Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право - файл n1.doc

приобрести
Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право
скачать (5148.7 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc5149kb.14.09.2012 11:44скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30
§ 1. Види джерел (загальна характеристика)

Під джерелами міжнародного приватного права в юридич-
ній науці розуміють, зокрема, форми, в яких знаходить виражен-
ня правова норма. Міжнародному приватному праву відомі де-
кілька форм юридичного офіційного буття, існування його норм1.
Це 1) внутрішнє законодавство; 2) міжнародні договори; 3) міжна-
родні й торговельні звичаї; 4) судова та арбітражна практика.

Іноді джерелом міжнародного приватного права вважають док-
трину. Проте у більшості правових систем вона не є джерелом
міжнародного приватного, та зрештою, й усіх інших галузей права.
Можна вказувати на її допоміжне значення в розвитку й удоскона-
ленні права, у правозастосувальному процесі, особливо, коли мова
йде про встановлення змісту норм іноземного права. Наприклад,
ст. 157 Основ цивільного законодавства Союзу PCP і союзних рес-
публік від 31 травня (далі - Основи Російської Федерації 1991 р.)
уповноважувала суд звертатися до доктрини відповідної іноземної
держави, якщо виникає необхідність встановити зміст норми іно-
земного права. Відомі випадки, коли наукова доктрина використо-
вувалася судами СРСР при вирішенні зовнішньоекономічних спо-
рів. Здебільшого правова доктрина як джерело врегулювання циві-
лістичних відносин з «іноземним елементом» використовується у
державах з мусульманським правом.

Наявність міжнародних договорів та звичаїв є особливістю
джерел
права цієї галузі. Тому можна небезпідставно говорити
про подвійність джерел міжнародного приватного права. Вона по-
лягає в тому, що, з одного боку, джерелами права є міжнародні
угоди та міжнародні звичаї, а з іншого - норми законодавства та
судова практика окремих держав, а також санкціоновані державою
звичаї, що застосовуються у сфері торгівлі та мореплавства. По-
двійність джерел указаної галузі права не впливає на єдність
предмета регулювання - цивільно-правові відносини з «іноземним
елементом». Згадана властивість джерел права завжди викликає

— , . .■).■ .tvT У країн»:

Алексеев С. С. Общая теория права,-Т. 1-М., 198ї.-С1314^3І,?:":?і'*)апь

МНТ БІБІЬ^ВД!

..-шгського юрядшчиого л^еджу

L .'--W^




питання щодо їх юридичної сили. Так, у конституціях держав, ін­ших нормативних актах звичайно закріплюється юридична сила норм конституції держави та актів, прийнятих на її основі, а також міжнародних угод. Питання щодо примату одних норм перед ін­шими, їх рівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціях ФРН, Італії, Франції, Тунісу, Сенегалу, Португалії, Ірландії та ін.

Наприклад, Конституція США прирівнює за юридичною си­лою міжнародні договори, укладені цією державою, до самої Конституції та національних законів США, а також зазначає, що у разі виникнення протиріч із законами окремих штатів ці дого­вори користуються пріоритетом (п. 2 ст. VI). Конституція Фран­ції містить загальне положення, відповідно до якого міжнародні договори та угоди, ратифіковані чи схвалені у встановленому по­рядку, після опублікування користуються пріоритетом перед за­конами Франції за умови застосування кожної угоди чи договору іншою договірною державою (ст. 55). У Конституції ФРН такого положення про пріоритет норми міжнародного договору перед нормою внутрішнього закону немає, а тому в цій правовій систе­мі застосовують загальні правила: спеціальний закон (норма) ко­ристується перевагою перед загальним законом (нормою). Норма права, прийнята пізніше, скасовує попередньо прийняту норму з того ж питання. Згідно із Ввідним законом до Цивільного уло- ження Німеччини норми міжнародних договорів застосовують тільки у випадку їх трансформації у внутрішньодержавне законо­давство (ст. З (2)). Нормативно-правові акти Китаю визначають пріоритет за нормами міжнародних договорів за участю цієї дер­жави, якщо вони інакше вирішують певне питання, ніж націо­нальне законодавство. Виняток з цього правила становлять норми договору, стосовно яких Китай зробив застереження (ст. 6 Закону про зовнішньоекономічні договори 1985 р.). У джерелах права деяких держав питання співвідношення юридичної сили норм національного законодавства та міжнародних договорів так і не знайшло вирішення.

У Конституції України вказано, що вона має найвищу юридич­ну силу, на її основі приймається інше законодавство, а чинні між­народні договори України, згода на обов'язковість яких надана Вер­ховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Консти­туції України, можливе лише після внесення відповідних змін до




Конституції України (ст. 9)1. У ст. 19 Закону «Про міжнародні дого­вори України» від 29 червня 2004 р._ передбачено, що чинні міжна­родні договори України, згода на обов'язковість яких надана Вер­ховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм на­ціонального законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Навряд чи законодавець був послідовним, викладаючи в такий спосіб правові норми. Адже, проголосивши міжнародні договори частиною національного законодавства України, він одночасно закріпив положення про примат (за певних умов) норм міжнарод­них угод. Непослідовність виявляється і в тому, що у законодав­стві не зазначений статус міжнародних договорів, які не потребу­ють згоди Верховної Ради України. Але ж відсутність згоди зако­нодавчого органу не позбавляє такі договори ознак, притаманних будь-якому міжнародному договору. Отже, їх так само слід вважа­ти частиною національного законодавства України і застосовувати у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

До міжнародних договорів за участю України, які застосову­ються для регулювання відносин у сфері міжнародного приватного права, повністю застосовують загальноприйняті принципи міжна­родного права, у тому числі й виражені у нормах Віденської кон­венції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. (чинна для України з 13 червня 1986 р.) , Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р. (чинна для України з 26 листопада 1992 р.)4. Важливе значення має доктрина, яка тлумачить питання укладення, набуття чинності, завершення дії міжнародних договорів та їх зміст.

Вирішення питання співвідношення юридичної сили джерел міжнародного приватного права є важливим ще й тому, що питома вага кожного з видів джерел права у різних правових системах не­однакова. При цьому часто до певного правовідношення можуть застосовуватися норми, що містяться в різних джерелах права.

7 Урядовий кур'єр.- 1996 - 24 серпня.

~ Відомості Верховної Ради України - 2004 - № 50 - Ст. 540.

4 Відомості Верховної Ради Української PCP - 1986 - № 17 - Ст. 343. Відомості Верховної Ради України - 1992 - № 41- Ст. 601.


§ 2. Внутрішнє законодавство

Термін «внутрішнє законодавство» тут вживається у широко­му розумінні. Маються на увазі не тільки закони, але й підзаконні акти держави. Належність норм внутрішнього законодавства до джерел міжнародного приватного права залежить від змісту пред­мета цієї галузі права у конкретній правовій системі.

Для міжнародного приватного права України значення мають окремі норми Конституції України. Так, у ч. З ст. 25 Конституції вказано, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадя­нам, які перебувають за її межами. У ч. 1 ст. 26 зазначається, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свобо­дами, а також несуть такі самі права і обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними документами України.

Конституції іноземних держав можуть мати й інші норми для регулювання приватно-правових відносин з «іноземним елемен­том». Так, в Основному Законі Російської Федерації спеціальна глава присвячена зовнішній політиці держави. Її норми регламен­тують питання міжнародних договорів, зокрема їх добросовісне виконання, як і таке ж виконання загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Конституція Російської Федерації включає й норми щодо захисту прав людини.

Закони та нормативно-правові акти, які є джерелами міжна­родного приватного права, поділяються на такі, що: 1) повністю регулюють відносини цієї галузі права або ж 2) певна частина норм яких регулюють ці відносини.

До першої групи належать, наприклад, закони держав про між­народне приватне право. У державах, особливо тих, що належать до «сім'ї континентального права», приблизно з 60-х років широко практикується прийняття зазначених законів, які діють і до сього­дні. Наприклад, прийнятий у 1963 р. в Чехословаччині Закон з міжнародного приватного права та процесу (у редакції Закону 1969 р.) діє сьогодні в Чехії та Словаччині. Чинним є Закон з між­народного приватного права Польщі 1965 р. Наприкінці 70-х - на початку 80-х років схвалення законів із зазначених питань активі­зувалося. Так, Закон з міжнародного приватного права прийнято в Австрії 1978 р., в Угорщині - 1979 р.; у Туреччині (з міжнародного приватного права та процесу) - 1982 р.; у ФРН - 1986 р. Одним із




найдетальніших щодо регламентації правовідносин є Закон з між­народного приватного права Швейцарії 1987 р., який налічує близь­ко 200 статей. З 1992 р. однойменний закон діє у Румунії. Відпо­відно до Закону від 26 червня 1991 р. з деякими змінами у Хорва­тії, а також у Словенії, Сербії та Чорногорії діє Закон колишньої СФРЮ «Про вирішення колізій між законом і нормами іноземного права у певних правовідносинах» 1982 р.

До порівняно нових кодифікацій у сфері міжнародного приват­ного права належить Закон про міжнародне приватне право Вене­суели 1998 р. (набув чинності з 6 лютого 1999 р.). Вказаний акт формувався тривалий час, свідченням чого є перший його проект від 1963 р., який хоч і переглядався декілька разів, проте мав знач­ний вплив на кодифікацію міжнародного приватного права в ін­ших латиноамериканських державах (Перу, Мексиці). Лаконічний, компактний, такий, що врахував найновіші тенденції у міжнарод­ному приватному праві та процесі, він (як і Кодекс Тунісу 1998 р.) є чи не найуспішнішим актом кінця XX ст.

У державах «сім'ї загального права» чинними є Закон з міжна­родного приватного права штату Луїзіана 1991 р., Закон про між­народне приватне право (різні положення), прийнятий у Велико­британії 1995 р. Проте, незважаючи на його назву, він присвяче­ний тільки окремим питанням. Цей Закон реалізував пропозиції англійської та шотландської комісій з права, які тривалий час роз­глядали питання про реформу міжнародного приватного права. Закон набував чинності поступово. Остаточно почав діяти з 1 лис­топада 1996 р.

Закони з міжнародного приватного права є комплексними актами, оскільки вони містять систему матеріально-правових та колізійних норм, які регулюють загальні питання: кваліфікації, зворотного відсилання, встановлення змісту іноземного права, вза­ємності, реторсії та ін. Але переважно норми цих законів регла­ментують правовий статус фізичних та юридичних осіб; право влас­ності, зокрема інтелектуальної; зобов'язальні, шлюбно-сімейні та трудові відносини; питання спадкування тощо. До вказаних зако­нів можуть включатися також питання юрисдикції, цивільного процесу, визнання й виконання рішень судів та інших органів іно­земної держави.

В Україні закон про міжнародне приватне право розроблявся тривалий час. Вчені України пропонували прийняти такий закон Ще в час існування СРСР (наприклад, В. І. Кисіль). До моменту




його прийняття вченими було розроблено декілька законопроектів. Зрештою Закон України «Про міжнародне приватне право» було прийнято 23 червня 2005 р.1 Зазначений Закон встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок. Закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з «іноземним елементом»: 1) визначення застосовуваного права; 2) процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб; 3) підсудність судам України справ з іноземним елементом; 4) виконання судових доручень; 5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.

Другу групу законодавства становить значна кількість юридич­них актів, в яких тільки спеціальні розділи чи окремі норми регла­ментують правовідносини з «іноземним елементом». В Україні це здебільшого колізійні норми, які містяться в останніх розділах ко­дифікованих актів. Такими є, наприклад, норми розділу VI Сімей­ного кодексу України від 10 січня 2002 р. за назвою: «Особливості усиновлення за участю іноземців та осіб без громадянства»2. Це також норми Закону України «Про зовнішньоекономічну діяль­ність» від 16 квітня 1991 р.3; «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р.4; «Про режим іноземно­го інвестування» від 19 березня 1996 р.5; «Про операції з давальни­цькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» в редакції від 4 жовтня 2001 р.6; Консульського статуту України, затвердже­ного Указом Президента України від 2 квітня 1994 р.; Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвер­дженого наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України 6 вересня 2001 р. (зареєстроване в Міністерстві юстиції України 21 вересня 2001 р. за № 833/6024) та ін.

Норми міжнародного приватного права містять окремі розділи (частини, книги) цивільних чи сімейних кодексів іноземних дер­

' Відомості Верховної Ради України - 2005 - № 32 - Ст. 422.
2 Відомості Верховної Ради України - 2002 - jY° 21—22 — Ст. 135.

3 Відомості Верховної Ради Української PCP - 1991- № 29 - Ст. 377.

4 Відомості Верховної Ради України - 1994- № 23 - Ст. 161.

5 Відомості Верховної Ради України,- 1996-№ 19 - Ст. 80.

6 Відомості Верховної Ради України,- 2002,- № 6,- Ст. 40.

жав. Наприклад, у провінції Квебек (Канада) з 1 січня 1995 р. на­була чинності книга X нового Цивільного кодексу. Це кодифікація норм міжнародного приватного права та міжнародного цивільного процесу.

Крім законів про міжнародне приватне право та спеціальних розділів (частин, книг) кодексів, в іноземних правових системах є й інші нормативні акти, спеціально прийняті для регулювання ци- вілістичних відносин з «іноземним елементом». Вони доповнюють закони з міжнародного приватного права або ж певною мірою за­міняють їх, як це робить Декрет про економічне, промислове, нау­кове й технічне співробітництво з іноземними юридичними та фізичними особами, прийнятий у Болгарії 1974 р.

Чимало держав, особливо тих, що розвиваються, приймають інвестиційні кодекси чи спеціальні інвестиційні закони, в яких ви­значаються: правове положення змішаних підприємств; правила націоналізації приватної іноземної власності; переведення плате­жів; положення про арбітраж тощо. Таким є, наприклад, Інвести­ційний кодекс Алжиру 1994 р. У багатьох латиноамериканських державах діють спеціальні закони про придбання іноземних тех­нологій.

Схожим чином регламентуються цивілістичні правовідносини з «іноземним елементом» у багатьох державах «сім'ї континенталь­ного права». Наприклад, колізійні норми щодо регулювання цих відносин є в розділі 11 Сімейного кодексу Болгарії 1985 р., в окремому розділі Цивільного процесуального кодексу (в редакції 1983 р.) цієї ж держави. Окремі норми, спрямовані на регулювання певного кола правовідносин з «іноземним елементом», містять, наприклад, Закон Болгарії про зобов'язання і договори 1950 р.; За­кон про морське право Польщі 1961 р.

У державах «сім'ї загального права» нормативних актів щодо регулювання відносин у міжнародному приватному праві є досить мало. До них належать, зокрема, закони про імунітет держави (на­приклад, прийнятий у Великобританії 1978 р.), деякі інші.

Сьогодні у зазначених державах нормативні акти, окремі пра­вила яких спрямовані на регулювання відносин з «іноземним еле­ментом», ухвалюються дедалі частіше. Так, у Великобританії зна­чення для міжнародного приватного права мають норми законів про арбітраж 1975 р., про заповіти 1963 р., про усиновлення 1968 р., про визнання судових рішень про розлучення та окреме проживан­ня подружжя 1971 р., про докази в судочинстві в інших державах




1975 р., низка законів, що регулюють питання морських, залізнич­них, автомобільних перевезень і т. ін.

У США і Великобританії певне значення мають приватні ко­дифікації, складені на основі узагальнення судових прецедентів. Найвідоміша кодифікація у Англії міститься в курсі Дайсі, а в США - у складеному в 1934 р. Американським інститутом права «Зводі законів про конфлікт законів» на основі тритомного курсу Біля та у другому «Зводі законів про конфлікт законів», що ви­йшов у світ 1971 р.

§ 3. Міжнародні договори

Практика регламентації правовідносин у договірній формі важ­лива для держав, оскільки норми міжнародних угод у більшості правових систем є основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери міжнародного приватного права. Міжнародні договори (угоди) досягають такого становища тому, що містять уніфіковані норми, які спеціально створюються для врегулювання міжнародних невладних відносин.

Зазначені угоди можна класифікувати за різними критеріями, зокрема:




клад, Співдружність Незалежних Держав, Міжнародна організація праці (далі - відповідно СНД, МОП), Всесвітня організація охоро­ни здоров'я. Наприклад, велику групу міжнародних договорів за участю суверенної України становлять договори, укладені у межах СНД. Так, у період з 8 грудня 1991 р. до 1 вересня 2004 р. у межах СНД було прийнято 1417 документів, чимало з яких містять колі­зійні норми, або норми для регулювання приватно-правових від­носин з «іноземним елементом», або ж с такими, що створюють підґрунтя для норм міжнародного приватного права. З 35 докумен­тів, які передбачали ратифікацію - 29 ратифіковані й набули чин­ності (з них - 17 для усіх держав СНД). З 194 документів, для яких передбачено виконання внутрішньодержавних процедур, чинності набули 183 документи);

- і, зважаючи на останнє пояснення, за ступенем потреби їх опосерсдкованості в законодавстві держав (потребують транс­формації в національне законодавство або ж «самовиконувані», тобто такі, що потребують тільки національної норми-відси- лання).

Відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне пра­во» від 23 червня 2005 р. якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосо­вуються правила цього міжнародного договору (ст. 3).

У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до правовідносин унаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми внутрідержавного права. Форми здійс­нення трансформації передбачаються національним законодав­ством держав. До них належать, зокрема, ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору, видання іншого національного нормативного акта.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом: 1) під­писання; 2) ратифікації; 3) затвердження прийняття договору; 4) приєднання до договору; 5) іншим, відповідно до домовленості сторін, які укладають договір.

Акт ратифікації застосовується достатньо часто. Іноді він по­єднується з укладенням договорів у формі обміну нотами. Прикла­дом такого договору є Угода (у формі обміну нотами) між Урядом України та Урядом Японії про надання кредиту для фінансування проекту розвитку Державного міжнародного аеропорту «Борис­




піль» від 29 березня 2005 р. (ратифікована Законом України 16 черв­ня 2005 р.)1.

Чимало міжнародних договорів, що містять норми міжнарод­ного приватного права, потребують тільки їх підписання. Йдеться, зокрема, про велику ірупу міжнародних двосторонніх договорів, які укладаються для правового регулювання міжнародних переве­зень різними видами транспорту (морським, залізничним, повітря­ним, автомобільним).

У законодавстві України визначено принципи та правила дії міжнародних угод за її участю, чисельність яких щороку зростає. Значна їх частина стосується питань, що становлять предмет між­народного приватного права. У цьому зв'язку актуальним є поло­ження Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.2, яким вказано на застосування у нашій державі норм між­народного права, що визнані нею (розділ IV). Це означає й засто­сування норм міжнародних угод.

Відповідно до Закону України «Про правонаступництво Укра­їни» від 12 вересня 1991 p.J на території нашої держави діють акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, оскільки вони не суперечать законам України, прийнятим після проголошення незалежності України (ст. 3). Наша держава підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України (ст. 6). Вона стала також правонаступницею прав та обов'язків за міжнародними договорами Союзу PCP, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст. 7). Отже, з питань міжнародного приватного права чинними є певні міжнародні угоди, укладені свого часу СРСР та визнані у відповід­ній формі Україною. Вони будуть чинними, зокрема, до прийняття нових міжнародних угод із тих же питань.

Підтвердженням цього є, наприклад, домовленість, виражена в Протоколі між Урядом України та Урядом Королівства Бельгії про правові основи співробітництва від 10 березня 1992 р. Ним перед­бачено, що угоди, укладені між СРСР і Королівством Бельгія, а також Бельгійсько-люксембурзьким економічним союзом, якщо вони не суперечать законодавству та інтересам України й Королів­ства Бельгії, будуть діяти до укладення двосторонніх угод, які
1 Відомості Верховної Ради України,- 2005 - № 43- Ст. 223.


~ Відомості Верховної Ради України,- 1990,- № 31- Ст. 429.
3 Відомості Верховної Ради України.- 1991- № 46 - Ст. 617.

регламентуватимуть їхнє співробітництво у галузях, що станов­лять взаємний інтерес.

Меморандумом щодо подальшого застосування двосторонніх угод у відносинах між Україною і Республікою Австрія від 8 лис­топада 1993 р. вказані держави підтвердили свій намір врегулюва­ти через обмін нотами двосторонні договірні відносини у нових умовах, що склалися після проголошення України незалежною державою відповідно до положень їхніх конституцій. До здійснен­ня обміну такими нотами Сторони зобов'язались надалі застосову­вати ті двосторонні угоди, які свого часу були чинними між Рес­публікою Австрія та СРСР. Сторони також вирішили інтенсивно продовжувати взаємні консультації з метою з'ясування, які угоди й надалі будуть чинними, а які мають бути замінені новими.

Аналогічно вирішуються питання щодо угод, укладених Укра­їною чи СРСР з деякими іншими державами. Зокрема, під час про­ведених 1994 р. консультацій між делегаціями України та США з питань правонаступництва щодо двосторонніх міжнародних дого­ворів, укладених між СРСР та США, було вирішено, що Угоди про взаємне надання у безплатне користування земельних ділянок під посольства у Москві та Вашингтоні від 16 травня 1969 р. та Угоди у формі обміну нотами з цього питання від ЗО березня 1977 р. є предметом правонаступництва України, оскільки існує справедли­вий інтерес України щодо майна СРСР за кордоном. Проте щодо Угоди про умови будівництва комплексів будівель посольств від 4 грудня 1972 р. було домовлено, що вона не матиме свого засто­сування в українсько-американських відносинах, оскільки її умови виконано. Стосовно Угоди про рибальство біля узбережжя США від 26 листопада 1976 р. та внаслідок обміну нотами метою на консультаціях було констатовано, що вони вичерпали термін дії на момент правонаступництва.

Питання про дію міжнародних договорів у разі правонаступни­цтва нині вирішується у Сербії. Адже парламент Сербії оголосив про припинення існування державного співробітництва Сербії і Чорногорії і назвав республіку правонаступницею колишнього об'єднання. Відповідно до хартії державного співробітництва Сер­бії і Чорногорії, Сербія залишилася членом ООН та інших міжна­родних організацій, а Чорногорія може вступити до них1.

Сербія. Правонаступниця колишнього об'єднання//Урядовий кур'єр- 2006.- 7 червня.


Складнішими є питання про правонаступництво трьох та біль­ше держав. Так, з питань гіравонаступництва України стосовно двосторонніх міжнародних договорів, укладених між колишніми СРСР та Чехословацькою Республікою, ще тривалий час проводи­тимуться міжпарламентські консультації, адже державами- правонаступницями останньої стали Чехія та Словаччина. Вони, як і Україна, згідно зі ст. 34 Віденської конвенції 1978 р., вважаються зобов'язаними за угодами держави-попередниці з огляду на норми міжнародного права.

Правонаступництво може виявлятися і щодо багатосторонніх договорів. Так, 1985 р. СРСР уклав міжурядову Угоду з Болгарією, Німеччиною, Румунією і Чехословаччиною про будівництво Кри­ворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд. Після розпаду СРСР і розподілу його власності 1994 р. було підписано міжурядові Угоди між Україною, Румунією і Словаччиною (пра- вонаступницею Чехо-Словаччини) щодо продовження будівництва вказаного комбінату (ФРН на цей момент вийшла зі складу учас­ників, а Республіка Болгарія заявила про значне скорочення й без того невеликої частки своєї участі)1.

З багатьма державами Україна, ставши суверенною, уклала но­ві міжнародні угоди. Порядок їх дії на території України визнача­ється, зокрема, Законом «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2006 р. До цих угод належать:

1. Договори про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах. Норми цих договорів вказують обсяг правової допомоги, яка надається громадянам договірних держав та їх юридичним особам. Ця правова допомога полягає в зносинах центральних органів держав, таких як Міністерства юс­тиції, Генеральної Прокуратури, з метою використання певних процесуальних дій на території держави, наприклад допит свідка, виконання рішення іноземного суду. Норми договорів відсилають до законодавства держави, яке слід застосовувати для вирішення питань про право- та дієздатність фізичної особи, правоздатність юридичної особи, обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною, визнання безвісно відсутнім, оголошення померлим і встановлення факту смерті, укладення, розірвання та визнання шлюбу недійсним, особисті й майнові стосунки подружжя, правові
1 Ільченко Л. Чи зваблять інвесторів українські окатиші? // Урядовий кур'єр - 1996 - 9 липня.

стосунки між батьками і дітьми, усиновлення, опіку й піклування, нерухоме та рухоме майно, зобов'язання з деліктів, спадкування, трудові правовідносини, визнання й виконання рішення суду.

Договори про надання правової допомоги у цивільних справах за участю України як суверенної держави були підписані, напри­клад, з: Китайською Народною Республікою 31 жовтня 1992 р. (ратифікований Верховною Радою України 5 лютого 1993 р., чин­ний з 22 березня 1993 р.); Республікою Польща 27 травня 1993 р. (ратифікований 24 травня 1993 р., чинний з 14 серпня 1994 р.); Ли­товською Республікою 7 липня 1993 р. (ратифікований 17 ірудня 1993 р., чинний з 20 листопада 1994 р.); Республікою Молдова 13 грудня 1993 р. (ратифікований 10 листопада 1994 р., чинний з 27 квітня 1995 р.); Республікою Грузія 9 січня 1995 р. (ратифікова­ний 22 листопада 1995 р.); Латвійською Республікою 23 травня 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.); Естонською Респуб­лікою 15 лютого 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.); Монголією 27 червня 1995 р. (ратифікований 1 листопада 1997 р.); Республікою Узбекистан 19 лютого 1998 р. (ратифікований 5 лис­топада 1998 р.); Соціалістичною Республікою В'єтнам 6 квітня

  1. р. (ратифікований 2 листопада 2000 р.); Республікою Маке­донія 10 квітня 2000 р. (ратифікований 2 листопада 2000 р.); Туре­цькою Республікою 23 листопада 2000 р. (ратифікований 5 липня

  2. р.); Чеською Республікою 28 травня 2001 р. (ратифікований 10 січня 2002 р.); Грецькою Республікою 2 липня 2002 р. (ратифі­кований 22 листопада 2002 р.); Угорською Республікою 2 серпня 2001 р. (ратифікований 10 січня 2002 р.); Румунією 2 липня 2002 р. (ратифікований 7 вересня 2005 р.); Республікою Куба 27 березня 2003 р. (ратифікований 10 грудня 2003 р.); Корейською Народно- Демократичною Республікою 13 жовтня 2003 р. (ратифікований 4 червня 2004 р.); Ісламською Республікою Іран 11 травня 2004 р. (ратифікований 7 вересня 2005 р.); Республікою Болгарія 21 трав­ня 2004 р. (ратифікований 22 вересня 2005 р.); Республікою Кіпр 6 вересня 2004 р. (ратифікований 22 вересня 2005 р.).

На стадії опрацювання знаходяться проекти договорів про пра­вову допомогу з Іспанією, Португалією. Парафований і готовий до підписання договір із США.

Крім зазначених, Україною 22 січня 1993 р. підписано та 10 листопада 1994 р. Україною ратифіковано (із застереження­ми) Конвенцію про правову допомогу і правовідносини у ци­вільних, сімейних та кримінальних справах з участю держав




СНД1 (далі - Мінська конвенція про правову допомогу 1993 р.). Вона є чинною також для Азербайджану, Бєларусі, Вірменії, Гру­зії, Казахстану, Киргизії, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркме­нистану, Узбекистану. 29 березня 1997 р. Протоколом до Конвен­ції було внесено зміни та доповнення. Ці та інші міжнародні угоди про правову допомогу регулюють питання щодо її обсягу, компе­тенції органів юстиції держав. Вони містять як матеріально-пра­вові, так і колізійні норми.

У межах СНД була здійснена й інша спроба запровадити у дію низку колізійних і матеріально-правових норм з питань надання правової допомоги. Йдеться про норми Конвенції про правову до­помогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ, підписаної у м. Кишиневі 7 жовтня 2002 р. Проте вона на­була чинності з 27 квітня 2004 р. тільки для Республіки Беларусь, Азербайджанської Республіки і Республіки Казахстан.

  1. Консульські угоди (статути) регламентують, зокрема, пов­новаження консула щодо правового статусу громадян України, майна, що знаходиться на території консульського округу. Так, Україною укладено консульські конвенції з Угорщиною 30 травня

    1. р., Румунією 3 вересня 1992 р., Росією 15 січня 1993 р., В'єтнамом 8 липня 1994 р., Корейською Народно-Демократичною Республікою 8 липня 1994 р., Болгарією 24 липня 1996 р., Молдо­вою 5 січня 1997 р., Грузією 14 лютого 1997 р., Азербайджаном 24 березня 1997 р., Туркменистаном 29 січня 1998 р., Узбекиста­ном 19 лютого 1998 р. та іншими державами.

  2. Угоди, які спрямовані на регламентацію окремих видів циві- лістичних правовідносин з «іноземним елементом», розглядати­муться далі. Доречно зазначити, що найбільша кількість угод за участю України укладається з питань зовнішньоекономічної діяль­ності; взаємного захисту інвестицій; транспортних перевезень; авторського права. Нині для України характерним є укладення ре­гіональних угод в рамках СНД. Такими є, наприклад:
1 Відомості Верховної Ради України,- 1994- № 46 - Ст. 417.

2 Відомості Верховної Ради України.- 1993 - № 9 - Ст. 66.

медичного призначення і медичної техніки, що виробляються на території держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав, підписана 24 грудня 1993 р. (ратифікована 26 квітня 1996 р.)1;

З плином часу кількість міжнародних угод, порівняно з іншими джерелами права, зростає. Ця тенденція характерна для сфер еко­номічного, науково-технічного співробітництва, регулювання різ­них видів перевезень, авторського, винахідницького, патентного права, трудових правовідносин, правової допомоги з питань засто­сування матеріального та процесуального права.

Розвиток договірного права привів до того, що на початку XX століття юристи пропонували розробити єдиний універсаль­ний акт, застосовуваний до регулювання правовідносин у всіх державах. Цю місію мав виконати, зокрема, Кодекс міжнародного приватного права від 25 листопада 1928 р. Розроблений латино­американським юристом Бустаманте, він став відомий під назвою Кодекс Бустаманте. Його підписали 19 латиноамериканських дер­жав, але чинним він став тільки у деяких з них. Норми зазначеного договору декларують національний режим у здійсненні прав іно­земцями, які є громадянами держав-учасниць Кодексу. Договір регулює й інші загальні питання міжнародного приватного права, наприклад застосування норм про публічний порядок. Врегульо­вано питання, пов'язані з місцезнаходженням фізичних та юридич­них осіб, виникненням та припиненням їх право- та дієздатності. Кодекс містить норми про шлюбно-сімєйні відносини, власність, зобов'язання, позовну давність, міжнародний цивільний процес. Оскільки ці норми не знайшли широкого застосування, зазначені питання сьогодні регулюються іншими міжнародними договорами.

^ Голос України - 1996 - 8 травня.

" Державний вісник України. Збірник актів Верховної Ради та Прези­дента України,- Ужгород: Орбіта, 1995,- № 5-6,- С. 391.

2"

31


Після прийняття цього Кодексу було констатовано, що досягти всесвітньої уніфікації неможливо. Проте міжнародне співтовари­ство й до сьогодні шукає шляхи гармонізації та уніфікації норм приватного права. Зокрема, ефективною є праця у вузьких його сферах. Так, у 1976 р. датський вчений, професор О. Ландо запро­понував підготувати Європейський Звід Контрактного Права (European Restatement of Contract Law). Ця ідея стала реалізовува­тися шляхом створення документа за назвою «Принципи Європей­ського Контрактного Права».

У 1989 р. Європейський Парламент приймає резолюцію про початок підготовчих робіт, спрямованих на створення Європей­ського Кодексу Приватного Права. Було запропоновано обмежити предмет регулювання майбутнього Кодексу тільки контрактами, квазі-контрактами, деліктами та речовим правом. Передбачалося, що у Кодексі не буде різниці між цивільним, комерційним та спо­живчим правом. Передбачалося також, що Кодекс, принаймні на першому етапі його формування, не регулюватиме правовий ста­тус фізичних осіб, не матиме норм сімейного та спадкового права. Європейський Кодекс Приватного Права поділятиметься на дві частини: Загальні принципи (сфера, загальні принципи, джерела, тлумачення) та Загальні положення (строки й позовна давність, правочини, представництво, речі та права, грошові вимоги, фіду- ціарні відносини, виконання, невиконання, залік, відповідальність тощо). Згадані «Принципи Європейського Контрактного Права» є першим кроком у напрямі створення зазначеного Кодексу. Робота над створенням зазначеного Кодексу призвела до того, що нині йдеться про Кодекс Контрактного права.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


§ 1. Види джерел (загальна характеристика)
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации