Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право - файл n1.doc

приобрести
Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право
скачать (5148.7 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc5149kb.14.09.2012 11:44скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   30
§ 5. Правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства в Україні

Конституція України проголошує принцип національного режиму щодо здійснення прав, свобод і обов'язків іноземцями. У ст. 26 вказано, що іноземці та особи без громадянства, які пере­бувають в Україні на законних підставах, користуються тими са­мими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією
1 Відомості Верховної Ради України - 1993 - № 45 - Ст. 425.

України, законами чи міжнародними договорами України. Зазна­чений принцип щодо здійснення прав, свобод і обов'язків інозем­цями закріплено і в Законі України «Про правовий статус інозем­ців та осіб без громадянства» (ст. 2). Іноземці можуть реалізувати ці права та обов'язки так само, як і громадяни України.

Втім, якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України (реторсія), Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення від­повідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї дер­жави на території України. Це рішення набирає чинності після йо­го опублікування та може бути скасоване, якщо відпадуть підста­ви, за яких воно було прийняте (ч. З ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Законодавча практика свідчить, що національний режим сто­совно здійснення окремих прав іноземців може запроваджуватися навіть після запровадження законодавством цього режиму щодо загального обсягу прав та обов'язків іноземців. Так, Указом Пре­зидента України «Про заходи забезпечення приватизації у 1995 ро­ці» від 23 червня 1995 р. було встановлено запровадити з 1995 р. національний режим щодо участі іноземних інвесторів у привати­зації майна зазначених у ньому об'єктів (п. 10). Вказане положен­ня поширювало свою дію на іноземців - іноземних інвесторів1.

Поширення на права іноземців в Україні національного режи­му означає також те, що вони не можуть вимагати надання прав, не передбачених законодавством України або міжнародними дого­ворами. Такс право може бути невідомим в Україні або не поши­рюватися на іноземців. Наприклад, не відомим законодавству України є вимога відшкодувати моральну шкоду, заподіяну відмо­вою в одруженні. Не поширюється на іноземців право громадян України набувати у власність земельну ділянку.

У деяких випадках національне за походженням законодавство України та міжнародні договори кореспондують одне одному. На­приклад, іноземці можуть займатися в Україні певною діяльністю, використовуючи свою кваліфікацію. Але тільки міжнародними договорами встановлюється еквівалентність атестатів, дипломів, навчальних курсів, кваліфікації, наукових ступенів і вчених звань.

Закріплений у законодавстві національний режим стосовно цивільної правоздатності іноземців має безумовний характер. Це
1 Голос України.- 1995 - 5 липня.

означає, що згаданий вид режиму надається іноземцям у кожному конкретному випадку без вимоги взаємності, незалежно від того, чи надаються такі самі права громадянам України на батьківщині іноземців.

Законодавство України може встановлювати винятки щодо правового статусу іноземців. Винятки стосуються, зокрема, обме­жень призначення на посади або певної діяльності, що пов'язано з належністю до громадянства України (ч. 4 ст. 8 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Щодо здійснення окремих прав іноземцями - законодавством України встановлено обмеження. Наприклад, відповідно до ст. 24 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. іноземні громадяни, зокрема священнослужителі, релігійні проповідники, інші представники зарубіжних організа­цій, які тимчасово перебувають в Україні, можуть займатися пропо­відуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких прибули, і за офіційним погодженням з дер­жавним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації1.

В окремих сферах діяльності, зокрема інвестиційній, торго­вельній, до здійснення прав та обов'язків іноземців може застосо­вуватися режим найбільшого сприяння. У законодавстві України суть цього режиму сформульовано, зокрема, у ст. 7 Закону Укра­їни «Про зовнішньоекономічну діяльність». Тут режим найбільшо­го сприяння означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльно­сті мають обсяг прав, преференцій та пільг щодо мит, податків і зборів, якими користується та/або буде користуватися іноземний суб'єкт господарської діяльності будь-якої іншої держави, якій надано згаданий режим, за винятком випадків, коли зазначені ми­та, податки, збори та пільги по них встановлюються в рамках спе­ціального режиму. Режим найбільшого сприяння надається на ос­нові взаємної угоди суб'єктам господарської діяльності інших держав з відповідними договорами України та застосовується у сфері зовнішньої торгівлі.

В Україні запроваджено режим найбільшого сприяння для то­варів, що імпортуються з держав - членів Світової організації тор­гівлі (далі - СОТ). Він стосується мит, митних зборів, методів
1 Відомості Верховної Ради України - 1991- № 25 - Ст. 283.

стягнення таких мита і зборів, правил і формальностей у зв'язку з імпортом і означає, що будь-яка перевага, сприяння, привілей чи імунітет, які надаються стосовно будь-якого товару, що походить з будь-якої держави, повинні негайно і безумовно надаватися анало­гічному товару, який походить з території держав - членів СОТ, або держав, з якими укладено двосторонні або регіональні угоди щодо режиму найбільшого сприяння.

Виключення щодо режиму найбільшого сприяння у формі пре­ференцій можуть бути зроблені для товарів, що походять з держав, з якими Україна уклала угоди про вільну торгівлю або митний союз чи проміжні угоди, що у майбутньому приведуть до створення зон вільної торгівлі або митних союзів у межах розумного періоду часу чи угоди про прикордонну торгівлю та застосування генераль­ної системи преференцій.

На підставі національного закону чи міжнародного договору України іноземцям для здійснення ними прав і обов'язків може надаватися спеціальний режим. Закон України «Про зовнішньо­економічну діяльність» передбачає, що спеціальний режим може застосовуватися відносно територій спеціальних економічних зон, територій митних союзів, до яких входить Україна, і в разі встанов­лення будь-якого спеціального режиму згідно з міжнародними до­говорами за участю України із державами, які мають з Україною спільні морські чи сухопутні кордони (статті 7, 24, 25).

§ 6. Основні колізійні норми національного законодавства України, які визначають правовий статус фізичних осіб

Основні колізійні норми, які існують в законодавстві України, у широкому значенні цього слова, зосереджені у Законі України «Про міжнародне приватне право» 2005 р. Так, вказаний норматив­но-правовий акт містить низку колізійних норм, які мають засто­совуватися для з'ясування правового статусу іноземних громадян і осіб без громадянства. Уже зазначалося, що особистим законом фізичної особи, за вказаним актом, вважається право держави, громадянином якої вона є. Стосовно фізичних осіб, які є громадя­нами двох або більше держав, то їх особистим законом вважається право тієї держави, з якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема, держави - місця проживання або держави, у якій особа




займається основною діяльністю. Зазначалося також, що особис­тим законом особи без громадянства вважається право держави, в якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності - місце перебування.

Однією з категорій фізичних осіб, для правового статусу яких створюють колізійні норми, є біженці. У Законі України «Про бі­женців» від 21 червня 2001 р. зазначається, що біженцем може вважатися особа, яка не є громадянином України і внаслідок ціл­ком обґрунтованих побоювань може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політич­них переконань, перебуває за межами країни свого громадянства та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає корис­туватися цим захистом унаслідок таких побоювань, або не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повер­нутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право» особистим законом бі­женця вважається право держави, в якій він має місце перебування.

При визначенні особистого закону фізичної особи, якщо вона не­дієздатна і змінила місце свого проживання без згоди свого законно­го представника, до уваги береться правило, відповідно до якого така зміна не спричиняє зміну особистого закону зазначеної особи.

Закон України «Про міжнародне приватне право» вказує, що виникнення і припинення цивільної правоздатності фізичної особи визначається її особистим законом. Іноземці та особи без грома­дянства мають цивільну правоздатність в Україні нарівні з грома­дянами України, крім випадків, передбачених законом або міжна­родними договорами України. Слід зауважити, що правоздатність фізичної особи за Цивільним кодексом України та Правил реє­страції актів цивільного стану в Україні від 18 жовтня 2000 р. ви­никає з моменту її народження.

Цивільна дієздатність фізичної особи також визначається її особистим законом. Однак цивільна дієздатність фізичної особи щодо правочинів та зобов'язань, які виникають внаслідок завдання шкоди, може визначатися також правом держави місця вчинення правочинів або виникнення зобов'язань у зв'язку із заподіянням шкоди, якщо інше не передбачено законом.

Закон України «Про міжнародне приватне право» стосовно підстав та правових наслідків визнання фізичної особи недієздатною,




а також стосовно обмеження цивільної дієздатності фізичної особи поширює особистий закон цієї особи.

Оскільки законодавством України, зокрема, нормами Консти­туції України (ст. 42), Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. (статті 50-54), Господарського кодексу України від 16 січ­ня 2003 р. (ст. 55), Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р., Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» від 15 травня 2003 р., фізичній особі надано право здійснювати підприємницьку діяльність, логічно, що Закон Укра­їни «Про міжнародне приватне право» мітить відповідні колізійні норми. Так, право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності визначається правом держави, в якій фізична особа за­реєстрована як підприємець. За відсутності в державі вимог щодо обов'язкової реєстрації застосовується право держави основного місця здійснення підприємницької діяльності.

До особистого статусу фізичної особи належать визнання її безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Згідно із Зако­ном «Про міжнародне приватне право» підстави та правові наслід­ки визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою регулюються останнім з відомих особистих законів цієї особи.

Кожній фізичній особі притаманне право на ім'я. В Україні діє правило, відповідно до якого права фізичної особи на ім'я, його використання та захист визначаються її особистим законом, якщо інше не встановлено законом.

Фізичним особам притаманні й інші немайнові права. За зако­нодавством України їх перелік невичерпний. До них належать ті, що притаманні їй від народження або за законом. До особистих немайнових прав застосовується право держави, в якій мала місце дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про захист таких прав, якщо інше не передбачено законом.

Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює, що реєстрація актів цивільного стану громадян України, які про­живають поза межами України, може здійснюватися в консуль­ській установі або дипломатичному представництві України. При цьому застосовується право України. До права України належить, зокрема, згадуваний Консульський статут України 1994 р., Інструк­ція про порядок реєстрації актів громадянського стану в дипло­матичних представництвах та консульських установах України,




затверджена спільним наказом Міністерства юстиції України та Міністерства закордонних справ України від 23 травня 2001 р.

Закон встановлює також колізійні норми стосовно опіки та пі­клування. Встановлення і скасування опіки та піклування над мало­літніми, неповнолітніми, недієздатними особами, особами, цивіль­на дієздатність яких обмежена, регулюються особистим законом підопічного. Обов'язок опікуна (піклувальника) прийняти опікун­ство (піклування) визначається особистим законом особи, яка при­значається опікуном (піклувальником). Відносини між опікуном (піклувальником) та особою, яка перебуває під опікою (піклуван­ням), визначаються правом держави, орган якої призначив опікуна (піклувальника). Якщо особа, яка перебуває під опікою (піклуван­ням), проживає в Україні, застосовується право України, якщо во­но є більш сприятливим для цієї особи.

Опіка (піклування), встановлена над громадянами України, які проживають за межами України, визнається дійсною в Україні, якщо проти встановлення опіки (піклування) або проти її визнання немає законних заперечень відповідної консульської установи або дипломатичного представництва України.

Щодо особи, яка не є громадянином України і перебуває в Україні, або її майна, що знаходиться на території України, у разі потреби в інтересах опіки чи піклування можуть бути вжиті заходи для захисту прав та охорони майна відповідно до права України. Про це невідкладно сповіщається дипломатичне представництво або консульська установа держави, громадянином якої є відповід­на особа (ст. 24).

§ 7. Цивільно-правова відповідальність іноземців

в Україні

Згідно із Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці, які вчинили правопорушення, відповідають на загальних підставах (ст. 29). Тобто на іноземців у питаннях відповідальності поширюється національний режим. Це означає, що іноземці підлягають юрисдикції та законодавству України і відповідають за цивільними позовами, заявленими до них, нарівні з громадянами України.

Цивільно-правова відповідальність може бути з договору та недоговірною (з делікту). Так, уже згадувалися норми Закону

5і

97


України «Про міжнародне приватне право», відповідно до яких цивільна дієздатність фізичної особи визначається її особистим законом, а цивільна дієздатність фізичної особи щодо правочинів та зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, може визначатися правом держави місця вчинення правочинів або виник­нення зобов'язань у зв'язку із завданням шкоди, якщо інше не передбачено законом (ч. 1 ст. 18). Крім того, розділ VII вказаного Закону містить колізійні норми, які застосовуються до недоговір- них зобов'язань.

На окремі категорії іноземних громадян, зокрема, згаданих в Положенні про дипломатичні представництва та консульські уста­нови іноземних держав в Україні, затвердженому Указом Прези­дента України від 10 червня 1993 р.1, принцип національного ре­жиму в питаннях відповідальності не поширюється. Відповідно до його норм члени дипломатичного персоналу; консульські посадові особи та консульські службовці; представники іноземних держав і члени парламентських та урядових делегацій іноземних держав, які прибувають в Україну для участі в міждержавних переговорах, міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офіційними дорученнями, володіють імунітетом від юрисдикції судів України під час виконання ними службових обов'язків. Такий імунітет по­ширюється і на членів їхніх сімей, які супроводжують зазначе­них осіб.

Проте імунітет від юрисдикції України не поширюється на ви­падки: коли голова дипломатичного представництва і члени дип­ломатичного персоналу, а також члени їхніх сімей, які прожива­ють разом з ними і не є громадянами України, вступають у цивіль­но-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України; спадкування; з питань, які випливають з їхньої професійної або комерційної діяль­ності, що здійснюється ними за межами службових обов'язків.

Глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу, а також члени їхніх сімей, які проживають разом з ни­ми і не є громадянами України, підлягають юрисдикції України в разі згоди на це акредитуючої держави.

Члени адміністративно-технічного персоналу і члени їхніх сі­мей, які проживають разом з ними, якщо вони не є громадянами України або не проживають в Україні постійно, користуються
1 Урядовий кур'єр - 1994.-24 червня.

імунітетом від юрисдикції України за умови, що такий імунітет поширюється лише на дії, вчинені особами адміністративно- технічного персоналу під час виконання службових обов'язків. Імунітетом від юрисдикції України користуються й члени обслу­говуючого персоналу дипломатичного представництва під час ви­конання ними службових обов'язків. Імунітет не поширюється на випадки, коли вказані особи вступають у цивільно-правові відно­сини як приватні особи щодо діяльності, яка здійснюється ними за межами їхніх службових обов'язків.

Консульські посадові особи та консульські службовці корис­туються імунітетом від юрисдикції судів України у цивільних справах щодо діяльності, яку вони здійснюють у межах службових обов'язків. Імунітет від юрисдикції України не поширюється на випадки заявлення позовів про відшкодування шкоди, заподіяної дорожньо-транспортною пригодою.

§ 8. Основні питання правового статусу громадян України за кордоном

Національне законодавство держав, як правило, містить норми, в яких вказує документи, що підтверджують громадянство особи. Наприклад, в Україні такими документами є паспорт, тимчасове посвідчення громадянина України, що видається відповідно до Правил оформлення і видачі тимчасового посвідчення громадяни­на України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р.1

Правовий статус громадян України за кордоном визначаєть­ся: 1) законодавством держави їх перебування; 2) законодавством України; 3) нормами міжнародних угод; 4) загальними та спеціаль­ними принципами міжнародного права; 5) міжнародними право­вими звичаями. Громадянам України за кордоном державою їх пе­ребування надається певний обсяг прав відповідно до їхніх зако­нодавства та міжнародних договорів. Так, у правах та обов'язках стосовно особистого статусу, майнових зобов'язань вони прирів­нюються до громадян іноземної держави.

Принцип захисту громадян України, які перебувають за кордо­ном, з боку України передбачено її Конституцією. Він відображений
1 Офіційний вісник України,- 2003.- № 30,- Ст. 1550.


5*

99


і в Консульському статуті України від 2 квітня 1994 р., згідно із яким консул зобов'язаний вживати заходів для того, щоб грома­дяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, на­даними їм законодавством держави перебування, а також міжна­родними звичаями. У разі порушення прав громадян України кон­сул зобов'язаний вживати заходів для їх відновлення (ст. 20).

Серед обов'язків, покладених на консула є, зокрема, охорона майна, що залишилося після смерті громадянина України. Якщо залишене майно повністю або частково складається з предметів, котрі можуть зіпсуватися, а також при надмірній дорожнечі збері­гання такого майна консул має право продати його і надіслати ви­ручені гроші за належністю (ст. 36). Спадкове майно може бути прийняте консулом для передачі спадкоємцям, які перебувають в Україні (ст. 37).

Консул інформує громадян України, які тимчасово перебува­ють у його консульському окрузі, про законодавство держави пе­ребування, а також про місцеві звичаї (ч. 1 ст. 25). Він має право без окремого доручення представляти в установах держави пере­бування громадян України, якщо вони, будучи відсутніми, не до­ручили вирішення справи іншій особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це представництво триває доти, доки особи, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів (ст. 26 Кон­сульського статуту України).

В інтересах громадян України, з метою удосконалення систе­ми захисту їхніх законних прав та інтересів на території третіх країн 7 червня 2001 р. було підписано Конвенцію держав - учасниць ГУУАМ про взаємне надання допомоги з консульських питань (за участю Азербайджанської Республіки, Грузії, Республіки Мол­дова, Республіки Узбекистан). Україною цю Конвенцію ратифіко­вано 12 вересня 2002 р.1 Питання правового статусу громадян України за кордоном регулює й численна кількість консульських конвенцій.

Громадяни України можуть звертатися до компетентних орга­нів держави перебування за захистом порушених прав. Обмеження прав громадян України за кордоном вважається дискримінацією. До громадян України може застосовуватися реторсія. Деякі питан­ня щодо них можуть вирішуватися на основі взаємності.
1 Відомості Верховної Ради України,- 2002 - № 43- Ст. 317.

§ 9. Взаємність щодо фізичних осіб у міжнародному приватному праві

Режим найбільшого сприяння, спеціальний режим є формами вираження взаємності у міжнародному приватному праві. Взаєм­ність у широкому значенні цього поняття означає надання особам іноземної держави певних прав чи покладення на них певних обов'язків за умови, що особи власної держави користуватимуться аналогічними правами в цій іноземній державі.

Норми про взаємність можуть бути передбачені як законодав­ством держави, так і міжнародними договорами. Наприклад, від­повідно до ст. 11 Закону України «Про міжнародне приватне пра­во» 2005 р. суд чи інший орган застосовує право іноземної держа­ви незалежно від того, чи застосовується у відповідній іноземній державі до подібних правовідносин право України, крім випадків, якщо застосування права іноземної держави на засадах взаємності передбачене законом України або міжнародним договором України. Якщо застосування права іноземної держави залежить від взаєм­ності, вважається, що вона існує, оскільки не доведено інше.

Надання взаємності в договірному порядку має на меті забез­печити надання власним громадянам прав, якими користуються іноземці - як громадяни цієї держави. Умовно розрізняють два види взаємності: «формальну» та «матеріальну». За «формаль­ної» взаємності іноземним особам надаються права, що виплива­ють із місцевого закону; за «матеріальної» - та ж сума прав, якими користуються вітчизняні громадяни у цій державі. Іноді ствер­джують, що вітчизняні громадяни в іноземній державі повинні ко­ристуватись усіма правами, що їх мають власні громадяни цієї іно­земної держави (мова йде, наприклад, про права громадян Росій­ської Федерації у Франції). Водночас іноземці можуть мати лише ті права, що їх мають іноземні громадяни інших держав на терито­рії певної держави (йдеться про права громадян Франції та інших держав у Російській Федерації)'. Не заперечуючи по суті умовний поділ взаємності, все ж важко погодитися з таким категоричним її тлумаченням (юристи Франції не поділяють такого твердження). Адже метою надання прав на основі взаємності є саме двостороннє надання відповідних прав іноземцям двох держав, які домовля­ються про це.
1 Богуславский М. М. Международное частное право.- С. 102.

Прикладів, що демонструють взаємність, є чимало. Одним з таких є Угода між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про умови та порядок обміну житловими приміщеннями між гро­мадянами обох держав, укладена 20 березня 1993 р. Її положення поширюються на осіб, які переселяються з однієї договірної дер­жави в іншу та обмінюють житлові приміщення у зв'язку з цим. Взаємність виявляється, зокрема, у тому, що видані обмінні доку­менти визнаються обома державами (ст. 4). Особи, які одержали обмінні ордери та інші документи для вселення в житлове примі­щення за новим місцем проживання, мають право: вивезти все своє рухоме майно, одержані грошові кошти без сплати державно­го мита й інших зборів; перевести свої грошові вклади й активи, розміщені в банківських установах держави, з якої особа виїжджає (ст. 6). Сторони визнають винесені судові рішення обов'язковими для подальшого виконання на своїй території (ст. 7).

Норми про взаємність можуть передбачатися міжнародними договорами, в яких йдеться про визнання еквівалентності атестатів і дипломів, навчальних курсів, кваліфікації, наукових ступенів і вчених звань; про визнання шлюбних контрактів; про визнання окремих документів, які застосовують у зовнішньоекономічній діяльності.

§ 10. Особливості правового статусу біпатридів

Більшість держав є прихильниками єдиного громадянства, оскільки правовий статус осіб з подвійним громадянством (біпа­тридів) породжує чимало проблем у сфері як публічного, так і при­ватного права. До таких держав належить й Україна. Подвійність громадянства з'являється внаслідок виникнення колізій законодав­ства різних держав щодо набуття і втрати громадянства, міграцій­них процесів, реєстрації шлюбів з іноземцями та ін. Подвійне гро­мадянство дозволяється також в особливих випадках, зазвичай через укладення міжнародних угод.

Деякі з міжнародних угод займають виважену позицію стосов­но множинного громадянства. Така позиція збережеться і в май­бутньому. Наприклад, Європейська конвенція про громадянство 1997 р. передбачає, що держава має дозволити дітям, які воло­діють не одним громадянством, набутим автоматично при наро­дженні, зберігати ці громадянства, а також дозволити своїм грома­дянам мати ще одне громадянство, якщо це інше громадянство




автоматично набувається при одруженні. Таким чином, питання про правовий статус біпатридів залишиться актуальним для сучас­них держав.

Однією з міжнародних угод, яка регулює питання правового статусу осіб з подвійним громадянством, є Гаазька конвенція про деякі питання щодо конфліктів між законами про громадянство 1930 р. З її змісту випливає, зокрема, таке. Кожна держава сама визначає, хто є її громадянином. Держава не може здійснювати дипломатичного захисту свого громадянина в іншій державі, гро­мадянином якої ця особа також є. На правовий статус біпатрида впливає й те, що в межах третьої держави особа, яка має більше, ніж одне громадянство, вважатиметься такою, що має одне.

Біпатриди користуються правами й виконують обов'язки на­рівні з громадянами держави, в якій проживають. Водночас вони мають права та обов'язки стосовно держави, в якій не прожива­ють, але громадянами якої вони є. Тому в міжнародному приват­ному праві виникають проблеми, які потребують правового врегу­лювання. Складним є, наприклад, питання правового статусу біпа­тридів стосовно приватизаційних процесів. Виникають труднощі й під час реалізації ними права приватної власності на землю, неру­хоме майно в державах їх громадянства тощо. Потребують вирі­шення питання про порядок реалізації права на житлову площу, освіту і т. ін.

Через труднощі у регулюванні правового статусу біпатридів держави прагнуть уникнути подвійного громадянства, зокрема укладенням двосторонніх угод.

Література

Кисилъ В. И., Пастухов В. П. Правовой статус иностранцев в СССР.- К.: Вища школа, 1987.

Мережко О. Проблематика особистих немайнових прав з погляду між­народного приватного права (на прикладі України та Польщі) // Юридичний журнал,- 2008.-№ 12.

Фединяк Г. С. Деякі аспекти регулювання прав та свобод людини // Республіканець,- 1993.- № 6.-С. 58-61.

Яворский Д. Д. Правовое положение иностранцев в СССР: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук - К.: КГУ, 1977.

А також:

Галенская Л. И. Правовое положение иностранцев в СССР.- М., 1982.

Галеиская Л. Н. Понятие взаимности // Журнал международного частно­го права,- 2005.-№ 3.

5"

103


Ежова О. Е. Национально-правовая имплементация международных норм о статусе иностранцев в СССР - К.: УМК ВО - 1989.

Ерпылева Н. Ю. Субъекты международного частого права // Междуна­родное публичное и частное право,- 2002,- № 2.

Кобеи П. Н. Особенности правового статуса иностранных граждан и лиц без гражданства по законодательству некоторых зарубежных стран // Меж­дународное публичное и частное право,- 2004,- № 4. Ь

Лазарев Л. В., Маръииева Н. И., Пантелеева И. В. Иностранные гражда­не (правовое положение).- М.: Российское право, 1992.

Маръииева И. Н., Хлестова И. О. Правовое положение российских граж­дан за границей (вопросы и ответы).- М., 1994.

Международное гуманитарное право в документах / Сост. Ю. М. Коло­сов, И. И. Котляров,- М.: Изд-во Моск. независимого ин-та междунар. права, 1996.

Нешатаева Т. И. Иностранные предприниматели в России. Судебно- арбитражная практика - М.: Дело, 1998.

Статус иностранцев в СССР / Под обшей ред. М. М. Богуславского,- М., 1984;




РозПІП VII ПРАВОВИЙ СТАТУС ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ТА ЇХ ОБ'ЄДНАНЬ

§ 1. Поняття «юридична особа»

Юридичні особи є активними суб'єктами міжнародного при­ватного права. Ними вважаються підприємства, організації, уста­нови, створені відповідно до законодавства певної держави. Про­те поняття юридичної особи не в усіх правових системах є норма­тивно визначеним. У законодавстві та практиці здебільшого визнається, що юридична особа створюється в порядку, передба­ченому законодавством, має власне найменування, характеризу­ється організаційною єдністю, має відособлене майно, права та обов'язки, переважно майнові, самостійно (від свого імені) висту­пає в цивільних правовідносинах та господарському обігу, відпо­відає за зобов'язаннями з договорів та деліктів.

Визначення поняття «юридична особа» може бути доволі лако­нічним. Так, у ч. 1 ст. 80 Цивільного кодексу України 2003 р. за назвою: «Поняття юридичної особи» зазначено, що нею є органі­зація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздат­ністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Організаційна єдність юридичної особи забезпечує дію колек­тиву осіб як єдиного цілого, формування єдиної волі. Ця єдність визначається у статуті, договорі, законі чи адміністративному акті.

Кожна юридична особа має власне найменування, відмінне від найменування інших суб'єктів права. Воно необхідне для іденти­фікації цієї особи у цивільному чи господарському обігу. Законо­давство держав іноді визначає особливості, пов'язані з наймену­ванням юридичної особи. Наприклад, воно може містити рекомен­дацію уникати у найменуванні іноземних виразів та слів. Судова практика держав знає випадки, коли власники відомих фірм звер­талися з позовами про відшкодування немайнової шкоди, заподія­ної використанням найменування цієї фірми іншою, менш респек­табельною. Законодавство Австрії, ФРН, Швейцарії містить реко­мендації стосовно доцільності чи небажаності використання у назві фірми імені хоч би одного з її членів, а також зазначення іс­нування компанії (і К°) або вказівку на вид її діяльності (торгівля




товарами, продаж автомобілів тощо). Законодавство цих держав містить норми про доцільність вказівки у найменуванні форми то­вариства чи ступеня відповідальності (повне товариство, акціонер­не, з обмеженою відповідальністю тощо).

Майнова відокремленість означає роздільність майна юридич­ної особи та її членів, засновників та інших осіб. Майно юридич­ної особи може бути власністю її членів, належати їй на праві гос­подарського відання чи оперативного управління.

Юридична особа самостійно, без доручення здійснює цивільну та господарську діяльність. Самостійно відповідає за своїми зо­бов'язаннями власним майном. Іноді, відповідно до статуту, закону чи договору, відповідальність може бути покладена на інших осіб.

Юридичні особи можуть поділятися на суб'єкти публічного та приватного права залежно від природи акта, внаслідок якого їх створено. Юридичні особи публічного права переважно виникають у розпорядчому порядку на підставі спеціальних публічно-право- вих актів, прийнятих компетентними державними органами (за­кон, декрет, указ, адміністративний наказ). До таких осіб належать органи управління адміністративно-територіальними одиницями, торгові, торгово-промислові палати, університети, музеї, державні залізниці й банки тощо. Грунтуючись у своїй діяльності в основ­ному на вимогах нормативно-правових актів публічного характе­ру, вони іноді виступають як суб'єкти приватного права, керую­чись при цьому нормами цивільного чи торговельного права.

Юридичні особи приватного права створюються переважно у нормативно-явочному порядку. Вони обліковуються у спеціальних реєстрах або отримують спеціальний дозвіл від компетентних ор­ганів. Це банки, страхові компанії та ін. На них поширюються нор­ми цивільного або торговельного права. Вони можуть виступати у різних формах, що передбачені законодавством держав. Це спілки та установи відповідно до статей 21, 22 німецького Цивільного зводу, товариства й асоціації згідно зі статтями 1832, 1842 Цивіль­ного кодексу Франції; корпорації (об'єднання осіб) та установи - за правом Швейцарії; корпорації з кількох осіб (зокрема, державні підприємства) та корпорації з однієї особи, так звані one-man- company, а також король, служителі церкви - в Англії. Діяльність one-man-company регулює, зокрема, Закон про компанії 1989 р.

Загалом функціонування юридичних осіб з однієї особи отри­мало поширення з середини XX ст. Ця практика була законодавчо закріплена у багатьох державах (§ 401 Закону про підприємницькі




корпорації штату Нью-Йорк, статтях 87, 95 Цивільного кодексу Російської Федерації). Проте законодавство більшості держав ви­магає наявності кількох учасників для створення юридичної особи. Якщо ж за час діяльності юридичної особи її члени вибули й за­лишився тільки один учасник, діяльність такої юридичної особи дозволяється (Франція, ФРН, Великобританія).

Чинний Цивільний кодекс України передбачає поділ юридич­них осіб на суб'єктів приватного та публічного права (ст. 81). Згід­но із частинами 2 та 3 вказаної статті юридична особа приватного права в Україні створюється на підставі установчих документів відповідно до вимог цього Кодексу. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, орга­ну державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Порядок утворення та пра­вовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України за законом.

Поділ юридичних осіб на публічні та приватні для міжнарод­ного приватного права має формальний характер. У майновому обігу юридичні особи публічного та приватного права мають од­накові права. Виняток в окремих випадках може становити держа­ва (якщо вона визнається як юридична особа). Перехід юридичної особи з однієї форми в іншу здійснюється відповідно до норм пра­ва без припинення діяльності цієї особи.

Законодавство держав допускає функціонування так званих спі­лок чи інших утворень, які не мають статусу юридичної особи. Так, німецький Цивільний звід, німецький Торговий звід, спеціальне за­конодавство ФРН, зокрема Закон про акціонерні товариства 1966 р., дозволяють діяльність спілок, що не мають статусу юридичної особи.

Колишні колонії держав «сім'ї континентального» чи «загально­го права» сприйняли правові норми метрополій щодо встановлення та регулювання правового статусу юридичних осіб. Водночас у за­конодавстві цих держав зазвичай відсутнє визначення поняття юри­дичної особи. Винятком є норми Цивільного кодексу Еквадору 1861 р., Цивільного кодексу Колумбії 1873 р. та актів деяких інших держав. Класифікація юридичних осіб у цих правових системах по­вторює ту, що прийнята в державах, правові системи яких стали зразком права для колишніх колоній. А нормативні акти деяких держав взагалі не проводять ніякої класифікації юридичних осіб. Наприклад, цього розмежування не спостерігається в Цивільному кодексі Алжиру 1975 р., Цивільному кодексі Перу 1984 р.

5'"

107


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   30


§ 5. Правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства в Україні
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации