Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право - файл n1.doc

приобрести
Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право
скачать (5148.7 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc5149kb.14.09.2012 11:44скачать

n1.doc

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   30
§ 4. Уніфікація юридичних норм, що відображають теорії визначення «національності» юридичних осіб1

Колізійні норми, призначені для встановлення «національно­сті» юридичних осіб, можуть бути уніфікованими. Така уніфікація має місце на рівні: а) міжнародних двосторонніх договорів; б) ре­гіональному; в) універсальному.

А) Аналіз 19 міжнародних двосторонніх договорів про надання правової допомоги у цивільних, сімейних та/чи кримінальних справах за участю України як правонаступник СРСР, та 13 - укла­дених суверенною Україною за участю держав: Грузії, Естонії, Китаю, Литви, Молдови, Польщі, В'єтнаму, Греції, Македонії, Монголії, Туреччини, Угорщини, Узбекистану, Чехії засвідчує та­ке. По-перше, майже у всіх із них є норми про поширення сфери дії цих договорів на юридичні особи, засновані на території дого­вірних держав (як правило, ці норми містяться у перших статтях договорів). Виняток становлять норми договорів, укладених з Кіп­ром та Фінляндією, які мають інші колізійні прив'язки. По-друге, ці договори мають норми з критерієм визначення правоздатності юридичних осіб. їх містять майже усі договори, укладені Україною з 1991 р. (за винятком договору з Китаєм, Грецією, Угорщиною, Монголією, де тільки визначено коло осіб, на яких поширюється дія договору).

Усі міжнародні двосторонні договори за участю України та держав, що утворилися внаслідок розпаду СРСР, а також ч. З ст. 23 Конвенції про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ (Мінськ, 22 січня 1993 р.), укла­деної за участю держав СНД (за винятком Азербайджану, Грузії, Киргизії та Молдови), мають колізійну прив'язку до законодав­ства держави - місця заснування юридичної особи. Закріплення теорії інкорпорації у міжнародних договорах зазначених держав цілком узгоджується з використанням у їх національних законах цієї теорії.
1 За даними рекомендованої до захисту кафедрою цивільного права Одеської національної юридичної академії 23 червня 2008 р. дисертації Г. С. Фединяк «Транснаціональна корпорація як учасник цивільно-право­вих договорів з приймаючою державою (теоретичні аспекти)», виконаної на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук.

Послідовниіми у викладі колізійних прив'язок є й інші держави. Наприклад, у Договорах, укладених СРСР з В'єтнамом від 10 груд­ня 1981 р., та Україною з В'єтнамом від 6 квітня 2000 р., (як і в Цивільному кодексі В'єтнаму 1995 р.), міститься принцип - засто­сування законодавства держави - місця заснування юридичної особи. Такий самий принцип є у міжнародному двосторонньому Договорі за участю Узбекистану та України від 19 лютого 1998 р. (він є й у Цивільному кодексі Узбекистану від 1996 р.).

В Угоді про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах між Україною та Турецькою Республікою від 23 листопа­да 2000 р. вказано, що правоздатність юридичної особи визнача­ється законодавством тієї договірної сторони, на території якої знаходиться центральне управління згідно з її статутом (ст. 18). Водночас Договір поширює свою дію на юридичні особи, місце діяльності яких є на території однієї з договірних держав, і які бу­ли створені згідно з законом цієї договірної держави (ч. З ст. 1). Таким чином, в Угоді відображена теорія осілості, використовува­на в Законі Туреччини «Про міжнародне приватне право та міжна­родний цивільний процес» від 1982 р. і теорія інкорпорації, вико­ристовувана в Україні, тобто спостерігається компроміс, вираже­ний в уніфікації колізійних норм.

Договори між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу у цивільних справах від 28 травня 2001 р. (ч. 2 ст. 22), між Україною та Республікою Македонія про правову допомогу у цивільних справах від 10 квітня 2000 р. (ч. 2 ст. 20) вказують на залежність правоздатності юридичної особи від законодавства її місця перебування.

Отже, уніфікуючи норми, які містять критерії визначення «на­ціональності» юридичних осіб у міжнародних договорах про на­дання правової допомоги за участю України, держави, як правило, не відходять від принципів, передбачених у їх національному за­конодавстві. Норми міжнародних договорів про надання правової допомоги відображають переважно теорію інкорпорації. Для норм цих актів характерна «жорсткість» колізійних прив'язок.

Аналізуючи норми інших міжнародних двосторонніх договорів, наприклад, про взаємне заохочення та захист іноземних інвестицій, можна стверджувати, що визначення юридичної особи-інвсстора не завжди ґрунтується на критеріях, встановлених законодавством договірних держав. Так, принцип інкорпорації, зафіксований у ци­вільному законодавстві України, та критерій місцезнаходження,




який є у Законі про міжнародне приватне право Польщі, використа­ні у п. «б» ч. 1 ст. 1 Угоди між Урядом України та Урядом Респуб­ліки Польща про взаємне заохочення та захист інвестицій від 12 січ­ня 1993 р. разом з вказівкою на те, що юридичні особи повинні також здійснювати дійсну господарську діяльність на території держави-місцезнаходження. Виникає потреба у з'ясуванні змісту останньої вимоги міжнародної Угоди. Тобто, чи йдеться про кри­терій, за яким визначається «національність» юридичних осіб-ін- весторів, про що вказують окремі вчені1, чи це тільки умова, якій має відповідати юридична особа, щоб вважатися «інвестором» у значенні цієї Угоди. Якщо схилятися до першого варіанту відповіді, тоді справедливим буде твердження німецького вченого Бара (Ваг), відповідно до якого здійснюється істотне обмеження стосовно при­йнятого у державі критерію визначення національності юридичної особи. Але таку вимогу міжнародного договору слід вважати пра­вовою умовою належності юридичної особи саме до категорії «юридична особа - інвестор», а не критерієм її належності до певної держави. Інакше: якщо юридична особа, відповідаючи критеріям визначення її «національності», встановленим у двох договірних державах, і не проводячи в одній з них (за своїм місцезнаходжен­ням) дійсної господарської діяльності, не вважатиметься приналеж- ною до цієї держави. Проте міжнародні договори з іншими держа­вами, чи укладені з іншого предмета, можуть визнавати її держав­ну приналежність. Якщо виходити з презумпції, що усі вимоги до «інвестора - юридичної особи» - критерії визначення її «націо­нальності», то створюються ситуації, за яких ця особа може не ви­знаватися державою відповідно до законодавства якої вона ство­рена. А це у зазначених державах принципово не можливо. Таким чином, слід розрізняти критерії, за якими визначається приналеж­ність юридичної особи до певної держави, та умови, за яких ця особа може бути суб'єктом певних правовідносин.

Водночас деякі економічно розвинені держави, як наприклад, СІ11А, у міжнародних двосторонніх договорах про заохочення та захист капіталовкладень використовують теорію контролю.

Отже, міжнародні двосторонні договори за участю держав СНД уніфікують норми про визначення «національності» юридич­них осіб, передбачаючи, як правило, принцип інкорпорації.
1 Крупко С. И. Инвестиционные споры между государством и ино­странным инвестором. Дисс. ... канд. юрид. наук.- М., 2002 - С. 94.

Б) Уніфікацію колізійних принципів за участю держав - членів СНД можна розглядати на регіональному рівні. Тому аналіз між­народних договорів держав - членів СНД буде неповним без згад­ки про Угоду «Про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійс­ненням господарської діяльності» (Київ, 1992 p.), що була укла­дена державами СНД, крім Азербайджану, Грузії та Молдови, і, зокрема, її єдиної колізійної норми для визначення правоздатності юридичних осіб - місця їх заснування (пп. «а» ст. 11).

На регіональному рівні уніфікація колізійних принципів про­понувалася також Брюссельською конвенцією про взаємне ви­знання компаній від 29 лютого 1968 p., що була розроблена держа­вами - членами Європейського Економічного Співтовариства та підписана ними, відповідно до ст. 293 (колишня 220) Договору про заснування Європейського Співтовариства від 25 березня 1957 р. У ст. 1-2 пропонувалося, як основний, використати принцип інкор­порації компанії «на території Конвенції». Однак Брюссельська конвенція не набрала чинності через відмову Нідерландів її рати­фікувати.

Нині уніфіковані норми, які містять принцип інкорпорації юридичних осіб, є у Конвенції про визнання недержавних органі­зацій, укладеній в рамках Ради Європи 24 квітня 1986 р. (чинна з 1 січня 1991 p.). Вона застосовується до об'єднань, товариств та інших приватних утворень, заснованих відповідно до умов, вказа­них у Конвенції, серед яких є умова відсутності мети вилучення прибутку від діяльності міжнародного характеру (ст. 1). До учас­ників ТНК може застосовуватися критерій заснування юридичної особи, який використано у Конвенції про колізійні питання сто­совно комерційних компаній, підписаній латино-американськими державами у Монтевідео 1979 р.

Іншу вимогу - застосовувати закон місця загальних зборів ак­ціонерів, або якщо такого немає, то закон місця перебування голов­ної ради, чи ради директорів або адміністративної ради містить ст. 19 Конвенції про міжнародне приватне право (Гавана, 20 люто­го 1928 p., відома як Кодекс Бустаманте).

Серед регіональних актів важливе місце займають ті, що при­йняті ЄС. Вчені, наприклад, О. В. Кадишева, відзначають успішне створення єдиного правового регулювання у сфері статусу юридич­них осіб саме Європейськими Співтовариствами, які використо­вують не тільки уніфікацію норм у міжнародних договорах, але й юридичні механізми зближення та гармонізації законодавства.

6-

127


Проте, аналізуючи, наприклад, Договір про ЄС, можна стверджува­ти відсутність уніфікованих колізійних норм стосовно визначення «національності» юридичних осіб. Тут зазначаються тільки крите­рії їх приналежності до Співтовариств (ст. 48 (колишня 58) Дого­вору). Так, зі змісту ч. 1 ст. 48 (колишньої ст. 58) Договору про ЄС випливає, що юридичні особи, а також ті, що не мають статусу юридичних, вважаються такими, що знаходяться в Співтовари­стві, якщо вони: 1) засновані відповідно до законодавства будь-якої держави-члена; 2) мають у Співтоваристві зареєстроване місце­знаходження, центральне управління та основну підприємницьку діяльність. На відміну від цього акта норми про визначення «націо­нальності» юридичних осіб може містити інший вид договорів - Угоди про партнерство і співробітництво, які укладає ЄС з держа­вами, що не є членами Співтовариств.

Останнім часом Європейські Співтовариства приймають акти, спрямовані на уніфікацію правових режимів компаній чи спілок. Таким є Статут Європейського кооперативу (ЄК), що затвердже­ний регламентом Ради (ЄС) № 1435/2003 від 22 липня 2003 р. Це й згадуваний Статут Європейського товариства від 2001 р.

Так, у ч. 1 ст. 2 Статуту Європейського кооперативу передба­чені колізійні прив'язки до закону місця реєстрації та закону по­стійного місця знаходження органів управління. У ч. 2 цієї ж статті міститься вимога наявності реального тривалого зв'язку юридич­ної особи з економікою держави - члена ЄС, за наявності інших умов. Отже, право ЄС розвивається шляхом розширення кола ко­лізійних норм з тим, щоб встановити «національність» значного кола юридичних осіб, навіть тих, місце осілості яких за межами Співтовариства.

Згадуваною Постановою Ради ЄС про Статут Європейського товариства передбачено послаблення у застосуванні теорії контро­лю у випадках визначення кола осіб, яким дозволяється викорис­товувати форму Європейського товариства (далі - ЄТ). Таким чи­ном дочірні компанії американських, японських та інших корпо­рацій можуть застосовувати й цей юридичний механізм.

Статут Європейського товариства від 2001 р., передбачаючи застосування теорії осілості, розрізняє поняття «офіційне» та «фак­тичне» місце знаходження адміністративного центру. Водночас ст. 7 Постанови містить імперативне правило про необхідність збігу місця офіційного та фактичного знаходження адміністра­тивного центру ЄТ у межах однієї держави - члена ЄС. Таким




чином акти ЄС усувають конкуренцію між національними закона­ми держав - членів ЄС на предмет найліберальнішого та найзруч­нішого правового режиму для європейських компаній, особливо коли йдеться про імперативні норми.

Отже, акти ЄС дозволяють реалізацію цивільної правосуб'єкт- ності якнайширшому колу компаній чи спілок, використовуючи при цьому такі колізійні норми, які дозволяють залучити до транс­національної співпраці юридичних осіб навіть з-за меж ЄС. Проте ці колізійні прив'язки використані таким чином, щоб юридичні особи обов'язково мали юридичний зв'язок з державами ЄС.

Порівнюючи ефективність уніфікації норм про визначення «національності» юридичних осіб у міжнародних двосторонніх договорах та на регіональному рівні, можна стверджувати про ус­пішніші спроби уніфікувати, зазначені на двосторонньому рівні, ніж на регіональному.

В) Уніфікація норм, що відображають теорії визначення «націо­нальності» юридичних осіб відбувається також і на універсаль­ному рівні. Проте такі спроби не завжди завершуються прийнят­тям міжнародних багатосторонніх договорів. Наприклад, так і не набула чинності підготовлена в рамках Гаазької конференції з міжнародного приватного права та підписана 1 червня 1956 р. Конвенція про визнання правосуб'єктності іноземних товариств, асоціацій та установ, норми якої мали досягти компромісу між прихильниками критерію заснування та критерію місцезнахо­дження адміністративного центру. Критерій заснування, на якому базувалася Конвенція, обмежував держави, законодавство яких передбачало прив'язку до закону місцезнаходження адміністратив­ного центру. Відповідно до норми Конвенції такі держави могли б відмовити у визнанні правосуб'єктності юридичних осіб, які мали адміністративний центр на території держав, законодавство яких використовує критерій місцезнаходження адміністративного центру. Однак у випадку, якщо і в державі інкорпорації, і в держа­ві місця знаходження адміністративного центру застосовувався критерій заснування, особа повинна була визнаватися юридичною особою і у цих двох державах, і у будь-якій третій. Деякі вчені вказували, що помилковість конструкцій норм Конвенції поляга­ла у можливості будь-якої держави - учасниці Конвенції застосу­вати власну концепцію, незалежно від того, яка теорія - інкор­порації чи ефективної осілості - міститься у національному за­конодавстві чи використовується у практиці. Л. П. Ануфрієва




вказує на достатньо вузьке значення норм Конвенції 1956 р., про визнання юридичної особи, оскільки їх метою було досягнення згоди держав стосовно визнання цивільної та цивільної процесуаль­ної правоздатності юридичних осіб1.

У теорії права вчені небезпідставно констатують, що універ­сальна уніфікація права у сфері визначення «національності» юри­дичних осіб не має значних результатів, за винятком позитивного теоретичного досвіду2.

Результатів уніфікації норм, використовуваних для визначення «національності» юридичної особи, вдалося досягти у Вашингтон­ській конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами від 18 березня 1965 р. Нею ві­дображено одну з аналізованих у цій роботі теорій встановлення «національності» особи, а саме - теорії контролю (п. «б» ч. 2 ст. 25 Конвенції). У нормі зазначена можливість вважати юридичну осо­бу однієї держави такою, що належить іншій державі у результаті здійснення над нею контролю іноземними особами. Ратифікація Верховною Радою України вказаної Конвенції є доказом допусти­мості використання в Україні теорії контролюй Теорію контролю, відображену у цій Конвенції, можна використовувати для подо­лання світового тероризму, легалізації доходів, отриманих неза­конним шляхом.

У Договорі до Енергетичної Хартії від 17 грудня 1994 р. (Ліс- сабон) за участю України та інших держав СНД є норми про від­мову в перевагах юридичних осіб, що належать громадянам чи підданим третьої держави або контролюються ними (ст. 17).

Теорія контролю, використовувана у приватному праві, зна­йшла місце навіть у рішеннях Міжнародного суду ООН. Йдеться, зокрема, про рішення у справі Barcelona Traction, постановлене
1 Ануфриева Л. П. Правовое положение юридических лиц в между­народном частном праве // Международное частное право / Под ред. Г. К. Дмитриевой.- М.: Проспект, 2000.- С. 228.


~ Кадышева О. В. Унификация и гармонизация норм международного частного права в отношении определения государственной принадлеж­ности иностранных юридических лиц // Вестник Московского универси­тета. Сер. 11. Право,- 2002.- № 3,- С. 65.

~ Закон України «Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами» від 16 бе­резня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України.- 2000- № 21- Ст. 161.




1970 р., яке, своєю чергою, до певної міри використовувалося у справі ЕЬБІ, про що свідчить рішення, постановлене 1989 р. У справі ЕЬБІ позов США до Італії ґрунтувався на нормах догово­ру, укладеного між вказаними державами про дружбу, торгівлю та мореплавство 1948 р., в яких йдеться про контроль над юридич­ними особами1.

Отже, уніфікація норм, спрямованих на визначення «національ­ності» юридичних осіб, що проводиться на універсальному рівні, не завжди завершується успішно. Для цього рівня характерне ви­користання теорії контролю. Використання цієї теорії у певних випадках санкціоновано і в Україні.

Беручи до уваги аналіз національного законодавства різних держав, що наводиться у цьому розділі, а також норм міжнародних договорів, можна констатувати прагнення держав до чітких крите­ріїв встановлення «національності» юридичних осіб. Тому непра­вильним є твердження окремих вчених, як то А. Є. Корольова, про послаблення зв'язків юридичних осіб з державою, про зменшення кількості випадків зв'язку юридичної особи з однією певною дер­жавою2.

Крім цього аналіз законодавства та міжнародних договорів за­свідчує використання різноманітних колізійних прив'язок для ви­значення «національності» юридичних осіб. Єдиного критерію, який не зумовлював би колізій, не віднайдено. Деякі вчені пропо­нують застосування таких принципів правового регулювання, які склалися останнім часом у міжнародному приватному праві. Йдеться про принцип застосування імперативних норм приймаю­чої держави, принцип реального зв'язку та принцип найсприятли­вішого права. Але уніфіковані норми міжнародних договорів не завжди підтверджують поширеність застосування цих принципів.

Уніфікація норм права призвела до розроблення державами - членами Ради Європи Конвенції «Про деякі міжнародні аспекти банкрутства» від 5 червня 1990 р., яка поки що не набула чинності. У ній запропоновані критерії встановлення непрямої міжнарод­ної компетенції судів у справах про банкрутство. Одним із них обрано той, що відповідає теорії осілості. Він сформульований
1 Богуславский М. М. Международное частное право - 3-е изд., пере- раб. и доп.- М.: Юристъ, 1998,-С. 126-127.


~ Королёв А. Е. Национальность юридических лиц. Современный аспект // Юрист,- 2001.- № 7.- С. 22-25.


як «центр ділової активності» боржника. Конвенція запропонува­ла стосовно юридичних осіб вважати ним, якщо не передбачено іншого, місцезнаходження керівних управлінських органів (ч. 1 ст. 4). Додатково Конвенція пропонує використовувати теорію центру експлуатації, яка отримала формулювання як територія, де боржник провадить господарську діяльність (п. 2 ст. 4). Пропози­ція використовувати зазначені критерії свідчить про подальше на­дання переваги європейськими державами теорії осілості, а також акцентується увага на теорії центру експлуатації.

§ 5. Визнання юридичних осіб та їх перенесення1

Для створення та функціонування об'єднань юридичних осіб, зокрема, ТНК, значення має «вихід» окремої юридичної особи, за межі держави, відповідно до законодавства якої вона була створе­на. Такий «вихід» супроводжується вирішенням проблеми визнан­ня особи іноземними державами. Він означає або ж безперешкод­ну діяльність юридичної особи у певній державі, або потребу її перенесення в іншу державу. Визнання стосується як статусу осо­би, зокрема, чи є вона юридичною чи просто спілкою осіб, так і обсягу уже набутої цивільної правосуб'єктності. У другій половині XIX ст. під впливом теорії фікції юридичної особи поширилася концепція про заперечення юридичної особи державою, якщо сто­совно їх визнання не було укладено міжнародного договору. Поча­ток XX ст. також відзначений обговоренням у юридичній літера­турі проблеми визнання юридичної особи, причиною чого стали перші практичні та законодавчі спроби її вирішення, що різнилися між собою.

Нині усі держави, залежно від способу вирішення проблеми визнання юридичних осіб, поділяють на три групи. Першу стано­вить незначна кількість держав, що визнають іноземну юридичну особу тільки у випадках набуття нею такого права в державі, офі­ційно визнаній тією, де шукає визнання ця особа. Зазначене під­тверджують частини 1 та 2 Закону Великобританії «Про іноземні
1 За даними рекомендованої до захисту кафедрою цивільного права Одеської національної юридичної академії 23 червня 2008 р. дисертації Г. С. Фединяк «Транснаціональна корпорація як учасник цивільно-право­вих договорів з приймаючою державою (теоретичні аспекти)», виконаної на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук.

корпорації». Таких же позицій дотримуються США, проте їх су­часна судова практика з означеної проблеми є суперечливою й схиляється до визнання юридичної особи у будь-яких випадках.

Друга група держав (Франція, Мадагаскар та інші) визнає іно­земні юридичні особи тільки на підставі міжнародного договору. Наприклад, ст. 25 Ордонансу Мадагаскару № 62-041 «Стосовно загальних положень внутрішнього права та міжнародного приват­ного права» від 19 вересня 1962 р. вимагає дотримання диплома­тичних договорів чи угод про співробітництво, якщо йдеться про правовий статус юридичних осіб.

У третій групі держав визнання юридичних осіб залежить від використання принципу взаємності, який поширюється і на збіг обсягу правоздатності певного виду юридичної особи в обох дер­жавах. Вказане підтверджує ч. 2 ст. 2736 Цивільного кодексу для федерального округу зі звичайних питань та для всієї Республіки з федеральних питань, прийнятого у Мексиці 1928 р.

У науковій літературі вказують також іще на одну групу дер­жав. А саме на відображення законодавством, судовою практикою та доктриною більшістю держав принципу автоматичного визнан­ня правосуб'єктності іноземних юридичних осіб. Ця позиція об­ґрунтовується відсиланням до § 135 Закону Естонії «Про загальні принципи Цивільного кодексу» від 28 червня 1994 р., статті 43 та 44 Закону Румунії № 105 «Стосовно регулювання відносин міжна­родного приватного права» від 22 вересня 1992 р. Це підтверджує також ч. 1 ст. 429 Цивільного кодексу Монголії 1994 р., ч. 4 ст. 2073 ЦК Перу 1984 р. Крім того, у науковій літературі поряд з твердженням про застосування у більшості держав принципу автоматичного визнання правосуб'єктності іноземних юридичних осіб міститься й заперечувальне твердження з посиланням на практику держав, які дотримуються критерію ефективної осілості. Вказується, що у Франції та Греції не буде визнана іноземна ком­панія, яка інкорпорована в одній державі, а її адміністративний центр знаходиться в іншій. У Німеччині не буде визнана компанія держави, яка дотримується принципу інкорпорації, з керівними органами в країні, де діє критерій адміністративного центру, не зважаючи на правомірність такої компанії з точки зору права краї­ни інкорпорації. Проте якщо країна місця знаходження керівних органів компанії також притримується критерію інкорпорації, то така компанія буде визнана. У Бельгії, Люксембурзі та Португалії компанія буде визнана, якщо її адміністративний центр знаходиться




в одній з цих держав. У цих випадках до компанії застосовувати­муться імперативні норми місцевих законів (примусова натуралі­зація іноземних юридичних осіб). У Данії не будуть визнані ком­панії, які не мають зв'язку з цією державою, а також створені від­повідно до законодавства держав з критерієм місця знаходження адміністративного центру, але за відсутності там своїх керівних органів.

Спроби уніфікувати норми про визнання правосуб'є^ктності юридичних осіб на універсальному рівні не мали успіху. Йдеться про першу з них - згадувану Конвенцію про визнання право- суб'єктності іноземних товариств, асоціацій та установ, розробле­ну в рамках Гаазької конференції з міжнародного приватного пра­ва та підписану 1 червня 1956 р. Норми Конвенції зрідка застосо­вуються у судовій практиці країн, що її ратифікували, навіть стосовно юридичних осіб третіх держав з посиланням на те, що оскільки держава (Франція, Бельгія, Нідерланди) ратифікувала Конвенцію, її принципи стали обов'язковими для національних судів, незважаючи на те, що Конвенція не набрала чинності. З цьо­го приводу, наприклад, відомою є практика німецьких судів (рі­шення Kammergericht Berlin та Oberlandesgericht Hamburg) по справах про мінімально допустиму суму внеску у статутний ка­пітал англійської компанії, з місцем знаходження на території Німеччини.

Саме на універсальному рівні вперше було запропоновано від­межувати юридичні особи від осіб без такого статусу та пропону­валися принципи визнання іноземної юридичної особи. Проте во­ни не були безумовними, прагнучи відобразити компроміс між критеріями інкорпорації та осілості (ефективної осілості), у ре­зультаті чого кожна держава - учасниця Конвенції продовжувала визнавати іноземні юридичні особи за власними нормами.

Отже, проблема визнання юридичних осіб не була вирішена на універсальному рівні.

На регіональному рівні вирішити проблему визнання інозем­них юридичних осіб мала згадувана у цій дисертації Брюссельська конвенція про взаємне визнання компаній від 29 лютого 1968 р.

Державам - членам ЄС Конвенція пропонувала взаємно ви­знавати юридичні особи з: 1) певним правовим зв'язком з однією з держав - членів ЄС (утворені відповідно до її законодавства); 2) юридико-фактичним зв'язком з територією держави - члена ЄС (відповідно до статуту знаходяться на вказаній території);




3) економічною діяльністю з метою отримання прибутку (статті 1 та 2). Саме такі юридичні особи могли користуватися свободами, наданими у межах ЄС.

Брюссельська конвенція 1968 р. мала на меті врегулювати й визнання товариств без прав юридичної особи (ст. 8).

Конвенція містила важливі положення, відповідно до яких, по- перше, держава-учасниця могла заявити про застосування імпера­тивних норм свого законодавства до тих осіб, що фактично знахо­дяться на її території, хоч і були створені відповідно до законодав­ства іншого учасника (ч. 1 ст. 4). У науковій літературі справедли­во оцінюють це право як уступку тим державам - членам ЄС, які для визначення правосуб'єктності юридичної особи застосовують закон її реального місцезнаходження. По-друге, ч. 1 ст. 7 Конвен­ції допускала відмову держави-учасниці у визнанні за іноземними особами деяких прав і повноважень, якими не володіли такі самі товариства та юридичні особи. Однак вони не могли бути позбав­лені здатності мати права та обов'язки, укладати договори, вчиня­ти інші юридичні дії та виступати у суді.

Іншими словами, Конвенцією передбачалося запровадити нор­му, відповідно до якої у випадку, якщо компанія інкорпорована в одній з держав - членів Співтовариств, а її адміністративний центр знаходиться у іншій державі-члені, то будь-яка третя держава Єв­ропейських Економічних Співтовариств зобов'язана визнавати та­ку компанію. До того ж держава місцезнаходження адміністратив­ного центру наділялася правом застосовувати до таких компаній імперативні норми власних законів, яким підпорядковуються ана­логічні типи місцевих компаній, зокрема, норми, які регулюють створення та припинення компаній. Водночас знаходження адмі­ністративного центру компанії поза територією країн Європей­ських Економічних Співтовариств надавало державам можливість відмовляти таким компаніям у визнанні на підставі відсутності «серйозного зв'язку» їх діяльності з економікою однієї з країн «Спільного ринку».

Як зауважувалося, через ненабрання Конвенцією чинності, тор­говельні товариства та юридичні особи договірних держав так і не потрапили до кола суб'єктів, на які мало поширюватися їх визнання.

Визнання юридичних осіб може відбуватися через застосуван­ня норм, які хоч і не вказують прямо на таке визнання, проте ці особи чи компанії визнаються учасниками цивілістичних відносин.




Наприклад, регулювання правовідносин за участю компанії дер­жави, що не є членом ЄС, передбачають ст. 1 Директиви 98/78 ЄС Європейського парламенту та Ради від 27 жовтня 1998 р. щодо до­даткового нагляду за страховими компаніями в страховій групі, Додаток І п. 2.4 «Пов'язані страхові компанії чи компанії, що здійснюють перестрахування, головний офіс яких знаходиться на території держав, що не є членами», Додаток II, назва якого: «До­датковий нагляд за страховими компаніями, що є дочірніми ком­паніями страхової холдингової компанії, компанії, що здійснює перестрахування чи страхової компанії держави, що не є членом». Відповідно до Директиви 94/19 ЄС Європейського парламенту і Ради від ЗО травня 1994 р. щодо схем гарантування депозитів у державах - членах ЄС також визнаються кредитні установи, толов­ий офіс яких розташований у державі, що не є членом Співтова­риства.

Отже, на регіональному рівні проблема визнання юридичних осіб вирішується успішніше, ніж на універсальному.

Держави ЄС схиляються до автоматичного визнання іноземних юридичних осіб, проте відсутність гармонізації національного за­конодавства держав - членів Союзу гальмує застосування цього принципу.

Конвенції, що не набули чинності та чинні засвідчують, що суб'єктами визнання стають юридичні особи та особи, не наділені таким статусом. Проте навряд чи доцільними є у конвенціях мате­ріально-правові норми, які визначають поняття чи містять ознаки юридичної особи (наприклад, Гаазька конвенція про визнання правосуб'єктності іноземних товариств, асоціацій та установ від 1 червня 1956 р.).

Оскільки деякі теорії визначення «національності» юридичної особи та законодавство держав дозволяє перенесення уже існуючої юридичної особи в іншу державу, то виникає не тільки потреба у визначенні «національності» цієї особи, але й у її визнанні. Вивчаючи це питання, доцільно зауважити використання у юри­дичній науці різної термінології. Наприклад, Ю. М. Юмашев, А. В. Асосков вказують на перенесення адміністративного центру юридичної особи, аналізуючи законодавство та практику ЄС, О. В. Кадишева застосовує поняття: «перенесення місця знахо­дження компанії», ототожнюючи його з перенесенням «адміні­стративного центру». Загалом на вибір термінології впливає за­конодавство держав та практика його застосування.




Зауважувалося, що теорія інкорпорації дозволяє безперешкод­не перенесення юридичними особами адміністративного центру з однієї держави в іншу. Правовим наслідком таких дій є припинен­ня чи збереження уже існуючої правосуб'єктності юридичної осо­би. Для ТНК перенесення адміністративного центру її учасників має прикладне значення. Для них важливим є збереження за учас­никами цивільної правосуб'єктності. Як правило, юридичні особи мають «національність» тільки однієї держави. Донині актуальним залишається твердження, відповідно до якого біпатризм (стосовно компаній - Г. Ф.) вважається переважно винятком із загального правила, ніж нормальним явищем1. Проблема перенесення юри­дичної особи з однієї держави в іншу частково обговорювалася у науковій літературі України2 та в інших державах, зокрема, в аспек­ті перенесення її адміністративного центруй

Норми про перенесення компаній містить національне законо­давство. Наприклад, відповідно до ч. З ст. 33 Цивільного кодексу Португалії 1966 р. перенесення з однієї держави до іншої місця знаходження колективної особи не припиняє її правосуб'єктності, якщо при цьому узгоджуються закони держав - місця попередньо­го і майбутнього знаходження.

Чимало норм про перенесення іноземних об'єднань (юридич­них осіб) в іншу державу або з іншої держави містить Закон Ліх­тенштейну «Про зміни у регулюванні стосовно осіб і товариств» від ЗО жовтня 1996 р. Порівняно із законодавством інших держав цей Закон надзвичайно «лояльно» регулює перенесення об'єднань, дозволяючи не припиняти вже набуту ними правосуб'єктність, не вимагаючи: 1) нового заснування у Ліхтенштейні чи 2) перенесен­ня своєї ділової діяльності, чи 3) перенесення органу управління (у разі перенесення іноземного об'єднання з-за кордону в Ліхтен­штейн) (ч. 1 ст. 233 Закону). Тут же передбачено і правову підста­ву та умови такого перенесення, які аж ніяк не обтяжують об'єд­нання, а тільки сприяють упорядкованій діяльності їх занесення
1 Ляликова Л. А. Транснациональные корпорации в аспекте междуна­родного частного права. Дисс. ... канд. юрид. наук - М., 1983 - С. 93.

2 Хєда С. М. Правове регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах (порівняльно-правовий аспект).- К.: Юрін- ком Інтер, 2005,- С. 28-37.

3 Юмашев Ю. М. Правовое регулирование прямых иностранных ка­питаловложений в ЕЭС - М., 1988.

до публічного реєстру держави. Закон навіть не в усіх випадках передбачає занесення іноземного об'єднання, перенесеного в Ліх­тенштейн, до реєстру. Поширення на нього права Ліхтенштейну є можливим й тоді, коли виявляється чітко вирізнювана воля підпо­рядкуватися праву держави Ліхтенштейн, існує достатній зв'язок з країною Ліхтенштейн і відбулося приведення об'єднання у відпо­відність до права Ліхтенштейну (ч. 4 ст. 233). Норми, які вказують на перенесення об'єднання з Ліхтенштейну за кордон, побудовані так, що вони містять правові підстави перенесення, і не «втруча­ються» у правову сферу іноземної держави (ст. 234 Закону). На думку автора цієї частини підручника, доцільно запозичити у за­конодавство України також правотворчий досвід стосовно перене­сення юридичних осіб, що є у законодавстві цієї держави, приєд­навшись до висловленої у науці України пропозиції про запрова­дження в Україні інституту перенесення доміцилію юридичної особи1. Таким чином, доцільною є принципова зміна законодав­ства України на користь можливого безперешкодного, з точки зору приймаючої держави, перенесення юридичної особи (її адміністра­тивного центру) з іноземної держави в Україну зі збереженням її правосуб'єктності шляхом внесення до реєстру юридичних осіб України через використання спеціально полегшеної для цього процедури. Таке перенесення має сенс, якщо уже набута право- суб'єктність не припиняється, і не повинна бути винятковим яви­щем. Вказана зміна законодавства зумовить автоматичне визнання в Україні перенесеної юридичної особи.

У випадках перенесення юридичної особи виникають питання про його правові наслідки, підстави та умови. За твердженням іно­земних вчених, наприклад, В. Т. Аллена у державах вже допуска­ється не тільки переведення юридичної особи з реєстру однієї держави в іншу і forum для інкорпорації, але й подвійна інкор­порація, за якої у реєстрах двох держав фіксуються дві юри­дичні особи, що фактично є однією й тією самою корпорацією (Д. Джексон). Зазначене підтверджує, зокрема, ч. З §18 Указу Угорщини № 13 «Про міжнародне приватне право» від 31 травня 1979 р., яка допускає реєстрацію юридичної особи за правом кіль­кох держав.
1 Хєда С. М. Правове регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах (порівняльно-правовий аспект). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук - К., 2004 - С. 4.

Законодавство держав, наприклад, членів ЄС, засвідчує таке. Переміщення юридичної особи з Німеччини та Бельгії означає припинення статусу юридичної особи. У Франції та Люксембурзі таке переміщення можливе, якщо з державою, в яку переводиться юридична особа, укладена спеціальна угода про можливість пере­ведення із збереженням статусу юридичної особи. В Італії та Пор­тугалії перенесення органів управління юридичної особи допуска­ється тоді, коли воно не суперечить законодавству країни, в яку юридична особа переносить місцезнаходження своїх органів, при цьому правосуб'єктність юридичної особи не припиняється (на­приклад, п. З ст. 25 Закону Італії № 218 «Реформа італійської си­стеми міжнародного приватного права» від 31 травня 1995 р., ч. З ст. 33 Цивільного кодексу Португалії 1966 р.).

Не зважаючи на те, що Великобританія дотримується теорії інкорпорації, що, як зауважувалося, не породжує змін, пов'яза­них з правом заснування компанії у випадку перенесення такої, її законодавство дозволяє перенесення органів управління для компаній з місцем знаходження на території Об'єднаного Коро­лівства тільки з дозволу державного органу (фінансового управ­ління).

Наведені приклади зумовлюють такі висновки стосовно право­вих наслідків перенесення юридичної особи - учасника ТНК за межі держави. По-перше, перенесення юридичної особи - учасника ТНК в іншу державу може призвести до повної втрати чи повного збереження цим учасником уже набутої цивільної правосуб'єкт- ності. Так, критерій інкорпорації дозволяє переносити місцезна­ходження органів управління юридичною особою, а тому не по­роджує проблем для держав, які дотримуються цього критерію (винятків небагато, наприклад, Великобританія). Проте критерій осілості, якого дотримується більшість держав - членів ЄС (за ви­нятком Великобританії, Ірландії та Нідерландів), вимагає фактич­ного розпуску юридичної особи у державі перебування та засну­вання у державі, до якої переноситься особа. У цих випадках від­бувається припинення уже існуючої правосуб'єктності юридичної особи - учасника ТНК та набуття певного обсягу цивільної право­суб'єктності за законодавством іншої держави.

На думку автора цієї роботи, перенесення юридичної особи з однієї держави в іншу визначає певний ступінь її підпорядкування чи непідпорядкування імперативним і диспозитивним нормам обидвох держав, а отже, від цього залежить зміст її цивільної




правосуб'єктності. Потреба вирішити вказані питання призвела до появи вже згадуваної у цій роботі теорії нашарування.

У державах - членах ЄС питання перенесення юридичних осіб постає з особливою гостротою. Причиною такої ситуації є невід­повідність норм національного законодавства держав - членів ЄС, які переважно відображають теорію осілості, інтеграційній меті ЄС, вираженій, зокрема, у Договорі про ЄС, Плані дій для єдиного ринку, прийнятого на Амстердамському саміті, одним з напрямів якого є введення нових правил з транскордонного злиття компаній. У діяльності юридичних осіб виникло питання про те, норми яких джерел права слід застосовувати для вирішення питань про пере­несення юридичної особи. У ЄС це норми законодавства держав. Зазначене підтверджує рішення Суду Співтовариств від 27 вересня 1988 р. по справі англійської газети «Daily Mail» (1988 p.). Зміст справи полягав у тому, що інвестиційна холдингова компанія «Daily-Mail and General Trust PLC», інкорпорована у Великобрита­нії, хотіла перенести місце перебування своєї адміністрації у Ні­дерланди, після чого продати більшу частину оборотного капіталу, підпорядкувавши юридичні дії з продажу податковому законодав­ству Нідерландів, та придбати на прибуток від продажу деяку час­тину власних акцій, не сплачуючи податку. Проте законодавство Великобританії, а саме розділ 482 (1) «Income and Corporation Taxes Act» 1970 p. вказує на можливість зміни місцезнаходження бри­танської компанії тільки, як зазначалося, з дозволу певного органу фінансового управління цієї держави.

Суд Співтовариств вирішував, зокрема, питання про те: 1) чи слід вважати норми діючих на той час ст. 52 (нині - 43) (про сво­боду заснування та економічної діяльності компаній) і норми ст. 58 (нині - 48) (про прирівняння засад правового статусу компа­ній ЄС до правового статусу фізичних осіб) Договору про ЄС та­кими, що забороняють перенесення місця перебування правоздат­ної компанії з управлінням у країні - члені ЄС в іншу країну, що є членом ЄС без попереднього дозволу чи схвалення держави; 2) чи вимагає свобода вибору місця проживання необмеженого застосу­вання критерію інкорпорації.

Суд вказав на: 1) безпосередню дію зазначених норм Договору про ЄС у державі перебування юридичної особи, з якої здійсню­ється її переміщення; 2) найважливіший принцип європейської ін­теграції - свободу місця проживання; 3) заборону зазначеними нор­мами Договору про ЄС обмежувати свободу місця знаходження




компанії, зазначивши водночас відсутність протиріччя між подат­ковим актом Великобританії та свободами проживання й еконо­мічної діяльності, проголошеними Договором.

Відповідно до висновків, яких дійшов Суд Співтовариств, юридичні особи створюються в умовах національного правопо­рядку, існують тільки на їх підставі. Саме національний правопо­рядок певної держави визначає порядок створення юридичних осіб та механізм їх функціонування. Право на перенесення місця пере­бування адміністрації юридичної особи з однієї держави СС в іншу зі збереженням уже набутої правоздатності не випливає з прав на свободу проживання та економічної діяльності, передбачених вка­заними статтями Договору про СС. Таке право може випливати тільки з директив, що покликані виконувати координуючу функ­цію (ст. 54 - нині це 44) або з міжнародних договорів (ст. 220 - нині це 293). Рішення Суду Співтовариств викликало неоднознач­ну реакцію від його схвалення прихильниками теорії осілості до твердження про невдалість.

Суд Співтовариств визнав пріоритет національного законодав­ства держав - членів СС перед установчим Договором про СС. Оскільки норми цього Договору не встановлюють критеріїв визна­чення «національності» юридичних осіб, тому вони не придатні для вирішення питання про правові наслідки перенесення юри­дичної особи з однієї держави - члена СС в іншу цього ж Союзу. До того ж, виникнення юридичних осіб об'єктивно ґрунтується на нормах національного законодавства. Отже, юридичні особи по­винні дотримуватися, насамперед, імперативних норм держави, за законодавством якої вони утворені (норми згадуваного податково­го законодавства Великобританії є імперативними). Джерела права СС, до яких належать директиви та міжнародні договори, можуть відповідно або координувати норми законодавства держав - членів СС, або встановлювати уніфіковані правила перенесення юридич­них осіб.

З вказаного можна зробити ще й висновок про залежність існу­вання цивільної правосуб'єктності юридичної особи не тільки від норм цивільного законодавства, але й від юридичних норм публіч­ного права.

Таким чином, сьогодні питання перенесення юридичної особи з однієї держави - члена СС в іншу, а відтак і їх цивільної право­суб'єктності, регулюють національні матеріально-правові норми держав-членів, а також застосовуються національні колізійні норми.




При цьому значення мають не тільки норми приватного права, але й публічного.

Проте відсутність гармонізованого національного законодав­ства, а також директив, міжнародних договорів тощо не є перепо­ною для здійснення перенесення. Цс засвідчило рішення Європей­ського суду по справі «Centros» 1999 p. Зміст справи полягав у тому, що зареєстрована у Великобританії компанія «Centros Ltd» бажала зареєструвати свою філію у Данії, яка дотримується теорії інкорпорації. Міністерство торгівлі Данії відмовило у реєстрації з мотивів господарської бездіяльності компанії «Centros» за місцем її реєстрації, а також вважаючи наміри «Centros» спрямованими не на відкриття філії, а штаб-квартири та здійснення у Данії госпо­дарської діяльності. Таким чином засновники компанії прагнули здійснити обхід датського законодавства стосовно оплати міні­мального статутного капіталу, необхідного для створення компа­нії, що могло призвести до порушення інтересів кредиторів Данії. Європейський суд визнав відмову у реєстрації філії обмеженням свободи вибору місця діяльності, а отже, й порушенням Договору про ЄС. Було вказано на можливість створення компанії у державі - члені Союзу з ліберальними нормами та відкриття в інших держа­вах філій цієї компанії, що не вважається зловживанням свободою вибору місця діяльності. Бездіяльність компанії за місцем реєстра­ції та проведення діяльності за місцезнаходженням філії, не надає державі прав позбавляти компанії права обирати місце діяльності.

До кінця 60-х років XX ст. порядок перенесення юридичних осіб у Співтовариствах регулювався тільки національним законо­давством. Створення єдиного ринку ЄС призвело до прийняття у 1961 р. Генеральної програми, яка передбачала усунення усіх об­межень, що стосувалися свободи створення компаній у державах - членах ЄС. Ось уже декілька років ЄС обирає певні способи та форми виразу загальнообов'язкових норм. Серед них згадувана Постанова Ради ЄС про Статут Європейського товариства від 8 жовтня 2001 р. та проект Чотирнадцятої директиви про перене­сення місця знаходження компанії в іншу державу - член ЄС зі зміною для компанії застосовуваного права, який розроблявся Комісією ЄС і вперше був опублікований у квітні 1997 p., а потім заслуховувався 2004 р.

Уніфіковані норми Статуту Європейського товариства, як одне з джерел європейського приватного права, були прийняті з метою створення універсальної європейської та денаціоналізованої форми




компанії (організації, фірми)1. Очевидно, що ці норми спрямовані на порівняно легке визнання і перенесення компаній.

Відповідно до порядку, передбаченого ст. 8 Постанови, ЄТ може переносити свій зареєстрований офіс з однієї держави ЄС в іншу, не втрачаючи своєї правосуб'єктності, у тому числі цивіль­ної, без необхідності проходження ліквідаційно-створюваних про­цедур. Передбачено, що реєстрація юридичних осіб за новим міс­цем знаходження відбувається тільки після видачі компетентним органом за місцем знаходження попереднього адміністративного центру особливого сертифікату, який підтверджує виконання не­обхідних формальностей. Юридична особа виключається з попе­реднього реєстру. Отже, норми Постанови не допускають подвій­ної реєстрації. До того ж процедура перенесення адміністративного центру передбачає виконання формальностей, спрямованих на за­хист інтересів кредиторів, державних органів, учасників компанії.

У проекті Чотирнадцятої директиви про переміщення статут­ного місцезнаходження комерційних організацій між державами- членами запропоновано декілька принципових положень, спрямо­ваних на гармонізацію національного законодавства держав - чле­нів ЄС. По-перше, нею дозволено перенесення компаній з однієї держави в іншу. По-друге, правовими наслідками перенесення пе­редбачено: а) збереження юридичної особи як правового утворен­ня без ліквідації та повторного заснування; б) реєстрація нового місцезнаходження компанії; в) зміна для компанії застосовуваного права (ст. 3). Правовою підставою перенесення компанії пропону­ється вважати її внесення до нового реєстру та вилучення з попе­реднього. Правовими умовами перенесення компанії пропонується вважати: 1) наявність рішення про зміну місця знаходження ком­панії, прийнятого зборами її учасників, кредиторами та представ­никами працівників; 2) опублікування плану перенесення з метою забезпечення прав та інтересів осіб, причетних до юридичної осо­би; 3) внесення змін до статуту компанії; 4) виконання органами обох держав процедурних дій по зміні місця знаходження юридич­ної особи (завершення та реєстрація нового місця знаходження).

Нині процедурні питання реєстрації місцезнаходження юри­дичної особи вирішуються за нормами чинної Першої директиви
1 Фединяк Г. Деякі види правових джерел європейського приватного права та перспективи його розвитку // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини.- 2006 - Вип. 18 - С. 142.

про реєстрацію компаній 68/151/ЄЕС від 9 березня 1968 р. Дирек­тива діє у тих державах - членах ЄС, які імплементували її норми у національне законодавство.

Директива передбачає, що внесення та анулювання записів у реєстрі підлягають обов'язковому опублікуванню. З цього момен­ту нове місцезнаходження компанії стає дійсним для третіх осіб (статті 11-12). Вона поширює свої норми тільки на компанії, що мають статутне та фактичне місцезнаходження в ЄС. Її норми до­зволяють застосування законодавства обох держав (місця, з якого переноситься юридична особа та місця, в яке вона переноситься) з метою захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб.

Ще будучи проектом, Директива отримала позитивні відгуки, їх зміст полягав у тому, що її зможуть забезпечити «прозорість» зміни місця знаходження юридичної особи, захист, хоч і певною мірою, учасників і кредиторів юридичної особи та мобільність компаній у рамках єдиного ринку, що мало сприяти поглибленню економічної інтеграції в межах ЄС. Зазначені сподівання справ­дилися.

Автор підручника вважає норми Директиви оптимальним ва­ріантом, який можна віднайти для держав ЄС. Проте прийняття Чотирнадцятої директиви не вирішить питань перенесення юри­дичної особи за межі ЄС або з-за меж ЄС. У цих випадках заінте­ресовані особи будуть керуватися нормами національного законо­давства та міжнародними двосторонніми чи багатосторонніми до­говорами. Практика створення та схвалення (ратифікація, тощо) міжнародних договорів з різних питань засвідчує доцільність укладення з питань перенесення юридичних осіб саме міжнарод­них двосторонніх договорів.

Отже, у державах ЄС у рамках європейського приватного права пропонуються такі способи вирішення у межах ЄС правових пи­тань, пов'язаних з перенесенням місцезнаходження юридичної особи, які найбільшою мірою сприяють розвитку транскордонної діяльності юридичних осіб.

Законодавство України не містить норм, які дозволяли б з лег­кістю переносити юридичну особу з реєстру однієї держави в ін­шу. Воно не передбачає й можливості подвійної реєстрації юри­дичних осіб. Не містить таких норм і законодавство інших держав СНД. Тому можна стверджувати, що законодавство України, як і інших держав, стосовно перенесення, а відтак і визнання юридич­них осіб, розвивається іншим шляхом, ніж той, що передбачений




законодавством європейських держав та правом ЄС. Міжнародні договори про надання правової допомоги у цивільних справах за участю України, аналіз яких був здійснений попередньо, передба­чають можливість визнання юридичних осіб, але аж ніяк не їх пе­ренесення.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   30


§ 4. Уніфікація юридичних норм, що відображають теорії визначення «національності» юридичних осіб1
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации