тюремні зошити" 30-ті роки XX ст.) довів, що капіталізм тримається окрім міцного економічного базису ще завдячуючи і культурним та політичним чинникам — політичній гегемонії, тоді як економічне підґрунтя його панування за „класичним" марксизмом мало б підірвати самого себе незалежно від культурно-цивілізаційних чинників.

У другій половині XX століття одним із напрямків марксистської політичної думки став євромарксизм, представлений працями О.Блусра, К.Реннсра, М. Адлера, де висловлена думка, що шлях віл капіталізму до соціалізму можна пройти без революцій, тобто еволюційним шляхом, через послідовне проведення економічних і політичних реформ.

Порівняно тривале співіснування двох протилежних соціальних систем у XX столітті з відповідними протилежними політичними ідеологіями та різними офіційними суспільно-політичними теоріями з наявністю, однак, у них подібних економічних та політичних процесів, спричинило поштовх для розробки напрямку у політології, що досліджує проблеми пиття протилежних соціально-політичних типів суспільств.

Теорія конвергенції ( від лат. Соnvergo - зближаюся, сходитися) поєднує широкий спектр політологічних вчень та розглядає у сучасному загально-цивілізаційному суспільному розвитку тенденцію до зближення соціалізму та капіталізму, синтезу їх у "змішаному" суспільстві.

Теорію конвергенції у різних модифікаціях підтримували у своїх розробках П.Сорокін (1889-1968 рр.), Дж. Гелбрейт (нар. 1908). В.Ростоу (нар. 1916), Р.Арон (1905-1983 рр.), 36. Бжезінський (пар. 1908) та інші сучасні західні теоретики. Сам термін "конвергенція" запозичений з біології, де він означає придбання відносно далекими за походженням організмами однакових властивостей і форм завдяки проживанню цих організмів в однаковому середовищі. Мається на увазі, що людство при не співпадаючих чи протилежних соціально-політичних системах перебуває на одному "кораблі" Земля, а поширення контактів приводить до взаємного обміну цінностей, тому капіталізм і соціалізм збагачуються рисами один одного і утворюють єдине „конвергентне" суспільство.

Р. Арон і Т. Белл обмежували конвергенцію двох систем економічними формами розвитку і соціальною структурою суспільства, наголошуючи на глибоких відмінностях у сфері політичних інститутів та ідеології} які зберігають ці різні суспільні системи.

Ідею "негативної конвергенції" розробляли Г.Маркузе (1897-1979 рр.), німецько-американський філософ, соціолог, директор інституту у Штарнберзі Ю.Хабермас (нар. 1929 р.). Згідно з ідеєю "негативної конвергенції", соціалізм та капіталізм візьмуть один у одного не стільки позитивні, скільки негативні елементи, що призведе до ще більшої кризи "сучасної індустріальної цивілізації".

Р.Арон при вирішенні проблеми конвергенції висував ідею первісного розпаду двох економічних систем внаслідок руйнування тоталітарних політичних ідеологій, що, за його думкою, відкриває справжній шлях підйому людської цивілізації. Він підкреслював, що конфлікт поміж протилежними системами втратить у майбутньому свою гостроту. Це підтвердилося дійсним зближенням ідеологічних та політичних позицій Заходу і Сходу на початку 90-х років. Розпад соціалістичної європейської системи не дав змоги простежити наскільки виправдалась теорія конвергенції, бо колишні соціалістичні країни обрали неокапіталістичний шлях розвитку, причому нерідко з недоліками примітивного, "первісного" капіталізму.

Політична думка, котра протягом більш ніж 3,5 тис. років намагалась осягнути все розмаїття проблем політики, держави і влади, соціальних перетворень підійшла наприкінці XX століття - на початку нового XXI до необхідності вирішення універсальних "наскрізних" проблем і відповісти на найскладніші питання:

• в якому суспільстві ми живемо?

• який суспільний лад краще за все відповідає запитам людства?

• який політичний стрій очікує на нас у майбутньому?

• як уникнути воєн, масштабних терористичних акцій та кривавих внутрішніх конфліктів?

• чи можливо політичними засобами врегулювати кризи і ризики глобалізаційного суспільства?

Дещо раніше іспанський мислитель і громадський діяч Ортега-і-Гассет (1883-1955 рр.) у творі "Повстання мас" продемонстрував як найвизначніше явище сучасності роз'єднаність "еліти" і "мас". Перша творить культуру і політику, а останні несвідомо впродовж певного часу задовольняються засвоєними від неї стандартами. Однак у подальшому маси вважають, що їм доступні політичні знання і тонкощі розуміння політики, нав'язують свої волю, погляди, "масову" культуру. Виникає загальна соціальна дезорієнтація, роз'єднаність "масового суспільства".

Американський соціолог Д.Белл (нар. 1919) у книзі "Прийдешнє постіндустріальне суспільство" доводив, що політика та ідеологія лівих ідей і політичних течій "виснажилися", що досягнення технічного прогресу і цивілізації роблять непотрібними революції, а соціальні потрясіння стають зайвими. Суспільство вступає в еру загального благоденства і відносно повного задоволення високих матеріальних потреб. Еволюція поглядів приводить Белла від початкового зображення суспільства загального благоденства як безконфліктного і гармонічного до розуміння його як одної Із стадій антагоністичного ладу, але з новими різновидами соціально-політичних суперечностей та проблем.

Американський публіцист і політолог А.Тоффлер (народ. 1928 р.) в праці "Третя хвиля" (1980) виступив з передбаченням нової хвилі технологічної революції, котра приведе людство до " над індустріальної цивілізації". Завдяки невпинному оновленню соціальних відносин в ній буде створено справедливу соціальну і політичну систему. Влада у такому суспільстві тримається не на силі, а на знаннях, багатстві, інформації. Праця Тоффлера є знаменною і тим, що вона поєднує наукові пошуки з традиціями популістської літератури на соціально-політичну проблематику, яка виражає прагнення громадськості бачити саме такі політичні рішення у відповідь на виклики часу.

Г. Кан (1922 - 1993 рр.) — відомий американський політолог, спеціаліст по прогнозуванню суспільного розвитку в книзі "Рік 2000" виступав проти екологічного песимізму та провішував майбутню економічну та політичну модернізацію слаборозвинутих країн за американським зразком.

Самюєль Хантінгтон намагався передбачити розвиток конфліктності сучасного світового порядку і пояснити її несумісністю культур в роботі "Зіткнення цивілізацій?" (1996). Перманентні збройні сутички, в основі яких - релігійні суперечності, несумісні політико-правові переконання, культурні розбіжності, інші причини соціокультурного характеру, згідно із Хантінгтоном, можуть переростати у війну на "розломах" цивілізацій, особливо на кордонах зіткнення християнського та мусульманського світів.

Раніше у книзі "Суспільство і солдат", про яку рідко згадують на теренах України, він показав певну небезпеку постійної сильної армії для демократичного суспільства. Хантінгтон писав, що поступово збільшується роль професійних військових у визначенні напрямків політики по мірі того, як збройні сили США все частіше використовуються для досягнення зовнішньополітичних завдань за межами країни.

Прибічники концепції критики тоталітаризму вважають цей феномен одним із загрозливих для демократичних порядків у сучасній цивілізації. X. Аренд у праці "Походження тоталітаризму" 1951 р., (термін "тоталітаризм" став офіційним у США з 1952 р.) показала, що той виникає у атомізованому суспільстві, яке складається з маси розрізнених осіб (атомів), а не суспільства громадян (громадянського суспільства).

З.Бжезінський і К.Фрідріх у творі "Тоталітарна диктатура та автократія" вказують, що до тоталітарних режимів віднесено фашистські і комуністичні політичні режими, а головною їх об'єднуючою ознакою виступає державна ідеологія, яка продукується правлячою партією, терор, об меження правдивою інформації, відсутність громадянських свобод.

Прихильники теорії "політичної модернізації" (Г.Алмонд, З.Бжезінський) вважають, що сучасною тенденцією розвитку політичних систем є перехід (трансформація) від традиційного до сучасного, трансформованого типу, показують наявності спроможності демократичної політичної системи до оновлення при мобілізації зусиль суспільства на виживання у конкурентному середовищі. Серед українських дослідників проблеми політичної модернізації виділяються роботи Г. Зеленько щодо модернізації систем у Польщі та України.

В цілому на початку XXI століття ми спостерігаємо диференціацію та розвиток політологічних вчень за такими напрямками дослідження:

• теорій демократії (РДаль, Дж. Сарторі);

• теорій еліт (ГЛассуел, С.Келлер);

• концепцій партійно-політичних систем (М.Дюверже, У.Бернхем);

• вивчення феномену політичної культури (Г.Алмонд, С.Верба);

• дослідження влади і контролю (Г.Моргентау, СЛіпсет);

• нетрадиційні політичні вчення, зокрема „Третьої світової теорії" Муаммара аль Каддафі, лідера Лівійської революції;

• Політичних досліджень проблем національної безпеки, воєнної політики та оборони у контексті геополітичних проблем (книги 36. Бжезінського "Велика шахівниця" та "Вибір. Світове панування чи глобальне лідерство").

• Серед "новітніх" політичних теорій - підходів до політики, поширюється так звана Формальна політична теорія, що звертається до "раціонального суспільного вибору", який позичений з політичної економії. В результаті такого підходу розробляється "корисний аналітичний інструмент", який може пролити світло на поведінку виборців, правлячих чиновників, на лобіювання (яке зазвичай глибоко приховано від не тільки пересічних громадян, але й від політичних теоретиків високого рівня абстракції)- Ентоні Даунс, Манкур Оксен широко використовують досягнення теорії ігор, щоб пояснити політичні процеси раціональним началом поведінки.

Зауважимо, шо для нової "формальної" теорії політики з'явились критики, які вказують на обмеженість раціонального пояснення політичної зал ученості громадян, бо ігнорується ірраціональна, вольова, емоційна складова, а теорія дискурсу стверджує важливість рол ь речового спілкування, діалогу, комунікації, які ведуть до нового розподілу влади.

Останнім часом політологія звертається до питань правових засад світової політики, обґрунтування боротьби з міжнародним тероризмом, можливостей світової спільноти впливати на одіозні політичні режими.

ВИСНОВКИ


1. Сучасна політологічна думка має витоки у більш ніж 2500 літньому розвитку, починаючи з протополітичних ідей щодо політики, держави, влади до сформованих цілісних концепцій пояснення публічної політики на наукових засадах XXI століття.

2. У кожному історичному періоді політичне правління пов'язувалось З впливом на її перебіг політичної боротьби різних соціальних сил, політичних ідей та інститутів.

3. Політичні концепції та окремі ідеї органічно поєднувались з роздумами про могутність держави та можливість досягнення політичної мети насильницькими засовами. Соціальне насильство розглядалась як потужний засіб досягнення політичної мети.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1. Як розуміти поняття "протополітичні погляди"?

2. У чому політичний зміст теологічної парадигми політичного мислення?

3. Розкрийте погляди Платона на державу, систему влади, війну і мир.

4. Розкрийте вимоги до володаря, до зміцнення держави Н. Макіавеллі.

5. У чому смисл теорії суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, Т. Гоббса, Дж. Локка?

6. Розкрийте основні концептуальні положення теорії еліт Г. Моска та В. Парето та можливості їх використання у сфері керівництва.

7. Який зміст вкладається сучасною політичною наукою у термін "утопія"? Чи можна з цієї теорії вивести літературний термін "роман - антиутопія"?

8. Чому сучасні політологічні теорії у центр уваги ставлять проблеми функцій держави?

9. У чому соціально-політичний смисл теорії конвергенції?

10. Розкрийте зміст теорій конвергенції та "технобюрократії".

11. Що означає "формалізована" політична теорія та які її принципові вади у поясненні політичної поведінки виборців?

ЛІТЕРАТУРА:

1. Аристотель. Політика// Соч. в 4-х томах.-Т.4.- М., 1983

2. Горбатенко ЗЖ, Туренко АА Вступ до політології.- К., 1996.

3. Макіавеллі К Володар. - К., 2002.

4. Нерсесянц АС История политических и правовых учений. Учебник для вузов. - М., 1998.

5. Політологічний енциклопедичний словник. - К., 2004.

6. Политология: Хрестоматия. - Спб.: Питер., 2006.

7. Рудич Ф.М. Політологія. Підручник. - М., 2004.

8. Дж.Г. Себайн, Т. Л. Торсон. Історія політичної думки. Пер. з англ - К.: Основи, 1997.

9. Цицерон. Диалоги. - М.: Наука, 1966.

10. Єндрю Хейвуд. Псшитология. Второе изд. пер. с англ. - М., 2005.

11. Цюрупа М.В. Історія політичних і правових вчень. - К.: Центр духовної культури, 2007.

12. Цюрупа М. В., Ясинська А С та інш. Основи загальної та воєнної політології. - К.:НАОУ, 2007.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


Тема 1.2. Основні етапи становлення і розвитку політичних поглядів і концепцій (доктрин)
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации