Тюптя Л.Т., Іванова І.Б. Соціальна робота: Теорія і практика - файл n1.doc

приобрести
Тюптя Л.Т., Іванова І.Б. Соціальна робота: Теорія і практика
скачать (3007 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc3007kb.13.09.2012 15:56скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Вимоги до емоційно-вольової сфери.


Емоції та почуття мають дуже велике значення в практичній професійній діяльності соціального працівника. Вони збагачують відображення об'єктивної дійсності і стають у зв'язку з потребами, схильностями та інтересами важливими спонуканнями до діяльності, регуляторами її активності.

Емоційна стійкість. Робота з різними за віком, інтересами, рівнем культури чи вихованості людьми викликає необхідність пом'якшення чи маскування деяких рис власного характеру, обумовлених певним типом темпераменту. Таке регулювання характеру потребує твердої волі, зусилля над собою. А це передбачає наявність в структурі характеру таких рис, як уміння володіти собою, великодушність, стриманість, підтягнутість.

Почуття є важливим виявом сутності та свідомості фахівця. Від того, як соціальний працівник ставиться до тих чи інших об'єктів, до інших людей, своєї справи, залежить успіх професійної діяльності. Характерною рисою емоційних почуттів є їх полярність. Кожне з них має явно виражений позитивний чи негативний відтінок, породжений ставленням соціального працівника до об'єкта, його потреб, прагнень (приємне — неприємне, задоволення — незадоволення, радість — горе, симпатія — антипатія, любов — ненависть). Звичайно, протилежні почуття є несумісними в один і той самий момент. Тому важливе значення у професійній діяльності соціального працівника мають вольові якості: рішучість, витримка, прийняття своєчасного рішення, уміння володіти собою і керувати іншими людьми. Свої переживання, ставлення, стани працівник виявляє у формі почуттів, які зовнішньо виражаються в його словах, інтонації, тембрі голосу, а також у міміці, жестах, пантоміміці. Тому уміння керувати собою реалізується, насамперед, у виразі обличчя, жестикуляції, мові.

Без сильної волі неможлива творча діяльність. Прагнення і рішення завжди нерозривно пов'язані з практичною діяльністю і лише разом з нею утворюють єдиний вольовий акт. Вольові акти завжди опосередковані розумовими процесами, уявленнями і думками, але вони безпосередньо пов'язані з емоціями і почуттями, що виникають у людини внаслідок емоційно забарвленого прагнення її до певних об'єктів. Відображаючи предмети і явища об'єктивної дійсності як цілі прагнень людини, воля існує, таким чином, в єдності з її розумом і почуттями, вона становить перехід від мислення та емоцій до діяльності.

Вимоги до морально-ділових якостей.


Вихід соціальної роботи на професійний рівень потребує, щоб цю професію вибирали люди зі сформованими моральними якостями. Мораль — це система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми за будь-якої ситуації на демократичних засадах.

Мораль виконує пізнавальну, оцінювальну, виховну функцію, а її складовими є моральна свідомість, моральна діяльність, моральні відносини. Норми і принципи моралі, моральні переконання, моральні ідеали та почуття становлять систему моралі, яка складає основу, життєву позицію особистості.

Моральна норма — вимога, яка визначає обов'язки фахівця, конкретні зразки, які регулюють поведінку, діяльність, дають змогу оцінювати і контролювати її.

Моральні переконання — стійкі, свідомі моральні уявлення (норми, принципи, ідеали), відповідно до яких здійснюється професійна діяльність.

Моральні почуття — стійкі переживання у свідомості, які є основою вольових реакцій в різних ситуаціях, об'єктивне ставлення соціального працівника до себе, інших людей. Моральні якості — типові риси поведінки фахівця.

Морально-ділові якості виявляються в поглядах, переконаннях, почуттях, поведінці, стосунках, ставленні до інших людей. До провідних морально-ділових якостей належать: гуманістична спрямованість, любов до людей, цілеспрямованість, відповідальність, доброта, ввічливість, тактовність, коректність, порядність, чесність, справедливість, співчуття, єдність слова і діла, громадянська мужність, рішучість, контроль, самоконтроль, готовність прийти на допомогу, вміння залишатися вірним своїм переконанням у складних життєвих ситуаціях.

Необхідний рівень професійної освіти фахівця з соціальної роботи:

1. Базова вища освіта — освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікації за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра.

2. Повна вища освіта — освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, є основою для подальшого розвитку особи як особистості і достатнім для здобуття нею кваліфікації за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра.

Крім володіння необхідним арсеналом знань, умінь, навичок, у соціального працівника формується позитивна налаштованість на життя і сприйняття інших людей, певна система цінностей, які узгоджуються і не вступають у суперечність із сутністю і змістом соціальної роботи, поведінка, яка не суперечить суспільним нормам і традиціям. Тобто, крім певних професійних вимог, до соціального працівника висуваються високі вимоги, які стосуються його світоглядної сфери і власної життєвої позиції.

У такому аспекті йдеться про модель фахівців із соціальної роботи, яка висвітлює різнобічні підходи у відображенні інтегративного, міждисциплінарного характеру професії, складність і глибину взаємозв'язків і взаємовідносин, що реалізуються у процесі соціального захисту, соціальної підтримки і допомоги населенню.

Поняття "модель" походить від франц. model, лат. modulus — міра, взірець, образ. У довідковій і енциклопедичній літературі "образ" визначається як результат та ідеальна форма відображення предметів та явищ матеріального світу, свідомості людини. Образ формується на чуттєвому рівні пізнання — сприйняття, відчуття, уявлення; на рівні мислення — поняття, судження, умовивід. Матеріальною формою втілення образу виступають практичні дії: мова, різні знакові моделі. За змістом образ є об'єктивним тією мірою, якою він правдиво відображає об'єкт. В образі відображається пізнавальне (гносеологічне) ставлення людини до навколишнього світу, що функціонує незалежно від того, яким чином спрямовує особистість свій апарат самосвідомості.

Образ фахівця соціальної сфери формується на основі сукупності соціально-економічних, соціально-політичних, соціально-культурних чинників і явищ. Основу наукових підходів становлять соціальні установки, аттитюди про ідеального педагога, психолога, працівника сфери соціального захисту населення як активну, творчу особистість. Так, розробка наукової моделі творчого потенціалу особистості педагога розглядається у працях С. Корчинськи.

1. Структура творчого потенціалу характеризується внутрішньою енергією, що виражається педагогічною спрямованістю, психологічною готовністю і здатністю до самостійної творчої діяльності в галузях навчання, виховання і соціального розвитку особистості.

1.1. Вищий рівень загального розвитку: освіченість, вихованість, глибокі знання, загальна і політична культура, громадянська зрілість, соціальна активність; високі моральні якості: колективізм, працелюбство, добросердечність; почуття обов'язку, відповідальності, гуманізму, оптимізму, високий рівень індивідуальної свідомості, впевненість, світогляд, моральність.

1.2. Професійне призначення: знання цілей, завдань і сутності педагогічної діяльності як творчого процесу, любов до дітей, молоді, особистості людини, потреба у спілкуванні; потреба в отриманні знань, у формуванні в себе умінь і навичок соціально-педагогічної і соціально-психологічної діяльності.

1.3. Професійно важливі якості: високий рівень інтелекту, самостійність суджень, витримка і самовладання; педагогічні, психологічні здібності та вміння

швидко орієнтуватися в педагогічній ситуації і впливати на розум, почуття і волю особистості; інтерперсональні, комунікативні якості.

2. Умови реалізації і розвитку творчого потенціалу фахівця.

2.1. Педагогічна праця: розв'язання конкретних практичних завдань із соціалізації особистості, ЇЇ розвитку і саморозвитку.

2.2. Педагогічне спілкування: обмін знаннями, ідеями, задумами з колегами і з користувачами соціальних послуг.

2.3. Безперервна освіта: самостійне вдосконалення знань, умінь, формування навичок соціально-педагогічної і соціально-психологічної діяльності.

3. Інтеграція і генералізація практичного досвіду — досвіду вирішення завдань із соціалізації особистості, розвитку емоційної сфери і сфери, що спрямована на задоволення потреб як джерела творчої активності і самостійності у двох аспектах: загальнолюдському і професійному.

3.1. Усвідомлення соціального та особистісного життєвого сенсу праці спеціаліста, усвідомлення себе як особистості і суб'єкта педагогічної діяльності, як діяча науково-технічного прогресу.

3.2. Професіоналізм, підвищення майстерності; розвиток функціонально-динамічних систем розумових дій і операцій, які забезпечують високу ефективність і якість соціально-педагогічної і соціально-психологічної діяльності.

Російська дослідниця, соціальний педагог Ю.В. Василькова, спираючись на педагогічну спадщину А.С. Макаренка, виділяє три основи професіоналізму соціального педагога — майстерність, знання виховного процесу, уміння. Майстерність — це певна педагогічна техніка, вироблені навички, що означає: психологію спілкування і психологію взаємовідносин; мовленнєві уміння; володіння навичками самоконтролю, самоспостереження, самоаналізу. Важливим для соціального педагога є наявність педагогічного такту. Звертаючись до роботи Є. Синиці "Педагогічний такт", автор наголошує, що "педагогічний такт — це професійна якість вчителя, за допомогою якого він у кожному конкретному випадку застосовує до учнів найбільш ефективний спосіб виховання. Педагогічний такт є наслідком творчості вчителя, показником гнучкості його розуму. Педагогічний такт вчителя не буває стереотипним".

При формуванні моделі спеціаліста в соціальній роботі і соціальній педагогіці окремі автори зазначають необхідність брати до уваги таке поняття, як імідж спеціаліста. Так, Р.В. Овчарова виділяє основні мотиви самопрезентації:

- потяг до розвитку відносин з людьми;

- самоствердження особистості;

- необхідність професійної діяльності.

Основні мотиваційні моделі самопрезентації — це самопоси-лення, самозахист і самоствердження. Для самопосилення характерними є звеличування своєї особистості, свого "Я", високий ступінь самооцінки. Людина охоче приписує собі соціально схвалені якості, йде на ризик для того, щоб справити враження, рекламує свій майбутній успіх, приховує невдачі, намагається виділитись серед інших. Для самозахисту характерна низька самооцінка, спроби захистити своє "Я" від тяжкого психологічного досвіду, можливого приниження і невдач. Домінує мотив свідомого самоприниження, спроби приховати своє власне "Я". Самоствердження і самореалізація можливі на основі адекватної самооцінки, відкритої поведінки, прояву не тільки соціально схвалених, але й унікальних рис особистості, позитивного сприйняття інших людей. На стиль самопрезентації впливають когнітивні фактори (образ "Я", цінності, ідеали), культурні чинники (традиційні заохочення і покарання) і особистісні — унікальний набір прийомів самопрезентації і соціально-психологічної адаптації.

Р.В. Овчарова пропонує схему (модель) імідж-складових:

- візуальне сприйняття людини: ступінь фізичної привабливості, виразності манер, одяг, аксесуари як відображення особистої незвичайності, елегантності;

- інтелектуальне сприйняття людини: вражаючі особистісні якості, якості, що відображають професійний портрет соціального працівника;

- статусне сприйняття людини: оцінка стратифікаційного статусу (становища в суспільстві), професія, посада;

- соціальний фон, який впливає на сприйняття конкретної людини: особистісні характеристики оточення, знайомі, колеги , стратифікаційні характеристики оточення (до якої соціальної групи належить, ступінь престижу, становища цієї групи);

- вплив інтер'єру на сприйняття людини: якість, стиль, кольорове оформлення, просторові характеристики.

Безперечним є той факт, що соціальний працівник має справляти добре враження як зовнішнім виглядом, так і створенням умов для поліпшення самопочуття інших людей завдяки своїм особистісним рисам і професійним якостям. Однак необхідно пам'ятати, що через специфіку своєї професії він вступає у взаємовідносини з представниками різних прошарків населення і соціальних груп. З одного боку, соціальний працівник справляє позитивне враження і одночасно є зрозумілим. Адже будь-який клієнт упевнений в тому, що його краще зрозуміє та людина, яка має певний життєвий, а не тільки професійний досвід.

Не тільки клієнт, але і соціальний працівник, і соціальна служба або агенція перебувають під контролем суспільної думки, вимог адміністративних інстанцій, структур нагляду і контролю. У зв'язку з цим нормативні вимоги адміністративних інститутів, пов'язані з соціальною роботою, можуть впливати не тільки на очікування клієнтів, але і на формування, отримання та надання соціальної допомоги.

Діяльність соціальних працівників передбачає широкий спектр сервісних послуг, які надаються клієнтам для їхнього інформування, консультування, обслуговування, стимулювання тощо. Надаючи певну послугу, соціальний працівник може одночасно виконувати одну або декілька ролей. У численних статтях Енциклопедії соціальної роботи — настільної книги соціальних працівників США — виділяється, згідно з різними авторськими поглядами, від п'яти до двадцяти ролей. В Україні професійні ролі реалізуються соціальними працівниками на діяльнісному, практичному рівні соціальної роботи і не підкріплені адміністративним управлінням, тобто посаду, яку займає соціальний працівник, не завжди можна ототожнювати із професійною роллю, яку він виконує. Узагальнюючи різні наукові та практичні тенденції щодо рольового репертуару соціальних працівників у різних країнах, український дослідник В. Сидоров пропонує власну класифікацію.

Група практичних ролей: учитель соціальних умінь, консультант-клініцист, агент з питань соціальних змін, аніматор, помічник клієнта, менеджер, вуличний працівник.

Група посередницьких ролей: брокер соціальних послуг, керуючий справами клієнта, захисник прав та інтересів клієнта.

Група керівних ролей: керівник робочого навантаження, лідер команди, керівник персоналу, адміністратор.

Група дослідницьких ролей: експерт, аналітик, дослідник.

Група сервісних ролей: викладач, керівник польової практики, супервізор.

Група латентних ролей: захисник панівного порядку, під-ривач державного устрою, брокер у сірих тонах, цап-відбувайло, донор, потенційний гнобитель, всезнайко.

Професійні ролі, які виконує соціальний працівник демонструють його уміння бути гнучким, мобільним, будувати певні сценарії професійних ситуацій, артистичним, що потребує певної професійної підготовки і наявності відповідних рис характеру.

Інформаційний опис професії соціального працівника, вимоги до особистісних якостей спеціаліста соціальної сфери представлено в працях Л.Т. Тюпті і О.В. Тюпті "Інформаційний матеріал опису професії" "Фахівець із соціальної роботи", "До питання про якості фахівця соціальної роботи". Автори акцентують, що різноманітність та розгалуження проблем, обсяг знань і вмінь, необхідних фахівцеві з соціальної роботи, майже безмежні. У соціальній роботі є багато суперечностей. Одна з них та, що здійснюється підготовка соціальних працівників загального профілю, які знають "нічого, але про все", і фахівців із соціальної роботи, які знають "все, але про ніщо". Професія соціального працівника спрямована на соціальну сферу, тому необхідною умовою для вибору цієї професії є соціальна спрямованість особистості, наявність відповідних соціальних якостей: гуманізму, доброзичливості, справедливості, відповідальності, терпеливості, врівноваженості, готовності стати на захист клієнта, прийти на допомогу, підтримати. Основою професійної діяльності соціального працівника є компетентність та професіоналізм. Основою компетентності і професіоналізму є вимоги професії до фахівця: необхідний рівень загальноосвітніх знань, медичні вимоги, вимоги до схильностей та інтересів, психофізіологічні вимоги,, вимоги до інтелекту та емоційно-вольової сфери, до морально-ділових якостей.

Важливою ознакою, що відображає професіоналізм соціального працівника і сприяє формуванню образу професії, є позиція "повноважного партнерства", яка вимагає від соціального працівника здатності володіти ситуацією, бачити різницю між ролями "підтримки і турботи" та "регулювання і контролю" і відповідно до цього визначати і проявляти активну лінію своєї поведінки. Посилаючись на Н.Б. Шмєльову, М.В. Фірсов і Є.Г. Студьонова вважають, що професіоналом є соціальний працівник, який:

- відповідає вимогам професії (особистісний і професійний потенціали), вносить певний внесок в соціальну політику і соціальну практику, здійснюючи свою діяльність із соціальної адаптації, допомоги, корекції, реабілітації окремої людини і різних категорій населення;

- особистісно налаштований на професію, має особистісно-мотиваційну готовність, професійно необхідні якості, компетентність, а також позитивне ставлення до себе як до професіонала, як спрямованого на результативність своєї праці;

- досягає бажаних для суспільства результатів із соціальної допомоги, підтримки, адаптації і реабілітації людей;

- використовує сучасні, оптимально ефективні методи, прийоми, технології з метою соціального захисту людини;

- виконує норми, стандарти, еталони професії, усвідомлює її значимість у суспільстві;

- привносить у професійну діяльність індивідуально-творчий, новаторський компонент, усвідомлено розвиваючи свою особистісну і професійну індивідуальність;

- усвідомлює перспективу і зону своєї найближчої професійної освіти, підвищення кваліфікації, самоосвіти, вивчення вітчизняного і зарубіжного досвіду;

- має необхідний рівень професійних і особистісних якостей, знань і умінь;

- є соціально активним у суспільстві, ставить і обговорює питання практики, ставлення до професії, її статусу, шукає резерви розв'язання професійних, соціальних проблем.

Важливим елементом моделі фахівця із соціальної роботи, показником його кваліфікації є супервізорство. У теорії і практиці соціальної роботи в Україні термін "супервізія" вживається як професійний неологізм. Його буквальний переклад з англійської мови — нагляд — не відповідає його повному змісту. В українській мові найближчими у змістовному плані є поняття "наставництво", "наставник" ("той, хто дає поради, навчає; порадник, учитель; наглядач"), "наставляти" ("даючи поради, навчати чогось; наводити; направляти, націлювати тощо у потрібному напрямку; скеровувати, спрямовувати"). У професійній лексиці вживається також термін "куратор". Проте його тлумачення, як особи, якій доручено наглядати за якоюсь роботою, породжує думки про владний критичний нагляд, виправлення помилок та контроль. Тому вважається, що найбільш вдалими є терміни "наставництво" та "наставник". Супервізія здійснюється щодо студентів спеціальності "Соціальна робота" і на більш високому рівні щодо колег — соціальних працівників. У цілому супервізію розглядають як складову технології організації соціальної роботи, яка включає підготовку соціального працівника, турботу про професійне зростання працівників, профілактику професійних ризиків. В організаційній системі соціальної роботи зарубіжних країн передбачена наявність у штатному розкладі соціальних служб професій спеціаліста-супервізора, який пройшов спеціальну підготовку у вищому навчальному закладі і має відповідні здібності. Ще з самого початку навчання, під час проходження практики, соціальні працівники потрапляють до системи професійного наставництва. Наставник (супервізор) є ключовою фігурою в процесі практичної підготовки майбутніх соціальних працівників. Студенти навчаються інтегрувати теорію і практику, аналізувати, критично оцінювати і перевіряти на практиці знання, набуті під час вивчення академічних курсів. Функції супервізора залежать від виду практики і можуть включати: загальне ознайомлення студентів із соціальним закладом, його формальною і неформальною структурою, провідними спеціалістами, внутрішніми правилами та інструкціями; створення продуктивних робочих відносин із практикантом; надання емоційної підтримки, заохочення самостійності; управління діяльністю студентів через організацію безпосереднього спостереження за роботою, обговорення, ведення записів, рольові ігри; допомогу у виробленні професійних умінь і комунікативних, інструментальних, аналітичних навичок; виявлення навчальних проблем, труднощів та налагодження контактів для їх подолання; допомогу у виробленні адекватних установок щодо клієнтів, до самих себе й до професії у цілому, контроль і оцінку діяльності студентів на всіх етапах практики. На етапі професійного зростання супервізія виходить з того, що будь-якому соціальному працівнику — від новачка до людини з великим стажем роботи — потрібні порада" підтримка, допомога у поліпшенні діяльності й підвищенні гнучкості реагування на запити клієнта. У цьому випадку супервізія передбачає як спостереження і контроль, так і пораду, підтримку, спрямовування і націлювання. Адміністративні функції спостереження і контролю виконуються через добір і розстановку кадрів; планування соціальної роботи; підбір команд; розподіл обов'язків між членами команди; моніторинг, контроль і оцінювання якості роботи; координацію роботи між командами; організацію зовнішнього зв'язку команд з іншими організаціями або органами влади та управління; співробітництво з іншими супервізорами; виконання ролі адміністративного буфера (улагодження конфліктів між клієнтом і соціальним працівником); захист професійних інтересів працівників (супервізор виконує роль посередника між соціальними працівниками і керівництвом органів соціального обслуговування). У вітчизняних соціальних службах за відсутності інституту супервізорства ці функції виконують переважно керівники різних рівнів. Важливим напрямком роботи для супервізії, яка ще не набула розвитку в Україні, є профілактика професійних ризиків. Особлива увага до неї пояснюється тим, що для соціального працівника, крім компетентності і професіоналізму, необхідні фізичне і психічне здоров'я. Соціальна робота належить до важких у фізичному і психологічному плані професій. Працівники мають справу зі складними і сумними аспектами людського життя — старістю, самотністю, сирітством, інвалідністю, жорстокістю, девіантністю та ін. Таку роботу супроводжує надмірна витрата психічної енергії, що призводить до психосематичної втоми й емоційного виснаження. Цей стан називається "емоційним вигорянням". Допомога при "емоційному вигорянні" передбачає навчання психологічних прийомів самозахисту в ситуаціях негативного спілкування, облаштування кімнат релаксації, психологічного розвантаження, проведення індивідуальної і групової психотерапії, занять фізкультурою тощо. Важливою є також можливість звернення до наставника як до довіреної особи, з якою можна розділити відповідальність за прийняття рішення, отримати кваліфіковану допомогу при розв'язанні конкретної ситуації і, таким чином, попередити розвиток стресу.

Тому для соціального працівника дуже важливі певна психолого-педагогічна готовність до професійної діяльності, високий рівень мотивації, наявність власного етичного кодексу, цінностей і соціальних аттитюдів.

Основна література

Основы социальной работы: Учебник / Отв. ред. П.Д. Павле-нок. — М.: ИНФРА-М, 2002. — С. 90—113, 324—344.

Социальная работа: Учеб. пособие / Под общ. ред. проф. В.И. Курбатова. — 2-е изд., перераб. и доп. —Ростовн/Д.: Феникс, 2003. — С. 69—81.

Соціальна робота в Україні / За заг. ред. І.Д. Звєревої, Г.М. Лактіонової. — К.: Наук, світ, 2003. — С. 195—233.

Соціальна робота: В 3 ч. — К.: Вид. дім "Києво-Могилянсь-ка академія", 2004. — Ч. І.: Основи соціальної роботи / Н.Б. Бондаренко, І.М. Грига, Н.В. Кабаченко та ін.; За ред. Т. Семигіної та I. Григи. — 2004. — С. 69—72.

Соціальна робота: технологічний аспект: Навч. посіб, / За ред. проф. А.Й. Капської. — К.: Центр навч. літ., 2004. — С 35—46.

Тюптя Л.Т., Тюптя О.В. Інформаційний матеріал опису професії "Фахівець із соціальної роботи": Навч.-метод, посіб. для Державної служби зайнятості. — К., 2002. — 38 с.

Тюптя Л.Т.у Іванова IJ>. Соціальна робота (теорія і практика): Навч. посіб. — К.: ВМУРОЛ "Україна", 2004. — С. 60—78.

Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы. — М.: Гуманит. изд. центр "ВЛАДОС": Моск. гос. соц. ун-т, 2001. — С. 252—305.

Додаткова література

Браун А., Боурн А. Супервізор у соціальній роботі. — К., 2003. —239 с.

Василькова Ю.В. Лекции по социальной педагогике (на материалах отечественного образования). — М., 1998. — С. 68—71.

Завірюха Л А. Оволодіння особистістю засадами толерантності у студентському середовищі / Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами: 36. наук, праць. — К.: Ун-т "Україна", 2004. — С. 86—95.

Іванова І.Б. Актуальні питання розроблення моделі спеціаліста // Вісник Університету "Україна". Теорет. та наук.-метод. вид. — 2002. — № 2. — С. 22—29.

Коваль Л.Г., Зверева /.Д., Хлебік CP. Соціальна педагогіка / соціальна робота. — К., 1997. — С. 28—74.

Корчински С. Моделирование структуры образа идеального и реального учителя на уровне совокупных представлений у различных субъектов педагогического взаимодействия: Дис.... д-ра пед. наук — К.: Киев. гос. лингвист, ун-т, 1998. — 420 с.

Овчарова Р.В. Справочная книга социального педагога. — М.: Творч. центр, 2001. — С. 25—50.

Сидоров В.Н. Деятельность социального работника: роли, функции и умения. — М.: СТИ МГУС, 2000. — 90 с.

Соціальна робота: Короткий енцикл. слов. — К.: ДЦССМ, 2002. — С. 461—462.

Томчук MJ. Психологічні основи формування фахівців під час проходження практики // Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами: 36. наук, праць. — К.: Університет "Україна", 2004. — С. 307—311.

Теми для дискусії

1. Особливості моделі фахівця із соціальної роботи.

2. Кваліфікаційні вимоги до підготовки фахівця із соціальної роботи, уміння і навички соціального працівника.

3. Модель творчого потенціалу фахівця.

4. Професіоналізм в соціальній роботі.

5. Професійні ролі соціального працівника.

6. Сутність супервізії у соціальній роботі.

1.6. Професійні цінності соціальної роботи


Показником професіоналізму соціального працівника є не тільки високий рівень знань, умінь і навичок, але і дотримання власного етичного кодексу. Професійні цінності соціального працівника формуються на основі матеріальних, соціально-політичних і духовних цінностей.

Допомога, підтримка, опіка, захист особистості неможливі без гуманного, добродійного, співчутливого, емпатійного ставлення до людини, її особистісних потреб і проблем, світосприймання. Гуманність, добродійність знайшли своє яскраве відображення у численних творах українських філософів, істориків, педагогів, соціологів, практичній допомозі з боку держави, суспільства, духовенства людям, які перебувають у складній життєвій ситуації.

В основі соціальної роботи лежить гуманне, добродійне ставлення до особистості. У довідковій літературі гуманний визначається як людяний, людський, властивий людині, по-справжньому освічений, людинолюбивий, милостивий, милосердний; людський, людяний, що визначає цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і виявлення власних здібностей, утвердження блага людини як критерію оцінювання суспільних відносин; прогресивна течія епохи Відродження, що проголосила принцип вільного розвитку особистості людини; ставлення до людей, яке просякнуте любов'ю до людини, турботою про неї, про Ті благо, повагою до людської гідності.

Сучасне визначення гуманізму, гуманності вживається у більш вузькому розумінні — як ставлення до особистості, турбота про неї, про ЇЇ благополуччя, повага до її гідності. Скажімо, гуманізм епохи Відродження був своєрідною програмою цього історичного періоду, особливою і цілеспрямованою орієнтацією світоглядних інтересів. Гуманісти епохи Відродження — не людинолюбці, а люди, які зайняті певною культурною справою, розробляють таку сферу знань, яка має безпосереднє відношення до життя особистості.

Думки та ідеї гуманістів епохи Відродження, погляд на людину як унікальну особистість, самодостатню, наділену великими можливостями продовжені і розвинені у працях представників гуманістичної психології (А. Маслоу). Видатний американський психолог розробив теорію розвитку особистості, яка здатна реалізувати свої можливості у багатьох сферах життя завдяки власному досвіду, розвитку здібностей та емоційно-вольової сфери.

Визначаючи прогресивний характер гуманістичної психології, неможливо не взяти до уваги суспільну, соціальну спрямованість життя людини, вплив на неї сукупності не тільки суб'єктивних, але й об'єктивних чинників, що не залежать від її волі, темпераменту, світосприйняття. Особливо це стосується людей, які опинилися у складній життєвій ситуації і потребують підтримки, допомоги, захисту, головне — поваги, що є серцевиною гуманного, чуйного ставлення до людини, її родини, батьків, дітей, її поглядів, думок, цінностей.

Найважливішим проявом гуманізму є емпатія, співчутливе ставлення до людини. Витоки вивчення емпатії простежуються з часів давньогрецької держави. Практикували її як духовну єдність усіх речей, завдяки якій люди співчувають один одному. Емпатія нерозривно пов'язувалася з ідеєю гуманізації суспільства. З часом вона стає об'єктом дослідження філософських дисциплін, етики, естетики. Велику увагу приділяли їй А. Сміт, А. Шопенгауер, Т. Рибо, М. Шелер, Г. Рейн та ін.

З виокремленням психології як науки, що досліджує структуру особистості та її взаємовідносини в спільноті людей, емпатія переходить з абстрактної філософської категорії духовної єдності у конкретну властивість особистості (Е. Фром, Г. Са-лліван, К. Хорні, 3. Фрейд, Е. Блейлер та ін.). Поведінка особистості у суспільстві, вміння взаємодіяти з оточенням, відчувати його емоційний стан, адекватно реагувати на зміни навколишнього емоційного фону — все це пов'язувалося з наявністю у структурі особистості емпатії. Термін "емпатія", який вперше введений Е. Титченером, набув великої кількості лексичних і психологічних відтінків значення.

Останнім часом увага посилюється не тільки до соціального, але і до професійного аспекту дослідників проблем емпатії (К. Бютнер). Емпатія розглядається як важливий педагогічний засіб, раціональне використання якого може дати великі позитивні результати у роботі з дітьми.

Емпатія — сукупність рис особистості, що дає змогу людині використовувати свої почуття у педагогічній ситуації як індикатор стану дітей у груповій атмосфері в цілому, як засіб, що забезпечує успіх у взаємовідносинах з учнями.

Традиційно проблеми, які були пов'язані з розумінням емпатії, були суб'єктом вивчення філософських дисциплін, етики і естетики. Спочатку її ототожнювали із симпатією (А. Сміт, Г. Спенсер, А. Шопенгауер) чи поняттям "учування, вчуття", що виникло у німецькій філософії і трактувалося у стоїків як духовна об'єктивна спільність усіх речей, завдяки якій люди відчувають один одного. В етичних системах симпатія розумілася як властивість душі людини і розглядалася як регулятор взаємовідносин між людьми у суспільстві, основа совісті, альтруїзму, справедливості.

В етиці А. Сміта (1759) симпатія виступає як здатність співчувати іншому, як природна властивість людини відчувати потребу у благополуччі інших. Контроль над емоціями, увага до переживань тих, хто оточує, необхідні для підтримки суспільного благополуччя. Симпатія лежить в основі суджень про вчинки інших людей, тому що надає можливість подивитися на себе очима сторонніх спостерігачів. Г. Спенсер (1870) визначив симпатію як здатність співчувати людям, виявляти зацікавленість у їхній долі. Він виділяє два типи симпатії: інстинктивну (емоційне "зараження") та інтелектуальну ("співчутливу").

Оригінальне трактування психологічної природи симпатії запропонував видатний французький психолог Т. Рибо. Емпатія — передусім психофізіологічна властивість, що має безмежну пластичність виявлень. Він виступає проти ототожнення симпатії з так званими "емоціями ніжного типу" (доброзичливість, чуттєвість, співпереживання), оскільки симпатія має більш складну структуру і становить єдність інших елементів відчуття.

А. Бен у своєму визначенні емпатії, на відміну від своїх попередників, розглядає її перш за все як етичний чи як естетичний феномен, виходить суто із психологічних передумов емпатичної взаємодії. Як вважає вчений, емпатія зумовлює: 1) відновлення емоцій задоволення чи співпереживання, що пережиті людиною, яка виявляє співчуття; 2) взаємообумовленість емоцій та їх зовнішніх проявів. Особливого значення він надає пережитому емоційному досвіду і змісту емоційної пам'яті того, хто симпатизує.

Теорія емпатії найбільш повно і послідовно розроблена М. Шеллером (1923). Виходячи із феноменологічних установок, М. Шеллер на противагу раціоналізму етичних систем, намагався виявити специфіку емпатії як справжньої форми відносин між людьми. На його думку, емпатія — це не просто співучасть, розуміння почуттів інших як найвищої цінності. У процесі емпатії реалізуються потенційні можливості людини від нижчого (вегетативного) рівня до найвищого (духовного).

Великий вклад у розробку теорії пізнання себе через інших вніс американський психолог Ч.К. Кулі. Він сформулював теорію дзеркального "Я", відповідно до якої уявлення людини про саму себе, ідеальне "Я" формується під впливом думок оточення і включає три компоненти: уявлення про те, як особистість уявляється іншому; уявлення про те, як цей інший оцінює її; самооцінку.

У психоаналітичній літературі емпатія вперше розглядається засновником школи 3. Фрейдом у відомій праці "Психологія мас і аналіз "Я" людини", в якій виокремлюється велика когнітивна функція емпатії у розумінні партнера у процесі спілкування. Відповідно до 3. Фрейда емпатія допомагає встановленню відповідного ставлення до психічного стану, що сприймається. Є певний механізм емоційного залучення до переживань іншого, що примушує нас при одному лише сприйнятті певної емоції пережити її. Але цій природній схильності індивіда суперечить ціла група факторів, що перешкоджають формуванню відносин в умовах індивідуального спілкування.

За винятком певних термінологічних розбіжностей, аналогічну характеристику емпатії як "зовнішньо-інтелектуального" чинника дає сучасник 3. Фрейда Е. Блей л ер. Феномен емпатії у Е. Блейлера фігурує під терміном "синтонія". "Синтонія" чи "інстинктивна співзвучність" з навколишнім середовищем включає у числі іншого позитивні і негативні емоційні реакції суб'єкта, що виникають при перцепції емоцій радості і печалі. Основна перевага теорії Е. Блейлера і Я. Мазуркевича — в багатоплановості визначення проблеми, що дає змогу охопити великий спектр виявлення емпатії. Однак як теорія синтонії Блейлера, так і концепція "стандартного бажання" Яна Мазуркевича не відповідає сучасним вимогам наукової достовірності, тому що спирається на умоглядні висновки відносного характеру феномену емпатії. Крім того, відповідно до теорії симпатії, концепція синтонії страждає характерною схильністю психоаналітичних учень до поспішних, неаргументованих висновків.

На відміну від своїх попередників, неопсихоаналітики (Е. Фромм, Г. Саллівен, К. Хорні, Г. Рейн) розглядають емпатію передусім як емоційне явище. У психоаналізі Е. Фромма це поняття тісно переплітається з ідентифікацією. У ряді своїх етико-психологічних творів він розглядає емпатію як умову виникнення і кінцеву мету повноцінних інтерперсональних взаємовідносин при повній психологічній рівності і екзистенціальній самореалізації учасників спілкування.

В американській психології найбільш поширене розуміння емпатії як перцептивного акту, що належить до міжособистісних взаємовідносин (Р. Даймонд, К. Роджерс). Частіше воно трактується як соціальна сензетивність, що означає здатність індивіда розпізнавати думки і почуття інших, уявляючи його оцінки і самооцінки.

У працях К. Роджерса емпатійний спосіб спілкування з іншою особистістю має кілька рис. Він розуміє входження в особистий світ людини і перебування в ньому "як вдома". Він включає постійну чутливість до переживань людини, її страху чи гніву. Це позначає тимчасове життя життям іншої людини. Психолог вважає, що розуміти людину необхідно, співпереживаючи, що створює певні умови для психологічної захищеності. "Якщо я кажу, що я приймаю вас, — пише К. Роджерс, — але нічого не знаю про вас, то насправді — це поверхове сприйняття, і ви розумієте, що воно може змінитися, якщо я по-справжньому пізнаю вас. Але якщо я розумію вас, співпереживаючи, дивлюся на вас і на те, що ви робите, з вашого погляду, входжу у ваш внутрішній світ і бачу його вашими очима, і при цьому все-таки розумію вас, — тоді насправді є безпека. У таких обставинах зі світом ви можете дозволити собі виявити своє справжнє "Я" і виявити його у різнобічних нових проявах."

Поділяючи думку К. Роджерса на емпатію як спосіб спілкування з іншими людьми, Р. Гендлін (1962) вважає, що емпатія — це складна за своєю структурою якість особистості, що дає змогу на певний час залишити своє "Я", щоб зрозуміти іншу людину без упередженості. На його думку, бути емпатійним — це бути відповідальним, активним, сильним і водночас тонким і чуйним.

Наукова література дає можливість говорити про різні підходи до трактування поняття "емпатія". У працях філософів емпатія розглядається як регулятор взаємовідносин між людьми, як механізм співчуття, співпереживання іншим людям, як засіб душі людини, що містить в собі основи совісті, альтруїзму, справедливості.

Одностайне визнання дослідниками виняткової ролі емпатії як "ядра тонкого взаєморозуміння" (А. Щетиніна), "інструмента самопізнання і пізнання іншої людини" (В. Якунін), як "фактора регуляції міжособистісних відносин" (Л. Виговська, Н. Обозов), як "професійно важливої якості педагога, представників соціономічного профілю в цілому" (О. Саннікова), як "прямого шляху до доброї комунікації (К. Роджерс) тощо відверто контрастує з емпіричним матеріалом, що обмежується здебільшого загальними деклараціями щодо ймовірності зв'язку емпатії як з особистісними (тривожність, емоційність, контактність, інтровертованість, експресивність, оптимістичність), так і з поведінковими проявами (активність, ригідність, відчуженість, інтимність взаємостосунків).

Педагогічний аспект емпатії отримав теоретичне висвітлення в працях вітчизняних авторів. Передумовами для формування педагогічної емпатії є достатній розвиток професійно спрямованого розуму педагогів, педагогічне уявлення, педагогічна перцепція (сприйняття), педагогічна казуальна атрибуція, емоційна ідентифікація, педагогічне передчуття і прогнозування.

Психологи Ю. Бабанський, В. Кан-Калік, Л. Кондратьева розглядають емпатію як особистісну властивість педагога, що забезпечує результативність його професійної діяльності. У дослідженнях Ф. Гонобліна, Н. Кузьміної, Н. Левітова, А. Щербакова емпатія виступає як різновид педагогічних здібностей.

.У працях Н. Кузьміної педагогічні здібності визначаються як індивідуальні стійкі властивості особистості, що виявляються у специфічній чутливості до об'єкта, засобів, умов педагогічної праці і створенні продуктивних моделей формування якостей вихованця. Визнаючи великі можливості педагогічних здібностей у забезпеченні ефективного навчально-виховного процесу, вона виділяє особливі їх ознаки: специфічну чутливість до об'єкта, засобів і умов педагогічного процесу, специфічну чутливість до створення продуктивних моделей формування певних якостей особистості. Конкретизуючи зміст педагогічних здібностей, Н. Кузьміна значне місце в ньому відводить емпатії, трактуючи її як "чутливість".

М. Муканов виступає проти ототожнення емпатії з ідентифікацією (Г. Андреева). Він вважає, що емпатія та ідентифікація виступають в єдності. Вчений вперше вводить термін "оцінювальна" емпатія. На відміну від емоційної, він зараховує її до різновидів "розуміючої емпатії", але такої, в якої є емоційне забарвлення. Автор трактує її у плані оцінювання морального потенціалу людини, тому що розуміння моралі пов'язане з оцінюванням діяльності поведінки і вчинків людей. Кожен індивід може не тільки прийняти думку іншого, але й одночасно оцінювати його позицію, вчинки, висловлювання. Причому таке оцінювання співвідноситься з наявними нормами моралі. М. Муканов пише, що дії індивіда є моральними (чи аморальними), якщо вони викликають ту чи іншу реакцію (оцінку) оточення.

А.К. Маркова вважає, що педагог повинен бути гуманістом, тобто виявляти "справжність — відкритість". Це зумовлює не відкритість у буквальному розумінні слова як доступність, а відкритість педагога своїм власним думкам, почуттям, переживанням, а також здібність відкрито виявляти їх у міжособистісних взаємовідносинах, зберігаючи певну субординацію; "заохочення — прийняття", "довіру", виявлення внутрішньої впевненості вихователя у можливостях і здібностях кожного учня; "емпатійне розуміння" — бачення вихователем поведінки учня, його різнобічних реакцій, дій і вчинків з погляду самого учня, його очима. К. Роджерс пише, що вчитель-гуманіст, спілкуючись зі своїми вихованцями, вміє, образно кажучи, "постояти у чужих черевиках", подивитись на все навколо себе і на себе у тому числі очима дітей.

Р. Берне у своїй книзі "Розвиток Я-концепції і виховання" так формулює основні принципи, яким має відповідати у своїй роботі педагог, який працює у руслі гуманізації міжособистісних взаємовідносин з вихованцями:

1. Із самого початку і протягом усього навчального процесу вчитель має демонструвати дітям повну довіру до них.

2. Він повинен допомагати дітям у формуванні та уточненні цілей і завдань, що стоять як перед групами, так і перед кожним учнем окремо.

3. Він має виходити з того, що у дітей є внутрішня мотивація до навчання.

4. Він має виступати для учнів джерелом різнобічного досвіду, до якого завжди можна звернутися за допомогою, зіткнувшись із труднощами у тій чи іншій ситуації.

5. Важливо, щоб у такій ролі він виступав для кожного учня.

6. Він має розвивати в собі здібності відчувати емоційний настрій групи і приймати його.

7. Він повинен бути активним учасником групової взаємодії.

8. Він має відкрито висловлювати почуття.

9. Він повинен спрямовувати себе на досягнення емпатії,яка дає змогу розуміти почуття і переживання кожного.

10. Він має знати самого себе.

Покровительство як особливий вид підтримки, допомоги і захисту неможливе без милосердного, людяного, добродійного ставлення до особистості, любові до неї у широкому розумінні. У своєму листі Н. Мальбраншу (13—23 березня 1699 р.)

Г.В. Лейбніц писав, що милосердя — це всеосяжна прихильність, а прихильність — це звичка любити; що любов — це схильність знаходити задоволення у тому, що е благо, досконалість, щастя іншої людини чи (що є теж саме) схильність поєднувати благо іншого з нашим власним благом.

Слов'янська культура з найдавніших часів сприйняла християнське вчення про любов і милосердя. У давньоруському пам'ятнику XI ст. "Слово о законе и благодати" київський митрополит Іларіон основною причиною хрещення князя Володимира вважав той факт, що "взгянуло на него всемилостивое око благого Бога, воссиял разум в сердце его". В "Сказании о святых мучениках Борисе и Глебе" також дуже характерними є висловлювання на кшталт: "Ибо кто же не восплачет, представив перед очами сердца своего эту печальную смерть?".

Традиціями філософського усвідомлення гуманного ставлення до людини, в основі якого — філософія серця, проникнута творчість Г. Сковороди. Майже у всіх творах Сковороди тема любові і серця якщо не домінує, то, принаймні, наявна. Важливі міркування для розуміння філософії серця висвітлено в його діалозі "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя у житті". У цьому діалозі читаємо: "Коли помислити, у всіх людських затій, скільки їх там тисяч різних буває, є один кінець — радість серця".

А. Шопенгауер доброту серця вважав універсальною якістю особистості, що постає у глибокому співпереживанні до всього, що живе, передусім — до людини. На його думку, доброта серця особистості тісно пов'язана з рівнем розумової сфери. "Чим більше розвинутий інтелект, тим більше підвищується і сприйняття до співпереживання, ось чому численні духовні і тілесні страждання значно сильніше викликають співпереживання". Таким чином, доброта характеру передусім буде утримувати від буд-якого завдання шкоди іншому, а потім спонукати до допомоги. А. Шопенгауер наводить приклади виховання співпереживання у різних народів і етносів. Наприклад, китайці визнають п'ять кардинальних доброчинностей, серед яких на першому місці стоїть співпереживання. Інші чотири: справедливість, ввічливість, мудрість, відвертість. У індусів на пам'ятних дошках, що створювалися на честь загиблих князів, при уславленні їхніх доброчинностей на першому місці стоїть співпереживання. В Афінах співпереживання мало свій алтар на площі. Про нього є згадки у Павсанія І і Лукіана в "Ті-моні". У Стобея можна зустріти вислів Фокіона: "Ні алтар із храму, ні співпереживання із життя людини усувати не треба". В "Sapientia Indorum", що є грецьким перекладом "Панчатанри" написано: "Першою із доброчинностей є милосердя".

Великий вплив на формування етики соціальної роботи справили праці видатних психологів К. Юнга, Є. Фромма, А. Адлера. К. Юнг зазначав, що на цінності фокусуються почуття. Цінності можуть включати в себе погляди на те, що є гарним і що є поганим, що є правильним і що е неправильним, які протиставлені намаганню мислення діяти відповідно до логічних критеріїв. Почуття ставить запитання: "Наскільки це е цінним ?"

За А. Адлером особистість виробляє власну життєву мету, використовуючи її як орієнтир. На неї впливають особистісний досвід, цінності, нахили, особистісні якості людини. Життєві орієнтири визначають напрямок і кінцеву мету діяльності особистості, дають змогу сторонньому спостерігачу пояснити конкретні аспекти мислення індивіда і поведінки з погляду цих цілей. А. Адлер вказував, що риси особистості не є вроджені, вони виробляються незмінними як інтегральні частини цільової орієнтації людини. Наприклад, той, хто прагне до зверхності у стосунках з іншими за рахунок особистої влади, формує в собі різні, необхідні для досягнення цієї мети, властивості, такі, як честолюбство, заздрість, недовіру. Ключ до поведінки людини знаходиться у прихованих цілях, якими вона керується. За А. Адлером, формування життєвої мети, життєвого стилю і схеми аперцепції є творчим актом. Творча сила індивіда організує і спрямовує його реакцію на навколишній світ. Вчений вважав, що особистість — це і картина, і художник одночасно, і вона не є безвільним пішаком в руках зовнішніх сил, а сама формує себе. Почуття спільності, з яким людина сприймає справи інших людей, не просто заради досягнення власних цілей, але з інтересу до них, становить основу соціального інтересу. Будь-яка цінність людини визначається її ставленням до ближнього і тією частиною праці, яка необхідна для спільного життя. Завдяки своїй праці для інших людей, індивід стає важливою ланкою у великому ланцюгу, що єднає суспільство, пошкодження якого може призвести до порушень у суспільному житті. А. Адлер розглядав три важливі завдання, які стоять перед людиною: роботу, дружбу і кохання.

Прибічники біхевіоризму вважали такі категорії, як свобода, автономна людина, гідність і творчість надуманими поясненнями поведінки людини. На думку Б.Ф. Скінера, натхненні заклики до спасіння світу, бажання людей бути благородними, толерантними, сповненими віри, готовими приймати правду, прагнути до вищих ідеалів, не відчуваючи почуття ненависті до тих, хто перешкоджає цьому, повинні бути підкріплені конкретними діями і розумінням того, для чого вони можуть бути використані.

Б. Фромм систему цінностей розглядав як останню екзистенцій ну потребу особистості. Він писав, що особистість потребує певної маршрутної карти, системи поглядів і цінностей, що допомагають їй орієнтуватися у цьому світі, діяти цілеспрямовано і послідовно. Система цінностей дає змогу організувати велику кількість стимулів і подразників, з якими індивід стикається протягом життя. Кожна людина має власну філософію, тобто внутрішньо упорядковану систему поглядів на світ, яка сприймається як життєва основа. Таким чином, якщо будь-які явища і події не вписуються у рамки цієї системи, вони трактуються як ненормальні, нерозумні, якщо ж навпаки, — вписуються, то розглядаються як прояв здорового глузду.

У кожного народу, кожної культури формуються власні, унікальні уявлення про світ, людину, її життя, прагнення, світогляд тощо. Однак є те, що слугує об'єднувальним началом для більшості культур, — це певні етичні норми, правила, стандарти, звичаї соціального поводження. Крім загальнолюдських цінностей, в основі яких — ставлення до людини, індивіда, особистості, соціальна робота як професія визначає професійні цінності на основі ставлення до клієнта; організацій соціальної сфери; колег; професії "Соціальна робота".

Соціальні працівники як професійна група оволодівають такими специфічними для них цінностями:

1. Прагнення до переваги індивіда перед суспільством,

2. Повага конфіденційності у взаєминах із клієнтами.

3. Готовність відокремити особисті почуття і потреби від професійних відносин.

4. Прагнення соціальних змін, що відповідають соціально пізнаним потребам.

5. Готовність передавати знання і вміння іншим.

6. Повага до індивідуальних і групових відмінностей, гідне оцінювання їх.

7. Прагнення до розвитку здатності підлеглого допомагати собі самому.

8. Готовність діяти від імені підлеглого, не зважаючи на можливі фрустрації.

9. Прагнення до соціальної справедливості, до економічного, фізичного та розумового благополуччя всіх членів соціуму.

10. Прагнення до високих стандартів особистої та професійної етики.

Незмінним компонентом соціальної роботи є:

· Цінності матеріальної культури суспільства як образне втілення менталітету нації і прагнення суспільства здійснити моральний, розумовий, екологічний, трудовий, економічний, естетичний та фізичний розвиток особистості.

· Духовні цінності, що визначають соціальну активність і творчість у ставленні особистості до культури суспільства і до кожного її носія. Такими цінностями є свобода, братерство, праця, гуманність, солідарність, готовність особистості пожертвувати своїми благами заради благополуччя рідних, добробуту сім'ї, розквіту нації, що вважається критерієм соціальної вихованості особистості.

Цінності визначаються як позитивна чи негативна значимість об'єктів навколишнього світу для людини, класу, групи, суспільства в цілому, що характеризуються не властивостями самими по собі, а їх залученістю до сфери життєдіяльності суспільства, інтересів і потреб, соціальних відносин; критерії і способи оцінювання цієї значимості виражаються у моральних принципах, нормах, ідеалах, установках, цілях.

Професійні цінності соціальної роботи відображені в документі "Етика соціальної роботи: принципи і стандарти", який прийнято у липні 1994 р. в Коломбо (Шрі-Ланка) на загальних зборах Міжнародної федерації соціальних працівників. Документ складається з двох частин: "Міжнародна декларація етичних принципів соціальної роботи" і "Міжнародні етичні стандарти соціальних працівників", в яких проголошуються етичні принципи і стандарти соціальних працівників стосовно клієнтів і колег.

У "Міжнародній декларації етичних принципів соціальної роботи" проголошується, що кожна людина унікальна, потребує підходу до себе з позицій моралі; має право на свободу в задоволенні своїх власних потреб, не зачіпаючи права інших, і зобов'язана вносити свій вклад у підвищення добробуту суспільства. Кожне суспільство, незалежно від форми правління, має прагнути до забезпечення максимальних благ для своїх членів.

Соціальні працівники повинні бути прихильними до принципів соціальної справедливості.

Соціальний працівник зобов'язаний використовувати об'єктивну систему знань, уміння і навички для надання допомоги окремим людям, групам, громадам і суспільствам в їхньому розвитку, вирішенні індивідуально-суспільних конфліктів і подоланні їх наслідків.

Соціальна робота ґрунтується на відмовленні від дискримінації.

Отже, вона здійснюється незалежно від статі, віку, національності, віросповідання, мови, політичних переконань, статевої орієнтації.

Соціальні працівники поважають права кожної людини і права соціальних груп, їхню незалежність і гідність, керуючись при цьому положеннями "Хартії ООН про права людини" та іншими міжнародними документами.

Соціальна робота заснована на принципах захисту і недоторканності клієнтів, включаючи вимоги дотримувати права на волю вибору і професійну таємницю, право клієнта на компетентне роз'яснення його прав і суті його особистої справи. Соціальні працівники оберігають професійну таємницю, навіть якщо це суперечить чинному законодавству.

Соціальна робота базується на принципі участі клієнта і співробітництва з ним. Вважається, що соціальні службовці повинні співпрацювати зі своїми клієнтами, прагнучи вирішити будь-яке завдання, з яким вони стикаються, найкращим способом, з метою задоволення інтересів клієнтів. Особи, що використовують послуги соціальних працівників, мають брати найактивнішу участь у вирішенні власних проблем. Клієнти повинні бути завжди поінформовані соціальним працівником про цілі та наслідки (ризики і користь) цих спільних дій.

Соціальна робота заснована на принципах самовизначення клієнтів. Відповідно вона передбачає звести до мінімуму будь-який примус. У випадках, коли може виникнути необхідність розв'язати проблеми однієї групи учасників за рахунок іншої, використання примусу завжди має базуватися на ретельному розгляді інтересів конфронтуючих груп і на виборі принципів роботи після того, як вис л у хан і обидві сторони. Соціальні працівники зобов'язані забезпечити обидві конфронтуючі групи кваліфікованими представниками. Вони також зобов'язані зводити до мінімуму доступ легального примусу в законодавстві своїх країн.

Соціальна робота несумісна, прямо чи опосередковано, з підтримкою окремих осіб, груп, політичних сил чи владних структур, що придушують своїх співгромадян, використовують тероризм, катування й інші подібні жорстокі засоби.

У "Міжнародних етичних стандартах соціальної роботи" виділені стандарти етичної поведінки: взаємини з клієнтами; взаємини з агентствами та організаціями; взаємини з колегами; ставленні до професії.

Стандарти етичної поведінки


1. Намагайтеся зрозуміти унікальність кожної людини і ті умови, які визначають поведінку людини і характер допомоги, що здійснюється.

2. Утверджуйте професійні цінності, удосконалюйте знання і навички; не робіть вчинків, що можуть зашкодити престижу професії.

3. Не переоцінюйте свої особисті та професійні можливості.

4. Усіляко використовуйте знання, уміння і методи наукового пізнання у вирішенні проблем, що постійно виникають.

5. Використовуйте свій професійний досвід при розробці основних напрямків політики і соціальних програм, спрямованих на поліпшення якості життя суспільства.

6. Виявляйте соціальні нестатки, природу і характер особистих, групових і общинних, національних і міжнародних соціальних проблем і пояснюйте їх.

7. Ясно і чітко, у зрозумілій формі роз'яснюйте усі свої установки чи дії як клієнта, так і представника професійної асоціації, агентства чи організації.

Взаємини з клієнтами


1. Ставте на перше місце обов'язки стосовно своїх клієнтів, але в межах поваги до етичних установок інших людей.

2. Відстоюйте права клієнта на взаємну довіру, на таємницю і конфіденційність, на відповідальне використання інформації.

Збір і передача інформації іншим особам дозволяється тільки в межах професійної діяльності, яка здійснюється в інтересах клієнта, якого завчасно інформують про необхідність таких дій. Ніяка інформація не повідомляється без попереднього повідомлення і згоди клієнта, крім випадків, коли клієнт не може бути відповідальним за свої вчинки чи коли це може становити серйозну небезпеку для інших осіб. Клієнт має доступ до будь-якої інформації, що стосується його і яка є в соціального працівника.

3. Цінуйте і поважайте особисті устремління, ініціативу й індивідуальні особливості клієнтів. У рамках агентства і соціального середовища клієнта професіонал допомагає клієнту бути відповідальним за свої дії; він завжди готовий прийти на допомогу будь-якому клієнту. Якщо з низки причин професійна допомога не може бути надана на певному рівні, то клієнта інформують про це, і він діє на власний розсуд.

4. Надавайте допомогу клієнтам (окремій людині, групі, громаді, суспільству) з метою досягнення ними самореалізації і максимального розвитку власних потенційних можливостей, однак з дотриманням однаковою мірою прав інших людей. Обслуговування клієнта полягає в тому, щоб він зрозумів і використовував контакти з професіоналом для досягнення законних бажань і вигод.

Взаємини з агентствами та організаціями


1. Працюйте в тісному співробітництві з тими агентствами й організаціями, чия соціальна політика, методи і практика яких спрямовані на надання компетентної допомоги клієнтам і підтримку професійної соціальної роботи.

2. З повною відповідальністю ставтеся до статутних цілей і завдань агентства чи організації: вносьте внесок у розробку соціальної політики, методики і практики з метою досягнення найвищих стандартів соціальної роботи.

3. З повною відповідальністю ставтеся до долі клієнта; вносьте необхідні зміни в соціальну політику, методику і практику за каналами відповідних агентств і організацій. Якщо всі можливості були вичерпані, а зміни внести не вдалося, звертайтеся у вищі організації чи до зацікавленої у цьому широкої громадськості.

4. Надайте професійний звіт клієнту і громаді про ефективність соціальної роботи у формі періодичного аналізу проблем, що виникають у клієнтів, агентств і організацій, а також самоаналізу особистої діяльності.

5. Не допускайте суперечностей в діях, процедурі і практиці з етичними принципами соціальної роботи.

Взаємини з колегами


1. Ставтеся з належною повагою до професійної підготовки і практичної діяльності своїх колег та інших фахівців, усіляко сприяючи їм у підвищенні ефективності соціальної роботи.

2. Ставтеся з повагою до різних думок і практичних підходів колег та інших фахівців, висловлюючи з повною відповідальністю критичні зауваження у відповідних інстанціях.

3. Сприяйте одержанню і поширенню серед колег за професією, інших фахівців і добровольців знань, навичок та ідей з метою взаємного удосконалювання і самоствердження.

4. Доводьте до відома відповідних органів інформацію про будь-які обмеження інтересів клієнтів чи порушення норм етики.

5. Захищайте колег від несправедливих нападок.

Ставлення до професії


1. Відстоюйте цінності, знання і методологію професії; вносьте вклад в їх популяризацію й удосконалювання.

2. Підвищуйте професіоналізм соціальної роботи, всіляко удосконалюйте його.

3. Захищайте професію від несправедливої критики і робіть усе можливе, щоб зміцнити віру в необхідність вашої професії.

4. Конструктивно критикуйте професію, її теорії, методи, практику.

5. Усіляко заохочуйте розробку нових підходів і методів у соціальній роботі, необхідних для задоволення нових і вже наявних потреб.

Соціальний працівник повинен:

1) не повчати, не наказувати, не забороняти, а надихати і спонукати клієнта до дії, ініціативи, творчості, поважаючи достоїнство й унікальність особистості;

2) уміти слухати клієнта, виявляти витримку, зрозуміти проблему і ситуацію, увійти в його становище, виявляти делікатність, почуття такту;

3) бути комунікабельним, контактним, уміти "розговорити" клієнта, спільно визначити шляхи вирішення проблеми; уміти бути необхідним, цікавим для навколишніх;

4) бути посередником, сполучною ланкою між клієнтом і його оточенням, не допускати приниження гідності клієнта формами благодійної допомоги, що надається йому;

5) уміти бути неформальним у роботі з клієнтом, виконувати роль радника, помічника у вирішенні ним власних проблем; будувати взаємини на основі діалогу, на рівних;

6) завжди виходити з позицій гуманізму і милосердя. Не засуджувати, не дорікати клієнта; попереджати можливості не гуманного чи дискримінаційного поводження стосовно особистості чи групи людей; захищати клієнта від фізичного чи психологічного дискомфорту, розладу, небезпеки чи приниження;

7) дотримуватися високих моральних стандартів у своєму поводженні, не вводити особистість в оману і нечесні дії; завжди діяти лише в інтересах клієнта;

8) уміти знаходити собі помічників, підтримувати участь громадськості в розвитку соціальної роботи;

9) вести роботу тільки в межах своєї компетентності, нести персональну відповідальність за якість своєї роботи; не піддаватися негативним впливам і натиску; інформувати клієнта про наміри, що впроваджуються стосовно нього, характер допомоги і збір даних;

10) не використовувати свої професійні відносини в особистих цілях; брати участь в обговореннях і оцінках ситуацій тільки з професійною метою; поважати і не розголошувати таємницю, яка довірена вам клієнтом; приймати плату за послуги на законних підставах; не приймати коштовних подарунків за виконану роботу;

11) прагнути до постійного підвищення професійних знань, майстерності, рівня кваліфікації; будувати свою практичну діяльність на професійних знаннях;

12) захищати і посилювати гідність і чистоту професії; поважати довіру колег у ході професійних взаємин і взаємодії, дотримуватися делікатності та справедливості.

Основна цінність соціальної роботи — особистість, її життя, цілісність, здоров'я, безпека, соціальне благополуччя.

Таким чином, основу професійної діяльності соціального працівника становить етика взаємовідносин з клієнтами, організаціями-партнерами, колегами, ставлення до професії "Соціальна робота".

Основна література

Соціальна робота: В 3 ч. — К.: Вид. дім "Києво-Могилянсь-ка академія", 2004. — Ч. І.: Основи соціальної роботи / Н.Б. Бондаренко, І.М. Грига, Н.В. Кабаченко та ін.; За ред. Т. Семигіної та І. Григи. — С. 60—81.

Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / І.Д. Зверева, О.В. Безпалько, СЯ. Харченко та ін.; За заг. ред. І.Д. Звєрєвої, Г.М. Лактіонової. — К.: Наук, світ, 2003. — С. 195—222.

Соціальна робота: технологічний аспект: Навч. посіб. / За ред. проф. А.Й. Папської. — К.: Центр навч. літ., 2004. — С 35—46,

Социальная работа: Учеб. пособие / Под общ. ред. проф. В.И. Курбатова. — 2-е изд., перераб. и доп.— Ростов н/Д.: Феникс, 2003. — 476 с.

Тюптя Л.Т., Іванова JJ>. Соціальна робота (теорія і практика): Навч. посіб. — К.: ВМУРОЛ "Україна", 2004. — С. 79—98.

Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. — М.: Гуманит. изд. центр "ВЛАДОС", 2001. — С. 72—102.

Додаткова література

Энциклопедия социальной работы: Пер. с англ. — Т. 1—3. — М.: Знание, 1993—1994.

Малицкая Л Д. Формирование профессиональной эмпатии у будущих учителей: Дис.... канд. пед. наук — Кривой Рог, 1995.

Матеріали Людинознавчих філософських читань / Дрогоб. держ. пед. ін-т. — Вип. 6.

Муканов М.М. "Я" и оценочная эмпатия // Исследование познавательной деятельности // Психология. — Вып. 8. — Алма-Ата, 1978.

Роджерс К. Эмпатия // Психология эмоций. Тексты. — М., 1984.

Соціальна робота: Хрестоматія // Соціальна робота. — Кн. 3. — К. — ДЦССС, 2002 — С. 213—218.

Соціальна робота в Україні: перші кроки. — К.: Академія, 2000.

Соціальна робота в Україні на початку XXI століття: проблеми теорії і практики: Матеріали доп. на Міжнар. наук,-практ. конф. 29—31 жовтня 2002 р. — Ч. І — К., 2002. — 274 с; Ч.П. — К., 2002. — 316 с.

Тетерский СВ. Введение в социальную работу. — М.: Акад. проект, 2000. — С. 31—43.

Фрейджер Р., Фейдимен Д. Личность: теории, эксперименты, упражнения. — СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. — 864 с.

Фромм Э. Душа человека. — М.: Республика, 1992.

Шибутани Т. Социальная психология. — М.: Мысль, 1969.

Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. — М.: Республика, 1992.

Теми для дискусії

1. Наукові основи розвитку етичних цінностей соціальної роботи.

2. Характеристика емпатії як однієї з провідних етичних категорій.

3. Зміст професійних цінностей соціальної роботи.

4. Особливості етики соціальної роботи.

5. Характеристика Міжнародної декларації етичних принципів соціальної роботи.

6. Міжнародні етичні стандарти соціальних працівників.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


Вимоги до емоційно-вольової сфери
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации