Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право - файл n1.doc

приобрести
Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право
скачать (5148.7 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc5149kb.14.09.2012 11:44скачать

n1.doc

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   30
§ 1. Шлюб: поняття, умови

і

Для національних джерел права багатьох держав характер­ним є уникнення законодавчого визначення шлюбу. Відповідно до загальної правової концепції шлюб може вважатися добро­вільним союзом чоловіка й жінки, в результаті чого між особами, які одружуються, встановлюється особливе шлюбне правовідно- шення; укладений на договірних засадах або ж є різновидом парт­нерства.

Договірна концепція шлюбу грунтується на вимогах, що став­ляться законом до порядку укладення будь-яких договорів (Англія, США, Японія, Франція). Шлюб-партнерство - концепція, харак­терна для держав «сім'ї континентального» і частково «загального права». Змістом її є чіткий розподіл функцій між подружжям. Ро­зуміння шлюбу як союзу двох незіалежних і рівноправних парт­нерів (Східна Європа, в т. ч. й Україна). Так, відповідно до норм Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р. припускається за­кріплення в законодавстві відносної свободи кожного з подружжя у вирішенні питань про продовження чи припинення спільного життя. Дещо іншим Єфозуміння шлюбу як союзу чоловіка й жінки в мусульманських державах. Тут союз трактується нормами шаріату як освячений Богом. Підставою його реєстрації є попередня домов­леність (договір) між родичами майбутніх наречених.

Умови реєстрації шлюбу поділяються на матеріальні та фор­мальні. Матеріальними вважаються позитивні чи негативні ви­моги, з наявністю чи відсутністю яких пов'язується питання про дійсність шлюбу (наприклад, досягнення шлюбного віку; наяв­ність дієздатності; відсутність між особами, які беруть шлюб, пев­ного ступеня родинності). Формальні умови шлюбу - це вимоги до процедури його оформлення (наприклад, попередня публіка­ція про шлюб; церемонія шлюбу, яка відбувається в цивільній чи релігійній формі).




Матеріальні умови укладення шлюбу можуть бути такими.

  1. Досягнення шлюбного віку особами, які бажають одружити­ся, передбачене правовими джерелами всіх держав. У більшості з них вік шлюбного повноліття нижчий від віку загального повно­ліття; шлюбний вік для жінок здебільшого нижчий, ніж для чоло­віків. У різних державах цей вік неоднаковий. Приміром, у Фран­ції шлюбний вік для чоловіків становить 18 років, а для жінок -

    1. років. В Україні - відповідно 18 та 17 років. В Англії для обох із подружжя - 16 років. В Австралії - 18 років для чоловіків та

    2. для жінок. У різних провінціях Канади шлюбний вік колива­ється від 16 до 19 років. Згідно з індуським Законом про шлюб 1955 р. шлюбний вік для чоловіків становить 21 рік і 18 - для жінок. Найнижчим шлюбний вік є в державах Латинської Америки. На­приклад, у Перу для чоловіків і жінок він становить відповідно 16 та 14 років, у Колумбії та Еквадорі - 14 і 12 років.

У більшості держав установлений законодавством шлюбний вік за певних причин може бути знижено за рішенням компетент­ного органу (суду, прокуратури, міністра юстиції, уряду кантону, місцевими органами влади тощо). Так, згідно зі ст. 145 Цивільного кодексу Франції (в редакції від 23 грудня 1970 р.) прокуророві рес­публіки за місцем реєстрації шлюбу надано право за наявності вагомих підстав знижувати шлюбний вік. Можливість зниження шлюбного віку передбачена ст. 23 Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р. Тобто допускається можливість винесення судо­вого рішення, за яким особа реалізує право на шлюб за її заявою, з досягненням нею 14 років та якщо це відповідатиме її інтересам.

  1. Згода законних представників неповнолітніх осіб, які бажають одружитися, необхідна тільки в окремих правових системах, напри­клад у Франції, ФРН. Проте в Німеччині недотримання цієї умови за взяття шлюбу не тягне його автоматичної недійсності. Законо­давством цієї держави передбачено й можливість оскарження не­повнолітніми до суду відмови батьків дати свою згоду на шлюб.

  2. Умову неперебування в іншому шлюбі передбачають ті пра­вові системи сучасності, шлюбно-сімейні відносини та право яких базуються на принципі моногамії. Так, ст. 147 Цивільного кодексу Франції закріплює правило про неможливість узяття іншого шлю­бу без розірвання попереднього. Але в державах, де офіційно ви­знаються полігамні шлюби, перебування в одному шлюбі не є пе­репоною для взяття нового. Насамперед мова йде про держави, в яких шлюбно-сімейні відносини регулюються нормами шаріату.

іг

243


Так, Сімейний кодекс Алжиру 1984 р. дозволяє чоловікові мати одночасно чотирьох дружин. Одношлюбність передбачена Сімей­ним кодексом України (ст. 25).

4. Відсутність відносин родинності та свояцтва між особа­ми, які одружуються, є важливою умовою взяття шлюбу в бага­тьох державах. У більшості з них забороняються шлюби між ро­дичами по прямій лінії, повнорідними та неповнорідними братами й сестрами, усиновителями та усиновленими. Проте й щодо цієї умови в законодавстві держав є певні особливості. Скажімо, у Франції допускаються шлюби між дядьками та племінницями, тіт­ками та племінниками. В Англії ж такі шлюби заборонені.

Дещо своєрідно вказане питання регулюється законодавством Швеції. Водночас із забороною шлюбів між певними родичами по прямій лінії, а також між повнорідними братами й сестрами у цій державі в останньому випадку допускається реєстрація шлюбу за наявності вагомих причин і за умови, що особи, які одружуються, виховувались у різних сім'ях.

Щодо свояцтва як перешкоди для взяття шлюбу законодавство різних держав має також особливості. Так, згідно зі статтями 161- 164 Цивільного кодексу Франції не дозволяються шлюби між сво­яками по прямій лінії. За нормами цього кодексу батько розлуче­ного сина не може взяти шлюб із колишньою дружиною свого си­на, поки син живий. За цими ж нормами забороняються шлюби між усиновителями та усиновленими. У разі, коли допускається шлюб між усиновителем та удочереною, як це є у ФРН, відносини з удочеріння припиняються.

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. містить низку норм стосовно осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою. Статтею 26 Кодексу встановлено неможливість шлюбу між роди­чами прямої лінії споріднення. У шлюбі між собою не можуть пе­ребувати рідні (повнорідні, неповнорідні1) брат і сестра. Новим є положення, відповідно до якого не можуть перебувати у шлюбі між собою двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племін­ник, племінниця (ч. З ст. 26). Залишилася у законодавстві України норма про неможливість перебування у шлюбі між собою усино­вителя та усиновленої ним дитини (ч. 5 ст. 26). Проте шлюб між цими особами може бути зареєстровано у разі скасування усинов-
1 Повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків. Неповно- рідними - які мають спільну матір або спільного батька.

лення. Новою у Кодексі є норма, відповідно до якої за рішенням суду може бути надано право на шлюб між рідною дитиною уси­новителя та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним (ч. 4 ст. 26).

  1. Взаємна згода (воля) осіб, які беруть шлюб, є умовою, що притаманна тим правовим системам, де шлюб уважається добро­вільним союзом чоловіка та жінки (законодавство держав «сім'ї континентального права», в т. ч. ст. 24 Сімейного кодексу від 10 січня 2002 р.; законодавство США. Але в мусульманських дер­жавах згоду на шлюб дочки може давати батько проти її волі (Пакистан, Іран, Лівія та ін.).

  2. У правових джерелах окремих держав спеціально передбаче­но норму про допустимість шлюбу між особами протилежної статі. Так, англійське право передбачає застереження, відповідно до якого шлюб реєструється тільки між особами протилежної ста­ті. У деяких штатах США низкою прецедентів встановлюється не­допустимість шлюбів між особами однієї статі. Проблем шлюбу між особами різної чи однієї статі торкнулися останнім часом і держави «сім'ї континентального права», зокрема практика Фран­ції, Італії. У праві цих держав визначається, що в разі, коли особа бажає взяти шлюб, але страждає на певну фізичну аномалію, мож­ливість реєстрації такого шлюбу вирішується компетентними ор­ганами, наприклад прокуратури в Італії.

  3. Задовільний стан здоров'я осіб, які прагнуть узяти шлюб,- це умова, що в різних формулюваннях може міститись у праві більшості держав.

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. також містить норму про неможливість реєстрації шлюбу з особою, яка визнана недієздатною (ч. 2 ст. 24) та норми про взаємну обізнаність щодо стану здоров'я осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (ст. 30 СК України від 10 січня 2002 р.).

У багатьох державах не дозволяється реєстрація шлюбів у разі захворювання венеричними та деякими іншими хворобами. Іноді вимагається подання особами, які бажають укласти шлюб, медич­ного свідоцтва про стан їхнього здоров'я (ст. 163 Цивільного ко­дексу Франції).

  1. Заборона взяття нового шлюбу протягом певного строку є не дуже поширеною умовою чинності шлюбу, закріпленою в зако­нодавстві чи інших джерелах права. Її зміст полягає в тому, що жінці забороняється брати новий шлюб після розлучення, визнання




шлюбу недійсним чи після смерті чоловіка протягом установлено­го законом терміну, наприклад 300 днів (ст. 296 Цивільного ко­дексу Франції, ст. 103 Цивільного кодексу Швейцарії), 10 місяців (ст. 1313 Цивільного зводу Німеччини). Метою такої заборони є, зокрема, прагнення уникнути можливих спорів щодо встановлення батьківства.

9. Заборона укладати шлюб певним особам інколи передбача­ється національними джерелами права. Це обмеження може стосу­ватися служителів культу, зокрема священиків. Так, відповідно до норм іспанського права для реєстрації шлюбу, однією зі сторін якого є служитель культу, необхідно отримати спеціальний дозвіл церковної влади. У деяких державах Латинської Америки характе­рною є заборона взяття шлюбу особою, засудженою за замах на вбивство чи вбивство, з особою, яка була в шлюбі з потерпілим від цього злочину (п. 8 ст. 138 Цивільного кодексу Бразилії; п. 6 ст. 9 Цивільного кодексу Аргентини).

Стосовно формальних умов реєстрації шлюбу всі правові сис­теми можна поділити на три групи. До першої належать держави, шлюби в яких реєструють тільки в цивільній формі (Франція, Бельгія, Швейцарія, ФРН, Україна, Японія, більшість штатів США). До другої - в цивільній чи релігійній формі, за вибором по­дружжя (Іспанія, Італія, Англія, Канада та ін.). До третьої - тільки в релігійній формі (Ізраїль, Кіпр, Ліхтенштейн, деякі штати США, окремі провінції Канади, мусульманські держави - Іран, Ірак та інші, Греція до 1982 р.).

Отже, правові наслідки може породжувати в одних державах тільки цивільний шлюб (зареєстрований державними органами); в інших - однаковою мірою як цивільний, так і церковний; у тре­тіх - тільки церковний. У католицьких державах (Іспанія, Італія та ін.) взяття шлюбу в церковній формі передбачає обов'язко­ве наступне повідомлення державних органів про церковну цере­монію та наступну його реєстрацію. Якщо ж у державах є обов'язковим цивільний шлюб, то після його реєстрації допуска­ється, за бажанням тих, хто бере шлюб, ще й обряд церковного вінчання.

Правовим системам відомі «иілюби за загальним правом» (ви­знаються правом 13 штатів США). Для їх узяття не потрібно до­тримуватися ніяких формальностей. Вони вважаються дійсними, якщо сторони добровільно виявили згоду стати подружжям і між ними існують фактичні шлюбні відносини.




Законодавством України фактичніюбні відносини не вва­жаються шлюбом. Така позиція знайшідображення й у Сімей­ному кодексі України від 10 січня 200 в ст. 21 якого зазначено, що проживання однією сім'єю жінкиюловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них правбов'язків подружжя. Та­кож не є підставою для виникненнжінки та чоловіка прав і обов'язків подружжя релігійний обря,юбу, крім випадків, коли цей обряд відбувся до створення або овлення державних орга­нів реєстрації актів цивільного стану.

Процедура оформлення шлюбушчай складається з двох частин: підготовчої та основної. Піговча частина - це ого­лошення шлюбу, що надає можливізаінтересованим особам заявити свої заперечення. У правовистемах «сім'ї загального права», зокрема в Англії та США, огиення шлюбу може бути замінено отриманням дозволу (ліцендерковних чи державних органів, до компетенції яких входіреєстрація шлюбів. Для отримання строкової ліцензії, дійсна одного місяця до одно­го року, сторони зобов'язані під прою заявити про відсут­ність перешкод до взяття шлюбу.

В окремих державах реєстрації )бу передує договір про майбутній шлюб (заручини). Здебілю це своєрідний ритуал, що може супроводжуватися обрядошіну подарунками (Япо­нія). У разі порушення договору защ однією зі сторін його примусове виконання не допускаєтьсднак порушення заручин без поважних причин породжує обовк відшкодування збитків, заподіяних іншій стороні. Якщо при мав місце обмін пода­рунками і шлюбу після заручин не » зареєстровано, то дару­вання може вважатися безпідставним^аченням, і незалежно від того, хто відповідає за ухилення відгтя шлюбу, даритель має право вимагати повернення подаруньхожі норми містить Ци­вільний кодекс Іспанії (статті 42, 43).шодавство Індії допускає обмін весільними подарунками із скл ням їх повного списку та вказівкою вартості за підписом наречо та нареченої.

Інститут заручин нещодавно стгдомий правовій системі України. Стаття 31 Сімейного кодек7країни за назвою «Зару­чини» має такі норми. Зарученими віються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Заруч не створюють обов'язку вступу в шлюб. Особа, яка відмови від шлюбу, зобов'язана відшкодувати другій стороні затратонесені нею у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлю(а весілля. Такі затрати

П" 247




не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була ви­кликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої чи на­реченого, прихованням нею чи ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наяв­ність дитини, судимість тощо). У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв'язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом. У разі розірвання договору особа зобов'язується повернути річ, подаровану їй, а якщо вона не збереглася - відшкодувати вартість.

В Україні поки що відсутня статистика заручин осіб, з яких хоч би один - іноземець. Проте відомості про заручених осіб в Україні без звернення уваги на громадянство заручених є такими.

На підставі даних роботи органів реєстрації актів цивільного стану (далі - РАЦСів) у 2004 р. в Україні заручилися 1057 пар, у 2005 р.- 1289 пар, у 2006 р.-2402 пар, з них 1429 - на Одещині. Це єдина область в країні, де, починаючи від 2004 р., РЛЦСи щорічно повідомляють про заручення від тисячі до півтори тисячі пар. Тим часом, РАЦСи 12 регіонів повідомляють «нульову» статистику щодо кількості пар, які виявили бажання заручитися, починаючи від 2004 року. Серед них Крим, Севастополь, Волинська, Івано- Франківська, Київська, Луганська, Миколаївська, Тернопільська, Черкаська, Чернівецька і Чернігівська області. Поки що інститут заручин не набув популярності в цілому.

Невеликий, але стабільний ріст популярності цього обряду спостерігається на Житомирщині. Торік у Житомирській облас­ті виявили бажання заручитися 243 пари (11 пар - у 2004 р., 44 па­ри -у 2005 р.). По 20-30 офіційних заручин щороку відбувається у Дніпропетровській та Рівненській областях.

Сплеск популярності цього обряду зафіксований у Запорізь­кій області, де заручилося 114 пар, Харківській -192 та Полтав­ській області - 349 заручин. В інших областях (з перемінним успіхом) реєструється від нуля де 10 церемоній офіційних зару­чин щороку

Відповідно до процедури, запровадженої в Україні, обряд за­ручин передбачає офіційне оголошення працівником відділу ре­єстрації актів цивільного стану громадян, у присутності осіб, які бажають укласти шлюб, їхніх родичів, про подання заяви і про
1 Обряд заручин прижився на Одещині // Урядовий кур'єр- 2007.- 20 січня.

день реєстрації шлюбу. Від цього моменту особи, які виявили ба­жання укласти шлюб, вважаються зарученими. Може відбутись обдаровування подарунками. У тексті обряду осіб, які бажають укласти шлюб, попереджають про відповідальність згідно з законо­давством України. Протягом місяця ці особи мають право анулюва­ти рішення про заручини. Обряд заручин проводиться лише добро­вільно і за взаємною згодою осіб, які бажають укласти шлюб.

Присутність обох сторін, які беруть шлюб, є умовою, що пе­редбачена майже в усіх правових системах, у т. ч. і в Україні. Так, у ст. 34 Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р. зазначено, що присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їх­нього шлюбу є обов'язковою. Реєстрація шлюбу через представ­ника не допускається. Тільки в окремих державах як виняток до­пускається представництво (наприклад, в Іспанії, Панамі, Перу). Шлюб через посередника інакше називають «шлюбом у перчат- ках». Укладення таких шлюбів допускається, крім вказаних дер­жав, також у Бразилії, Італії, Польщі та деяких інших державах. Такі шлюби допускає й ст. 28 Закону про сім'ю Республіки Маке­донія. Відповідно до вказаної норми, у особливих випадках орган, що займається реєстрацією шлюбів, може своїм рішенням дозво­лити укладення шлюбу у присутності тільки одного з майбутніх подружжя та представника іншого подружжя. Уповноважуючий документ має містити відомості про представника, особу, яку представляють, а також особу, з якою має бути укладений шлюб.

Присутність установленого числа повнолітніх свідків (від 2 до 6) є однією з обов'язкових формальних умов шлюбу за законо­давством багатьох держав (ст. 1317 Цивільного зводу Німеччини, ст. 116 Цивільного кодексу Швейцарії).

Шлюб, зареєстрований з порушенням умов, передбачених пев­ною правовою системою, може бути абсолютно чи відносно недійс­ним (оспорюваним). Так, реєстрація шлюбу з особою, яка не дося­гла шлюбного віку, тягне його абсолютну недійсність у Франції й Англії та оспорюваність за правом більшості штатів США. В усіх державах абсолютно недійсним є шлюб між кровними родичами чи свояками, які знаходяться в забороненому для взяття шлюбу ступені родинності чи свояцтва, а також з особами, які перебува­ють в іншому дійсному шлюбі (останнє стосується тільки держав, Де діє принцип моногамії сімейних відносин). Порушення порядку реєстрації шлюбу може мати в різних державах неоднакові наслід­ки. Так, в Англії та деяких штатах США неналежне оголошення

іг

249


імен осіб, які одружуються, є підставою для визнання шлюбу не­дійсним. У Франції та ФРН неналежне оголошення не впливає на чинність шлюбу, проте за правом ФРН порушення передбаченої законом форми виразу згоди на шлюб подружжям робить його абсолютно недійсним.

Оскільки дотримання чи недотримання матеріальних та фор­мальних умов узяття шлюбу в різних державах може мати неодна­кові наслідки, важливим є те, праву якої держави найбільш доціль­но підпорядкувати ці відносини.

§ 2. Особисті відносини між подружжям за національним правом

Тільки належно оформлений шлюб породжує взаємні права та обов'язки між подружжям. Шлюбно-сімейні відносини поділя­ються на особисті та майнові. Особистим відносинам у законо­давстві держав відводиться менше уваги, ніж майновим, адже в багатьох правових системах діє принцип невтручання в суто осо­бисті справи подружжя.

Переважна частина особистих відносин між подружжям регу­люється звичаями, нормами моралі, шлюбним договором (конт­рактом). Законодавство обмежується тільки регулюванням питань вибору прізвища подружжя, їх обов'язку сумісного проживання, досягнення повноліття на час реєстрації шлюбу, права анулювати шлюбний договір (контракт), укладений між подружжям.

У законодавстві правових систем «сім'ї континентального права» здебільшого проголошується принцип рівності подруж­жя у шлюбі. Так, у Франції подружжя спільно здійснює моральне керівництво сім'єю та піклується про її матеріальне забезпечен­ня. Воно повинно дбати про виховання дітей та готувати їхнє майбутнє (ст. 213 Цивільного кодексу Франції в редакції від 4 червня 1970 р.).

Особистим правом є можливість вибору місця проживання по­дружжя за взаємною згодою (наприклад, ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу Франції в редакції від 11 липня 1975 р.). Дружина має право взяти прізвище чоловіка чи зберегти своє дошлюбне. Норми про це містить сучасне законодавство Австрії, Іспанії, Італії, Укра­їни, ФРН та інших держав. До особистих прав подружжя належить також право на материнство та батьківство (статті 49, 50 Сімейного




кодексу України), на повагу до своєї індивідуальності (ст. 51 Сі­мейного кодексу України).

Дещо по-іншому регламентуються особисті відносини подруж­жя в державах «сім'ї загального права». Тут принцип рівності чо­ловіка й жінки у сімейних відносинах не отримав законодавчого закріплення і не сформульований судовою практикою. У нормах, що стосуються прав дружини, вказується на рівність прав заміжніх і незаміжніх жінок, на усунення «неправоздатності» заміжніх, але не про надання їм таких самих прав, як і чоловікам.

У державах зазначеної «сім'ї» особисті відносини подружжя ще й досі характеризуються привілейованою роллю особистого імені чоловіка (Англія; США; Канада, за винятком її провінції Он­таріо). Виявом привілейованої ролі особистості чоловіка є «консор­ціум», тобто обов'язок спільного подружнього життя з можливим спільним веденням господарства тощо. Поняття «консорціуму» охоплює й право дружини мати прізвище чоловіка та її обов'язок слідувати за чоловіком, проживати в обраному ним місці. Пору­шення дружиною останнього може стати підставою для звернення до суду з позовом про розлучення. Загалом вичерпної регламента­ції «консорціуму» в джерелах права не існує. У практиці судів зга­даних держав до 1970 р. недотримання «консорціуму» могло потяг­нути заявления чоловіком позову з вимогою відновлення подруж­нього проживання. За останні 20 років значення цього інституту в шлюбно-сімейних відносинах істотно зменшилось.

§ 3. Майнові права та обов'язки подружжя за національним правом

Майнові права та обов'язки подружжя досить детально рег­ламентуються у правових системах сучасності. Це відносини з приводу режиму майна подружжя, порядку управління ним, на­дання матеріального утримання одне одному. Існують три основні види правового режиму майна подружжя: спільності, розділь­ності та змішаний режим.

Режим спільності майна подружжя означає право спільної су­місної власності на майно, нажите за час шлюбу. Однак майно, яке належало їм до шлюбу, а також отримане під час шлюбу в дар чи спадок, залишається в роздільній власності. Режим роздільно­сті передбачає належність кожному з подружжя не тільки його

п- 251




дошлюбного майна, а й майна, набутого під час шлюбу за власні кошти. Змішаний режим означає, що в період перебування у шлюбі подружжя розпоряджається майном окремо, а в разі розлучення це майно стає загальним і ділиться порівну. У законодавстві держав можуть міститися й інші норми, зміст яких не відповідає традицій­ному тлумаченню режимів майна. Так, щодо режиму спільності в одних штатах США доходи від роздільної власності включаються у спільне майно (штати Техас, Луїзіана, Айдахо), а в інших - ні.

Юридичною підставою застосування певного режиму майна може бути закон держави або шлюбний договір (контракт) (легаль­ний та договірний режим майна). Легальний режим спільності майна подружжя передбачається, наприклад, законодавством Іспа­нії, Франції, деяких штатів США. Легальний режим роздільного майна існує в більшості держав «сім'ї загального права», в т. ч. у Великобританії; легальний змішаний режим майна - у Данії, Ні­меччині, Норвегії, Фінляндії, Швеції та інших державах.

За шлюбним договором (контрактом) подружжю надається мож­ливість урегулювати майнові відносини на свій погляд. У ньому може визначатися статус дошлюбного, шлюбного майна подруж­жя та його поділ у разі розлучення. В державах «сім'ї загального права» значення шлюбного договору має інститут довірчої влас­ності (траст).

Законодавство багатьох держав передбачає порядок укладення шлюбного договору. Зазвичай для цього обов'язковою є присут­ність обох сторін і нотаріальне посвідчення їхніх підписів (ст. 1410 Цивільного зводу Німеччини). Інколи допускається присутність представників сторін (ст. 1294 Цивільного кодексу Франції). Угода про майнові відносини між подружжям найчастіше укладається тільки до шлюбу і може породжувати правові наслідки лише з ча­су його реєстрації (ст. 1395 Цивільного кодексу Франції). У дер­жавах, де відсутній легальний режим майна, подружжя обов'яз­ково укладає шлюбний контракт.

Норми про шлюбний договір передбачає і Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. Ним допускається укладення шлюб­ного договору навіть до реєстрації шлюбу (ст. 92). Шлюбним до­говором в Україні регулюються тільки майнові відносини, у тому числі майнові права та обов'язки між подружжям та подружжя як батьків. За шлюбним договором не можна передавати у власність одному з подружжя нерухоме та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (ст. 93). Сімейний кодекс України від 10 січ­




ня 2002 р. має й норми про визначення у шлюбному договорі правового режиму майна (ст. 97). Зокрема, у договорі може бути визначено майно, яке дружина або чоловік передає для викорис­тання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, по­дарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу. Сторони мають право домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, режиму спільної сумісної власності подружжя і вважати його спільною частковою власністю або особистою при­ватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у т. ч. і в разі розірвання шлюбу. Вони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Норма Сімейного кодексу України дозволяє сторонам записувати до шлюбного договору будь-які інші умови щодо пра­вового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним заса­дам суспільства. Кодекс містить й норми про визначення у шлюб­ному договорі порядку користування житлом (ст. 98).

Порядок управління майном також може бути встановлено за­коном або шлюбним договором. Так, у законодавстві Аргентини, Бразилії, Іспанії передбачено, що спільним майном управляє чоло­вік. Однак розпорядження нерухомістю подружжя здійснює зде­більшого спільно (ст. 1356 Цивільного зводу Німеччини). Водно­час шлюбний контракт може передбачати й інші умови щодо за­значених питань.

Умови утримання подружжя зазвичай регулюються законо­давством. В одних правових системах передбачаються обов'язки подружжя із взаємного утримання (ст. 75 Сімейного кодексу Укра­їни, ст. 67 Цивільного кодексу Іспанії), в інших цей обов'язок по­кладається на одного з подружжя (ст. 208 Цивільного кодексу Франції в редакції від 3 січня 1972 р.). На теперішній час норми права, які передбачають принцип взаємного утримання подружжя (сім'ї) за рахунок праці чи майна, витісняють норми про односто­ронній обов'язок матеріального утримання одного з подружжя.

Якщо в державах «сім'ї континентального права» кожен з по­дружжя може вимагати надання допомоги іншому, то в державах «сім'ї загального права» заявлення й задоволення такої вимоги не завжди є гарантованим. Англійське право, наприклад, як і право держав Європи, зобов'язує дружину надавати матеріальну допо­могу своєму чоловікові, обмежуючи це зобов'язання випадками, коли чоловік гостро потребує допомоги. Проте в державах «сім'ї




загального права» обов'язок подружжя щодо взаємного утриман­ня, і насамперед обов'язок чоловіка утримувати свою дружину, в основному визначається виконанням нею своїх шлюбно-сімей­них обов'язків і знаходиться в безпосередньому зв'язку з концеп­цією єдності подружжя та обов'язку спільного подружнього про­живання («консорціуму»). Нині одружена жінка в Англії не має чітко визначеного та гарантованого права на отримання від чоло­віка необхідних їй засобів до існування.

У правових системах, де передбачено укладення шлюбного конт­ракту, питання утримання подружжя переважно ним і регламен­тується. В такому разі норми шлюбного контракту не повинні су­перечити нормам моралі (ст. 1392 Цивільного кодексу Франції) та ставити одне з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 Сімейного кодексу України). Норми Сімей­ного кодексу України також вказують юридичні підстави зміни умов шлюбного договору (ст. 100), право на відмову від шлюбного договору (ст. 101), підстави розірвання та визнання зазначеного договору недійсним (ст. 102, 103 Сімейного кодексу).

§ 4. Розірвання шлюбу за національним правом

У багатьох державах існує принцип свободи розлучення. Од­нак у тих, де на формування права вплинула католицька церква, розірвання шлюбу заборонено. Так, Конституція Ірландії заборо­няє приймати законодавство, яким дозволялося б розлучення. Во­но не передбачене сімейним законодавством Аргентини, Колумбії. Порівняно недавно можливість розірвання шлюбу було надано в Італії (1970 р.), Португалії (1976 р.), Іспанії (1981 р.).

Розірвання шлюбу означає припинення статусу, що був утво­рений шлюбом: сторони можуть вступати у новий шлюб; вони отримують право вибору самостійного місця проживання; жінка може обрати дошлюбне прізвище. Відбувається ліквідація право­вого режиму майна, встановленого шлюбом. Особа, що потребує матеріальної допомоги та на користь якої винесено відповідне рі­шення суду, має право на отримання такої допомоги. Окремим правовим системам відомі ще й нетрадиційні наслідки розірвання шлюбу, скажімо відшкодування майнової чи моральної шкоди на підставі деліктної відповідальності (ст. 234 Цивільного кодексу Франції).




Правові системи, які допускають розірвання шлюбу, можна поділити на дві групи, залежно від вирішення ними питання рів­ності чоловіка й дружини щодо ініціативи розірвання шлюбу. Так, в одних державах обоє з подружжя знаходяться в рівному стано­вищі (більшість держав «сім'ї континентального права», в т. ч. й Україна), в інших - чоловік перебуває в привілейованому поло­женні (зокрема, держави із санкціонованою мусульманською релі­гією - Алжир, Йорданія, Сирія).

Розірвання іилюбу є одним зі способів його припинення (як і в ра­зі смерті одного з подружжя чи оголошення його померлим). Три­валий час розлучення трактувалось як санкція за винну поведінку одного з подружжя (приміром, у статтях 229-232 Цивільного кодек­су Франції до 1975 р.). Однак з прийняттям нових законів про роз­лучення (у Великобританії, Франції, ФРН, деяких штатах США) розірвання шлюбу вважається наслідком розпаду шлюбу й сім'ї.

Часте застосування розлучення у правових системах викликало детальну регламентацію підстав для цього. Законодавство держави може передбачати єдину підставу розірвання шлюбу або декілька.

Підставою для розлучення, передбаченою у багатьох державах, є воля одного чи обох із подружжя. Так, у Швеції розлучення про­водиться за наявності односторонньої заяви після 6 місяців - тер­міну, необхідного для зваження потреби в розлученні. Цей строк надається лише в тих випадках, коли у подружжя від шлюбу є не­повнолітні діти (віком до 16 років). Але вказаний термін не засто­совується навіть за наявності неповнолітніх дітей, якщо протягом двох років подружжя проживало окремо.

Фактичний розпад шлюбу є підставою для його розірвання у більшості держав. Часто його називають «непоправним» розпадом (ФРН, Великобританія, 11 штатів США, Австралія). До того ж в окремих державах це єдина підстава розірвання шлюбу. Свідченням розпаду шлюбу в правових системах можуть бути: тривале розділь­не проживання подружжя; вагомі розбіжності в поглядах на життя між подружжям; зрада одного з них, після чого сумісне життя для іншої особи стає неможливим; жорстока поведінка одного з подруж­жя; зловживання алкоголем; залишення одним із подружжя сім'ї на тривалий час. Наприклад, у ФРН шлюб вважається таким, що роз­пався, якщо подружжя живе окремо протягом трьох років. Якщо ж обоє з подружжя дають згоду на розлучення, то шлюб вважається таким, що розпався, коли подружжя проживало окремо протягом одного року (статті 1565, 1566 Цивільного зводу Німеччини).




У Франції, крім розпаду сім'ї, шлюб може бути розірвано також унаслідок припинення спільного проживання: коли подружжя не проживає спільно протягом останніх шести років або коли один із подружжя протягом цього часу є психічно хворим і відновлення сімейного життя малоймовірне (статті 237-241 Цивільного кодек­су Франції).

У державах «сім'ї загального права» підставами розірвання шлюбу вважаються: подружня зрада; залишення одного з подруж­жя на певний строк; жорстоке поводження чи аморальність; алкоголізм; душевна хвороба; тюремне ув 'язнення на певний тер­мін тощо. Особливістю англійської правової системи стосовно розірвання шлюбу є те, що заява про розлучення не може бути по­дана, якщо з моменту укладення шлюбу не минуло трьох років. Тільки у випадках, коли вимога про розлучення грунтується на ви­ключній жорстокості та аморальності відповідача, суд може при­йняти до розгляду позов про розлучення і до спливу трирічного терміну.

Спеціальним випадком припинення шлюбу у Великобританії є винесення рішення про це з огляду на презумпцію смерті одного з подружжя. Як зазначалося, англійському праву не відомий інсти­тут оголошення особи померлою, безвісно відсутньою. Проте кож­на особа, яка проживає у Великобританії, перебуває у шлюбі та має вагомі підстави вважати одного з подружжя померлим, може звернутися до суду з позовом про визнання його смерті й розі­рвання шлюбу. Презумпція смерті відсутнього одного з подружжя діє доти, доки не доведено інше, якщо минуло не менше семи ро­ків від початку відсутності одного з подружжя та якщо заявник не має підстав вважати його живим.

Особливістю отримання розлучення у США є встановлення за­конами штатів різного строку проживання на території штату, який є необхідним для отримання права на заявления позову про розі­рвання шлюбу (від шести тижнів до двох років). Така розбіжність у строках, установлених законодавством різних штатів, привела до того, що особи, які прагнуть якнайшвидше розірвати шлюб, пере­селяються з одного штату в інший («розлучення способом пересе­лення»).

У державах із мусульманською правовою системою розлучен­ня проводиться за рішенням суду переважно з ініціативи чоловіка (повнолітнього, повністю дієздатного), і тільки іноді за взаємною згодою подружжя. Хоч останнім часом у Єгипті, Лівані, державах




Південно-Східної Азії, де проживають мусульманські громади, право звертатися до суду за розлученням надано тільки дружині.

Підставами для звернення до суду в мусульманських державах є: хвороба чи фізичні вади подружжя; тривала (1-2 роки) відсут­ність чоловіка без достатніх підстав, що заподіює моральну шкоду дружині; конфлікт між подружжям чи заподіяння одним з них моральної шкоди іншому. Специфічними підставами для звер­нення до суду з вимогою про розлучення в окремих державах із мусульманською правовою системою може бути: укладення чоло­віком нового шлюбу без дозволу суду; нездатність чоловіка на­лежно утримувати всіх дружин (Ємен).

Особливістю припинення шлюбу за ініціативою чоловіка є йо­го право тричі давати розлучення дружині. Причому перші два розлучення можуть не припиняти шлюбних відносин, якщо протя­гом певного терміну чоловік повертає дружину. Але якщо навіть за перших двох розлучень сплив цей строк і шлюб припинено, по­дружжя має право знов узяти шлюб між собою, не поновлюючи шлюбного договору. Третє розлучення остаточно припиняє шлюб у його правовому розумінні.

Розірвання шлюбу за взаємною згодою осіб у мусульманських правових системах може відбуватись у договірній формі. Суттє­вою умовою такого договору є матеріальне відшкодування дружи­ною чоловікові грошової суми, яка еквівалентна вартості шлюбно­го подарунка чоловіка.

Правовим системам сучасності відомим є інститут сепарації, тобто окремого (роздільного) проживання подружжя, запозичений з католицького церковного права. Він застосовувався у тих випад­ках, коли чоловік чи дружина не хотіли остаточно розривати по­дружні відносини. Нині інститут сепарації порівняно рідко вико­ристовується як у державах «сім'ї континентального права» (стат­ті 296-305 Цивільного кодексу Франції), так і в країнах «сім'ї загального права». Найчастіше це - проміжна ланка для розлучення. Для встановлення окремого проживання подружжя суд бере за ос­нову підстави, що передбачені правовою системою для розлучення.

Правовими наслідками встановлення окремого проживання є: по-перше, збереження деяких обов'язків, що випливають із шлю­бу, зокрема обов'язку взаємної матеріальної підтримки (навіть на користь винної сторони) та обов'язку подружньої вірності. Водно­час подружжя отримує право окремого проживання. Відбувається поділ майна. Чоловік зобов'язаний повернути дружині її власність.




По-друге, після спливу встановленого строку окремого проживан­ня подружжя суд повинен, за заявою одного з них, розпочати про­цес про розлучення.

Окреме проживання подружжя може бути встановлено угодою сторін. Укладення таких угод притаманне правовим системам «сім'ї загального права». У такій угоді подружжя може передбачи­ти: умови поділу майна; обов'язок одного з батьків утримувати й виховувати дітей.

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. запроваджує в Україні інститут сепарації. Режим окремого проживання може встановлюватися рішенням суду за заявою подружжя або позовом одного з них у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно (ч. 1 ст. 119). Режим окремого прожи­вання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя (ч. 2 ст. 119). Встановлення режиму окремого проживання подружжя не припи­няє прав та обов'язків подружжя, які встановлено Сімейному ко­дексі України і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов'язків, які встановлено шлюбним до­говором (ч. 1 ст. 120). Норми Кодексу встановлюють, що у разі застосування до осіб інституту сепарації: 1) майно, набуте в май­бутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі; 2) дитина, народжена дружиною після спливу десяти міся­ців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка; 3) дру­жина, чоловік можуть усиновлювати дитину без згоди другого з подружжя (ч. 2 ст. 120).

Із вказаного випливає висновок: якщо «буква» і «дух» законо­давства іноземних держав свідчать про встановлення інституту сепарації з метою подальшого розірвання шлюбу, то цього аж ніяк не можна стверджувати стосовно наведених норм законодавства України. Адже вимоги ч. 1 ст. 120 явно суперечать нормам, викла­деним у п. 2 й п. З ч. 2 ст. 120 Сімейного кодексу України. По- перше, навряд чи здійснення усиновлення дитини одним з по­дружжя без згоди другого сприятиме поновленню сімейних відно­син. По-друге, навряд чи сприятиме збереженню сім'ї саме при­пущення законодавця стосовно народження дитини дружиною, батьком якої не є чоловік цієї жінки, після спливу десяти місяців після встановлення режиму окремого проживання. Зрештою, інс­титут сепарації передбачено переважно законодавством економічно високорозвинених держав. Саме в цих державах можна досягти




реального проживання осіб окремо. В Україні, де житлову про­блему не вирішено, встановлення режиму окремого проживання часто є нереальним.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   30


§ 1. Шлюб: поняття, умови
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации