Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право - файл n1.doc

приобрести
Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право
скачать (5148.7 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc5149kb.14.09.2012 11:44скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30
§ 4. Зворотне відсилання та відсилання до закону третьої держави

Однією з найскладніших і не вирішених остаточно проблем міжнародного приватного права є проблема прийняття чи не­прийняття зворотного відсилання та відсилання до закону тре­тьої держави. Неоднозначним є й розуміння обсягу іноземного права, до якого застосовується відсилання. Тобто мова може йти

4*

75


про відсилання тільки до матеріально-правових норм чи усієї су­купності норм права - у першу чергу до колізійних.

Проблема прийняття чи неприйняття зворотного відсилання (та й відсилання до закону третьої держави), а також обсягу права, до якого відсилає норма, виникла в середині XVIII ст. Європейській судовій практиці вона стала відомою, зокрема, у зв'язку з вине­сенням французьким касаційним судом 1878 р. рішення у справі Форго, яке нині вважається класичним1.

Суть справи полягала в тому, що баварський підданий Форго, позашлюбно народжений, постійно проживав у Франції (проте під кутом зору французького закону не вважався таким, що набув доміцилію у Франції), після своєї смерті залишив у французьких банках грошові вклади. Заповіту складено не було. За законом на отримання спадку претендували баварські кровні родичі Форго по бічній лінії. Вони посилалися на баварське право, що допускаю спадкування навіть після позашлюбних дітей. Французький проку­рор наполягав на тому, що до спадкування повинен застосовува­тися французький закон, відповідно до якого родичі позашлюбної дитини не спадкують. Тому майно як виморочне надходить у роз­порядження Французької держави. Виникло питання: який закон щодо спадкування - французький чи баварський - повинен засто­сувати суд Франції?

За французьким колізійним правом питання про спадкування рухомого майна обговорюється за законом «доміцилію походжен­ня». Тобто спостерігається відсипання французького закону до баварського права. Останнє містило колізійне правило, за яким спадкування рухомого майна підпорядковано законові фактичного доміцилію. Отже, якщо відсилання французької колізійної норми слід розуміти як відсилання до баварського права в цілому, то не­обхідно керуватися й баварською колізійною нормою, яка відсила­ла до французького права. Французький касаційний суд прийняв зворотне відсилання.

Відтоді питання зворотного відсилання стало предметом дослі­дження у правовій доктрині. Вважається, що суть зворотного від­силання полягає у відсиланні колізійної норми законодавства однієї держави до закону іншої держави, а закон останньої, не вирішую­чи питання по суті, своєю чергою, відсилає до закону попередньої
1 Лунц Л. А. Международное частное право - М.: Юрид. лит., 1970- С. 310-311.

держави. Якщо ж до вирішення спору залучається правова система третьої держави, то мова йде про відсилання до закону третьої дер­жави (трансмісію).

Відомі законодавчі визначення вказаних понять. Так, відповід­но до Закону України «Про міжнародне приватне право» 2005 р. зворотним відсиланням вважається повторне відсилання колізійної норми права іноземної держави до правопорядку держави, колі­зійна норма якого відіслала до даного іноземного правопорядку. Відсиланням до права третьої держави вважається відсилання ко­лізійної норми права іноземної держави, визначеної відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право», до права тре­тьої держави (пункти 7, 8 ч. 1 ст. 1).

Законодавству, практиці, доктрині правових систем відомі різні способи вирішення проблеми зворотного відсилання та відсилання до закону третьої держави. Деякі правові системи визнають дію цих відсилань. Таке положення закріплюється, скажімо, у Законі з міжнародного приватного права Польщі 1965 р. Прийняття зворот­ного відсилання визнається законами з міжнародного приватного права Австрії, Швейцарії. В інших правових системах, наприклад, у Законі Угорщини з міжнародного приватного права, може визна­ватися відсилання до власного права. Негативне ставлення до за­стосування зворотного відсилання виражене і в ст. 28 Закону про міжнародний комерційний арбітраж Російської Федерації 1993 р. Неоднаково вирішує зазначені питання й законодавство ФРН. Тут не визнається відсилання у договірному праві. Проте в інших ви­падках застосування такого відсилання допускається. Аналогічною є позиція англійської правової системи.

У міжнародному договірному праві ставлення до прийняття чи неприйняття обох видів відсилань також є різним. Так, у торго­вельних договорах застосування відсилань може бути визнано. Проте в ст. 15 Римської конвенції 1980 р. про право, застосовуване до договірних зобов'язань, вказується на неприйняття зворотного відсилання та відсилання до закону третьої держави.

У доктрині колишнього СРСР та України 20-90-х років не було однозначного підходу до вирішення питання про прийняття чи не­прийняття зворотного відсилання. Переважно стверджувалося про необхідність та доцільність прийняття зворотного відсилання до вітчизняного закону, якщо іноземне право «відмовлялося» врегу­лювати певні відносини. Проте було небажаним розширення сфе­ри дії іноземного закону. Водночас існувала протилежна позиція,

42

77


що виражала негативне ставлення до зворотного відсилання, його неприйняття.

Незважаючи на такі розбіжності у доктрині, у законодавстві України можна знайти підтвердження прийняття зворотного від­силання, відсилання до закону третьої держави, а також негативне ставлення до зворотного відсилання. Позитивне ставлення до обох видів відсилань виражено, наприклад, у Женевській конвенції 1930 р. про врегулювання колізійних питань вексельного права.

Негативне ставлення до зворотного відсилання знайшло свій вираз у Законі України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р., у ч. 1 ст. 28 якого вказується, що «...будь-яке положення права або системи права будь-якої держави повинно тлумачитись як таке, що безпосередньо відсилає до матеріального права цієї держави, а не до її колізійних норм».

По-іншому вирішено питання про зворотне відсилання та від­силання до права третьої держави у Законі України «Про міжна­родне приватне право» 2005 р. Відповідно до ст. 9 будь-яке відси­лання до права іноземної держави має розглядатися як відсилання до норм матеріального права, яке регулює відповідні правовідно­сини, виключаючи застосування його колізійних норм, якщо інше не встановлено законом. У випадках, що стосуються особистого та сімейного статусу фізичної особи, зворотне відсилання до права України приймається. Тобто приймається зворотне відсилання до права України, якщо йдеться про визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою, у випадках опіки, піклу­вання, якщо йдеться про умови та форму укладення шлюбу, при­пинення шлюбу та визнання його недійсним, встановлення й оскар­ження батьківства і в низці інших випадків.

§ 5. Обхід закону в міжнародному приватному праві

Обхід закону в міжнародному приватному праві означає усві­домлене створення хоча б однією стороною правовідносин підстав для застосування закону тієї правової системи, яка «лояльніше» визначає певний правовий статус. Так, різні принципи визначення «національності» суб'єктів господарської діяльності, установ, ор­ганізацій дають можливість підпорядковувати їхній правовий ста­тус законодавству тієї держави, яка є «поблажливішою» в питан­нях укладення й виконання господарських договорів, податкової, митної політики тощо.




У сфері особистого статусу обхід закону може мати місце у ви­падках, коли особи прагнуть узяти чи розірвати шлюб, встановити опіку чи піклування, усиновити за законом тієї правової системи, яка встановлює менш обтяжливе коло умов для цього. Наприклад, для подачі заяви про розлучення законодавством різних держав може встановлюватися неоднаковий термін проживання на їх те­риторії або ж узагалі такий термін не встановлюється.

Обхід закону найчастіше виникає у правових системах: де мо­нополія держави обмежена; зі значною часткою приватної власно­сті; з нечітким законодавчим визначенням принципу автономії во­лі сторін. Іноді обхід закону пов'язується з використанням засте­реження про публічний порядок.

Різні правові системи неоднаково ставляться до обходу закону. У законодавстві деяких із них містяться норми, спрямовані на від­вернення можливостей обходу закону щодо конкретних правовід­носин (в Аргентині, США, Швейцарії). Судова практика Франції обрала шлях визнання недійсною угоди, вчиненої в обхід закону.

У національному законодавстві України поняття «обхід зако­ну» до прийняття Закону України «Про міжнародне приватне пра­во» не використовувалося. Нині воно означає застосування до пра­вовідносин з іноземним елементом права іншого, ніж право, пе­редбачене відповідним законодавством п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону «Про міжнародне приватне право». Стаття 10 Закону встановлює прави­ло, відповідно до якого правочин та інші дії учасників приватно­правових відносин, спрямовані на підпорядкування цих відносин праву іншому, ніж те, що визначається згідно із Законом «Про міжнародне приватне право», в обхід його положень, є нікчемни­ми. У цьому разі застосовується право, яке підлягає застосуванню відповідно до норм зазначеного Закону.

Література

Кисіль В. І. Зворотне відсилання в міжнародному приватному праві // Актуальні проблеми міжнародних відносин - 1999 - Вин. 13, ч. 1- С. 91-99.

Кисіїь В. І. Категорія публічного порядку в міжнародному приватному праві // Держава і право: 36. наук. пр. / Інститут держави і права ім. В. М. Ко- рецького HAH України,- 2001.- Вин. 10,- С. 437-445.

Кисіїь В. І. Питання публічного порядку і законодавче регулювання в між­народному приватному праві // Наук. зап. / Нац. ун-т «Києво-Могилянська академія», 2001,-№ 19,- С. 212-219.

Кореї/кий В. М. Избранные труды. Кн. 1 / Ред. кол.: Денисов В. Н. и др- К.: Наукова думка, 1989.

4"

79


Фединяк Г. Перспективи розвитку міжнародного приватного права Укра­їни у XXI столітті // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини,- JL: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2001.-Вип. 5.-С. 103-115.

А також:

Аничкин А. В. Институт обратной отсылки в современном международ­ном частном праве // Московский журнал международного права - 2000- № 1.

Левитин А. Б. Спорные вопросы международного частного права (отсыл­ка) // Учен. зап. ВИЮН.- 1957,- Вып. 2/6.

Лунц Л. А. К вопросу о «квалификации» в международном частном пра­ве // Советский ежегодник международного права - 1979 - M.: Наука, 1980.

Лунц Л. А. Проблема квалификации в международном частном праве // Советское государство и право - 1947 - № 9.

Морозова Ю. Г. Оговорка о публичном порядке: Причины возникнове­ния // Законодательство - 2000.- № 6.

Муранов А. И. К вопросу об обходе закона // Московский журнал между­народного права - 1997.- № 3.

Муранов А. И. К вопросу об «обходе закона» в проекте раздела VII «Меж­дународное частное право» части третьей ГК РФ // Юрист - 1997,- № 5, 6.

Толстых В. Л. Публичный порядок и правовая несовместимость // Жур­нал международного частного права - 2003.- № 1-2.


РОЗАІЛ VI

ПРАВОВИЙ СТАТУС ФІЗИЧНИХ ОСІБ

§ 1. Правові засади регулювання статусу фізичних осіб у міжнародному приватному праві

Серед суб'єктів міжнародного приватного права важливе місце у правовідносинах посідають фізичні особи, правовий статус яких може бути різноманітним. Переважно у доктрині, законодавстві, практиці до цих осіб застосовують поняття «іноземці». Воно вва­жається широким за змістом і включає вужчі за значенням понят­тя: «іноземний громадянин», «особа без громадянства» (апатрид), «особа з кількома громадянствами» (біпатрид) та ін. Поняття, іцо виражаються вказаними термінами, не завжди визначаються у джерелах права та доктрині держав. Якщо ж вони й містять такі визначення, то останні не є однаковими.

Кожна держава визначає у власному законодавстві, осіб, які є її громадянами. Тобто, враховуючи вимоги національного законо­давства, можна вирішити питання про те, яка особа не є громадя­нином цієї держави. Положення про визначення громадянства особи закріплені в Європейській конвенції про громадянство, схваленій Комітетом Міністрів Ради Європи 15 травня 1997 р. та відкритій для підписання з 6 листопада 1997 р. Україна поки що не підписала цієї Конвенції. Концепція, за якою іноземцем вважаєть­ся особа, що не є громадянином цієї держави, превалює у більшо­сті держав. Тому в них поняття «іноземець» охоплює поняття: «іно­земний громадянин» та «особа без громадянства».

Сукупність прав, свобод та обов'язків іноземців у державі пе­ребування, що гарантуються нею, утворюють їхній правовий ста­тус, який у міжнародному приватному праві часто залежить від: 1) виду правового зв'язку особи з державою (іноземні особи, осо­би без громадянства, особи з кількохма громадянствами, біженці та ін.); 2) терміну перебування у державі (постійно проживають, тим­часово перебувають); 3) мети перебування у державі (виконання службових обов'язків, підприємницька діяльність; виконання пев­ної роботи, навчання, підвищення кваліфікації, стажування, ліку­вання, знаходження у приватних справах тощо); 4) притаманності особам імунітетів і привілеїв (працівники дипломатичних і кон­сульських установ).




Статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві майже завжди повністю підпорядковується законодавству держави пере­бування, тобто нормам конституцій держав, спеціальним законам про правовий статус іноземців, іншим нормативно-правовим ак­там. На іноземних громадян може поширюватись і дія законодав­ства держави їхнього громадянства, на осіб без громадянства - законодавство держави їхнього постійного місця проживання. Ста­тус цих осіб визначається також міжнародними договорами. До них належать, зокрема, Конвенція про правовий статус біженців від 28 липня 1951 р., Конвенція про правовий статус осіб без гро­мадянства від 28 вересня 1954 р., міжнародні угоди щодо прав та обов'язків фізичних осіб у конкретних правовідносинах.

Кожна держава, яка приймає іноземців, окрім правових норм, повинна дотримуватися загальних міжнародно-правових принци­пів, тобто визнаних усіма державами обов'язкових норм міжнарод­ного права, що їх закріплено у: Статуті ООН; Загальній декларації прав людини 1946 р.; Міжнародних пактах про громадянські й по­літичні права, а також про економічні, соціальні та культурні пра­ва 1966 р.; Підсумковому акті наради в Гсльсінкі 1975 р., деяких інших. Так, принципу безумовної заборони дискримінації за озна­ками раси, національності, громадянства, статі тощо у відноси­нах, що належать до міжнародних приватно-правових, прагнуть дотримуватись усі держави. Особливо важливим є його дотри­мання у трудових та сімейних правовідносинах, при здійсненні судочинства.

Крім загальних принципів міжнародного права, кожна держава, що приймає іноземців, під час визначення їхнього правового ста­тусу зобов'язана враховувати спеціальні правові принципи. У док­трині визначається різна їх кількість. До них належить, зокрема, поширення на іноземців юрисдикції держави перебування. Цей принцип означає, що для іноземців є обов'язковим правопорядок, установлений державою, в якій вони знаходяться. Якщо ж інозе­мець не підпорядковується її юрисдикції, він може бути висланий за межі цієї держави на виконання рішення, винесеного відповідно до закону (ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські й політич­ні права). Норми інших міжнародних актів, а саме ст. 20 Конвенції про правовий статус осіб без громадянства, ст. 2 Конвенції про правовий статус біженців зобов'язують іноземців підкорятися юрисдикції держави перебування. Відповідно до ст. 12 зазначених Конвенцій особистий статус апатрида чи біженця визначається за




законами країни їх доміцилію чи, за відсутності такого доміцилію, за законами країни їх проживання.

Іноземці мають право на захист з боку держави, громадянами якої є чи місце проживання (місцеперебування) в якій вони мають. Це випливає, зокрема, зі змісту статей 7, 8 Загальної декларації прав людини, де зазначається рівність осіб перед законом та право особи на ефективне поновлення її порушених прав, наданих їй конституцією чи законом. Положення статей 3, 6-9, 11-13, 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні пра­ва детальніше визначають зміст права іноземців на захист. Цей принцип часто знаходить своє закріплення в національному зако­нодавстві.

Стаття 16 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права зазначає, що кожна людина, хоч би де вона перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності. Цей принцип може закріп­люватись у конституціях держав (наприклад, п. 5 ст. 151 Консти­туції Алжиру) чи в інших нормативних актах (скажімо, у законах про правовий статус іноземців). Визнання правосуб'єктності іно­земця з боку держави перебування означає, що він не звільняється від виконання законів цієї держави. Наприклад, обов'язок викону­вати майнові зобов'язання передбачений національним законодав­ством. Наявність в іноземців певних зобов'язань стосовно держави перебування проголошено ст. 29 Загальної декларації прав люди­ни, ст. 2 Конвенції про правовий статус осіб без громадянства, ст. 2 Конвенції про правовий статус біженців.

Принцип свободи виїзду іноземця з території держави перебу­вання закріплено у ст. 13 Загальної декларації прав людини, ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, іншими міжнародними актами. Він зазначається також у конституціях ба­гатьох правових систем (приміром, ч. 11 ст. 22 Конституції Японії) та в інших національних і міжнародних актах1. Проте кожна дер­жава у своєму законодавстві відповідно до ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, таких же вимог інших міжнародних документів може встановлювати обмеження виїзду іноземців із власної території.
1 Яскравим прикладом щодо свободи пересування, у т. ч. виїзду, є реалізація Шенгенської угоди 1985 р. та Шенгенської конвенції 1990 р. Відповідно до них в центрі Європи встановлено безвізовий режим пере­сування.


4"'

83


§ 2. Правові режими, що надаються іноземцям для реалізації їхніх прав та обов'язків

Іноземні громадяни та особи без громадянства, перебуваючи у гетерогенній для них державі, мають певний обсяг прав та обов'язків. Цей обсяг залежить від режиму їх здійснення, який встановлюється національним законодавством або міжнародними договорами. Відомо декілька видів правових режимів реалізації прав та обов'язків. Найпоширенішим є національний правовий режим. Він означає, що іноземці користуються майже тим обсягом прав і мають майже ті самі обов'язки, що й громадяни своєї дер­жави. Зазначений принцип закріплено, зокрема, у згадуваних Кон­венції про правовий статус біженців та Конвенції про правовий статус осіб без громадянства. Але повного зрівняння прав та обов'язків іноземців з власними громадянами не допускається. Тобто термін «національний режим» є певною мірою умовним. Вказане підтверджує, зокрема, зміст ст. 20 гл. 2 Конституції Шве­ції, що містить вичерпний перелік сфер, в яких іноземці, здійсню­ючи права і обов'язки, користуються національним режимом.

Конституція Португалії вказує, що іноземці на території цієї держави користуються правами та мають обов'язки, які відпо­відають правам та обов'язкам португальських громадян (ч. 1 ст. 15). Проте це положення не поширюється на права іноземних громадян, апатридів щодо зайняття ними окремих державних по­сад, а також на права та обов'язки, які відповідно до Конституції й законів є винятково правами та обов'язками громадян цієї держави.

Іноземець, який перебуває на території певної держави, підпо­рядковується її законодавству та юрисдикції. Він не може вимага­ти надання йому окремих прав, які хоч і передбачені нормативно- правовими актами держави його громадянства, доміцилію тощо, проте не санкціоновані у державі перебування. Наприклад, у сфері сімейних відносин іноземець, перебуваючи у державі, де визна­ються тільки моногамні шлюби, не може вимагати застосування норм про укладення полігамного шлюбу тільки на тій підставі, що його «власне» законодавство передбачає можливість такого шлю­бу. Іноземець не може вимагати надання йому у власність землі тільки тому, що за його «власним» законодавством він може стати власником землі у своїй державі. Іноземець не може мати у влас­ності (користуванні, володінні) майно, вилучене з обігу в державі




його перебування, тільки на тій підставі, що у державі його грома­дянства чи місця постійного проживання (для апатридів) він може бути власником (користувачем, володільцем) такого майна.

Обсяг прав та обов'язків іноземців не є усталений. Він може бути змінений внаслідок набуття особами іншого правового стату­су, наприклад внаслідок набуття, зміни чи позбавлення громадян­ства, зміни тимчасового перебування у державі на постійне місце проживання у ній. Кількість прав і обов'язків може збільшитися внаслідок застосування взаємності шляхом укладення міжнарод­них угод чи зменшитися через застосування реторсії.

Іноземцям у державі перебування для здійснення їхніх прав і обов'язків може бути надано режим найбільшого сприяння. Тоб­то особи мають права, якими користуються чи будуть користувати­ся громадяни будь-якої третьої держави. Вважається, що юридич­на природа цього виду режиму є винятково договірною. Найчасті­ше вказаний вид режиму надається у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Режим найбільшого сприяння може запроваджуватися на певний строк. Позбавити режиму найбільшого сприяння, запро­вадженого для здійснення правосуб'єктності, можуть органи, ви­значені у законодавстві держав та міжнародних угодах.

На здійснення прав та обов'язків іноземцями може поширю­ватися спеціальний режим. Його зміст не визначено остаточно у правовій літературі, однак іноді він визначається у національно­му законодавстві та міжнародних угодах, наприклад щодо здійс­нення правосуб'єктності у вільних економічних зонах, стосовно інвестицій. Спеціальний режим запроваджується також на пев­ний строк.

Сьогодні у науковій літературі, законодавстві держав та між­народних договорах все частіше вказується на застосування неди- скримінаційного режиму щодо здійснення прав та обов'язків осіб. Цей вид режиму не потребує обов'язкового договірного оформ­лення, хоча найчастіше він встановлюється саме міжнародними двосторонніми договорами. Переважно його зміст не вказується у джерелах права. Проте можна стверджувати, що суб'єкти інозем­ного права, на яких поширюється цей режим, підпорядковуються загальним правилам поведінки в іноземній для них державі. Неди- скримінаційний режим може встановлюватися, наприклад, щодо надання суб'єктам підприємництва ліцензій на право здійснення певного виду діяльності.


§ 3. Право- та дієздатність іноземців

Правовий статус фізичних осіб, у т. ч. й іноземців, у багатьох державах регулюють норми окремих розділів кодифікованих ци­вільних актів, як-от: книга І Цивільного кодексу Франції «Про осо­би», гл. І книги І німецького Цивільного зводу «Загальна частина» та книга IV цього ж зводу «Сімейне право», титул І першої части­ни Цивільного кодексу Швейцарії «Фізичні особи» та друга части­на щойно згаданого кодексу «Сімейне право». У державах «сім'ї загального права» окремі норми, які регулюють правовий статус фізичних осіб, у т. ч. й іноземців, містяться в небагатьох законах; у Великобританії, скажімо, у законах, які регулюють сімейні від­носини, про правову допомогу неповнолітнім, у цивільному про­цесуальному законодавстві. У США норми про правовий статус фізичних осіб є в законах штатів.

Правосуб'єкгність фізичних осіб, у т. ч. й іноземців, розкри­вається через поняття «правоздатність» та «дієздатність», хоча вони не завжди розмежовуються у праві держав, наприклад у США та Великобританії. Правоздатність іноземця означає його здатність бути носієм цивільних прав та обов'язків, що їх допускає об'єктивне право держави. У правових джерелах деяких держав визначення правоздатності наводиться досить чітко, зокрема в Ци­вільному кодексі Швейцарії. Правові джерела інших держав мо­жуть і не містити такого чіткого визначення, як це є, наприклад, у Великобританії.

Фізичні особи, у т. ч. й іноземці в державі перебування, воло­діють дієздатністю, тобто здатністю особи своїми діями набувати цивільних прав та створювати цивільні обов'язки. Володіючи пов­ною дієздатністю, особа має право вступати у цивільні правовід­носини, скажімо, укладати договори, набувати й заповідати майно, відповідати за заподіяну шкоду. У державах передбачається різний вік особи, з якого настає повна дієздатність. Так, повна цивільна дієздатність за законодавством Франції, ФРН, Великобританії, Ро­сії настає з 18 років, Швейцарії та Японії - з 20 років, Аргентини - з 22 років. У різних штатах США цей вік коливається у межах від 18 до 21 року. Водночас законодавство багатьох держав передба­чає обставини, за яких вік настання повної дієздатності може бути знижений (наприклад, реєстрація шлюбу). Неоднаковим у різних правових системах є й вік настання повної дієздатності у галузі трудового права.




Національне законодавство поділяє неповнолітніх на різні ві­кові групи. З досягненням ними певного віку обсяг їх дієздатності збільшується. Наприклад, з 16 років особа, як правило, може само­стійно вчиняти значну кількість угод: укладати трудовий договір, розпоряджатися заробітком, складати заповіт і т. ін.

Через розбіжності в законодавстві держав щодо регулювання віку настання дієздатності, у т. ч. повної, виникають колізії, які вирішуються таким чином. У більшості держав «сім'ї континен­тального права» дієздатність іноземних громадян визначається за законом їх громадянства, а щодо осіб без громадянства - за зако­ном їх місця проживання. Застосування закону доміцилію є харак­терним для держав «сім'ї загального права». Ці держави не визна­ють принципів визначення дієздатності за законодавством іншої правової системи.

Застосування особистого закону для визначення дієздатності особи у різних варіантах означає, що особа, яка вважається дієздат­ною за особистим законом, повинна вважатися такою і в інших правових системах. Це положення визнається усіма державами. Логічно припустити, що особа, яка є недієздатною за особистим законом, повинна визнаватися недієздатною і в інших правових системах. Проте це не завжди знаходить своє підтвердження в за­конодавстві та практиці держав.

Загальноприйнятим у всіх правових системах є положення, за яким питання визнання іноземця недієздатним чи обмежено діє­здатним вирішується за законодавством тієї держави, де ця особа має постійне місце проживання. Підстави визнання особи обме­жено дієздатною в законодавстві держав є різними.

§ 4. Законодавство України про поняття «іноземець», «іноземний громадянин», «особа без громадянства» та зміна правового статусу цих осіб

Нормативно-правовим актом, який в основному визначає статус іноземних громадян і осіб без громадянства в Україні, тобто міс­тить їх основні права, свободи та обов'язки у разі перебування в Україні, є Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р. Відповідно до нього інозе­мець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є гро­мадянином (підданим) іншої держави або держав. Особою без




громадянства визнається особа, яку жодна держава не вважає своїм громадянином. Отже, в Україні поняття «іноземець» то­тожне поняттю «іноземний громадянин» або «підданий». Термін «особа без громадянства» поняттям «іноземець» не охоплюється.

Іноземці та особи без громадянства в Україні, як і в будь-якій іншій державі, володіють певним правовим статусом, що зумов­люється такими причинами, як метою перебування, строком. На­приклад, іноземних громадян можуть приймати зареєстровані в установленому порядку українські, спільні чи іноземні підприєм­ства, установи й організації, а також фізичні особи, які постійно проживають в Україні або тимчасово тут перебувають у зв'язку з навчанням, стажуванням тощо.

У разі, коли іноземний громадянин прибув на запрошення од­нієї організації, інша організація за письмовим дозволом органу внутрішніх справ або Міністерства закордонних справ (у разі реєстрації цим Міністерством паспортного документа іноземця) має право приймати іноземця в Україні.

Іноземні громадяни та особи без громадянства вважаються такими, що: 1) постійно проживають; 2) тимчасово перебувають на території України. Єдиних критеріїв, що їх слід застосовувати до визначення постійного чи тимчасового проживання цих осіб в Україні, вітчизняним законодавством не встановлено. Конститу­ція України вказує на перебування на території України, свободу пересування й вільний вибір особою місця проживання (статті 26, 33). У Законі України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» вказано, що іноземці та особи без громадянства можуть в установленому порядку іммігрувати в Україну на по­стійне проживання або прибути для працевлаштування на ви­значений термін, а також тимчасово перебувати на її території (ч. 1 ст. 3).

Встановлюючи право тимчасового перебування іноземців в Україні, Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» не визначив терміну такого перебування. Цс питан­ня вирішується іншими нормативно-правовими актами. Напри­клад, Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні (затверджений постано­вою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р.) встанов­лює, що іноземець може перебувати тимчасово в Україні з метою працевлаштування строком до одного року. Цей строк може бути продовжений на невизначений Порядком термін. Іншим норматив­




но-правовим актом - Тимчасовим положенням про надання допо­моги особам, які змушені були залишити місця постійного прожи­вання в Чеченській Республіці Російської Федерації та прибули в Україну, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1995 р.1 (втратив чинність у травні 1997 р.),- було визначено, що особам, які внаслідок загрози для свого життя і здо­ров'я змушені залишати місця постійного проживання у Чечен­ській Республіці та прибували в Україну з метою тимчасового пе­ребування, видавалася тимчасова довідка на термін до трьох міся­ців. У разі потреби цей термін міг бути продовжений. Інший Закон України, а саме «Про міжнародний комерційний арбітраж» тільки вказує на постійне місце проживання сторони, яка не має комер­ційного підприємства (п. З ст. 1).

Закон України «Про міжнародне приватне право» 2005 р. вико­ристовує поняття «місце проживання фізичної особи». Це поняття визначається зокрема цивільним законодавством України. Так, у ч. 1 ст. 29 Цивільного кодексу України 2003 р. міститься загальне правило, відповідно до якого місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, пе­реважно або тимчасово. У ч. 6 цієї ж статті зазначено, що фізична особа може мати кілька місць проживання. Поняття «місце прожи­вання фізичної особи» визначається й Законом України «Про сво­боду пересування та вільний вибір місця проживання» від 11 груд­ня 2003 р." Тут місцем проживання фізичної особи вважається адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Якщо цей строк ста­новить менше шести місяців на рік, то йдеться про місце перебу­вання особи (ч. 1 ст. 3).

Віднесення іноземних громадян і осіб без громадянства за строком їх перебування в Україні до таких, які перебувають по­стійно чи тимчасово, часто зумовлює різний правовий статус цих осіб. Так, у разі постійного проживання в Україні вказані особи можуть займатися трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Ті ж, які іммігрували в Укра­їну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися
1 Державний вісник України...-№ 3-4 - С. 340-341.

2 Відомості Верховної Ради України - 2004 - № і5 - С. 232.

трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування.

Неоднаково вирішується питання оплати навчання іноземними громадянами залежно від постійності чи тимчасовості їх перебу­вання в Україні. Умови навчання, проживання, медичного обслу­говування іноземних громадян, які навчаються в Україні, визначе­но не тільки національним законодавством, але й міжнародними угодами України з іншими державами, угодами міністерств, ві­домств, навчальних закладів України, що укладені з органами управління освітою, організаціями та фірмами інших країн і між­народними організаціями, а також спеціальними положеннями і договорами (контрактами).

Відповідно до Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці, які постійно проживають в Україні, користуються медичною допомогою нарівні з її громадянами. Ті ж, які тимчасово перебувають в Україні, можуть скористатися медич­ною допомогою, яка подається у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Право на одержання медичної допомоги нарівні з громадянами України мають іноземні громадяни і особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також особи, які подали заяву про надання їм статусу біженця в Україні, особи, які в установле­ному порядку отримали такий статус. Всім іншим іноземцям нада­ється платна медична допомога, якщо законодавством України або міжнародним договором України не передбачено інше. Іно­земці мають право звернутися за екстреною медичною допомогою до будь-якого державного та комунального закладу охорони здоров'я України. Надання іноземцям медичної допомоги, крім екстреної, здійснюється шляхом укладення іноземцями договорів страхування (полісів) з надання медичної допомоги із страховика­ми України.

Визначаючи правовий статус осіб, які змушені були залишити місця постійного проживання в Чеченській Республіці, Тимчасове положення, зазначене вище, вказувало, що такі особи повинні до­тримуватися правил пересування на території України, встановле­них для іноземних осіб та осіб без громадянства. Вони мали право, зокрема, на тимчасове працевлаштування, охорону здоров'я, отри­мання разової грошової допомоги.

Право користування всіма пільгами й перевагами, передбаче­ними Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх со­




ціального захисту» від 22 жовтня 1993 p., мають громадяни інших держав, що перебували у складі колишнього Союзу PCP, які є ве­теранами війни, у разі переїзду на постійне місце проживання в Україну1.

Правовий статус іноземних громадян залежить від поширення на них привілеїв та імунітетів. Отже, розрізняють іноземних гро­мадян, які користуються привілеями та на яких поширюються іму­нітети, а також тих, які не мають привілеїв та імунітетів. Належ­ність до осіб, які користуються привілеями та імунітетами, визна­чається законодавством держав і міжнародними договорами. Наприклад, в Україні серед актів такого законодавства слід назва­ти Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затверджене Указом Прези­дента України від 10 червня 1993 p., Положення про акредитацію співробітників дипломатичних і консульських установ іноземних держав, міжнародних організацій та їхніх представництв, інших іноземних організацій, затверджене наказом Міністерства закор­донних справ України від 13 січня 2003 р. № 11 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 28 січня 2003 р. за № 62/7383). Відповідно до останнього акта акредитованими, тобто такими, що користуються привілеями й імунітетами, вважаються іноземні співробітники та члени їхніх сімей таких установ: посольств, кон­сульських установ, представництв міжнародних організацій, між­народних організацій; іноземних організацій, що забезпечують реалізацію програм і проектів міжнародної технічної допомоги; інших іноземних організацій, якщо це передбачено міжнародними договорами України.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


§ 4. Зворотне відсилання та відсилання до закону третьої держави
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации