Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право - файл n1.doc

Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право
скачать (5148.7 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc5149kb.14.09.2012 11:44скачать

n1.doc

1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30
§ 6. Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах міжнародних організацій

У співпраці з удосконалення цивільних процесуальних норм беруть участь міжнародні організації, кількість яких налічують сьогодні понад двадцять п'ять. Найактивнішими з них є: Гаазька конференція з міжнародного приватного права, Міжнародний інститут уніфікації приватного права (далі - УНІДРУА), Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (далі - ЮНСІТРАЛ), Конфе­ренція ООН з торгівлі та розвитку (далі - ЮНКТАД), Міжнародна хморська організація (далі - ІМО), Міжнародна організація цивіль­ної авіації (далі - ІКАО). Основна мета їхньої діяльності - уніфі­кація норм права. Цей процес може відбуватися або в межах між­народної організації, або під її егідою. У цих випадках уніфікація має багатосторонній характер. Уніфікацією в межах міжнародної організації вважається правотворчий процес, результатом якого у національному праві держави - члена організації є норма, причи­ною чи передумовою прийняття якої став акт міжнародної органі­




зації. Уніфікація під егідою міжнародної організації означає, що акт приймається поза структурами організації, але за її ініціативою.

Серед організацій, які займаються уніфікацією цивільних про­цесуальних норм, що регулюють судочинство з «іноземним елемен­том», чільне місце посідає Гаазька конференція з міжнародного приватного права. Скликана вперше в Гаазі 1893 р., конференція об'єднала зусилля майже усіх центральноєвропейських та багатьох неєвропсйських держав. Вона й сьогодні плідно працює у кількох напрямах, уніфікуючи норми цивільного процесу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що за післявоєнний час на сесіях Гаазької кон­ференції прийнято майже ЗО міжнародних конвенцій в основному з питань цивільного процесу та сімейного права. Наприклад, під­сумком роботи перших двох конференцій 1893 та 1984 рр. стала Конвенція про цивільний процес, підписана 14 листопада 1896 р. Після четвертої конференції 1904 р. вона була замінена новою конвенцією, підписаною 24 квітня 1909 р. Конвенція про врегулю­вання колізій законів та про юрисдикцію стосовно розлучень й су­дове розлучення подружжя була підписана 12 червня 1902 р. Але поступово почався процес денонсації цих договорів. До 1917 р. чинною залишилася тільки Конвенція про цивільний процес 1896 р. На п'ятій та шостій сесіях Гаазької конференції з міжнародного приватного права, що відбулися у 1925 та 1928 рр., пропонувалися до прийняття проекти конвенцій: про визнання та виконання судо­вих рішень (1925 р.), про вирішення колізій законів і про судову юрисдикцію у сфері спадкування, про звільнення від сплати судо­вих мит та про безоплатну видачу актів громадянського стану (1928 р.) Проте вони не отримали широкого визнання. Після Дру­гої світової війни на сесіях Гаазької конференції паралельно з конвенціями про право схвалювалися конвенції з процесуальних питань. Зокрема, 2 жовтня 1973 р. багато європейських держав підписали Конвенцію про визнання і виконання рішень, які сто­суються аліментних зобов'язань. Водночас з питань міжнародно­го цивільного процесу було підготовлено ще сім договорів, але не всі вони набули чинності. Наприклад, не вступила в силу Конвен­ція про угоди про підсудність, прийнята 25 листопада 1965 р., а в Конвенції про визнання та виконання іноземних рішень у цивіль­них та торгових справах й Додатковому протоколі до неї, що були прийняті 1 лютого 1971 р., беруть участь тільки дві держави.

Основне місце серед Гаазьких конвенцій з міжнародного цивіль­ного процесу посідає Конвенція з питань цивільного процесу,




схвалена у 1951 р. та підписана 1 березня 1954 р. Раніше вона діяла в редакціях 1896 та 1905 рр. Значна за обсягом, Конвенція 1954 р. регулює процедуру вручення судових та позасудових документів, виконання судових доручень іноземних держав, внесення завдатку та стягнення платежів у разі винесення й виконання рішень сто­совно іноземців, надання безоплатно правової допомоги тощо. Гаазька Конвенція з питань цивільного процесу 1954 р. є однією з таких, що визнані багатьма державами. СРСР приєднався до зазначеної Конвенції у 1967 р. із застереженнями, відповідно до одного з яких передання судових документів та судових доручень для виконання здійснювалося переважно дипломатичним шляхом через Міністерство іноземних справ СРСР1. Для України ця Кон­венція набула чинності з 26 липня 1967 р.

Норми Конвенції 1954 р. прагнуть замінити детальніше розроб­лені Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних і торгових справах, схвалена 1964 р. та підписана 15 листопада 1965 р.; Конвенція про збирання за кордо­ном доказів у цивільних і торгових справах, схвалена 1968 р. та підписана 18 березня 1970 р.; Конвенція про полегшення доступу до правосуддя за кордоном, схвалена 1980 р. та підписана 25 жовтня 1980 р. Чимало держав - учасниць Конвенції 1954 р. приєдналися до цих багатосторонніх договорів. Так, учасницями Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у ци­вільних і торгових справах 1965 р. є: Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Білорусь, Бельгія, Болгарія, Ботсвана, Велико­британія, Венесуела, Греція, Данія, Єгипет, Ізраїль, Ірландія, Іспа­нія, Італія, Канада, Кіпр, Китай, Латвія, Люксембург, Малаві, Мек­сика, Нідерланди, Норвегія, Пакистан, Польща, Португалія, Рес­публіка Корея, Росія, Сейшельські острови, Словаччина, США, Туреччина, Україна2, Фінляндія, ФРН, Франція, Чехія, Швейцарія, Швеція, Естонія, Японія. Ця Конвенція складається з трьох глав та додатку. Перша глава стосується правового регулювання вручення судових документів, друга глава - позасудових документів і третя глава містить загальні положення. Додаток складає формуляр про­хання про вручення за кордоном судових або позасудових доку­ментів. Для держав, які одночасно є учасницями Конвенції 1954 р. та Конвенції 1965 р., остання заміняє статті 1-7 Конвенції 1954 р.
1 СП СССР.- 1967,- № 20,- Ст. 145.

2 Відомості Верховної Ради України - 2000 - № 49- Ст. 424.

Метою Конвенції 1965 р. є, по-перше, створення відповідних засо­бів, для того, щоб судові або несудові документи, які підлягають врученню за кордоном, були доведені до їх одержувачів у належ­ний строк, і, по-друге, спрощення та прискорення процедури вру­чення таких документів. Норми Конвенції 1965 р. спрямовані на уніфікацію законодавства держав континентальної Європи та дер­жав «загального» права з питань вручення судових та несудових документів, оскільки внутрішнє законодавство цих держав із за­значених питань має суттєві розбіжності.

Учасницями Конвенції про збирання за кордоном доказів у ци­вільних і торгових справах 1970 р. є: Австралія, Аргентина, Барба­дос, Болгарія, Великобританія, Венесуела, Данія, Ізраїль, Іспанія, Італія, Кіпр, Китай, Латвія, Литва, Люксембург, Мексика, Монако, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Сингапур, Словаччи­на, Словенія, США, Туреччина, Україна1, Фінляндія, ФРН, Фран­ція, Чехія, Швейцарія, Шрі-Ланка, Естонія, ПАР. Ця Конвенція теж складається з трьох глав: судові доручення, доручення зби­рання доказів дипломатичними та консульськими агентами і упов­новаженими; загальні положення. Для держав, які одночасно є учасницями Конвенції 1954 р. та Конвенції 1970 р., остання замі­няє статті 8-16 Конвенції 1954 р. Метою Конвенції 1970 р. є, по- перше, полегшення виконання та передачі судових доручень, а та­кож розвиток подальшого зближення різних методів, що викорис­товуються для цього, і, по-друге, розширення обсягу взаємної пра­вової допомоги у цивільних і торгових справах.

Учасницями Конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кордоном 1980 р. є, в основному, європейські держави (напри­клад, Греція, Італія, Нідерланди, ФРН, Франція, ін.). Україна не є її учасницею. Ця Конвенція покликана замінити статті 17-26 Конвен­ції 1954 р. Отже, для держав, які беруть участь у всіх трьох перелі­чених вище конвенціях, останні повністю заміняють Гаазьку Кон­венцію з питань цивільного процесу 1954 р.

З конвенціями, які регулюють процесуальні питання, тісно по­в'язана Конвенція про скасування вимоги легалізації іноземних офіційних документів, підписана 5 жовтня 1961 р. Відповідно до її умов учасники Конвенції звільняють від легалізації видані в інших державах-учасницях документи: а) судових органів чи службових осіб; б) адміністративні; в) нотаріальні; г) офіційні посвідчення,
1 Відомості Верховної Ради України - 2000 - № 49 - Ст. 423.

що підтверджують факти та автентичність підписів. Легалізацію цих документів заміняє сертифікат певної форми (апостиль), який складає компетентний орган тієї держави, де видано документ. Форма сертифіката визначена Конвенцією. Сертифікатом засвід­чують правильність підпису; статус особи, яка підписала доку­мент; ідентичність печатки чи гербової марки. До зазначеної Конвенції приєдналося більше 60 держав, третину від вказаної кількості яких становлять європейські. СРСР був учасником Гаа­зької конвенції 1961 р. відповідно до постанови Верховної Ради СРСР від 17 квітня 1991 р.1 Україна є учасницею цієї Конвенції з 2002 р.2 Норми про регулювання легалізації документів перед­бачені нею також і в окремих міжнародних двосторонніх дого­ворах.

Цивільні процесуальні норми містяться у деяких багатосторон­ніх договорах з питань сімейного права. Наприклад, норми Кон­венції про компетенцію та застосовуване право стосовно захисту неповнолітніх від 5 жовтня 1961 р. (чинна з 4 лютого 1969 р.) ви­значають органи держави, випадки й межі прийняття заходів для захисту неповнолітніх осіб та їх майна. Це Конвенція про юрисди­кцію, застосовуване право та визнання рішень про усиновлення від 15 листопада 1965 р. (чинна з 23 жовтня 1978 р.), Конвенція про право, застосовуване до аліментних зобов 'язань від 2 жовтня 1973 р., яка майже повністю замінила попередню Конвенцію про право, за­стосовуване до аліментних зобов'язань стосовно дітей від 24 жовт­ня 1956 р. Це також Конвенція про визнання розлучень і рішень про роздільне проживання подружжя від 1 червня 1970 р., Кон­венція про цивільні аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 р. Процесуальні норми містять також декілька Га­азьких конвенцій, спрямованих на вирішення питань міжнародно­го приватного права для окремих видів зобов'язань. Однією з та­ких пропонувалася Конвенція про компетенцію суду, обраного сторонами, при міжнародній купівлі-продажу рухомих матеріаль­них речей від 15 квітня 1958 р. Проте жодна держава так і не бере в ній участі.

Загалом, як зауважувалося, в Гаазьких конвенціях беруть участь центральноєвропейські держави та чимало неєвропейських. Східноєвропейські держави участі в конвенціях зазвичай не брали.

' Відомості Верховної Ради СРСР.- 1991,- № 15,- Ст. 113.
2 Відомості Верховної Ради України.- 2002 - № 23- Ст. 153.

Так, у Конвенції про визнання та виконання рішень про аліментні зобов'язання стосовно дітей 1958 р. брали участь Австрія, Бельгія, Іспанія, Італія, Ліхтенштейн, Нідерланди, Португалія, Туреччина, ФРН, Франція, Швейцарія, Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, а з колишніх соціалістичних держав - Угорщина та Чехословаччина. До Конвенції про скасування вимоги легалізації іноземних офіцій­них документів 1961 р. із східноєвропейських держав свого часу приєдналися тільки Югославія та Угорщина.

Іншою міжнародною організацією, яка займається удоскона­ленням цивільних процесуальних норм, що регулюють судочинство з «іноземним елементом», є Міжнародний інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА). Створена рішенням ради Ліги На­цій 3 жовтня 1924 р. та офіційно відкрита у Римі ЗО травня 1928 р., реорганізована й відокремлена від Ліги Націй у 1940 р., ця міжна­родна організація налічує понад п'ятдесят держав. Із сімдесятих років колишній СРСР брав участь у роботі над деякими проектами конвенцій цієї організації, хоч ні СРСР, ні Україна, ні Білорусія не були членами УНІДРУА. Тільки у 1990 р. СРСР став її членом.

Вказана міжнародна організація укладає договори про співро­бітництво з іншими державами та організаційними структурами, наприклад з ООН, СС, Європейською Радою. Тому чи*мало норма­тивних проектів ця організація розробляє не тільки за власною іні­ціативою, а й на прохання інших міжнародних організацій. У разі, якщо проект готувався на прохання іншої організації, він переда­ється цій організації для прийняття. Так відбувається уніфікація норм під егідою міжнародної організації. Наприклад, на основі проекту, підготовленого у 1929-1938 рр. Міжнародним інститутом уніфікації приватного права, під егідою Європейської Економічної Комісії ООН 21 квітня 1961 р. у Женеві прийнято Європейську конвенцію про зовнішньоторговельний арбітраж (чинна з 7 січня 1964 р.). Її учасницяхми є 28 держав, у т. ч. й Україна, яка підписала Конвенцію 21 квітня 1961 р. та ратифікувала 18 березня 1963 р.1 Цей же проект було використано Європейською Радою під час підготовки Конвенції стосовно єдиного закону про арбітраж, яка була прийнята 1966р.

Основу для уніфікації національного законодавства створили норми Європейської конвенції від 24 квітня 1961 р. про зовніш­ньоторговельний арбітраж, які регулюють сферу її дії, можливість
1 Відомості Верховної Ради Української PCP.- 1963 - № 8 - Ст. 171.

юридичних осіб публічного права звертатися до арбітражу, право іноземних громадян бути арбітрами, окремі питання здійснення арбітражного процесу, відвід арбітражного суду з причини непід­судності, підсудність внутрішньодержавним (національним) су­дам, оголошення арбітражного рішення недійсним та інші. Євро­пейська конвенція 1961 р. вирішила проблему формування арбіт­ражу в разі, якщо сторони не домовилися в арбітражній угоді про остаточний склад арбітражу. Конвенція спростила й процедуру застосування арбітражу. Загалом прийняття цієї Конвенції сприяло ефективності зовнішньоторговельного арбітражу. З метою з'ясу­вання питання компетентності органів арбітражу, передбачених вказаною Конвенцією, деякими державами Ради Європи 17 грудня 1965 р. було укладено Паризьку угоду щодо застосування ст. IV Європейської конвенції 1961 р.

За участю УНІДРУА на прохання Комітету по внутрішньому транспорту Європейської Економічної Комісії ООН та при співро­бітництві з ним готувалися проекти Конвенції про договір міжна­родного дорожнього перевезення вантажів та Конвенції про дого­вір міжнародного автомобільного перевезення пасажирів та ба­гажу, які серед інших мали й норми цивільного процесу (підписа­ні відповідно 19 травня 1956 р. та 1 березня 1973 р.). Перша стала чинною 2 липня 1961 р. У ній беруть участь понад двадцять держав. Глава V кожної з цих Конвенцій регулює претензійно-позовний порядок вирішення спорів, що виникають з перевезень, які підпа­дають під їх дію. Конвенція 1973 р. відкрита для підписання.

Міжнародним інститутом уніфікації приватного права було підготовлено Протокол про арешт та примусове виконання рішень стосовно суден внутрішнього плавання, що став основою Прото­колу № 2 - про арешт та примусове виконання рішень стосовно суден внутрішнього плавання. Цей Протокол є додатком до Кон­венції про реєстрацію суден внутрішнього плавання, прийнятої 25 січня 1965 р. Проте ця Конвенція не набула чинності.

У діяльності УНІДРУА, яка спрямована на уніфікацію норм права, часто використовувався термін «кодифікація» стосовно уніфікації права. Проте тут кодифікація досягається не прийняттям конвенції, а створенням документа, який виконує функцію єдиної правової моделі для сприйняття різними державами.

Важливе місце в уніфікації цивільних процесуальних норм по­сідає Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) - спеціальний орган Генеральної Асамблеї ООН, утворений 17 грудня




1966 p. Комісія займається уніфікацією права міжнародної торгівлі шляхом координації роботи інших організацій. Широко застосо­вуючи типові та єдині закони, сприяє стабільності у використанні звичаїв та практики. Комісія забезпечує єдине тлумачення й засто­сування міжнародних конвенцій та єдиних законів й поширює ін­формацію про національне законодавство. Працюючи у багатьох напрямах, наприклад щодо легалізації документів, вона зосере­джує увагу також на питаннях комерційного арбітражу. Тому ета­пом у діяльності Комісії вважається створення Арбітражного рег­ламенту ЮНСІТРАЛ, який розроблявся протягом трьох років та був прийнятий 28 квітня 1976 р. Регламент рекомендований для використання у зовнішньоторговельних контрактах та для вирі­шення торговельних спорів шляхом арбітражу ad hoc. Його прави­ла факультативні, тобто застосовуються тільки тоді, коли щодо цього є згода сторін, висловлена в одній з умов контракту (п. 1 ст. 1).

Чотири розділи Регламенту, зміст яких відповідає основним стадіям арбітражного розгляду, детально регулюють порядок по­рушення провадження, утворення складу арбітражу, власне арбіт­ражного процесу, порядок винесення рішень. Тут передбачено ти­пове арбітражне застереження. Врегульовані питання про форми арбітражних угод, самостійність арбітражних застережень, поря­док заявлення заперечень, непідсудність спору арбітражу, інші. Результатом уніфікації правил зовнішньоторговельного арбітражу є створення ефективного правового режиму для вирішення спорів у арбітражі ad hoc, адже він регулює, наскільки це можливо, усі види випадків, які можуть виникнути у міжнародному торговель­ному арбітражі. Цей документ, як і інші акти про арбітраж, сприяє зближенню арбітражу ad hoc з інституційним арбітражем та асимі­ляції арбітражних процедур. Проте інституційний арбітраж має переваги порівняно з арбітражем ad hoc. Водночас тенденція до зближення вказаних арбітражів не зменшує значення Арбітражно­го регламенту ЮНСІТРАЛ, з прийняттям якого зроблено вагомий внесок в уніфікацію правил арбітражної процедури.

Важливим актом у діяльності вказаної Комісії став Примирю- вальний регламент ЮНСІТРАЛ, схвалений та рекомендований до застосування 4 грудня 1980 р. Цей акт призначений для широкого використання зовнішньоторговельними організаціями різних дер­жав, які домагаються вирішення спорів шляхом примирення, не звертаючись до суду чи арбітражу. Правила Регламенту є факуль­тативними, тобто застосовуваними тільки у разі згоди на це сторін.




Свою домовленість сторони можуть змінити в будь-який час (ст. 1). Загалом Примирювальний регламент закріплює принцип свободи сторін при зверненні до примирювального провадження та пропо­нує швидке й гнучке врегулювання спорів, що не вимагає великих витрат. Його 20 статей регулюють порядок порушення та закін­чення примирювального провадження, призначення посередників, визначають принципи обчислення витрат, передбачають типове застереження про примирення. На відміну від Арбітражного рег­ламенту ЮНСІТРАЛ, Примирювальний регламент не передбачає усіх випадків, які можуть виникнути під час примирювального провадження.

Для уніфікації правового режиму важливе значення має Типо­вий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж 1985 р. (пізніше був переглянутий, зокрема, стосовно ст. 7). Цей Закон закріплює, наприклад, принципи автономності у виборі ар­бітражу в тих державах, де його визнання є проблематичним.

Під егідою ООН були створені Арбітражний регламент Еко­номічної комісії ООН для Європи 1966 р., Правила міжнародного комерційного арбітражу Економічної комісії ООН для Азії та Да­лекого Сходу 1966 р. їх норми, як і правила Арбітражного регла­менту ЮНСІТРАЛ 1976 p., є факультативними й застосовуються тільки у разі, якщо сторони домовилися про це в угоді. Сторонам дозволено домовлятися і про внесення будь-яких змін до правил вказаних Регламентів.

Як результат діяльності Комісії ООН з права міжнародної тор­гівлі в липні 2006 р. був прийнятий Рекомендаційний документ стосовно тлумачення пункту 2 статті II та пункту 1 статті VII Нью-Иоркської Конвенції про визнання і виконання іноземних ар­бітражних рішень 1958 р. Цей документ покликаний сприяти уні­фікованому порядку визнання і виконання іноземних арбітражних рішень через призму внутрішнього законодавства та прецедентно­го права різних держав.

Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) ство­рена як орган Генеральної Асамблеї ООН 30 грудня 1964 р. Сьо­годні вона налічує понад 180 членів. Україна опосередковано була представлена в ЮНКТАД, оскільки колишній СРСР, як учасник цієї організації, брав активну участь у розробці усіх її правових документів. Організація сприяє економічному розвитку, зокрема торгівлі між державами з різним економічним рівнем та різними соціально-економічними системами. Для виконання цього завдання




було підготовлено юридичні рішення, пов'язані з комерційними та економічними аспектами міжнародних морських перевезень. Ще у 1956 р., при підписанні Конвенції про договір міжнародного до­рожнього перевезення вантажів, у спеціальному протоколі відзна­чалася необхідність розробити особливу міжнародну угоду про договір змішаного перевезення. Проект такої конвенції готувався тривалий час. З метою завершення цієї роботи у 1978 р. Генераль­ною Асамблеєю ООН було скликано міжнародну конференцію, яка 24 травня 1980 р. прийняла Конвенцію ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів. У конференції брали участь 69 дер­жав, у т. ч. й колишній СРСР. Вказана Конвенція регулює порядок і строки заявления претензій та позовів (статті 24, 25); питання юрисдикції (ст. 26); можливість арбітражного розгляду за бажан­ням сторін (ст. 27).

Зазначена організація взаємодіє з іншими. Наприклад, у 1969 р. на основі її рішень та рекомендації Генеральної Асамблеї ООН Комісією ООН з права міжнародної торгівлі була створена Робоча група з міжнародного законодавства у сфері морських перевезень. У березні 1978 р. відбулася міжнародна конференція з морського перевезення вантажів. Результатом її роботи стала Конвенція ООН про морські перевезення вантажів від ЗО березня 1978 р. (так звані «Гамбурзькі правила»). Вона повинна була замінити Міжнародну конвенцію про уніфікацію деяких правил про коносамент 1924 р. та доповнюючий її Брюссельський протокол 1968 р. (так звані «Гаазькі правила» та «Правила Вісбі»). У Конвенції 1978 р. детально визна­чено строк заявления вимог до перевізника, встановлено нові стро­ки для заявления перевізнику заперечень з приводу недоліків постав­леного вантажу та прострочення його доставки (ст. 19). Строк по­зовної давності у зв'язку з морським перевезенням збільшено до 2-х років (ст. 20). Передбачено правила судової юрисдикції, у т. ч. альтернативної підсудності. Допускається передання спору на ви­рішення арбітражу за згодою сторін (статті 21, 22). Незважаючи на деталізованість Конвенції 1978 р. та можливість застосування її у більшості випадків, цю Конвенцію ратифікувало та приєдналось до неї 25 держав. Причому, такі важливі морські держави, як Велико­британія, Канада, а також держави «зручного прапора» — Кіпр, Лі­берія, участі у Конвенції 1978 р. не беруть.

Міжнародна морська організація (ІМО) була утворена 1958 р. для сприяння розвитку співробітництва між державами, у т. ч. з усіх питань судноплавства. Водночас вона є однією зі спеціалізованих




установ ООН і нараховує більше 150 держав-учасниць. Протягом перших десяти років свого існування вона майже не займалася міжнародною уніфікацією правових норм. Проте з кінця 60-х років нею приймаються так звані Брюссельські конвенції, які повинні регулювати й цивільні процесуальні відносини, пов'язані з міжна­родним мореплавством. Наприклад, Юридичний комітет ІМО під­готував проект Конвенції про перевезення пасажирів та їх багажу, яка була прийнята 13 грудня 1974 р. і отримала назву Афінської конвенції про перевезення морем пасажирів та їх багажу 1974 р. (чинна з 26 липня 1983 p.). Для регулювання процесуальних питань Конвенція має Правила про підсудність позовів щодо пасажирсь­ких перевезень та про строки позовної давності.

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) заснована у 1944 р. як міждержавна, водночас є спеціалізованою установою ООН. Членами ІКАО є більше ніж 180 держав. Одним із напрямів її діяльності є координація співробітництва держав з питань між­народного приватного повітряного права. Результатом роботи ІКАО стала чинна й сьогодні Варшавська конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень від 12 жовтня 1929 p., учасниками якої є понад 100 держав. Колиш­ній СРСР брав участь у підготовці цієї Конвенції та ратифікував її 1934 р.1, а згодом і Гаазький протокол 1955 р. щодо зміни Конвен­ції для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних по­вітряних перевезень, підписаної у Варшаві 1929 р.2 Вказана Кон­венція регулює, зокрема, питання про порядок пред'явлення пре­тензій та позовів.

Під егідою іншої організації - Міжнародного банку рекон­струкції та розвитку була підготовлена й прийнята 18 березня 1965 р. Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між дер­жавами та особами інших держав, чинна з 14 жовтня 1966 р. У цій Конвенції, яку інакше називають Вашингтонською, беруть участь понад 150 держав. На її основі створено Міжнародний центр по вирішенню інвестиційних спорів. Конвенція встановлює два самостійних механізми вирішення інвестиційних спорів: при- мирювальну процедуру та арбітражну. Відмітною рисою Конвен­ції є те, що вона забезпечує створення відносно завершеної систе­ми арбітражного процесу. Її норми регулюють, зокрема, порядок
1 СЗ СССР,- 1934,- Отд. II.- № 20.- Ст. 176.

2 Відомості Верховної Ради СРСР,- 1957,- № 8.- Ст. 217.


192

437


формування арбітражного суду для розгляду конкретного спору; його компетенцію, а також співвідношення цієї компетенції з ком­петенцією національних судів; питання вибору застосовуваного права; порядок визнання та виконання арбітражних рішень, при­йнятих відповідно до Конвенції.

Регіональна організація - Міжамериканський інститут між­народного права - розпочала свою діяльність на початку XX ст. Її учасниками стали латиноамериканські держави. Організація ма­ла на меті кодифікувати норми міжнародного приватного права. У результаті було прийнято у 1928 р. вже згадуваний Кодекс Бус- таманте. Без сумніву, він прискорив кодифікацію цивільних про­цесуальних норм. Кодекс встановив однакові гарантії для усіх осіб, незалежно від їх громадянства. Підписаний двадцятьма дер­жавами, ратифікований п'ятнадцятьма, сім з яких зробили загальні та спеціальні застереження, у т. ч. й з питань процесуального пра­ва, цей акт є чинним у кількох латиноамериканських державах. Його норми регулюють: загальні правила компетенції з цивільних і торгових справ (статті 318-322), судові вимоги й доручення (статті 388-389), вимогу про призупинення провадження у справі в разі наявності судового рішення, прийнятого в іншій державі, що вступило в силу (ст. 394), докази (статті 398-410), порядок подачі апеляційної скарги (ст. 412), процесуальні питання щодо застосу­вання інституту банкрутства або неспроможності (статті 414-417), виконання рішень іноземних судів (статті 423-424), встановлення добровільної юрисдикції (статті 434-435).

§ 7. Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах об'єднань держав

Уніфікацією цивільних процесуальних норм можуть займатися об'єднання держав. Заслуговує на увагу діяльність Організації американських держав (далі - ОАД) та Міжамериканського юридичного комітету, утвореного у 1948 р. для уніфікації законо­давства держав Латинської Америки (ст. 68 Хартії ОАД). Загалом країни Латинської Америки першими підготували та надали чин­ності міжнародним договорам з уніфікованими нормами ще до початку роботи Гаазької конференції у Європі. У 1888-1889 рр. шість латиноамериканських держав на Першому південноаімери- канському міжнародному конгресі у Монтевідео прийняли дев'ять




договорів (інакше: Договори Монтевідео 1889 р.). Крім інших, вони містять і цивільні процесуальні норми.

Уніфікація права в країнах Латинської Америки має специфіку. Вона полягає у тому, що держави цього регіону не обмежуються підготовкою одноманітних колізійних норм, а пропонують у міжна­родних договорах більш загальні критерії регулювання колізійних ситуацій. На думку прихильників латиноамериканського підходу до уніфікації норм права, спільні критерії регулювання, запропоновані у міжнародних договорах, дозволяють кожній державі-учасниці формулювати конкретні колізійні норми. Це допомагає враховува­ти національну специфіку вирішення колізії у певній ситуації. Про пошук таких критеріїв свідчить уніфікаційна діяльність країн Ла­тинської Америки протягом багатьох років. Наприклад, саме колі­зійні норми про юрисдикцію були предметом уніфікації на її пер­шому етапі у Договорі Монтевідео з питань міжнародного цивіль­ного права від 12 лютого 1889 р. Водночас питання міжнародного процесуального права регулював Договір Монтевідео про міжна­родне процесуальне право від 11 січня 1889 р. Охоплення Догово­ром про міжнародне цивільне право 1889 р. глави про юрисдикцію було спробою розробити колізійні норми, які регулюють колізію компетенцій держав, що беруть участь в уніфікації, і які б забезпе­чили гармонію між законодавчою компетенцією держав та колі­зійними нормами, що приймалися цими державами.

Згодом ст. З Кодексу Бустаманте запропонувала такий спосіб вирішення «колізії компетенції», який залежав від характеристики національних законів. Адже вони поділяються на три групи: ті, що мають екстериторіальну дію; ті, що діють у межах держави, яка їх приймає; ті, що допускають договірну підсудність. Відповідно до цієї класифікації у Кодексі сформульовані колізійні норми, і таким чином, визначена компетенція держав, що беруть у ній участь (стат­ті 318-339). Вказані та інші норми Кодексу Бустаманте були спря­мовані на вирішення проблеми юрисдикції держав як основної.

У 1938-1940 рр. на Другому панамериканському міжнародно­му конгресі приймаються наступні дев'ять конвенцій, які повинні були замінити договори, прийняті на Першому панамерикансько­му конгресі. Проте не всі вони набули чинності. Серед вказаних важливе значення має Договір про міжнародне процесуальне право від 19 березня 1940р.

Універсальність договорів Монтевідео 1889/1940 рр. та Кодек­су Бустаманте поєднувалася зі складною взаємодією цих трьох




уніфікацій. Кожен з договорів створював норми, які паралельно регулювали одні й ті ж відносини. Тому для країн, які приєдналися до Кодексу Бустаманте й Договорів Монтевідео (наприклад, Болі­вія та Перу), виникли труднощі у регулюванні правовідносин. Труднощі у досягненні універсальних зазначених уніфікацій ство­рює й різниця у практиці застосування окремих норм договорів. Вказане стосується договорів Монтевідео 1889/1940 pp. про міжна­родне процесуальне право у частині, що регулює питання судових доручень. Відповідно до Договору про міжнародне процесуальне право від 19 березня 1940 р. судді держав Уругваю та Перу повинні вчиняти певні процесуальні дії, використовуючи судові доручення. Водночас у судовій практиці Аргентини не вважається обов'язком судді звернення до іноземного суду з використанням судового до­ручення. Більшим недоліком названих уніфікацій є обмеженість кількості учасників договорів Монтевідео та Кодексу Бустаманте, а також повільна процедура ратифікації договорів у країнах Латинсь­кої Америки. Одночасно латиноамериканські юристи визнають, що у сфері уніфікації міжнародних процесуальних норм та норм про надання судової допомоги досягнуто певного успіху.

Виявлення недоліків у роботі з уніфікації призвело до необхід­ності вирішення нового завдання, яке постало перед ОАД після Другої світової війни. Воно полягало у зближенні уніфікацій, до­сягнутих у Договорах Монтевідео 1889/1940 pp., Кодексі Бустаман­те та міжштатній приватній кодифікації колізійного права США - Restatements 1934 p. Тобто питання полягало у зближенні англо- американського права та права країн Латинської Америки. Тому на спеціалізованій міжамериканській конференції з питань міжна­родного приватного права у 1975, 1979 та 1984 pp. приймається значна кількість міжамериканських конвенцій. Це, зокрема, Кон­венції: про міжнародний комерційний арбітраж; про судові дору­чення (ЗО січня 1975 p., Панама); про отримання показів свідків за кордоном; про екстериторіальну дію іноземних судових та арбіт­ражних рііиень; про здійснення превентивних заходів; Додатковий протокол до міжнародної конвенції про судові доручення (8 трав­ня 1979 p., Монтевідео); про міжнародну юрисдикцію у питаннях, які стосуються екстериторіальної дії іноземних судових рішень; Додатковий протокол до міжамериканської Конвенції про отри­мання показів свідків за кордоном (24 травня 1984 р., Ла-Пас).

Уніфікації норм права Латинської Америки сприяли й конвенції, підготовлені та прийняті на Конференції міністрів юстиції іспано-




лузітано-американських держав. Так зване іберо-американське пра­вове співробітництво між іспано- та португаломовними державами європейського та американського континентів, виникло у 1889 р., коли на Першому іберо-американськону юридичному конгресі в Лісабоні обговорювалися питання уніфікації міжнародного при­ватного права країн Латинської Америки, Іспанії та Португалії. В 1934 р. у Іспанії активно дебатувалося питання про приєднання до Кодексу Бустаманте, а у 1951 р. за ініціативою Іспанії був ство­рений Іспано-лузітано-американський інститут міжнародного пра­ва у Мадриді та Конференція міністрів юстиції, яка скликається регулярно.

Конференцією підготовлені та схвалені у 1972, 1975 та 1978 рр. конвенції з питань надання правової допомоги, а також визнан­ня й виконання іноземних судових та арбітражних рішень. Іберо- американськими конвенціями є Конвенції: про правову допомогу (22 вересня 1972 р., Мадрид); про однакову систему для виконання судових та арбітражних рішень; про спрощення легалізації офі­ційних документів (13 червня, Буенос-Айрес).

Аналізуючи конвенції, прийняті на зазначених європейських та міжамериканських конференціях, можна стверджувати про особ­ливості уніфікаційної діяльності країн Латинської Америки. Між­американські конвенції сприяють поетапному удосконаленню принципів, адже вони обговорюються неодноразово і при цьому деталізуються. Вказане спостерігається у Конвенції про судові до­ручення 1975 р. і Додатковому протоколі 1979 р.; про екстерито­ріальну дію іноземних судових і арбітражних рішень 1979 р. та Конвенції про міжнародну юрисдикцію у питаннях, які стосуються екстериторіальної дії іноземних судових рішень 1984 р., про отри­мання показів свідків за кордоном 1975 р. та Додатковому прото­колі 1984 р.

При підготовці проектів конвенцій на Міжамериканській кон­ференції з міжнародного приватного права враховувався й досвід США у прийнятті єдиних типових законів для уніфікації законо­давства окремих штатів. Наприклад, єдині типові норми США про виконання судових доручень та сплату витрат на їх виконання ста­ли основою для створення відповідних норм, прийнятих на вказа­ній міжамериканській конференції.

Для уніфікації національного законодавства держав Латинської Америки, зокрема учасниць Картахенської угоди (Болівія до 1975 р., Чилі, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела), стосовно юрисдикції




та компетентності з вирішення інвестиційних спорів значення ма­ло Рішення 24 «Спільний режим, що застосовується до іноземного капіталу, патентів, ліцензій і роялті», яке у 1987 р. було замінено Рішенням 220. Тому окремі норми, пов'язані з провадженням інвес­тиційних спорів у країнах-членах Андського спільного ринку, є іншими, ніж процесуальні норми Кодексу Бустаманте.

Серед конвенцій регіонального характеру чинною є Арабська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж 1987 р. Її нор­ми мають на меті створення уніфікованого національного арбіт­ражного законодавства, яке визначає юрисдикцію арбітражу та процедуру розгляду спорів.

Важливе місце у діяльності суб'єктів права займають докумен­ти, прийняті у межах СНД. Це, зокрема, Угода про розмір держав­ного мита та порядок його стягнення при розгляді господарських спорів між суб 'єктами господарювання різних держав, підписана 24 грудня 1993 р. у Ашгабаті всіма державами СНД, крім України. Арбітражні (господарські) та загальні суди багатьох держав СНД беруть участь у виконанні значної кількості й інших договорів, укладених у межах цього співтовариства, наприклад Угоди про порядок вирішення спорів, пов 'язаних із здійсненням господарської діяльності, укладеної 20 березня 1992 р. у Києві (далі - Угода 1992 р.). Вказана Угода уніфікує поняття «господарюючого суб'єк­та» та регулює питання «належної» юридичної особи й громадя- нина-підприємця в державі - учасниці Угоди (статті 1-3), визначає та розмежовує компетенцію судів держав - учасниць Угоди (стат­ті 3, 4), регулює питання правової допомоги (ст. 5), встановлює правила про відміну легалізації певних документів (ст. 6), регулює питання визнання і виконання судових рішень на територіях дер­жав - учасниць СНД (статті 7-10), встановлює правила застосу­вання матеріального законодавства однієї держави - учасниці СНД на території іншої при вирішенні спорів (ст. 11) тощо. Поряд з цією Угодою вагоме місце посідає Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладена державами -учасницями СНД 22 січня 1993 р. у Мінську (так звана Мінська конвенція 1993 р.) та Протокол до цієї Конвен­ції, здійснений 29 березня 1997р. (далі - Протокол 1997 р.).

Україна є учасницею цих трьох документів. їх прийняття стало кроком уперед у правовому регулюванні міжнародного цивільного процесу в державах - учасницях СНД. Так, зокрема, в Угоді 1992 р. вперше поняття «господарюючого суб'єкта» охоплює не тільки




юридичних осіб, об'єднання юридичних осіб та громадян- підприємців, а й об'єднання громадян-підприємців, без створення юридичної особи (ст. 2). Мінська конвенція 1993 р. перейняла по­зитивну міжнародно-договірну практику таких держав, як Греція, Люксембург, Марокко, Франція, ФРН, деяких інших (учасники Гаазької конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кор­доном 1980 р.), розширивши суб'єктний склад права на звернення до суду та права на судовий захист. Поряд з громадянами договір­них держав правом на судовий захист володіють й інші особи, які проживають на територіях цих держав, незалежно від того, є ці особи громадянами держав - учасниць Мінської конвенції чи ні (ст. 1). Новелою стала норма Протоколу 1997 р., відповідно до якої прокурор однієї з договірних держав має право звернутися до про­курора іншої договірної держави з проханням про порушення у суді справи про захист прав і законних інтересів громадян запиту­ючої договірної держави (ст. 22-1).

Для господарюючих суб'єктів держав - учасниць СНД не існує єдиного юрисдикційного органу (суду чи арбітражу), покликаного вирішувати господарські спори. Сьогодні такі спори в межах СНД вирішують ті ж органи, що в кожній з держав - учасниць СНД ви­рішують господарські спори між господарюючими суб'єктами своєї держави. Ними є: господарські суди - в Україні, Республіці Вірменія, Республіці Бєларусь, Республіці Узбекистан; економічні суди - в Азербайджанській Республіці, Республіці Таджикистан; загальні суди - в Республіці Казахстан та арбітражні суди - в Ро­сійській Федерації, Киргизькій Республіці, Туркменістані. Як аль­тернативний механізм господарського правосуддя у перелічених державах суб'єкти господарської діяльності можуть використову­вати третейські суди. З мстою координації роботи перелічених су­дових органів та розширення взаємної правової допомоги у госпо­дарських справах, держави - учасниці СНД підписали у 2002 р. Угоду про створення Ради голів вищих арбітражних, господар­ських, економічних та інших судів, які вирішують спори у сфері економіки. Україна також підписала цю Угоду. Основними функ­ціями зазначеної Ради є забезпечення обміном інформації у сфері вирішення економічних (господарських) спорів та проведення вза­ємних консультацій з метою вироблення єдиних підходів до вирі­шення певних питань. Такими питаннями, зокрема, можуть бути: застосування міждержавних договорів про взаємну правову допо­могу у цивільних справах; виконання рішень судів однієї держави




на території іншої; гармонізація господарського та процесуального законодавства держав-учасниць Угоди; обмін досвідом застосу­вання цього законодавства; удосконалення взаємодії та організації діяльності судів; підготовка відповідних міжнародних договорів. Як підсумкові документи Рада наділена правом приймати рішен­ня, кохмюніке, заяви, звернення, рекомендації. Проте рішення Ради мають для держав - учасниць Угоди тільки рекомендаційний харак­тер. Рада голів вищих арбітражних, господарських, економічних та інших судів, які вирішують спори у сфері економіки тісно спів­працює з Економічним Судом СНД, а саме: Голова Економічного Суду СНД бере участь у засіданнях Ради з правом дорадчого голо­су, а судді Економічного Суду мають право бути присутніми на засіданнях Ради. Економічний Суд СНД, не є тим органом, який здійснює господарське правосуддя в межах СНД стосовно фізич­них та юридичних осіб, що є суб'єктами господарювання. Він по­кликаний врегульовувати публічно-правові економічні спори, про­те його діяльність може мати для всіх суб'єктів господарювання далеко не другорядне значення. Так, Еконохмічний Суд СНД здійс­нює тлумачення застосування положень угод та інших актів Спів­дружності та її інститутів, актів законодавства колишнього СРСР на період взаємно узгодженого їх застосування, у тому числі про допустимість застосування цих актів як таких, що не суперечать угодам та іншим актам Співдружності, що приймаються на їх основі. Таке тлумачення здійснюється під час прийняття рішень у конкретних справах. Воно також може здійснюватися відповідно до запиту вищих органів влади та управління держав, інститутів Співдружності, вищих господарських, арбітражних судів та інших вищих органів, які наділені у державах - учасницях СНД повнова­женнями вирішувати економічні спори. Так, у 1996 р. на запит Вищого Арбітражного Суду Республіки Казахстан Економічний Суд СНД дав тлумачення положень Угоди про розмір державного мита та порядок його стягнення під час розгляду господарських спорів між суб'єктами господарювання різних держав 1993 р. Україна не є її учасницею. Економічний Суд СНД має також право вирішувати певну категорію міждержавних економічних спорів, до яких, зокрема, належать спори про відповідність нормативних та інших актів держав - членів СНД, що приймаються з економіч­них питань, угодам та іншим актам Співтовариства. За результа­тами розгляду таких спорів Економічний Суд приймає рішення, які мають рекомендаційний характер. Економічний Суд СНД діє




на підставі Положення, затвердженого Угодою про статус Еконо­мічного Суду Співдружності Незалежних Держав, укладеної у 1992 р. Цю Угоду підписали Вірменія, Беларусь, Казахстан, Кир­гизія, Молдова, Росія, Таджикистан, Узбекистан. Україна не є її учасницею.

З метою розвитку правового регулювання вирішення спорів економічного характеру 1998 р. була прийнята Угода про порядок взаємного виконання рішень арбітражних, господарських та еко­номічних судів на територіях держав - учасниць СНД (далі - Уго­да 1998 р.). Її норми діють паралельно з Київською угодою 1992 р. Проте у тих випадках, коли порядок виконання іноземних судових рішень не охоплюється Угодою 1998 р. та Київською угодою 1992 р., застосовуються правила Мінської конвенції 1993 р.

В Угоді 1998 р. зазначено, що рішення компетентного суду од­нієї з держав - учасниць СНД, яке набрало законної сили, викону­ється на території іншої держави-учасниці СНД у бсзспірному по­рядку. Однак ця норма не застосовується, якщо до неї держава - учасниця Угоди зробила відповідне застереження. Процесуальний порядок, межі стягнення та способи забезпечення виконання рі­шення компетентного суду держави - учасниці СНД визначаються законодавством тієї держави, на території якої здійснюється таке стягнення. Важливим в Угоді є положення про те, що держава не несе відповідальності за зобов'язаннями юридичної особи, крім випадків надання державної гарантії. Угода 1998 р. містить низку положень про порядок стягнення присудженої суми з банківського рахунка боржника та про порядок звернення стягнення на майно боржника в натурі. Сьогодні Угода 1998 р. підписана сімома дер­жавами - учасницями СНД, хоча і не для всіх вона набула чинності. Україна не є її учасницею.

З 2004 р. для деяких держав - учасниць СНД вступила в силу Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена 7 жовтня 2002 р. у Кишиневі (далі - Кишинівська конвенція 2002 р.). Її положення не зачіпають прав та обов'язків договірних держав, що випливають з інших міжнародних договорів, проте між державами - учасницями Кишинівської конвенції 2002 р. припиняє свою дію Мінська кон­венція 1993 р. та Протокол до неї 1997 р. Україна не є учасницею Кишинівської конвенції 2002 р.

Крім документів, прийнятих у час існування СНД, для деяких її держав поки що чинною є регіональна Конвенція про вирішення




шляхом арбітражу цивільно-правових спорів, що виникають з відносин економічного та науково-технічного співробітництва від 26 травня 1972 р., укладена державами — учасницями РЕВ (далі - Московська конвенція 1972 р.). Вона спрямована на уніфікацію правил про компетенцію зовнішньоторговельних арбітражних су­дів держав колишнього РЕВ. Прийняття цієї Конвенції зумовлю­валося необхідністю створення єдиного порядку вирішення спорів, які виникали із специфічних відносин - з договорів про промисло­ве та науково-технічне співробітництво у зовнішньоекономічній діяльності, адже їх розгляд не входив до компетенції арбітражних органів країн - членів РЕВ. Широко застосовувані у час існування РЕВ, сьогодні норми Московської конвенції 1972 р. колізують із загальноприйнятими принципами міжнародного комерційного ар­бітражу. Окремі держави, а саме Угорщина, Польща та Чехія, де­нонсували її. Проте юридично вона є чинною. Для України ця Конвенція не є чинною.

Історичний екскурс у правотворення, що мало місце за час іс­нування РЕВ, засвідчує таке. Московську конвенцію 1972 р. допов­нювали декілька інших документів, наприклад Єдиний Регламент арбітражних судів при торгових палатах країн-членів РЕВ, схвале­ний Виконавчим Комітетом РЕВ у 1974 р. Уніфіковані норми цьо­го Регламенту були спрямовані на усунення розбіжностей поло­жень і правил, які регулювали процедуру зовнішньоторговельних судів країн-членів РЕВ. Зближенню правових систем сприяло й Положення про арбітражні збори й видатки сторін, схвалене Ви­конавчим Комітетом РЕВ, правила якого регламентували, зокрема, вид валюти, у якій забезпечувалися арбітражні збори.

Досить активно та стабільно регулює цивільні процесуальні питання Європейський Союз. Норми угод його попередника - ЄЕС, утвореного 25 березня 1957 р., суттєво впливають на право держав - учасниць цього товариства. Наприклад, Брюссельська кон­венція країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та вико­нання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офі­ційних документів від 27 вересня 1968 р., чинна з 1 лютого 1973 р. (далі - Брюссельська конвенція 1968 р.), створила для держав - членів вказаного товариства єдине регулювання питань міжнарод­ної підсудності та визнання іноземних судових рішень по майно­вих спорах. Проте норми цієї Конвенції не поширювалися на спо­ри про особистий статус (крім аліментних справ), а також майнові відносини подружжя й спадкові справи, справи про банкрутство,




стягнення податків. Більш як тридцятирічний досвід застосування Брюссельської конвенції 1968 р. підтвердив правильність принци­пового підходу до уніфікації норм міжнародного цивільного про­цесу. Проте можливість удосконалення механізму застосування зазначеного міжнародного договору до певної міри залишалася. У зв'язку зі вступом до ЄС нових учасників вказана Конвенція не­одноразово набувала нової редакції. Так, у 1978 р. держави - учас­ниці Брюссельської конвенції уклали першу угоду з Данією, Ірлан­дією та Об'єднаним Королівством Великобританії про приєднання до Конвенції. У зв'язку з цим була розроблена нова редакція Брюс­сельської конвенції, норми якої узгоджувалися з особливостями національного права держав, що приєднались (наприклад, по-но­вому регулювалися питання підсудності спорів по захисту прав споживачів). Наступні редакції Брюссельської конвенції були у 1982, 1989 та 1996 рр. Важливим елементом Брюссельської кон­венції 1968 р. є Люксембурзький протокол про тлумачення Конвен­ції Судом Європейських Співтовариств від З червня 1971 р. Цим актом було створено механізм однакового застосування положень Конвенції. Брюссельська конвенція 1968 р. є закритою, оскільки її норми не передбачають можливості приєднання до неї держав, які не є членами Європейських Співтовариств. Успіх Брюссельської конвенції став для держав — членів ЄС стимулом для укладення інших міжнародних дроговорів. Саме тому була розроблена, на­приклад, Конвенція про підсудність, визнання і виконання рішень у сімейних справах від 28 травня 1998 р. (Конвенція підписана, але чинності поки що не набула).

Результатом взаємодії держав з питань цивільного процесу, на­приклад тих, що входять до Європейської асоціації вільної торгівлі (далі - ЄАВТ), стала Конвенція про судову підсудність і виконання судових рішень з цивільних та торгових справ, укладена 17 вересня 1988 р. з державами - членами CEC в Лугано (далі - Луганська кон­венція 1988 р.). За своєю структурою, послідовністю розташування статей та їх змістом Луганська конвенція 1988 р. практично збігає­ться з Брюссельською конвенцією 1968 р. Саме тому її ще назива­ють Паралельною. Проте, на відміну від Брюссельської, Луганська конвенція відкрита для приєднання до неї третіх держав. Вона сприйняла основні положення Брюссельської конвенції 1968 р., значно розширила коло її учасниць, які не входили до Європей­ського економічного співтовариства (учасницями цієї Конвенції стали Ісландія, Норвегія, Швейцарія), усунула зайві формальності




та перешкоди для визнання та передання офіційних документів і судових доказів з однієї держави до іншої.

Обидві конвенції (Брюссельська та Луганська) у відносинах між державами, що їх підписали, замінили двосторонні та багато­сторонні міждержавні угоди про підсудність та виконання судових рішень. Перелік цих договорів закріплено в статтях 55 відповідно Брюссельської та Луганської конвенцій. Крім цього, в більшості держав - учасниць Брюссельської конвенції 1968 р. приймалися закони про її застосування. Такими законами є, наприклад, у Німеч­чині - Закон про реалізацію Брюссельської конвенції 1972 р., який надалі знайшов своє відображення у Законі про виконання міжна­родних договорів стосовно визнання і виконання судових рішень у цивільних і торгових справах 1988 р. Аналогічні Закони про реалі­зацію Брюссельської конвенції прийнято у Нідерландах - 1978 р., Ірландії - 1978 р., Данії - 1986 р. У Великобританії з зазначених питань діє Закон про цивільно-процесуальну юрисдикцію і судові рішення 1982 р., а також Закон про здійснення правосуддя 1920 р. та Закон про примусове виконання іноземних судових рішень на підставі взаємності 1933 р.

Уніфікація законодавства у сфері міжнародного цивільного про­цесу в рамках ЄС триває й надалі. З 1 березня 2002 р. набула чинно­сті постанова (регламент) Ради ЄС № 44/2001 від 22 грудня 2000 р. про судову юрисдикцію, визнання та виконання рішень у цивільних і торгових справах. Положення цієї постанови (регламенту) замінили норми Брюссельської конвенції 1968 р. для держав - учасниць спів­товариства, крім Данії, Великобританії та Ірландії. Стосовно цих держав продовжує діяти Брюссельська конвенція 1968 р. Таким чи­ном, відповідно до існуючих правил реформування права ЄС, за­кріплених у Договорі про утворення Європейського Співтоварист­ва, Брюссельська конвенція 1968 р. стає вторинним правом ЄС.

Загалом постанова (регламент) № 44/2001 зберегла значення ба­зових принципів цивільного процесу. Проте зміст деяких з них де­що змінився. Наприклад, принцип права відповідача на захист у су­довому процесі завжди (як у міжнародному цивільному процесі за­галом, так і у Брюссельській конвенції 1968 р., зокрема) трактувався у контексті умов визнання іноземних судових рішень як обов'язок суду виконати вимогу про своєчасне та належне вручення відпові­дачу виклику до суду, щоб відповідач зміг здійснити захист своїх прав. Відповідно до постанови (регламенту) № 44/2001 несвоєчасне та неналежне вручення відповідачу виклику до суду, що зумовило




неможливість його підготовки до захисту, саме по собі не є підста­вою для відмови у визнанні іноземного судового рішення, якщо надалі буде встановлено, що відповідач все-таки мав можливість подати касаційну скаргу на постановлене рішення, але свідомо не скористався цією можливістю (п. 2 ст. 34). Отже, вирішальним мо­ментом при визнанні іноземного судового рішення є не факт належ­ного вручення відповідачу повістки, а факт реальної можливості відповідача оскаржити постановлене судом рішення. Винятками є рішення суду у справах про розірвання шлюбу, про роздільне про­живання без розірвання шлюбу, про визнання шлюбу недійсним та про відповідальність батьків. При з'ясуванні питання про визнання іноземних судових рішень по цих категоріях справ вирішальне зна­чення матиме встановлення факту належного вручення відповідачу виклику до суду, крім випадків, коли буде встановлено, що відпові­дач однозначно згоден з постановленим рішенням.

Поряд із постановою (регламентом) № 44/2001 прийнято й іЈіші акти Ради ЄС. А саме, постанова № 1347/2000 від 20 травня 2 000 р. про компетенцію, визнання і виконання рішень у справах про розірвання иілюбу, а також у провадженнях, що стосуються в ідповідальності батьків стосовно спільних дітей, народжених у ииіюбі; постанова № 1346/2000 від 29 травня 2000 р. про кон­курсне провадження; постанова № 1348/2000 від 29 травня 2000 р. п^ю надання судових та несудових документів у цивільних справах і торгових спорах у державах - членах ЄС; постанова № 1206/2001 від 28 травня 2001 р. про співробітництво судів держав - членів ЄС у галузі вивчення доказів у цивільних і торгових справах. Поста- н-ову № 1347/2000 планується доповнити постановою про компе­тенцію судів, визнання і виконання рішень, про відповідальність, а також постановою про взаємне виконання рішень, що стосу­ються права спілкування з дітьми.

Розроблено проект постанови про європейський виконавчий ліист по нсоспорюваних вимогах. Після її прийняття не буде необ­хідності у перевірці умов визнання та виконання судових рішень дезржав - учасниць постанови, чи підстав для відмови у такому ви­зиранні та виконанні. У зв'язку з цим традиційний принцип міжна­родного цивільного процесу «визнання як умова примусового вико­нання іноземного судового рішення» для держав ЄС стане минулим.

Таким чином, співтовариства держав, як і міжнародні організа­ції!, займаються врегулюванням актуальних питань міжнародного цивільного процесу.




1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


§ 6. Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах міжнародних організацій
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации