Пронський В.М. Філософія науки - файл n1.doc

приобрести
Пронський В.М. Філософія науки
скачать (412.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc413kb.12.09.2012 19:39скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7
9. ФІЛОСОФІЯ ПРИРОДОЗНАВСТВА
1. Об'єктивні основи і форми взаємозв'язку філософії і природознавства.

2. Філософські проблеми фізики.

3 Деякі філософські проблеми математики

4 Філософія і кібернетика.

У цій складній темі, яка в даний час вельми актуальна, головний аспект нашого вивчення полягає в розкритті взаємозв'язку філософії і природознавства При цьому беруться тільки дві групи питань: методологічні і світоглядні. Саме ті, що складають найбільш глибоку основу взаємозв'язку філософії та інших наук.

Нинішнє взаємовідношення філософії і природознавства, що по-різному трактується в науковій літературі, є продуктом тривалої історії, їх взаємозв'язку, яке складалось різним чином і по-різному осмислювалось філософами і природознавцями.

В історії науки шляхи їх взаємообумовленості мали певні етапи. Початкові віхи процесу взаємовідношення філософії і природознавства виявляються у древній науці, коли перша з них ще поділялась на окремі галузі знань, у свою чергу кожна із яких мала переважно світоглядний характер, виконуючи головним чином споглядальну функцію. У цілому прикладна наука, можна сказати, тоді була відсутня

Другий важливий етап на шляху формування взаємозв'язку філософії і природознавства починається з XVI ст. і особливо у XVII ст., який характеризується диференціацією науки на різні її галузі.

Особливу роль у цьому процесі відіграють математика і механіка. У той же час виникає і прикладна наука. Посилюється функціональне призначення наукових галузей. Зростаючу методологічну функцію виконує філософія, на базі якої зміцнюється її зв'язок з іншими науками.

Великі зміни відбуваються у структурних зв'язках філософії і природознавства у другій половині XIX ст, і далі вони поглиблюються у XX ст. Етапно - історичним моментом стало виникнення теоретичного природознавства, яке певною мірою підірвало монополію філософії на теоретичне пізнання, посилило процес синтезу наукового знання На стику XIX і XX ст. набувають статусу відносної самостійності фундаментальні і прикладні науки.

Важливою подією даного періоду обгрунтовано вважається поява концепцій, системи знань, що претендували на статус суспільних наук. Три важливі форми усвідомлення взаємозв'язку філософії і природознавства виражають найбільш повно їх історію формування: натурфілософія, позитивістський напрямок та діалектична течія в різних її формах.

У розкритті даних форм необхідно керуватись тим, що пізнавальна діяльність розуму безпосередньо зв'язана з виробництвом людьми матеріальних благ. їх початкові знання виступали у вигляді навичок, умінь і способів вирішення виробничих завдань. Ці зародки знань передавались із покоління в покоління.

З виникненням рабовласницького суспільства вже зароджується і духовна діяльність, але вона була привілеєм невеликої групи людей. Сукупність знань людини про світ об'єднувалась тоді філософією, що було цілком природно для раннього етапу людської історії.

Під вирішальним впливом виробництва і суспільного прогресу виникає і удосконалюється система знань про природу. З другої половини XV ст. розпочинає свій розвиток природознавство. Проте природознавство потребувало не будь-якої філософії, а лише тієї, яка прогресивна за змістом і здатна розкривати шляхи досягнення істини. Скажімо, метафізичний матеріалізм стримував наукові поривання, відособлюючи предмет науки. Ворогом істини може бути ідеологія, яка відводить людей від об'єктивності, наукового змісту знань.

У той же час поєднувальною ланкою філософії і природознавства стає світогляд, який формується на науковій, прогресивній, а не регресивній основі.

Поняття "світогляд" співвідноситься з поняттям "ідеологія", але вони не збігаються за виразом свого предмета і функціями. Ідеологія як сукупність суспільних ідей, теорій, поглядів відображає і оцінює соціальну дійсність з точки зору інтересів певних класів. Вона спрямована на утвердження або зміну існуючих суспільних відносин. Ідеологія не може мати місця у змісті науки.

Об'єктивні основи взаємозв'язку філософії і природознавства безпосередньо проявляються в різних формах. Як уже відзначалось, першою їх формою була натурфілософія, яка являла собою частину філософії, що зв'язана з тлумаченням загальних рис і суттєвих властивостей природи. Проте в ті часи за явним браком фактичного матеріалу філософія відповідала на багато питань за допомогою умоглядних конструкцій, які допускали довільні замисли, які нерідко заводили далеко в бік від реальності.

Проте натурфілософія мала в собі і чимало усвідомленого і розумного. Багато її положень являли собою великі відкриття. Наприклад, уявлення про атоми, про несотворимість і незнищуваність руху. Природознавство багато чим зобов'язане Декартові, Лейбніцеві, французьким матеріалістам XVIII століття, мислителям XIX століття.

Натурфілософії протидіяв плоский емпіризм, який заперечував теорію, заважав осягненню розумом складної структури процесу пізнання. Зрозуміло, і натурфілософія допускала чимало безпідставного. Адже вона існувала в умовах, коли природознавство було мало розвинутим. Революція у природознавстві поклала кінець натурфілософії. І все ж подолання натурфілософії у свідомості окремих природознавців виглядало як звільнення від філософії взагалі, особливо тих, у кого були матеріалістичні погляди.

Інша форма взаємозв'язку філософії і природознавства визначається позитивізмом. Визнаючи лише "позитивні знання", ця філософія в об'єктивному дослідженні за основу брала факти, досвід. Все, що перебувало поза цим, оголошувалось "умоглядним", "метафізичним". Головна роль філософії, яку відводив їй позитивізм на першому етапі свого розвитку, зводилась до опрацювання системи упорядкування емпіричних спостережень і досвідних даних, опису відчуттів суб'єкта і пошуків принципів їх систематизації.

У XX ст. неопозитивізм цікавлять філософські проблеми мови, символічної логіки, структури наукового дослідження та ін. Він пішов шляхом формалізації гносеологічних проблем.

Позитивізм виникає за умов панування ідеалістичної філософії Гегеля, вихідним положенням якої було визнання тотожності буття і мислення, тобто розуміння реального світу як прояву думки, ідеї, духу. Причому тотожність філософ розглядав у вигляді процесу самопізнання абсолютною ідеєю самої себе. Принцип тотожності мислення і буття в його філософії являв собою обгрунтування єдності законів зовнішнього світу і мислення. Він розробив вчення про діалектику, її закони і категорії, але вона була ідеалістичною, бо розповсюджувалась на ідеальні явища.

Позитивізм і гегелевська філософія, які займали ідеалістичні позиції, обмежували можливість удосконалення форм їх взаємозв'язку з природознавством, хоч кожна з них у вирішенні цього питання зробила певний внесок.

Майже в ті ж роки, коли виник позитивізм, зароджується марксистська філософія. За задумом її основоположників вона мала реальні можливості для того, щоб прокласти єдиний об'єктивно науковий шлях для зміцнення взаємозв'язків з природознавством. Проте цьому задуму не судилось здійснитись повною мірою.

Головним предметом суперечки між різними філософськими напрямками в цій галузі було відношення матеріалізму і ідеалізму до природознавства. Зокрема, марксистська філософія звинувачувала позитивізм у тому, що він завжди намагався відірвати природознавство від матеріалізму. А позитивізм вважав науковим тільки те, що опирається на емпіричні дані. Одночасно марксистська філософія стверджувала, що у природі все здійснюється діалектично, а не метафізичне.

У той же час матеріалізм піддався критиці за його метафізичність. Отже, по кожному питанню, яке зв'язувало природознавство з філософією, виникали важковирішувані проблеми, а часом вони перетворювалися у кантівські антиномії.

Особливо складно взаємозв'язок філософії і природознавства розкривався у сфері наукового пізнання, в розумінні специфічності філософського осмислення світу. Намагаючись немов би відповісти на поставлене питання, відомий усьому світу філософ М. О.Бердяєв писав, що головною ознакою, яка відрізняє філософське пізнання від наукового, є те що філософія пізнає буття із людини і через людину, в людині вона бачить загадку змісту, наука ж пізнає буття мов би поза людиною. Через це для філософії буття є дух, для науки ж буття є природа. Ця відмінність духу і природи, далі пояснював він, нічого спільного не має з відмінністю психічного і фізичного. Підсумовуючи викладене, вчений робить висновок, що філософія зрештою неминуче стає філософією духу, і лише в такій якості вона не залежить від науки.

Пояснюючи свою думку, Бердяєв зазначає, що філософія бачить світ із людини і лише в цьому її специфічність. Наука ж бачить світ поза людиною. Звільнення філософії від всякого антропологізму є умертвіння філософії.

Не можна не згадати ще одну думку М.О.Бердяєва, де він вказує, що філософія базується на припущенні, що світ є частиною людини, а не людина є частиною світу.

У людини як дробової і малої частини світу не могло зародитись сміливе завдання пізнання. На цьому грунтується І наукове пізнання, але воно методологічно абстраговане у цій істині. Пізнання буття в людині і із людини, писав він, нічого спільного не має з психологізмом. Психологізм є, навпаки, замкнутістю у природному, об'єктивізованому світі. Психологічно людина є дробовою частиною світу.

Думки, висловлені вченим, привертають до себе увагу і тепер. Правда, вони розкриваються у вкрай загальній постановці питання, хоч певною мірою допомагають розібратись у співвідношенні філософських і природничонаукових знань, їх можна довільно ділити.

Єдність філософії і природознавства може грунтуватися головним чином на загальній необхідності в достовірних знаннях, одержаних за допомогою наукових методів, перевірених практикою та випробуваних потребами суспільства. Філософія виступає в цьому процесі як загальнометодологічна теорія, надаючи свої принципи і методи, які дозволяють конкретний досліджуваний об'єкт розкрити у взаємозв'язку з іншими сторонами реального світу.

Кожна філософська теорія має методологічне значення, але не всяка філософія може виступити в ролі справжньої наукової методології. Питання сприйняття методології вирішується і теорією, і практикою. Воно не повинно мати захисника в особі ідеології і політики. Його важко вирішити і наукою, яка відособилась.

Філософські питання природознавства є сукупністю загальнотеоретичних проблем, які виникають безпосередньо в основі конкретних наук. Але такі питання за своєю сутністю і за використанням методів, принципами вирішення - філософсько-методологічні, світоглядні. Вони обов'язково зв'язані, по-перше, зі з'ясуванням співвідношення матерії і свідомості, з питаннями причинності, необхідності, закономірності, системності, структурності, цілісності;

а по-друге, ці питання спрямовані на з'ясування співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у процесі пізнання, вирішення проблеми пізнаваності світу.

Філософські принципи багатозначущі, деякі з них знаходять вираз у різних філософських концепціях, через які можуть вирішуватись певні завдання у взаємозв'язку з природознавством.

Далі познайомимось з деякими поняттями, знання яких необхідне для вивчення філософських проблем у фізиці. Загальною проблемою, яка займає центральне місце у філософії і природознавстві, є матерія. В зв'язку з цим потрібно з'ясувати концепцію першоматерії.

Термін "першоматерія" виник у зв'язку з тим, що в древній філософії матерія уявлялась як якийсь матеріал. При цьому першоматерія означала вихідний матеріал, із якого "побудовані" всі речі. Для древніх часів такий підхід був цілком природним.

Античні натурфілософи матерію-матеріал уявляли як щось чуттево-сприймане: вода, земля, повітря, вогонь. Ці чотири речі розглядались як елементи, які лежать в основі всіх речей.

Дещо пізніше складаються інші погляди, які отримали назву атомізму, за допомогою якого Демокріт, Левкіп, Епікур, Лукрецій та ін намагалися уявити матерію не як суцільну, безперервну стихію, а у вигляді дискретних (перервних) часточок - атомів (атом - "неподільний").

Це був більш високий рівень у розкритті суті поняття "матерія". Проте головною в атомізмі була проблема будови матерії. Такий підхід був тоді необхідним. Він базувався на тому, що людське пізнання має дійти до останньої основи всіх речей, пізнання її всіх властивостей, на якій базується якісна різноманітність. Через це першоматерія уявлялась абсолютно скінченою сукупністю притаманних властивостей.

Виходячи з цього, матерія виступала у вигляді утворення, що мало властивості Р1, Р2 ... Рn, де "n" може бути великим, але обов'язково скінченим. Розкриття всіх існуючих властивостей матерії і було основним завданням природознавства, яке здійснюється на основі матеріалістичної філософії.

Дана філософія принципово відрізняється від інших видів перш за все протиставленням матерії духовним утворенням, існуванням її поза свідомістю. Так, у XVIII ст. французький матеріаліст П.Гольбах характеризував матерію як усе те, що існує поза людиною та діє на її органи чуття.

У другій половині XIX ст. вченим здавалось, що вони близькі до відкриття першоматерії, яка являє собою сукупність атомів, які рухаються за законами класичної механіки, їм здавалось, що це дає змогу зрозуміти все, що відбувається у світі.

Але на межі XIX і XX століття новітня революція у фізиці змінила багато поглядів на світ. Відкриття радіоактивності подружжям Кюрі, електрона Томсоном і Стонеєм, створення електронної теорії Лоренцом і виявлення залежності маси електрона від швидкості (Абригам, Кауфман) та ін. зруйнували попередні уявлення про будову матерії. Змінилось поняття і про першоматерію, бо її зміст зв'язаний із самою матерією.

Наукове розкриття матерії дає змогу вірно підійти до аналізу найважливіших фізичних понять і перш за все до визначення маси.

Тривалий час маса розглядалась як основна властивість матерії, яка виражала її кількість. У цьому зв'язку поняття маси і матерії ототожнювались.

У класичній фізиці визначення маси було сформульоване Ньютоном, який у роботі "Математичні начала натуральної філософії" писав: "Кількість матерії (маса) є міра така, що встановлюється пропорційно щільності і об'єму її". Або можна виразити так: m =?*V, де ? - щільність, V - об'єм. Але щільність, у свою чергу, визначається як частка від поділу маси на об'єм: ? = m/V. Утворюється зачароване коло, але тут справа, зрозуміло, не в помилці Ньютона. У свому поясненні Ньютон вказував, що визначати масу потрібно за вагою, якій вона пропорційна. А початковий підхід йому був потрібен, щоб обгрунтувати ідею про силу інерції Ньютон характеризує в цьому зв'язку і масу як міру інерції. З його точки зору, якщо інерція є природженою силою матерії, то чим більша кількість матерії, тим більша і сила опору (інерція).

Вперше виразив незгоду з поняттям маси як кількості матерії Е. Мах, аргументуючи це тим, що фізик ніде не стикається з масою, як кількістю матерії. Це ж положення він використовував не лише проти матерії, але і проти матеріалізму взагалі.

Однак матеріалізм не вимагав визнання кількості матерії. Такого роду твердження зв'язані були з метафізичними уявленнями про матерію, коли вона розглядалась як якась першоматерія, а маса фактично ототожнювалась з нею.

"Кількість матерії має певний сенс, але тільки в межах поняття першоматерії. Існують твердження, що тіла складаються з матерії. Такий підхід є метафізичним розумінням матерії як вихідного будівельного матеріалу. Воно є результатом ототожнення понять "кількість матерії"" і "кількісна визначеність матерії"'. Якщо визнати, що матерії властива кількісна визначеність, то слід погодитись і з поняттям "кількість матерії", що явно виходить за рамки її визначення, яке є в науковій філософії.

У той же час визначення маси ототожнюється і до останнього часу у фізиці з метафізичним визначенням матерії. Маса розглядається як одна із основних характеристик матерії, що визначає її інертні і гравітаційні властивості.

В аспекті класичної механіки маса фігурувала і як коефіцієнт пропорціональності між діючою на тіло силою і його прискоренням. У цьому випадку вона називається інертною. У той же час з точки зору класичної механіки маса створює поле тяжіння - гравітацію. При цьому робимо висновок, що інертна і важка (гравітаційна) маса рівні одна одній.

Поняття матерії, маси безпосередньо взаємозв'язані з розкриттям сутності руху.

Важливе методологічне значення має визнання того, що матерія і рух невіддільні. Рух являє собою спосіб існування матерії. Це означає, що рух не можна навіть подумки уявити поза матеріальним носієм. Але й матеріальний об'єкт не можна розглядати поза рухом. Така концепція діалектичного матеріалізму.

Щодо метафізичного мислення, то в ньому допускається розрив матерії і руху, пояснюючи останнє тим, що не завжди легко виявити їх взаємозв'язок. Відомий фізик П.Дірак у 50-х роках нашого століття у своїй лекції допускав таке міркування шляхом постановки перед аудиторією запитання: "Що таке електрон?" і відповідав на нього так: "Електрон - це частка, яка несе елементарний негативний заряд електрики". Але якщо тепер, продовжував він, мене запитають: "Що таке елементарний негативний заряд електрики?", то я не можу сказати нічого іншого, крім того, що це те, що переноситься електроном. Виходить тавтологія - ми не досягнемо прогресу, ставлячи такі запитання. Насправді, робить висновок Дірак, не важливо знати, що таке електрон, важливо знати лише, як він рухається, взаємодіє та ін. Це аналогічно тому, як у грі в шахи байдуже, з чого виготовлені фігури і який їх зовнішній вигляд, а важливо знати лише закони їх руху

Здається, що з таким судженням не можна повністю погодитись Вірно те, що хоч нам і менше був відомий електрон, але ми вивчали і вивчаємо електричний заряд, який він несе, і тим самим певною мірою досліджуємо і самого носія.

Наука не повинна протиставляти одне одному. У даному випадку відповідь на друге питання допомагає знайти відповідь на перше. Оскільки рух є способом існування матерії, то вивчення кожного з них взаємообумовлене. Щось схоже виявляється у взаємозв'язку між причиною і наслідком. Аналогія полягає хоча б у тому, що перше породжує друге. І рух не існує без матерії. Вона має властивість саморуху.

До числа фундаментальних положень філософії належить висновок про незнищуваність руху. Науковою філософією це положення обґрунтовується тим, що рух являє собою важливий атрибут матерії. Так як поза рухом неможливе існування жодного матеріального утворення, то незнищуваність матерії означає і незнищуваність її атрибута - руху.

Проте філософія довести положення про незнищуваність руху без природознавства не змогла б, бо рух має і відносну самостійність, він характеризується своїми властивостями, формами.

Велику роль в обгрунтуванні висновку про незнищуваність руху відіграло природознавство і, зокрема, відкритий у середині XIX ст. закон збереження і перетворення енергії. Необхідно в цьому законі виділити перш за все два положення. По-перше, в ньому стверджується існування якісно-своєрідних видів енергії (механічної, теплової, електромагнітної та ін.) з властивою їм здатністю за певних умов перетворюватись одна в одну. Це положення закону вказує на перетворюваність енергії. По-друге, закон доводить, що в будь-яких процесах (які відбуваються в так званих замкнутих системах) кількісне значення енергії залишається сталим. Друге положення безпосередньо зв'язане з положенням про незнищуваність руху, підтверджуючи сталість енергії, неможливість її як зникнення, так і виникнення.

Закон збереження і перетворення енергії взаємозв'язані з законом зростання ентропії (гр. ен - усередині; troре - поворот, перетворення). В цілому ентропію у фізичному плані слід розуміти як одну із величин, які характеризують тепловий стан тіла чи системи тіл; міру внутрішньої неупорядкованості системи. У всіх процесах, які відбуваються у замкнутій системі, ентропія або зростає (необоротні процеси), або залишається сталою (оборотні процеси).

Якщо ж ентропію розглядати в теорії інформації, то вона виражає міру невизначеності ситуації (випадкової величини) зі скінченим чи парним числом результатів. Підтвердженням складного може служити, наприклад, дослід, до проведення якого результат в точності невідомий.

Прослідкуємо за ентропією в певних теплових процесах. Наведемо такий приклад. До системи А постійно підводиться тепло у вигляді порцій dQ. Відношення кількості тепла Q, переданого системі, до абсолютної температури Т, при якій відбувається передача, Q/Т називається приведеною теплотою. Якщо тепер підсумувати все приведене тепло, тобто взяти , то матимемо якусь різницю SB-SA. Ця різниця є різницею певної фізичної величини S, яка і одержала назву ентропії, що є функцією стану. Встановлення існування особливої функції стану - ентропії - складає першу частину другого начала термодинаміки. Друга частина стверджує: в реальних (не ідеальних) процесах ентропія замкнутої системи зростає.

Постійно зростає інтерес до філософських питань математики. Математична наука з самого виникнення була тісно зв'язана з філософією. Так, древньогрецький філософ Піфагор зробив висновок, що Всесвіт являє собою гармонійну систему чисел і їх відношень. Певна річ, тут присутній розрив кількісної сторони з якісною. Але важливо, що математичні положення будувались у взаємозв'язку з філософією. До речі, боротьба Матеріалізму з ідеалізмом не випадково знаходила своє безпосереднє відображення і в математиці. Це також свідчить про їх історичний взаємозв'язок.

Суперечки навколо природи математичних абстракцій проводжуються і в середні віки. Наприклад, номіналісти наполегливо відстоювали твердження про те, що універсалії (загальні поняття) реально не існують, вони вторинні по відношенню до одиничних речей. Правда, при цьому вони їх називали лише символами, які вводить людина для означення схожих предметів.

З точки зору математики число 2 не можна ототожнювати із знаком, бо воно не залежить від форми його виразу. І в цьому розумінні номіналісти займали помилкові позиції. Так у всякому разі мислили про них деякі філософи.

У Новий час продовжується процес поглиблення взаємозв'язку філософії і математики. Посилився інтерес до методів наукового пізнання, зростає роль методології. Вчення раціоналістів Р.Декарта, Г.В.Лейбніца, Б.Спінози грунтувалися на філософських положеннях, доводили, що людські знання не можуть бути обгрунтовані ні чуттєвим спогляданням, ні індукцією і навіть логічним мисленням. Загальність положень математики з їх точки зору забезпечується лише інтелектуальною інтуїцією. Наприклад, у вченні Спінози вона проявлялась у матеріалістичній тезі, суть якої полягала в тому, що "порядок і зв'язок ідей ті ж, що і порядок і зв'язок речей".

Вкрай негативно вплинув на вирішення проблеми природи математичного знання апріоризм І.Канта, під впливом якого були і такі видатні вчені, як Г.Гельмгольц, Г. Кантор.

З гострою критикою кантівського апріоризму виступив математик М. (.Лобачевський, який математичні абстракції розглядав як відображення реальних відношень і властивостей матеріального світу.

Багато математичних положень вплітаються в загальну канву філософії природознавства і техніки. До числа важливих проблем слід прирахувати такі, як філософське осмислення і тлумачення предмета і методу математичного пізнання, розкриття природи математичних абстракцій і меж формалізації математики, характеру істинності математичного знання та ін.

Філософські проблеми математики вирішувались з урахуванням її етапів розвитку. Історія математики має чотири основних періоди формування:

1) період зародження математики, 2) період математики сталих величин;

3) період математики змінних величин; 4) період математики перемінних відношень (сучасна математика).

Перший період пов'язаний з практичним рахунком і вимірами, з формуванням поняття числа і фігури, з напрацюванням прийомів арифметичних дій над натуральним числом, із створенням усної і письмової системи рахунку, з виникненням зародків арифметики і геометрії.

Другий період розпочинається з VI - V ст. до н.е. і закінчується у XVI ст. Якщо в першому періоді арифметика і геометрія діяли емпірично, то у другий період все більше проникають абстрактні міркування. Так, в Давньому Єгипті був відомий спосіб знаходження об'єму зрізаної піраміди, чого не можна було досягти емпірично.

У цей період математика базується частіше за усе не лише на основі дедуктивного, але і аксіоматичного методу, під яким розуміється така наукова побудова, коли ряд положень (аксіом) сприймаються без доведення. Поняттям, які входять до них, не даються визначення, в той час як інші положення (теореми) строго виводяться з перших.

Аксіоматичні побудови геометрії і арифметики заклали "Начала" Евкліда (III ст. до н.е.). Геометрія Евкліда пішла далі від "землемірства" завдяки своєму абстрактному характерові і аксіоматичній побудові. Разом з тим вона була ще далеко не досконалою.

Важливим досягненням стало створення алгебри, опрацювання більш тонкої символіки. З виникненням алгебри математика переходить на новий рівень абстракції. Так, вона одержала змогу абстрагуватись не лише від якісних властивостей предметів, як це було під час виникнення поняття числа, але й від кількісного значення символів чисел. Якщо число 2 виражає загальну властивість будь-яких предметів (двох корів, двох рук) бути в числі двох і дозволяє абстрагуватись від конкретної якісної природи об’єктів, то введення символів а,в,с... дозволило абстрагуватися і від конкретного кількісного змісту чисел: символ "а" може означати і 2, і 20, і 120.

Третій період почався з XVII ст. і продовжувався приблизно до середини XIX ст. З цього часу математика не обмежується числами, абстрактними величинами і геометричними фігурами. Вона наповнюється ідеєю неперервності, руху і зміни. Висувається на перший план поняття функції.

Поворотним пунктом в математиці була декартова переміна величини, завдяки чому в математику ввійшло поняття руху, можливість використання в ній діалектики, застосування диференційного та інтегрального обчислення.

Виникає аналітична геометрія, що означало відкриття універсального методу перекладу питань цієї науки мовою алгебри та аналізу.

З середини XIX ст. починається четвертий період - період сучасної математики.

Введення в математику поняття групи було прийняте з великим успіхом Потім виникла теорія скінчених груп. При цьому групою називається множина об'єктів будь-якої природи, над якою можна здійснювати операцію х т у, яка характеризується певними законами. Ці закони називаються аксіомами групи, і вивести з них наслідки - значить побудувати аксіоматичну теорію груп.

Створення теорії груп дозволило досліджувати в загальній формі самі різні множини, які мають одну і ту ж структуру. Це був новий етап у розвитку математики, який зробив її ще більш абстрактною наукою. Математик тепер не лише цікавиться тим, що собою являє операція т (додавання, множення та ін.) але, головним чином, яка конкретна природа тих об'єктів, над якими ця операція проводиться. Важливо перш за все, щоб ці об'єкти однозначно визначились за допомогою системи аксіом даної групи.

Про якісну зміну предмета математики свідчить і створення теорії багатомірного простору. Якщо в математиці абстрагуються від конкретної природи об'єктів, які описуються формулами, то чому ж не абстрагуватися від того факту, що наш реальний фізичний простір тривимірний? І тепер у математиці створюють "простори" чотирьох вимірів, п-вимірів і навіть безконечного числа вимірів. Геометрія тривимірного простору виступає відносно до них лише як окремий випадок.

Історія математики переконливо свідчить про те, що її розвиток безпосередньо зв'язаний з філософією. Важко знайти крупне питання в математиці, яке б не мало стосунку до філософії. В математиці, як і в інших науках, відображаються певні сторони матеріального світу. В той же час математика широко використовує філософські категорії, зокрема такі, як абстракція, узагальнення, ідеалізація, конечне і нескінченне, кількість і якість, відношення і схожість та інші.

Філософія, як і будь-яка наука, має свої питання. Але система знань філософії невіддільна від багатьох математичних понять. Цілий ряд наукових проблем філософії вирішуються за допомогою математичних методів. У той же час філософська методологія є загально-науковою основою в пізнанні об'єктивної реальності математикою га іншими науками.

Математиці належить неоціненна заслуга у виникненні і розвитку кібернетики. Вкрай важливо зрозуміти філософські питання цієї відносно молодої науки.

Роком народження кібернетики можна вважати 1948 р. - коли Норберт Вінер випустив у світ свою знамениту книгу "Кібернетика, або управління і зв'язок у живому і машині".

Важливим джерелом появи кібернетики був загальний технічний прогрес, який характеризував розвиток продуктивних сил у XX столітті. У 40-50х рр. нашого століття виникли складні технічні системи, управління якими перевищувало фізіологічні можливості людини.

І справа ускладнювалась не лише завданнями управління складними технічними системами, але й виникло багато проблем в обробці величезної кількості інформації. Людина "вручну" з усім цим не могла впоратись.

Щось схоже спостерігалось у XVIII ст., коли виникла потреба у заміні м'язової сили людини і тварин. Тоді виникла потреба в новому джерелі енергії. І він був створений, що спричинило першу промислову революцію з її важливими соціальними наслідками.

Те, що відбувалось у кінці 40-х і 50-х років XX ст., дозволило говорити про початок науково-технічної революції, або другої промислової революції, головним завданням якої було посилення психічних, розумових здібностей людини. Це принципово нова революція, яка перетворила продуктивні сили, "призначення" самої людини. Внаслідок Ті перемоги наука виконує роль безпосередньої продуктивної сили, технічною основою матеріального виробництва стає автоматизація і комплексна механізація. Докорінно змінюється роль людини як головного елемента в продуктивних силах. Таким чином, сучасна науково-технічна революція має важливі соціальні наслідки. Якщо перша промислова революція сприяла виникненню капіталістичної власності, то друга - поставила вимогу організації асоційованої, колективної форми власності І навпаки. монополістична, державна власність на засоби виробництва стає гальмом у розвитку матеріального виробництва. В цих умовах не встояла і державна власність у колишньому Радянському Союзі, в країнах Східної Європи.

У кібернетиці фундаментальну роль відіграє поняття зворотного зв'язку, яке відоме вже давно, але до кібернетики воно в повному розумінні не сприймалось. Так у першій промисловій революції вже були пристрої, де використовувався зворотний зв'язок. Зокрема, принципи зворотного зв'язку відіграли важливу роль у відцентровому регуляторі Уатта і поплавковому регуляторі Ползунова. Більш грунтовно зворотний зв'язок проявив себе у другій половині XIX ст. у працях Максвелла і Вишнеградського. У даному випадку зворотний зв'язок розглядався через призму технічних пристроїв.

Але зворотний зв'язок характерний і для живих істот. У 30-х роках XX ст. ідея зворотного зв'язку всебічно обґрунтовувалась фізіологом П.К.Анохіним, який назвав її принципом зворотної аферентації (аферентні - нервові волокна. по яких збудження передається від тканин до центральної нервової системи) Роз'єднаність, поглиблення спеціалізації створювали перешкоди для вивчення спільності зворотного зв'язку у техніці і функціонуванні живих організмів.

Кібернетика сприяла встановленню структурного і функціонального зв'язку між різними галузями і особливо технічною і живими організмами. Виникає біоніка (біо + /електро/ ніка) як один із напрямків кібернетики, вона допомагає вивчати структури і життєдіяльність організмів з метою використання відкритих закономірностей і властивостей при створенні технічних систем.

Таким чином, кібернетика стала яскравим виразом інтегруючої тенденції в розвитку науки, здатної виявити загальні риси в, здавалось би, зовсім різних галузях реального світу.

Усе це має великий філософський сенс. Особливо важливе те, що кібернетика виникла на стику теорії зв'язку, теорії автоматичного регулювання, теорії електронно-обчислювальних машин, фізіології, математики. Разом з тим інтегральний, синтезуючий характер кібернетики робить важливий внесок в обгрунтування матеріальної єдності світу.

Кібернетика не лише відкрила новий інформаційний аспект в об'єктивній реальності, вона змогла оволодіти процесами передачі і перетворення інформації, розробити методи управління ними, використовувати їх у функціонуванні технічного обладнання, здійснювати моделювання цілого ряду функцій головного мозку людини.

Кібернетика всебічно опирається на поняття "інформація" і "управління". У тлумаченні поняття "інформація" спостерігається декілька підходів. Одні вчені ототожнюють її з поняттям "відображення". Інші вважають, що інформація і відображення близькі між собою, але не тотожні. Більш вірна, як нам здається, третя точка зору, згідно з якою стверджується, що відображення неминуче зв'язане з передачею інформації і складає ні що інше, як перенесення від одного предмета до іншого певної упорядкованості (структури, форми), на основі якої можна судити про ті чи інші ознаки, властивості діючого предмета.

Вивчення інформації не можна здійснити без вирішення проблем в її технічній, семантичній та прагматичній галузях. Технічні проблеми стосуються питань точності, надійності, швидкості передачі сигналів зв'язку. Семантичні проблеми спрямовані на дослідження забезпеченості передачі змісту (значення) тексту за допомогою кодів. Прагматичні проблеми спонукають аналізувати ефективність впливу інформації на поведінку адресата.

Інформація в кібернетиці відіграє, приміром, таку ж роль, як енергія у фізиці. Але вона завжди зв'язана з управлінням, яке є програмою регулювання діями однієї системи (керованої) з боку іншої системи (керуючої).

У процесі управління, або регулювання, відбувається перетворення вхідної інформації у вихідну. Передача інформації здійснюється за допомогою певних сигналів, тобто якихось матеріальних процесів (імпульсів електричного струму, електромагнітних коливань, запаху, звуку, кольору та ін.).

На принципі передачі інформації за допомогою сигналів здійснене конструювання ЕОМ, які виконують різноманітні розумові операції. Машини допомагають людині опрацьовувати великі потоки інформації, у зв'язку з чим і постало питання про можливість моделювання мислення.

У даний час на машинах моделюються різноманітні функції людської психіки. Проте кібернетичні системи ще далеко не вичерпують можливостей свідомості людини, яка характеризується великою гнучкістю у вирішенні завдань, вона не обумовлена будь-якою жорсткою системою формальних правил на відміну від машин.

Важко уявити кібернетичні устрої без з'ясування мікроелектронної елементної бази обчислювальної техніки, що являє собою систему, яка здійснює синтез ЕОМ елементів та конструктивно-технологічних методів їх монтажу. В основу технічної реалізації даних устроїв покладені принципи мікроелектроніки, яка являє собою розділ електроніки, який сприяє вирішенню проблеми мікромініатюризації електронних схем і устроїв з одночасним підвищенням їх надійності.

В цілому ж мікроелектроніка - це спосіб організації електронних процесів, який дозволяє опрацьовувати інформацію в малих обсягах твердого тіла. Така її властивість особливо цінна в умовах сучасної науково-технічної революції.

Віками розум людини винаходив машини на допомогу його м'язам. Подальше просування вперед для неозброєного мозку в напрямку сучасного прогресу стало неможливим, оскільки фізичні здібності творця техніки почали відставати від прискореного ритму часу. Кількість інформації, яку нервова система людини здатна подати до мозку при читанні текстів складає приблизно 1 біт (англ. bit
Або другий приклад. За "час такту" мозку (до 0,01 сек.) пішохід просувається на 1 - 2 см, а ракета пролетить відстань 100 - 200 м. Час, менший від цього періоду, людиною не сприймається. Електронні часові інтервали в житті електронів і навіть атомів кристала в десятки мільярдів раз коротші. Якщо 'розтягнути" мінімальний період динаміки кристалічної решітки до періоду найшвидших нейтронних процесів, то відповідно збільшена діяльність такту мозку охопить всю історію розвитку людства. Але структура кристала безмірно простіша за структуру мозку.

Ідеальною метою мікроелектроніки є створення системи, яка б поєднувала досконалість організації мозку зі швидкодією твердотільних процесів. Завдання дуже складне, але виконати його можна лише при використанні мікроелектроніки.

Про труднощі на шляху досягнення поставленої мети логічно судити і із поняття штучного розуму. Його наочніше всього уявити як штучно створену систему довільної природи, призначення якої - вирішувати складні завдання широкого класу. Завдання для штучного розуму потрібно ставити у строгій (точній) формі і на певному змістовному рівні; формулювати їх слід у термінах якоїсь формальної чи природної мови.

Термін "штучний розум" використовують також для позначення класу автономних технічних систем, які реалізують операції сприймання, збереження і опрацювання інформації, формують доцільну поведінку в широкому класі середовищ.

Під штучним розумом розуміють і галузі наукових досліджень, вирішення проблем, зв'язаних з логічною побудовою систем різноманітних типів.

Існують різні програми, які характеризують мозок як інформаційну систему. До них належать такі.

1. Сприймання зовнішньої інформації.

2. Емоційна оцінка інформації, яка дозволяє виробляти власні критерії оцінок, необхідних для організації доцільної поведінки у складних середовищах.

3. Організація дії, спрямованої на зміну положення системи у зовнішньому середовищі.

4. Програма мови, яка забезпечує можливість кодування певних понять і процесів, нових явищ.

5. Програма свідомості, в якій виділяється декілька рівнів. Серед них:

а) увага - установлення найбільш важливої інформації;

б) визначення просторових і часових взаємовідношень об'єктів, уявлення можливої їх поведінки;

в) усвідомлення власного "Я" і "не-Я";

г) воля - здатність концентрувати і спрямовувати увагу;

д) уява і здатність відрізняти реальне і нереальне.

Програми дають змогу визначати причинно-наслідкові відношення, виявляти творчість у створенні нової інформації. Проблематика штучного розуму в певних межах дозволяє вирішити завдання побудови теорії "розумних" автоматів. Ця робота ведеться у двох напрямках. Перший зв'язаний з проблемою автоматизації окремих інтелектуальних дій людини (ігри, доведення теорем та ін.). Другий напрямок вирішує проблему побудови штучного розуму шляхом моделювання його біологічного прототипу - людини.

Звичайно, філософських проблем кібернетики поставлено теорією і практикою вже багато. Є певні успіхи в їх вирішенні. У цій лекції ми мали змогу ознайомитись у вкрай стислій формі лише з деякими з них.


10. ФІЛОСОФСЬКІ ПИТАННЯ ТЕХНІЧНИХ НАУК
1. Наука, техніка, виробництво. Техніка і технологія у структурі матеріального виробництва.

2. Історичний шлях технічної науки. Особливість її розвитку в сучасних умовах.

3. Зміни змісту праці, місця і ролі людини в сучасному матеріальному виробництві.

Перше питання може здатись більш широким, ніж тема, що вивчається в цілому з її великими і складними розділами. Однак не можна зрозуміти філософський сенс техніки поза її зв'язками з виробництвом матеріальних благ і роллю науки в даному процесі. Через це вивчення існуючої системи оволодіння природою, яка містить у собі три важливих ланки (науку, техніку, виробництво), краще розпочати з розкриття матеріального виробництва. При цьому слід пам'ятати, що філософія розглядає його не так, як політекономія, для якої воно є об'єктом і метою пізнання, а у плані системотворчого елемента суспільної структури.

Наукове розуміння продуктивних сил полягає перш за все в тому, що виражаючи зв'язок суспільства з природою, вони виступають в єдності з виробничими відносинами, утворюючи спосіб виробництва матеріальних благ. При цьому існує поняття "суспільне виробництво", яке включає в себе матеріальне виробництво (виробництво речей) і духовне виробництво (виробництво ідей). Техніка має місце, можна сказати, у всіх сферах суспільного виробництва. Вірніше, технізація охоплює її найважливіші ланки. І цей процес все більше поглиблюється.

У зв'язку з розвитком засобів праці особливо велика увага приділяється проблемам змісту і застосування техніки, про яку поки що не склалось єдиного філософського поняття. Деякі вчені навіть говорять, що дати визначення такому складному явищу взагалі неможливо. Наприклад, відомий вчений з Німеччини Генріх Рот досить відверто писав, що ми не знаємо по суті нічого про техніку, не можемо знати, і куди вона нас веде.

Зрозуміло, дати будь-якому утворенню дефініцію - справа не з легких. І все ж про техніку склалось цілком визначене уявлення. Вона, перш за все, є сукупністю найрізноманітнішого обладнання і прийомів, які використовуються людиною у продуктивній і непродуктивній діяльності з метою полегшення і прискорення трудових процесів, її складають машини, верстати, прилади, інструменти і інші пристосування; вона включає будинки і споруди, дороги і канали, засоби громадського транспорту, невиробниче обладнання і інструменти: комунальні засоби, холодильники, кухонні і пральні машини; засоби транспорту і зв'язку та ін.

До поняття "техніка" інколи прираховують і технологію як сукупність найбільш ефективних прийомів, методів, способів використання обладнання та інших технічних засобів для обробки сировини, матеріалів і виробів з метою отримання напівфабрикатів і готової продукції.

Правда, існує і інший підхід до визначення поняття "технологія", при якому її сприймають як самостійне утворення матеріального виробництва. В даному випадку вона являє собою, по-перше, сукупність методів обробки, виготовлення, зміну стану, властивостей, форми сировини, матеріалу чи напівфабрикату. Наприклад, технологія матеріалів, хімічна технологія, технологія будівельних робіт. По-друге, її розуміють як науку про способи дії на сировину, матеріали чи напівфабрикати відповідним знаряддями виробництва. По-третє, вона виражає характер структурних утворень матеріального виробництва, систему їх взаємозв'язку.

Ясно одне, що техніка і технологія органічно взаємозв'язані між собою, їх самостійність чисто умовна. Більше того, не можна в повному розумінні виділити із матеріального і духовного виробництва техніку, бо його процес значною мірою є технічною дією на предмет праці.

Для виробництва матеріальних благ люди за допомогою знарядь праці перетворюють предмети праці. Все це разом узяте складає продуктивні сили, які є першою стороною способу виробництва. В його структурі мають місце також виробничі відносини, характер яких визначається об'єктивними умовами. В їх числі головну роль відіграють продуктивні сили.

У той же час виробничі відносини можна уявити як якусь соціальну оболонку, в рамках якої розвиваються продуктивні сили. Внутрішній зв'язок у цьому найважливішому утворенні часто тлумачиться, і не без підстав, як взаємодія змісту і форми. Причому роль першого елемента виконують продуктивні сили. У сфері способу виробництва вони мають певну автономність.

Їх відносна самостійність полягає у внутрішній логіці джерела розвитку виробництва, яка детермінує структурний взаємозв'язок його найважливіших елементів. Продуктивні сили являють собою органічну єдність нагромадженої і живої праці, або, інакше кажучи, вони виражають сукупність речових і людських елементів виробництва, які використовуються у перетворенні природи, у виготовленні речей, які задовольняють потреби людини.

Техніка виявляє себе як у речових, так і особистісних елементах виробництва. До першої групи елементів слід прирахувати знаряддя праці, виробничі будівлі, залізниці, канали, шосе, трубопроводи, засоби зв'язку і все інше, що забезпечує обробку предметів праці. Особистісний елемент - це люди, людина - головна продуктивна сила. Всі засоби праці - справа її рук. Удосконалюючи техніку, розвиваючи продуктивні сили, людина розвиває і саму себе.

У групі речових елементів головна роль належить знаряддям праці. В історії людства вони являють собою різноманітну техніку. У сучасному виробництві використовуються такі види техніки: механічні засоби обробки матеріалів; електротехніка; радіотехніка і радіолокація; система управління машинами і виробництвом (її базою є електронна техніка); хімічні засоби обробки матеріалів та ін.

У суспільстві використовуються й інші види техніки, такі як техніка навчання, техніка наукових досліджень, медична техніка, техніка мистецтва, транспортна техніка, техніка зв'язку, військова техніка та ін Вони мають певну самостійність і не завжди прямо зв'язані з технікою матеріального виробництва. У той же час усі види техніки, можна сказати, невіддільні одна від одної. Наприклад, електронна техніка все ширше впроваджується в медичну техніку, а остання через людину має прямий вихід на виробництво матеріальних предметів, Їх взаємозв'язок. Не випадково, відтепер у Національному технічному університеті України "Київський політехнічний інститут" проводиться підготовка студентів за новою спеціальністю "Фізична і біомедична електроніка", де поряд з технічними дисциплінами вивчаються біохімія і методи діагностики.

Техніка не лише є скріплюючою ланкою всіх структурних елементів виробництва, вона фіксує їх зростання, встановлює якісні і кількісні зміни у предметній формі. Особливо це стосується виробничої техніки, технічних засобів праці. Таким чином, рівень розвитку техніки багато в чому визначає і відповідний рівень розвитку.

Сутність продуктивних сил виражає сили людей і сили природи, матеріальні і духовні сили суспільства, за допомогою яких воно діє на оточуюче середовище, змінюючи і перетворюючи його відповідно до своїх зростаючих потреб. Разом з тим їх сутність виражає природну і суспільну єдність, ставлення людини до природи, ступінь практичного оволодіння суспільством силами природи в конкретно-історичних умовах.

Зростаючу роль в продуктивних силах відіграє наука, загальною передумовою виникнення і розвитку якої є виробництво. Через це вона розвивається як потенціальна продуктивна сила. Наука має не тільки гносеологічну, але й соціальну спрямованість. Природознавство за допомогою промисловості вирішує по суті питання про відношення людини до природи. Потребами виробництва обумовлена здатність науки теоретично випереджати існуючий технічний базис, прокладаючи шлях подальшому його прогресу.

З розвитком науки в ній формуються дві взаємозв'язані тенденції. Суспільне виробництво створює матеріально-технічну базу для розвитку і застосування наукових знань. У той же час наука із потенційної продуктивної сили стає у виробництві ефективним засобом його розвитку. На цей час у розвинутих країнах вона стала продуктивною силою.

Відома випереджаюча роль науки в розвитку техніки і удосконаленні виробництва, проте це явище не можна абсолютизувати. Сам розвиток науки, застосованої у виробництві, у свою чергу перебуває у відповідності до розвитку продуктивних сил. У більшості випадків наука відображає потреби практики, але наука може як випереджати, так і відставати від потреб життя, від вимог розвитку техніки. Важливо, наскільки саме матеріальне виробництво рівнем свого розвитку підготовлене застосувати досягнення науки, реалізувати її успіхи на практиці.

Матеріальне виробництво, техніка, потреби практики повсякчасно ставлять перед наукою все нові і нові завдання, які вимагають свого вирішення, визначаючи її тематику, вказують напрямок розвитку, створюють базу для її технічного озброєння. У свою чергу наука прогнозує розвиток виробництва, визначає найбільш ефективні шляхи його розвитку. Технічна потреба, яка виникає у суспільства, просуває науку вперед більш продуктивно, ніж думки вченого, які не підкріплені практикою. Але до цього положення слід підходити не догматично. В безперервному ланцюзі соціального руху наслідок у наступній ланці може стати причиною: науковий прогрес - могутнім фактором технічного прогресу.

Процес перетворення науки в безпосередню продуктивну силу пояснюється її поступальним розвитком, особливо незмірно великими досягненнями природознавства, проникненням наукових знань у структурні елементи матеріально-технічної сфери, зміною функціональної орієнтації найважливіших наукових галузей.

Зв'язуючою ланкою науки і виробництва є техніка, яку умовно можна поділити на пасивну і активну. Пасивна техніка включає: зв'язуючу систему виробництва. виробничі приміщення, технічні споруди. Активна техніка складається із знарядь (інструментів), які являють собою такі види, як знаряддя ручної праці, знаряддя розумової праці і знаряддя життєдіяльності людини (окуляри, слухові апарати), машини (виробничі, транспортні, військові), апаратура управління машинами, технологічне виробництво і соціально-економічні процеси.

Вихідним пунктом у науковому розумінні розвитку техніки згідно з її існуючими видами виступає аналіз взаємовідношення її з людиною у процесі її трудової діяльності. Важливо мати ясне уявлення про місце техніки в цьому процесі. Вона в ньому займає проміжне положення між людиною і предметом праці.

У своєму розвитку техніка пройшла декілька історичних етапів. Критерієм їх встановлення заведено вважати перехід виробничо-технологічних функцій від людини до техніки. Згідно з даним критерієм у розвитку техніки можна виділити три основні етапи: 1) знаряддя ручної праці (інструменти); 2) машини (на рівні механізації); 3) автомати (машини на рівні автоматизації).

Характерною особливістю першого етапу є те, що людина є матеріальною основою технологічного процесу, а знаряддя праці лише подовжують і посилюють його органи, які зайняті в матеріальному виробництві. Праця при цьому має яскраво виражений ручний характер.

Другий етап відрізняється від першого тим, що основою технологічного процесу стає машина. Фізичну працю виконують технічні засоби. Підсилюється інтелектуальна роль людини. Праця стає механізованою.

Все більшу роль у сучасному виробництві починає відігравати третій етап, який характеризується вільним типом зв'язку людини і техніки. На даному етапі людина перестає бути безпосередньою ланкою технологічного ланцюга. Вона використовує свої здібності головним чином у творчому управлінні виробництвом, яке починає все більше визначатися зростаючим рівнем автоматизації.

Розвиток сучасної техніки більше, ніж будь-коли, обумовлений розвитком науки, яка відіграє провідну роль по відношенню до технічних засобів. Справа в тому, що технічні нововведення здійснюються шляхом впровадження науково-технічних знань. У свою чергу потреби розвитку техніки стимулюють і спрямовують наукові дослідження (особливо прикладного характеру). Лабораторна техніка і техніка наукових експериментів створюють нові можливості для оволодіння законами природи.

Технічні науки являють собою особливим чином організовані системи знань. Логічна структура технічних наук має три рівні взаємозв'язаних знань:

1) технічні науки реально невіддільні від природничих знань; 2) власне технічні, в тому числі технологічні; 3) соціально-технічні.

На всіх трьох рівнях технічної науки існують відносно самостійні емпіричні компоненти знань. Разом з тим в їх структурі може функціонувати і розвиватись також теоретичне знання, якщо та чи інша технічна наука досягла відповідної стадії розвитку.

Технічні науки відрізняються і за рівнем загальності. Відповідно і технічні теорії, які знаходяться в їх складі, також характеризуються різним рівнем загальності. Особливість першого рівня полягає в тому, що теоретичні знання можуть виявитись загальними відносно до цілої групи технічних наук. Наприклад, класична механіка входить у структуру технічних основ більшості технічних наук. На відміну від цього теорії, які узагальнюють власне технічні знання, мають звичайно специфічний, локальний характер.

Слід відмітити підсилюючу роль по відношенню до технічних наук інтегративної функції теоретичної механіки, яка є однією з наукових основ загальнотехнічних і спеціально технічних дисциплін. Зростання методологічного значення механіки для технічних наук пояснюється перш за все розширенням кола проблем, які розглядаються механікою. Зокрема, все більший сенс в механіці набувають задачі, які включають розгляд величин, значення яких заздалегідь не відоме. Інформація, що поступає, як правило, має лише імовірний характер. В той же час імовірний стиль мислення, імовірний підхід як складова частина загальнонаукового рівня методології відіграє в технічних науках все більш помітну роль.

Поряд з механікою до теоретичних основ ряду технічних наук належать термодинаміка, електродинаміка та інші розділи фізики. Так, електродинаміка є теоретичною основою електротехніки та інших електротехнічних дисциплін.

На рівні соціально-технічного знання, як і на природничо - науковому, переважають теорії, загальні для багатьох і навіть усіх технічних наук.

У зв'язку з тим, що загальних технічних теорій, які обслуговують різні технічні науки, відносно небагато, то як компенсацію доцільно посилити свідоме використання принципів і категорій філософського і загальнонаукового рівня методології. Фактично вже тепер загальнонаукові підходи відіграють фундаментальну роль у методологічних основах технічних наук. Наприклад, при вирішенні принципових питань розробки нової техніки і технології все ширше використовуються такі поняття, як "система", "структура", "інформація", "упорядкованість", "алгоритм", "інваріантність" та ін.

Не можна забувати, що в теоретичні науки входять спеціальні завдання, зв'язані безпосередньо з суспільними потребами, з соціальним замовленням. У даному випадку соціальне завдання формується в досить конкретній формі. Воно звичайно більш строго визначене, ніж у природничих науках. Виділимо декілька соціальних завдань, які вирішуються головним чином технічною наукою:

1) механізація і автоматизація сучасного виробництва; 2) здійснення конверсії на промислових підприємствах; 3) забезпечення безпеки роботи атомних електростанцій.

Ці чи інші соціальні завдання можуть бути різного рівня загальності. Якщо узагальнити ці завдання, сформулювати загальну мету технічних наук, то, очевидно, такою виступає інтенсифікація виробництва, підвищення його ефективності, технізація різноманітних сфер суспільного життя.

У той же час соціальні завдання технічних наук формуються менш строго, не завжди однозначно, як у природознавстві. Зрозуміло, мова йде про повсякденні завдання, які постають перед дослідником, а не про великі наукові проблеми.

Прикладні науки зв'язані з дослідженням конкретних явищ і процесів, їх результати можуть бути застосовані безпосередньо на практиці. Якщо говорити про природознавство, яке безпосередньо зв'язане з прикладними науками, то останні відвертають увагу від мікроструктури речовини і мають справу в першу чергу з законами, які встановлюють зв'язок з макроскопічними величинами, тобто феноменологічними законами.

Закони прикладних наук розкривають сутність реальних видів техніки і, як правило, базуються на виробничо - практичних даних. Природничі науки тісніше зв'язані з технікою експерименту, з приладами, з науковим обладнанням, знаходять безпосереднє застосування в науковій лабораторії. Технічні науки найчастіше мають вихід на матеріальне виробництво або різні форми суспільного життя.

Практичне значення фундаментальних наук визначаються тим, що вони в остаточному підсумку є першоджерелом нових, оригінальних технічних рішень, розробки принципово нової технології. В цілому відносно до технічних наук головний зміст фундаментального напрямку складає дослідження фізичних, хімічних, біологічних основ у створенні нової техніки і технології.

Технічні науки, як уже зазначалось, обслуговують ту чи іншу галузь виробництва, бік суспільною життя. Разом з тим практика показує, що на рівні окремої галузі без взаємодії з іншими сферами неможливо вирішити завдання якісного удосконалення обладнання і технології. Це пояснюється тим, що технічний прогрес не визначається лише внутрішньою логікою його розвитку. У конкретній промисловій галузі він забезпечується використанням досягнень суміжних підприємств. Через це важко створити тісний взаємозв'язок усіх економічних об'єктів, прикладних і фундаментальних наук.

Особливої важливості набуває концепція інформаційних мереж зв'язку, якщо об'єктом управління виступає комплексна науково-технічна програма. Цей вид управління отримав назву програмно-цільового управління.

Характерні особливості даного виду управління полягають у такому. 1. Воно спрямоване на досягнення єдності цілей; 2. Охоплює широкий комплекс досліджень, розробок, які потрібні для досягнення сформульованої ієрархії цілей; 3. Піддається вивченню вся система зв'язків, які включені в цільову програму; 4. Приймаються рішення, які відповідають методологічним вимогам єдності цілей, шляхів їх досягнення.

Програмно-цільове управління є необхідною умовою прискорення науково-технічного прогресу, оскільки воно дозволяє концентрувати зусилля різних наукових організацій і виробничих підприємств на вирішенні комплексних проблем.

З поглибленням розподілу праці в науці і виробництві завдання управління комплексними програмами стає складнішим, таким, що вимагає узгодженості на всіх етапах циклу "дослідження - виробництво".

Важливе і відповідальне завдання в сучасних умовах стоїть перед технічною наукою в поглибленні технологічної революції, важливою рисою якої є стрибкоподібне підвищення ефективності розумової праці. Цивілізації за всю свою історію ще не доводилось вирішувати таких проблем за значущістю і характером.

Віками розвиток продуктивності праці здійснювався завдяки зростанню продуктивності фізичних можливостей. Особливе місце в історичному процесі розвитку продуктивних сил посідає перша промислова революція, яка спричинила виникнення сучасної індустрії. В історії людства траплялось немало винаходів, змінювались умови і можливості роботи з інформацією, яка дуже вплинула на всі сторони життя суспільства. Якісний стрибок в поглибленій обробці і перетворенні інформації став можливим лише з появою ЕОМ.

Сучасну інформаційну технологію і її основний елемент - комп'ютеризацію - правомірно вважати ядром технологічної революції, яка розгорнулась в сучасних умовах.

Комп'ютеризація суспільства, яка зв'язана з масовим застосуванням різних типів ЕОМ, - від суперкомп'ютерів до персональних ЕОМ, мікропроцесорного обладнання - досягла сьогодні рівня, який характеризується багатьма дослідниками як найбільше досягнення людства. Така характеристика обумовлена справді беспрецендентними типами розвитку комп'ютерної техніки, її зростаючим впливом на суспільне життя.

Історія не знала схожої високої оцінки інформації, яка перетворилася в одну із ключових економічних категорій. Раніше термін "економіка" асоціювався з переробкою великих обсягів речовини і використанням зростаючої кількості енергії, а інформаційний компонент економіки розглядався тільки як другорядний, допоміжний, Тепер економіка все більше характеризуються як інформаційна, тому що різноманітні види інформації включені в безпосередній процес виробництва.

Швидка комп'ютеризація економіки в розвинутих країнах Заходу, впровадження роботизації і автоматизації, широке застосування складних автоматизованих систем управління значною мірою змінює життєдіяльність людини, передбачає неймовірний розвиток її творчих здібностей. Вона висуває на перший план принципову зміну ропі людини у виробництві, розширюючи і поглиблюючи її здібності, йдучи по шляху неймовірного підвищення рівня інтелектуальної праці.

Здійснюється процес інтелектуалізації суспільства в цілому. Зміни, що відбуваються, породжують, як видно, порівняння інформаційної промисловості з нервовою системою сучасного соціального організму. Академік А.П.Єршов з цього приводу писав, що суміжні інформаційні галузі: зв'язок, теле- і радіомовлення, журнально-газетна і книговидавнича справа, фото-, відео- і аудіоіндустрія все більшою мірою змикаються з усіма галузями електронно-обчислювально-програмової промисловості. Не менш тісні зв'язки проростають з боку таких промислових гігантів, як машино- і приладобудування, перш за все завдяки сучасним комп'ютерам, інтелектуальним роботам, цифровим приладам і керуючому обладнанню.1

Комп'ютерна культура характеризуються перш за все прагненням і вмінням застосувати інформаційну техніку у будь-якій сфері діяльності. На багатьох сучасних приладах і пристроях, які використовуються в побуті і на виробництві, організації-виробники ставлять спеціальний знак - "керується мікропроцесором", цим самим дають зрозуміти споживачу, що дане устаткування докорінно відрізняється від попередніх, які не мають такого знака. Навіть для людей, які далекі від техніки, термін "мікропроцесорна техніка" стає синонімом понять надійна техніка; техніка, яка забезпечує максимальні зручності експлуатації; техніка, яка найкраще виконує покладені на неї функції.

Поняття "мікропроцесорна техніка" входить у більш загальне поняття "обчислювальна техніка", а процес широкого впровадження обчислювальної техніки у всі сфери людської діяльності отримав назву комп'ютеризації. Причому, під цим важливим поняттям розуміється не стільки зростання числа використовуваних суспільством обчислювальних машин (ЕОМ), скільки перебудова професійного і певною мірою соціального мислення сучасної людини, яка зобов'язана по-новому підходити до розуміння вирішуваних сьогодні завдань, методів і засобів досягнення поставленої мети.

Обчислювальна техніка є визначальним компонентом таких складових науково-технічного прогресу, як робототехніка і гнучкі виробничі системи, автоматизовані системи проектування і управління. З широким впровадженням обчислювальної техніки в народне господарство зв'язується можливість переводу його на шлях інтенсивного розвитку.

Мініатюрна обчислювальна машина (мікропроцесор) стає складовою частиною будь-якого приладу, пристрою, агрегату. Нема жодної галузі промисловості, де б застосування обчислювальної техніки не обіцяло істотного виграшу в ефективності виробництва, удосконалення якості продукції, що випускається. Видатний вчений В.М.Глушков писав: "Розвиток мереж ЕОМ і систем термінального доступу до них приводить до того, що все більша частина інформації, перш за все науково-технічної, економічної і соціально-політичної, вміщується в пам'ять ЕОМ. До початку наступного століття в технічно розвинутих країнах основна маса інформації буде зберігатись у безпаперовому вигляді - пам'яті ЕОМ. Тим самим людина, яка на початку XXI ст. не буде вміти користуватися цією інформацією, уподібниться людині початку XX ст., яка не вміла ні читати, ні писати". 1

Між обчислювальною технікою і інформацією є глибокий взаємозв'язок. В "Енциклопедії кібернетики" вказується, що обчислювальна машина - це фізична система (устрій чи комплекс устроїв), яка має призначення механізації і автоматизації процесу алгоритмічної обробки інформації і обчислень. Таким чином, в цьому довіднику обгрунтовано підтверджується, що поняття "обчислювальна машина" тісно зв'язане з поняттям "інформація".

Інформація визначає багато процесів, які відбуваються в обчислювальній машині. У загальній формі процес розв'язання задачі на обчислювальній машині проходить такі етапи: 1) введення інформації або установка вихідних даних; 2) переробка чи перетворення введеної інформації; 3) визначення результатів і виведення переробленої інформації.

Таким чином, обчислювальна машина одержує інформацію, запам'ятовує її, обробляє за заданими алгоритмами і направляє споживачу (користувачу) або передає а інші системи обробки.

Термін "інформація" має багато визначень, і ми вже про це говорили, коли йшла мова про філософські проблеми кібернетики. Тут тільки зазначимо, що в широкому розумінні інформація - це відображення реального світу; у вузькому розумінні інформація це будь-які відомості, які є об'єктом збереження, передачі і перетворення. І те і інше визначення важливі для розуміння процесів функціонування обчислювальної машини.

При самому загальному підході до розгляду інформації можна сказати, що вона подається у вигляді повідомлення. Але при цьому слід пам'ятати, що інформаційне повідомлення зв'язане з джерелом інформації, приймачем інформації і каналом передавання. Приймачі інформації в техніці сприймають повідомлення за допомогою різної вимірювальної та регіструючої апаратури.

Все це вимагає високої кваліфікації від спеціалістів, які працюють в цій галузі, Більше того, тепер важко назвати виробництво, яке не було б зв'язане з обчислювальною технікою та інформацією. З урахуванням змін, що відбуваються, суттєво змінюються вимоги до знань і практичних навичок спеціалістів самих різних професій. Головним для них стає чи вже стало не вміння виконувати якусь конкретну роботу - виточити деталь на токарному верстаті, розкроїти тканину, розрахувати заробітну плату, виконати розрахунок міцності конструкції та ін., а вміння доручити виконання цієї роботи ЕОМ або автомату, який керується електронно-обчислювальною машиною.

Проте при цьому слід завжди пам'ятати, що особистісний елемент системи продуктивних сил має перевагу не тільки перед речовим елементом, а й перед наукою. Як і техніка, наука є одним із могутніх засобів посилення виробничих можливостей людини Перетворення науки в безпосередньо продуктивну силу можливе лише на шляху пізнання людиною законів при роди, застосування наукових знань до конкретних галузей суспільного і в першу чергу матеріального виробництва.

Зміна змісту праці, визначення місця і ролі людини в системі виробництва матеріальних благ - це ще далеко не вивчені питання, що являють собою глибоку філософську проблему. У вирішенні даної проблеми особливе місце займає розкриття процесу створення знарядь праці. Безперечним є те, що цей процес являє собою ту сферу, в якій спостерігається безперервне нагромадження і безпосереднє застосування знань, умінь і навичок людиною. Знаряддя праці, можна сказати, є самим очевидним фактором виробництва, вперше виготовленим і застосованим людиною, і не випадково американський просвітитель Б Франклін людину визначав як тварину, яка створює знаряддя праці.

Розкриваючи роль знарядь праці, не можна забувати, що сучасне виробництво опредмечує великий обсяг знань, умінь, навичок, зусиль людей по кооперуванню різних видів їх діяльності. І якщо порівняти сучасні знаряддя праці зі стародавніми, то останні настільки елементарні, що дозволяють припустити можливість їх створення ще "пралюдьми", які ще не мали ні понятійного мислення, ні навіть артикульованої, членороздільної мови.

Є підстави гадати, що виробництво найпростіших знарядь почалось на 1-1,5 млн. років раніше, ніж з'явилась мова і мислення. 1-Іе виключено, що даний процес виробництва розвивався досить тривалий час у "тваринній формі", тобто в стадії гуманоїдів, яке ще було далеким від людською суспільства.

Оскільки виникли суперечки про роли знарядь праці як джерела зародження роду людського, то з'явились і інші взаємозв'язані питання. Зокрема, залишається спірним твердження про те, що матеріальне виробництво на початковому етапі його розвитку виконувало соціально-творчу функцію. Швидше воно робило лише запит на соціум, але певний час він залишався не задоволеним із-за відсутності мови, категоріального мислення і найпростіших культурно-етичних норм.

Продовжуючи логіку, яка породжена дискусією, заслуговує на увагу і інша догадка про те, що виробництво знарядь праці, яке здійснювалось ще досвідомо, у "тваринній формі", мало своїм наслідком послаблення і руйнування інтенсивної основи поведінки предків людини.

Користуючись даним положенням, відомий філософ Ф.Ніцше робив припущення, що людина походить від "хворої тварини", деградованого гуманоїда.

Звичайно, до даної теми людство буде постійно звертатись. Але цілком ясно, що інтенсивне виготовлення знарядь ставало все більш несумісним з "тваринною формою", всередині якої воно повільно, але розвивалось. Через це даний процес диктував необхідність нового, надбіологічного об'єднання, яке б відповідало потребам виробничо-господарської концепції індивідів. І вирішити це завдання можна було лише при сприянні вторинних засобів соціалізації.

При первіснообщинному ладі розвиток продуктивних сил був такий низький, що вся праця у процесі виробництва ледве забезпечувала існування членів общини. Інтереси людини в розвитку знарядь праці, як і в цілому у виробництві матеріальних благ, були вкрай обмеженими.

З проникненням людей у світ речей, із зростанням практичного використання досягнень зростаючих знань про природу, досвіду інших людей створюються можливості удосконалення виробництва. Інтереси і потреби людей все більше проростають на соціальних основах. Ця залежність має глибокий історичний характер.

За рабовласницького ладу шляхом позаекономічного примусу до праці рабовласник привласнював весь додатковий і частину необхідного продукту, створеного рабом. В умовах феодалізму головною формою примусу до праці залишалась позаекономічна. Селянина примушували працювати на феодала. Але у своєму господарстві кріпосний селянин мав змогу проявляти особисту зацікавленість у результатах своєї праці. Змінюється стан справ у капіталістичному суспільстві, яке за своєю суттю далеко не однорідне.

В умовах товарного виробництва праця має подвійний характер. З одного боку, вона є працею конкретною (наприклад, праця слюсаря, кравця тощо) і створює споживчу вартість товару. Разом з тим у кожному товарі втілена людська праця взагалі незалежно від якісних відмінностей різноманітних видів праці - абстрактна праця. Як абстрактна праця утворюється вартість товару. Подвійний характер праці відображає об'єктивно існуюче протиріччя між товаром приватним і суспільним. У розвинутих країнах Заходу це протиріччя значно знизилось, що значною мірою зв'язане з утворенням асоційованих підприємств, що мають суспільний характер.

Для того щоб створити і застосувати засоби виробництва працівник має знати їх призначення, мету використання у виробничому процесі, мати певні знання. Слід визнати, що людина у своєму розвитку випереджує досягнутий рівень стану решти елементів системи продуктивних сил, що пояснюються її трудовою і соціальною активністю.

Проте було б спрощенням бачити в речових продуктивних силах лише пасивну роль по відношенню до людини. Недооцінка зворотного впливу засобів праці на людину містить у собі немало небезпек.

Не можна не враховувати хоча б те, що люди не вільні у виборі об'єктивно існуючих продуктивних сил та й виробничих відносин, які успадковуються від попередніх поколінь. Тут і виявляється активний вплив речового елемента на особистісну сторону продуктивних сил. Сприйнята нею техніка і технологія не є наслідком предметно-практичної діяльності нового покоління. В даному випадку як те, так і інше складають причину становлення і удосконалення живої сили.

Слід зазначити, що по відношенню до кожного наступного покоління успадковані ним засоби виробництва спершу відіграють визначальну роль чи у всякому випадку є вихідним пунктом його діяльності.

Але активну роль речових елементів у сфері матеріального виробництва не може принизити провідне значення людей праці. Важливо, щоб між ними була б органічна єдність. Без поєднання робочої сили зі створеними людьми засобами виробництва громадське життя не може функціонувати і тим більше прогресувати. Протиставлення людини техніці можна розглядати тільки відносно, тому що зв'язок особистісних і речових продуктивних сил непорушний. У виробництві відбувається немов би об'єктивізація особи. В той же час в особі суб'єктивізується річ.

Завдяки суспільному виробництву здійснюється обмін речовин між людьми і природою. Збагачені практикою взаємодії із засобами виробництва, люди нагромаджували знання, навички, досвід. Речові продуктивні сили, особливо засоби праці, визначаються мірилом розвитку робочої сили, показником тих суспільних відносин, при яких здійснюється праця. Спосіб виробництва обумовлює зміст і характер праці, виробничо-кваліфікаційний рівень працівника, професійно-технічну підготовку робочої сили.

При цьому слід завжди пам'ятати, що матеріально-речові продуктивні сили існують не самі по собі, а породжуються людьми, розвиваються завдяки їх професійній підготовці та соціальній активності.

У демократичній правовій державі спосіб виробництва не лише обумовлює виникнення нових економічних законів, але й визначає характер, природу і організацію праці. До його основних особливостей належать такі: перетворення праці із підневільного тягаря у вільну від експлуатації; гармонійне поєднання праці на себе і праці на колектив, суспільство; досягнення нового, творчого ставлення до праці; забезпечення кооперації праці та ін.

Даючи найбільш загальну характеристику змінам, що відбуваються, слід відмітити, що змінюються місце людини в матеріальному виробництві. Праця все більше механізується і автоматизується; поглиблюється процес стирання відмінностей між фізичною і розумовою працею. Важливо відмітити і те, що зростає забезпечення потреб людей.

Не можна забувати, що в суспільному виробництві постійно зростає роль наукових знань, розширюється сфера наукової діяльності, невід'ємним фактором праці стає творчість людини.

Творчість є процесом людської діяльності по створенню нових матеріальних і духовних цінностей. Саме це все більше визначає найбільш характерні риси сучасної праці. Творчість являє собою у праці здатність людини із матеріалу, який нам надає дійсність, створювати згідно з пізнаними закономірностями об'єктивного світу нову реальність, яка задовольняє різноманітні суспільні потреби.

Творчість має цілком певні види, які виражають характер творчої діяльності. У цьому зв'язку може бути творчість винахідника, організатора виробництва, наукова, художня та ін.

У процесі творчості беруть участь усі духовні сили людини, зрозуміло, в першу чергу свідомість, уява, не виключається, а підчас і набуває пріоритету несвідоме, інтуїтивне і навіть впливають інстинкти.

Характер творчої діяльності зумовлюється суспільними відносинами. Подолання відчуження праці і, навпаки, розвиток людських здібностей є необхідною умовою підвищення активності людей, прояву ними творчої діяльності.

Як уже зазначалось, без творчості немислима наукова діяльність, роль якої постійно зростає в сучасному виробництві. Як людська праця, наукова праця також передбачає виділення, існування, обробку і зміну об'єктів. "предметів" цієї праці, специфіка яких полягає в тому, що при обов'язковій матеріалізації (використання приладів, схем, формул та ін.) вони за своєю суттю є ідеальними об'єктами, результатами попередньої ідеалізую чої діяльності людини і людства.

Наукова праця "загальна" тому, що передбачає об'єднання зусиль індивідів, діючих протягом усієї історії науки. А історія науки виступає в цьому розумінні як історія виникнення, збереження, продовження зусиль багатьох і багатьох індивідів, історія їх трудової кооперації. На відміну від загальної праці спільна праця передбачає безпосередню кооперацію індивідів. В той час як загальна праця обумовлюється не лише кооперацією сучасників, а й використанням праці попередників.

Розкриття даного поняття має безпосередній стосунок до питання про взаємозв'язок знань, отриманих практичним шляхом і на основі наукового пошуку. Є істина практики і істина науки. Використання істини першого роду у процесі матеріального виробництва, підкоряючись законам поділу праці, тривалий час безпосередньо вимагало від індивіда, зайнятого на підприємстві, головним чином оволодіння навичками, певними функціями. Знання, які застосовуються у процесі виробничої діяльності, часто мали, та й тепер нерідко мають характер рецептів, рекомендацій, які необхідно засвоювати і виконувати.

Сучасне виробництво почало ламати практику, що складалася віками, "рецептурного" використання знання, ізольованого від здійснення трудових функцій. Ця ломка тільки починається. Вона значною мірою обумовлена вторгненням у виробництво науки і перш за все як принципу загальної праці. Визначення якогось наукового знання як наукової істини якраз і означає позитивне "привласнення" знання багатьма вченими і його перетворення у "своє". При цьому .необхідно, щоб перетворення знання в "моє", його індивідуалізація, проходило за правилами загальності.

Як загальна, наукова праця, зрозуміло, не заперечує унікальності, індивідуальності здобутих результатів. Разом з тим саме загальність праці обумовлює те, що в науці не просто можливий, але до певної межі функціональний "відрив" від індивідуального сприймання в освоєнні шляху, який веде до загального продукту, який породжений необхідністю.

До речі, в цьому полягає докорінна відмінність науки від такої сфери, як мистецтво, де практично неможливо "відриватись" від індивідуальності.

Проблема співвідношення загальності і індивідуальності вкрай специфічно вирішується у сфері творчості, яка невіддільна від наукової діяльності і все глибше охоплює виробничу працю людей.

В чому виражається особлива роль індивідуальності в науковій творчості? В тому, що при існуванні будь-яких колективних форм і об'єктивних соціальних передумов творчий процес реально "локалізований" саме у свідомості, діях окремого індивіда, конкретної людської особистості.

У пізнавальному процесі колективної дії вчених відбувається не лише "обмін ідеями", але й народження нових наукових думок. І таке можливе не інакше, як на основі індивідуального процесу творчості. Вченому, який мислить творчо, нерідко доводиться залишатися "один на один" із своєю проблемою, яка вимагає вирішення. І він мусить мислити так, як би крім нього ніхто не зміг би вирішити дану наукову проблему.

Творчість не просто індивідуальна. У даному випадку індивідуальність постає як унікальна неповторна особистість. Англійський фізик Дж. Томсон дотепно помітив, що спроба "відмислити" вченого, індивіда із науки було б рівносильно зіграти "Гамлета" без принца Датського.

Проте саме тут виявляється парадокс, який полягає в тому, що особистість створює в науці те, що в житті є за своїм змістом і значенням загальним. Причому таке загальне у подальшому своєму русі постійно "очищається" від індивідуальності.

Взаємодія індивідуального і загального, колективного і особистісного у творчості і науці в цілому являє собою реальне протиріччя, без якого немислиме формування істини, вирішення наукових проблем.

Істина науки не виражає за своїм змістом не лише індивідуальності її автора, а і расово-національних, державних передумов. Наукові положення, якщо вони дійсно відображають об'єктивний світ, рішуче переступають границі історичного часу, для них не можуть бути перепоною національні і державні рамки. І тут також виявляє себе взаємозв'язок принципів загальності і індивідуальності творчості і науки в цілому.

Проте вирішення протиріччя між загальним та індивідуальним в науковій творчості не можна розуміти спрощено, як, наприклад, вчений в ім'я загального "зрікається" від особистісно-індивідуального. Адже "відокремитись" людині від самої себе у процесі діяльності навряд чи можливо. І справа не лише в моралі, а в тому, що загальне в науці створюється перш за все завдяки певним об'єктивним потребам суспільства, досягнутому науковому рівню в тому чи іншому напрямку.

Але це не означає, що індивідуально-особистісні начала мало значимі. Ні, звичайно. Вони впливають на процес пошуку істини, його наслідки, формування концепції, ідеї, гіпотези, використання наукових методів, на хід і постановку експерименту та інші сторони.

Вирішенням складних наукових проблем займаються тепер не одинаки, а великі колективи - лабораторії, науково-дослідні інститути, кафедри вузів, а інколи і їх об'єднання. Це, звичайно, не означає, що творчість окремих вчених знецінилась або зовсім зійшла на ніщо. Просто різко змінились умови і сфери застосування науки.

Сьогодні суспільний прогрес значною мірою визначається випереджаючим розвитком науки, темпами впровадження наукових результатів у виробництво, економіку, систему управління та інші сфери суспільного життя

Виконання багатьох дослідницьким програм пов'язано з експериментами, які дорого коштують, унікальними технічними установками, рідкісною сировиною, з витратами величезних фінансових, людських та енергетичних ресурсів.

У сучасних умовах багато в чому успіх вирішуваних завдань визначається удосконаленням підготовки наукових кадрів. Процес навчання майбутніх інженерів, вчених до останнього часу був значною мірою відірваним не тільки від історії наукової думки, але і від реальності процесу наукової праці, яка змінилась, від колективності і дослідницької о пошуку, від потреб сучасного виробництва.

Здобуваючи освіту, інженерно-наукові кадри далеко не завжди одержували систематичні знання відносно закономірностей функціонування тієї форми соціальної організації, поділу та інтеграції суспільної праці, в яку їм належало включитися.

Колективна творчість, як ніколи раніше, потрібна не лише в галузі пі знання закономірностей природи і суспільства, а і у сфері організації інженерної, науково дослідницької праці.

ЛИТЕРАТУРА ПО ФИЛОСОФИИ

Глава 1

1. Венцковский Л.3. Философские проблемы развития науки. - М.,1982.

2. Кун Т. Структура научных революций. - М., 1977.

3. Лакатос И. Доказательства и опровержения. Как доказываются теоремы. - М., 1967.

4. Поппер К. Логика и рост научного знания. - М., 1983.

5. Солонин Ю.А. Наука как предмет философского анализа. - Л., 1988.

6. Социальные и методологические проблемы современной науки. - М., 1987.

7. Тулмин Ст. Человеческое понимание. - М., 1986.

8. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. - М., 1986.

9. Франк Ф. Философия науки. - М., 1960.

10. Юдин З.Г. Отношение философии и науки как методологическая проблема // Философия

в современном мире. Философия и наука. - М., 1972 .
Глава 2

11. Антонов А. И. Преемственность и возникновение нового знания в науке. - М., 1985.

12. Добров Г М. Наука о науке. - М.,1989.

13. ЗвезденюкА.В. Становление научного знания. - Ташкент, 1989.

14. Ильин В.В., Калинкин А.Т. Природа науки: гносеологический анализ. - М., 1985.

15. Корниенко А.А., Корниенко А.В. Философские вопросы развития науки. - Томск, 1990.

16. Кочергин А.Н., Семенов Е.В., Семенова Н.Н. Наука как вид духовного производства -

Новосибирск, 1981.

17. Логико-гносеологический анализ науки. - Алма-Ата, 1990.

18. О гуманизме в науке и культуре. - М., 1982.

19. Солонин Ю.Н. Наука как предмет философского анализа. - Л., 1988.
Глава 3

20. Звезденюк А.В. Становление научного знания. - Ташкент, 1989.

21. Ильин В.В. Критерии научности знания. - М., 1989.

22. Ильин В.В. Структура и развитие научной теории. - М., 1980.

23. Карпович В.Н. Научное знание: логика, понятие, структура. - Новосибирск,1987.

24. Карпович В.Н Системность теоретического знания: логический аспект, - Новосибирск, 1984.

25. Крымский С.В. Научное знание и принципы его трансформации. - К., 1974.

26. Научное знание: уровни, методы, формы. - Саратов, 1986.

27. Поппер К. Логика и рост научного знания. - М., 1983.

28. Структура и развитие науки. - М., 1978.
Глава 4

29. Кун Т. Структура научных революций. - М., 1977.

30. Лакатос И. Доказательства и опровержения. Как доказываются теоремы. - М.,1967.

31. Поппер К. Логика и рост научного знания. - М., 1983.

32. Поппер К. Логика научного исследования. - М., 1983.

33. Тулмин С. Философия науки. - М., 1960.

34. Тулмин С. Человеческое мышление. - М., 1972.

35. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. - М., 1986.

36. Фейерабенд П. Против методологического принуждения. - М., 1986.
Глава 5

37. Венцковский Л.3., Смирнов Г.Е. Фундаментальные и прикладные исследования в развитии

науки. Научно-аналитический обзор. - М., 1990.

38. Кедров Б.М. Научные революции. - М., 1980.

39. Корниенко А.А., Корниенко А. В. Философские вопросы развития науки. - Томск, 1990.

40. Кушаков Ш.С. Становление и развитие идеи взаимосвязи наук: Историко - методологические

и философские аспекты. - Ташкент, 1990.

41. Наука. Закономерности ее развития. - Томск, 1980.

42. Современная наука и закономерности ее развития. - Томск, 1985.

43. Юдин Б.Г. Взаимосвязь общественных, естественных и техчических наук.

Научно-аналитический обзор. - М., 1985.
Глава 6

44. Готт В.С. Материальное единство мира и единство научного знания. - М .1982.

45. Доброхотов А.А. Категория бытия в классической западноевропейской философии. - М., 1986.

46. Кучевский В.Б. Анализ категории "материя". - М , 1983.

47. Пространство и время. - К., 1984.
Глава 7

48. Вернадский В.И. Избранные труды по истории науки. - М., 1981.

49. Копнин П. В. Логические основы науки. - К., 1968.

50. Петров Ю.А. Теория познания. Научно-практическое значение. - М., 1988.

51. Пуанкаре А. О науке. Сборник. - М., 1983.

52. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. - М., 1986.

53. Философские очерки о новых тенденциях современной науки. - Казань, 1988
Глава 8

54. Быков В. В. Методы науки. - М., 1980.

55. Лукашевич В.К. Научный метод (структура, обновление, развитие).

Минск,1991.

56. Мостаненко М.В. Философия и методы научного познания. - Л., 1972.

57. Степин В.С. Теория и метод. - М., 1987.
Глава 9

58. Бор Н. Атомная физика и познание. - М., 1961.

59. Борн М. Моя жизнь и взгляды. - М., 1973.

60. Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. - М., 1988.

61. Винер Н. Я - математик. - М., 1964.

62. Пригожий И. От существующего к возникающему. - М , 1985.

63. Соловьев Ю.И. Эволюция основных теоретических проблем химии. - М.,1971.

64. Эйнштейн А. Физика и реальность. - М., 1985.

65. Энгельс Ф. Диалектика природы // Маркс К., Энгельс Ф. Собр. соч. - 2-е изд. - Т.20.
Глава 10

66. Илизаров С. С. Материалы к историографии истории науки и техники. - М., 1989.

67. Карпунин В. А., Суханов Б. М., Широградский В. И. Методологические основы

естественных и технических наук. - Л., 1979.

68. Кириллин В. А. Страницы истории науки и техники. - М., 1989.

69. Мелещенко Ю. С. Техника и закономерности её развития. - Л., 1970.

70. Методология и социология техники Новосибирск, 1990.

71. Товмаян С. С. Философские проблемы труда и техники. - М., 1972.

72. Философия и техника в ФРГ. - М., 1989.




1   2   3   4   5   6   7


9. ФІЛОСОФІЯ ПРИРОДОЗНАВСТВА
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации