Пронський В.М. Філософія науки - файл n1.doc

приобрести
Пронський В.М. Філософія науки
скачать (412.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc413kb.12.09.2012 19:39скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7

1. Концепція зростання наукового знання К.Поппера.

2. Теорія наукових революцій Т.Куна.

3. Методологія науково-дослідницьких програм І.Лакатоса.

4. Еволюціоністська концепція розвитку наукового знання С. Тулміна.

5 Антиметодологічна теорія картини наукового пізнання П. Фвйєрабенда.

У центрі уваги сучасної філософії науки - проблеми становлення, формування і розвитку наукового знання, а також питання методології пізнання. Потреба розгляду і вирішення цих проблем обумовлена докорінними перетвореннями в характері розвитку науки, змінами стилю наукового мислення, необхідністю осмислити наслідки науково-технічного прогресу, його впливу на соціальні процеси, що відбуваються в сучасному світі.

Логічна структура наукової теорії і моделі розвитку наукового знання розроблена представниками логічного позитивізму, яка панувала в західній філософії понад п'ятдесят років, піддавалась критиці західними логіками і методологами науки.

Почали з'являтись один за одним нові напрямки в західній філософії науки, які в більшості відмовились від ідей, що розвивались у рамках логічного позитивізму. На відміну від представників неопозитивізму, які розглядали науку, наукове пізнання і теорії поза контекстом людської культури, нові дослідники в галузі філософії на Заході намагаються показати динаміку наукового знання, вивчити процес зростання знання, залучити різні зовнішні, відносно до логічної структури наукової теорії, фактори: історичні, психологічні та соціокультурні.

Ще у 30-і роки проти програми логічного позитивізму виступив англієць Карл Поппер, який критикував верифікаціонізм. Філософська доктрина, що розвивалась Поппером, отримала назву критичного реалізму, або критичного

раціоналізму. Термін "критичний" у даному випадку мас певний позитивний смисл, у той час як терміни "реалізм" і "раціоналізм" Поппер використовує в дусі так званого здорового глузду.

Критичний раціоналізм - один із найбільш радикальних раціоналістичних варіантів реалістичної течії в західній філософії. Гносеологічна і методологічна орієнтація критичного раціоналізму відрізняються від традиційної теорії пізнання. Для представників цього напрямку характерною є відмова від пошуку філософських основ знання, їх замінює звичайна логіка.

Головну проблему філософії Поппер убачав у віднайденні критерію демаркації між наукою і псевдонаукою, а головне завдання методології науки - у вивченні механізму зростання наукового знання, а не у дослідженні його формальної структури. Як критерій демаркації Поппер запропонував принцип фальсифікованості, тобто принципової спростованості будь-якого знання, яке претендує на статус науковості.

Ці ідеї Поппера значною мірою відрізнялись від пануючих на той час у Західній Європі логіко - методологічних поглядів, що поступово оформлялись під впливом Б. Рассела та Л. Вітгенштейна в концепцію логічного емпіризму або неопозитивізму.

Поппер будує дедуктивну методологію науки. Послідовно дедуктивістська позиція приводить його до висновку, що наукову теорію взагалі неможливо обгрунтувати, а можна лише спростувати її. Якщо теорія не витримує перевірки, тобто висновки виявляються помилковими, то вона відкидається.

У концепції логічної реконструкції і раціоналістичної інтерпретації науки і наукового розвитку К.Поппера центральне місце займає методологічний принцип фальсифікації. Цей принцип Поппер протипоставляє принципу верифікаціонізму.

Таким чином, Поппер вважає, що теорії є високо інформативними догадками про світ, які не верифікуються, але можуть бути перевіреними засобами різних експериментальних випробувань.

Процедуру фальсифікації Поппер бачить не як "дуель" між теорією і спостереженням, а як складні відношення між протилежними теоріями, що суперечать між собою, вихідним емпіричним змістом цих теорій і його ростом. Загальна схема зростання знання виглядає так:

Вихідна проблема => Запропонована для вирішення проблеми пробна теорія => Критика цієї теорії і усунення виявлених недоліків => Нова проблема.

Критерієм потенціальної прийнятності за Поппером є перевірюваність чи неймовірність: лише теорія, яка великою мірою перевірювана (неймовірна), варта перевірки, і вона актуально (а не тільки потенційно) прийнятна, якщо вона витримує суворі перевірки, зокрема ті, які ми вважаємо вирішальними для цієї теорії ще до того, як вони були вжиті.

Прийнятність висунутого Поппером критерію до аналізу прогресу науки легко проілюструвати на прикладі з історії науки.

Теорія Кеплера і Галілея були об'єднані і замінені логічно більш і строгою і краще перевірюваною теорією Ньютона; аналогічно теорії Френеля і Фарадея були замінені теорією Максвелла. У свою чергу теорії Ньютона і Максвелла були об'єднані і замінені теорією Ейнштейна. У кожному із цих випадків прогрес полягав у переході до більш інформативної і, отже, логічно менш імовірної теорії - до теорії, яка була більш строго перевірювана завдяки тому, що робила передбачення, що простіше спростовувались у логічному розумінні.

У поняття "зростання науки" К.Поппер вкладає не практичне чи соціальне значення прогресу науки, а інтелектуальний аспект цього зростання. Він стверджує, що безперервне зростання є істотним для раціонального і емпіричного характеру наукового знання, і, якщо наука перестає зростати, вона втрачає і цей характер. Саме спосіб зростання робить науку раціональною і емпіричною.

Наука починається з проблеми, вважає Поппер, а не зі спостережень, хоч спостереження можуть породити проблему, якщо вони несподівані, тобто вони вступають у протиріччя з нашими сподіваннями чи теоріями.

Зростання знання за Поппером спрямоване від старих проблем до нових і здійснюється шляхом пропозицій і спростувань. Такі переходи від проблем до теорій і від теорій до проблем реалізуються на базі постійного критичного обговорення внутринаукової ситуації. Таке обговорення є основним механізмом, що забезпечує еволюцію науки

Оцінюночи логіко - методологічну концепцію К. Поппера в цілому, слід підкреслити, ідо в ній пропонується ряд цікавих логічних моделей для опису структури і розвитку наукового знання. У той же час загальна методологічна і тим більше філософська інтерпретація цих моделей, наведена Поппером, натикається на принципові труднощі і вступає у протиріччя з сучасним рівнем соціально-наукового і філософського знання.

Безпосередня заслуга Поппера полягає у побудові логічної теорії наукового методу, під яким він розуміє емпіричний метод.

Теорія наукового методу, вважає Поппер, не може бути лише емпіричною теорією - вона повинна бути філософською, епістемологічною теорією з її специфічіними філософськими методами побудови, що не зводяться лише до узагальнення результатів емпіричного позитивного знання.

Поппера не влаштовує і інша крайність у розумінні природи теорії наукового методу, а саме апріоризм. На його думку, методологічні правила повинн бути виправданими, і їх єдиним виправданням є їх плодотворність, про яку мі можемо судити за їх наслідками.

Суттєвим недоліком попперової теорії наукового методу є те, що філософія та епістемологія фактично зводяться у нього до логічної теорії наукового знання, » логіка практикується лише як формальна логіка (в її сучасному виді математичної логіки). У своїх пізніх роботах Поппер намагається розширити завдання епістемології і побудувати її логічне обгрунтування. Щодо ототожнення логіки з формальною логікою, то ця позиція послідовно проводиться Поппером у всіх його творах, і в ній багато де в чому лежить корінь глибоких труднощів його концепцій.

З антиіндуктивізмом Поппера найтісніше пов'язаний інший важливий принцип його концепції - принцип фальсифікованості, за назвою якого всю методологічну концепцію Поппера часто називають фальсифікаціонізмом.

Однак головною філософською вадою попперівської теорії, на думку багатьох вчених, є його скептицизм відносно можливостей людського пізнання

Діалектика поняття істини вимагає не тільки визнання об'єктивності істини (що Поппер робить), але і розуміння діалектичного взаємозв'язку відносної і абсолютної істини (це Поппер заперечує і через це не може звільнитися від скептицизму і в кінцевому разі - від філософського релятивізму, з яким він сам невпинно бореться).

Відповідно до своєї теорії істини і правдоподібності Поппер розглядає розвиток знання не як перехід від одного істинного знання до іншого, а як перехід від одних проблем до інших, більш глибоких. За Поппером при розвитку знання зростає тільки сукупність істинних емпіричних наслідків теорії, прийняття яких обумовлене відповідними конвенціями. Механізмом цього росту є метод спроб і помилок, припущень і спростувань. "Ми не знаємо - ми можемо лише припускати", - гака основна логіко - методологічна ідея Поппера, що свідчить про філософський скептицизм його концепції.

Після краху методологічних ідей логічного емпіризму сучасна Західна філософська думка була вимушена визнати неадекватність більшості основних принципів концепції К. Поппера і нагальну потребу в нових шляхах для побудови логіки і методології науки. У цій ситуації важливу роль в методологічних пошуках стали відігравати Т.Кун, І.Лакатос, С.Тулмін та П.Фейєрабенд. Можна з певністю сказати, що праці цих учених сьогодні визначають один із основних напрямків розробки філософії науки і методології історії науки на Заході. Щоб здійснити діалектичний аналіз історичної школи в методології науки, потрібно звернутися до її позитивних програм, розглянути, якою мірою прибічники цього напрямку здатні вирішити основні питання філософії наукового знання.

Перше з них можна сформулювати таким чином: який шлях і які методи є найбільш адекватними для побудови теорії науки? Це основне питання методології науки. З ним пов'язана велика кількість окремих проблем, деякі з них варто назвати: яка структура сучасного наукового знання і які механізми його функціонування і росту? Що є основою наукового пізнання і яке співвідношення між здоровим глуздом, науковим знанням, що опирається на досвід і експеримент, і загальними філософськими (метафізичними) твердженнями про світ?

Друга загальна проблема: як у знанні ми можемо описати і пояснити реальні історичні процеси розвитку науки? За допомогою яких методів ми можемо побудувати істинну теоретичну реконструкцію історії науки? Це - основне питання історіографії науки.

І нарешті, третьою загальною проблемою є: чи можна досягти раціонального розуміння науки і її історії? У чому взагалі полягає природа раціонального міркування? Чи вичерпується сферою раціональності творча діяльність вченого? Це одне із традиційних загальних філософських питань, яке є по суті зв'язуючою ланкою між названими першою і другою проблемами. Це питання, тобто питання про можливість раціонального теоретичного відтворення змін і розвитку науки, повинно розглядатися не відокремлено, а в контексті обговорення проблем побудови теорії і історії науки.

Концепція соціологічної та психологічної реконструкції розвитку науковою знання пов'язана з ім'ям американця Томаса Куна, який виклав свої ідеї у книзі "Структура наукових революцій".

У ній досліджуються соціокультурні та психологічні фактори в діяльності вчених і дослідницьких колективів. Кун вважає, що розвиток науки являє собою зміну двох циклів, що відбувається по черзі: періодів "нормальної науки" і періодів "наукових революцій". Останні є значно рідшими явищами в історії порівняно з першими.

Центральне поняття в концепції Куна - поняття парадигми, або сукупності найбільш загальних ідей та методологічних установок у науці, які визнаються на даному етапі досліджень істинними і підтримуються науковим товариством.

Парадигма має дві властивості:

1)вона прийнята науковим товариством як основа для подальшої роботи,

2)вона містить у собі невирішені питання, тобто відкриває простір для досліджень.

Парадигма - це початок кожної науки, бо вона забезпечує можливість

спрямованого відбору фактів та їх інтерпретації.

Парадигма не є чимось статичним. На її основі ведуться дослідження, внаслідок яких парадигму переформульовують, уточнюють.

Існування парадигми в науці пов'язане з існуючою в ній теорією. У межах прийнятої парадигми в період "нормальної науки" розвиток триває до того часу, поки існуюча парадигма не втрачає здатності вирішувати наукові завдання. Як тільки виникає кризисна ситуація, яка розв'язується "науковою революцією", створюється нова парадигма, несумісна з попередньою. Розвиток науки, таким чином, здійснюється стрибкоподібне.

У період нормальної науки існують три типи діяльності:

1) збирання значущих фактів;

2) зіставлення фактів і теоретичних передрікань;

3) переформулювання теорій.

Проте наукова діяльність у цілому цим не вичерпується.

Нормальна наука не спрямована на відкриття чогось принципово нового Але це нове неминуче виникає. Наукове відкриття - не поодинокий акт, а процес що включає в себе і виявлення нового, і усвідомлення того, що отриманий результат - це дійсно нове. На одному із етапів розвитку нормальної науки неодмінно з'являється розбіжність спостережень з передріканнями, вини кає аномалія. І коли цих аномалій накопичується достатня кількість, нормаль ний розвиток науки припиняється, наступає стан кризи, який звичайно приводить до створення нової теорії. У періоди криз змінюється тематика досліджень, різко зростає інтерес до аномальних фактів; розхитується стереотип наукових поглядів до того часу, поки криза не породить наукову революцію.

Кун вважає, що по аналогії між політичною і науковою революціями під час зміни парадигми вчені поділяються на прихильників нового і послідовників старого. Остаточне рішення, чи прийняти нову парадигму, залежить від більшості тих, хто погодився на це. Але в більшості випадків докази на користь нової і старої парадигм взаємно урівноважуються.

Кун звертає особливу увагу на виникнення кризової ситуації внаслідок появи суттєвих аномалій, що не можуть бути вирішені в межах пануючої парадигми, але нагально вимагають їх вирішення. Нерозв’язність їх на основі існуючої парадигми, невдачі в застосуванні існуючих правил свідчать про необхідність пошуку нових. Спроби вирішення спочатку ведуться в межах старої парадигми, старої нормальної науки, у відповідності з Ті методами, але якщо це не вдається, з'являється нова парадигма. Однак, підкреслює Кун, нова парадигма не визнається автоматично членами даного наукового товариства, як результат - боротьба старої і нової, уже існуючої, парадигми. Саме конкуренцію нової і старої парадигм, процес боротьби нового і старого Т.Кун вважає одним із основних факторів процесу розвитку науки. У той же час сам процес виникнення нової парадигми Кун практично не розглядає. Він не розкрив проблеми самого виникнення нового знання, а звів ЇЇ лише до вибору між старою та новою парадигмами.

Таким чином, кунівське поняття парадигми стало важливим етапом західної філософії науки, воно породило багато досліджень, у тому числі спроб застосувати його до конкретних ситуацій в історії науки.

Інший варіант історико - методологічної моделі наукового знання був запропонований Імре Лакатосом (Англія). Відповідно до його концепції фундаментальною одиницею оцінки повинна бути не ізольована теорія чи сукупність теорій, а "дослідницька програма". Остання включає в себе конвенційне Прийняте (і через це "неспростовуване" згідно з раніше прийнятим рішенням) "тверде ядро", "захисний пояс" і сукупність методологічних правил - "негативну евристику", яка вказує, яких шляхів дослідження слід уникати, і "позитивну евристику", яка рекомендує шляхи досліджень, яким потрібно надати перевагу. Твердження, яке є "твердим ядром", у рамках даної програми приймається як незаперечне (аналогічно кунівській парадигмі в період нормальної науки).

"Позитивна евристика" визначає проблеми для дослідження, виділяє захисний пояс допоміжних гіпотез, передбачає аномалії і переможно перетворює їх у підтверджуючи приклади - все це за раніше розробленим планом. Таким чином, "позитивна евристика" являє собою інструкцію по поліпшенню пояснювальних моделей теорії (наприклад, у дослідницькій програмі Ньютона орбіти планет розраховували, розглядаючи спочатку крапкові маси, потім - масивні кулі, потім - взаємне збурення планет і ін.). Вчений бачить аномалії, але, оскільки його дослідницька програма витримує їх натиск, він може вільно ігнорувати їх. Не аномалії, а "позитивна евристика" його програми - от що, на думку Лакатоса, в першу чергу диктує вченому вибір проблем

"Негативна евристика", по-перше, запобігає експериментальному спростуванню твердого ядра теорії (методологічні принципи рекомендують змінювати допоміжні гіпотези, не стосуючись "твердого ядра"). По-друге, вона виключає радикально нові спроби пояснення.

"Захисний пояс" оберігає "тверде ядро" від спростування, але замінюється і удосконалюється завдяки правилам "позитивної евристики", а також за допомогою процедур фальсифікації і підтвердження.

У картині наукової гри, яку пропонує методологія дослідницьких програм, вихідним пунктом є не встановлення фальсифікованої (і, отже, несуперечливої) гіпотези, а висування дослідницької програми. Проста фальсифікація не веде за собою відкидання відповідного твердження. Прості фальсифікації (аномалії) повинні бути зафіксовані, але зовсім не обов'язково реагувати на них.

Дослідницька програма вважається прогресуючою тоді, коли її теоретичне зростання передбачає її емпіричне зростання, тобто коли вона з певним успіхом може передбачити нові факти ("прогресивне зрушення проблем"); програма регресує, якщо її теоретичне зростання відстає від її емпіричного зростання, тобто коли вона дає лише запізнілі пояснення або випадкових відкриттів, або факторів, які передбачалися і відкривалися конкуруючою програмою ("регресивне зрушення проблем"). Якщо дослідницька програма прогресивно пояснює більше, ніж конкуруюча, то вона "витісняє" її, і ця конкуруюча програма може бути усунена (або, якщо завгодно, "відкладена").

Науковий прогрес за Лакатосом виражається скоріше у здійсненні верифікації додаткового змісту теорії, ніж у виявленні фальсифікуючих прикладів. Емпірична "фальсифікація" і реальна "відмова" від теорії стають незалежними подіями.

Таким чином, прогрес теорії раціональності в науці полягає у відкриті. нових історичних фактів і у все більшому розширенні раціональної реконструкції історії науки, пронизаної оціночними характеристиками. Іншими словами, теорія раціональності в науці прогресує, якщо в ній проявляється "прогресивна" дослідницька програма.

Не підлягає сумніву, що порівняно з кунівською концепцією методологія науково-дослідницьких програм Лакатоса має великі можливості для опису реального процесу розвитку наукового знання. Багато труднощів, з якими зіткнувся Кун (наприклад, труднощі, пов'язані з поняттям нормальної науки), подолані в концепції Лакатоса. Багато питань, на які Кун не міг дати раціональної відповіді (наприклад, пояснити існування конкуруючих теорій, зміну однієї теорії Іншою і т.ін.), цілком задовільно вирішуються Лакатосом - адже кожен період розвитку науки характеризується у нього концептуальною боротьбою декількох дослідницьких програм. Таким чином, історизм і динамізм розуміння наукового знання у Лакатоса більш глибокі, ніж у Куна. Разом з тим досягти повністю раціонального опису історичного розвитку наукового знання у своїй методології науково-дослідницьких програм Лакатос не зміг.

Найбільш тонкий і відповідальний момент будь-якої історіографічної концепції - це пояснення моменту переходу від однієї наукової теорії до іншої. або пояснення процесу отримання нового знання. Якраз у цьому пункті Кун повинен був апелювати до актів віри наукового товариства. Лакатос далекий від того, щоб пояснювати перемогу однієї конкуруючої дослідницької програми над іншою актом віри. Він уводить досить коректні критерії для таких понять, як прогресивні і регресивні дослідницькі програми. Але при цьому необхідно мати на увазі, що з точки зору Лакатоса розумним можна бути лише заднім числом. Інакше кажучи, лише після того, як одна програма поступилася місцем іншій, ми можемо визнати, що програма, яка перемогла, була прогресивною, а переможена - регресивною. У момент зміни дослідницьких програм застосувати ці критерії неможливо, і Лакатос приходить до висновку, що в його методології для моменту зміни програм не може бути ніякого раціонального пояснення. Більше того, у нього відсутнє раціональне пояснення і виникнення нової дослідницької програми.

Для того щоб створюване в межах цієї методології розуміння науки не було тільки свого роду грою, а було "епістемологічно - раціональним заходом", Лакатосу потрібно було сформулювати певний "індуктивний" (метафізичний) принцип, який би зв'язав правила наукової гри з реальністю. Сам Лакатос це прекрасно усвідомлював, але в межах своєї теорії він такого індуктивного принципу сформулювати не зміг. Через це наука в розумінні Лакатоса не є діяльністю вчених по установленню об'єктивної істини, і, отже, його історизм не вийшов за межі конвенціалістських філософських установок.

Аналогічні оцінки справедливі для інших варіантів постпозитивістських історико - методологічних моделей наукового знання, запропонованих, зокрема, американськими філософами С.Тулміним і П.Фейерабендом.

Стівен Тулмін намагається удосконалити Історизм Куна і звільнити його від фактичних некоректностей в інтерпретації наукових революцій як рідкісних, але глобальних змін наукового концептуального апарату і в розумінні природи нормальної науки.

У цьому зв'язку Тулмін звертає свою увагу на коло цілком реальних проблем, перш за все на те, що у процесі історичного розвитку знання змінюються самі норми раціональної діяльності і ставиться завдання раціонально пояснити цей процес. Досягти цього, на його думку, можливо лише за умов проведення історичного дослідження концептуальних змін, механізм яких схожий на дарвінівський природний відбір.

Модель Тулміна базується на трьох основних гіпотезах.

Перша гіпотеза полягає в тому, що коли ми розглядаємо концептуальні зміни, які відбуваються в межах будь-якої інтелектуальної традиції, ми повинні бачити різницю між:

І) одиницями ефективної модифікації, тобто тими небагатьма варіанта ми, які включаються в концептуальну традицію цієї дисципліни;

2) одиницями відхилення, або концептуальними варіантами, циркулюючими в даній дисципліні в певний період часу.

Для обговорення розвитку наукової традиції у вказаних двох різних аспектах він використовує спеціальні терміни:

1) нововведення - можливі способи розвитку наукової традиції, що пропонуються її прихильниками;

2) відбір - рішення вчених вибрати деякі з пропонованих нововведень і за допомогою обраних нововведень модифікувати традицію.

Сформульована відмінність дає змогу висунути другу гіпотезу: під час вивчення концептуального розвитку певної наукової традиції ми стикаємось з процесом вибіркового закріплення інтелектуальних варіантів, яким віддає перевагу наукове товариство, тобто з процесом, який має певну схожість з дарвінівським відбором. Тому ми повинні бути готовими до пошуку тих критеріїв, на основі яких професійні групи вчених здійснюють цей відбір на тому чи іншому проміжку часу. Хоч ці критерії часто можна виявити чітко, однак у періоди глибоких інтелектуальних потрясінь вони можуть не мати явного формулювання. Це і дає підставу говорити про нові ідеї як про результат "процесу несвідомої творчості".

І, нарешті, третя гіпотеза: розглядаючи позитивну якість конкуруючих наукових теорій, як і будь-яких інших творчих нововведень, ми повинні звертати увагу на критерії відбору, які справді керують вибором між існуючими концептуальними нововведеннями в кожному окремому моменті часу. Із цієї гіпотези витікає такий наслідок: критерії, що використовуються з повним правом у даній специфічній науковій ситуації, очевидно, залежать від контексту в тій же мірі, в якій моральні критерії залежать від дії В ході історії ці критерії можуть певною мірою прогресивно удосконалюватись.

Якщо сформульовані вище гіпотези прийнятні (а це, на думку Тулміна, повинно бути доведеним), то концептуальна зміна є результатом вибору між альтернативними концептуальними варіантами; ці варіанти, отримані вченими певного покоління і певної традиції, дають ту основу, опираючись на яку, ми можемо зрозуміти і проаналізувати відповідні критерії наукової оцінки

У цьому новому повороті проблеми побудови моделі наукового знання, що розвивається, є важливі позитивні моменти. Тулмін вважає, що не слід надавати нормальній науці надто великого значення, ні позитивного, ні негативного; що наукові революції зустрічаються не так вже й рідко, як може видатись на перший погляд, і наука взагалі ніколи не розвивається лише шляхом накопичення знань. Наукова революція не є "драматичною" перервою у "нормальному" безперервному функціонуванні науки, замість цього вона стає "одиницею виміру" всередині самого процесу наукового розвитку .

Модель Тулміна не руйнується від однієї вказівки на те, що між біологічною еволюцією і концептуальним розвитком існують явні відмінності - Тулмін цього не заперечує. Для нього достатньо тільки аналогії між цими двома процесами, яка дозволяє побачити в концептуальних змінах нововведення, що закріплює дану наукову традицію, і відбір, що веде до її модифікації, і, як наслідок, - до зміни раціональних стандартів. Проте обмеженість недіалектичного трактування історизму в аналізі наукового знання дала знати себе і в концепції Тулміна.

Найбільше радикальне крило історичної школи в методології науки представляє Пол Фейерабенд. Його крайній радикалізм виражається як у критиці логічного емпіризму, так і в запропонованій ним методологічній (точніше сказати антиметодологічній) концепції. За Фейерабендом пізнання не є процесом, який наближується до якогось ідеалу. Пізнання є океаном постійно зростаючих альтернатив, кожна з яких примушує інші уточнювати свої точки зору, а всі вони разом роблять свій внесок, завдяки процесу конкуренції, в розвиток могутності нашого мислення.

Головний зміст концепції Фейєрабенда міститься у двох тезах. Одна з них - Це принцип необмеженої проліферації, чи розмноження, примноження конкуруючих і прямо альтернативних одна одній гіпотез. Друга теза - це принцип теоретичної "впертості" або міцності, тобто відмова від уведення у гносеологічний оборот будь-яких альтернатив і вперте збереження вже існуючих теорій.

Суть принципу проліферації гіпотез Фейграбенд коротко виразив за допомогою звороту "допустиме все". Але на це ж орієнтує і принцип "впертості", із якого, за Фейєрабендом, витікає готовність примиритись з будь-якою із існуючих теорій, якими поки що користуються із-за відсутності інших, або до яких просто - напросто звикли. У цих теорій може бути багато вад, протиріч з іншими теоріями і фактами, але на ці вади і протиріччя, згідно з Фейєрабендом, можна не звертати увагу.

Ідея емпіричної несумірності теорій приводить Фейєрабенда від спроб створення хорошої емпіричної методології до заперечення будь-якої змоги створення хорошої методологічної концепції, до висновку про рівноцінність усіх методологічних стратегій і правомірності прийняття будь-якої теоретичної концепції, що в сукупності і складає суть доктрини методологічного анархізму.

Теза про несумірність теорій свідчить, на думку Фейєрабенда, про неможливість побудови скільки - небудь послідовної емпіричної методології, оскільки досвід із-за повної залежності від теорії втрачає своє значення як об'єктивний фактор відбору і обгрунтування теоретичних положень. Наші методологічні стандарти, за допомогою яких ми оцінюємо прийнятність тих чи інших теорій, не залежать від досвіду, вони історично релятивні і змінюються від епохи до епохи. І кожна теорія може бути однаково поганою чи гарною залежно від вибору тієї чи іншої системи її оцінок. Єдиних метастандартів науковості, які дозволяють порівнювати самі уявлення про цю науковість, також не існує Методологічний релятивізм Фейєрабенда виражається у прийнятій ним формулі "все підходить". Це означає, що не слід звертати увагу на будь-які методологічні регулятиви наукового мислення при створенні і прийнятті наукових теорій Таких регулятивів просто не існує, вони створюються нами і змінюються від епохи до епохи Тому можна розвивати будь-які теоретичні ідеї.

У рамках методологічного анархізму П.Фейєрабенд починає розвивати антисцієнтистський або екзистенціалістський мотив у філософії науки. Він повсякчас підкреслює, що і сама наука, і стандарти науковості є нашими витворами і залежать від нас. Методологічний анархізм із філософії науки перетворюється Фейєрабендом у свого роду філософію культури.

Оцінюючи філософські концепції, висунуті Т.Куном, І.Лакатосом, Ст.Тулміном, П.Фейєрабендом, ми маємо змогу виявити те спільне, що є у них в розумінні наукового знання. Такий інваріант можна умовно назвати історико-методологічною моделлю науки, основні принципи якого полягають у такому:

1. Теоретичне розуміння науки можливе лише за умов побудови динамічної структури наукового знання.

2. Наукове знання є цілісним за своєю природою; його не можна розбити на незалежні один від одного рівні: спостереження і теорії; будь-яке твердження спостереження обумовлене відповідною теорією, є "теоретично навантаженим".

3. Філософські (онтологічні, метафізичні) концепції тісно взаємопов'язані з власне науковим (конкретно-науковим) знанням: філософія не лише впливає (позитивно чи негативно) на науку, а і органічно входить у "тіло" науки.

4. Динаміка наукового знання не являє собою строго кумулятивного процесу; наукові теорії незалежні одна від одної, і, як правило, вони непорівняні і несумісні (цей пункт проголошується Т.Куном і П.Фейєрабендом, але заперечується І.Лакатосом).

5. Метою зміни наукового знання є не досягнення об'єктивної істини, а реалізація одного (чи декількох) із таких завдань: отримання кращого розуміння деяких феноменів; вирішення більшого числа наукових проблем; побудова більш простих і компактних теорій тощо.

6. Як метод розробки історико-методологічної моделі науки виступає сукупність різних підходів до її аналізу: історико-наукового, методологічного, наукознавчого, психологічного, соціологічного, логічного та ін., причому логічному опису наукового знання відводиться суто підпорядкована роль, а в окремих випадках взагалі заперечується його будь-яке значення для розуміння науки.

Навіть із цього дуже загального і абстрактного викладу істотних особливостей історико-методологічної моделі науки добре видно, що ця модель дійсно розкриває деякі істотні сторони наукового знання та видно її принципові філософсько-методологічні недоліки. До числа позитивних сторін цієї моделі належать ідеї історизму, цілісності знання, визнання взаємозв'язку філософського і наукового пізнання, відмова від наївно-кумулятивістського уявлення про розвиток науки.

Перехід у межах західної свідомості від антиісторизму логічного емпіризму до Історизму - явище, безперечно, прогресивне. Реальне значення його, зокрема, полягає в тому, що прихильники історико-методологічкої моделі наукового знання не просто проголосили історизм своїм гаслом, але і спробували реалізувати цей принцип. Проте, хоча в ході реалізації цих спроб вдалося глибше зрозуміти деякі сторони науки і етапи її історичного розвитку, філософські установки лідерів постпозитивізму - перш за все феноменалізм, конвенціоналізм і методологічний релятивізм - спорудили перед нами нездоланні перешкоди.

Ідеї історизму в дослідженні наукового знання, які використав постпози-тивізм, дали можливість побудувати ряд цікавих конкретних моделей структури і розвитку науки.
5.ДИНАМІКА НАУКИ: ФІЛОСОФСЬКИЙ СЕНС ЗАКОНОМІРНОСТЕЙ І ТЕНДЕНЦІЙ РОЗВИТКУ НАУКОВОГО ЗНАННЯ
1. Наукові революції як докорінні зміни основних і принципових параметрів науки.

  1. Диференціація та інтеграція наук як закономірності їх історичного і теорети

чного розвитку.

3. Взаємодія наук як закономірність розвитку наукового знання.

4 Формування міждисциплінарних дослідницьких програм і наукових напрямів.

Кожна наукова революція має два головних завдання, які вона інколи виконує одночасно у взаємозв'язку між собою, а інколи - послідовно, одне за одним. Перше завдання наукової революції має негативний, критичний, руйнівний характер: потрібно рішуче, революційним шляхом, до самих підвалин зруйнувати всю систему старих понять, теорій, принципів і законів даної науки. Без виконання цього негативного, руйнівного революційно-критичного завдання не може бути усунена основна перешкода для розробки і прийняття нових поглядів, нового способу мислення вчених, не може бути розчищено шлях для проникнення в науку нових ідей і положень.

Друге, найважливіше, завдання наукової революції позитивне, конструктивне, творче: необхідно виробити, обгрунтувати і утвердити в науці систему нових понять, теорій, принципів і законів, а разом з цим, і це вирішальне, - нове мислення вчених, новий спосіб сприйняття і розуміння світу, який вивчається ними. Без виконання цього позитивного, творчого, революційно-критичного завдання як основного для будь-якої революції, в тому числі і наукової, революція не може бути доведена до свого логічного реального завершення.

У кожній революції щодо її внутрішньої структури можна виділити три етапи.

Перший, руйнівний, коли виявляється, що руйнується (заперечується) в попередній системі поглядів, у способі сприйняття і розуміння світу, що панував раніше.

Другий, творчий, який виявляє, що створюється (утверджується) нового в іншій системі поглядів, у новому методі пізнання.

Третій, що визначає, що утримується від старого, від системи старих поглядів, від старого сприйняття світу.

Специфічне сполучення цих трьох вирішальних етапів структури будь-якої наукової революції визначає своєрідність кожного типу і підтипу наукової революції.

За механізмами перебігу, завданнями і основними результатами наукових революцій можна виділити чотири їх типи.

Перший тип наукових революцій. Перша наукова революція пов'язана з іменем М.Коперника і його відкриттям у галузі астрономії (середина XVI ст.). Вона започаткувала цілий ряд наукових революцій першого типу, які в чистому виді відбувалися у ХУІ-ХУШ століттях. Розглянемо їх структуру: що в них руйнувалось і що утверджувалось? Яким був залишок старого у новому мисленні і новій системі поглядів?

У цих революціях руйнувались перш за все часткові, дуже різні між собою конкретні концепції, вчення: геоцентричне вчення Птоломея в астрономії, наочні (емпіричні) уявлення в механіці, що започатковані Арістотелем, флогістонна теорія в хімії, теплородне вчення у фізиці, ідеалістична філософія Гегеля.

Основним конструктивним результатом наукових революцій першого типу є визнання того, що за безпосередньою видимістю (уявністю) речей і явищ криється їх суть, невидима для нашого ока і взагалі несприйнятна чуттєво. Виявити приховану суть речей і явищ - головна творча функція наукових революцій першого типу. Прикладом цього може бути те, що все XVII ст. було, по суті, століттям наукової революції в математиці і механіці, бо за допомогою методів математики реалізувалась можливість визначити сутність механічних рухів і зовнішніх зв'язків у макротілах.

Який же залишок старого способу мислення утримувався в новому аналітичному уявленні про світ і в новому його сприйнятті? Він полягав у визнанні речей і явищ в їх суті сталими, незмінними, про що свідчило безпосереднє споглядання. При аналітичному підході речі здаються сталими, незмінними, а явища - рухомими, такими, що постійно розвиваються.

Другий тип наукових революцій. Перша наукова революція другого типу пов'язана з іменем І.Канта і його космогонічною гіпотезою (1755). У ході революцій 2 типу, які почались з відкриттів Канта, руйнується метафізичний підхід до природи, ламається віра в незмінність речей і явищ. Вона виходить з того, що конструктивно встановила революція 1 типу, тобто із тих законів природи, на основі яких революція 1 типу побудувала картину світу. Але при цьому революція 2 типу розглядає речі і явища не як дані, фіксовані, а як змінні, що історично стали такими.

Головним творчим завданням революції 2 типу є розробка, обгрунтування і утвердження в науці нових поглядів (теорій, гіпотез, концепцій), які створені на базі еволюційних уявлень, на основі ідеї про загальний розвиток.

Як наслідок цих революцій у всіх сферах знання зароджувались теорії, в яких конкретно втілювались ідеї про розвиток і загальний зв'язок (клітинна теорія, дарвінівське еволюційне вчення, закон збереження і перетворення енергії).

Третій тип наукових революцій. "Новітня революція у природознавстві", яка стала третім великим переворотом у науці, розпочалась у кінці XIX ст. з трьох великих відкриттів у фізиці: рентгенового проміння (1895), радіоактивності (1896), електрона (1897).

Революція 3 типу була пов'язана з докорінною ломкою старого способу мислення, старого методу сприйняття світу. Основою старого способу мислення, як уже зазначалось, є перш за все якісне ототожнення макро і мікрооб'єктів, визнання їх кількісних відмінностей, тобто розмірів. Основним завданням негативної стадії революції 3 типу було руйнування старого розуміння абсолютно незмінного, неподільного атома і вічного, незмінного, такого, Що не руйнується, хімічного елемента.

Революція 3 типу пройшла ряд послідовних етапів і виявила, що її механізм полягає в послідовному "віддаленні" нових уявлень про мікрооб'єкти від попередніх, класичних уявлень про них: чим глибше людство проникає в мікросвіт, чим більше наближається воно до пізнавального мікросвіту, тим далі воно відходить від попереднього якісного ототожнення мікрооб'єктів з макрооб'єктами.

Четвертий тип наукових революцій. У середині XX ст. розпочалась сучасна науково-технічна революція, в ході якої відбулося органічне злиття наукової революції з революцією технічною в єдиний революційний процес. Через це подальший розвиток наукової революції вже не можна розглядати сам по собі, а потрібно його досліджувати в нерозривному зв'язку з технічною революцією.

Головною рисою наукового руху, яка відрізняє його від попереднього рівня наукового пізнання, є те, що весь комплекс заново виникаючих і вже існуючих наук виявив яскраво виражену тенденцію розвиватися не тільки у сфері чисто наукового теоретизування, а і в галузі практичного (технічного) освоєння результатів. Реальністю став процес перетворення науки в безпосередню продуктивну силу.

Основний "залишок" попередніх методів пізнання в мисленні сучасних вчених полягає у невмінні долати бар'єри, що ще збереглися, по-перше, між окремими науками, по-друге, між наукою і виробництвом, між теоретичним природознавством і прикладним.

Революція четвертого типу продемонструвала тенденції до зближення природничих наук із суспільними. У ході революції 4 типу з особливою гостротою постало питання про взаємозв'язки і взаємодію між теоретичним знанням і знанням прикладним, практичним. Типовим для даного інтегративного процесу є народження нових міждисциплінарних напрямків, які стоять на межі між природничими і технічними науками, наприклад біоніки.

Щоб переконатися в тому, чи справді відбувається наукова революція в тій чи іншій галузі людського знання, слід встановити, чи здійснюється тут докорінна ломка методу мислення вчених, що панував, але на цей час уже за старів, і головне, чи спостерігається крах віри у прийняті до того пояснення явищ, що вивчаються.

Іншими словами, якщо в тій чи іншій галузі науки відбувається докорінна ломка системи основних наукових понять, теорій, принципів і законів, відбувається повна перебудова методу мислення вчених, самого способу розуміння і пояснення світу, що пізнається, то в даному випадку ми маємо справу з науковою революцією. Такий загальний критерій наукової революції.

Для сучасного етапу розвитку науки особливо характерним є процес диференціації та інтеграції знання. Внаслідок цього виникають нові зв'язки між науками, змінюються границі, що поділяють їх, з'являються нові наукові дисципліни на зразок математичної лінгвістики, соціальної психології та ін.

Процес диференціації та інтеграції відбувається і в окремих галузях науки-швидко змінюються взаємозв'язки між їх розділами, виникають нові підрозділи.

Характерне це і для філософії. Намагання зберегти у філософії давній поділ на онтологію, гносеологію і логіку здебільшого мають умовний характер через те, що змінюється зміст філософської науки, виникає нова проблематика і нові зв'язки між її розділами.

Яскравим прикладом диференціації й інтеграції знання у філософії є виникнення в ній напрямку під назвою "логіка наукового дослідження".

З одного боку, остання виступає начебто як вузька галузь філософського знання, напрямком у розробці філософії, і це виражає диференціацію у філософії. З другого боку, в ній синтезуються не лише знання із різних галузей філософії, але й із суміжних з нею наук, зокрема психології наукової творчості, кібернетики, соціології та ін. Звичайно, основу логіки наукового дослідження складає матеріалістична діалектика як теорія пізнання і логіка. Категорії діалектики слугують початковим методологічним принципом у вивченні процесу наукового дослідження. Але оскільки логіка наукового дослідження ставить своїм завданням вивчити процес дослідження як щось ціле із усіма його складовими, вона не може обійтись без узагальнення даних різних галузей знання.

Для сучасної науки характерним є посилення взаємозв'язків між великою кількістю різноманітних галузей, інтегративних тенденцій у розвитку кожної із них.

Інтеграція охоплює чітко відокремлені одна від одної науки і означає процес, пов'язаний з підпорядкуванням окремих наук, що виділяються, цілісній структурі концептуального каркаса початкового знання. У той же час інтеграція є результатом зближення раніш незалежних наук і сприяє міжнауковим взаємодіям, формуванню інтегративних наук (наприклад, кібернетики, біохімії, молекулярної біології).

Важливим стимулом розвитку наук і їх інтеграції є практична, суспільно-виробнича діяльність людей. Наука як система знання виступає в той же час і як тип діяльності, пов'язаний з перетворенням світу. Таким чином, інтегративні тенденції обумовлюються і потребами соціально-економічного характеру.

Тенденція до інтеграції наук відображає універсальний характер руху матерії і її основних атрибутів - простору, часу, причинності, можливості і дійсності та ін. Суттєву роль у посиленні взаємодії наук відіграє принцип розвитку, що характеризує як загальність, так і спрямованість, необоротність процесів мінливості в об'єктивному світі. Одним з онтологічних аспектів інтеграції виступає комплексність досліджуваного явища, що визначає сплетення в ньому різних закономірностей, для трактування яких і використовується синтетичний підхід, який дає цілісне пояснення.

Саме тому відбувається "пересікання" різних наук у вивченні здавалося б одних і тих же процесів.

Суттєве значення у становленні інтегративних тенденцій має спільність генезису різних форм руху, яка виражається в єдності фізичного і хімічного складу відомої нам частини всесвіту - елементарних часток, атомів, молекулярних комплексів (в тому числі і органічного характеру), що виявляються в космосі.

Інтеграція і диференціація діалектична взаємозв'язані. Диференціація виступає як форма виділення нових концепцій із знання, що стало традиційним, причому стара концепція може виступати як граничний випадок нової із збереженням її значення для певного кола явищ (прикладом є співвідношення класичної і квантової механіки). Але у процесі диференціації розвиваються теорії, які починають зближуватися між собою, формуючи загальний концептуальний апарат і сприяючи подальшому синтезу знання. Суміжні галузі різних наук зливаються, утворюючи нові дисципліни. Таким чином, виникає нова наука, що виділяється із старої. Разом з тим "кип'ячий" шар наукового знання, що безперервно поновлюється, стає основою міждисциплінарного і міжнаукового синтезу.

Гносеологічний аспект інтеграції полягає в розробці пізнавальних процедурі що виявляють методи виділення загальних для різних наук концептуальних структур і способів формування нового знання. Необхідно підкреслити, що онтологічні і гносеологічні сторони інтеграції взаємопов'язані.

Спосіб інтеграції наук значною мірою залежить від методології дослідження. Одним із фундаментальних методів наукового пізнання є редукція, яка передбачає пояснення складного через просте, похідного знання через фундаментальне, цілого через часткове тощо. Редукція звичайно асоціюється зі зведеністю вищих форм руху до нижчих і тенденцією до уніфікації наук на базі простих і краще систематизованих висловлювань. Розвиток сучасного наукового знання зміцнив авторитет редуктивних процедур і дозволив здійснити ефективні прийоми зведення в молекулярній біології і біокібернетиці.

Редукція є не просто зведенням біології до фізики і хімії. Вона розкриває біологічну значущість певних фізико-хімічних процесів живого, допомагає відкрити нові біологічні функції на базі фізико-хімічних властивостей. Редукція передбачає перехід до діалектичного синтезу, який базується на аналітичних методах, що ведуть до пояснення закономірностей складних біологічних процесів.

Коли в епоху Відродження почалась диференціація наук, то цей процес став яскравим показником того, що пізнання людини вступило в аналітичну стадію свого розвитку. Інтегративні процеси в науці спочатку були майже відсутні. Важливо було досліджувати частини, а для цього було потрібно вилучити їх із загального зв'язку.

Але щоб усе наукове знання не розпалось на окремі, нічим не зв'язані між собою, галузі, уже у XVIII ст. почали пропонуватись загальні системи, або класифікації, з метою об'єднання всіх наук в єдине ціле.

Проте ніякого внутрішнього необхідного зв'язку між науками при цьому не розкривалось, вони просто формально співвідносились одна з одною.

Це тривало до середини і навіть до кінця третьої чверті XIX ст. У таких умовах диференціація наук, що продовжувалась зростаючими темпами, подрібнення їх на все дрібніші розділи і підрозділи була тенденцією, протилежною до їх інтеграції, це ускладнювало останню: чим більше з'являлось нових наук і чим дрібнішою ставала їх власна структура, тим важчим і складнішим ставало їх об'єднання в єдину систему при створенні їх загальної класифікації.

Причиною цього було те, що в мисленні вчених того часу панував однобоко тлумачений ними аналітичний метод, який при його абсолютизації неминуче веде до метафізичного (в розумінні антидіалектичного) способу мислення.

У цьому випадку було майже неможливим синтетичне охоплення всього різноманіття галузей спеціалізованого наукового знання, що розвивалось. Синтез наук лише зовні набував характеру здійснюваного їх об'єднання в єдине ціле. Внаслідок цього тенденція до їх інтеграції не могла реалізуватися належним чином, не дивлячись на те, що потреба в її здійсненні зростала.

Починаючи з середини XIX ст., тенденція до інтеграції наук вперше отри-мала змогу із простого доповнення до протилежної їй тенденції (диференціації) набути самостійного значення, позбутися підпорядкованого характеру. Більше того, із підпорядкованої вона все швидше і все повніше стає домінуючою. Обидві протилежні тенденції немов би помінялися місцями: раніше інтеграція наук виступала лише як прагнення до простого утримання в загальних рамках усіх галузей подрібненого диференційованого знання, тепер же подальша диференціація наук виступала лише як підготовка їх до справжньої інтеграції, до їх справжнього теоретичного синтезу. Більше того, наростаюча інтеграція наук почала сама здійснюватись через подальшу їх диференціацію і завдяки їй.

Основною проблемою інтеграції наук і синтезу знання є проблема співвідношення наук. Інтеграція передбачає встановлення і посилення взаємозв'язків між науками.

Саме діалектичний синтез складає зміст зростаючого взаємозв'язку наук, а інтеграція виступає як форма цієї взаємодії. Особливу роль виконує філософія, яка володіє універсальним категоріальним апаратом і пронизує все інтелектуальне поле сучасних базисних наук.

Разом з цим важливо проаналізувати зв'язки і відмінності понять "інтеграція" і "взаємодія". Інтеграція наук є результатом їх взаємодії і характеризує щось статичне. Поняття ж взаємодії виражає відношення між дисциплінами в динамічному плані, щодо функціонування наукового знання як специфічного типу соціальної діяльності.

З іншого боку, взаємодія наук може не тільки привести до інтеграції наукового знання, але і спричинити виникнення нових наукових дисциплін, тобто виступити як форма дисциплінарної диференціації науки.

Взаємодія здійснюється у вигляді диференціації та інтеграції, які виступають внутрішньо взаємопов'язаними і взаємопроникаючими сторонами руху наукового знання до єдності. В інтеграції наук взаємодія виступає як одна із її динамічних сторін. Відповідно поняття "взаємодія наук" має вужче значення, специфічний зміст порівняно з поняттями "інтегративний процес", "інтеграція науки".

Досліджуючи взаємодію природничих, суспільних та технічних наук, необхідно враховувати не лише об'єктивні (предметні) основи, а і діяльносні фактори і характеристики, тому що зазначені науки різняться і за суб'єктом діяльності, і за методами, використовуваними прийомами, метою дослідження тощо.

Існує також поділ суспільних, природничих і технічних наук на фундаментальні та прикладні науки (дослідження), що взаємодіють між собою. При взаємодії фундаментальних і прикладних наук слід врахувати і той факт, що деякі фундаментальні науки можуть користуватися апаратами інших фундаментальних наук, які в такому випадку самі набувають рис прикладного знання. Це означає, що інтегративні процеси в науці дещо стирають відмінність між фундаментальними і прикладними науками і дослідженнями, роблять поділ на фундаментальні і прикладні науки відносним.

Відношення "прикладне - фундаментальне" виявляється залежним від напрямку руху знання у науках, що взаємодіють між собою, від того, яка наука дає фундаментальне знання, а яка його використовує.

Посилення взаємозв'язку суспільних, природничих і технічних наук включає в себе не лише "горизонтальні" процеси інтеграції, коли відповідні науки взаємодіють або лише на рівні фундаментальних, або лише на рівні прикладних досліджень, а й "вертикальні" процеси інтеграції як усередині однієї і тієї ж науки, так і взаємодії фундаментального рівня однієї дисципліни з прикладним рівнем іншої дисципліни, що має місце в технічних науках, де фундаментальні дослідження природничих наук часто взаємодіють з прикладними розробками суспільних наук (аналогічна ситуація має місце в медичних, сільськогосподарських, військових науках).

Інтегративні потенції перш за все проявляються у використанні принципів загального зв'язку явищ і матеріальної єдності світу. Разом з тим і інші принципи, закони і категорії філософії відіграють помітну роль в інтеграції наук про природу і суспільство, оскільки вони на загальному рівні відображають істотні взаємозв'язки між атрибутами і властивостями матерії, між буттям і свідомістю.

Філософія, з одного боку, узагальнює інтегративні тенденції в окремих науках, а з іншого, виконуючи методологічні функції пізнання, здійснює як синтез знання в окремих наукових дисциплінах, так і "зовнішній" синтез - синтез між дисциплінами і їх основними галузями.

Філософія, що є ядром таких інтегративно-загальнонаукових форм пізнання, як методологія, світогляд, наукова картина світу має безпосередньо через них великий вплив на зближення наук про природу і суспільство, на розвиток техніки.

Для вироблення всебічного, цілісного підходу на досліджувані об'єкти необхідний діалектичний спосіб мислення, який спрямований на вивчення загального зв'язку явищ і процесів об'єктивної дійсності, допомагає зробити важливі теоретичні узагальнення, що скасовують межі між дисциплінами. Посилення процесу інтеграції знань пояснюється тим, що наука все глибше проникає в діалектику природи і суспільного розвитку.

В умовах науково-технічної революції тенденція синтезу в розвитку науки набуває якісно нових форм виразу. Процеси синтезу охоплюють не тільки суміжні, а і дуже віддалені одна від одної галузі науки, що дозволяє говорити про інтеграцію як про один із визначальних факторів розвитку сучасного наукового знання. Так, у ході науково-технічної революції суспільні науки все тісніше і органічно зв'язуються з виробництвом.

Вчені-суспільствознавці беруть участь в опрацюванні теоретичних основ управління соціально-економічними процесами, у розробці проблем організації праці і виробництва, удосконалення системи матеріального і морального стимулювання.

Вивчення взаємозв'язків суспільних, природничих і технічних наук провадяться паралельно з аналізом проблематики міждисциплінарних досліджень. У той же час між двома цими групами проблем є певні відмінності. Справа не тільки у тому, що міждисциплінарні дослідження можуть існувати і в кожній із виділених груп науки; крім цього проблематика міждисциплінарних досліджень в цілому належить до процесів, що відбуваються на рівні окремого дослідження, як би воно не було розсереджене у просторі і часі. При обговоренні ж взаємозв'язку наук мова може йти і про більш загальні рівні аналізу, наприклад про тенденції розвитку науки в цілому або окремих груп наук у тих чи інших конкретно-історичних умовах. У цілому ж проблематика міждисциплінарних досліджень більше пов'язана з внутрішньонауковим процесом, а проблематика взаємозв'язку наук - з розглядом соціального контексту наук.

Формування міждисциплінарної галузі пов'язано з наявністю важливого комплексу проблем, для вирішення яких необхідно звернення до науки, і таких формулювань цих проблем, які дозволили б розглядати їх як наукові завдання. Подальше наукове освоєння міждисциплінарної галузі пов'язане з поступовим перегрупуванням емпіричних фактів, з їх об'єднанням навколо різних наукових понять та зі зміною термінології. Наприклад: замість питань "бережливого ставлення до природи", "охорони лісових запасів" і інших з'являються проблеми "екологічного балансу", "відтворення ресурсів".

Справа не в тому, що одні і ті ж явища отримують нові наукоподібні назви, а в тому, що використання другої групи термінів означає спробу співвіднести явище з відповідною науковою традицією, так як з кожним із термінів пов'язується уява про певне коло дослідницьких проблем в апараті конкретних дисциплін.

Міждисциплінарні дослідження доречні, коли представникам традиційних академічних дисциплін не вистачає теоретичної конструкції чи технічної компетенції. Завдання, таким чином, полягає в тому, щоб об'єднати в якомусь наборі аналітичні засоби, що мають місце в різних дисциплінах.

Міжцисциплінарність виходить на перший план, коли вихідна проблема задається як позанаукова, (а значить і позадисциплінарна), і Ті не вдається перекласти без суттєвих перекручень мовою будь-якої однієї наукової дисципліни.

Таку проблему, з одного боку, не можна не вирішувати; з іншого боку, дисциплінарне організована наука не має засобів для її вирішення. Наукова практика розробила певний спосіб дій у такій ситуації. Як правило, таку проблему намагаються редукувати (використовуючи для цього засоби, далекі від строгої науковості) до суми "нормальних" проблем (типу кунівських "головоломок"), які вирішуються в рамках відповідних дисциплін. Процес і результати редукції представляють у вигляді "дерева цілей", яке виступає ядром цільової комплексної програми вирішення вихідної проблеми.

Науковий напрямок має своїм витоком "внутрішню" проблему - продукт попередньої наукової діяльності в рамках певної дисципліни. Проте рішення цієї проблеми засобами цієї дисципліни є неможливим, хоч самі ці засоби і не ставляться нею під сумнів: просто в дійсності це "інша", позадисциплінарна проблема Через це її переформулювання, свідоме чи несвідоме виділення із сфери контролю дисципліни, як правило, стає важливою передумовою її загального вирішення.

Коли ж таке вирішення знайдено, то воно не стільки "закриває" вихідну проблему, скільки відкриває можливість для її постановки і одночасно стає засобом вирішення нових проблем. Саме ж це вирішення і спосіб, яким воно було досягнуте, утворюють ядро, навколо якого формується нова парадигма, Так виникає потенційно перспективна, але реально неосвоювана ще галузь.

Важливо не тільки своєчасно помітити появу, але й передбачити розвиток нових напрямків, динаміку їх потреб і можливостей. Тоді стане можливим програмувати цей процес, створювати умови, що полегшують інституціалізацію нової галузі.

Розвиток будь-якої галузі науки має чотири фази.

Перша фаза є латентною (прихованою), вона починається з виникнення "зародкових" робіт, роль яких встановлюється звичайно тільки при подальшому історичному аналізі.

Друга фаза - період початкового оформлення і розвитку ідей. Вона характеризується "вибуховим" зростанням кількості інформації при менш швидкому зростанні числа авторів.

У третій фазі - період експлуатації ідей - галузь стає доступною для освоєння ширшим колом науковців. Кількість авторів і публікацій помітно зростає, але темпи цього зростання знижуються. У цей період у даній галузі можуть зародитися "гарячі точки", які з часом відокремляться від неї, і перетворяться в самостійні галузі досліджень.

Четверта фаза названа періодом насичення: галузь вичерпує себе, основні ідеї переходять у підручники. Далі можливе розпадання на декілька галузей або зникнення її як самостійної галузі досліджень.

У періодизації формування та розвитку наукових напрямків можна виділити чотири послідовних етапи.

Етап основоположення. На цьому етапі об'єктивно виникає новий предмет наукового вивчення, що не належить до сфери компетенції якогось із існуючих напрямків. Цей етап починається з моменту появи перших робіт, присвячених вивченню нового предмета. Автори цих робіт - основоположники нового напряму, їх одиниці, вони, як правило, ще не об'єднані спеціальними формами соціальної організації, часто працюють ізольовано один від одного, а інколи навіть не знають про роботи інших вчених - основоположників того ж майбутнього напрямку. Свої праці вони публікують у наукових виданнях тих галузей, в надрах яких зародились передумови нового напрямку, або у виданнях широкого предметного профілю Це, як правило, видатні вчені, що вже досягли до того часу широкого визнання або завоюють його в майбутньому

Етап основоположення. Він може бути дуже тривалим. Його тривалість залежить від того, наскільки далеко нова предметна галузь від традиційно розроблюваних галузей (причому, важливою є не так об'єктивна відстань між ними, як суб'єктивне сприйняття її іншими вченими), наскільки перспективною для розвитку науки і для реалізації розповсюджених індивідуальних цільових установок наукових працівників вона є, але більш за все від того, наскільки гостра суспільна потреба в її розробці вже існує, і як швидко вона змінюється.

Етап становлення. Цей етап характеризується інтенсивним розширенням числа вчених, що включаються в розробку нової предметної галузі. Ці вчені нерідко "приходять" з різних вже існуючих напрямків головним чином в силу зміни Своїх наукових інтересів, що викликані або вичерпуванням проблематики раніш розроблюваного ними напрямку, або привабливістю нової предметної галузі для них особисто чи їх керівництва. Мобільність цих вчених на даному етапі визначається, очевидно, перш за все науковою чи практичною значимістю нової галузі.

На етапі становлення нового напрямку вчені, що його розробляють (як правило, висококваліфіковані спеціалісти), нерідко поєднують розробку нової галузі з продовженням своїх попередніх досліджень. Вони працюють у своїх колишніх колективах, які представляють інші напрямки науки. Але в системі наукового спілкування вже формується певний "незримий колектив", члени якого слідкують за публікаціями один одного, встановлюють особисті контакти.

Ряд таких вчених, що очолюють наукові колективи, концентруючи особливу увагу на розробці нової проблематики, поступово або зразу переключають на неї і очолюваний ними колектив. Таким чином, ця проблематика попадає в плани наукових установ, стає об'єктом планування.

Початок цього періоду визначається моментом першого офіційного визнання нового напрямку. Це визнання може виражатися в різних формах: організації наукових підрозділів спеціально для розробки проблематики, проведенні широкомасштабних тематичних конференцій, появі спеціальних періодичних видань. Утверджується назва нового напрямку.

Етап інституціоналізації. Цей етап обумовлений широким громадським визнанням дієвості (реальної або перспективної) напрямку, що виник, зв'язаного частіше всього з розробкою прикладних аспектів. Він характеризується переключенням на розробку цього напрямку цілого ряду наукових колективів, створенням нових колективів, інтенсивним включенням у роботу над новою проблематикою нових окремих дослідників із споріднених галузей знання.

Розповсюджується і широко вживається назва нового напрямку. Ідентифікуючи свою професійну належність, все більша кількість вчених вказує на нього Виникають і стабілізуються форми соціальної організації наукової діяльності в новому напрямку. Такі школи, як правило, спочатку неконституйовані, потім юридичне оформлюються, утворюються наукові установи, лабораторії, кафедри вузів, професійні товариства, періодичні видання. Розпочинається підготовка спеціалістів для нового напрямку аспірантурою і вузами Найбільш важливі і масові напрямки включаються в номенклатуру спеціальностей наукових працівників та інші класифікаційні схеми науки. Всі ці ознаки характеризують появу в структурі науки нового соціально-професійного інституту.

Етап дисциплінаризації. Він характеризується зниженням темпів росту кількості вчених, що розробляють даний напрямок, стабілізацією складу відповідних колективів. Можливі два варіанти подальшого розвитку: або проблематика, що нормативне належить до цього напрямку, поступово вичерпується, і вчені переключаються на інші галузі дослідження, традиційні чи нові, або ж ця проблематика неухильно розгалужується, обумовлюючи диференціацію напрямку та виділення ряду нових самостійних напрямків. В обох випадках формується основа наукової дисципліни - зведення знань, що посідають цілком визначене місце в системі визнаних наукових теорій, що входять у підручники і є предметом вивчення у вищій школі.
1   2   3   4   5   6   7


1. Концепція зростання наукового знання К.Поппера
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации