Павленко В., Таглін С. Етнічна психологія - файл n1.docx

приобрести
Павленко В., Таглін С. Етнічна психологія
скачать (12192.7 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.docx12193kb.12.09.2012 07:52скачать

n1.docx

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ОПС ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ

Екологічний підхід у етнопсихології

Однією з перших праць, написаних у руслі екологічного підходу, був твір Гіппократа «Про повітря,воду та місцевість». Головна його теза — форми людей та їхній характер віддзеркалюють природу країни» — набула широкого розголосу, започаткувавши численні праці, що підтримували і розвивали це твердження. Якщо Гіппократ вважав, що провідну роль в етнопсихогенезі відіграють такі елементи навколишнього середовища, як клімат і ландшафт, то його послідовники значно розширили це коло чинників. Було показано, що ландшафт і клімат, особливості ґрунту й розміри території, картина зоряного неба та корисні копалини, флора, фауна, обриси водоймищ та інші численні елементи природного середовища етносу, що створюють його неповторну своєрідність, активно впливають на особливості взаємодії етносу з природою, що знаходить відображення в екологічній обумовленості асоціацій, пізнавальних процесів, комунікації, стереотипів поведінки, різних форм суспільної відомості тощо.

У межах екологічного підходу працювали й продовжують працювати багато дослідників. Методичний прийом, яким вони користуються, передбачає аналіз розмаїття екологічних характеристик і пошук їхнього зв'язку з психологічними особливостями народу. У своїй крайній формі, доведеній до абсурду, цей принцип зумовлює невиправдано фаталістичні висновки. Виразною ілюстрацією такого стану є вислів французького філософа В.Кузена:

«Дайте мені мапу країни, її конфігурацію, її клімат, її води і всю її фізичну географію, дайте мені її природні продукти, її флору, її фауну — і я готовий сказати Вам а рrіоrі, якою буде людина цієї країни та яку роль ця країна відіграватиме в історії не випадково, а через необхідність, не тільки в який-небудь певний час, а в будь-який».

Немає сенсу заперечувати вплив екологічних чинників на психологічні характеристики народу, це очевидно й доведено численними дослідженнями. Проте не можна не зважати на вплив інших чинників, а головне не можна встановлювати безпосередній зв'язок між окремими екологічними параметрами і психологічними характеристиками, бо це може призвести до невиправданих висновків.

Останнє найяскравіше проявляється в тому, що одні й ті самі екологічні чинники в різних авторів зумовлюють зовсім протилежні етнічні психологічні особливості, й навпаки, коріння аналогічних характеристик психічної діяльності різні автори вбачають у різних елементах природного середовища. Розглянемо це детальніше.

Так, у згадуваній раніше праці О.Кульчицького, присвяченій характерології українців, географічні аспекти визначаються як одні з найголовніших чинників етнопсихогенезу. Свою ідею про переважання в українців установок на рефлексію, а не на активну предметну діяльність автор аргументує посиланнями на екологічні особливості України. Дослідник вважає, що життя серед степу (як основної зони України) не пробуджує активності, навпаки, «вживання в безкрайнє пробуджує відчуття безкінечного, недосяжного, неозорного і абсолютного», сприяючи швидше філософським роздумам, аніж активним діям. У цьому самому напрямку діє, за Кульчицьким, і такий унікальний екологічний елемент України, підкреслює її неповторність, як її ґрунти. Відомі в усьому світі родючі українські землі - чорноземи — забезпечували селян усім необхідним; їм не треба було докладати особливих зусиль,що не сприяло появі у них додаткових стимулів до активності, не формувало предметних установок, залишаючи пріоритет за рефлексією.

Звернімо увагу на те, що аналогічні висновки про відсутність активності та яскравих проявів ініціативи звучать у М.Бердяєва в зовсім іншому ключі. Ідентичний психологічний результат у росіян зумовлений, на думку автора, зовсім іншим екологічним фактором — величезними розмірами території країни. Для М.Бердяєва таїна «душі Росії» (згадаймо, «умом Россию не понять» Ф.Тютчева), ядро її своєрідності полягає в її антиномічності, в її внутрішній суперечності. Остання проявляється в різних аспектах. Так, з одного боку, російський народ, за Бердяєвим, найбільш аполітичний, «недержавний» народ у світі (саме це споконвіку притаманно його душі), але водночас саме в Росії було створено одну з найміцніших державних і бюрократичних машин, яка пригноблює іманентно властиву народу свободу духу та придушує особистість.

Суперечливим є, з погляду Бердяєва, і ставлення росіян до інших народів. Російська душа внутрішньо інтернаціональна, доброзичлива. Росія, за Бердяєвим, найбільш «не шовіністична країна в світі», місія якої — звільняти інших. Однак знову ж таки, всупереч цим, здавалося б, найхарактернішим рисам російського духу, Росія нерідко виступає як пригноблювач інших народів, проводить націоналістичну, русифікаторську політику.

Суперечливість Росії проявляється і в інших аспектах. Так, однією з найважливіших рис російської душі є, згідно з Бердяєвим, її «побутова їда», відсутність міщанства, гонитви за прибутком і потягу до благоустрою, що характерно для країн Заходу. У цьому розумінні тип мандрівника, шукача Божої правди, сенсу життя, не зв'язаного земними справами та турботами, висувається автором як найбільш внутрішньо природний для прояву російської душі. Проте і в цій сфері російський дух не реалізує себе відповідно до своїх властивостей. Більше того, наявність купецтва, зануреного в думки про гроші, чиновників, селян, які нічого не бажають крім землі, наявність тотального консерватизму, інертності та лінощів є свідченням того, що одвічні риси російської душі не лише не проявляються, але й заміщуються іншими, протилежними, не притаманними власній природі. Це дивовижна невідповідність іманентно властивих російському духові потенцій, що переродилися в неприйнятну, чужорідну для них форму, і становить таємницю російської душі.

Намагаючись наблизитися до її розгадки, Бердяєв шукає і знаходить її в «особливому співвідношенні жіночого та чоловічого начал у російському характері». Недорозвиненість чоловічого начала, а отже, тотальна жіночність (яка проявилася, зокрема, у відсутності інституту лицарства в Росії) зумовлюють «постійну залежність від чужорідного», від іноземного: у стародавні часи — від Греції, пізніше — від Німеччини та Франції. Широко використовуючи аналогії та метафори, М.Бердяєв малює образ позбавленої внутрішніх чоловічих начал, пасивно покірної «Росії - нареченої», яка завжди терпляче чекає на свого судженого. Однак приводить усе не той, не суджений, не близький їй за духом. Проте вона, по-жіночому поступаючись та підкоряючись, не протестує, а починає жити не власним їй життям з іншим устроєм, з іншими цінностями, що спричинює постійний внутрішній конфлікт і викликає відчуття суперечливості.

М.Бердяєв робить іще один логічний крок, намагаючись відповісти на питання, що спричинює виникнення такого незвичайного співвідношення жіночого та чоловічого начал. Він звертається до географічних чинників: до особливостей російської природи, клімату, ландшафту, а найголовніше — до впливу просторів Росії, де не людина володіє природою, а природа людиною. Пояснюючи останню думку, автор зазначає, що неосяжні простори надавали широкі можливості для екстенсивного розвитку господарств, не вимагали постійної напруги, інтенсифікації матеріальної діяльності й культури, проявів енергії та ініціативи, тобто, за Бердяєвим, для розпитку суто чоловічих рис, що й відбилося в російському національному характері.

Отже, різні автори пов'язують виникнення однакових психологічних характеристик з різними екологічними факторами. З іншого боку, як зазначалося, один і той самий екологічний чинник може розглядатися як причина різних, іноді дуже далеких психологічних характеристик. Так, О.Кульчицький розглядав особливості українських ґрунтів як джерело рефлексивних установок українців. Інших висновків щодо впливу чорнозему на психічну діяльність дійшла сучасна дослідниця М.Гримич. Вона висловила думку про те, що наявність родючих ґрунтів сприяла тому, що люди вважали, ніби врожай залежить в основному лише від метеорологічних факторів, які в свою чергу, з погляду селян, залежали від волі Бога, а також від доброї та злої волі оточуючих. Отже, на думку автора, особливість українських ґрунтів сприяла розвитку та поширенню магічного мислення у корінного населення України, переважанню його над раціональним, тобто сприяла формуванню зовсім інших психологічних особливостей, ніж ті, які були проголошені О.Кульчицьким.

БІОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД У ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

Поряд з екологічним підходом, у якому засобом вивчення особливостей національної психіки є аналіз специфіки середовища, в якому мешкає етнос, чільне місце в спробах дослідження етнопсихогенезу посідає також біологічний підхід. В останньому матеріалом для аналізу є різні і біологічні (анатомічні, антропологічні, генетичні, фізіологічні тощо) і характеристики членів етносу. До того ж ці характеристики можуть бути і як реальним емпіричним фактом, так і суто гіпотетичним судженням. Типовим прикладом останнього може бути висловлювання П.Ковалевського, згідно з яким «основною рисою слов'яно-руського характеру є доброта... — прояв особливого складу та співвідношення їхніх нервових елементів», додамо, «складу та співвідношення», що ніколи не були предметом безпосереднього експериментального дослідження.

Найпоширенішим варіантом біологічного підходу є залучення антропологічних даних для характеристики етнічних особливостей психіки. На рубежі XIX і XX століть в Україні деякі автори (Ф.Вовк, І.Раковський, Р.Єндик, А.Носов, І Сікорський та ін.), намагаючись підкреслити відмінні особливості українців, а інші, навпаки, доводячи спільність українців з іншими етнічними групами (переважно з росіянами), звертаються до антропологічних даних. Так, відомий український етнограф і антрополог Ф.Вовк у процесі широких антропологічних досліджень дійшов висновку, що українці за антропологічними ознаками досить однорідні і мають темне волосся і очі, зріст вище середнього або високий, коротку голову (брахікефальність), вузьке обличчя, прямий і досить вузький ніс, порівняно короткі верхні та довгі нижні кінцівки. При цьому спостерігається, як вважає автор, цікава закономірність: усі ці ознаки максимально виразні в південно-західній частині України і поступово зменшуються, згладжуються в північно-східному напрямі (тобто найбільш високими, темноволосими, кароокими тощо є гуцули, а найменш — мешканці Слобожанщини). Ф.Вовк пояснює це тісними стосунками північно-східної України з Великоросією, збільшенням там кількості змішаних шлюбів, а отже, певною трансформацією типових антропологічних ознак.

Тоді, як у працях Ф.Вовка підкреслювалися особливості антропологічних характеристик українців і їхня відмінність від інших етнічних груп, у працях його сучасника І.Сікорського стверджувалася протилежна теза. Київський професор медицини вважав, що російський народ виник унаслідок улиття двох рас — слов’янської та фінської. Набуті в результаті такого злиття антропологічні ознаки закріпилися спадково в нащадка? нової раси, причому «такий спосіб виникнення Русі відносять до всіх її племен — великоруського, білоруського та південноруського, зважаючи на однаковий антропологічний склад усіх названих племен».

У контексті підходу, який розглядається, важливо те, що антропологічні ознаки висувалися в ролі чинника, що зумовлює специфіку національного характеру. Так, І.Сікорський зазначав: «На розвиток народного духу вплинули два фактори: антропологічний склад племені та зовнішня природа, серед якої живе слов'янська раса». Але оскільки вчений стверджував, що антропологічні характеристики росіян, українців і білорусів ідентичні, то, відмітивши мимохідь деякі етнопсихологічні відмінності українців порівняно з росіянами — «притаманне великорусам переважання волі», тоді як розум і почуття «переважали у південнорусів»,— І.Сікорський робив єдино можливий, з його погляду, висновок, що «психічні риси руського племені однаково властиві всім трьом його відділам».

До антропологічних характеристик як фактора, що зумовлює особливості національного характеру, звертаються і пізніше, зокрема О.Кульчицький стверджує про наявність причинно-наслідкового зв'язку, з одного боку, між переважанням в Україні ознак динарської та остійської рас, з іншого — переважанням рефлексивних установок в психічному устрої українців.

Варіантом біологічного підходу можна вважати також еволюційний напрямок у поясненні психологічних розбіжностей. Його прихильники намагаються пояснити етнопсихогенез та особливості суспільного життя за допомогою еволюційного вчення Дарвіна. Закони, за допомогою яких описується існування тваринного світу, вони поширюють на життя етнічних груп, націй, держав. Так, з точки зору даного підходу головною рушійною силою суспільного розвитку, як і в тваринному світі, боротьба за існування. Аналогом конкуренції між особинами тварин і постає економічне змагання, міжнаціональні конфлікти та війни, які проголошуються закономірними, вічними та неминучими. Внаслідок такого «природного добору» виживають найсильніші, найбільш пристовані етноси, доля слабших — або зникнути або змиритися з роллю колоній чи слаборозвинених країн.

Ця канва є досить однотипною в усіх прихильників цього напр Розбіжності між ними, що цікавлять нас в цьому контексті, з'яв при виокремленні тих психологічних рис, які сприяють виживанню етносів у їхній боротьбі за існування, особливостей, що, зрозуміло, генетичні закріплюються й спадково передаються нащадкам. Для одних авторів ц інтелектуальні здібності, для інших—релігійність, а для деяких — патріотизм, який вважають аналогом інстинкту самозбереження, і т.п. Усі народи відрізняються ступенем розвитку тієї їхньої характеристики, яка береться автором за основу. Найбільш «високорозвиненими» за даною рисою проголошуються, як правило, народи Західної Європи та Америки, а найменш розвиненими — представники тубільних племен Африки і Австралії. Більше того, за Гальтоном, можливе навіть поліпшення; облагороджування іі породи» людей. Для позначення таких програм виведення «раси високообдарованих людей» дослідник запровадив спеціальний термін — «євгеніка», під яким мав на увазі «вчення про гарне відтворення» через ретельно скоординовані шлюби та селекцію. Багато расистських політичних течій скористалися пізніше висновками та ідеями цього напрямку.

І нарешті, останній напрямок у межах біологічного підходу. До нього відносять численні спроби пов'язати етнопсихологічні особливості з типами нервової системи, з особливостями вищої нервової діяльності, а найпоширеніший варіант — з типом темпераменту. У всіх цих випадках стверджується, що певні види нервової системи чи темпераменту серед представників досліджуваних етносів трапляються значно частіше, ніж серед інших. «У нас в Україні більше людей нервової натури, ніж у великоросів і в більшості інших народів», стверджував С.А.Подолинський, який запропонував класифікацію «натур», намагаючись порівняти їх з деякими етнічними групами.

Застосування біологічних методів дослідження і, відповідно, спроби більш глибокого вивчення взаємозв'язку біологічних і етнопсихологічних характеристик, тривають і зараз. Наприклад, великий інтерес становлять гіпотези, що мають пояснити розбіжності в схильності до ілюзії Мюллер-Лайєра у представників різних етносів деякими фізіологічними факторами. Цей напрямок був започаткований у працях Р.Поллака, який довів наявність обернено-пропорційної залежності між пігментацією сітківки та підвладністю цій ілюзії. Здавна відомо, що в людей з темним кольором шкіри пігментація сильніша. Використовуючи цю залежність, Р.Поллак порівнював підвладність ілюзії у темношкірих і білошкірих дітей у США і виявив, що темношкірі діти менш схильні до ілюзій, що цілком відповідало проголошеній тезі.

Згодом М.Борнстейн побудував на основі гіпотези пігментації гіпотетичну шкалу підвладності ілюзії людей різних культур. Виявилося, що послідовність, отримана на базі даних про пігментацію, цілком відповідає виявленій в реальних емпіричних дослідженнях. Великий інтерес викликає й подальша робота М.Борнстейна в цьому напрямку. Він припустив розбіжності в пігментації, пов'язані з відмінностями в чутливості до певних кольорів (особливо в синьо-зеленій ділянці кольорового спектра), можуть пояснити міжкультурні розбіжності в найменуванні основних кольорів. Аналіз списку назв кольорів у 126 суспільствах покаазав, що в найменуванні кольорів існують певні географічні варіації, які насправді збігаються з варіаціями в пігментації ока. Отримані дані підтверджують, що, по-перше, люди різних культур дійсно не тільки називають, але й бачать кольори по-різному, а по-друге, що кольоровий словник детермінований кольоровим баченням.

Отже, всі розглянуті різновиди біологічного підходу — антропологічний, генетичний, еволюційний, фізіологічний, біопсихічний та їхні можливі варіанти — поєднує те, що джерело етнопсихологічних характеристик-розбіжностей їхні прихильники вбачають у суб'єктах діяльності, в представниках тієї чи іншої етнічної групи, в їхніх особливостях, Що мають генетичну закріпленість і передаються спадково. Генетична закріпленість, зумовлюючи типові риси національного характеру, водночас сприяє їх сталості, незмінності, що в більш або менш явній формі усвідомлюють і підкреслюють прибічники даного підходу.

ІСТОРИЧНИЙ ПІДХІД У ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

У 60-х роках минулого століття почали з'являтися праці, які пропагували новий метод дослідження етнопсихологічних особливостей (М.Костомаров, 1861; М.Данилевський, 1869 та ін.). Його теоретичною основою було положення про те, що характер народу мас постійно проявлятися в його історичній діяльності, отже, засобом його пізнання може й мусить стати історія етносу. Так, один із ідеологів зазначеною підходу М.Данилевський, протиставляючи його «простій описувальній передачі окремих спостережень», проголошував, що способом вивченій національного характеру має стати аналіз тих його рис, «котрі проявлялися б в усій історичній діяльності, в усьому історичному житті порівнюваних народів», бо лише в цьому разі, на думку автора, можна вважати певну характеристику справді суттєвою й важливою, спільною для всіх представників цього культурно-історичного типу, до того ж не випадковою, епізодичною, а постійно існуючою та реально діючою.

Цю ідею М.Данилевський реалізував у роботі «Россия и Европа», яка на багато років стала підґрунтям для досліджень національного характеру, а для багатьох учених — приводом для багаторічної полеміки. У цій праці М.Данилевський намагався аргументовано відхилити тезу пре наявність спільної для всього людства цивілізації та довести існування кількох окремішних цивілізацій — культурно-історичних типів.(Згідної автором, немає єдиної культури, що безперервно розвивається і в межах якої всі інші цивілізації розглядаються як сходинки (вище-нижче) в цьому розвиткові, а є «природна система історії», в якій розрізняється (як; природничих науках) кілька основних типів, незрівнянних один з одним бо кожний з них розвиває свої аспекти людського духу, в кожному «самостійно» розвивається якесь своє «начало, що полягає, як в особливостях його духовної природи, так і в особливостях зовнішніх умов життя»

Основні культурно-історичні типи (їх усього десять), виокремлені вченим, як і всі біологічні істоти, народжуються, розвиваються, проходять певні стадії та вмирають. Усі вони відрізняються один від одного трьома основними властивостями: відмінностями етнографічними, під якими розуміють «ті племінні риси, які виявляються в особливостях психічного устрою народів» ; відмінностями у вищих духовних якостях; відмінностями історичного виховання, під яким автор має на увазі чинники та механізми, що сприяють консолідації людей одного культурно-історичного типу.

Зрозуміло, що в контексті етнопсихології найбільший інтерес становлять етнографічні відмінності культурно-історичних типів. Відомо, що праця МДанилевського — слов'янофіла та ідеолога панславізму — була і альтернативою працям західників. Вона була спрямована на те, щоб протиставити Росію Західній Європі та обґрунтувати духовну самобутність слов’янського світу на чолі з Росією. Тому Данилевський виокремлює як один із культурно-історичних типів — слов'янський — і послідовно розглядає всі його головні характеристики, постійно протиставляючи європейському романо-германському типу.

Розглядаючи етнографічні відмінності слов'ян, М.Данилевський вважав, що їхні етнопсихологічні особливості треба шукати в трьох сферах розумовій, естетичній і моральній. Проте автор зазначає, що він не вважає за можливе глибоко аналізувати першу сферу, оскільки у слов’ян ще недостатньо розвинена наука, в специфіці якої віддзеркалились би їхні інтелектуальні характеристики. Дослідник також не вважає себе компетентним для того, щоб провести порівняльний аналіз слов'янської літератури з літературами інших культурно-історичних типів, аналіз, який надав би інформацію і дав змогу зробити певні висновки відносно етнічних характеристик. Тому всю свою увагу він концентрує на моральній сфері. Залучаючи широкий історичний матеріал і проводячи смиливі аналогії та паралелі, Данилевський намагається показати, що однією з головних моральних етнографічних ознак слов'ян є їхня терпимість, толерантність, на відміну від «насильництва» романо-германців.

Історичними проявами-аргументами цих ознак є, на думку автора, і релігійна нетерпимість Заходу (він згадує походи хрестоносців, варфоломіївську ніч, вогнища інквізиції), і колоніальна політика (конкістадори, работоргівля і т.ін.), і постійні зовнішні та внутрішні війни, що, як вважає автор, зовсім не властиво слов'янам. Скоріше навпаки, ставлення слов'ян до смертної кари (яку відхиляв Володимир, засуджував Мономах і яку відмінили і Росії раніше, ніж на Заході), те, що напівдикі племена та різноманітні народності, приєднані до Росії, не були перетворені на рабів, а також факси (хоч і поодинокі) виголошування християнських проповідей мовами - народів Росії тощо — все це спонукало автора зробити висновок про наявність терпимості як однієї з найголовніших рис характеру слов'ян.

Інша важлива риса, про яку згадує М.Данилевський — це специфіка «способу, яким здійснювалися всі великі перевороти в житті руського ««роду». На Заході будь-якому перевороту передує агітація за програші, боротьба ідей, що пропонуються різними партіями, тобто велика цілеспрямована кампанія. У Росії ж, згідно з Данилевським, це процес «суто внутрішній... що діється в глибинах народного духу невидимо і нечутно... і, коли приходить час замінити старе новим на ділі, ця заміна здійснюється з гідною подиву швидкістю, без видимої боротьби».

Зважимо на те, що автор не дожив до російських переворотів XX сторіччя, але й ті ілюстрації, що він наводив, навряд чи можна трактувати так однозначно. Цей суб'єктивізм у трактуванні історичних подій, а точніше — у зв'язку між історичними подіями і рисами народного характеру (на якому наголошували критики цього підходу) ще раз підкресли гостроту проблеми методів вивчення етнопсихологічних характеристик, її не зняту з порядку денного актуальність.

КУЛЬТУРНИЙ ПІДХІД У ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

Серед чинників, що справляють найбільший вплив на процес етнопсихогенезу, треба передусім назвати культуру загалом та її окремі елементи. О.Кульчицький, розглядаючи вплив цього фактора на психіку українців, наголошував, що українська культура безумовно належить до європейського культурного кола, але з урахуванням розташування України має периферійний характер відносно Європи. Зазначена особливість зумовила ослаблення впливу трьох головних культурних хвиль — католицизму, ренесансу та просвітництва, які сформували специфіку духовного життя більшості європейських країн.

Тоді, як О.Кульчицький розглядає вплив на етнопсихогенез певних культурних течій, численні дослідники головну увагу звертають на вплив окремих елементів культури. Пріоритет серед них, безумовно, належить мові (А.Потебня, Д.Овсяніко-Куликовський, Г.Шпет та ін.) та фольклору, особливо народним пісням (М.Костомаров, О.Вєтухов та ін.)

Пісні були не єдиним джерелом для вивчення національного характеру. Так, деякі вчені, зокрема К.Сементовський, звертались до інших елементів духовної культури народу — до вірувань та обрядів. Дуже цікавий підхід також назначився в працях відомого російського філософа та публіциста другої половини XIX сторіччя В.Соловйова. До визначенні специфіки національного характеру вчений підходив через дослідженні ідеалів і ціннісних орієнтирів росіян порівняно з іншими етнічними групами. Так, з погляду В.Соловйова, ідеал російського народу — це не могутність, не влада над іншими народами (що є важливим спонукальним мотивом для представників багатьох інших націй), не багатство та матеріальний добробут (властиві англійцям), не краса та слава (що характерно для французів), не так важливо для росіян бути самобутнім народом, який зберіг традиції старовини (ця риса властива англійцям, у Росії постерігається лише у частини населення, зокрема у старообрядців), навіть ідеал чеснот і порядності (який підтримують, наприклад, німці) не є тією цінністю, якою справді дорожить і до якої прагне російський народ.

Росіянам, за Соловйовим, властивий «морально-релігійний ідеал». Він існує не тільки в Росії. Так, схожі ціннісні орієнтири є підґрунтям світогляду і деяких інших народів, зокрема індійців. Але на відміну від них у росіян прагнення до «святості» не супроводжується тим самокатуванням і аскетизмом, який є обов'язковим атрибутом ідеалів в Індії і на Сході взагалі. Відомо, що будь-який ідеал має реально втілюватися в якихось справах. «Соловйовим, морально-релігійний ідеал росіян вимагає своєї реалізації у «святій справі», що її автор бачить — відповідно до релігійно-філософської концепції, яку він розвиває, — у діяльності, спрямованій на примирення Сходу і Заходу в ім'я встановлення єдиної вселенської церкви — саме в ньому, на думку автора, і полягає місія російського народу.

Метод, за допомогою якого В.Соловйов спробував визначити специфіку національних ідеалів і національного характеру вельми простий. Логіка міркувань автора була такою: якщо який-небудь народ бажає схвалити свою націю, то він хвалить її за те, що йому близько, важливо іа значуще, тим самим у самій похвальбі відображуючи деякі суттєві засади, за якими можна судити про наявність у суспільстві цінностей та ідеалів. Такі відгуки про свій та інші етноси існують об'єктивно. Вони фіксовані в мові, в ідіомах — усталених, широко відомих висловах, як-то «добрая старая Англия», «святая Русь» тощо. Саме аналіз таких висловів допоміг дослідникові зробити висновок про те, що в ідеалі російського народу мають бути втілені морально-релігійні прагнення (оскільки слово «Русь» міститься в усталеному сполученні зі словом «святая»).

Метод, запропонований В.Соловйовим, дуже цікавий, однак він викликає деякі заперечення, найголовніше з них те, що в усталених словосполученнях зафіксовано швидше авто- і гетеростереотипи, а етностереотипні уявлення, як це було неодноразово доведено, не завжди бувають адекватні об'єкту, в даному разі — національному характеру.

На межі культурологічного, соціально-економічного та історичного підходів чітко вирізняється ще один специфічний напрямок, який є сенс розглянути окремо. Ідеться про праці, в яких аналіз історії народу дає змогу виокремити характерні для певного історичного етапу соціальні групи, які на цей період стають символом усього народу, а їхній спосіб життя, стереотипи поведінки, системи цінностей приймаються за уособлення національного характеру.

Останній варіант, якщо його розглядати стосовно українського характеру, виразно простежується у працях М.Костомарова і М.Гримич.

Дослідження цих авторів розділяє півтора століття, але загальний підхід втілений в них, є спільним. Так, вони стверджують, що в історії України чітко виокремлюються соціальні групи, які уособлюють для народу його характер. Образ цієї групи, стаючи символом, знаходить своє відображення в народній творчості, вивчення якої і дає змогу дослідникам проаналізувати історичну динаміку національних характерів, їхню взаємодію і взаємовплив.

Однак, незважаючи на спільність вихідних принципів і досліджуваного матеріалу (український фольклор), дослідники дійшли різних висновків. Так, виділені М.Костомаровим на основі аналізу,українських народних пісень типи національних характерів, послідовно замінюючи один одного з переходом до нової історичної епохи, вкладаються в таку послідовність: козак — чумак — селянин. Перший образ — символ безстрашного воїна, захисника, рицаря з відповідними характерологічний ми рисами — згодом трансформується в образ чумака, який уособлює перехід від козака до селянина, який, в свою чергу, в наступну історичну епоху «втрачає» залишки лицарства і войовничості й трансформується в селянина, в якому лише в період парубоцтва можна розгледіти риси минулої відваги, активності, сили, характерні для попередніх постатей.

На відміну від М.Костомарова, для М.Гримич первинним типом українського національного характеру був селянський, землеробський. На думку автора, він знаходив своє відображення і в космогонічній системі народу (так з п'яти вихідних стихій світотворення — води, неба, землі, повітря й вогню — пріоритет у старовинних українських міфологічних уявленнях про світобудову віддається «землі»; саме творення світу зводиться до створення землі, причому типово землеробським способом — сіянням; за українськими старовинними легендами Бог також ліпить чоловіка із землі і т.ін.), і в унікальних релігійних мотивах, втілених в українському фольклорі (наприклад, сюжеті орання землі Ісусом Христом і Святим Петром, коли Богоматір приносить їм на поле їжу), і в незвичному для інших народів розмаїтті обрядового хліба, і в багатстві слів, що відображують землеробський процес (зокрема, лише в українців є слово «хлібороб»), і ще в багатьох ознаках, втілених у народних обрядах і народній творчості.

Для цього типу, за М.Гримич, головними в системі цінностей були земля і праця на ній. Тому для українців були неприйнятні ідеї анархізму, відгородженості від земних справ і земних радощів, що, за Бердяєвим, так властиво росіянам. Для них характерно переважання магічного мислення над раціональним (що проявляється, зокрема, в поширеності мотиву чарування в народних піснях), а також ідея домінування жінки. На думку автора, підтвердженням останньому є превалювання в українців культу Богородиці в епоху Середньовіччя (на відміну від культу святого Миколи у росіян), розмаїття суто жіночих обрядів, звичаєве о вибирати нареченого, невідоме більшості народів, а також особисті проведення традиційних ритуалів і обрядових дій (наприклад, головно. постаттю на українському весіллі була мати нареченої, на відміну від батька нареченої в росіян, кульмінація весілля — посад молодих в українців відбувався в оселі молодої, а не молодого і т.ін.). Наприкінці середньовіччя, як вважає М.Гримич, формується новий "українського національного характеру — козацький. Зміна типів віддзеркалена в існуючому лише в Україні апокрифічному сюжеті про к Бог переінакшив світ, змусивши чоловіка керувати жінкою. Легенда починаєтеся словами: «Колись, як було ще бабське право...», а закінчується тим, що Бог і Святий Петро приймають рішення про те, що вік мусить бути головним. З погляду М.Гримич, ця зміна ролей символізує перебудову типового національного характеру. Так, докорінно змінюється система цінностей: замість превалювання цінності землі та праці набуває особливого значення ідея дороги, а робота на ланах не тільки протиставляється їй («Ой на горі та й женці жнуть, а попід горою яром долиною козаки йдуть»), а й стає другорядною. Отже, виникнення козацького типу супроводжується трансформацією рольової структури, ієрархії цінностей, а переважання магічного мислення над раціональним зберігається (це, на думку автора, знаходить відображення в багатьох козацьких піснях, типу «це нас не турецька шабля порубала, а батьків — материнська молитва покарала»). Тип козака з його поглядами, стереотипами поведінки, образом мислення стає символом нової історичної епохи при тому, що селянський тип, за М.Гримич, не зникає, він також існує, щоправда, втративши минулий пріоритет.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ПІДХІЛ У ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

Порівняно з вивченням біологічних, історичних та екологічних характеристик, дослідження соціально-економічних чинників як засобів поглибленого пізнання етнопсихологічних особливостей виникло набагато пізніше. Водночас сучасні автори дедалі частіше звертаються саме До соцекогенезу (в термінології Ю.Пахомова), вбачаючи в ньому «момент чогось невловимого, але значущого, що являє собою душу нації, те й ядро, в якому втілена тайна національної індивідуальності», те ядро, без вивчення якого, на думку прихильників цього підходу, особливості національної системи цінностей, стереотипів поведінки та інших псих логічних характеристик ніколи не будуть розкриті.

Водночас поняття «соціально-економічні фактори» надзвичай широке. Стрижнем його є а?наліз суспільних зв'язків і відносин суспільстві, але цей загальний предмет може розглядатися під різним кутом зору. Наприклад, може вивчатися співвідношення різних класі прошарків у суспільстві, а отже, може досліджуватися вплив його особовостей на етнопсихогенез. Типовим прикладом цього варіанта є розгляд впливу на етнопсихогенез соціально-економічних факторів О. Кульчицьким і М.Грушевським, які наполягали на ролі виразного переважай селянства в структурі українського суспільства як чинника, що зумовив деякі важливі психологічні риси українського характеру.

У межах цього підходу можуть також розглядатися традиційні принципи взаємовідносин у невеликих групах, особливо в родині, сімей рольові структури та їхній вплив на психічну діяльність. Типовими прикладами цього варіанта з уже розглянутих раніше досліджень і таки що стосуються безпосередньо українців, є праці О.Єфименко. Розглянемо докладніше ще один, більш сучасний приклад, у якому вдало поєднано використання лабораторного експерименту з вивченням соціальних норм у суспільстві.

Ідеться про праці Дж.Даусона та Дж.Беррі, в яких вони спробували визначити залежність між традиціями сімейного виховання та специфічними характеристиками сприймання. Підґрунтям цієї праці є теорія когнітивного стилю Г.Уіткіна (1967). Згідно з нею когнітивний стиль характеризує спосіб протікання перцептивної та інтелектуальної діяльності особи. Широкі дослідження Г.Уіткіна та його колег свідчать, що підхід і будь-якої людини до завдань, які потребують використання пізнавальних навичок, є усталеним, як і ті установки та емоції, з якими він підходить до певних ситуацій. Індивідуальні стилі, на думку автора, вельми різноманітні, однак їх можна поділити на дві основні групи за допомогою шкали «глобальність — артикульованість». Людина з артикульованим когнітивним стилем схильна до диференціації ознак середовища та ] диференціації явищ, що належать до власного «Я». Для глобального стилю характерно зворотне.

Незважаючи на те, що Г.Уіткін використовує свою теорію стосовно досить широкого кола явищ, етнопсихологічні дослідження були присвячені в основному перцептивному стилю. У сфері сприймання два головних когнітивних стилі — глобальний та артикульований — позначаються відповідно термінами «залежний від поля» та «незалежний від поля». Більш зрозумілим і наочним зміст цих термінів робить малюнок, на якому зображено завдання з тесту схованих фігур, що широко застосовується для визначення перцептивного стилю.

Досліджуваному спочатку показують зображення маленького трикутна. малюнку ліворуч), а потім — складну геометричну фігуру праворуч, і визначають, чи здатний він проаналізувати складну фігуру таким чином, щоб відшукати в ній просту, та скільки часу він на, це витратить. Людина, яка правильно й швидко вирішує комплекс таких завдань вважається незалежною від поля (поленезалежною).

Уіткін наполягав на думці, що існує природний, «нормальний» процес когнітивного розвитку, який полягає у поступовому переході від глобальності (полезалежності) до артикульованості (поленезалежності). Маленька дитина не проводить чіткої межі між собою та своїм оточенням, але з віком вона починає усвідомлювати кордони свого тіла та особистості й формує уявлення про себе як про окрему особу. Цей процес психологічної диференціації відбивається на когнітивному та перцептивному стилях дитини. На цей процес можуть суттєво впливати соціокультурні чинники: по-перше, чи надається дитині можливість бути самостійною, незалежною, зокрема, в родині; по-друге, як ставляться дорослі імпульсивних дій дитини. Стверджується, що коли дитині дозволяють виробляти власні норми поведінки і самій справлятися зі своїми поли, це сприяє диференціації.

Саме ці ідеї і були перевірені в працях Дж.Даусона. Учений дослідив племені — темне і менде (Західна Африка). Ці два суспільства відрізняються за рольовою структурою, за «ступенем суворості при вихованні дитини. У системі цінностей темне агресивність відіграє набагато більшу роль, аніж у менде, цінності яких нагадують західні. У темне мати займає вкрай владну позицію і домашнє життя підпорядковане дуже суворій дисципліні... У менде процеси соціалізації менш суворі, домінування матері не проявляється так різко, а індивідуальна ініціатива заохочується більшою мірою, ніж це прийнято у темне».

Виходячи з викладених раніше теоретичних положень Г.Уіткіна, було висунуто гіпотезу, згідно з якою через розбіжності в родинних рольових структурах і в практиці виховання дітей темне мають відрізнятися меншою артикульованістю і більшою залежністю від поля, ніж менде, бо в останніх первинний досвід дитини сприяє диференціації, а у темне — ні. Цю гіпотезу дійсно було підтверджено в дослідженні Дж.Даусона. результати менде свідчили про значно більшу їхню артикульованість при вирішенні запропонованих завдань.

Дж.Беррі порівнював соціально-економічні характеристики в культурі темне з аналогічними феноменами в культурі канадських ескімосів. У кожній культурі дослідження проводилось як у традиційних, так і в перехідних групах (група вважається перехідною, якщо її члени займаються економічною діяльністю західного типу і живуть у будинках західного зразка). Беррі виявив, що ескімоси ставляться до дітей з добротою і повагою, майже не карають їх, дітям надають необмеженЛ свободи, сподіваючись, що вони зможуть виробити власні навички поведінки. Беррі описує темне так само, як і Даусон. Він лише додає, що етика темне суворо вимагає підкорення, цьому сприяє наявність таємних спілок і дуже сувора дисципліна, якій дитина має підкорятися відтоді, як їй виповниться два з половиною роки.

У повній відповідності з теорією Уіткіна дані, отримані Беррі за допомогою методики схованих фігур та інших методик, показали, що на відміну від темне ескімоси характеризуються яскравою незалежністю від поля, тобто високою диференціацією. Результати ескімосів були ідентичні результатам контрольної групи — шотландцям. Темне проявили набагато більшу залежність від поля, ніж ескімоська та шотландська групи. Отримані результати мали важливе значення ще й в тому плані, що, продемонструвавши великі розбіжності між результатами темне та ескімосів (аналогічно темне і менде), стали застереженням для вчених, які висловлювали припущення щодо схожості пізнавальних процесів у представників усіх первісних незахідних етнічних груп.

Отже, наведені приклади вкотре демонструють велику роль соціальних відносин у обумовленні певних етноспецифічних властивостей. Проте етнопсихологи (наприклад, М.Коул і С.Скрібнер, 1977) уже звертали увагу дослідників на те, що за дією, здавалося б, суто соціальних чинників нерідко стоять інші впливові чинники, які не можна не розглянути. Так, у згаданому дослідженні Дж.Беррі показав, що особливості виховання дітей, а отже, традиційні соціальні відносини — стосунки батьків і дітей у суспільстві — залежать від пріоритетного типу господарської діяльності у цій культурі: чим більшого значення в ній надають полюванню, тим менше суворості у вихованні дітей. Однак для Дж.Беррі (на відміну від М.Коула і С.Скрібнер) полювання розглядається тільки як особливість середовища, в якому існує етнос, тому поняття діяльності він узагалі не використовує.

Аналогічно О.Кульчицькнй, розглядаючи вплив на психічні процеси українців соціальної структури суспільства (переважання в ній класу селянства), не виходить за межі соціальних факторів, хоча весь його опис впливу цього чинника побудований на ідеї, згідно з якою через переважання в соціальній структурі українців класу селян пріоритетного значення в системі їхнього господарства набула також селянська праця як особливий тип діяльності з дуже розвиненими етноспецифічними рисами, який і визначив певну етнічну специфічність психіки українців.

Отже, соціально-скономічний підхід охоплював як праці вчених, що вивчали суто соціальні стосунки, так і праці тих, хто згадував серед впливових чинників різновиди господарської діяльності у сукупності з особливостями виробничих відносин. Тим самим цей напрямок найближче підійшов до аналізу цілісної життєдіяльності етносу. Проте від діяльнісного підходу він суттєво відрізнявся тим, що не розглядав структури життєдіяльності етносу в усій барвистості її сфер, рівнів та етноспецифічного колориту їхніх співвідношень. Такий аналіз став можливим лише в межах діяльнісного підходу в етнопсихології.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ОПС ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации