Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право - файл n1.doc

приобрести
Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право
скачать (5148.7 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc5149kb.14.09.2012 11:44скачать

n1.doc

1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30
§ 13. Взаємозв'язок та взаємодія національних і міжнародних органів правосудця, що здійснюють провадження у цивільних справах

Конституція України закріпила положення, згідно з якими ко­жен має право після використання всіх національних засобів пра­вового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до від­повідних міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55). Сього­дні існує низка міжнародних інститутів та механізмів, які контро­люють виконання державою її міжнародно-правових зобов'язань у сфері прав людини. Одним із таких інститутів є Європейський суд з прав людини (далі: Європейський суд) створений відповідно до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. До його повноважень входить, зокрема, розгляд заяв гро­мадян проти тих держав-учасниць, які порушують права і свободи, закріплені у Європейській конвенції 1950 р.

Україна є учасницею згаданої Конвенції1, а тому міжнародно- правовий механізм захисту прав і свобод людини поширюється на громадян України. Проте при зверненні до Європейського суду існують певні правила, яких необхідно дотримуватись, щоб заява була прийнята до провадження і розглянута.

Так, відповідно до Європейської конвенції 1950 р., Європей­ський суд приймає заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб про порушення однією з договірних держав її прав, викладених у Конвенції або Протоколах до неї (ст. 34). Із зазначе­ної статті випливає, що суб'єктами права на звернення до Євро­пейського суду є як фізичні, так і юридичні (неурядові) особи, права та свободи яких порушуються Україною. При цьому термін «фізична особа» охоплює поняття «громадянин України», «інозе­мець» та «особа без громадянства». Термін «юридична особа»
1 Відомості Верховної Ради України,- 1997.- № 40,- Ст. 263. 212 485

охоплює не тільки поняття юридичної особи українського похо­дження, але й іноземного.

Щодо об'єкта розгляду Європейського суду, то ним можуть бути тільки спори про порушені права та свободи, які закріплені у Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та Протоколах до неї.

До переліку гарантованих прав і свобод, передбачених Євро­пейською конвенцією 1950 р., належать: право на життя; свобода від катувань та іншого негуманного чи принизливого поводження або покарання; свобода від рабства та примусової праці; право на особисту свободу та недоторканність; право на справедливий су­довий розгляд; право на ефективний засіб правового захисту; пра­во на свободу від зворотного застосування законів; право на недо­торканність особистого і сімейного життя; свобода думки, совісті та релігії; свобода виявлення поглядів; свобода мирних зібрань і свобода об'єднань; право на створення сім'ї.

Перший, Четвертий та Сьомий протоколи до Європейської кон­венції передбачають захист: права на власність; права на освіту; права на вільні вибори таємним голосуванням у розумні проміжки часу; свободи пересування; заборони вислання з держави її грома­дян та колективного вислання іноземців; заборони позбавлення волі за невиконання договірних зобов'язань; надання іноземцям процесуальних гарантій при вирішенні питання про вислання їх з країни, де вони проживають; права на оскарження в суді рішень у кримінальних справах; права на отримання компенсації у разі су­дової помилки; права не бути притягнутим до відповідальності або покарання двічі; рівності прав та обов'язків подружжя. З цього пе­реліку можна зробити висновок, що Європейський суд з прав лю­дини захищає переважно громадянські та політичні права. Біль­шість соціально-економічних прав до переліку не входить.

У рамках Ради Європи було прийнято документ, у якому де­кларувались і соціально-економічні права людини. Це Європей­ська соціальна хартія 1961 р., (набула чинності з 1965 р.). Але на відміну від Європейської конвенції 1950 р., яка передбачає систе­му індивідуальних заяв, що подаються до Європейського суду з прав людини, Хартія передбачає тільки систему доповідей держав- учасниць про застосування прийнятих ними положень Хартії, які розглядаються спеціально створеним для цього Комітетом експер­тів. Згодом до Європейської соціальної хартії 1965 р. були прийня­ті Додатковий протокол 1988 р., Протокол про внесення поправок




1991 р. та Додатковий протокол про систему колективного оскар­ження 1995 р. Слід зауважити, що останній Додатковий протокол 1995 р. надав певним суб'єктам право подавати колективну скаргу у зв'язку з незадовільним застосуванням Хартії 1961 р. державою- учасницею до Комітету незалежних експертів. Такими суб'єктами стали: 1) міжнародні організації роботодавців і міжнародні органі­зації профспілок, які є наглядачами з правом дорадчого голосу у Підкомітеті Урядового соціального комітету, що створюється згідно з положеннями Хартії 1961 р.; 2) інші міжнародні неурядові організації, які мають консультативний статус при Раді Європи та є у списку, складеному з цією мстою Урядовим комітетом; 3) представницькі національні організації роботодавців і профспі­лок, що знаходяться під юрисдикцією держави-учасниці, на яку вони подають скаргу. Якщо Комітет незалежних експертів на під­ставі такої скарги дійде висновку, що держава-учасниця неналеж­ним чином застосовує норми Хартії, то Кабінет міністрів ухвалює для неї рішення рекомендаційного характеру. У своїй наступній доповіді така держава повинна надати інформацію про заходи, яких вона вжила для виконання рішення-рекомендації.

1996 р. у Страсбурзі в рамках Ради Європи було прийнято Єв­ропейську соціальну хартію (переглянуту), метою якої стала по­ступова заміна Соціальної хартії 1961 р. та Додаткового протоколу 1988 р. Європейська соціальна хартія (переглянута) значно розши­рила перелік соціально-економічних прав, але дієвого механізму реалізації цих прав так і не передбачила. Система ж колективного оскарження залишилась тільки у тих державах, які є учасницями Додаткового протоколу 1955 р., а також у державах, які під час ратифікації Європейської соціальної хартії (переглянутої) чи у будь-який інший час після цього заявлять про своє погодження на здійснення нагляду за виконанням їх зобов'язань відповідно до процедури, передбаченої у Додатковому протоколі 1995 р. У будь- якому разі механізм захисту соціально-економічних прав людини залишився на рівні системи доповідей держав - учасниць Хартії.

До об'єкта розгляду Європейського суду належать також тіль­ки спори про ті права та свободи, які порушуються Україною як державою, а саме її державними органами та посадовими особами. Спори між фізичними особами, фізичними та юридичними (неуря­довими) особами, а також спори між юридичними (неурядовими) особами Європейським судом не розглядаються. Особа не має права також оскаржувати до Європейського суду рішення націо-

215

487


нального суду, який вирішив спір між приватними особами. Виня­ток становить випадок, коли під час винесення такого рішення державою було порушено право особи на справедливий і відкри­тий розгляд справи впродовж розумного строку незалежним і без­стороннім судом, створеним відповідно до закону (ст. 6 Європей­ської конвенції). У цьому випадку предметом розгляду Європейсь­кого суду буде факт порушення державою права особи, а не рі­шення національного органу.

З'ясувавши питання про суб'єктів права на звернення до Єв­ропейського суду та питання про предмет спору, з яким можна звернутись до цього Суду, розглянемо інші умови, з наявністю чи відсутністю яких Європейський суд приймає справу до свого розгляду.

Європейський суд може прийняти справу до розгляду тільки за умови, що особою-заявником були вичерпані всі національні засо­би захисту відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права (п. 1 ст. 35 Європейської конвенції).

За законодавством України розгляд спорів за участю держави здійснюється загальними судами, а також спеціалізованими (гос­подарськими). Відповідно до норм ЦПК України, рішення та ухва­ли всіх загальних судів можуть бути оскаржені сторонами та ін­шими особами, які брали участь у справі, в апеляційну інстанцію (ст. 291), а рішення та ухвали, постановлені судами першої та апе­ляційної інстанції, можуть бути оскаржені сторонами та іншими особами, які брали участь у справі, а також особами, які не брали участі у справі, у випадку, коли суд вирішив питання щодо їх прав та обов'язків, у касаційну інстанцію (ст. 324).

Господарський процесуальний кодекс України надає право апеляційного оскарження рішень місцевого господарського суду, які не набрали законної сили сторонам у справі (ст. 91). Сторони та інші особи, яких не було залучено до участі у справі, але прий­няте судом рішення чи постанова стосуються їх прав і обов'язків, мають право касаційного оскарження рішень місцевого господар­ського суду, що набрали законної сили, та постанов апеляційного суду до Вищого господарського суду України (ст. 107). Сторони у справі мають також право оскаржити у касаційному порядку до Верховного Суду України постанови Вищого господарського суду України, прийняті за наслідками перегляду рішення місцевого го­сподарського суду, що набрали законної сили чи постанов апеля­ційного господарського суду (ст. 11114).




Практика Європейського суду йде шляхом, згідно з яким, якщо особа пропустила строки для оскарження рішення у касаційній інстанції і вищестоящий суд відхилив клопотання про відновлення такого строку, вважається, що особа не вичерпала всіх національ­них засобів правового захисту. У зв'язку з цим справу не може бу­ти прийнято ДО розгляду Європейським СуДОхМ.

Наступною умовою прийняття Європейським судом справи до провадження є наявність остаточного рішення, прийнятого націо­нальним органом (п. 1 ст. 35 Європейської конвенції). Рішення вважається остаточним тільки тоді, коли особа в межах своєї націо­нальної правової системи використала всі засоби правового захи­сту і рішення набрало законної сили. Тобто, на момент звернення до Європейського суду таке рішення не повинно бути надалі предметом національного розгляду. Якщо ж Європейським судом буде встановлено, що остаточне рішення оскаржив прокурор або справу передано вищестоящим судом на новий розгляд у нижче- стоящий суд і рішення, ухвалу чи постанову нижчестояіцої інстанції скасовано, то справа у Європейському суді не розглядатиметься й у прийнятті заяви буде відмовлено. Норми Європейської конвенції не забороняють звертатися до Європейського суду повторно. Тому можна зробити висновок, що за наявності нового остаточного рі­шення, яким порушуються права та свободи заявника, заявник не втрачає права знову звернутись за захистом до Європейського суду.

У разі звернення до Європейського суду особливу увагу слід звернути на правило, відповідно до якого цей Суд може прийняти заяву до розгляду тільки впродовж шести місяців від дати прий­няття остаточного рішення національними органами (п. 1 ст. 35 Європейської конвенції). Перебіг шестимісячного строку почина­ється з моменту, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення державою її права. Норми Європейської конвен­ції не передбачають можливості відновлення шестимісячного строку. Таке становище поширюється на всіх суб'єктів звернення до Європейського суду навіть за умови, якщо строк пропущено з поважної причини.

До критеріїв прийняття Європейським судом справи до роз­гляду Конвенція відносить належне оформлення та зміст заяви, з якою особи звертаються до цього суду. Так, Європейський суд не розглядає заяву, якщо вона є: анонімна; за своєю суттю порушує питання, що вже були розглянуті цим Судом або вже розглядали­ся застосуванням іншої процедури міжнародного розслідування




чи врегулювання, і не містять відповідної нової інформації; є явно необгрунтовані; є зловживанням права на оскарження (пункти 2, З ст. 35 Європейської конвенції). Європейський суд може ухвалити рішення про відхилення такої заяви на будь-якій стадії судового розгляду.

Заява до Європейського суду подається у письмовій формі у вигляді заповненої анкети, офіційний зразок якої розробляється цим Судом. У заяві вказується інформація про заявника та його представника (якщо останній залучається до справи), обсяг повно­важень представника, держава, проти якої подається заява. Деталь­но описуються факти порушення положень Європейської конвен­ції 1950 р. чи Протоколів до неї. Вказуються національні засоби правового захисту, які були використані заявником (звернення в суди чи інші державні органи, строки звернення та їх результати). Якщо всі національні засоби правового захисту не вичерпані, то необхідно викласти пояснення причин наявності такої ситуації. В заяві повинна бути подана інформація про подачу заяв до інших міжнародних інстанцій по захисту прав людини. Вказується мова, на якій особа бажає вести судову переписку (англійська або фран­цузька). До заяви додаються копії всіх рішень по справі заявника, а якщо таких копій подати неможливо, то вказуються причини нс- подачі копій документів. Важливими реквізитами поданої заяви є дата та підпис заявника чи його представника. Незважаючи на те, що офіційними мовами Європейського суду є англійська та фран­цузька, заявнику надається право подавати індивідуальну заяву рідною для нього мовою.

Якщо Європейський суд прийме заяву до свого провадження, то він разом зі сторонами чи їх представниками розпочинає роз­гляд справи по суті. У разі необхідності, для ефективного здійс­нення судового розслідування, заінтересовані держави створюють всі необхідні для цього умови. Голова Європейського суду має право, в інтересах належного здійснення правосуддя, запропону­вати будь-якій договірній державі, яка не є стороною по справі, або будь-якій відповідній особі, яка не є заявником, викласти свої міркування у письмовій формі або взяти участь у розгляді справи. Метою діяльності суду є надання ним послуг для дружнього вре­гулювання спору на основі поваги прав людини визначених у Єв­ропейській конвенції 1950 р. та Протоколах до неї.

У випадку досягнення дружнього врегулювання спору Євро­пейський суд вилучає справу зі свого реєстру, прийнявши відповід­




не рішення, в якому міститиметься стислий виклад фактів і досяг­нутого рішення (ст. 39 Європейської конвенції).

Якщо Європейський суд визнає факт порушення норм Євро­пейської конвенції 1950 р. або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє законодавство відповідної держави-сторони по справі передбачає лише часткову сатисфакцію, то Суд надає потерпілій стороні спра­ведливу сатисфакцію (ст. 41 Європейської конвенції). Тобто, роз­глядаючи справу, Європейський суд аналізує національні правові норми, судову практику для того, щоб визначити наскільки вони відповідають положенням Європейської конвенції та Протоколів до неї. Проте в резолютивній частині свого рішення Європейський суд тільки констатує факт, чи мало місце порушення державою положень Європейської конвенції та Протоколів до неї чи ні. До компетенції Європейського суду не входить визнання того чи ін­шого національного нормативно-правового акту держави або рі­шення суду, таким що суперечать Європейській конвенції. Тому Європейський суд не може зобов'язати державу внести зміни у національне законодавство або відмінити відповідне рішення на­ціонального суду. Інакше такі дії вважалися б втручанням у внут­рішні справи держави. Таке становище повинно враховуватись особами, які звертаються до Європейського суду.

Протягом судового розгляду заявник наділений певними пра­вами. А саме: правом самому або через свого представника брати участь у розгляді справи; правом викладати у письмовій формі свої міркування; правом клопотати про передачу справи розгляну­тої палатою Європейського суду на розгляд Великої палати цього ж Суду (п. 1 ст. 36, п. 1 ст. 43 Європейської конвенції).

Якщо обставини дозволяють зробити висновок про те, що за­явник не має наміру підтримувати свою заяву, то Європейський суд може припинити провадження у справі, вилучивши заяву зі свого реєстру. Це право надається Європейському суду на будь- якій стадії судового розгляду. Якщо такі обставини відпали, то за­ява може бути прийнята Європейським судом знову до прова­дження.

Право на клопотання про передачу справи на розгляд Великої палати надається стороні по справі протягом трьох місяців від да­ти ухвалення рішення палатою Європейського суду. Перегляд та­кого рішення залежить від Колегії Великої палати, яка має право задовольнити таке клопотання сторони або відмовити у його задо­воленні. Клопотання про перегляд справи Великою палатою задо­




вольняється, якщо справа порушує серйозні питання щодо тлума­чення або застосування Європейської конвенції 1950 р. чи Прото­колів до неї або важливе питання загального значення. Якщо Ко­легія задовольняє клопотання, то Велика палата вирішує справу ухвалюючи судове рішення, яке є остаточним.

Рішення ж палати Європейського суду буде остаточним, якщо сторони заявлять про те, що вони не звертатимуться з клопотанням про передачу справи на розгляд Великої палати; якщо мине три місяці після ухвалення рішення палатою і протягом цього часу не буде заявлено клопотання про передачу справи на розгляд Великої палати; якщо Колегія Великої палати відхилить клопотання про передачу справи на розгляд Великої палати. Держави - учасниці Європейської конвенції 1950 р. та Протоколів до неї зобов'язу­ються виконувати остаточні рішення Європейського суду, якщо вони є стороною у справі (п. 1 ст. 46 Європейської конвенції).

§ 14. Рішення Європейського суду з прав людини та порядок їх виконання на території України

Сьогодні в Україні діє спеціальний нормативно-правовий акт, який передбачає механізм реалізації рішень Європейського суду з прав людини на території України. Ним є Закон України «Про ви­конання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р.1 Відповідно до його норм рі­шення Європейського суду з прав людини є обов'язковими для виконання Україною та здійснюються за рахунок Державного бю­джету України.

Згадуваний Закон визначає поняття «рішення», що підлягають виконанню на території України та поняття «виконання» такого рі­шення. Так, рішенням Європейського суду з прав людини у справах проти України є: 1) остаточне рішення Європейського суду з прав людини у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; 2) остаточне рі­шення Європейського суду з прав людини щодо справедливої са­тисфакції у справі проти України; 3) рішення Європейського суду з прав людини щодо дружнього врегулювання у справі проти Украї­ни (ст. 1). Під виконанням таких рішень розуміють: виплату заяв­
1 Відомості Верховної Ради України - 2006 - № ЗО - Ст. 260.

никові до Європейського суду з прав людини, на користь якого по­становлено рішення або з яким досягнуто дружнього врегулювання спору, чи його представникові, чи правонаступникові відшкодуван­ня, а також вжиття додаткових заходів індивідуального характеру чи вжиття заходів загального характеру (ст. 1).

За загальним правилом, виплата відшкодування здійснюється у тримісячний строк з моменту набуття рішенням Європейського суду статусу остаточного, а у випадку порушення цього строку на суму відшкодування нараховується пеня.

Додаткові заходи індивідуального характеру застосовуються з метою забезпечення відновлення порушених прав. Ними є: 1) від­новлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридич­ного стану, який особа мала до порушення Європейської конвенції 1950 р. та Протоколів до неї. Таке відновлення здійснюється, на­приклад, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі або шляхом повторного розгляду справи адміністративним органом; 2) заходи, передбачені в рішенні Європейського суду з прав людини про дружнє врегулювання спору.

Заходами загального характеру є: 1) внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування; 2) внесення змін до адміністративної практики; 3) забезпечення юридичної експертизи законопроектів; 4) забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Європейської конвенції 1950 р. та Протоколів до неї, а також практики Європейського суду з прав людини прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, працівників іммігра­ційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов'язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення волі; 5) інші заходи, які визначаються - за умови нагляду з боку Комітету міністрів Ради Європи - державою- відповідачем відповідно до рішення Європейського суду з прав лю­дини з метою забезпечення усунення недоліків системного харак­теру, припинення спричинених цими недоліками порушень Євро­пейської конвенції 1950 р. та Протоколів до неї та забезпечення максимального відшкодування наслідків цих порушень. Перелік заходів загального характеру не є вичерпним, а відповідальність за їх виконання покладається на відповідні центральні органи вико­навчої влади. Метою застосування заходів загального характеру є усунення на території України підстави для надходження заяви до Європейського суду з прав людини та усунення першопричини цієї підстави, які лежать в основі виявленого правопорушення.




Загалом, процесуальний порядок виконання рішень Європей­ського суду здійснюється згідно з нормами Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 2006 р. та Закону України «Про виконавче провадження» від 1999 р.

Кисіль В., Ііриходько М. Міжнародно-правова уніфікація в регулюванні основних питань міжнародного комерційного арбітражу // Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України- 1995- № 2,- С. 218-225.

Матвеев Г. К. Предмет, система и задачи дальнейшего развития между­народного частого права // Советский ежегодник международного права. 1978,- М.: Наука, 1980,- С. 287-291.

Притика Ю. Д. Закон України «Про третейські суди»: Науково-практич­ний коментар,- К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005.- 200 с.

Цивільне процесуальне право України / За ред. В. В. Комарова / Автор гл. Б. М. Юрков.- Харків: Вид-во «Основа» при Харківському держ. ун-ті, 1992.-С. 359-363.

Фединяк Л. С. К вопросу о правовом регулировании альтернативных способов разрешения споров в Украине // Российский ежегодник междуна­родного права. 2006,- СПб., 2007,- С. 272-276.

Фединяк Л. Актуальні питання порядку застосування заходів до забезпе­чення позову при вирішенні зовнішньоекономічних спорів // Підприємни­цтво, господарство і право - 2008 - № 10.- С. 182-183.

Штефан М. Й. Цивільний процес,- К.: Ін Юре, 1997,- С. 556-598.

А також:

Аверин Д. Д. Положение иностранцев в советском гражданском процес­се,-М.: Изд-во МГУ, 1966.

Лунц Л. А., Марышева Н. И. Курс международного частного права: Меж­дународный гражданский процесс,- М.: Юрид. лит., 1976.

Шебанова Н. А. Проблемы кодификации законодательства по международ­ному частному праву в странах Латинской Америки // Проблемы междуна­родного частного права. Сб. обзоров / Отв. ред. М. М. Богуславский,- М., 1988.-С. 113-129.


З лАІст

Передмова З

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ І. МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО (ПОНЯТТЯ, ПРЕД­МЕТ ТА СИСТЕМА) 5

§ 1. Поняття, предмет та система міжнародного приватного права 5

§ 2. Розвиток науки міжнародного приватного права 10

§ 3. Тенденції розвитку та особливості предмета міжнародного при­ватного права зарубіжних держав 13

Розділ II. ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА 17

§ 1. Види джерел (загальна характеристика) 17

§ 2. Внутрішнє законодавство 20

§ 3. Міжнародні договори 24

§ 4. Звичаї 32

§ 5. Судова та арбітражна практика 36

§ 6. Зближення національного законодавства різних держав 37

Розділ III. ПОРІВНЯЛЬНИЙ МЕТОД І МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТ­НЕ ПРАВО 43

§ 1. Історія розвитку порівняльного методу 43

§ 2. Об'єкти порівняння у міжнародному приватному праві 44

§ 3. Правові системи як об'єкти дослідження у міжнародному при­ватному праві 45

§ 4. Мета порівняльного методу 46

Розділ IV. ЮРИДИКО-ТЕХНІЧНІ МЕТОДИ РЕГУЛЮВАННЯ ВІД­НОСИН У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ 50

§ 1. Колізійний метод регулювання 50

§ 2. Колізійні норми: загальна характеристика, структура, види .... 52

§ 3. Місце колізійних норм у джерелах права 59

§ 4. Матеріально-правовий метод і матеріально-правові норми 60

Розділ V. ОСНОВНІ ПИТАННЯ, ПОВ'ЯЗАНІ З ТЛУМАЧЕН­НЯМ, КВАЛІФІКАЦІЄЮ ТА ОСОБЛИВОСТЯМИ ДІЇ

НОРМ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА 66

§ 1. Тлумачення, кваліфікація та «конфлікт кваліфікацій» у міжна­родному приватному праві 66

§ 2. Основні способи вирішення питання кваліфікації 67

§ 3. Застереження про публічний порядок 71

§ 4. Зворотне відсилання та відсилання до закону третьої держави 75

§ 5. Обхід закону в міжнародному приватному праві 78




Розділ VI. ПРАВОВИЙ СТАТУС ФІЗИЧНИХ ОСІБ 81

§ 1. Правові засади регулювання статусу фізичних осіб у міжна-

родноіму приватному праві 81

§ 2. Правові режими, що надаються іноземцям для реалізації їхніх

прав та обов'язків 84

§ 3. Право- та дієздатність іноземців 86

§ 4. Законодавство України про поняття «іноземець», «іноземний громадянин», «особа без громадянства» та зміна правового стату­су цих осіб 87

§ 5. Правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства

в Україні , 91

§ 6. Основні колізійні норми національного законодавства Укра­їни, які визначають правовий статус фізичних осіб 94

§ 7. Цивільно-правова відповідальність іноземців в Україні 97

§ 8. Основні питання правового статусу громадян України за кор­доном 99

§ 9. Взаємність щодо фізичних осіб у міжнародному приватному

праві 101

§ 10. Особливості правового статусу біпатридів 102

Розділ VII. ПРАВОВИЙ СТАТУС ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ТА ЇХ

ОБ'ЄДНАНЬ 105

§ 1. Поняття «юридична особа» 105

§ 2. Загальні питання про особистий статут і «національність»

юридичної особи 108

§ 3. Відображення теорій визначення «національності» юридич­них осіб у національних джерелах права 112

§ 4. Уніфікація юридичних норм, що відображають теорії визна­чення «національності» юридичних осіб 124

§ 5. Визнання юридичних осіб та їх перенесення 132

§ 6. Загальна характеристика правового статусу іноземних юридич­них осіб в Україні 145

§ 7. Правовий статус юридичних осіб України за кордоном 148

Розділ VIII. ДЕРЖАВА ЯК СУБ'ЄКТ МІЖНАРОДНОГО ПРИ­ВАТНОГО ПРАВА 152

§ 1. Держава у цивільних правовідносинах з «іноземним елемен­том» 152

§ 2. Імунітет держави та його види (аналіз нормативно-правових

актів) 154

§ 3. Реалізація державою її імунітету (аналіз практики застосуван­ня нормативно-правових актів) 164

§ 4. Україна як суб'єкт міжнародного приватного права 175


ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ IX. ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА 185

§ 1. Загальні питання права власності у відносинах з «іноземним

елементом» 185

§ 2. Колізійні питання права власності у міжнародному приват­ному праві 191

§ 3. Колізійні норми національного законодавства України, засто­совувані до вирішення питань про право власності й інші речові права 194

Розділ X. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ДОГОВОРИ (КОНТРАКТИ). 197

§ 1. Поняття зовнішньоекономічної діяльності та її загальна харак­теристика 197

§ 2. Зовнішньоекономічні договори (контракти) і право, застосо­вуване до них за законодавством України 199

§ 3. Умови зовнішньоекономічних договорів 203

§ 4. Характеристика зовнішньоекономічних контрактів з особли­вим суб'єктним складом 205

§ 5. Особливості окремих умов зовнішньоекономічних контрактів

за участю ТНК і приймаючої держави 214

§ 6. Товарообмінні (бартерні) операції 223

§ 7. Міжнародні договори України про торговельно-економічне та

інші види співробітництва 226

§ 8. Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980 р.) 234

Розділ XI. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СІМЕЙНИХ ПРАВОВІД­НОСИН З «ІНОЗЕМНИМ ЕЛЕМЕНТОМ» 242

§ 1. Шлюб: поняття, умови 242

§ 2. Особисті відносини між подружжям за національним правом 250 § 3. Майнові права та обов'язки подружжя за національним правом 251

§ 4. Розірвання шлюбу за національним правом 254

§ 5. Колізійні питання оформлення шлюбу в міжнародному приват­ному праві 259

§ 6. Колізійне законодавство України стосовно регулювання сі­мейних відносин 260

§ 7. Колізійні норми міжнародних договорів та законодавства

України про усиновлення 268

§ 8. Матеріально-правові норми законодавства України стосовно

правовідносин по усиновленню з «іноземним елементом» 270

§ 9. Норми щодо сімейних правовідносин міжнародних багатосто­ронніх договорів 274


Розділ XII. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СПАДКОВИХ ПРАВО-

ВІДНОСИН З «ІНОЗЕМНИМ ЕЛЕМЕНТОМ» 285

§ 1. Загальна характеристика спадкового права держав 285

§ 2. Джерела спадкового права (національне законодавство та су­дові прецеденти) 287

§ 3. Спадкування за заповітом (національні матеріально-правові

норми) 289

§ 4. Спадкування за законом 298

§ 5. Колізії законодавства у сфері спадкування за заповітом та за

законом 302

§ 6. Колізійні норми, застосовувані у разі спадкування рухомого та

нерухомого майна 304

§ 7. Інститут спадкової трансмісії та негідного спадкоємця 306

§ 8. Норми з питань спадкування, що містяться у міжнародних договорах про надання правової допомоги у цивільних справах за

участю України 308

§ 9. Норми міжнародних багатосторонніх договорів у сфері спад­кових відносин 314

Розділ XIII. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВИХ ПРАВО­ВІДНОСИН З «ІНОЗЕМНИМ ЕЛЕМЕНТОМ» 323

§ 1. Трудові відносини з «іноземним елементом» та джерела їх

правового регулювання 323

§ 2. Колізійні прив'язки, застосовувані до регламентації трудових

відносин з «іноземним елементом» 325

§ 3. Міжнародні договори України з питань трудової діяльності та

соціального захисту працівників 329

§ 4. Праця громадян України за кордоном 335

§ 5. Праця іноземців в Україні 338

§ 6. Відшкодування шкоди працівникові за міжнародними догово­рами України 345

Розділ XIV. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ПЕ­РЕВЕЗЕНЬ 350

§ 1. Загальна характеристика міжнародних перевезень та їх право­вого регулювання 350

§ 2. Загальна характеристика міжнародно-правового регулювання

перевезень 353

§ 3. Регулювання нормами національного законодавства міжнарод­них перевезень 356

Розділ XV. ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ІЗ ЗАПОДІЯННЯ ШКОДИ З НЕ-

ДОГОВІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН 359

§ 1. Умови настання деліктного зобов'язання в національних право­вих системах 359




§ 2. Вплив усуспільнення виробництва та науково-технічного про­гресу на деліктні зобов'язання 370

§ 3. Колізійні питання деліктних зобов'язань з «іноземним елемен­том» у національному праві 379

§ 4. Розвиток регулювання деліктних зобов'язань з «іноземним

елементом» у внутрішньому законодавстві України 382

§ 5. Норми про зобов'язання з делікту в міжнародних договорах України 389

Розділ XVI. МІЖНАРОДНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС 396

§ 1. Доктрина про міжнародний цивільний процес 396

§ 2. Органи, що займаються захистом суб'єктивних цивільних прав,

та принцип lex fori 402

§ 3. Національні акти України про засади процесуального статусу

іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб 407

§ 4. Національні акти іноземних держав про засади процесуального статусу іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб. 412 § 5. Цивільні процесуальні норми у міжнародних договорах за

участю України 420

§ 6. Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах

міжнародних організацій 427

§ 7. Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах

об'єднань держав 438

§ 8. Поняття, види та способи визначення міжнародної підсудності 450 § 9. Визначення міжнародної підсудності спорів у нормативно-

правових актах України 456

§10. Норми про підсудність спорів з «іноземним елементом»

у міжнародних договорах 460

§11. Поняття визнання та виконання іноземних судових рішень на території України та коло рішень, які підлягають визнанню та ви­конанню 469

§ 12. Національні акти України та норми міжнародних договорів про порядок визнання та виконання іноземних судових рішень на

території України 476

§13. Взаємозв'язок та взаємодія національних і міжнародних ор­ганів правосуддя, що здійснюють провадження у цивільних справах 485 § 14. Рішення Європейського суду з прав людини та порядок їх виконання на території України 492
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


§ 13. Взаємозв'язок та взаємодія національних і міжнародних органів правосудця, що здійснюють провадження у цивільних справах
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации