Павленко В., Таглін С. Етнічна психологія - файл n1.docx

Павленко В., Таглін С. Етнічна психологія
скачать (12192.7 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.docx12193kb.12.09.2012 07:52скачать

n1.docx

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


РОЗВИТОК УЯВЛЕНЬ ПРО ПРЕДМЕТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

3. ПРОБЛЕМА ПРЕДМЕТА ТА МЕТОДІВ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX СТОРІЧЧЯ В СРСР

У середині 20-х років проблема предмета та методів етнопсихології набула певної гостроти і в СРСР. Уперше вона виникла ще в середині XIX сторіччя. Цікаво, що ще до Лацаруса і Штейнталя, а точніше в листопаді 1846 року на других річних зборах Російської Географічної Спілки її дійсний член М.Надєждін, відгукуючись на заклик К.Бера до термінової організації етнографічних досліджень усіх націй та народностей Росії, виклав своє бачення цього питання. Зокрема, розглядаючи проблему предмета та методів етнографії, він висунув ідею визначення ролі однієї з її галузей — етнографії психічної, тобто «дослідження всіх тих особливостей, якими в народах... характеризуються прояви «духовної» сторони природи людської — розумових здібностей, сили волі й характеру, почуття власної людської гідності, а отже, прагнення до безперервного самовдосконалення».

Згодом під керівництвом М.Надєждіна було розроблено програму комплексних досліджень, у якій, зокрема, передбачалося вивчати народну психологію залежно від етнічної специфіки побуту, культури, умов життя, сімейних відносин, виховання тощо. Понад 7000 примірників етнографічної програми було розіслано в усі регіони Росії (в тому числі, зрозуміло, і в Україну); 1848 року розпочалося інтенсивне збирання матеріалів. Незважаючи на те, що це дослідження проводилося за допомогою методичного і категоріального апарату етнографії, його матеріали та результати мають величезне значення також для етнопсихології, віддзеркалюючи початковий етап її розвитку.

Проблема предмета та методів етнопсихології була піднята, як зазначалося, ще в першій половині XIX сторіччя, але тоді вона ще не набула необхідної гостроти і значення. Пізніше один із активних діячів Російської Географічної Спілки К.Кавелін спробував обґрунтувати об'єктивний, на його погляд, метод, який передбачав вивчення психології народу за продуктами його духовної діяльності — фольклором, віруванням тощо (пізніше цю ідею реалізував у своїх працях В.Вундт). К.Кавелін писав: «Порівнюючи однорідні явища та продукти духовного життя у різних народів і в того самого народу в різні епохи його історичного життя, ми бачимо, як ці явища змінювалися, та визначаємо закони таких змін, що, в свою чергу, слугують матеріалом для вивчення законів психічного життя». Учений протиставив свою ідею програмі І.Сеченова, який виступив з досить гострою критикою, зазначивши, що ідея К.Кавеліна несумісна з визнанням процесуальності психіки: виявити процес діяльності за її продуктами неможливо, а отже, такий підхід не має сенсу. У цьому поєдинку ідей метод К.Кавеліна зазнав поразки і не набув визнання і широкого розвитку в Росії та на Україні.

У 20-х роках XX сторіччя знову постало питання про предмет і метод етнопсихології. Було висловлено кілька принципово відмінних підходів до його розуміння. Найбільшу увагу йому приділив відомий філософ Густав Шпет, який першим у Росії почав викладати курс етнічної психології. Він же у 1920 році організував при Московському університеті перший у країні кабінет етнопсихології, який було закрито лише після звільнення Г.Шпета з університету з ідеологічних мотивів. Саме він надрукував у 1927 році працю «Вступ до етнічної психології», де у формі полеміки з В.Вундтом і засновниками етнопсихології М.Лацарусом і Г.Штейнталем виклав свої погляди на предмет і головний метод етнічної психології.

<л^ч_Етнічна психологія, на думку Г.Шпета, має бути описовою, а не пояснювальною наукою, що зовсім не принижує її. Предметом цих описів, класифікацій та систематизацій є «типові колективні переживання», тобто всі соціальні явища — мова, міф, наука, релігія тощо — викликають у народу відповідні переживання. Незважаючи нате, що його окремі представники можуть суттєво відрізнятися один від одного і по-різному ставитися до цих соціальних явищ, — усе ж завжди можна знайти дещо спільне в їхніх реакціях, що й становить предмет етнічної психології. До того ж спільне, за Шпетом, це не середнє, не сукупність подібностей, завжди збіднена порівняно з деякими індивідуальними складовими. Спільне, в його розумінні, це «репрезентант багатьох індивідів», «тип» — у використанні цього терміна для характеристики героїв художніх творів.

Отже, на думку Г.Шпета, етнічна психологія має запозичити в етнології класифікацію соціальних явищ і поставити таке питання: а як це переживає народ конкретної епохи? Що він любить, чого боїться, чому вклоняється і т.п.? Г.Шпет, як і численні його попередники й сучасники, абсолютизував роль мови як джерела етнопсихологічних відмінностей, однак у межах розвинутого ним напрямку вивчення мови набуло особливого відтінку. Згідно зі Шпетом, воно зводиться до дослідження того, «як ставиться до мови як соціального явища певний народ у певний час».

Проти гіперболізації значення мови і з іншим баченням предмета етнопсихології виступив В.Бехтерев. Полемізуючи з В.Вундтом про необхідність вивчення міфів, звичаїв і мови як головних джерел етнопсихологічних знань, він зазначав, що такий аналіз «зовсім не є не тільки єдиним, а й навіть головним джерелом вивчення колективної діяльності». Він різко критикує не лише об'єкти безпосереднього дослідження, а й категоріальний апарат своїх попередників, усіх тих, хто проявляє, на думку автора, суб'єктивізм, говорячи про «народну душу», «народне почуття», «народний дух». В.Бехтерев протиставив їм свій погляд на психологію народів, вважаючи, що її має вивчати особлива наука — колективна рефлексологія. Для цієї науки не обов'язково вивчати міфи, звичаї та мову, бо мета її — «не стільки досліджувати племінні особливості психічної діяльності, що склалися під впливом низки історичних подій та умов клімату й місцевості, в яких певний народ живе і розвивається, скільки визначати суспільні настрої, суспільну творчу роботу й суспільні дії». Мова ж, а надто міфи та звичаї, що походять "з давніх-давен, на думку автора, не можуть відігравати роль основного матеріалу для характеристики сучасного життя народу.

В.Бехтерев вважав, що кожна нація має свій темперамент і свої особливості інтелектуального розвитку, які спадково закріплені, а отже, передаються біологічним шляхом. А «все інше, що характеризує націю, залежить від її суспільного життя та її устрою, що складався століттями» і, зрештою, може бути змінене.

У своїх працях В.Бехтерев одним із перших звертається до проблеми національної символіки. Згідно з його уявленнями, життя будь-якої групи, і народу в тому числі, сповнене символізму. Це не випадкове явище, бо «символ полегшує засвоєння складних співвідношень, заміщуючи їх простішими і легко відтворюваними знаками, які часто мають історичне значення». Символами може бути широке коло предметів та явищ, мова і жести, прапори й герби, подвиги історичних осіб, видатні історичні події тощо. Основна їх функція — бути засобом узгодження колективної діяльності, а звідси випливає і важливість тієї ролі, яку вони відіграють у житті народу.

Двадцяті роки — це час протиборства різних течій, концепцій, напрямків у психології. їхній вир поглинув і етнопсихологію. У Харкові, тодішній столиці України, де в той час найсильніші позиції займали рефлексологи В.Протопопов, І.Соколянський, А.Залужний та інші, також робилися спроби поєднати рефлексологію з етнопсихологією. Так, у 1925 році на науковому засіданні Харківського інституту поширення природознавства Г.Шпітерс зробив доповідь «Культура і народна творчість». Доповідач підкреслив, що «назріла потреба звернутися за матеріалом для роботи з рефлексології до первісного джерела культурного розвитку — народного досвіду». Розмірковуючи над можливостями такого поєднання, Г.Шпітерс закликав звернутися насамперед до народних пісень, у яких зафіксовано «формулу висновків з природного експерименту». Він висунув ідею організації Інституту у справі вивчення народної творчості при АН України, яку підтримали інші дослідники.

Наприкінці 20-х років проблеми етнічної психології опинилися в полі зору культурно-історичної школи, на чолі якої стояв Л.Виготський. Як відомо, одна з основних ідей вченого полягала в тому, що психічна діяльність людини в процесі культурно-історичного розвитку починає опосередковуватися психологічними знаряддями. Таке опосередковування, що принципово перебудовує структуру психічної діяльності, дає змогу людині оволодіти своєю поведінкою. Розроблюючи і пропагуючи так званий інструментальний метод, сутність якого полягає в дослідженні «поведінки та її розвитку за допомогою аналізу психологічних знарядь у поведінці та створюваної ними структури інструментальних актів», Л.Виготський наголошував, що головними сферами його застосування є насамперед «галузь соціально-історичної та етнічної психології, що вивчає історичний розвиток поведінки, окремі його етапи та форми». У цьому контексті важливо зазначити, що під етнічною психологією він розумів «психологію примітивних народів», а відтак вважав, що необхідний порівняльний аналіз психічної діяльності «культурної» людини та «примітива».

Отже, предметом етнопсихології Л.Виготський вважав кроскультурні дослідження і насамперед міжетнічний порівняльний аналіз психічної діяльності представників «традиційних» і «цивілізованих» суспільств, а головним методом етнопсихології — інструментальний. Розвиваючи цю ідею, вчений неодноразово висловлював думку про те, що між мисленням «примітива» та «культурної» людини є не лише кількісні, а й якісні розбіжності. «Примітив міркує не за допомогою понять, а за допомогою комплексів. Це найсуттєвіша риса, яка відрізняє його мислення від нашого», — наголошував Л.Виготський.

З позицій культурго-історичної концепції Виготським наприкінці 20-х років було підготовлено програму науково - дослідницької роботи з педології національних меншин. Специфіка його підходу до вивчення дітей різних національностей полягала втому, що всупереч прийнятим у ті часи тестовим дослідженням він пропонував поставити наголос на вивченні національного середовища, його структури, динаміки, змісту, всього того, що й визначає своєрідність психічних процесів. Ще одна особливість пропонованого підходу — вивчення психіки дітей та порівняння її не з психікою «стандартної дитини», як було прийнято, а з психікою дорослої людини тієї самої етнічної групи, що вихована в тому самому культурному середовищі.

Ідеї культурно-історичного підходу було експериментально перевірено під час експедиції в Узбекистан (1931-1932 роки). Завдання психологів, очолюваних О.Лурія, полягало в аналізі соціально-історичного формування психічних процесів. Було висунуто і в результаті проведеного дослідження підтверджено гіпотезу про те, що зміни суспільно- історичного устрою, характеру суспільної практики і т.п. сприяли докорінній перебудові психіки узбеків, а саме переходу від неопосередкованих психічних процесів до опосередкованих форм психічної діяльності. Проведені групою О.Лурії дослідження пізнавальних процесів (сприйняття, мислення, уяви), а також самоаналізу та самооцінки виявили зміни як форми, так і змісту свідомої діяльності.

Матеріали цієї експедиції було опубліковано лише через 40 років. Гоніння на етнопсихологію, що розпочалися в 30-х роках, припинили процес її природного розвитку в СРСР на декілька десятиліть. Штучному гальмуванню не змогли запобігти навіть покаянні публікації в науковій пресі, які з'являлися тоді на її шпальтах, проникнуті класово- партійною фразеологією. Яскравим прикладом останніх може слугувати стаття Т.Баранової та С.Балабуєва «Питання конструювання національного тесту». Автори статті стверджували, що «тест має бути соціалістичним, пролетарсько-класовим за змістом і національним за формою», і закликали до нещадної боротьби з проявами лівого та правого ухилів при формуванні тестів. Автори детально розглянули приклади таких помилок, відчайдушно критикуючи і свої попередні праці.

Отже, розвиток етнічної психології на початку XX століття в Україні, Росії, як і в інших країнах світу, ознаменувався спробами визначення її статусу, предмета, методів, категоріального апарату і супроводжувався залученням професійних психологів до етнопсихології та проведенням перших польових досліджень. У 30-х роках складна суспільно-політична ситуація, а далі все більший ідеологічний тиск тези про «нову історичну спільноту» та деякі інші об'єктивні та суб'єктивні чинники не сприяли поширенню етнопсихологічних досліджень.

4. СУЧАСНІ УЯВЛЕННЯ ПРО ПРЕДМЕТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

З початком 60-х років пов'язані пошуки нових шляхів розвитку етнічної психології та широкі дискусії щодо її предмета. У 1961 році Ф.Хсю запропонував перейменувати школу «культура і особистість» у «психологічну антропологію», аргументуючи тим, що ця назва менш громіздка і більш адекватна предмету. Його пропозицію було підтримано, але в процесі її обговорення проявилася неоднозначність уявлень про предмет і методи цієї науки. Нові підходи було накреслено в працях Хсю, М.Спіро, Д.Баркова, та інших учених, хоча більшість дослідників погоджувалися із запропонованим ще М.Мід формулюванням, згідно з яким предметом цієї науки є «вивчення специфіки мислення, дій та почуттів у різних культурах».

Важливою історичною віхою в розвитку психологічної антропології став VI Конгрес МКАЕН, що відбувся в 1973 році в Чикаго. Секція «психологічна антропологія» працювала під головуванням М.Мід і за матеріалами роботи випустила узагальнюючу збірку праць обсягом близько 2000 сторінок, де було представлено вчених з усіх куточків земної кулі. У 1977 році було засновано Товариство психологічних антропологів, яке почало видавати журнал «Етнос»; з 1978 року був започаткований «Журнал психологічної антропології» (пізніше його перейменували на «Журнал психоаналітичної антропології»).

Зараз в США триває відшліфовування уявлень і визначень предмета етнопсихології. Однак ця робота ускладнюється тим, що за кордоном співіснують кілька досить близьких, споріднених галузей: «етнічна психологія», «кроскультурна психологія», «психологічна антропологія» і, нарешті, «культурна психологія». Об'єкти їхніх досліджень перехрещуються, а відтак важко знайти чітку межу між ними.

Р.Шведер у останній монографії намагається окреслити специфіку кожної з цих галузей. Кроскультурну психологію він визначає як субдисципліну загальної психології. Вона поділяє уявлення загальної психології про принципову єдність законів і механізмів психіки. Користуючись методами загальної психології, кроскультурна психологія досліджує представників різних етнічних груп. Аналізуючи розбіжності в результатах, її прихильники йдуть двома теоретично можливими шляхами: одні стверджують, що вопи зумовлені тим, що психічні процеси чи механізми, хоча вони й потенційно ідентичні, досягли у різних народів неоднакового ступеня розвитку. На їхній погляд, справа тільки в «дозріванні» цих внутрішніх процесів, для чого потрібні кращі умови, зокрема зовнішні стимули: іграшки, навчання, писемність тощо. Інші дослідники наполягають на тому, що вони ідентичні й зараз, а розбіжності зумовлені недосконалістю тестових процедур, які не дають всім етносам однаковою мірою проявити наявні можливості. Вихід вони вбачають у відмові від лабораторних досліджень та переході до природних спостережень, які не мають спотворюючого ефекту психологічного тестування і за яких усі внутрішні психічні процеси функціонують безперешкодно.

Як кроскультурна психологія є галуззю загальної психології, так психологічна антропологія — галуззю антропології. Це й зумовлює її специфіку. Вона мало цікавиться поведінкою та психічними процесами, «препарованими» в лабораторії або в тестових дослідженнях, її матеріал — це ритуали, казки, народні вірування, ігри, звичаєве право та обряди. Класична психологічна антропологія, за Шведером, також підтримує постулат загальної психології про єдність психічних законів і механізмів. Однак загальна і кроскультурна психологія абстрагуються в своїх дослідженнях від оточуючого середовища, а психологічна антропологія — ні. Більше того, її аксіомою є те, що внутрішні духовні процеси є первинними, а їхня сила і вплив поширюються й на соціокультурне оточення, яке, аби бути життєздатним, має адаптуватися до психічних законів, що нав'язують йому певні форми, способи існування тощо. З цих позицій будь-яке культурне явище може інтерпретуватися або через систему бінарних опозицій людського мислення (Леві Строе, 1980), або через форми прояву такої відомої психоаналітичної універсали, як «комплекс Едіпа» (Стефенс, 1962; Спіро, 1983).

Етнопсихологія, з погляду Р.Шведера, взагалі полишає поза увагою психічну діяльність окремої людини. Етнопсихологія, в його розумінні, це субдисципліна етнографії та етносемантики. Це означає, що вона пов'язана з дослідженням розуму, душі, особистості лише як темами в народних віруваннях.

Культурна психологія, за Р.Шведером, синтезує риси загальної психології, кроскультурної психології, психологічної антропології та етнічної психології, позбавившись вад кожної з цих галузей. Головним її досягненням є відмова від положення про існування універсальних і головне — фіксованих законів психічного життя.

Зазначені труднощі, пов'язані з визначенням предмета етнічної психології, характерні й для вітчизняної психології. Зараз існує три основних підходи в його розумінні.

І все ж, зрештою, при всьому різномаїтті поглядів на предмет етнічної психології об'єктивні етнічні відмінності психічної діяльності все ще існують як наукова проблема. Розв'язання цієї проблеми безумовно пов'язане з широкою програмою описових і констатуючих досліджень порівняльного характеру, але не вичерпується ними. Нам, поза всяким сумнівом, важливо знати як конкретні параметри протікання психічних процесів у представників різних етносів, так і особливості динаміки психічної діяльності в умовах переходу від однієї культури до іншої. Безумовно, науковий аналіз нагромадженого в таких дослідженнях матеріалу дасть змогу, врешті-решт, підійти до визначення більш-менш загальних законів функціонування індивідуальної та суспільної свідомості у їх етнічному аспекті, продемонструє географічно-просторові та національно- культурні виміри психічних функцій (переживання ілюзій сприйняття, систем цінностей тощо). Уже після виходу на цей рівень опрацювання матеріалу етнопсихологію можна вважати загальною науковою дисципліною, оскільки вона починає описувати загальні закономірності розгортання етноспецифічної психічної діяльності. Але набувши статусу загальності стосовно власного емпіричного матеріалу, етнічна психологія ще не досягає рівня теоретичної дисципліни, а отже, не перетворюється на власне ЗАГАЛЬНУ ЕТНОПСИХОЛОГІЮ. Останній перехід буде можливий лише за умови, коли етнопсихологія створить власну загальну концепцію явищ, які вона досліджує, тобто створить загальну концепцію формування етнічної специфіки психічної діяльності. Отже, загальна етнічна психологія — це наука про загальний механізм етно- психогенезу.

Таке розуміння загальної етнопсихології дає змогу, в свою чергу, здійснити наступний етап дисциплінарного інституювання етнопсихологічної науки, тобто: довести її внутрішнє самовизначення до стану виокремлення — як певних протилежностей — загальної та прикладної етнопсихології.

Цілком зрозуміло, що визначивши загальну етнопсихологію як науку про загальний механізм етнопсихогенезу, на прикладну етнопсихологію ми покладаємо розгляд проблеми реалізації відповідних загальноконцептуальних уявлень у різних сферах культурного буття етносу, пов'язаних з формуванням, функціонуванням і коригуванням етнічної свідомості. Серед таких сфер доцільно виокремити:

  1. етнопедагогіку як систему етнотрадиційних уявлень і практичних заходів виховання дітей;

  2. етноконфліктологію як систему народних засобів запобігання конфліктним ситуаціям різного рівня та їхнього розв'язання;

  3. етнопсихіатрію як систему етнічних способів нормалізації відхилень, спричинених нервово-психічними захворюваннями, та коригування хворобливих новоутворень свідомості соматогенної природи;

  4. етнопсихолінгвістику як систему знань про етнічні особливості мовно-розумового розвитку.

Оскільки в кожній із перелічених сфер ми стикаємося як з очевидною залежністю практики етносу від особливостей психіки його представників, так і з фактами протилежного характеру, — тобто постійно наштовхуємося на діючий механізм етноспецифікації психіки, — остільки наше визначення етнопедагогіки, етноконфліктології, етнопсихіатрії та етнопсихолінгвістики як власне прикладної етнопсихології змістовно виправдане.

ІСТОРІЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ В УКРАЇНІ

1. ЕТНОПСИХОЛОГІЧНІ ІДЕЇ В УКРАЇНІ У XVIII СТОРІЧЧІ

Важко встановити точну дату зародження етнічної психології в Україні, але зрозуміло, що біля її джерел, як і в інших країнах, стояли не психологи і що перші її паростки з'явилися задовго до офіційного визнання.

Дійсно, одним з найцікавіших питань, що вивчалися з давніх-давен на Слобожанщині, було питання про етнічні особливості психічної діяльності. У XVIII столітті аналіз цієї проблеми проводився в двох площинах. Перша — філософсько-психологічна — виразно простежується в творах видатного українського філософа Г.Сковороди. Так, у «Симфонії про народ» учений доводив, що самопізнання людини відбувається в трьох аспектах: загальнолюдському (визначення рис, які відрізняють людину від інших живих істот), національному (визначення своїх відмінностей як члена етносу) та індивідуальному. У цьому творі Г.Сковорода розкриває і всебічно аналізує кожен з цих напрямків.

Інший аспект етнопсихологічної тематики пов'язаний з першими народознавчими розвідками в Україні. У другій половині XVIII століття з'являються перші паростки найпростіших етнопсихологічних досліджень — невеличкі, але виразні психологічні ескізи національного характеру українців.

Перший такий «вільний портрет» датований 60-ми роками XVIII століття. Саме тоді, а точніше у 1765 році в Петербурзі було засновано «Вільне економічне товариство», яке в тому самому році в своєму періодичному виданні опублікувало анкету, останній параграф якої було присвячено питанням етнографії та етнопсихології: рисам характеру, віруванням, уподобанням, нахилам... Відомо, що лише одна губернія України — Слобідська — надіслала відповідь на цю анкету, тому невеличкий психологічний портрет саме слобожан уперше (у 1768 році) з'явився на сторінках тодішньої наукової періодики.

У 1777 році при Академії наук було створено Топографічний комітет, який розробив плани та програми комплексного топографічного дослідження Росії. Гак з'явився «Топографічний

опис Харківського намісництва», невід'ємною складовою якого бум характерологічний портрет слобожан, виконаний в тому самому стилі.

Наприкінці XVIII — початку XIX столітть Слобожанщину відвідували мандрівники, письменники, дослідники (І.Польденштедт, 1774; В.Зуєв, 1781; П.Сумароков, 1805), які під час свого короткочасного візиту або тривалого перебування в Харкові та його околицях знайомилися та спілкувалися з місцевими жителями, їхньою культурою, характером, побутом. Пізніше в своїх творах вони розповідали про це та ділилися своїми враженнями. Типовим є приклад з праці А.Павловського:

« Упродовж кількох років, що я прожив у Малій Росії, достатньо міг я виявити національний характер її жителів. Я побачив у них щось приємно меланхолійне, що відрізняє їх, можливо, від усіх інших мешканців земної кулі. Вони мають природну уважність, гостроту, нахил до музики та здібність до співів. Гостинність і простота вдачі с їхніми найсуттєвішими рисами... У вчинках прості та справедливі, в розмовах відверті, хоча частенько тонкі та дещо хитрі, в намірах розважливі, люблять охайність і чистоту, працюють тихо, але надійно...»

Цей типовий «вільний портрет» слобожан, як і аналогічні попередні спроби, не виходить за межі занотовування особистих вражень. Ці суб'єктивні, зазвичай, не підкріплені жодними фактами характеристики, залежно від поглядів і настрою їхніх авторів, могли бути більш або менш розгорнутими, більш або менш позитивними, в них могли підкреслюватися різні, іноді протилежні, несумісні риси характеру українців.

2. ПЕРША ПОЛОВИНА XIX СТОЛІТТЯ РОЗКВІТ ЕТНОПСИХОЛОГІЧНОЇ ТЕМАТИКИ НА СЛОБОЖАНЩИНІ

Перші десятиліття XIX століття — це початок нової епохи в житті України загалом і Харкова зокрема. Саме Слобожанщина в цей час стає центром культурного та наукового життя України. В.Жмир в «Історії становлення української свідомості» зазначає, що саме в Харкові на початку XIX століття був започаткований «новий могутній поштовх в процесі розбудови національної свідомості», саме звідси «хвиля українського відродження покотилася на захід і в середині 40-х років досягла Києва».

Чому саме на Харківщині міг зародитися і яскраво спалахнути імпульс народознавчої діяльності? Цьому сприяло декілька чинників. Так, давно вже стало аксіомою, що зміртовне наповнення поняття «ми» можливе тільки в порівнянні з «вони». У даному контексті це означає, що саме в прикордонних регіонах, на межі існування різних етносів, об'єктивно більше можливостей для народознавчих і міжкультурних досліджень. Мабуть, саме тому на початку XIX століття, з одного боку, на Харківщині, з іншого — на Львівщині («Руська трійця») з'являються перші наукові народознавчі (в тому числі етнопсихологічні) розробки. Але умови для розвитку етнологічних досліджень на Сході України були об'єктивно кращими: сприятливіші соціально-політичні умови, наявність сильних осередків культури (Харківський колегіум, Харківський університет, педагогічний інститут та інші освітні заклади), наявність власної поліграфічної бази і т.ін. сприяли тому, що саме на Харківщині пробудився інтерес до народознавчих питань, який було втілено в життя (водночас деякі праці львів'ян, наприклад «Різні записки до слов'янської етнології» І.Вагілевича, так і не були надруковані й досі існують лише у вигляді рукописів).

Крім наявності сприятливих об'єктивних умов для пробудження етнологічних інтересів, варто відзначити також роль деяких діячів того часу. Насамперед це стосується професора Г.Успенського, якого у 1808 році запросили викладати у Харківському університеті. Діяльність цього обдарованого вченого стала своєрідним поштовхом до занять етнографією і етнопсихологією. Так, у 1809 році Г.Успенський виступив на урочистих зборах університету промовою «Про те, що кожному народу в першу чергу треба знати давнину та сучасність своєї Батьківщини, а не інших держав». Ідею, визначену в назві промови, дослідник втілив у своїй великій праці, присвяченій «зображенню характеру, звичаїв і установ» рідного народу.

Діяльність Г.Успенського сприяла підвищенню інтересу місцевих дослідників до етнопсихологічних проблем. У традиціях кінця XVIII століття він проявився в двох площинах: у спробах визначити риси національного характеру українців і у формі теоретичних розробок деяких етнопсихологічних понять.

28

Яскравим представником першого напрямку є видатний громадський діяч, засновник Харківського університету М.Каразін. На відміну від «довільних портретів» кінця XVIII — початку XIX столітть, М.Каразін започатковує на Харківщині більш складну форму етнопсихологічних характеристик — порівняльну. У своїх «Зауваженнях щодо Слобідсько-Української губернії» дослідник дає розгорнуту порівняльну характеристику українців і росіян, намагаючись аргументувати свої висновки. Погоджуючись з певним обрусінням слобожан у мовній сфері,

автор водночас зазначає, що зближення росіян та українців «не поширюється на їхні характери». Наприклад, як вважає Каразін, «українець має більше здібностей до мистецтва, а великорос до ремесла». Своє судження автор аргументує тим, що із слобожан виходить багато співаків, митців, музикантів, різьбарів, але не вистачає каменярів, теслярів та інших ремісників, яких доводиться запрошувати з Росії. Каразін вважав, що «українець щедріший, у нього більший потяг до знань». На доказ останнього положення автор наводить кількість учнів училищ Харківщини, яка «перевищує аналогічну кількість в будь-яких інших губерніях, за винятком Московської та Санкт-Петербурзької» і т. ін.

Етнопсихологічними розробками, побудованими на порівняльному принципі, займалися пізніше Г.Квітка-Основ'яненко, М.Костомаров та інші дослідники. Щодо Г.Квітки-Основ'яненка, варто зазначити, що на початку XIX століття виходить у світ низка прозових творів цього видатного харківського письменника, творів, овіяних любов'ю до українського народу, де детально описано особливості його матеріальної та духовної культури; в 1841 році було опубліковано статтю під назвою «Українці», в якій автор безпосередньо намагається відтворити правдивий образ-портрет українців, описати особливості їхньої психічної діяльності та характерології. Підкреслюючи визначну роль Квітки-Основ'я- ненка як народознавця, М.Сумцов пізніше напише:

Квітка був одним з найвидатпіших малоруських етнографів 30-40-х років. Він не видавав своїх записів у вигляді «сирого» етнографічного матеріалу: у той час наукове значення цих записів не було усвідомлене і видання їх супроводжувалося великими труднощами. Ці труднощі Г. Квітка обходив, піддаючи свої етнографічні матеріали літературній обробці та випускаючи їх у вигляді романічної фабули».

Інший напрямок етнопсихологічних досліджень втілений у працях І.Воронова, І.Срезнєвського та А.Метлінського. На відміну від учених, які обмежувалися описами національного характеру (безпосередньо або в порівняльному плані), ці автори намагалися теоретично розробити деякі етнопсихологічні категорії.

Початок 40-х років XIX століття на Слобожанщині пов'язаний з виголошенням принципово нових етнопсихологічних ідей у працях М.Костомарова та К.Сементовського. Випускник Харківського університету М.Костомаров під впливом друзів-однодумців і насамперед І.Срезнєвсь- кого, якого він вважав своїм учителем, у 1843 році захищає в Харкові дисертаційну роботу «Про історичне значення російської народної поезії». У ній він висловлює ідею дослідження характеру народу не безпосередньо, а опосередковано, і намагається втілити її в життя, вивчаючи продукти його діяльності, творчості, а насамперед —5 народні пісні. «Для пізнання народного характеру треба діяти так, як з людиною, яку бажаєш дослідити: треба шукати таких джерел, у яких би народ проявляв себе позасвідомо...» Саме пісні можуть розглядатися «як пам'ятники поглядів народу самого на себе та на все, що його оточує..v На цьому базується те^ що ми називаємо характером, особливий погляд на речі, який має як кожна людина, так і кожен народ». Цікаво, що аналогічні думки тоді висловив і К.Сементовський, але на відміну від М.Костомарова він пропонував для пізнання народного характеру вивчати не пісні, а вірування та обряди.

Розпочинаючи реалізовувати свої ідеї, М.Костомаров виокремив три основних сфери світогляду народу: духовну, історичну і суспільну. Пер«_ - ша сфера — це ставленцялароду до бога та природи; друга — погляди народу на своє минуле, свою історію і, нарешті, третя — погляди народу на особливості суспільних відносин у різні епохи, виокремлення ним тих соціальних груп, які уособлюють найтиповіші риси народного характеру. Наприклад, стосовно суспільної сфери: вивчаючи українські народні пісні, М.Костомаров дійшов висновку, що в різні історичні епохи різні суспільні групи були символами українського національного характеру. Образ козака — символ воїна, захисника, рицаря з відповідними характерологічними рисами — з часом поступається образові чумака, який символізує перехід від козака до селянина («за своїми заняттями він мужик, за духом і характером — козак»), а той, в свою чергу, згодом втрачає залишки войовничості й трансформується в образ селянина, в якому «лише в період парубоцтва можна розгледіти колишню відвагу, активність, честолюбство, характерні для першого образу».

Отже, вже в 40-х роках минулого століття М.Костомаров не тільки виголосив, але й реалізував в конкретному дослідженнудею вивчення характеру народу, досліджуючи продукти його діяльності. «Дорогоцінним дарунком для літераторів і вчених» назвав його працю І.Срезнєвський.

3. ДРУГА ПОЛОВИНА XIX СТОРІЧЧЯ

ЧАС ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПЕРШИХ ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Визначну роль у процесі становлення української національної самосвідомості відіграла в середині XIX сторіччя діяльність Кирило-Мефодіївського братства. Головні його програмні положення сформувалися під впливом польських визвольних ідей, але водночас це була суто українська за змістом і спрямованістю політична програма.

У працях «братчиків» — першого покоління національної інтелігенції — зароджувалася й поглиблювалася нова форма етнічного самоусвідомлення. В. Жмир про це пізніше напише: : !

«...Українська самосвідомість у 40-ві роки XIX сторіччя сягнула рівня державно-правового осмислення... У тези «ми інші, ніж вони, бо в нас інше право та віра», коли йшлося не про росіян, тепер, по-перше, віра не фігу рус (головний супротивник одновірець), а по-друге, що найвагоміше, умовивід перевернувся і теза набуває вигляду: «Ми інші за історією, мовою, характером, духом, тому ми вимагаємо нашого права у нашій державі...» Ця своєрідність ірозрізнюваність «ми» виводиться тепер з іманентних характеристик соціальної спільноти — народного національного духу, і на цій підставі конституюється політико-право- ва надбудова» [2, с. 161-162].

На відміну від багатьох інших авторів першої половини XIX сторіччя, етнопсихологічні дослідження М.Костомарова не обмежуються його ранніми творами. Пізніше, вже працюючи в Києві після повернення із заслання, яке він відбував за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, М.Костомаров знову звертається до етнопсихологічної тематики. У 1861 році він друкує в журналі «Основа» свою працю «Дві руські народності». «Євангелієм українських націоналістів» назве пізніше цю роботу М.Грушевський, підкреслюючи її визначну роль в пробудженні національної свідомості українців. У ній М.Костомаров намагається дати порівняльну характеристику психології українців і росіян, але на відміну від попередньої роботи засобом дослідження є не стільки розгляд народної творчості, скільки всебічний аналіз минулого народу, історичних подій і фактів.

І, нарешті, остання відмінність, на яку звертає увагу дослідник, проявляється у різному ставленні до інших народів: українці, які звикли найматися працювати в інших краях, служити у військах інших держав, жити в умовах багатонаціональної країни, виробили в собі «дух терплячості, який перейшов згодом в характер козацтва і залишився в народі до цієї пори», до того ж їм не притаманна національна бундючність.

Завдяки проведеному аналізу М.Костомаров зробив такий загальний висновок: південно-руська народність більш схожа на великоруську своєю мовою, але ближча до поляків своїм характером. Це була надзвичайно цікава в етнопсихологічному відношенні спроба, однак, на жаль, М.Костомаров не завжди був об'єктивним, а деяким його висновкам явно бракувало наукового підґрунтя, на що пізніше звертали увагу інші дослідники (М.Драгоманов, М.Сумцов та ін.).

Втім дослідження, започатковані М.Костомаровим, надихнули інших українських учених на аналіз етнопсихологічної проблематики. Та*; продовжуючи лінію М.Костомарова щодо вивчення народних пісень як матеріалу для дослідження національної свідомості, харківський філолог А.Вєтухов звертається до колискових пісень різних народів. Він виходив з того, що в побажаннях матері своїй дитині, висловлюваних нею під час заколисування, віддзеркалюються найважливіші цінності, мрії, ідеали народу. У спеціальному розділі праці «Відображення національності творця в колискових піснях» він аналізує українські, російські, білоруські, польські та перські колискові пісні та робить узагальнюючі висновки щодо національних систем цінностей цих народів.

На початку 70-х років XIX сторіччя Російська Географічна Спілка організувала наукову експедицію до Західно-Руського краю, матеріали якої, узагальнені й відредаговані П.Чубинським, було опубліковано. Один з томів цієї праці — «Малороси Південно-Західного краю» — було присвячено виключно етнографічним даним, що стосуються українців. Один із розділів — портрету типового українця, йогр етнопсихологічної своєрідності. За П.Чубинським, українці дещо меланхолічні, неквапливі, з трохи уповільненими рухами, ходою, мовою.

Він підкреслює охайність українців, але зазначає, що це твердження не поширюється на всі сторони їхнього життя. Типові українці не справляють враження енергійних, працьовитих і практичних. Вони не схильні д ремісництва та торгівлі. Щоправда, виняток становлять українські жінки, які не страждають лінощами і взагалі, з погляду дослідника, «стоять вище чоловіка у всіх відношеннях».

Згадує Чубинський також про особливу чутливість українців (їх легко можна довести до сліз) і , можливо, пов’язану з цим виняткову музичну і поетичну обдарованість. Учений звертає також увагу на гостинність малоросів, практику частування, дотепність і почуття гумору, відсутність хитрості.

Винятково великого розвитку, як вважає дослідник, набула в Україні ідея особистості, що тісно пов'язано з любов'ю до свободи. На думку П.Чубинського, її гіперрозвиток (проявлається практично в усіх сферах) не дає проростати паросткам асоціативності, не сприяє організованості, заважіє створенню сильної самостійної й незалежної держави.

Порівнюючи українців з росіянами, П.Чубинський, як і деякі його попередники, підкреслює індивідуалізм малоросів на відміну від ідеї суспільності у великоросів, переваги останніх в практичній діяльності, тоді як в українців більшого розвитку набуває «ідеальна творчість». Це порівняння приводить автора до ідеї комплементарності цих двох народів, тобто необхідності їхньої дружби та єдності саме завдяки їхній несхожості.

Від праць М.Костомарова відштовхувався в своїй діяльності і А.Потебня— один із найталановитіших і найвизначніших учених і громадських діячів Харківського університету. Його дисертація «Про деякі символи в слов'янській народній поезії» (1860) була безпосереднім продовженням праць М.Костомарова 40-х років, на чому сам А.Потебня неодноразово наголошував.

Саме А.Потебня був першим в Росії прихильником «психології народів» як самостійної дисципліни.

У фундаментальній праці «Из записок по русской грамматике» він відходить від своїх зарубіжних попередників — Лацаруса, Штейнталя — і стає на позиції історизму: історію мислення народу він трактує виходячи з поступової зміни об'єктивних структур мови, а не з еволюції гіпотетичного народного духу чи інших душевних елементів.

Найважливішим етнодиференціюючим і етноформуючим чинником учений вважав мову народу. Однак «етнічна специфіка полягає не в тому, що висловлюється, а в тому — як висловлюється», — писав він. Це положення — одне з найсуттєвіших у всій теорії Потебні. На думку автора, найголовнішою етноспецифічною ознакою мови є втілена в ній система засобів мислення. Мова для дослідника не є засобом позначення вже готової думки. Якби це було так, було б неважливо, яку мову використовувати. її можна було б легко замінити. Але цього не відбувається, бо функція мови не позначати вже готову думку, а створювати її, трансформуючи її первісні елементи. Зрозуміло, що представники різних народів формують думку своїм, відмінним від інших, способом.

Акцентування саме на мові як найголовнішому чиннику етнопсихогенезу уможливило низку інших положень, безпосередньо з ним пов'язаних: про те, що втрата народом своєї мови рівносильна денаціоналізації; про небажаність білінгвізму в ранньому віці; про сприяння освіти та взаємодії з іншими народами розвиткові національної своєрідності психічної діяльності і т.ін.

Упродовж своєї науковоїдіяльності А.Потебня неодноразово звертався до етнопсихологічної тематики, а його праці містили глибокі й новаторські ідеї та спостереження. Тому закономірною була висока оцінка його діяльності в галузі етнопсихології, за яку в 1891 році він здобув найвищу нагороду російського Географічного Товариства — Золоту Костянтинівську медаль. І хоча відтоді минуло вже більше століття, деякі ідеї А.Потебні не втратили своєї значущості й актуальності навіть зараз.

У другій половині XIX століття етнопсихологічні проблеми потрапили в поле зору не лише філологів, а й істориків, етнографів, юристів. Так, з Харковом і Харківським університетом тісно пов'язані імена подружжя Єфименків. Після заслання за участь у Кирило-Мефодіївському братстві Петро Єфименко разом з дружиною Олександрою повертаються до рідного міста, де вони продовжують працювати як етнографи, історики та громадські діячі. їхні праці, а особливо «Дослідження народного життя» (О.Єфименко, 1884) становлять неабиякий інтерес для етнопсихологів.

Так, порівнюючи звичаєве право, положення жінки та соціально-психологічіий клімат у родинах українців і росіян, О.Єфименко дійшла висновку, по родина еволюціонує в напрямку від великої родової сім'ї до малої. З погляду дослідниці, в малоросів процес розпаду великої родини відбувся швидше і закінчився раніше, ніж у великоросів. Наслідком цієї трансформації стали зовсім інші принципи розподілу праці, ніж ті, які існували у великій родині. На відміну від великої родової сім'ї, де жінка «просто машина для виконання відомих, заздалегідь розподілених і приписаних родиною робіт... у малій сім'ї жінки в своїй галузі користуючись повною самостійністю, оскільки чоловік по необхідності повинен був доручити їй цю ділянку — галузь домашнього господарства, не маючи ніякої фізичної можливості в неї втручатися».

Отже, з погляду О.Єфименко, розпад родової сім'ї й відповідна зміна системи розподілу праці в Україні були тими основними соціально-економічними передумовами для виникнення етнопсихологічних відмінностей українців і росіян, що проявилося в іншому ставленні до жінки, у відчуванні жінкою себе більш незалежною (як матеріально, так і духовно). Це, в свою чергу, створювало умови для зміцнення духовного союзу подружжя розвитку взаємоповаги, співчуття й підтримки.

Кінець XIX — початок XX століття ознаменувався плідною працею видатного харківського етнографа М.Сумцова. Очолюване ним історико-філологічне товариство об'єднало в своїх лавах багатьох цікавих дослідників, по натхненно працювали на Слобожанщині, збираючи та зберігаючи дія наступних поколінь зразки матеріальної та духовної культури українського народу.

Аналогічну роботу в Західній Україні в цей час започатковував І.Франко. У 70-х роках минулого століття І.Франко разом із однодумцями М.Півликом, В.Гнатюком, Ф.Колессою та іншими організував етнографічну роботу в Галичині, надаючи особливого значення ідеї про цілісність українського народу («Галичина і Україна — одно») та доводячи це твердження, вивчаючи культуру й побут галичан. їхні праці, як і відповідні праці вчених-слобожан, це недоторкане джерело, яке ще належить відкрити та опрацювати майбутнім етнопсихологам.

Інтерес до етнопсихологічної тематики проявився і в тому, що на рубежі століть етнопсихологічні питання опинилися в центрі уваги деяких представників природничих наук і медицини, які виклали своє, досить своєрідне бачення етнопсихологічних проблем і розпочали перші в Україні (і навіть в тодішній Росії) експериментальні дослідження.

Варто в першу чергу уважно ознайомитися зі спадщиною професор; Харківського університету, психіатра П. Ковалевського та його учнів Так, у 1890 році П.Ковалевський запропонував своєму учневі А.Ігнатову провести експериментальні дослідження психофізичної реакції у психічно хворих. Розпочавши спостереження і дослідження, А.Ігнатов дійшов висновку про необхідність визначення аналогічних показників у здорових людей (таких статистичних даних у Росії на той час ще не було). Автор хотів використати ці результати як нормативні дані, як точку відліку під час аналізу результатів дослідження хворих. Досліди проводилися в клініці Ковалевського за допомогою хроноскопа Гіппа. У процесі роботи Ігнатов спробував проаналізувати вплив на психофізичні реакції деяких соціально-демографічних чинників. Одним з них була національна приналежність досліджуваних. А.Ігнатов обрав дві групи молодих освічених людей — росіян та євреїв — і провів перше експериментальне етнопсихологічне дослідження, детально визначивши, описавши та проаналізувавши його результати: тривалість простої та складної психофізичної реакції в цих групах, особливості випробувань на продуктивну асоціацію, специфіку внутрішньої асоціації уявлень тощо. Результати цієї роботи було опубліковано в 1890 році; і значення цього першого експериментального етнопсихологічного досліду треба оцінити по достоїнству.

Проблема, що зацікавила іншого учня П.Ковалевського — М. Країнського, і сьогодні майже не розроблена у вітчизняній науці —- це різноманітні аспекти етнопсихіатрії. У 1900 році М.Країнський опублікував велику працю, в якій показав, як на єдиному фундаменті — сомнамбулізмі — у різних народів виникають і розвиваються різні захворювання: біснуватість і навіженість в Росії, епідемії одержимості в Західній Європі; в той час, як зазначає автор, у Малоросії випадки аналогічної хвороби взагалі дуже рідкісні, а на півдні України фактично не відомі. У своїй праці автор доводив, що клінічна картина і трактування цих захворювань у народі, як і ставлення до таких хворих, цілком залежать від відмінностей у побуті, культурі й світогляді різних етносів.

Зовсім в іншому напрямку працював сам П.Ковалевський. На початку XX століття він опублікував серію праць, присвячених різним проблемам етнопсихології. Як і його однодумець — київський професор медицини І.Сікорський, Ковалевський вважав, що основною ознакою нації є єдність походження. Зважаючи на те, що росіяни, українці та білоруси походять з одного слов'янського кореня, а «основні національні ознаки ... зберігаються спадково», вчений відстоював положення про те, що всі ці етнічні групи становлять єдину націю. Хоч руська нація — це єдина нація, котра народилася «від єдиного слов'янського кореня, що має в основі свого роду єдиних предків — скіфів і сарматів», однак великороси і малороси водночас не позбавлені деяких особливостей характеру, зумовлених «домішками різної крові» (фінської у великоросів, тюркської у малоросів), що вливалася з їхні судини впродовж історії. За П.Ковалевським, «приплив фінської кров: у великоросів не пішов їм особливо па користь, тоді як приплив крові азіатських хижаків у малоросів значною мірою мав розпалити спокійний і мирний дух слов'янської нації».

Своєрідність національної психології, на думку вченого, визначається насамперед специфікою емоційно-вольової сфери. П.Ковалевський стверджував, що «розумові якості нації під впливом виховання можуть змінюватися, риси характеру незмінні». Основною ознакою загальноруського національного характеру дослідник вважав доброту, яка, з погляду Ковалевського, є «виявом особливостей складу та співвідношень їхніх (росіян) нервових елементів», прямоту та слабкість волі. Автор послідовно й детально змальовує особливості загальноруської психології, національної самосвідомості, підкреслюючи, по можливості, своєрідність уподобань, вдачі та поведінки у малоросів.

У праці «Історія Росії з національної точки зору» П.Ковалевський дає більш розгорнуту характеристику психології малоросів. Вони, з погляду автора, розумні, легко навчаються, мають багату фантазію, однак ліниві й неквапливі. Можуть бути хитрими і потайними. Вони гостинні, наполегливі до впертості, здатні до гумору, прямі, чесні, релігійні. Саме ця гака зберегла, за Ковалевським, найтиповіші риси слов'янського характеру та зовнішнього вигляду.

П.Ковалевський у своїх працях намагався визначити зміст різних етнопсихологічних категорій, виявити їхню структуру, механізми формування. На жаль, у його працях, як і в працях більшості медиків і біологів тих часів, нерідко простежуються суто біологізаторські риси, нехтування відмінностями, що існують між спільнотами тварин і суспільством, між законами, що діють на рівні індивідуальної психіки та суспільною психологією, намагання безпосередньо зіставити психічні феномени і анатомо-фізіологічні характеристики.

Багато дослідників XIX сторіччя намагалися пов'язати особливості народного характеру з найпоширенішим серед населення типом темпераменту. Зазвичай, такі спроби здійснювалися в суто теоретичному аспекті, однак іноді дослідники намагалися поєднати свої теоретичні міркування та уявлення щодо конкретного народу. У 70-х роках минулого століття таку спробу стосовно українців зробив С.Подолинський — відомий вчений, лікар, громадський діяч, засновник вітчизняної соціальної етногігієни.

Учений вважав, що певні види нервової системи або темпераменту трапляються серед будь-якого досліджуваного етносу частіше, ніж серед інших. У своїй праці «Життя і здоров'я людей на Україні», виданій 1878 року в Женеві, С.Подолинський писав:

«У кожнім народі можна знайти таку натуру, котра в нього. зустрічається частіше, ніж у інших. У нас на Україні більи/е людей нервової натури, ніж у великоросів і в більшості інших народів».

Який зміст вкладав дослідник у це поняття? С.Подолинський користувався традиційною класифікацією темпераментів, «натур», за його термінологією. Він вирізняв чотири типи натур: кров'яну (сангвінічну), лімфатичну (водяну), нервову та жовчну. Оскільки автор був медиком за освітою й фахом, він не лише приділяв увагу особливостям поведінки та характеру, а й оцінював імовірність захворювання різними хворобами.

Так, представників кров'яної натури вчений змальовував як повнокровних, з червоним обличчям, міцних, таких, що менше інших хворіють, з живим, палким, але перемінливим характером. Дослідник вважав, що цей тип частіше зустрічається у представників середніх та північних широт, у тому числі французів, росіян і поляків.

Ті, в кого лімфатична натура, мають, за С.Подолинським, світлі очі й волосся,: бліді шкіру та слизову оболонку, тіло гладке, але не міцне, м'яке й обвисле. Вони схильні хворіти на золотуху та недокрів'я. їхній характер не дуже жвавий і сил у них замало, але в гарних умовах життя вони можуть зробити багато, насамперед, якщо робота спокійна, наукова. Такий тип темпераменту поширений серед німців, англійців та ін.

Представники нервової натури — худі й не дуже міцні. Обличчя виразне і неспокійне. «Розум і характер дуже жваві й палкі. Працюють нерівно... Найбільша схильність до болістей нервних». Саме цей тип натури, приписуваний автором Руссо, Івану Грозному, Шевченкові, Робесп'єру та іншим відомим особам, характерний для українців.

Представники жовчної натури схожі, за С.Подолинським, на попередню групу, але мають більше сили, а головне — більше наполегливості в досяганні своєї мети, здатні працювати багато й довго. На думку автора, вони сумні й запальні. їм загрожують передусім хвороби системи травлення. Серед них трапляється найбільша кількість великих людей, але, як правило, не зі сфери науки. Це переважно політики і громадські діячі — Македонський, Петро Перший, Наполеон, Кромвель та ін. Цей тип переважає у представників південних широт — італійців, греків та ін.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


РОЗВИТОК УЯВЛЕНЬ ПРО ПРЕДМЕТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации