Малій О.В., Реєнт О.П. Історія України - файл n1.doc

приобрести
Малій О.В., Реєнт О.П. Історія України
скачать (2013 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc2013kb.14.09.2012 23:28скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

ББК63.3(4УКР) 6я 721 М62 Рекомендовано до видання комісією з історії Науково-методичної Ради Міністерства освіти і науки України

(протокол № 5 від 4 липня 2001 р.)

Рецензенти: Кульчицький С.В. - доктор історичних

наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України

Бурда М.І. - доктор педагогічних наук, член-кореспондент АПН України

Малій О.В., Реєнт О.П.

М62 Історія України. Навчальний посібник для 10 класу. К., «Фаренгейт», 2001.- с.296, карти-схеми.

ISBN 966-7764-20-6

Навчальний посібник укладено відповідно до нової редакції програми (2001) з курсу історії України. У ньому висвітлюється період від початку Першої світової війни (1914) до 1939 р.

Системність, логічність, проблемність викладу матеріалу дають змогу учням опанувати головні події одного з найдрама­тичніших періодів історії українського народу.

Автори запропонували систему запитань-завдань як для по­точного контролю, так і для тематичного оцінювання навчаль­них досягнень школярів.

Для учнів загальноосвітніх шкіл, ліцеїв і гімназій, вчителів і методистів.

ББК 63.3(4УКР)

ISBN 966-7764-20-6 © Малій О., Реєнт О.

© Обкладинка, дизайн Цедік О.

ЗМІСТ

ТЕМА 1

Україна в Першій світовій війні

(1914 - лютий 1917) 5

§1. Початок першої світової війни 6

§2. Українські землі у 1915-1917 рр 14

Тематичне оцінювання 22

ТЕМА 2

Українська революція 23

§3. Початок Української революції 24

§4. Проголошення автономії України 29

§5. Наростання політичної боротьби в Україні

у липні-жовтні 1917 р 39

§6. Проголошення Української Народної Республіки 44

§7. Війна радянської Росії з Українською Народною

Республікою. Проголошення незалежності УНР 51

Тематичне оцінювання 59

ТЕМА З

Україна в боротьбі за збереження

державної незалежності (1918-1920) 61

§8. Українська Народна Республіка: від Брестського

мирного договору до гетьманського перевороту 62

§9. Українська держава 69

§10. Директорія УНР 82

§11. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) 92

§12. Політика радянського уряду в Україні у 1919 р. ... 105

§13. Україна в другій половині 1919 р 112

§14. Україна на початку 1920 р 118

§15. Варшавська угода та її наслідки 125

З

§16. Розгром військ Врангеля й махновців 131

§17. Культура і духовне життя в Україні

у 1917-1920 рр 136

Тематичне оцінювання 162

ТЕМА 4

Українська СРР в умовах нової

економічної політики (1921-1928) 165

§18. Україна наприкінці 1920-го -

на початку 20-х рр 166

§19. Входження УСРР до складу СРСР 174

§20. Культура та духовне життя у роки НЕПу 181

Тематичне оцінювання 195

ТЕМА 5

Радянська модернізація України

(1928-1939) 197

§21. Сталінська індустріалізація України 198

§22. Колективізація та розселянювання України 208

§23. Голодомор 1932-1933 pp. в Україні 218

§24. Громадсько-політичне життя 227

§25. Стан культури в Україні у 30-ті рр 236

Тематичне оцінювання 249

ТЕМА 6

Західноукраїнські землі

в 1921-1939 роках 251

§26. Українські землі у складі Польщі 252

§27. Українські політичні партії та політична

боротьба в Західній Україні 263

§28. Українські землі у складі Румунії 273

§29. Закарпаття в складі Чехословаччини 281

Тематичне оцінювання 289

Словник-довідник 291

ТЕМА 1 Україна в Першій світовій війні (1914 - лютий 1917)

Карта-схема

УКРАЇНА В ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ



«...Український фактор, «українське питання» стануть вагомою причиною розвалу під час війни обох імперій - Романівської та Габсбурзької, при­ведуть до логічної появи на карті світу Україн­ської держави. Однак цьому передуватимуть роки неймовірних людських випробувань, чис­ленних страждань і бідувань»

(Історія України: нове бачення).

4

§1. Початок першої світової війни

«Війна докорінно змінила національно-політичну ситу­ацію для українців, які опинились між двома ворогую­чими країнами. Тепер змагання за українську державність переходило із загальнотеоретичної у кон­кретно-політичну площину».

(І.Патер. Союз Визволення України...- Львів, 2000).

О Пригадайте, якими були особливості національно-визвольного • руху в українських землях на початку XX ст.

1. «Українська карта»

Початок XX ст. став часом надзвичайного загострення суперечностей між багатьма розвиненими країнами світу. Але кризові явища набули найбільшого розвитку в Європі, де відбу­лося чергове перегрупування сил. Складання двох військо­вих блоків - так званих Центральних держав й Антанти -знаменувало глобальне протистояння країн, кожна з яких мала свої геостратегічні інтереси і прагнула досягти їх дип­ломатичними та військово-політичними засобами. Україна ви­явилася в епіцентрі подій, пов'язаних з Першою світовою війною, внаслідок того, що займала вигідне географічне положення й мала значний військово-економічний потенці­ал і людські ресурси. Тому у розрахунках принаймні трьох країн - Німеччини, Австро-Угорщини та Росії - вона посіда­ла одне з чільних місць.

На момент вибуху світової війни українські землі, україн­ський народ залишалися поділеними між двома великими то­гочасними імперіями - Російською й Австро-Угорською. Росія планувала силою зброї довести свої права на Східну Галичину, Північну Буковину та «Карпатську Русь» (Закарпаття).

Російський царизм вважав, що має моральне право і навіть зобов'язання перед слов'янськими народами захищати ідеї панславізму. Те, що при цьому застосовувалися експансіо­ністські методи, приховувалося за яскравою дипломатичною риторикою. На ділі ж Санкт-Петербург планував під гаслом об'єднання «єдинокровних братів-русинів» відсунути кордо­ни Російської імперії до карпатських перевалів.

Австро-Угорщина не тільки не допускала можливості втра­тити названі регіони. Вона прагнула власного територіально­го розширення за рахунок Волині та Поділля.

Габсбурзький уряд вустами своїх дипломатів запевняв, що розглядає свою роль і цивілізаційну місію як сполучну ланку між Заходом та Сходом. Посол Австро-Угорщини у США К.Думба в поданому на адресу американського уряду мемо­рандумі визначав цілі його держави на Балканах і на Сході як «переважно комерційні й культурні за характером. Вони є політичними тільки з огляду на географічне розташуван­ня дуалістичної імперії, що накладає на її державних діячів тягар по підтримці територіальної єдності та забезпечен­ня умов поширення промислової продукції». Дипломат наго­лошував на тому, що завдяки ліберальній національній і культурній політиці його держави саме слов'янський елемент стає дедалі більш «відчутним у політичному й інтелекту­альному житті імперії» на противагу німецькому. Такий ак­цент мав прихований підтекст. Окрім того, що він повинен був зняти будь-які сумніви в демократизмі національної полі­тики Габсбургів, меморандум виконував функцію своєрідної заявки «клаптикової імперії» на територіальні прирощення за рахунок південнослов'янських земель та навіть за певних умов Волині й Поділля.

Німеччина серед інших завдань майбутньої війни вису­нула і таке - розчленування Росії на частини, оволодіння Польщею, Литвою, Білорусією, Україною, прибалтійськими губерніями для поселення у них своїх колоністів. Прагнучи до утвердження себе як домінуючого міжнародного чинника, Німеччина планувала створення Міттельєвропи («Середньої Європи»), до якої прагнула інкорпорувати (від лат. incorporatio - приєднання, включення) Австро-Угорщину.

Габсбурзькі плани щодо Балкан і кайзерівські стосовно Близького Сходу змушували уряди Центральних держав звер­нути особливу увагу на «українське питання». Тим більше, Що Австро-Угорщина хотіла відтіснити Росію від своїх кор­донів та від узбережжя Чорного моря, створивши охоронний вал перед її панславістською політикою, усунути небезпеку інтервенції останньої на Балканах і в Туреччині. Тому ство-


6

7

рення буферних держав із західних частин Російської імперії, у тому числі й України, набувало особливого значення.

2. Світова війна і громадсько-політичне життя в українсь­ких землях

Лише українців ніхто не запитував, чого вони прагнуть та чого чекають від урядів вищезазначених країн.

Ще напередодні війни представники України проводили переговори з віденськими політичними й урядовими колами про поділ Галичини на західну (польську) та східну (україн­ську) частини за національною ознакою. Не втрачали надії досягти цього вони і після початку війни. У перших числах серпня 1914 р. представники Української Національно-демок­ратичної, Радикальної й Соціал-демократичної партій ство­рили в Львові Головну українську раду (ГУР), що мала взяти на себе функції єдиного представницького органу краю. Очо­лив цей орган голова УНДП Кость Левицький. З серпня 1914 р. було проголошено «Маніфест Головної української ради». У цьому документі ГУР вказувала на загарбницьку мету політики Росії щодо Західної України та чітко окреслю­вала власну позицію.

«Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що не вся Україна в його руках, що не весь український народ стогне по­неволений під його пануванням, що існує частина української землі, де український народ... може жити своїм національним життям. Перемога Росії мала би принести українському народові Австро-угорської монархії те саме ярмо, в якім стогне ЗО мільйонів україн­ського народу в Російській імперії. Теперішня хвиля кличе український народ стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя найшло свободу розвитку. Перемога Австро-Угорської монархії буде нашою перемо­гою. І чим більша буде поразка Росії, тим швидше виб'є година визволення України».

(Т.Гунчак. Україна: перша половина XX століття. - К., 1993).

ГУР почала переговори з габсбурзьким урядом щодо створення національного збройного формування з українців. Внаслідок цього Відень у середині серпня ухвалив відповідне рішення. Спочатку йшлося про український легіон. До м.Стрий на заклик військової колегії ГУР прибули понад

10 тис. добровольців. Однак правлячі кола імперії, добре розуміючи кінцеву мету українців, обмежили чисельність цієї бойової одиниці до 2,5 тис. вояків. Зрештою, легіон Україн­ських січових стрільців (УСС) склав 10 сотень по 250 вояків. З них 2 сотні як запасний резерв дислокувалися в Закарпатті під командою Г.Коссака.

Формування легіону мало на меті не лише продемонстру­вати лояльність до Австро-Угорщини, а й створити інстру­мент українського представництва, який мав стати вагомим фактором дипломатії та політики у ході війни і по її закін­ченні. Важливість такого заходу можна оцінити ще й з огля­ду на те, що полякам Відень дозволив створити 2 легіони по 8 куренів та окремі частини кавалерії й артилерії.

На території Галичини виникли також інші політичні об'єднання, що були представниками і захисниками украї­нських інтересів. Одне з них створили емігранти з Наддніпрян­щини А.Жук, В.Степанківський та Л.Юркевич, а також В.Липинський і В.Кушнір, які організували спочатку видан­ня в Львові періодичного органу «Вільна Україна», а потім створили Український інформаційний комітет (УІК). Його політичне кредо формулювалося так: для забезпечення все­бічного культурного й економічного розвитку українського народу необхідно вибороти незалежність, а останню можна здобути тільки шляхом національної революції. Найближ­чою ж метою з огляду на можливу поразку Росії мало стати приєднання Наддніпрянської України або її частини до Габ-сбурзької імперії, злука останньої з Галичиною і Буковиною та утворення окремої національно-територіальної одиниці. Очолив комітет почесний британський консул у Львові проф. Р.Залозецький-Сас, який мав впливові зв'язки в політичних колах Австро-Угорщини й інших європейських держав. На­далі планувалося створити окрему політичну організацію, залишивши комітет органом пропаганди української справи. Маючи на увазі необхідність об'єднання Галичини і Над­дніпрянщини, УІК прагнув до співпраці з єдиною організа­цією самостійницької орієнтації в Наддніпрянській Україні ~ Українською народною партією. Проте йому перешкодили австрійські власті: під час переговорів у Відні урядовці пока-


8

9

зали Р.Залозецькому-Сасу відозву УНП з приводу війни, яка була спрямована проти балканської політики Габсбургів. На думку австрійців, це - доказ того, що наддніпрянці займають таку позицію, яка не дозволяє розраховувати на їх підтрим­ку у війні з Росією. В цілому ж офіційний Відень вітав ство­рення УІК та був готовий до діалогу з ним.

4 серпня 1914 р. з ініціативи А.Жука у Львові відбула­ся нарада емігрантів з Наддніпрянської України, в якій взяли участь В.Дорошенко, Д.Донцов, О.Назарук. На­слідком цієї зустрічі стало створення Союзу визволення України (СВУ), який мав уособлювати безпартійну політич­ну репрезентацію Центральної й Східної України. Прого­лосивши завдання відродження самостійної Української держави, СВУ також став на бік Австро-Угорщини. Реалі­зацію своїх національних прагнень Союз пов'язував із по­разкою Російської імперії у війні та поваленням царизму. У відозві «До українського народу в Росії» СВУ покладав на Росію відповідальність за розпочату війну. Політична програма Союзу визволення України була обґрунтована у документі «Наша платформа». В разі розгрому царської імперії СВУ сподівався домогтися «державної само­стійності України у формі конституційної монархії з демократичним політичним устроєм, однопалатним за­конодавчим органом, громадянськими, мовними й релігій­ними свободами, самостійною українською Церквою». В спеціальному зверненні Союзу «До громадської думки Євро­пи» розвивалася теза про необхідність створення Україн­ської самостійної держави як своєрідного «захисного валу» для західної частини континенту від експансіоністської Росії. Головою СВУ було обрано Дмитра Донцова, секрета­рем - Володимира Дорошенка.

Війна розколола український народ на два ворогуючі та­бори. Українська інтелігенція, що мешкала в межах царсь­кої імперії, очікувала, що війна створить умови для піднесення національного руху й сприятиме демократичному розв'язан­ню «українського питання». В той же час українська громад­ськість у Росії не була такою одностайною в оцінці перспектив і політичних орієнтирів. Так, редактор журналу «Украинс-

10

кая жизнь» С.Петлюра в статті «Війна та українці» запев­няв, що серед українців немає австрійської орієнтації й вони сповнені бажання виконати свій громадянський обов'язок перед Росією. Водночас він висловлював сподівання, що по завершенні війни ставлення царського уряду до українців зміниться на краще та «українське питання» буде поставле­не на порядок денний. Іншу позицію зайняв лідер соціал-демократів В.Винниченко, який організував у Катеринославі випуск нелегальних відозв з гаслами: «Геть війну!», «Хай живе автономія України!». Керівництво ж Товариства україн­ських поступовців (ТУП) у вересні 1914 р. закликало українців не ставати на бік жодної воюючої держави, а дотримувати­ся нейтралітету.

Існувала ще одна сила, яка стала помітним чинником громадсько-політичного життя України. На початку серпня в Києві галицькі москвофіли офіційно заснували «Карпато-Руський визвольний комітет». Він ставив за мету знайомити російську громадськість і командування царськими війська­ми з національно-культурним та політичним становищем руського Прикарпаття.

3. Політика окупаційних військ на українських землях

На фронті події розвивалися не на користь австрійців. Російська армія швидко просувалася на захід і 3 вересня 1914 р. ввійшла до Львова. В зайнятих нею районах запровад­жувалася окупаційна військова й цивільна адміністрація, а генерал-губернатором Галичини було призначено графа О.Боб-ринського, жорсткого провідника великоруської шовіністич­ної політики. Виголошуючи промову у Львові, він стисло виклав своє бачення ситуації: «Східна Галиція і Лемківщина - давно неподільна частина однієї, великої Росії; на тих зем­лях місцеве населення завжди було руське (московське), тому адміністрація має бути основана на руських началах. Я буду тут заводити руський язик, закон і устрій».

Після вступу російських частин до Львова були закриті всі українські й польські періодичні видання, інституції, школи, книгарні. Бібліотекам було заборонено видавати ук­раїнські книги.

11

Організований жандармський відділ розпочав пересліду­вання українських громадських діячів. Протягом кількох місяців було проведено близько 1000 обшуків та 1200 арештів. За допомогою місцевих проросійських кіл арештовувалися активні учасники українського руху й національно свідомі українці. Лише через київські в'язниці пройшли 12 тис. га­личан, депортованих у глиб Росії.

Попри всі заяви про терпимість (толерантність) у спра­вах віросповідань російська адміністрація розгорнула пере­слідування греко-католицької церкви й примусове насадження православ'я. Здійснення цієї акції Священний Синод покла­дав на архієпископа волинського Євлогія. За його розпоряд­женням на греко-католицькі парафії, тимчасово залишені священиками (частина виїхала на захід; кілька десятків свя­щеників були ув'язнені російськими властями), призначали­ся православні настоятелі. Вони зайняли близько 200 парафій.

Випробування, що випали на долю греко-католицьких служителів культу та віруючих, повною мірою розділив їх архіпастир - митрополит Андрей Шептицький, якого було заарештовано і вивезено до Курська, а потім - до монастирсь­кої в'язниці в Суздалі. Звідти він вийшов лише з початком революції 1917 р.

Прагнучи зміцнити свою опору у краї, російські прав­лячі кола оприлюднили кілька декларацій. У серпні 1914 р. головнокомандуючий царською армією, великий князь Ми­кола Миколайович звернувся з відозвою до польського насе­лення, в якій обіцяв, що російські війська забезпечать відродження об'єднаної Польщі під скіпетром Романових. У маніфесті російського князя до народів Австро-Угорщини на­голошувалося, що «Росія, яка вже не раз проливала кров за визволення народів від чужого ярма, не шукає нічого іншого, як тільки повернення права й справедливості. Вам, народи Австро-Угорщини, вона також несе тепер свободу та здійснення ваших народних сподівань». Звинувачуючи Відень у тому, що він сіяв національну ворожнечу, автор маніфесту запевняв, що російський уряд прагне лише одного, «щоб кож­ний з вас міг розвиватися і жити в добрі, зберігаючи дорого­цінну спадщину батьків, мову й віру, і з'єднаний з рідними

12

братами жив у спокої та згоді із сусідами, шануючи їх само­бутність» . Облуду цих слів продемонстрували антиукраїнські заходи царської адміністрації в Галичині. Єдине, що було правдою у цих заявах, то це прагнення об'єднати слов'янські народи в складі Російської імперії.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Позначте назви держав, найбільш зацікавлених у розв'язанні
«українського питання».

Німеччина; Великобританія; Росія; Франція; Австро-Угорщина.

2. Дайте відповідь:

Українські землі напередодні Першої світової війни входили до складу Російської імперії: так; ні; і так, і ні.

3. Використовуючи наведену інформацію, вкажіть організації та
формування, що були створені на початку Першої світової
війни:

ТУП; УСС; СВУ; УНП; ГУР; УНДП; «Карпато-Руський виз­вольний комітет». Середній рівень:

  1. Розкажіть про розвиток національного руху в українських зем­лях на початку Першої світової війни.

  2. «Я буду тут заводити руський язик, закон і устрій». Пригадайте, кому належить цей вислів? У зв'язку з якими подіями його було проголошено?

  3. В переліку імен позначте діячів українського національного руху.

В.Дорошенко; Д.Донцов; О.Бобринський; С.Петлюра; В.Винниченко; К.Левицький; П.Струве; П.Милюков. Достатній рівень:

7. «На початку Першої світової війни найбільше постраждало насе­
лення етнічних українських територій у складі Австро-Угорсь-
кої імперії». Доберіть факти, що доводять правильність цього
висновку.


8. «Однак українському політичному табору у перші місяці війни
бракувало позитивної програми. Він перебував у повній політичній
розгубленості, викликаній антиукраїнськими репресіями та за­
воюванням російською армією Галичини, Буковини й Закарпат­
тя», - пише український історик Я.Грицак. Як ви вважаєте,
які уроки завдяки подіям Першої світової війни зміг отримати
український національний рух.


13

9. 10-ті роки XX століття. Людство напередодні Першої світової
війни. Уявіть, що ви - журналіст. Вам треба написати про «україн­
ське питання». Ви маєте змогу поспілкуватися із зацікавленими
сторонами. До представників яких країн насамперед ви б звер­
нулися, з якими питаннями, яку інформацію могли б почути та
занотувати?


Високий рівень:

10. «Війна ведеться, щоб зламати остаточно ідею «панмосковізму»,
який наніс велику шкоду всій Європі і загрожував добробуту і
культурі. З цієї ідеї, відомої під фальшивим ім'ям «панславіз­
му», Росія зробила знаряддя своїх агресивних планів, користую­
чись політичною сліпотою слов'янських народів», - було записано
в документі СВУ «До громадської думки Європи». Чи поділяєте
ви це твердження? Відповідь аргументуйте. Висловіть своє ба­
чення політики «панславізму».


§2. Українські землі у 1915-1917 pp.

«... Напруга навколо «українського питання» впродовж усієї імперіалістичної війни не вщухала. Навпаки, від часу до часу вона досягала крайніх меж, об'єктивно примножуючи та розширюючи передумови для прийдеш­нього вибуху українського руху...».

(Історія України: нове бачення)

О Поміркуйте, чому «українське питання» перетворилося на • актуальну проблему міжнародного життя?

1. «Українське питання»

У 1915 р. під натиском противника царська армія зму­шена була відступати. Сповідуючи тактику «спустошеної землі», її командування наказало палити селянські хати, вивозити збіжжя, худобу. Слідом за військовими відходили десятки тисяч біженців, серед яких були не лише проросійськи настроєні діячі, а й прості селяни, яких намовили перейти з греко-католицької віри у православну. Боячись помсти з боку австрійців та угорців, вони зі своїм нехитрим скарбом виру-

14

шили на схід назустріч новим випробуванням. Близько 100 тис. мешканців стали біженцями. Ті хто залишався, нара­жав себе на небезпеку нових репресій з боку габсбурзьких властей.

Поразки на фронті примусили російську правлячу верхівку дещо змінити ставлення до українців. Якщо на початку війни уряд заборонив діяльність національних громадських та пол­ітичних об'єднань, то з кінця 1915 р. відновлюються українські наукові товариства, книгарні, кооперативи, починають виходи­ти газети. ТУП перетворилося на координаційний політичний центр українських сил, пропагуючи ідею конституційного прав­ління в Російській імперії й автономію для України. Свідчен­ням пом'якшення позиції царизму став також дозвіл на діяльність у регіоні розгалужених громадських організацій -«Воєнно-промислового комітету», «Союзу міст», «Земського союзу», «Комітету допомоги населенню Півдня Росії, що пост­раждало від воєнних дій». Отримуючи фінансове забезпечення з державної скарбниці, товариства організовували виробництво військового спорядження, облаштовували санітарні поїзди, шпиталі, надавали допомогу біженцям.

Українські діячі ще до того, як російські війська відступили з Галичини, спорядили спеціальну місію, котра доповіла депутатам Державної думи в Петрограді про події в краї. П.Милюков назвав безчинства росіян у Галичині «європейським скандалом». Делегації було обіцяно внести петицію українців на розгляд Думи, як тільки вона відновить засідання. Однак член делегації Д.Дорошенко писав: «Особливого співчуття й зрозуміння нашого горя ми, розуміється, не найшли. Занадто вже велика різниця була між психологією російського поступовця, трудовика чи кадета чи соціал-демократа, для котрих розгром українського життя в Галичині був лише дрібним епізодом або просто зручною нагодою, щоб ущипнути уряд, і нас, українців, для котрих зруйнування кожної сільської читальні в Галичині або обернення української гімназії в стайню для коней були ударами по живому тілу».

І все таки «крига скресла». На конференції партії ка­детів (червень 1915 р.) було визнано право українців на ши-

15

роке культурне самовизначення. 27 серпня 1915 p. українсь­ка делегація у складі депутата Думи професора Є.Іванова, письменниці С.Русової та журналіста Д.Матушевського вру­чила міністру освіти Росії графу Ігнатьєву меморандум про потреби освіти в Україні й поставила вимогу про запровад­ження національної мови у народних школах. На початку лютого 1916 р. думські депутати Чхеїдзе та Милюков отри­мали петицію від громадських діячів Полтавщини, в якій ставилися такі вимоги:

«■ український народ у Росії має бути рівний у правах з росій­ським;

(О.Реєнт. У робітнях історичної науки).

Вимогу автономії України, надання всіх демократичних свобод, повернення в край політичних в'язнів містила пети­ція, надіслана робітниками Києва, Катеринослава, Харкова, Одеси, Полтави, Чернігова на адресу депутатів Керенського й Чхеїдзе. Всі ці кроки свідчили, що громадськості України вдалося привернути увагу Думи, царського уряду та російсь­кого суспільства до «українського питання».

Весною 1916 р. внаслідок Брусиловського прориву російські війська потіснили австро-угорську армію і знову зайняли Буковину й частину Галичини. Режим «другої оку­пації» був значно м'якший, ніж за півтора року до того. При­значений генерал-губернатором краю Ф.Трепов на перше місце ставив не політичні міркування, а інтереси армії. Репресивні акції, що були не такими масовими, як раніше, здійснювала в основному армійська контррозвідка. Не заборонялося вжи­вання української мови у школах, гімназіях.

Серед українських політичних організацій в Австро-Угор­щині активною діяльністю відзначався СВУ. Після напруже­них переговорів з австрійськими цивільними та воєнними чиновниками вдалося досягти домовленості про те, що Союз отримає право доступу до таборів військовополонених, де

16

зможе проводити роботу з українцями. Першим успіхом СВУ стало відокремлення полонених російської армії родом з Ук­раїни та розміщення їх в окремих таборах: у Фрайштадті (Австрія), Раштаті, Зальцведелі й Вецлярі (Німеччина). В кожному з них було організовано випуск часописів українсь­кою мовою. У Вецлярі з'явилося видання брошури М.Міхновського «Самостійна Україна». Інтенсивна ідейно-виховна робота Союзу в таборах сприяла піднесенню націо­нальної свідомості полонених, багато з яких пізніше стали активними учасниками визвольної боротьби.

СВУ взяв на себе також репрезентацію Великої України у Центральних державах та вів з ними переговори. В Берліні інтереси українців захищав О.Скоропис-Йолтуховський, Італії - О.Семенов, Швейцарії - П.Чикаленко, Швеції й Норвегії -О.Назарук, Болгарії - Л.Ганкевич, Туреччині - М.Меленевсь-кий. Союз визволення України видав 25 брошур десятьма мовами про Україну, а також організував вихід двох часо­писів: «Українські новини» німецькою мовою у Відні та «Ук­раїнський огляд» французькою в Лозанні. СВУ діяв протягом усієї війни і передав свої повноваження Центральній Раді як легітимному державному органу народу України.

Щоб підняти рівень представництва інтересів українства, в травні 1915 р., у Відні було створено Загальну українську раду (ЗУР), до якої ввійшли члени галицької Головної україн­ської ради, а також представники Буковини й СВУ. В про­грамі ЗУР, очолюваної К.Левицьким, відзначалося, що вона прагне до розбудови самостійної держави на українських зем­лях під російською займанщиною і створення краю з терито­ріально-національною автономією у підавстрійських Буковині, Галичині та Закарпатті.

4 листопада 1916 р. Франц-Йосиф І і Вільгельм II прого­лосили відновлення Польщі як держави під німецьким про­текторатом у межах колишнього Царства Польського, створеного відповідно до рішення Віденського конгресу й ліквідованого внаслідок повстань 1830 та 1863 pp. Австрійсь­кий цісар також проголосив, що надає Галичині «право само­стійного уладжування срсїх...крайовихсправ», а місцевому населенню - «запоруку ні ■цЩЩЛЩОШ.Ц'^кщвтчіого розвита-

ку». Це рішення суперечило вимозі поділити Галичину на західну і східну частини, що могло б гарантувати українцям вільний національний розвиток.

Політична криза спричинила саморозпуск ЗУР. Після цьо­го керівництво українськими силами перебрала на себе група національно-демократичних депутатів австрійського парла­менту на чолі з Є.Петрушевичем. Після відставки К.Левиць-кого він став головою Української парламентарської репрезентації (УПР), яка взяла на себе функції захисту інте­ресів України. УПР заявила Відню протест, у якому ставила­ся вимога «реститувати староукраїнське королівство Галицько-Володимирське і разом з українською Північною Бу­ковиною, а евентуально також іншими українськими облас­тями монархії влучити, як окремий державний організм, в загальнодержавний зв'язок...» Австро-Угорщини. Якщо віденський уряд передасть Польщі хоча б якусь частку цих земель, то «український нарід Галичини» домагатиметься, «щоби Східну Галичину вважати з міжнародного погляду спірною областю й українському народові шляхом запоруче-ного свобідного голосування населення Східної Галичини в дусі права самовизначення дати змогу самому рішити, до якої з держав край має належати».

Ці вимоги отримали додаткове підкріплення завдяки но­вим принципам міжнародних відносин, проголошених аме­риканським президентом В.Вільсоном 18 грудня 1916 р. Відомі під назвою «Чотирнадцять пунктів», вони визнавали як один з наріжних каменів післявоєнного устрою право на­родів на самовизначення.

СВУ надіслав на ім'я В.Вільсона листа, в якому нагаду­вав про становище 35-мільйонного українського народу та висловлював сподівання на підтримку своєї визвольної бо­ротьби з боку Сполучених Штатів Америки.

Український визвольний рух переходив у нову фазу прак­тичних зусиль у справі збройного завоювання права на відрод­ження національної державності. При цьому вся попередня діяльність його учасників у дипломатичній, військово-полі­тичній, культурно-освітній царині не минула марно. В умо­вах бездержавності, політичних зазіхань на його територію з

18

боку сусідніх народів кристалізувалася національна свідомість українського суспільства. Засвідчена численними зверненнями до світової громадськості й урядів іноземних держав, бороть­ба українців за самовизначення мала як противників, так і співчуваючих. Зусиллями кількох поколінь борців у XIX -на початку XX ст. «українське питання» перетворилося на актуальну проблему міжнародного життя, а український на­род - з об'єкта на суб'єкт міжнародного права.

2. Назрівання кризи

Війна надзвичайно загострила кризові явища в суспільстві. Половина працездатного населення України змушена була одягнути військові шинелі. Багато з них не повернулися додому або ж дістали поранення, що зробили їх інвалідами.

Події 1914-1917 pp. особливо негативно позначилися на аграрному секторі економіки. Внаслідок воєнних мобілізацій у селянських господарствах України залишилося менш як 39 % працездатних чоловіків. У 1916 р. посівні площі в країні зменшилися на 1,9 млн. десятин, порівняно з 1913 p., а вало­вий збір сільськогосподарської продукції - на 200 млн. пудів.

Продовжувалося соціальне розшарування села. Малозе­мелля та безземелля стали причиною інтенсивної міграції сільського населення в міста, їх пролетаризації та люмпені­зації. Селянство потерпало під тягарем державних податків, що збільшилися вдвоє, земських і мирських поборів, шляхо­вої, гужової та інших повинностей.

Воєнні умови ускладнили становище пролетарських верств українських міст. Мілітаризація промисловості супроводжу­валась обмеженням дії робітничого законодавства, введенням обов'язкових понаднормових робіт, ліквідацією обмежень на жіночу й дитячу працю.

Факт: за період з жовтня 1915 р. до вересня 1916 р. в Україні сталося 225 страйків, що охопили 210 тис. робітників . У робітничому русі популярними були соціально-економічні та політичні гасла, висунуті партіями соціалістичного на­прямку. Зростав селянський рух: усього протягом серпня

19

1914 - грудня 1916 pp. в Україні відбулося більш як 160

виступів селян і батраків.

Ширилися заворушення в армії й на флоті. Відмова про­довжувати війну, братання на фронті, невиконання наказів командування стали звичайними явищами у російських військах. Активну антивоєнну позицію зайняло українське студентство. Акції громадянської непокори, в яких брали участь представники інтелігенції та студенти, відбулися у най­більших містах України.

Сказане вище підводить до розуміння того, яким чином загальноросійські кризові явища в усіх сферах життя підштов­хнули розвиток українського визвольного руху в 1917 р.

Аналізуючи політичну ситуацію, М.Грушевський таким чином сформулював своє бачення передумов української ре­волюції:

«1. період між двома революціями і Перша світова війна зна-менувалися не згасанням українського руху, а його піднесенням;

  1. посилення антиукраїнських заходів царизму в роки війни спричинило до поширення, зокрема в західноукраїнських землях, стійких антиросійських настроїв;

  2. занепокоєння української громадськості з приводу підтрим­ки Австро-Угорщиною польських змагань до відновлення їх власної держави, яка восени 1916 р. стала реальністю, сприяло активі­зації українських політичних сил у боротьбі за національну неза­лежність».

(О.Реєнт. У робітнях історичної науки).

Перевір себе Початковий рівень:

  1. Хто ці історичні постаті: К.Левицький, Є.Петрушевич?

  2. Де й коли було створено ЗУНР?

  3. Назвіть дату Брусиловського прориву.

Середній рівень:

  1. Яка подія отримала назву «європейського скандалу»?

  2. Розкажіть про режим «другої окупації».

Достатній рівень:

6. Проаналізуйте діяльність СВУ.


  1. Схарактеризуйте програмні завдання ЗУНР.

  2. Доберіть факти, які свідчать про назрівання кризових явищ у суспільстві в роки Першої світової війни.

Високий рівень:

9. Поясніть, чи існує зв'язок між проголошенням відновлення
Польської держави і політикою Центральних держав щодо ство­
рення буферних країн (територій). Відповідь обґрунтуйте. Вис-
ловіть
своє бачення цієї проблеми.



Документи. Факти. Коментарі

«Ми, українці поступовці, стоїмо на основі автономного уст­рою тих держав, з якими нас поєднала була історична доля; дер­жаву ми розуміємо як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів, ні гноблених. Отже, боролись ми і боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому само­стійно розвиватися і поступатись економічно, а єдиним простим шляхом до цього вважаємо націоналізування всіх форм приватного і громадського життя: школи, суду, церкви, адміністративних і громадських установ, органів самоврядування і таке інше».

(Із декларації «Наша позиція» Ради ТУП, грудень 1916 p.).

Запитання

  1. Що ви можете розповісти про час написання документу?

  2. Як ви вважаєте, чому автором такого документу стали посту­повці?

  3. Яку мету переслідували поступовці розробляючи цей документ?

  4. Спробуйте сформулювати головне положення Декларації.

о. Які аргументи ви можете навести, щоб ствердити або спростува­ти наступне: поступовці були прибічниками:

6. Висловіть свою оцінку цього історичного документа.


20

21

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации