Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право - файл n1.doc

приобрести
Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право
скачать (5148.7 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc5149kb.14.09.2012 11:44скачать

n1.doc

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   30
§ 6. Загальна характеристика правового статусу іноземних юридичних осіб в Україні

Україна прагне залучити до своєї економіки потенціал інозем­них юридичних осіб. їхня діяльність, поряд з іншими чинниками, допоможе піднести на вищий рівень економіку нашої держави.

Іноземні юридичні особи підтверджують свій правовий статус витягом із торговельного, банківського або судового реєстру. Так, торговельні реєстри в Австрії, ФРН ведуть суди; у Швейцарії - суди та адміністративні органи. Витяг із спеціальної книги обліку містить необхідні відомості для заінтересованих суб'єктів, зокрема інформацію щодо назви юридичної особи; виду товариства (пра­вової форми); змісту діяльності; зазначення осіб, які відповідають за її діяльність, та осіб, які мають право підпису договорів, інших документів; інформацію про основний капітал.

Із таких реєстрів можна отримати засвідчені копії, які мають значення в зовнішньоекономічній діяльності. Витяг із реєстру, який подається в організації та установи України, повинен бути засвідчений відповідно до законодавства країни його видачі, пере­кладений українською мовою та легалізований у консульській установі України, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Витяг із реєстру може бути також засвідчено в посольстві відповідної держави в Україні та легалізовано в Міністерстві закордонних справ України.

На території нашої держави можуть здійснювати свою діяль­ність структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяль­ності, які не є юридичними особами згідно із законами України.

Розрізняють загальну (іноді її називають універсальною), галу­зеву і спеціальну правосуб'єктність юридичної особи1. Перша —
1 Питання про види правосуб'єктності та значення спеціальної пра- восуб'єктності для юридичних осіб і ТНК викладено за даними рекомен­дованої до захисту кафедрою цивільного права Одеської національної


7і

145


означає здатність особи бути учасником правових відносин взага­лі. Друга - учасником відносин, які регулюються нормами певної галузі права. Третя - учасником певного кола правовідносин у ме­жах однієї галузі права. Такий поділ є традиційним. Якщо мова йде про цивільну правосуб'єктність об'єднань юридичних осіб, як наприклад, ТНК, то інтерес становить їх спеціальна правоздат­ність, адже вона притаманна учасникам цих об'єднань (статті 86, 92 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р.). Правоздатність вказує не стільки на узагальнене вираження прав, які можуть ви­никнути на її підставі, скільки на саму можливість. Однак сьогодні у багатьох державах спостерігається відхід від принципу спеціаль­ної правоздатності, особливо якщо йдеться про комерційні юри­дичні особи. Про це свідчать ст. 51 Цивільного кодексу Швейцарії, яка встановлює необмежену правоздатність юридичні особи; анг­лійський Закон про компанії 1989 р., який відмінив принцип спе­ціальної правосуб'єктності; правова доктрина й судова практика Німеччини, відповідно до яких § 33 Німецького цивільного уложен­ия слід розуміти як такий, що застосовується тільки до внутрішніх відносин у спілці, а не до усієї її діяльності; закони більшості шта­тів США, що встановлюють принцип загальної правоздатності кор­порацій.

Відхід від принципу спеціальної правоздатності, як тенденція до змін у законодавстві держав спостерігається у нормах цивіль­них кодексів держав, що утворилися внаслідок розпаду СРСР. Так, ч. 1 ст. 25 Цивільного кодексу Грузії передбачає, що юридична особа публічного права може здійснювати діяльність, яка відпові­дає цілям, передбаченим законом або її установчими документами. У ч. 2 цієї ж статті передбачено, що юридична особа приватного права може здійснювати будь-яку не заборонену законом діяль­ність, незалежно від того, чи передбачена ця діяльність у статуті. Отже, універсальна правоздатність передбачена для всіх юридич­них осіб приватного права. Водночас з метою належного викорис­тання повноважень юридичними особами, Цивільний кодекс Гру­зії встановлює ліцензійний порядок (ч. З ст. 25).

юридичної академії 23 червня 2008 р. дисертації Г. С. Фединяк «Транс­національна корпорація як учасник цивільно-правових договорів з при­ймаючою державою (теоретичні аспекти)», виконаної на здобуття нау­кового ступеня доктора юридичних наук.




Законодавству України також притаманний відхід від прин­ципу спеціальної правоздатності. Йдеться про ч. 1 ст. 91 Цивіль­ного кодексу України. Тут використано норму, яка з'явилася сто років тому у Цивільному кодексі Швейцарії, і відповідно до якої юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть на­лежати лише людині. Водночас вчені констатують, що принцип універсальної правоздатності стосовно юридичних осіб не до­триманий повністю у цивільному законодавстві України. При цьому вони правильно вказують, наприклад, на наявність вже згадуваної ст. 86 Цивільного кодексу України за назвою «Здійс­нення підприємницької діяльності непідприємницькими товари­ствами і установами», де зазначено, що діяльність має відповіда­ти меті, для якої були створені ці особи, а також на ч. З ст. 91 Цивільного кодексу, в якій йдеться про ліцензування окремих видів діяльності1. Тому правосуб'єктність об'єднань юридичних осіб, до яких належить, зокрема ТНК, не завжди можна характе­ризувати як спеціальну, оскільки на її встановлення можуть впливати правопорядки таких держав, які зазнали відміни прин­ципу спеціальної правоздатності.

Оскільки такі утворення як ТНК є економічно потужними учас­никами господарського обігу і цивільних правовідносин, то вони хможуть негативно впливати на економіку приймаючих держав2. Одним із способів усунення такого негативного впливу ТНК на держави може бути передбачення за об'єднаннями саме спеціаль­ної правосуб'єктності. Таким чином держава, законодавство якої передбачатиме такий принцип, зможе спрямовувати діяльність ТНК в бажаному для неї напрямі. Наприклад, це можна зробити шляхом прийняття у цивільному законодавстві держави (зокрема, у Цивільному кодексі) норми, яка допускатиме можливість ви­знання судом недійсною угоди, укладеної юридичною особою, без врахування її спеціальної правоздатності. У зв'язку з вказаним не слід беззастережно підтримувати ідею відмови від концепції
1 Довгерт А. С., Кузнецова Н. С., Луць В. В. та ін. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України - К.: Істина, 2004 - С. 73-74.


" Фединяк Г. С. Правосуб'сктність транснаціональних корпорацій у час глобалізаційних процесів (аспекти міжнародного права та міжнародного приватного права).- К.: Атіка, 2007.- С. 17-19.




спеціальної правоздатності юридичної особи в національному пра­ві, обстоювану в юридичній науці України1.

Правовий статус юридичних осіб залежить від надання суб'єк­там для здійснення їхніх прав певного виду режиму. Він може на­даватися міжнародними угодами про економічне, торговельне, ін­вестиційне та інші види співробітництва, а також національним законодавством, Так, в угодах, що укладались СРСР, визначалося надання певного виду режиму юридичним особам певної «націо­нальності» (наприклад, ст. 10 Торговельного договору між СРСР і Фінляндією 1947 р.).

Правовий статус іноземних юридичних осіб в Україні в окре­мих випадках може визначатися міжнародними угодами чи націо­нальним законодавством нашої держави про їхню діяльність, при­міром, у разі здійснення ними діяльності у вільних економічних зонах чи певних регіонах (скажімо, у колишніх вільних зонах, як то «Сиваш»).

Іноземні юридичні особи в Україні мають конкретний обсяг прав та обов'язків, що їм кореспондують. Іноземні юридичні особи мають право звертатися до судів України і користуються цивіль­ними процесуальними правами для захисту своїх інтересів.

§ 7. Правовий статус юридичних осіб України за кордоном

Відповідно до вітчизняного законодавства діяльність юридич­них осіб України може бути спрямована на встановлення, зміну чи припинення правовідносин з «іноземним елементом» як на тери­торії України, так і за кордоном.

Юридичними в Україні вважаються особи, які отримують цей статус від моменту їх реєстрації на території України відповідно до Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємниць­кої діяльності від 25 травня 1998 р. Реєстрація проводиться у ви­конавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районних міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за їх місцезнаходженням, місцем проживання суб'єкта, якщо інше не передбачено законом України.
1 Хєда С. М. Правове регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах (порівняльно-правовий аспект). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук - К., 2004 - С. 9.

Філії, представництва, відділення та інші відокремлені підроз­діли, створені суб'єктом підприємницької діяльності - юридичною особою відповідно до чинного законодавства України, юридичної реєстрації не потребують. У своїй діяльності вони керуються по­ложенням, затвердженим юридичною особою. Якщо відокремлені підрозділи розташовані за межами України, їхня діяльність регу­люється законодавством України.

Юридичні особи України мають право здійснювати свою діяль­ність, яка виходить за межі України, відповідно до: 1) законодав­ства України; 2) статутних завдань; 3) законодавства іноземної держави; 4) міжнародних угод; 5) правових звичаїв.

  1. Законодавство України є джерелом встановлення змісту осо­бистого статуту юридичної особи, регулює види її діяльності у міжнародному господарському обігу, що є майже аналогічними видам діяльності іноземних суб'єктів господарювання в Україні. Юридичні особи України діють від свого імені, мають самостійну майнову відповідальність, тобто відповідають тільки за свою діяль­ність і не відповідають за дії інших суб'єктів права України, на­приклад, держави як суб'єкта цивілістичних правовідносин.

  2. Установчими документами, наприклад, статутом юридич­них осіб встановлюються: а) права осіб як юридичних (з моменту реєстрації); б) їхня спеціальна правоздатність. Юридичні особи можуть діяти як суб'єкти міжнародного приватного права тільки у тих сферах господарювання, що визначені статутом. Тобто, суб'єкти господарської діяльності України мають право укладати угоди, спрямовані виключно на виконання статутних завдань.

У випадку порушення положень установчих документів чи за­конодавства України до вказаних суб'єктів можуть застосовувати­ся спеціальні санкції, передбачені законодавством України. Зокре­ма, мова йде про вимоги ст. 37 Закону України «Про зовнішньо­економічну діяльність», Положення про порядок застосування до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності спеціальних санкцій, передба­чених статтею 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяль­ність», затвердженого наказом Міністерства економіки України від 17 квітня 2000 р. (зареєстроване у Міністерстві юстиції Укра­їни 5 травня 2000 р. за № 260/4481). Цими санкціями є індивідуаль­ний режим ліцензування або тимчасове зупинення зовнішньоеко­номічної діяльності, які застосовуються Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України за рішенням судових




органів або за поданням органів державної податкової та контроль­но-ревізійної служб, митних, правоохоронних органів та Націо­нального банку України. Юридичні особи України, здійснюючи свою правосуб'єктність за її межами та до яких застосовані спе­ціальні санкції, не мають права укладати угоди доручення, комісії, агентські, про спільну діяльність та співробітництво, консигнації, дилерські, дистриб'юторські, оренди, найму, лізингу, зберігання та інші, що передбачають проведення зовнішньоекономічних опера­цій іншими особами або на користь інших осіб за дорученням чи передачу майна у строкове користування з метою проведення зов­нішньоекономічної діяльності.

  1. Законодавство іноземної держави детально регламентує пи­тання допуску українських юридичних осіб на власну територію, визначає сфери та умови їх діяльності. Наприклад, відповідно до § 3 Комерційного кодексу Чехії іноземній особі чи її організацій­ному підрозділу дозволяється займатися підприємництвом у Чесь­кій Республіці з дня їх запису до торговельного реєстру, де зазна­чається обсяг предмета підприємництва. Заява про запис подається юридичною особою України.

Межі здійснення правосуб'єктності юридичних осіб залежать від поширення на них певного виду правового режиму (національного, ^дискримінаційного, найбільшого сприяння чи спеціального). Як правило, іноземне законодавство передбачає для юридичних осіб на­ціональний режим здійснення їх прав та виконання обов'язків. Так, юридичні особи України на території Чеської Республіки можуть за­йматися підприємництвом на тих же умовах і в тому ж обсязі, що й чеські особи, якщо тільки закон не передбачає іншого. Водночас вну­трішній порядок і відповідальність членів чи компаньйонів за своїми зобов'язаннями визначаються законодавством держави - місця ство­рення юридичної особи, тобто законодавством України, наприклад, Господарським кодексом України від 16 січня 2003 р.

  1. Міжнародні угоди мають важливе значення для встановлен­ня меж правосуб'єктності юридичних осіб за кордоном України. Норми міжнародних договорів можуть регулювати питання вста­новлення правового режиму, який надається юридичним особам України за кордоном; сфери їх діяльності, а також конкретні пи­тання, пов'язані з нею, наприклад, оподаткування, митної очистки, транзиту, складування та перевантаження продукції.

  2. Правові звичаї використовуються юридичними особами при здійсненні їх зовнішньоекономічної діяльності.




Правосуб'єктність юридичних осіб України не може бути реа­лізована повною мірою, якщо не здійснюється їх захист, зокрема, у разі пред'явлення до них цивільних позовів. Якщо справу розгля­дає суд іноземної держави, він застосовує власне процесуальне законодавство. Матеріальне право застосовується залежно від ко­лізійних норм, які містяться у нормативно-правових актах держав чи у міжнародних договорах, або є згода на це сторін цивільного договору або умова зовнішньоекономічного контракту.

Література

Аверьянов В. Б. и др. Юридическая памятка участнику внешнеэкономи­ческой деятельности в Украине.- К.: СП Г. Г. С., 1992.

Буткевич В. Г., Вергун В. А. СП: создание и деятельность - К., 1990.

Коссак В. М. Товариство з обмеженою відповідальністю в австрійському праві (порівняльний аналіз з українським законодавством) // Проблеми дер­жавотворення і захисту нрав людини в Україні.- Л., 1995 — С. 67-71.

Паламарчук С. Сумісні підприємства - новий вид юридичної особи // Радянське право - 1989-№ 2.

Фединяк Г. С. Правосуб'єктність транснаціональних корпорацій у час глобалізаційних процесів (аспекти міжнародного права та міжнародного приватного права): Монографія - К.: Атіка, 2007.- 200 с.

Фединяк Г. С. Цивільно-правова природа транснаціональних корпорацій та їх договорів з приймаючою державою: Монографія - К.: Атіка, 2008 - 344 с.

Фединяк Г. С. Правовая природа отношений между государством и транснациональными корпорациями в рамках заключаемых соглашений // Российский ежегодник международного права. 2006.- СПб.: Социально-ком­мерческая фирма «Россия-Нева», 2007 - С. 283-288.

Феднняк Г. С. Современное представление о сущности гранснациональ- ных корпораций и понятии этого феномена // Журнал международного част­ного права,- 2007 - № 3 (57).- С. 3-11. (рос. та англ. мовами).

Фединяк Г. С. Эволюция транснациональных корпораций с момента их образования до настоящего времени // Российский ежегодник международ­ного права. 2007.- СПб.: Социально-коммерческая фирма «Россия-Нева», 2008,- С. 262-268.

Шевченко Я. М. Власник і право власності - К., 1994.

А також:

Вилкова И. Правовые основы иностранного предпринимательства // За­конность,- 1992 - № 2.

Кадышева О. В. Унификация и гармонизация норм международного час­тного права в отношении определения государственной принадлежности иностранных юридических лиц // Вестник Московского университета. Сер. 11. Право,- 2002,- № 3,- С. 44-65.

Теплое О. Новые модели договорных отношений // Хозяйство и право,- 1992.-№ п.

Хойер В. Как делать бизнес в Европе - М.: Прогресс, 1992.

Ляликова Л. А. Транснациональные корпорации в аспекте международ­ного частного права. Дисс. ... канд. юрид. наук.- М., 1983.- 165 с.




Розділ VIII ОЕРЖАВА ЯК СУБ'ЄКТ МІЖНАРОаНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА1

§ 1. Держава у цивільних правовідносинах з «іноземним елементом»

Держава вступає у різні майнові відносини, внаслідок чого відбувається її розвиток та розвиток суспільства в цілому. Як за­уважувалося, ці відносини з іншими державами, міжнародними організаціями, юридичними чи фізичними особами поділяються на два види. По-перше, такі, що регулюються нормами міжнарод­ного права, виникають між державами, державою та міжнарод­ними організаціями у сфері міжнародного торговельного права, валютних відносин, промислового, сільськогосподарського, науко­во-технічного співробітництва, транспортних перевезень тощо. По-друге, це правовідносини, які регулюються нормами міжнарод­ного приватного права і виникають за участю держави, з одного боку, та іноземних юридичних осіб, міжнародних господарських організацій, фізичних осіб - з іншого.

Для розмежування публічно- та приватно-правових відносин важливе значення має та обставина, в якій саме якості виступає держава. Так, угоди купівлі-продажу, що укладаються урядами країн, в одних випадках можуть регулюватися актом міжнародно­го права, а в інших - нормами приватного.

Як суб'єкт міжнародного приватного права держава може вступати у відносини з приводу отримання майна за договором дарування, у спадок за заповітом чи за законом. При цьому її пра­вовий статус може відрізнятися від статусу інших суб'єктів права. Як спадкоємець держава опиняється у ролі носія будь-яких суб'єктивних цивільних прав, за винятком тих, що пов'язані з осо­бистістю суб'єкта. Остання обставина виключає можливість пере­
1 Розділ відредаговано відповідно до отриманих результатів рекомен­дованої до захисту кафедрою цивільного права Одеської національної юридичної академії 23 червня 2008 р. дисертації Г. С. Фединяк «Транс­національна корпорація як учасник цивільно-правових договорів з при­ймаючою державою (теоретичні аспекти)», виконаної на здобуття науко­вого ступеня доктора юридичних наук.

ходу цих прав до інших осіб. Держава може бути стороною у пра­вовідносинах, що виникають із продажу іноземцям з аукціону чи іншим чином цінних паперів. Вона є стороною в концесійних до­говорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудження бу­дівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна, їх оренди чи оренди земельної ділянки. Держава може бути також учасником спільних підприємств (далі - СП). Вона несе відповідальність за свої дії, як будь-який інший суб'єкт міжнародного приватного права.

Різним є правове становище держави і в міжнародних (міждер­жавних, у т. ч. господарських) організаціях. Як суверен, держава вступає у вказані організації, які виникають на підставі міжнарод­них угод і формуються на засадах членства. Держави-члени мо­жуть виділяти вказаним організаціям майно. Останні вчиняють угоди, спрямовані на задоволення своїх потреб чи потреб держави. Відносини між державами-членами та самою організацією, у т. ч. й майнові, можуть мати міжнародно-правовий або приватно-пра­вовий характер.

У всіх правовідносинах від імені держави, як суб'єкта міжна­родного приватного права, діють уповноважені нею суд 'єкти (на­приклад, уряд, закордонні представництва, окремі службові або посадові особи).

Відомо декілька доктринальних поглядів на державу як суб'єкт цивільних правовідносин. Зокрема, вважають, що держава є особ­ливим суб'єктом права. Адже немає такого наддержавного органу, який наділив би її правами юридичної особи. Цей суверен сам на­діляє інших суб'єктів такими правами, але не присвоює собі стату­су юридичної особи. Завдяки такій властивості, як суверенітет, держава може виступати у відносинах, що регулюються нормами як міжнародного права, так і приватного (М. М. Богуславський). Тому можна не погоджуватися з теорією «розщеплення» держави, яку підтримують чимало зарубіжних правників. Відповідно до неї держава як суб'єкт майнових відносин «розпадається» на дві осо­би. По-перше, коли вона діє на підставі суверенітету як суб'єкт влади. По-друге, укладаючи цивільно-правові угоди, вона втрачає властивості владного суб'єкта і прирівнюється до інших юридич­них осіб.

Національне законодавство здебільшого врегульовує вказані питання щодо держав. Наприклад, § 21 Цивільного кодексу Чехії 1964 р. вказує, що держава вважається юридичною особою, якщо




вона є учасником цивільно-правових відносин. У ст. З Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» зазначено, що Україна й інші держави, які беруть участь у господарській діяль­ності, діють як юридичні особи.

Проте держава, як система організації влади, здійснюючи свої функції, виступає в зовнішньому обігу, у т. ч. у цивільно-правових відносинах, як суверен. Тому важливим є чітке розмежування функцій інших суб'єктів права, які діють в обігу і від імені держави, і від власного імені; розмежування статусу майна, яким вони воло­діють; майнової відповідальності держави та інших суб'єктів права.

§ 2. Імунітет держави та його види (аналіз нормативно-правових актів)

Принцип імунітету іноземної держави виник як звичаєва норма у міжнародному праві. Згодом він почав визначатися судовою практикою, міжнародними договорами й національним законодав­ством. У сучасному міжнародному праві цей принцип став загаль­новизнаним та набув диспозитивного характеру. Сьогодні вчені деяких держав, наприклад, М. М. Богуславський, вказують на те, що у її сучасній доктрині зазначається приналежність імунітету держави традиційно до сфери міжнародного приватного права і міжнародного процесуального права (міжнародного цивільного процесу). При цьому підкреслюються міжнародно-правові засади імунітету держави. Таким чином, вперше поняття «імунітет дер­жави» як основне було використано у міжнародному праві. Зазна­чений принцип є абсолютним, оскільки імунітетом від юрисдикції певної держави користуються всі інші держави і він поширюється на всі дії іноземних держав у сфері юрисдикції даної держави. Ґрунтуючись на міжнародно-правовому принципі суверенної рів­ності держав, імунітет виявляється не тільки в праві держави не бути підпорядкованою владним прерогативам іноземного сувере­ну, але й в обов'язку цього суверену не поширювати ці прерогати­ви на іншу державу без її згоди.

Імунітет є однією з ознак держави, і вона, як публічна особа, захищена державним імунітетом. Але якщо ще століття тому дер­жава виконувала переважно тільки традиційні функції суверена, то за останні більш ніж півстоліття вона стала активним учасником приватно-правових відносин. Як вказує І. О. Хлєстова, з 70-х років




XX ст. держави почали від свого імені укладати різні зовнішньо­торговельні угоди. Вони настільки розширили сферу своєї зовніш­ньоекономічної діяльності, що стали укладати такі ж угоди, як і юридичні особи. Крім цього, як зауважує вчений, міжнародне співтовариство поповнилося низкою держав, що розвиваються. Зважаючи на їх економічні труднощі, вони прагнули залучити у національну економіку іноземні інвестиції, отримати кредити за кордоном. Кредитори держав, які мали статус тих, що розвивають­ся, прагнули забезпечити дотримання кредитних договорів. Вкла­даючи інвестиції в економіку цих держав, іноземні інвестори пра­гнули захистити свою власність від можливої націоналізації. Отже, держава стала частіше залучатися у комерційну діяльність, яка тіс­но пов'язана з міжнародними товарними і фінансовими ринками. Збільшилась не тільки кількість угод, які укладаються за участю держави, але й розширилася кількість видів договорів. Вони стали різноманітнішими. У зв'язку з цим на практиці виникало питання про те, чи користується іноземна держава, що володіє сувереніте­том, імунітетом від юрисдикції судів іншої держави.

Термін «імунітет» у перекладі з латинської мови означає звіль­нення від чогось. Імунітет держави у широкому застосуванні - це принцип, згідно із яким до держави або її органів і представників не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди. У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють не­підлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності. Це озна­чає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Такий статус характеризується як par in parem non habet imperium - рівний над рівним не має влади.

Принцип непідпорядкування однієї суверенної держави дії за­конодавства іншої або вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави отримав своє походження з посольсько­го права і сьогодні став загальновизнаним. Законодавство та док­трина завжди намагалися визначити його сутність і кодифікувати норми про імунітет у окремих загальних (універсальних) конвен­ціях. Частково це вдалося зробити у Віденській конвенції про дип­ломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., Конвенції про спеціальні місії 1969 р., Віденській конвенції про представництво держав і їх відносини з міжнародними організаціями універсального характе­ру від 14 березня 1975 р., Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. Ці угоди регулюють чимало питань,




пов'язаних з представництвом держав у міжнародному спілкуван­ні, зокрема, використання дипломатичним агентом імунітету від цивільної юрисдикції, крім пред'явлення речових позовів щодо приватного нерухомого майна, яке знаходиться на території дер­жави перебування, якщо тільки агент не володіє імунітетом від імені акредитуючої держави з метою представництва; пред'яв­лення позовів у сфері спадкування, якщо агент повинен бути ви­конавцем заповіту, здійснювати піклування над спадковим май­ном, спадкоємцем чи «відказоодержувачем» як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави (ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p.).

Погляди на правову характеристику імунітету є різними. Одні вчені вважають, що імунітет не має імперативного характеру (Я. Броунлі), інші ж вказують на його імперативний характер (М. М. Богуславський). Незважаючи на різницю у доктрині стосов­но імперативності чи диспозитивності норм про імунітет, законо­давство та практика усіх держав явно й безумовно ґрунтується на принципі імунітету. Однак, з кінця минулого століття деякі держа­ви роблять винятки з імунітету у випадках, коли іноземна держава є суб'єктом цивільно-правового обігу. Це викликало протиріччя з питань застосування імунітету. Неоднозначність поглядів вияви­лася й у доктрині права.

Міжнародні конвенції, законодавство, практика та доктрина держав по-різному визначають такі поняття, як сутність та види імунітету. Імунітет відрізняється від непідпорядкування дії зако­нодавства іншої держави. Як вказувалося, імунітет держави може розумітися як вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави.

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імуні­тету: 1) судовий; 2) від попереднього забезпечення позову; 3) від примусового виконання судового рішення; 4) майновий (власності). Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди су­дам іншої (par in parem non habet jurisdicdionem - рівний над рівним не має юрисдикції). Причини притягнення до відповідальності зна­чення не мають. До держав, як правило, не можуть бути пред'явлені позови в іноземних судах, якщо тільки ці держави з власної волі не підпорядкували себе юрисдикції іноземних судів. Вказане торкаєть­ся позовів, які порушуються безпосередньо проти іноземних дер­жав, та «непрямих» позовів, як наприклад, позовів in rem (речевих) про судно, що знаходиться у володінні іноземної держави.




Імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що не можна без згоди держави застосувати будь-які примусові заходи до її майна. Імунітет від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусове ви­конання судового рішення, винесеного проти неї судом іншої дер­жави. Поряд із зазначеним вживають більш загальне поняття - майновий імунітет. Питання про цей вид імунітету може виник­нути, наприклад, у зв'язку з розглядом певної справи в суді.

Застосування імунітету не означає відмову у правосудді. Позов до держави може бути заявлено у судах цієї ж держави. А в судах іншої держави - тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди. Способи вираження згоди різні.

По-перше, через уповноважених на це осіб.

По-друге, така згода може бути виражена державами на взаєм­них та добровільних засадах у звичаєвій чи конвенційній нормі міжнародного права, зокрема, у багатосторонньому чи двосторон­ньому договорі з торговельних відносин тощо. Прикладом конвен­ційних норм з питань імунітету від юрисдикції є Європейська (Ба- зельська) конвенція про імунітет держав від 16 травня 1972 р., чинна з 11 червня 1976 р. (учасники - Австрія, Бельгія, Кіпр, ФРН, Великобританія).

Серед міжнародних конвенцій, норми яких є вираженням волі держав щодо згоди на підпорядкування спору суду певної держа­ви, є Брюссельська конвенція для уніфікації деяких правил стосов­но імунітету державних суден від 10 квітня 1926 р. та Додатковий протокол до неї від 24 травня 1934 р. У зазначеній Конвенції бе­руть участь більше 20 держав (Німеччина, Італія, Бельгія, Польща, Швеція та інші).

Торговельні договори, зокрема - колишнього СРСР із східно­європейськими, західними та іншими державами, передбачали нор­ми про згоду на юрисдикцію судів договірної держави з певної категорії справ. Переважно такі норми формулювалися у додатках до договорів про правовий статус торговельних представництв у цій державі. Міжнародні договори України також можуть мати норми стосовно юрисдикції. Про це свідчить, зокрема, ст. 38 За­кону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», де вказано, що спори, які виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарювання у процесі та­кої діяльності, можуть розглядатися судами та арбітражними су­дами України, а також - за згодою сторін спору - Міжнародним




комерційним арбітражним судом і Морською арбітражною комі­сією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України.

По-третє, згода може бути виражена у письмовому контракті, тобто у документі, підписаному фізичними чи юридичними осо­бами, або укладеному шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електро­зв'язку, що забезпечують фіксацію контракту, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, в яких одна сторона ствер­джує про наявність угоди, а інша - проти цього не заперечує. З ме­тою реалізації ст. 38 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», яка вказує на вибір суб'єктами правовідносин компе­тентних органів для розгляду спору, допускається складення арбі­тражної угоди (арбітражного застереження). В угоді має бути по­силання на документ, який містить арбітражне застереження, що є частиною угоди. Угода має бути укладена в письмовій формі. Суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної уго­ди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити провадження по справі та направити сторони до арбітражу, коли не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Якщо ж позов пред'явлено на підставі арбітражно­го застереження, арбітражний розгляд може бути розпочато або продовжено, й арбітражне рішення може бути винесене, доки су­перечки про підсудність чекають розв'язання у суді. Зазначений спосіб надання згоди держави на розгляд спору в іноземному суді (арбітражі, третейському суді) використовується найчастіше.

По-четверте, якщо такої згоди немає, то контрагент за догово­ром може звернутися до власної держави з клопотанням про вступ останньої в дипломатичні переговори з іноземною державою.

Застосування імунітету вважається загальновизнаним у сучас­ній міжнародно-правовій практиці. Проте нині немає єдності в ро­зумінні обсягу та сфери застосування цього принципу. Правові норми, які регулюють питання, пов'язані з імунітетом держави та її власності, сьогодні є об'єктом уваги ООН. Її діяльність у напря­мі удосконалення цих норм виявилася у тому, що Комісія ООН з міжнародного права, яка займається кодифікацією звичаєво- правових норм, що регулюють імунітети держави у цивільно- правовому обігу, з 1979 р. зайнялася розробкою статей про юрис-




дикційні імунітети держав та їх власності. Результатом цієї робо­ти став проект, прийнятий Комісією та схвалений резолюцією ГА ООН № 49/61 від 9 грудня 1994 р. Подальша робота з доопра­цювання провадилася робочою групою Шостого комітету ГА ООН, робочою групою з юрисдикційних імунітетів держав Комісії між­народного права. Під час 51-ї Сесії цієї Комісії (1999 р.) 12 грудня 2000 р. резолюцією № 155/150 ГА ООН заснувала Спеціальний комітет з юрисдикційних імунітетів держав та їх власності, який провів дві сесії у 2002 р. та 2003 р. На другій сесії у лютому 2003 р. було узгоджено текст статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності. В юридичній літературі зауважувалося, що текст проекту статей став компромісом щодо розбіжностей, які існували раніше. Наприклад, ст. XV проекту забороняла застосування за­безпечувальних заходів, зокрема, звернення стягнення, арешт майна іноземної держави, за винятком випадків, коли іноземна держава погоджувалася на такі заходи. Зрештою, 2 грудня 2004 р. ГА ООН схвалила Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності та закликала держави стати її учасниками.

Питання про імунітет держави все частіше виникає, по-перше, у зв'язку з її участю у контрактах, наприклад, концесійних, про розподіл продукції тощо; по-друге, у зв'язку з участю у традицій­них цивільно-правових відносинах з «іноземним елементом». На думку деяких вчених, якщо у випадку, коли держава бере участь у концесійних договорах, угодах про розподіл продукції тощо мож­на презюмувати використання державою імунітету. Якщо держава є стороною відносин з «іноземним елементом», які тлумачаться вченими всіх держав однозначно як цивільно-правові, то держа­ва може діяти або як суверен, або як юридична особа. У будь- якому разі держава, використовуючи імунітет, породжує нерівність суб'єктів правовідносин. Наприклад, у цивільно-правових відно­синах з «іноземним елементом» держава захищена від претензій та позовів імунітетом, на відміну від приватного контрагента.

У випадках здійснення інвестиційної діяльності держава може допустити порушення виконання своїх зобов'язань, наприклад, недотримати гарантії захисту іноземних інвестицій. Зрештою, будь-яка зі сторін договору може порушити його умови. Тому у разі виникнення спору, його вирішення, залежно від норм законо­давства чи контракту, можна підпорядкувати або юрисдикції дер­жави, з якою виникли правовідносини, або іншої (наприклад, за місцезнаходженням юридичної особи). Таким чином, у випадках




виникнення спору з приймаючою державою іноземна особа постає перед основною проблемою процесуального захисту, що полягає у притаманності державі імунітету, яким часто унеможливлюється відшкодування збитків, заподіяних діяннями цієї держави.

У зв'язку з такою нерівністю сторін у правовідносинах склада­ється ситуація, за якої суб'єкти права заінтересовані у відмові держави від імунітету у випадках виникнення спорів між ними та державою. Тому сформувалися дві концепції імунітету держави - абсолютного і функціонального (обмеженого). Слід зауважити, що в юридичній літературі терміни «функціональний» і «обмежений» стосовно терміна «імунітет» використовуються переважно як си­ноніми.

Концепція абсолютного імунітету означає: 1) неможливість розгляду позовів до іноземної держави без її згоди у судах іншої держави; 2) неможливість застосування примусових заходів до майна будь-якої держави зі сторони іншої держави з метою забез­печення позову; 3) недопустимість звернення заходів примусового виконання на майно держави без її згоди. Виняток становлять ви­падки, коли держава відмовилася від імунітету.

Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави імунітет заснований на імперативному принципі сучасного міжнародного права - суверенній рівності держав. Держава завжди є єдиним суб'єктом, хоча вияв її правосуб'єктності може бути різним. Тому, як суб'єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена (владної особи), а продовжує діяти у цій сфе­рі як суверен, користуючись абсолютним імунітетом. Згідно із цією теорією має місце достатньо широке тлумачення та застосування імунітету.

Виникнувши в середні віки, вказаний принцип тривалий час домінував у міжнародно-правовій практиці й теорії. Тепер коло держав, які застосовують його, значно звузилось. Зазначена теорія поширена в Болгарії, КНР, Польщі. Свого часу радянська доктри­на, теорія і практика визнавала принцип абсолютного імунітету. Тобто вона виходила із того, що держава не перестає бути сувере­ном в економічному обігу, не відмовляється від суверенітету і не позбавляється його.

Теорія функціонального імунітету, яка поширена нині у біль­шості держав, на думку багатьох учених, які представляють науку міжнародного приватного права (М. М. Богуславський, І. О. Хлє- стова, інші), полягає у тому, що іноземна держава користується




імунітетом тільки тоді, коли вона діє як суверен (вчиняє дії jure imperii). Якщо іноземна держава вчиняє дії комерційного характе­ру: укладає зовнішньоторговельні угоди, концесійні, кредитні та інші договори, експлуатує торговельний флот (дії jure gestionis), вона не користується імунітетом. Тобто, якщо держава вважає себе торговцем, приватною особою, до неї можуть пред'являтися позо­ви, а на її власність поширюватися примусові заходи.

З таким трактуванням обмеженого імунітету згідні вчені, які представляють науку міжнародного права. Наприклад, 1.1. Лука- шук, вважає, що юридичні й фізичні особи, які вступають у відно­сини, в яких дії держави є діями jure gestionis (правовідносини комерційного характеру), не можуть бути позбавлені правового захисту.

Представник науки міжнародного економічного права В. М. Шу- мілов зазначає такий зміст розробленої у західній правовій доктрині концепції «розщеплення імунітету» (функціонального імунітету). На його думку, держава, яка укладає цивільно-правовий договір з іноземною фізичною чи юридичною особою для здійснення функ­цій суверенітету (наприклад, будівництво споруд посольства) воло­діє імунітетом. Імунітет презюмується, якщо сторони не домовили­ся про інше. Якщо ж держава укладає такий договір з приватною особою з комерційною метою, то вона повинна прирівнюватися до юридичної особи, і відповідно не може користуватися імунітетами. У цих випадках відсутність імунітету презюмується, якщо сторони не домовилися про інше.

Таким чином, більшість вчених, що представляють різні галузі юридичної науки, сьогодні дотримуються єдиної концепції трак­тування функціонального імунітету.

Деякі вчені, зокрема, Г. К. Дмитрієва, розмежовує функціональ­ний та обмежений імунітет держави. Вона вважає, що на відміну від функціонального імунітету, який використовує критерій поділу діяльності держави на суверенно-владну та приватну,- обмеженому імунітету не відомі формальні критерії. Держави формують перелік конкретних випадків, коли вони не користуються імунітетом.

Представники міжнародного права, як, наприклад, 1.1. Лукашук, вказують на незручності, які зумовлює абсолютний імунітет у ко­мерційних відносинах, а також у переважній частині випадків його нереалізованість. Уникнути цих незручностей можна, використо­вуючи надання взаємності. У результаті реальні наслідки концепцій абсолютного та обмеженого імунітетів зближуються. Однак, зазна-




Спробою врегулювання питання юрисдикції судів та застосу­вання імунітету в разі заявления зустрічного позову є ст. 10 за на­звою «Зустрічні позови», що увійшла свого часу до згадуваного проекту статей, що розроблялися ООН, про юрисдикційні імуніте­ти держав та їх власності. Вирішення цього питання тут базувало­ся на тісному зв'язку понять «зустрічний позов» та «основний по­зов». Зустрічний позов - це цивільно-правова вимога, яка порушу­ється відповідачем у відповідь на перший, пред'явлений до нього у суді, основний позов. У ч. 1 цієї статті зазначалося, що держава не могла посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді, якщо позов, що був порушений нею у суді іншої держави, стосовно будь-якого зустрічного позову проти цієї держави базувався на тих же правових відносинах чи фактах, що й основний позов.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   30


§ 6. Загальна характеристика правового статусу іноземних юридичних осіб в Україні
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации