Павленко В., Таглін С. Етнічна психологія - файл n1.docx

приобрести
Павленко В., Таглін С. Етнічна психологія
скачать (12192.7 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.docx12193kb.12.09.2012 07:52скачать

n1.docx

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

4. РОЗВИТОК ЕТНОПСИХОЛОГІЇ В УКРАЇНІ У 20-30-Х РОКАХ XX СТОРІЧЧЯ

У процесі етнографічних досліджень 20-30-х років було зібрано величезний емпіричний матеріал стосовно етнічної специфіки духовного життя людини. Переконаність учених-етнографів у нерозривному зв'язку духовної та матеріальної культури народів засвідчена, зокрема, у Статуті Всеукраїнського етнографічного товариства, (ЕТ), затвердженому у вересні 1927 року, забезпечила зацікавленість та увагу до проблем етнопсихології у першої генерації етнографів післяреволюційної України.

Розуміючи, що народознавчі знання потрібні в період розпочатої соціальної перебудови, українські етнографи досить оперативно організаційно оформились у державній системі того часу: у 1920 році було відновлено роботу Етнографічної комісії (секції) при Українському науковому товаристві; у 1921 створено Музей антропології та етнології ім. Ф.Вовка при Українській Академії наук; з червня цього ж року починає функціонувати Етнографічна комісія (ЕК) УАН; у 1924 році створюється Етнографічне товариство в Києві, організовуються аналогічні структури в інших містах республіки, виходять друком всеукраїнські етнографічні журнали: «Етнографічний вісник», «Бюлетень ЕК УАН», «Праці ЕК УАН» (Збірник історико-філологічного відділу УАН), «Бюлетень Етнографічного товариства» та «Записки Етнографічного товариства». «Етнографія — найкращий ключ до колективної народної душі, — сказано у декларації Ради Етнографічного товариства. — Старий народний побут заслуговує на ретельне та системне вивчення, бо це допоможе краще

зрозуміти психіку народу і знайти ключ до його розуму».

Розв'язуючи поставлене перед собою завдання «зрозуміти психіку народу», українська етнографія 20-30-х років дала зразок плідного поєднання організаційних, методичних і теоретико-психологічних напрямків діяльності, яке не втратило своєї актуальності і нині.

Щодо організаційного забезпечення досліджень народної свідомості та її національної специфіки заслугою членів ЕК і ЕТ є створення згаданих періодичних видань. Чинники етнічної специфікації свідомості (вірування, обрядовість, виховання дітей, побут дитини тощо) стали предметом експозицій відділів порівняльного народознавства та суспільного життя Музею народознавства. Матеріали для поглибленого аналізу факторів етнопсихогенезу надавали також Музично-етнографічний кабінет ЕК УАН (1922), Кабінет з питань вивчення національних меншин (1928) і Кабінет з питань вивчення радянського села (1929). Цікаво, що останній орієнтувався «на села з різноманітним національним населенням», а Кабінет з питань вивчення національних меншин, який мав вивчати «питання про існування, співробітництво та взаємні впливи різних етнічних груп в Україні», планував видавати свої збірники мовами національних меншин.

Створення єдиних програм етнографічних досліджень, а отже, забезпечення методичної та методологічної єдності наукових пошуків — другий важливий напрямок зусиль українських етнографів того часу. Крім розробки спільних програм методична та методологічна єдність забезпечувалась: виробленням загальних принципів дослідження; організації підготовчих курсів для дослідників народного побуту; організацією в різних зонах України стаціонарів, «етнографічних дослідних станцій», тобто перетворенням певних селищ республіки в місця багатолітнього систематичного і всебічного вивчення усіх форм життєдіяльності населення.

Теоретико-психологічний напрямок у діяльності українських етнографів 20-30-х років пов'язаний з розробкою низки ключових психологічних проблем: мова та психіка, дитинство і психіка (ширше: соціальна дійсність і психіка), екологічне середовище та етнос, біологічне та соціальне в етнопсихогенезі тощо, внаслідок чого виникло багато важливих з точки зору етнопсихології ідей.

Так, аналізуючи національні особливості свідомості українського та російського народів, А.Лобода говорить про «певну народну ідеологію» великоросів, зумовлену систематичними недородами, а В.Перетц пропонує розглядати «тихий смуток малоросійської поезії» та деяку «тінь печалі» в українському характері крізь призму «історичних незгод, пережитих на Україні, які сформували основні риси психіки українського народу». Водночас Є.Кагаров запроваджує поняття «етнографічна інформація», розуміючи під ним таку єдність фізичного, психологічного та культурного аспектів етносу, який виникає шляхом адаптації до певного оточення чи «екології».

В етнографічних працях цього періоду знаходимо перші проби дослідити народну педагогіку. Розпочате ще Кузелею (1906) вивчення звичаїв і вірувань українського народу щодо дитини й дитинства продовжила українська етнографія 20-30 х р. Серед праць етнопедагогічної спрямованості, вміщених у виданнях Етнографічної комісії УАН та Етнографічного товариства, чільне місце посідають публікації про перші роки життя дитини.

Особливості батьківської поведінки з немовлятами, які німецькі дослідники Х. і М. Папоушекі вважають психобіологічними підвалинами родинної педагогіки, а саме: цілеспрямоване наслідування міміки та вокалізації немовляти, мелодійне та інтонаційне варіювання голосного звук задля категоризації спілкування, власна відповідь на поставлене дитині питання , поступове ускладнення форм спілкування та ін. – потрапили у поле зору наукової психології та педагогіки.

Очевидно, що цей напрямок досліджень передував і сучасній теорії поетапного формування розумових дій, демонструючи, зокрема, як поступово міжособистісна дія привласнюється дитиною й переходить у внутрішній план. У межах цієї позиції цікавим видається розгляд не лише національної специфіки колискових пісень, про яку говорив, наприклад, О.Вєтухов, а й запропонованої ним класифікації їх за ознакою поступового ускладнення змісту. Дійсно, якщо в першій групі колискових відбивається лише домашній світ дитини (колиска, сон, кіт, кури тощо), в другій — реалії її майбутнього життя, а третю групу становлять пісні про козацькі походи, турецькі напади та інші історичні події, – то перед нами постає сама життєва реалізація згаданого дидактичного принципу, процес поступового формування світогляду дитини.

Сучасні дані свідчать, що вже на фонетичному рівні моделюється середовище, його особливості, що забезпечує формування психіки дитини ще до засвоєння нею мови. Зрозуміло, що для педагогіки надзвичайно цікаві як особливості, так і результати застосування цього механізму батьками. У цій сфері треба зважати ще на один пріоритет тогочасного українознавства, а саме на переконаність у єдності механізмів моделювання світу — фонетичного та за допомогою жестів (вимовляючи перекличці вигуки, дитина робить голівкою ті самі рухи, що й відповідна тварина).

Отже, розглядаючи жести, міміку, природні та перекличні вигуки як важливі складові процеси мовного розвитку дитини, українська етнографія цього періоду, по-перше, готувала грунт для майбутніх досліджень фоносемадтичного-механізму етнічної специфікації свідомості, а по-друге, — допомагала побачити цілісний процес формування базових структур психіки й наблизитися до наукового обґрунтування етнопедагогіки.

КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

1.ПОНЯТТЯ ЕТНОС

Людство як єдине ціле у біологічному відношенні, тобто вид Ното Sapiens, ділиться водночас на численні спільноти, з-поміж яких особливе місце займають об'єднання, які в повсякденному вжитку називаються «народами», а в науковій літературі — «етносами». Введення в науковій обіг терміна «ЕТНОС» зумовлено насамперед багатозначністю слова «народ» у буденному його вживанні.

Поняття етносу є одним із базових понять етнопсихології. Воно широко вживається як у вітчизняній літературі, так і в зарубіжній, протезміст, що вкладається у цей термін, може варіюватися в широких межах. У вітчизняній літературі домінував погляд, згідно з яким етноси можуть існувати к різних формах. Найпопулярнішою була історично-стадіальна типологія таких спільнот. Основні етнічні форми, що виокремлювалися, це ПЛЕМ'Я, НАРОДНІСТЬ і НАЦІЯ, тобто поняття етносу було більш загальне, ніж будь-яке з наведених.

Стверджувалося, що існування етносів у формі племен найбільш характерне для первіснообщинного ладу. Їхньою головною ознакою було те, що об'єднуючим типом соціального зв'язку був принцип родинних відносин, коли родова екзогамія поєднувалася з племінною ендогаміюєю. Типовою була невелика чисельність членів племінної спільноти та слабка розвиненість продуктивних сил. Племінна самосвідомість базувалася на уявленні про спільність походження всіх членів племені вад якогось одного, найчастіше міфічного, пращура. Племінна єдність не пов’язувалася ані зі спільністю мови, на діалектах якої звичайно говорили декілька племен, ані з єдиною територією, що постійно змінювалася через племінну міграцію.

З плином часу племена та їхні союзи трансформувалися в народності, «етнічні спільноти» інших докапіталістичних формацій. На відміну від племен їхнім об’єднуючим принципом були не шлюбно-родинні сосунки, а територіально-політичний устрій.

Становлення капіталістичної формації супроводжувалося переходом від народності до нового типу етнічної спільноти – нації. Як і народності, нації об’єднанні не шлюбно-родинними, а територіальними зв’язками. У забезпеченні єдності нації ще більшу роль починають відігравати зв’язки економічні. Внутрішні культурно-інформаційні зв’язки у націй також стають інтенсивнішими порівняно з народностями, що веде до розмивання локальних розбіжностей у мові й культурі, а отже, сприяє більшій однорідності спільноти.

Таким чином, головні ознаки етносу в різних формах його існування такі: наявність шлюбно-родинних зв’язків, спільність території та політичного устрою, мова і економічна єдність.

Цьому варіанту найбільш виразно протистояли два інших тлумачення цього поняття. Перше простежувалося у деяких німецьких авторів; у ньому наголошувалося на значенні психологічних моментів, що цементують людей в єдину спільноту. Лацарус і Штейнталь, засновники етнопсихології, визначали народ як таку «сукупність людей, що дивляться на себе як на єдиний народ, зараховують себе до єдиного народу», тобто наголошувати на значенні суб’єктивних моментів при визначенні цього поняття і фактично описували його зміст через національну самосвідомість, точніше – національну ідентифікацію.

Якщо зазначений варіант тяжів до суб'єктивно-психологічного полюса, то інший тип тлумачення був у руслі біологізаторських уявлень. Зокрема, етнос міг розглядатися як аналог біологічної спільноти, а всі народи могли ототожнюватися з біологічними видами. Прихильність до еволюційного вчення, перенесеного на ґрунт етнографії та етнології, зумовлювала перенесення та пристосування його ключових понять і до розуміння етносу та міжетнічних відносин. Стверджувалося, що основні етнічні ознаки передаються спадково; що в людському суспільстві продовжує діяти природний добір, між етносами точиться постійна боротьба за існування (у вигляді воєн, економічної конкуренції тощо), яка була, є й завжди буде; що в результаті цієї боротьби гинуть і гинутимуть слабкіші, а виживають і виживатимуть найсильніші етнічні групи, і це також одвічний закон (який виправдовує грабіжницькі війни, колонізацію, дискримінацію тощо).

Цікаво, що навіть в оцінці ролі етнічного фактора в житті сучасних суспільств автори можуть стояти на прямо протилежних позиціях. Тоді як в останньому прикладі автори проголошували поступове й безповоротне зменшення етнічної специфіки в усіх проявах людського буття, інші дослідники говорили про підвищення національної свідомості та посилення впливу етнічного фактора, що спостерігалося за останні три десятиліття, і шукали їм пояснення. Так, В.Степанов і А.Сусоколов проаналізували можливі причини зростання значення етнічного чинника по-перше, з модернізацією суспільства зростає етнокультурний розподіл праці, що й спричинює, в свою чергу, внутрішньоетнічні консолідації д процеси; по-друге, сучасне порушення соціальних бар'єрів сприяє тому що люди, які належать до однієї етнічної групи, починають інтенсивніше взаємодіяти для досягнення загальних соціальних цілей, незважаючи на те, що об'єктивно їх дійсно пов'язує дедалі менше елементів культури; по-третє, етнос як соціальна група — це більш ефективний засіб досягнення економічних і політичних цілей на сучасному етапі, ніж клас чи партія.

На думку цих авторів треба відійти від тлумачення етносу як засобу в економічній чи політичній сферах і розглянути його як спосіб задоволення однієї з найфундаментальніших людських потреб — прагнення до психологічної стабільності. Автори вважають, що звернення до етнічних цінностей є захисною реакцією людської психіки на складність, знеособленість, метушливість і нестабільність сучасного життя.

З погляду дослідників, етнос виконує функцію, своєрідного інформаційного фільтра. Річ у тім, що людина як вид сформувалася в принципово,іншій інформаційній ситуації, ніж сучасна. Вона звикла отримувати соціально, значущу інформацію від досить нечисленної, чітко окресленої за складом групи: родинної чи сусідської сільської громади, міської слободи тощо. Тепер же людина входить до складу безлічі спільнот, кожна з яких ставить свої вимоги до її поведінки. А це означає, що психологічні механізми, які склалися в процесі становлення людини як виду, не відповідають новій інформаційній ситуації. Потенційно може існувати кілька виходів з такого становища: формування субкультур (хіппі, рокери, різноманітні клуби), обмеження сфер життєдіяльності (повне занурення в роботу, політику), однак завжди переважатиме етнічність з її стабільністю та загальністю.

Етнокультурні цінності якнайкраще можуть претендувати на роль «культурного маяка в бурхливому інформаційному морі». Як інформаційний фільтр етнос може висувати певні вимоги до індивіда, типу «служіння своєму народові», але такі диспозиції стосуються, на думку авторів, вузького кола людей та екстремальних ситуацій. Значно частіше етнос виконує свої «обмежувальні» функції, тобто «фільтрує» загальнолюдські норми поведінки, звужуючи спектр допустимих і бажаних реакцій людини на певні життєві ситуації.

Отже, автори заклали фундамент так званої «інформаційної моделі етносу». Вона базується на постулаті про лімітованість інформаційних можливостей людини, які не можуть розвиватися безмежно, не завдаючи шкоди особистості. Життєздатність етносів вбачається в їхній фільтраційно-обмежувальних функціях. «Якою б не була історія формування етносу, його головною функцією є збереження, відтворення іі розвиток етнокультурної інформаційної мережі та передача через неї усталеного комплексу етнокультурної інформації», — стверджують дослідники. Ціннісна інформаційна система, яка колись виникла, стає дедалі більш автономною щодо своїх носіїв, які змушені підкорятися її нормативним вимогам, нерідко навіть не помічаючи цього.

Отже, зростання динамізму культурних змін у житті народів стало поштовхом для переосмислення класичних тлумачень сутності етносу. Розмивання раніше визначених сталих і стійких ознак етнічних спільнот сприяло в одних випадках переходу від наочних матеріалізованих в критеріїв до суто внутрішніх, психологічних, до підкреслювання ролі й надійності таких ознак, як чіткість національного самоусвідомлення та ідентифікації, введенню (як уже згадувалося) до низки етноформуючих чинників особливостей психічного складу тощо. Інший вихід вбачався в [проголошенні відмирання інституту-націй з їхніми класичними ознаками та переході до нової історичної спільноти людства. Ще одна з розглянутих гіпотез переосмислювала поняття «етнос», надаючи йому особливої психозахисної ролі — фільтра, що обмежує інформаційний тиск.

ЕТНІЧНА ЕДЕНТИЧНІСТЬ

Параметри етнічної ідентичності

Актуальність етнічної ідентичності

Однією з найпопулярніших характеристик ідентичності взагалі та етнічної ідентичності зокрема є рівень її актуальності для індивіда. Згідно теорією самокатегоризації актуальність певних категоризацій є функцією взаємодії між відносною прийнятністю даної категорії для того, хто категоризує, та її відповідністю стимулу.

Відносна прийнятність у цій теорії визначається як рівень готовності, з якою стимул буде кодуватися та ідентифікуватися в термінах категорії: чим більш прийнятна категорія, тим менша сила потрібна для того, щоб „зумовити релевантну категоризацію. Існують дві головні детермінанти прийнятності: минуле навчання та наявний мотив. Так, люди більш готові ідентифікувати когось як француза, якщо вони в Парижі (а з минулого навчання їм відомо, що в Парижі багато французів) або якщо вони очікують прибуття якогось француза (тобто мають відповідний наявний мотив).

Ідея «відповідності» належить до міри, з якою реальність відповідає критеріям, що визначають цю категорію. Якщо продовжити наш приклад, то певна людина не буде сприйматися як француз, якщо вона не виглядає, не розмовляє і не діє в манері, яку той, хто категоризує, стереотипно визначає як французьку.

Актуальність етнічності залежно від інтерпретації дослідником цього поняття визначається в двох варіантах. Для одних дослідників актуальність інтерпретується як значущість певної категорії для індивіда, тому принцип її дослідження базується на «інтраіндивідуальних» порівняннях категорій. Як психологічний інструмент у цьому випадку може використовуватися, наприклад, широко відомий тест Куна-Макпартлен- да «Хто Я?» в його класичному чи модифікованому варіанті. При цьому категорія, яка цікавить дослідника, скажімо етнічність, буде аналізуватися з точки зору її наявності-відсутності у респондентів певної вибірки, частоти, з якою вона спостерігається, місця в ланці інших категорій тощо. Інші дослідники саме при вивченні актуальності етнічної ідентичності наголошують на важливості «інтергрупових» інтерпретацій. На їх: погляд, актуальність етнічності має вивчатися в порівняльному аналізі цієї категорії з різних етнічних груп. Результатом такого вивчення к бути аналіз того, в якої групи актуалізація етнічної ідентичності вища у якої нижча; наскільки вища або нижча і т.ін. Проте зазначені підходи можуть чудово доповнювати один одного.

Значущість етнічної ідентичності '

Наступний параметр, який часто використовується для аналізу ідентичності, це її значущість. Оскільки етнічність є лише однією із можливих соціальних ідентифікацій в цілісній системі ідентичності, під значущістю, як правило, розуміють її відносну важливість порівняно з іншим ідентифікаціями, що визначається суб'єктивно.

Деякі автори, скажімо Кун; Макпартленд( 1954), Бочнер (1976) та інші плутають поняття «актуальність» і <знанущість>>. Вони вважають, що відносну значущість тієї чи іншої категорії можна визначити за її місцем у послідовності самокатегоризацій, відповівши на запитання «Хто Я? За цією логікою категорія, яку буде названо першою, водночас буде вважатися і найбільш значущою для респондента, а та, яку він назве останньою, відповідно, найменш значущою.

Інші автори, скажімо Н.Хутнік (1991), не згодні з таким способом операціоналізації значущості категорії. На їхній погляд, центральні — найбільш значущі — категорії можуть бути краще чи гірше усвідомлені індивідом, а з цього випливає,що нерідко пласт найбільш значущих елементів «залягає» глибше і тому буде актуалізовуватися пізніше в ланцюгу індивідуальних самоописів. Тому для виявлення значущості вони пропонують респондентові обрати з усього набору самокатегоризацій п'ять найбільш значущих, на його погляд, і проранжувати їх за ступенем його суб'єктивного відчуття їхньої важливості для нього.

Спеціально проведені дослідження, пов'язані з порівнянням приписуваного категорії рангу та черги її появи в ряду самокатегоризацій, показали, що ці два показники дійсно не збігаються. Зокрема, якщо говорити конкретно про категорію етнічної ідентичності, то серед самоописів тих респондентів, які взагалі згадали про неї, вона з'являється досить пізно, при тому, що потім вони самі приписують їй досить високий ранг за критерієм суб'єктивної важливості.

Виходячи з цих результатів, Н.Хутнік робить такий висновок: етнічність є досить актуальною категорією для багатьох представників етнічних меншин, однак тільки для декого ? них вона стає і центральною категорією. Автор вважає, що цей результат свідчить про те, що члени етнічної групи добре усвідомлюють свою етнічність, але вона не стає центральною категорією їхньої ідентичності.

Валентність етнічної ідентичності

Поняття валентності, як і обидва інших, також бере свій початок у працях Левіна і, на думку багатьох дослідників, є центральним для розуміння етнічної ідентичності. Валентність має знак, тобто вона може бути позитивною або негативною. Валентність операціоналізується за допомогою суб'єктивного оцінювання етнічної ідентифікації: у найпростішому варіанті просто оцінкою її як позитивної» негативної або нейтральної в більш складному варіанті — за допомогою градуйованих шкал або спеціальних опитувальників.

Хутнік спробував визначити співвідношення валентності та значущої ідентичності. На її думку, якщо етнічна ідентичність індивіда має високий рівень значущості і водночас позитивну валентність, то з великою вірогідністю можна стверджувати, що й рівень само ідентифікації зі своєю групою у них теж високий. Ті члени етнічної меншини, у яких фіксується високий рівень актуальності та значущість етнічної ідентичності з негативною валентністю, проявлятимуть само неприйняття себе як членів даної спільноти.

Поняття самонеприйняття себе аж до самоненависті часто зустрічається в теоретичних розробках відносно членів груп етнічних меншин. Водночас емпіричних підтверджень гіпотези про те, що у значної частини Представників етнічних меншин має виникати таке відчуття, не було, Хутнік вирішила перевірити це положення і виходячи з того, що вона приймала як емпіричні показники всіх складових гіпотези, дослідити цей феномен. Результати, які вона отримала, були несподіваними для неї: жоден респондент із представників етнічних меншин, котрий згадав етнічність при самоописі (тим самим продемонструвавши актуальність етнічної ідентичності), а потім вибрав її однією з п'яти найважливіших "для себе самовизначень (тим самим підтвердивши її високу значущість) не оцінив її негативно. Усі індивіди, які відзначили актуальність і значущість для себе етнічної ідентичності, відмітили її позитивну валентність. Отже, якщо погодитися зі способами операціоналізації всіх компонентів гіпотези, які застосувала Н.Хутнік, треба визнати, що всупереч більшості сучасних теорій етнічних меншин члени даних спільнот не відчувають самонеприйняття і тим більше — самоненависті.

Трансформація етнічної ідентичності

За останні десятиріччя внаслідок зростання міграційних процесів різного рівня виникла потреба у вивченні трансформації ідентичності в контексті проблем акультурації. Поняття акультурації ввели антропологи, які описували за його допомогою культурні зміни, що виникли внаслідок контакту різних етнокультурних груп. Ці зміни виникають в обох групах, але практика оказує, що в культурі домінуючої групи зміни менше. Що ж до груп етнокультурних меншин, то вони або самі засвоюють, або їх змушують засвоїти найсуттєвіші аспекти культури домінуючої групи: мову, традиції, норми, закони, поведінки.

Для психологів акультурація цікаві не лише як соціально-груповий феномен, але й як феномен індивідуального рівня. Зустріч кожного конкретного індивіда з новою культурою вимагає від нього певного ставлення до цього факту і певних форм адаптації до умов перебування в новому середовищі вироблення певної акультураційної стратегії. Дослідники виокремлюють три різних аспекти цієї проблеми:

З погляду Джона Беррі, для визначені індивідуальних орієнтації щодо акультурації треба знати позицію індивіда з двох основних питань: Перше стосується ставлення до власної культури, її цінності для індивіда і необхідності збереження й подальшого розвитку власно, етнокультурної ідентичності. Друге стосується ставлення індивіда до групи контакту: наскільки взаємодія з членами іншої групи. Відповіді на ці два питання можна позначити на біполярних градуйованих шкалах, у яких одни полюс належить максимально позитивній, а інший – максимально негативній відповіді на них

Для схематичного зображення, як правило, обмежуються лише крайніми полюсами відповідей; у цьому випадку існує чотири варіанти потенційно можливих співвідношень відповідей на обидва питання. Кожне співвідношення відповідає певному виду акультураційної стратегії.

Позитивні відповіді на обидва питання свідчать про орієнтацію індивіда або групи на стратегію інтеграції. Ця стратегія передбачає збереження і подальший розвиток власної культурної спадщини на тлі доброзичливого сприйняття різноманітних форм взаємодії з більшістю. Ця стратегія зумовлює виникнення «мозаїчного» суспільства, в межах якого кожен елемент мозаїки зберігає свою самобутність, а всі етнокультурні групи разом створюють нову цілісність. Цей полікультурний варіант розвитку суспільства часто протиставляється варіанту, «плавильного котла», в межах якого вихідна самобутність втрачається.

Наступний варіант акультураційної стратегії передбачає позитивну відповідь на питання про збереження свого культурного надбання і негативну відповідь на питання про бажання підтримувати й посилювати зв'язок з групою контакту. Залежно від того, хто робить вибір даної стратегії — домінуюча група чи етнокультурна меншина, — вона традиційно матиме різні назви. Якщо цей вибір роблять члени меншини, говорять про наявність ізоляціоністських установок і орієнтації на сепаратизм. Дуже часто вибір цієї стратегії — це єдиний, з погляду меншини, спосіб збереження етнокультурної ідентичності і більш-менш незалежного існування. Якшо ця стратегія нав'язується меншині домінуючою групою, говорять про стратегію сегрегації.

Нарешті, остання акультураційна стратегія — маргіналізація — виникає в індивіда чи етнокультурної групи коли, з одного боку, слабосформовано або вже втрачено ідентифікацію з рідною етнічною групою та її культурою, а з іншого — через якісь обставини немає установки ж підтримування і, тим більше, на посилення контактів з групою етнічне) більшості або з іншими етнокультурними групами.

Розробки останніх років залучають до розгляду трансформацій ідентичності разом з поняттям акультураційних стратегій поняття страта самокатегоризації. Так, відомо, що поняття ідентичності останніми роками, і особливо після появи теорії Дж.Тернера, міцно пов'язане з поняттям самокатегоризації. Які ж соціальні категорії використовую? члени етнічних меншин для самовизначення? Спершу більшість зарубіжних авторів вважали, що члени етнічних меншин використовують лиш одну шкалу для самовизначення — шкалу, яка показує ступінь їхнього ототожнення з рідною етнічною групою. Пізніше було показано, що представники етнічних меншин, які є членами етнічних груп за походженням членами національних груп за громадянством, визначатимуть себе, використовуючи не одну, а дві шкали: шкалу ступеня ототожнення себе з групою етнічної меншини і шкалу, що демонструє їхнє бажання чи небажання ідентифікувати себе із загальнонаціональною групою більшості.

ЕТНІЧНІ СТЕРЕОТИПИ

Теоретичні уявлення про етнічні стереотипи

Чільне місце при аналізі змісту етнічної самосвідомості етнопсихологи відводять етнічним стереотипам. У 1922 році американський журналіст Ліппман у книзі «Суспільна думка» вжив вираз «соціальний стереотип», під яким він мав на увазі певні впорядковані, схематичні, культурно, детерміновані «картинки світу в голові людини», що економлять її зусилля при сприйманні різних соціальних об'єктів і явищ і захищають її цінності, позиції та права.

З моменту введення цього терміна найпоширенішим різновидом у вивченні соціальних стереотипів були дослідження стереотипів етнічних.

Проте зміст, що його вкладали в це поняття, міг дещо різнитися. Так одна із суттєвих розбіжностей стосувалася об'єкта стереотипізації, які автори обмежували зміст етнічних стереотипів тими уявленнями образами, які формувалися в певній спільноті відносно інших етнічних спільнот (наприклад, для громадян України етнічні стереотипи німі поляків, французів та ін.). Більшість дослідників, визначаючи поняття етнічних стереотипів вкладали в нього не лише зазначений зміст, а і додавали образи та уявлення щодо власної етнічної групи. У цьому був поділ етностереотипів на гетеростереотипи (образи інших етнічних спільнот) і автостереотипи (уявлення про власну етнічність). Проте для деяких авторів тлумачення поняття «етнічний стереотип» іще ширше. В останньому випадку воно розширюється за рахунок ототожнення його з поняттями «образ світу» у О.Леонтьєва чи «модель світу» Ю.Бромлея для певної етнічної групи, тобто в цьому разі йдеться не лише про якісь якості чи характеристики своєї або іншої етнічних спільнот про сприймання та категоризацію оточуючого світу взагалі, в найширшому розумінні цього слова.

Друге дискусійне питання стосується проблеми істинності, точності відповідності реальності всіх стереотипних образів. Річ у тім, що Ліппман, вважав неточність, а то й хибність стереотипних уявлень чи не найважливішою їхньою характеристикою. Його перші послідовники також інтерпретували стереотипи як «дезінформацію» чи «сукупність міфів». Цей погляд довго домінував у науці завдяки тому, що аналіз етнічні стереотипів у перші десятиріччя зосереджувався на дослідженні негативно забарвлених упереджених образів ворогів, представників націоналі них меншин та ін. (наприклад, у США переважно вивчалися стереотипи негритянського населення Америки, мігрантів з Мексики, Пуерто-Ріко т.ін.). Лише з 50-х років набуває поширення гіпотеза О.Клайнберга щодо наявності в стереотипах певної частки істини. Пізніше цей погляд стали більш популярним. Зокрема, Г.Таджфел стереотипізацію розглядає вже як певну раціональну форму пізнання, як різновид більш універсального процесу — категоризації.

Розгортання й поглиблення дискусії щодо істинності етностереотипів викликало появу нових проблемних питань, наприклад питання про те, що вважати критерієм їхньої точності. Тут також немає ще загальноприйнятих і усталених положень. Так було висловлено гіпотезу, згідно з якою ознакою й водночас мірою істинності стереотипу є ступінь його узгодженості з автостереотипом представників цього етносу (Тріандіс, 1982). Для інших учених (Дейкер, Фрейда, 1979; Келлан, Галлуа, 1983 та ін.) більш популярною є думка про те, що мірою істинності стереотипу може бути ступінь його узгодженості з гетеростереотипами інших етносів щодо цієї самої етнічної спільноти.

Гостро дискусійним як у нас, так і за кордоном залишається питання щодо співвідношення понять «етнічний стереотип», «упередження» та «забобони». Найприйнятнішою щодо диференціації цих понять є точка зору Г.Солдатової. Розглянемо її докладніше.

Дослідниця підходить до поставленої проблеми через визначення понять ширшого контексту, зокрема поняття «етноконтактна ситуація». Згідно з її поглядами, історія міжетнічних відносин — це безперервний ланцюг опосередкованих і неопосередкованих етноконтактних ситуацій, тобто соціальних ситуацій міжетнічного спілкування. Основою міжгрупової етноконтактної ситуації є суб'єкт—суб'єктна взаємодія, де суб'єктами діяльності й пізнання є етнічні групи чи їхні представники, які є носіями позиції групи. Етноконтактна ситуація поєднує щонайменше дві групові позиції, кожна з яких базується на власному соціокультурному досвіді, але кристалізується й розвивається не сама по собі, а в контексті міжгрупових взаємовідносин. Етноконтактні ситуації автор розглядає як когнітивно-комунікативні: метою міжетнічної взаємодії, що відбивається в них, є вирішення комплексу пізнавальних і комунікативних завдань, а репрезентація рішень можлива на рівні конкретних дій.

Когнітивно-комунікативний рівень етноконтактної ситуації автор описує за допомогою поняття «установчі міжетнічні утворення» — соціально-перцептивні феномени етнічної свідомості, когнітивна структура яких має емоційно-оціночне ставлення до різних етнічних групі я які характеризують рівень готовності до відповідних реакцій поведінки в ситуаціях міжетнічного спілкування. Саме до цих утворень і належать етнічні стереотипи, етнічні упередження та етнічні забобони.

Етнічні упередження — перехідні утворення між такими стійкими структурами, як етнічний стереотип і етнічний забобон. Психологічною основою формування упереджень є поглиблення тенденції до перебільшення розбіжностей між власною та іншими етнічними групами, з одного боку, й мінімізація відмінностей всередині власної групи — з іншого, що зрештою веде до зміщення позитивного балансу в сфері соціальної перцепції на користь власної етнічної спільноти.

Наявність упереджень в етнічній самосвідомості особистості чи групи є передумовою й підґрунтям для формування етнічних забобонів. Як правило, перший тип установчих новоутворень не пов'язаний з відкрито ворожими проявами у поведінці, а активно репрезентується тільки на рівні вербальної поведінки і тільки в опосередкованій етноконтактній ситуації, тобто за відсутності прямого контакту з представниками різних етнічних спільнот.

Етнічний стереотип і етнічний забобон — це утворення різного порядку; їх не можна ототожнювати, а треба розглядати як різні регулятивні механізми. Причому оскільки трансформації етнічного стереотипу в його вироджені форми — результат, зумовлений «зовнішніми» причинами (економічними, соціальними, політичними, культурними), тому порівняно зі стереотипом забобони є більш «соціальним» міжетнічним установчим феноменом. Це означає, що його формування, як і його зворотні трансформації, значною мірою визначаються передусім конкретною суспільно-історичною ситуацією. Етнічні забобони — це симптоми хворого в соціальному плані суспільства, але їх можна подолати, як можна долати негативні соціальні явища в різних сферах життєдіяльності людини. Що ж до існування етнічних стереотипів, то воно природне, а тому неминуче доти, доки існують нації, народності та інші етнічні групи.

Методи дослідження етнічних стереотипів

Одним із перших досліджень етнічних стереотипів був експеримент проведений у 1933 році в Сполучених Штатах Америки Катцем. Попередньо дослідники склали список особистісних характеристик. Досліджуваним (студентам Прінстонського університету) пропонувала вибрати з 84 рис, зафіксованих у списку, такі, які, на їхній погляд найбільш характерні для кожної з 10 національних груп: американці англійців, китайців, німців, ірландців, італійців, євреїв, негрів, турків і японців. В результаті цього дослідження було встановлено високі ступінь узгодженості в приписуванні респондентами типових для тієї чи іншої етнічної групи особистісних рис незалежно від того, контактували коли-небудь опитувані з особами цієї національності чи ні. Сукупність рис, обрана досліджуваними як характеристика певного етносу, відбивала, з погляду авторів методики, існуючий в американському суспільстві стереотипний образ даної національної групи.

Варіант, запропонований Катіцем і Брейлі, в своїй первинній формі тепер використовується рідко. Він пережив певну трансформацію, яка полягала в переході від вибору особистісних рис з переліку, запропонованого експериментатором, до складання довільних портретів, тобто до самостійного, довільного формулювання респондентами набору типових характеристик будь-якої етнічної групи. При цьому число рис, що їх має назвати чи записати досліджуваний, залежно від мети експерименту може бути або жорстко обмеженим (наприклад, трьома чи десятьма), або довільним. Обробка результатів проводиться за допомогою контент- аналізу.

Прикладами використання цього методу в сучасній етнопсихологічній практиці можуть слугувати дослідження В.Куніциної із Санкт-Петербургу або М.Іскакової з Казахстану. У першому дослідженні за даними опитування 150 чоловік було складено узагальнюючі вільні портрети десяти національних груп: росіян, українців, татар, грузинів, американців, естонців, французів, німців, поляків та в'єтнамців. Так, росіянам найчастіше приписувалися такі риси: добрі, працелюбні, патріоти, нетямущі, широкої душі; українцям — веселі, працелюбні, хитрі, скупі, гостинні; грузинам — гостинні, запальні, товариські, горді, емоційні; американцям: діловиті, товариські, практичні, енергійні, запрограмовані і т.п. і У дослідженні М.Іскакової брали участь 120 казахів .і 90 росіян, що мешкають у Казахстані. Усі — студенти казахських вузів. Їм було запропоновано скласти довільні портрети типових представників казахської та російської національностей. Використання контент-аналізу для обробки результатів показало, що 80% казахів відмітили при описуванні росіян їхню працелюбність, гостинність, щирість, товариськість. Водночас портрет казахів у російських студентів складався з таких рис: гостинність (95%), владолюбство та кар'єризм (72%), щедрість (68%) і працелюбність, зарозумілість (64%), консерватизм (60%). Зіставляючи ці портрети, автор робила висновок про те; що у казахів спостерігається більш позитивно забарвлений стереотип росіян; ніж у росіян стереотип казахів.

Крім описаних, існує також варіант, за яким експериментатор в інструкції підкреслює можливість використання для опитування не лише особистісних рис і якостей, а й усієї сукупності ознак, характерних, з погляду респондента, для певної етнічної групи (особливості поведінки, мови, одягу). Отримана інформація дає змогу скласти більш цілісний і різнобічний образ етносу, що існує у сучасній свідомості.

Метод «довільного портрета» і за процедурою проведення, і за принципами обробки результатів наближається до асоціативного експерименту який по суті є ще більш високим ступенем надання свободи досліджуваному в його реакціях на задані стимули, оскільки відповіді можуть лежати в будь-яких площинах. З іншого боку, в асоціативному експерименті, на відміну від попередньо розглянутих методів виявлення етнічних стереотипів, експериментатор може замаскувати свій інтерес до етнопсихологічної тематики, «сховавши» потрібні йому стимули-етноніми між іншими, нейтральними з точки зору мети експерименту, стимулами.

Умовно можна виокремити три основних різновиди асоціативного .експерименту, розподіливши їх у міру надання все більшої свободи реакцій досліджуваному:

а) спрямований асоціативний — обмежена кількість реакцій, до того ж асоціативний потік також обмежений певним граматичним класом. Слова-стимули і слова-реакції можуть бути або одного, або різних класів, але це жорстко обумовлено в інструкції (наприклад, на стимул-іменник має даватися реакція також лише у формі іменника);

б) вільний асоціативний (найпоширеніший) — обмежена кількість реакцій, але у виборі безпосередньо реакцій досліджуваний вільний

в) вільний асоціативний з численними асоціаціями — у цьому випадку досліджуваний не обмежується ні в кількості реакцій, ні в їхньому напрямку, більше того, експериментатор стимулює і заохочує їхню максимальну різнобічність і численність.

Можна виокремити два основних напрямки використання асоціативного експерименту в етнопсихології. Це, з одного боку, кроскультурний порівняльний аналіз асоціативних полів, що актуалізуються на певний стимул, з іншого боку — вивчення реакцій-асоціацій на стимули-етноніми. Характерним прикладом першого типу дослідження є вивчення етнічної специфіки асоціацій, де роль стимулів відігравали найменувань основних кольорів та їхніх відтінків (А.Залевська, 1988).

У цьому дослідженні аналіз асоціативних полів на стимули «жовтий» «червоний», «білий» та «синій» у представників 12 етнічних груп (росіян, українців, білорусів, словаків, поляків, англійців, німців, американців, французів, казахів, киргизів та узбеків) показав, що основні асоціативні зв'язки між стимулами і реакціями етноспецифічні.

По-перше, різко відмінні в різних груп частота підведення вихідної назви кольору під узагальнююче поняття (типу «білий» — «колір»), у німців, американців, поляків, словаків, росіян, українців і білорусів ця частота значно вища, ніж у тюркомовних досліджуваних, особливо казахів і киргизів.

По-друге, різко відрізняється пов'язування слова-стимула з об'єктами оточуючого світу, які для представників етносу є типовими носіями стимульної ознаки. Так, жовтий колір в українців найчастіше асоціюється із соняшником, у росіян — з кульбабою, у французів — із золотом і яєчним жовтком, у американців, казахів і киргизів — з маслом, а в узбеків — з просом.

По-третє, відрізняються в різних етносів також реакції, зумовлені усталеним, типовим для даної мови словосполученням (наприклад, на вихідний стимул «червоний» росіяни дають такі етноспецифічні реакції, як «жовтень», «партизан», американці — «колір шкіри», поляки — «шапочка»; «білий» у американців «дім», «зелений» в узбеків «чай» і т.ін.).

По-четверте, етноспецифічними є реакції, в яких реалізовано символічне переосмислення вихідного слова-стимула. Так, жовтий колір у українців, росіян, білорусів, німців, поляків і французів символізує зраду, розлучення; у німців він пов'язаний з ненавистю, заздрістю; у поляків — зі злістю; у американців — з боягузливістю; до того ж для росіян, поляків, німців і американців цей колір символізує попередження про небезпеку.

Отже, наведений експеримент наочно показує специфіку асоціативних стимулів у представників різних етнічних груп з усіх основних видів зв'язку. Як-зазначалося, інша можливість використання асоціативного експерименту в етнопсихології пов'язана з вивченням етнічної свідомості, етнічних стереотипів. Схема проведення такого дослідження дуже про-ста: респондентові надають слова-стимули, серед яких є низка етнонімів, даних бажано у множині (тобто «українці», «росіяни», «цигани» та інші залежно від регіону та мети роботи). Завдання досліджуваного — відпоїти першою (або першими) асоціацією, що виникла в його свідомості, коли почув слово-стимул.

Асоціативний експеримент, як правило, проводиться на великій вибірці респондентів. Комплексна обробка його результатів полягає в побудові таблиці частотного розподілу слів-реакцій на кожне слово-стимул і (або) проведенні контент-аналізу.

Результати асоціативного експерименту, як і результати методу довільного портрета, дослідник може розглядати як варіанти продуктів діяльності людини. Це в свою чергу означає, що для їх аналізу може бути застосований контент-аналіз, один із найпопулярніших методів дослідження розмаїття продуктів творчості — писемних джерел, фотодокументів, магнітофонних записів, кінофільмів тощо.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


4. РОЗВИТОК ЕТНОПСИХОЛОГІЇ В УКРАЇНІ У 20-30-Х РОКАХ XX СТОРІЧЧЯ
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации