Павленко В., Таглін С. Етнічна психологія - файл n1.docx

приобрести
Павленко В., Таглін С. Етнічна психологія
скачать (12192.7 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.docx12193kb.12.09.2012 07:52скачать

n1.docx

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17
один з одним етносів.

«Образи та недовіра щодо росіян призвели до вироблення у чувашів своєрідного подвійного стандарту. Поряд із загальновизнаною вірністю власному слову серед них була досить поширеною приказка: «Для нас російська присяга недійсна». Втратив колишнє значення й чуваський звичай «доситися», тобто укладати угоду про вічну дружбу, коли було заведено дарувати один одному найцінніше зі свого майна, тому що дехто з росіян почав використовувати його [звичай] для ошукування» (Л.Розенберг, 1989).

Загалом, названі засоби запобігання міжетнічним зіткненням забезпечували шлях безконфліктної взаємодії, а саме: виведення якоїсь зі сторін із ситуації загострення стосунків через уникання контакту. Характерним прикладом є, скажімо, ситуація комі-саамського співжиття, коли саами розцінили господарську діяльність переселенців-комі на початку XX віку як етнозагрозливу для себе. Після цього селище Ловозеро, де мешкали обидві етнічні групи, «розкололося» на дві частини: «іжемську» (тобто заселену комі) та саамську. «Ворогування відкритого та гострого між ними нема, — писала 14 квітня 1927 року газета «Полярная правда», — але відокремленість повна. Ніколи жоден іжемець без крайньої потреби не перейде на лопарський [^саамський] бік, і навпаки. Молодь гуляє нарізно, жодного лопаря не побачиш з іжемкою, і навпаки».

Треба зазначити, що перелічені соціально-психологічні механізми досить успішно забезпечували саме політику етнічної ізоляції, тобто уникання регулярних стосунків з іншими етносами, а не налагодження стабільних міжетнічних взаємин. Через це зазначені механізми не тільки не могли гарантувати безконфліктної взаємодії між етнічними спільнотами, котрі через обставини змушені були включитися до таких взаємин, а навіть могли спровокувати міжнаціональні конфлікти на основі сформованих негативних гетеростереотипів. Тож немає нічого дивного в тому, що, крім засобів, що ізолюють етноси один від одного, народи виробили й певні міжетнічні «правила контакту».

Тактика безконфліктних етноконтактів. Оскільки реалізацію тактики етнічної ізоляції потрібно забезпечити на трьох основних рівнях (економічному, соціально-демографічному та соціально-психологічному), то й протилежна тактика міжетнічних стосунків не може здійснюватися поза межами цих сфер суспільного життя хоча б тому, що вимагає нейтралізації закладених там підвалин етнічної ізоляції.

Отже, зрозуміло, що до числа перших правил безконфліктного етно-контактування (ПБЕ) треба віднести вимогу налагодження спільної діяльності двох (або більше) етносів, причому такої, що не порушує (або мінімально порушує) системи традиційної діяльності етноугруповань, які контактують, тобто налагодження системи «розподілу праці» між співіснуючими етнічними громадами.

«Поміж двома народами при усій близькості їхніх мов існували відмінності, зумовлені перш за все їхньою господарською діяльністю: узбеки займалися поливним рільництвом, а казахи — кочовим скотарством, що позначалося на способі життя, матеріальній та духовній культурі... Торгівельні зв 'язки між узбеками-землеробами та казахами- кочівниками існували завжди, їх н е могли порушити жодні взаємні зіткнення та війни» (А.Жиліна, 1989).

Характерно, що вимога налагодження спільної діяльності як умови безконфліктної взаємодії етносів може виконуватися не тільки у сфері виробничо-господарської діяльності, але й на наСгупних етапах культурної інтеріоризації. Спільні діяльнісні відносини між етносами можуть складатися також у інших формах практичної активності, наприклад у формі святкових дійств. Наприклад, у евенків існувала (та й зараз існує) певна система заходів для нейтралізації «шкідливих впливів» чужинців, для переведення чужинця (він називається «того») до розряду «своїх» («гірки»). Наречена («того») приєднувалась до світу майбутнього чоловіка, підживлюючи річку, яка протікала його мисливською територією, та підтримуючи вогонь у його помешканні. Мисливець, який забив лося чи дикого оленя, мав віддати свою здобич «того», так само треба було вчинити зі шкірою вбитого ведмедя чи росомахи. Традиційною формою здійснення подібних приписів було святкування з названих приводів.

Подібні заходи переводять міжнаціональні конфлікти не тільки на інший рівень (міжродинний або й міжособистісний), але й у іншу площину (соціально-демографічну та психологічну). Цей шлях зняття міжнаціональних конфліктів — переведення на нижчий рівень — використовується у народній конфліктології, зокрема українській, досить регулярно. Наприклад, звичаї родичання (побратимства, посестринства, покумлення тощо) використовувались у народній практиці як засоби запобігання не лише внутрішньоетнічним, а й поміжетнічним конфліктам. Як свідчать етнографічні дані, на значній території України (тій, де родової структури серед населення- не було — чи то через відсутність постійного населення, чи то через руйнацію традиційного побуту) зазначені заходи, зокрема покумлення, використовували для встановлення родинних відносин між представниками різних етносів, а отже, для за побігання можливості міжетнічних зіткнень, переводячи їх у категорію міжродинних. Зазначимо, що таке покумлення з чужинцями, визнання їх членами власного етнічного та родинного колективу супроводжувалось передаванням їм права на виконання деяких важливих родинних ритуалів, що їх раніше виконували найближчі родичі й, зрештою, було спрямоване на формування єдиної родової організації — серцевини кожного етносу.

Але найцікавіші речі спостерігалися у соціально-психологічній сфері. Якщо характеризувати їх загалом, то можна було б сказати, що під час тривалого контактування етносів в їхній свідомості (як на суспільно - психологічному рівні, так і на рівні індивідуальних уявлень) відбувається процес розмивання суворості етностереотипів або ж їхній демонтаж. Умови існування у етноконтактній (яка найчастіше була й прикордонною) зоні змушували населення відступати від безкомпромісних суспільних моральних вимог, зокрема від безоглядного етнопатріотизму та фанатичної релігійності. Показовими є, наприклад, сказання росіян про пресвітера Тимофія, який служив і хану, і Москві, але зрештою отримав прощення, про косимівсьского князька Шах-Алі, котрий склав присягу Василію III і під страхом смерті не порушив її, відмовившись перейти на бік казанців. Духовенству таких зон дозволялося сповідувати помираючих представників інших етносів навіть без знання мови, спілкуючись з ними «за допомогою годящих на те знаків» (М.Нікольський, 1912). Цілком природним виглядає у цьому контексті й загальний висновок громади, зафіксованій літописцем: «не токмо нам, крестьянам4 Јог помогает, но и ноганьїм по правде способствует».

Подібні компромісні установки суспільної свідомості могли сформуватися завдяки можливості переведення міжнаціональних конфліктів на інший, як правило нижчий, рівень. Формуючи загальні негативні уявлення щодо чужих, етнос залишає певну «щілину» між стереотипом чужинця й образом конкретного чужинця, а відтак можливе спокійне спілкування між окремими людьми.

Сама по собі оцінка представника іншого етносу як людини, а не як уособлення етнічного гетеростереотипу зменшує можливість міжнаціональних конфліктів. Однак протиконфліктний потенціал такого сприйняття не вичерпується зазначеною обставиною. Адже переоцінка чужинця зумовлює відповідний особистісний самоаналіз та переоцінку (вони ж не заборонені, на відміну від переоцінки етноавтостереотипу!) з боку іншого комуніканта. Завищений внаслідок політики етнічної ізоляції властивий етнічний статус — одна з передумов можливих міжнаціональ них конфліктів — переглядається, стає більш «врівноваженим», а отже, менш придатним «пальним» для міжетнічних зіткнень.

«...Цигани дуже пишаються своєю національністю: іноді навіть неписьменні цигани вважають, що вони найрозумніші люди, що з ними можуть рівнятися щодо цього лише євреї, та й то не завсігди. Через те вони часто з великим презирством ставляться до українців, особливо до селянства. І що більше циган дурить селян, то більше пишається перед селянством... Проте ті циган и, що ходили до школи, дуже легко втрачають свою національну гордість». (О.Баранников, 1931).

Якщо до усього сказаного про спільну діяльність як засіб налагодження безконфліктного співіснування рівних етничних спільнот додається ще й вдале сполучення (тобто без взаєморуйнації) ПСДЕ та етнічних культур, то у суспільній свідомості контактуючих етнічних груп формуються не лише позитивні, а й дуже схожі уявлення щодо характерних рис представників обох народів (така собі «дзеркальність», але вже не негативних, а позитивних етностереотипів). Така ситуація, за свідченням дослідників, існує зараз у народу комі. їхні уявлення про свій етнос суттєво не відрізняються від уявлень, скажімо, про морально-психологічні риси росіян. Наприклад, на питання щодо характеристик, які могли б бути притаманні представникам комі та російського народів (опитуваним був запропонований список з десяти чеснот: доброта, працьовитість, діловитість, гостинність тощо), опитувані поставили на перше місце працьовитість, на третє та четверте — акуратність та доброту (як собі, так і росіянам). Деякі розбіжності фіксувалися лише у двох позиціях: гостинність {собі — друге, росіянам — п'яте) та стійкість, мужність (собі — п'яте, росіянам — друге). Зрозуміло, що така «позитивна дзеркальність» етностереотипів дуже ускладнює пошук рис для створення «образу ворога», чим і запобігає розвиткові можливих міжнаціональних конфліктів.

Отже, і на рівні стосунків між великими та малими етнічними громадами народна думка де стихійно, а де й свідомо виробила та використала на практиці широкий спектр досить ефективних засобів.

Таким чином, якщо поглянути на запропонований арсенал засобів народної конфліктології не лише як на зібрання засобів «розрядки нервової напруги», а й з точки зору діяльнісного підходу до етнопсихогене- зу, то можна побачити досить знайому нам картину. Психогенетичний сенс загальної стратегії традиційної етноконфліктології (попередження об'єктивних передумов конфлікту та широке використання засобів психологічного захисту його учасників) полягає у формуванні у членів етносу навичок створення безконфліктних ситуацій співіснування. Народна конфліктологія використовує з цією метою різноманітні засоби, які через їх відповідність традиційній схемі формування розумових дій слушно вважати культурними формами інтеріоризації:

Суттєву роль у цьому процесі відіграють етнічні засоби психологічного захисту особи (ритуалізація, пряме або непряме виведення особи з конфлікту тощо). Якщо пряма зміна «матеріальної» ситуації конфліктної взаємодії неможлива, вони дозволяють особі пересемантизувати ситуацію, надати їй іншого особистісного сенсу, тобто все ж таки перебудувати її у потрібному напрямку, а отже, й тією чи іншою мірою уникнути конфлікту.

ЕТНОПСИХІАТРІЯ

УЯВЛЕННЯ ПРО ПРИЧИНИ ЗАХВОРЮВАННЯ В РІЗНИХ КУЛЬТУРАХ

У різних культурах були поширені різні уявлення щодо причин виникнення різних нервових і психічних хвороб. Однією з найчастіше згадуваних в етнографічних джерелах причин є «витівки» злих духів, чортів, якихось інших персоніфікованих негативних сил. Шляхи, якими останні могли наслати хворобу, були різними: підміна дитини під час вагітності, що виявлялося в неповноцінності новонародженого; захоплення гуляючої душі, з тим, щоб вона не повернулася до тіла (що також вважалося причиною багатьох психічних захворювань), але найпоширенішою була ідея вселення в тіло людини якогось злого духа?.

У різних народів це уявлення мало певне етноспецифічне забарвлення, але основа була тотожною. Так, в айському шаманстві ця ідея фіксується в давньотюркські часи, про що свідчить рунічний напис на камінні, знайденому в Гірському Алтаї. У написі йдеться про конкретний випадок хвороби, спричиненої духом на ймення «Аза». За віруваннями новозеландців, хвороби їм спричинює «Атуа», який зголоднівши, заповзає в них у вигляді ящірки і поїдає внутрішні органи, доки вони не помруть. Як одержимість бісом, вселення нечистого в людину трактувалося в народі «крикливство» — специфічне нервове захворювання у жінок, що_ проявляється в істеричних криках і конвульсивних діях. Етнографічні дані свідчать про те, що ця хвороба була дуже поширеною в росіян, однак вона була фактично невідомою в Білорусії та Україні. Вселенням в організм «нечистого» гуцули пояснювали етнологію епілепсії.

Цікаво, що за народними уявленнями дитячі хвороби причинювалися особливими духами, яким не властиві всі негативні риси справжніх представників бісової породи, й тому вони набагато делікатніші і легші, ніж останні. В Україні їх називали плакса, крикса, родимчик. У віруваннях росіян арсенал цих демонічних істот був дещо ширшим: сюди додавали «ревун», «щекотун»та «полуношниця. Фактично в назві цих духів фіксувалася та симптоматика, яка спостерігалася в малюка. Вважалося, що якщо дитина довго плаче, на неї напала «плакса» («ревун»). Коли немовля сильно й довго кричить, то в нього вселилася «крикса», а якщо збуджена й довго не може заснути — то «полуношниця».

Злі сили не обов'язково самі мають вселятися в організмі людини, щоб спричинити захворювання. За народними повір'ями часто їм досить було залишити після взаємодії з людиною щось, що продовжувало діяти й після закінчення безпосереднього контакту. Так, у культурі Малі існує повір'я про «замок», який подумки навішується на людину злими духами. Це призводить до появи у хворого відчуття втоми, слабкості, переживання туги й т.п., причому в певний момент навішений «замок» злі духи могли замкнути, що мало спричинити загибель жертви. У їхній культурі є також поняття невидимої «скалки», яка також подумки заганяється в будь-які ділянки тіла людини й залишається там: поступово через такі «скалки» до тіла подається певна програма, яка спричинює розвиток хвороби й появу патологічних симптомів. Звернімо увагу на те, що всі подібні уявлення опосередковують зв'язок між захворюваннями й злими духами та подаються у вигляді яскравих, образних й добре зрозумілих кожному змальовувань.

Фактично протилежний погляд зафіксований в ідеї, згідно з якою психічні хвороби спричинені добрими, справедливими й мудрими силами. За цією концепцією нервові й психічні захворювання постають у віруваннях людей як один із можливих варіантів спокутування гріха. Так, дуже поширеним наприкінці XIX — початку XX століття в усіх східнослов'янських народів був погляд на хворобу як на кару божу за власні гріхи. Дещо інший варіант зафіксований в Росії, де в загальних уявленнях щодо божевільних (а найчастіше — розумово відсталих) причина їхніх недуг пов'язується з покаранням божим не за власні гріхи, а за гріхи батьків. Ця ідея причетності Бога до хвороби втілена і в словах, якими називали таких хворих: «божа людина» «блажений» та ін.

Крім зазначених чинників, велику роль на певному етапі розвитку культури відіграє такий фактор, як вільне або мимовільне порушення системи норм, заборон, табу в житті суспільства. У багатьох традиційних суспільствах непорушною є віра в те, що взаємодія людини зі світом має відбуватися згідно з одвічно існуючими нормами, які регулюють її повсякденне життя і яких кожна людина мусить обов'язково дотримувати. Вказівки на те — що, де й коли потрібно робити, а чого в жодному разі не можна просотують усе життя членів традиційного суспільства. Цих норм так багато й деякі з них настільки складно виконувати, що звичайній людині важко їх усіх дотримуватися. Це призводить до того, що будь-яка, навіть дуже сумлінна, людина відчуває себе потенційним порушником нормативної системи, а отже, потенційним хворим, бо в багатьох суспільствах хвороба — це розплата за порушення законів пращурів. -

- Деякі народи тривалий час вірили в те, що спричинити будь-яку хворобу може не тільки якась вища сила — Добра чи Зла — ай просто інша людина. Ця ідея існувала 1 продовжує існувати в поняттях «порча», «уроки», «пристріт» тощо.-Загальнослов'янським було вірування в те,"що уроки можуть наслати чарівник, знахар, просто злі чи заздрісні люди, навіть узагалі будь-хто, але в якісь певні часи чи хвилини. Так, віра в те, що в житті кожного бувають такі хвилини, коли слово або погляд можуть заподіяти хворобу чи нещастя, була ще дуже сильною наприкінці XIX початку XX століття як в Україні, так і в інших слов'янських народів.

Виокремлюються кілька типів народних уявлень, що різняться за способами наведення уроків або порчі. Один з них пов'язує порчу з безпосереднім дотиком до людини. Так, за свідченням Т.Попова, в деяких місцях Ростовської області переважає вірування в те, що погані люди «портять» через дотик. Вважається, що порча може бути спричинена ударом руки.

У Пензенській області один місцевий чаклун, розсердившись на одну з жінок, схопив її за плече, і та з того моменту почала хворіти. Під час зустрічей він кликав її на ймення, і вона одразу ж падала на землю і її починали бити судоми. Більше того, вважалося, що навіть дружній дотик поганої людини може стати джерелом порчі, й віра в це була настільки сильною, що в деяких селах селянки при зустрічах із знахарями завбачливо не дозволяли їм торкатися свого тіла.

За іншими віруваннями, уроки пов'язані з поглядом. Серед багатьох народів поширеною була думка про те, що деякі чарівники одним лише поглядом здатні спричинити божевілля. В Орловській області таких чаклунів називали «вирітниками». Сила їхнього погляду була такою, що, за місцевими повір'ями, від них «гинуть на льоту птиці» і «за місяць може вимерти все село».

Дуже схожим на уроки за допомогою погляду є поняття «пристріт». Від попереднього воно відрізняється тим, що уроки відбуваються не за злими намірами й бажаннями людини, а через її природжену властивість спричинювати шкоду всьому, на що вона дивиться. Пристріту приписувалися як легкі симптоми й хвороби, наприклад головний біль, так і серйозні недуги, зокрема параліч. Особливу небезпеку мав пристріт для дітей — саме вони найбільш чутливі до цього різновиду хвороби, причому навіть тоді, коли на них дивляться приязно, милуються ними. Саме тому й зараз в Україні дуже поширеним є повір'я, згідно з яким дітей, особливо немовлят, не можна показувати стороннім, незнайомим людям, більше того, треба всіляко обмежувати можливість роздивлятися їх зблизька, навіть родичам і знайомим.

Аналогічну дію на людину, крім дотику й погляду, можуть спричинити погане чи невчасно сказане слово й сміх. Зі словом пов'язані й недуги; які тепер охоплює наукове поняття «ятрогенії», а раніше вони мали інші назви (зокрема, в росіян «озик»). Вважалося, що той, хто «перебуває в озиці», фактично не хворий, але оскільки його «озикнули», тобто назвали хворим інші люди, то це подіяло на нього, і від однієї думки про себе, як хворого, він справді занедужав.

Велика група хвороб могла бути спричинена спеціальними магічними діями інших людей. Так, недугу можна було «підлити», «підкинути», «пустити за вітром», вдатися до «виймання сліду», «вирізання тіні», до «перепою» тощо. Усі ці засоби, відомі багатьом народам, відрізняються технікою виконання. Наприклад, у росіян знахар, вийнявши «слід» (шар землі зі слідом ноги), підвішував його у мішечку в димоході чи під стелею або висушував на вогні. У міру висихання землі «сохла», «усихала» й людина. Дещо інші дії робили гуцули (називають «забивання кілків»). Як і росіяни, вони брали землю зі слідом людини, але не висушували її, а робили з неї постать, яка уособлювала власника сліду, робили в ній дірки й, промовляючи певні магічні формули, вбивали в них «кілки» (вистругані з осики тріски або колючки їжака). Результат мав бути той самий — заподіяння шкоди здоров'ю людини.

Причинами психічних хвороб, за віруваннями різних народів, могли бути не тільки сторонні сили, а й сама людина, якісь певні події в її житті. Так, однією з найпоширеніших причин будь-яких психічних хвороб, особливо в дитячому віці, вважався «переляк». При цьому злякатися можна було будь-чого, до того ж не мало значення, чи пам'ятає про це хворий, більше того — чи був узагалі такий факт в його житті.

Подіями, що трактувалися як причини психічних хвороб у зрілому віці, могли бути будь-які випадки, які викликали у людини негативні почуття: це і розлучення, і втрата близької людини, і пропажа грошей, і будь-що інше, що спричиняло тугу, гнів, страх, тривогу тощо. Віра в те, що велике значення в етнології нервових хвороб має психічний чинник, знайшла відображення в народному фольклорі, зокрема у поговірках: «Голова болить з клопоту», «Гнів кров псує», «Від злості болять кості», «Не йде на ум ні їда, ні вода, коли перед очима біда» тощо.

Іноді хвороба пов'язувалася з виходом з тіла людини її двійника — «душі». Її тривала відсутність пояснювалася нападом на душу злого духу або неспроможністю повернутися через втрату орієнтації. В усіх випадках діагноз ставив шаман за допомогою своїх духів-помічників. Хвороби, викликані тим, що душа «не поверталася», були настільки поширеними, що, наприклад, у телеутському шаманському бубні робили спеціальне заглиблення в держаку, куди кам (шаман) мав сховати впійману ним під час камлання душу, яку потім повертав хворому через його праве вухо.

Менш важливе місце в походженні психічних хвороб відводилося будь-яким природним силам (холоду, місяцю, різноманітним звірам тощо), які, за уявленнями різних народів, спричинюють швидше соматичну патологію. Але й тут були деякі винятки: наприклад, у деяких областях України з вітром («вихором») пов'язувалася етнологія епілепсії та деяких інших психічних захворювань.

Певні транскультуральні відмінності існують не тільки в розумінні причин психічних хвороб, але й в уявленнях про те, як треба поводитися з хворою людиною. Цікаві спостереження щодо таких відмінностей у народів Сходу і Заходу можна знайти в працях Н.Пезешкіана. Відомий західнонімецький психотерапевт вважає, що в західній суспільній свідомості домінує думка про те, що коли людина захворіє — треба забезпечити їй спокій. Тому її мало хто відвідує, хіба що найближчі родичі чи друзі. На Сході ж в аналогічній ситуації поводяться інакше: коли людина хворіє, її ліжко переносять у вітальню, де хворий перебуває в центрі уваги всіх, хто до нього приходить. Коло цих людей набагато ширше, ніж на Заході, причому в масовій свідомості домінує уявлення, що не прийти з візитом до хворого — значить образити його, продемонструвати своє негативне ставлення до нього.

Влаштувавши хворого в лікарню, близькі люди на Заході вважають себе звільненими від обов'язку доглядати за ним, перекладаючи всю відповідальність на лікарів і медичний персонал. У разі тривалої госпіталізації це призводить до певної ізоляції хворого, до поступового послаблення відносин з близькими та родичами, що може негативно позначитися на майбутній реабілітації. У східних народів хворого намагаються тримати якомога довше вдома. Якщо його треба все ж таки перевести до лікарні, близькі постійно про нього піклуються (візити, подарунки, постійний догляд тощо).

Отже, і уявлення щодо походження хвороб, і практика догляду та поводження з хворою людиною є досить своєрідними в різних народів і в різкі історичні епохи.

ТИПИ ЛІКАРІВ У РІЗНИХ КУЛЬТУРАХ. ЗНАХАР І ШАМАН Ж ЛІКАРІ

Народна медицина в різних культурах мала певні відмінності, пов'язані з тим, кого саме можна було вважати лікарем, які функції, права та _ обов'язки покладалися на цілителів, наскільки широкою була їхня класифікація та за яким принципом вона здійснювалася, хто з них міг справитися з психічною хворобою та ін.

Немає сумніву в тому, що розвиток медицини супроводжувався дедалі більшою спеціалізацією лікарів, а отже, звуженням та поглибленням сфери їхньої діяльності. У науковій літературі побутує думка про те, що на території України ще в дохристиянські часи більшість лікарських функцій виконували «волхви», особливий інститут тогочасного суспільства. Діяльність волхвів не обмежувалася лікарською практикою, вони були радниками, віщунами, пророками й мали досить могутню владу. Згодом сфера їхнього впливу звужувалася, а самі лікарські функції почали розподілятися та диференціюватися між різними представниками лікарської справи.

Так, в українській народній медицині ХУІІІ-ХІХ сторіч «професійний» прошарок народних лікарів був уже досить розгалуженим. Здебільшого це були баби-повитухи, костоправи, сільські цирульники («кровопускателі»), сільські ковалі-дантисти та знахарі. Однак не лише вони ром, митцем у широкому розумінні цього слова. Паралель «камлання — театральна дія» нерідко проводиться дослідниками, але справа не тільки в тому, що цей акт нагадує театральну виставу за своїм змістом і функціями, а й у тому, що у шамана-виконавця і актора однакова психологічна основа творчої діяльності — здатність мислити чуттєвими образами й звертатися до запасів попередніх переживань і вражень.'

Отже, шаманське камлання нерідко трактується як своєрідне театралізоване дійство, в якому в символічній драматизованій формі проявляються проблеми й ситуації, актуальні для всіх його учасників. Його порівнюють із сучасною психодрамою чи груповою психотерапією, описуючи поступове наростання емоційного напруження, стан колективної розрядки й почуття задоволеності, які відчуває кожний учасник після закінчення дійства.

Дискусія щодо взаємозв'язку особистості шамана і психопатології особливо посилилася в 50-ті роки, коли до неї приєдналися вчені школи американської етнопсихології «культура та особистість». Було проведено серію психологічних дослідів з вивчення функцій головного мозку серед психічно здорових людей і шаманів. Одна з-перілихсерій була присвячена пошукові відповіді на питання: чи може психічно здорова людина перебувати в такому стані, який щодо шамана описується як «транс» чи «екстаз» і вважається одним з найголовніших його атрибутів-ознак? Було доведено, що будь-яка людина за певних умов (наприклад, при сенсорній депривації) здатна входити у такий стан і відчувати галюцинації, які раніше вважали властивими тільки хворим (шаманам).

Метою багатьох досліджень було вивчення психічних функцій безпосередньо під час трансу в шаманів з племені апачів. Було доведено що у шамана переважає інтуїтивний спосіб пізнання,. який реаішується йе в: словах: і поняттях^їяк^ логічне мислення, а в комбінації різноманітних образів та уявлень.'Висловлювалося припущення, що шаманові власти-^ вий художній тип мислення, більш розвинений, ніж у оточуючих його людей.

Наступним кроком у дослідженні психології шамана було вивчення структури його особистості за допомогою тесту Роршаха. Тестування проводилося під час трансу в тому самому племені апачів у резервації Мескалеро, а об'єктом експерименту були як шамани, так і псевдошамани, тобто люди, які_вважали себе шаманами, але суспільство їх такими : не визнавало. Дослідникам вдалося виявити суттєві відмінності в психіці - шаманів і псевдошаманів. У висновках дослідники зазначили, що шаманам, на відміну від псевдошаманів, властива особлива здатність до «регг.; ресії», до звертання до свого внутрішнього досвіду, попередніх переживань. Він може екстраполювати образи й уявлення, що зберігаються В; глибинах пам'яті, заново емоційно переживати їх, водночас постійно контролюючи себе. Цірезультати дали підставу одному з ініціаторів експерименту дійти висновку, що шамани — це типові представники племені апачів, яких відрізняє від одноплемінників лише більша потенційна творча енергія.

У 1967 році в Мексиці було зроблено спробу експериментально довести різницю між шаманами й нешаманами за їхніми пізнавальними здібностями. Із 118 шаманів з 8 тисяч населення індійців чинакантеко було відібрано 33 чоловіка для'порівняння з 33 чоловіками-нешаманами. Результати досліджень показали, що шамани мають багатший запас вражень, більш продуктивні у своїх відповідях на тестові питання і здатні-більш творчо оперувати матеріалами, що знаходяться в.їхньому розпорядженні. У них також краще розвинена рефлексія.

Отже, на сьогодні існують два протилежних погляди щодо особистості шамана. Вони співіснують навіть у межах однієї школи.

ПСИХОПРОФІЛАКЙ№ТА КУЛЬТУРА

Народні психопрофілактичні, та психогігієнічні засоби

Народні профілактичні та гігієнічні засоби в стародавні часи тісно перепліталися, з одного боку, з беспосередньо лікувальними заходами, а з іншого — з іншими найрізноманітнішими аспектами життєдіяльності народу. Сучасні дослідники відносять, до народної профілактики й гігієни не тільки догляд за тілом і численні гігієнічні прийоми, але й розмаїття уявлень щодо санітарних норм, які супроводжують людину, від народження до смерті в усіх сферах її життя. Комплекс етноспецифічних уявлень про санітарію впливає на особливості, спорудження житла, на норми влаштування місць для відходів і сміття, на своєрідність процесу поховання і т.ін.

Крім зазначеного блоку санітарно-гігієнічних норм і прийомів, роль яких зводилася до захисту від різноманітних факторів зовнішнього середовища, в народній профілактиці та гігієни виокремлювалася також низка засобів так званої «немедикаментозної саморегуляції», спрямованих на систематичне відновлення і стимуляцію сил організму. До них належав і традиційний режим сну та відпочинку, і традиційні системи дієти (пости), і різновиди аутотренінгу (наприклад, традиційні способи медитації у деяких народів Азії), і системи психофізичної гімнастики (зокрема, хатха-йога) і т.п.

До традиційних коригуючих засобів деякі автори відносять також систематичне вживання речовин, що стимулюють і збуджують або, навпаки, гальмують і заспокоюють нервову систему (чай, кофе, тютюн, прийняте у деяких народів постійне жування листя деяких рослин — коки, бетеля тощо). Вважається, що потреба стимуляції нервової системи може безпосередньо залежати від специфічних, а іноді — екстремальних кліматичних умов, у яких проживають ці народи.

Окрім зазначених аспектів важливе місце серед психопрофілактичних заходів посідали також найрізноманітнішу обереги, функція яких ^безпосередньо зводилася до захисту від певних (чи будь-яких) хвороб і нещасть. Деякі з них у своєму первісному, а частіше — в залишковому, трансформованому вигляді існують і нині. Розглянемо основні їх типи докладніше.

Ціла низка найдавніших оберегів передбачає виконання людиною певних захисних дій без використання якихось допоміжних речовин, предметів, засобів. Чи не найдавнішим з них є облизування та спльовування. Так, М.Сумцов у своїй праці «Особисті обереги від уроку» описує поширений щенапочатку XX сторіччя в Україні обряд «злизування уроків» (разом з не менш давніми й поширеними діями, як то, скажімо, потягування носа в новонародженного нібито для нормального розвитку мови). Процедура злизування відбувалася, як правило, після купання дитини і полягала в тому, що мати чи бабуся проводила своїм язиком по обличчю дитини від підборіддя до чола та навхрест від ока до ока, а потім витирала обличчя своєю сорочкою. Можна припустити, що цей звичай — саме в описуваній автором формі — являє собою більш пізнє нашарування, зазнавши впливу християнства, бо в ньому фактично відтворюється (малюється язиком) символ захисного хреста. Аналогічне значення має також інший звичай, що зберігся до наших часів — звичай прикривати і хрестити рота під час позіхання. В обох цих випадках творення хреста — це захист від потрапляння до тіла людини злих духів, носіїв хвороб та ін. через природні отвори на обличчі. Добре відомий і зараз оберіг, описуваний як порада ще Плінієм: якщо хтось подивиться на малу дитину, що спить (особливо на немовля), то мати має тричі сплюнути, щоб дитина не була зурочена.

Як обереги часто використовують різні предмети рослинного, тваринного та мінерального походження. Аналогічно серед оберегів тваринного походження найбільшого поширення набули атрибути нападу та оборони: зуби, рога, кігті, кістки хижих чи отруйних (линовище гадюки) тварин або ж кістки, що символізують захист, щит, широку непробивану броню (наприклад, лопатка вівці або панцир черепахи як амулет у казахів). З інших досить поширених оберегів, багато з яких ще не втратили свого символічного значення й зараз, варто назвати підкови, кольорові пов'язки, деякі камені тощо.

Більш пізнє походження має тип оберегів-амулетів, де ті самі формули замовлянь або фрагменти молитов лодано у письмовій формі. Такі обереги мають різні назви (ладанки, наузи, лігатури, тумари тощо), але їхня сутність однакова.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации