Чернілевський Д.В., Томчук М.І. Педагогіка та психологія вищої школи - файл n1.doc

приобрести
Чернілевський Д.В., Томчук М.І. Педагогіка та психологія вищої школи
скачать (2229.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc2230kb.10.09.2012 15:05скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
37

мікросередовища, як позитивного за соціальною спрямованістю, так і негативного (різних неформальних груп, об'єднань на основі певних сублімацій в інші сфери діяльності).

Про людину як особистість можна судити, лише враховуючи суспільну корисність діяльності, в якій вона активно бере участь. В ній вона знаходить реалізацію свого внутрішнього смислу. На це вказував Гегель, коли говорив, що дія є самим повним і виразним розкриттям людини, розкриттям її умонастроїв, мети. Якою б діяльністю людина не займалась, вона завжди хоче щось змінити, перетворити як у зовнішньому, так і у внутрішньому світі. Саме тому, у випадку погано організованого навчально-виховного процесу, де немає умов для реалізації цієї важливої потреби, особистість робить спробу компенсувати її в інших, інколи асоціально спрямованих діях, поведінці.

Людина, по мірі найбільш повного засвоєння предметного світу, починає краще в ньому орієнтуватись. На думку О. М. Леонтьєва [26], особистість людини з одного боку створюється суспільними відносинами, а з іншого, навпаки, суспільство творить діяльність утворюючих її індивідів. Виховні завдання суспільства, заломлюючись через психіку, внутрішній світ людини, отримують індивідуальну форму виявлення, відповідно до її здібностей. Тому розвиток людини відбувається лише в міру прийняття нею поставлених завдань. А поскільки виховання сьогодні у більшій мірі представляє тиск із зовні по відношенню до внутрішньої орієнтованості індивіда, то немає нічого дивного, що замість розвитку, вдосконалення здібностей проходить інколи пошук пристосувальних форм поведінки, що детермінуються зовнішніми умовами. Таким чином, у процесі такого виховання може виникнути небезпека формування людини не як активного суб'єкта життєдіяльності, а людини як придатка до певного виду практичної діяльності. Саме близький цьому процес проходить, напевне, у сучасній системі виховання у ВНЗ.

38

Варто враховувати, що соціальні умови діяльності людини - це не просто певний фон, який позначається на формуванні соціально-психологічних якостей, властивостей особистості та її індивідуальних відмінностей, а необхідна соціальна атмосфера, на грунті якої відбувається цей процес.

Людина - це, перш за все, особистість і вона прагне захистити своє існування, розвинути свої власні здібності, задовольнити актуальні потреби. Все це вона може реалізувати тільки в суспільстві. Людина соціальна настільки, наскільки вона особистість. Система „людина-суспільство" повинна уявлятись нами в діалектичній єдності суб'єктивного і об'єктивного, індивідуального і соціального. Надмірна суб'єктивація сутності людини може привести до явно вираженої ізольованості її в суспільстві, а ототожнення її з останнім практично знімає проблему „людського" в людині, проблему індивідуальності.

Важливою методологічною проблемою у вихованні є розмежування понять „особистість", „індивід", „індивідуальність". Смисл поняття „індивід" розкривається представниками різних наук по-різному, шляхом виділення якихось відмінних особливостей. Це має як позитивні моменти, так і негативні в контексті досліджуваної проблеми. Використання різних точок зору щодо даного поняття може бути корисним у випадку найбільш раціонального його розуміння. Разом з тим неоднозначність його тлумачення, ототожнення з близькими йому поняттями, такими, наприклад, як „індивізуальність", „особистість" приводить часто до появи проблем у поглядах на процес, методи, засоби виховання. На думку С. Л. Рубінштейна, „реальний індивід" є діючою людиною і носієм загальних властивостей психіки. Поняття „індивід" може використовуватись як для характеристики окремого представника, конкретної людини, так і загальної характеристики людини як носія найбільш типових якостей, властивостей. Тобто, індивід у такому випадку - це не просто одиничне, а окремий представник певної, популяції живих організмів (людей) як

39

дечого цілого. Якщо спостерігаються відмінності між людьми, то вони є проявами індивідів. У психології під індивідом частіше всього розуміють людину з притаманними тільки їй якостями, властивостями, які відрізняють її від усіх інших людей. Кожна людина появляється на світ як людський індивід, а особистістю вона може стати лише в суспільстві, у системі певних соціальних взаємовідносин. У процесі сумісної діяльності, спілкування у людини як індивіда формуються соціально значущі якості, проходить процес їх саморозвитку, тобто йде становлення людини як особистості. Особистістю людина стає лише тоді, коли вона сама, самостійно, як суб'єкт, активно включається в суспільну діяльність на основі певних норм, цінностей, зразків, які вироблені соціумом. Способи діяльності, виховання людина засвоює із зовні і по мірі цього вона із об'єкта людської діяльності перетворюється в її суб'єкт. Це проходить починаючи з раннього дитинства за допомогою дорослих шляхом поступового перетворення з процесу виховання у самовиховання.

З філософської точки зору особистість являє собою одночасно і продукт суспільних відносин, і суб'єкт суспільного життя. Вона діалектично поєднує в собі загальне (людина), одиничне (індивід), суттєве (індивідуальність). Особистість - це не людина взагалі, а завжди конкретна людина, в суперечливій єдності загального, особливого і окремого, що дозволяє судити про міру її соціальності. Таким чином, можна сказати, що особистість - це людський індивід, який займає певне соціальне положення і по особливому, характерно тільки для нього, виконує суспільну роль. С. Л. Рубінштейн говорить, що особистість є людина, у якої є свої позиції, своє яскраво виражене свідоме ставлення до життя, світогляд, до якого вона прийшла в результаті великої свідомої роботи. В особистості є своє обличчя. Така людина не просто виділяється враженням, яке вона справляє на іншого, вона сама свідомо виділяє себе із оточення.

40

Під індивідуальністю розуміють неповторну своєрідність розвитку у людини певних якостей, властивостей, сфер особистості. Це можуть бути в однієї людини певні, оригінальні особливості в розвитку пам'яті, в іншої - особливості емоційно-чуттєвої сфери, у третьої - особливості вольової сфери чи всіх разом взятих. Кожна людина народжується як індивід і в процесі життєдіяльності формується як особистість. Одночасно за певних умов вона може проявитись і як індивідуальність. На нашу думку, особистість отримує певний смисл у своїй неповторній індивідуальності.

Процес становлення особистості занадто складний. Як елемент суспільної структури, особистість часто постає як виконавець певних соціальних ролей, функцій, як об'єкт у системі соціальних зв'язків. З точки зору такого власне соціологічного підходу, поза полем зору залишається практично вся гама людських якостей, властивостей. Більш суттєвою є соціально-психологічна сторона цього процесу, а саме, об'єктивні міжособистісні взаємостосунки реальних людей, які детермінують розвиток кожної особистості як індивідуальності та розвиток суспільства в цілому. Щоб відбувся процес перетворення людини в особистість, необхідно створити умови для самостійного проникнення її в суть самих різноманітних питань практики, матеріального і духовного світу. Наштовхуючись на проблеми пізнання, усвідомлюючи основні життєві протиріччя, проявляючи при цьому свою активність, людина в повній мірі може відчути себе особистістю. Індивід як особистість існує лише тому, що він постійно активно засвоює і відтворює у своїй суспільно корисній діяльності форми і зміст взаємостосунків, які існують у суспільстві. Він стає свого роду об'єктом, у якому проявляється нерозривна єдність внутрішнього, індивідуального і зовнішнього, соціального, між якими існують складні взаємопереходи. Причому психічний, внутрішній компонент, який утворюється під впливом зовнішніх умов, у значній мірі регулює поведінку людини, дозволяє зберегти їй свою індивідуальність,

41

самостійність, неординарність. Таким чином можна сказати, що особистість - це мікросистема у макросистемі. Виникаючи на певному етапі розвитку суспільства, а в онтогенезі проявляючись вперше на певному віковому етапі (психологи вказують, що це проходить близько трьох років), особистість змінюється як у змістовному, так і в структурному плані в процесі зміни соціальних стосунків.

Одним із важливих аспектів розвитку особистостей, а відповідно і їх виховання, є виділення в суспільстві певних їх типів, тобто сукупності властивостей, які притаманні окремій групі індивідів. Це має велике значення в практиці виховання і прогнозування поведінки особистості в конкретних умовах її діяльності. При організації процесу виховання варто враховувати діалектичну єдність соціально-типового і індивідуально-особливого в особистості.

З моменту народження людина попадає в певну систему соціальних зв'язків, які визначають її суспільне положення, рівень освіти, виховання і т.п. Випадкові зовнішні обставини, які не детерміновані індивідуальними особливостями особистості, також впливають на людину. Саме сукупність цих впливів зумовлює розвиток особистості у процесі виховання.

Навчальна діяльність студентів є складним поліфункціональним видом дільності, новою системою суспільних відносин і тому викликає цілий ряд протиріч, які пов'язані з процесом подальшого виховання особистості. Саме в умовах ВНЗ, і особливо на її початковому етапі, виникають протиріччя між індивідуальними потребами особистості і вимогами нового соціального інституту, можливостями їх задоволення в ньому. Саме виховання у цей момент стає тією силою, яка здатна найбільш повно забезпечити співпадання інтересів окремого студента з інтересами всього суспільства. Виховання, пристосовуючи людину до існуючої системи відношень у колективі, є необхідним інструментом його оптимального функціонування, розвитку, життєдіяльності. Разом з тим це

42

зовсім не означає, що виховання є якимось супроводом інших видів діяльності. Виховання є одночасно не що інше, як самозміна людини, яка співпадає із змінами зовнішніх, по відношенню до неї, обставин. Таким чином, виховання у ВНЗ, на нашу думку, не варто розглядати як систему різного роду виховних впливів. Воно повинно стати в умовах реальної навчальної діяльності процесом реалізації сутнісних сил людини, задоволення її актуальних і зростаючих потреб.

З точки зору філософії в теорії виховання існує парадокс. Якісні і кількісні зміни, які проходять у людині під впливом виховання, варто розглядати як позитивний момент. Разом з тим велика різноманітність людей, які мають унікальну неповторність, створює проблему і труднощі у їх вихованні. Як загальну систему виховання підлаштувати під кожну особистість? У цьому випадку мова повинна йти про індивідуальний і диференційований підхід у процесі виховання. Саме при такому підході можна говорити про розвиваюче виховання. Виховання повинно стати необхідною умовою, формою саморозвитку людини. Саме тому розвиток, становлення особистості у процесі виховання повинні стати головною метою.

Важливою методологічною проблемою виховання є проблема діалектичного взаємозв'язку природного і соціального у розвитку людини. Людина не повинна виступати простим об'єктом соціальних впливів. Природний, біологічний фактор, який проявляється в антропологічних можливостях індивіда, в анатомо-фізіологічних особливостях будови його мозку, тіла, в задатках, є основою для розгортання цих потенційних можливостей людини в її соціальні потреби, орієнтації, здібності, мотивацію діяльності тощо. Проте абсолютизувати роль як біологічного, так і соціального початку в структурі людини не можна. Це може привести до антидіалектичного розгляду проблем розвитку і виховання людини. На жаль, до сьогодні існують такі два крайніх напрямки у поглядах на джерела розвитку особистості як біогенетичний та

43

соціогенетичний. Біологічне в структурі людини є передумовою для виникнення самих різних її індивідуальних проявів. Суть проблеми полягає не тільки у визнанні дії біологічних закономірностей, а й у необхідності їх різностороннього врахування в процесі життєдіяльності людини та у процесі її виховання. Але для цього необхідно мати чітке уявлення про її індивідуальні можливості і особливості, в іншому випадку некомпетентність, а інколи і стихія, що існує на жаль у виховному процесі, приведе до ігнорування ролі виховного процесу у розвитку особистості. Часто серед простих людей, а це можна почути у вислові, що дитину виховати не можна тому, що „такою вона вже народилась". Варто прийняти до уваги, що на думку багатьох вчених, особливо вроджених соціальних програм поведінки в особистості не існує. Біологічні параметри людини можуть слугувати основою для формування одночасно як позитивної, так і негативної за спрямованістю особистості. Разом з тим біологічні особливості людини визначають, наприклад, не тільки динаміку її психічної діяльності (процесів, станів тощо), а й поведінки. А цей факт необхідно враховувати при „конструюванні" програми індивідуального виховання особистості.

Конкретний соціально-історичний період, в якому формується і розвивається особистість, позначається, у певній мірі, на природніх передумовах розвитку людини шляхом стимулювання чи гальмування розвитку її задатків, потягів, фізіологічних систем організму тощо.

Людина, напевне, самий складний об'єкт наукового пізнання. І це не тільки тому, що її формування проходить у результаті складної взаємодії природних і суспільних систем детермінації, вплив яких нерівномірний і суперечний. Головне полягає в тому, що людина є активним суб'єктом, який створює власне життя, свою власну „природу" і реалізує в діяльності свої творчі сили, задатки, що перетворюються у різноманітні здібності. Саме тому для глибокого розуміння процесу розвитку людської особистості недостатньо знань закономірностей

44

розвитку суспільства, хоч це і необхідно, важливо також розуміти психологічні механізми, закономірності її становлення у процесі спілкування та взаємодії з іншими людьми.

1.6. Рушійні сили становлення і розвитку особистості у процесі виховання

Виховна діяльність має за мету керівництво індивідуальним становленням людської особистості, її рис і якостей згідно з вимогами суспільства, в якому вона зростає і в житті якого бере участь. Відповідно до своєї ролі виховання передбачає знання самого процесу індивідуального розвитку, його рушійних сил і закономірностей.

Проблема рушійних сил розвитку особистості є значущою не тільки з точки зору розширення наукових знань, але і в не меншій мірі з позицій обгрунтовання організації процесу виховання особистості. У цьому питанні необхідно виходити із діалектичного розуміння рушійних сил розвитку особистості, а саме положення про боротьбу протилежностей як основи розвитку, „саморуху", про спонтанний характер протікання багатьох процесів у природі. Виходячи з цього, виховання, розвиток і становлення особистості - це одночасно як обумовлений процес, так і процес, що розвивається сам по собі. На основі теоретичного аналізу праць провідних вітчизняних філософів, психологів з проблеми формування особистості проведемо характеристику рушійних сил розвитку, і, перш за все, психічного розвитку та розкриємо діалектику обумовленості його зовнішніми та внутрішніми умовами.

Розглядаючи взаємозв'язок внутрішніх і зовнішніх умов психічного розвитку, можна прийти до висновку, що рушійні сили цього процесу є досить складними. Будь-який розвиток є боротьбою протилежностей, внутрішніх суперечностей, безпосередньою рушійною силою психічного розвитку. Такою суперечністю є суперечність між уже

45

наявним старим і новоутворюваним, що виникає у процесі виховання та навчання, суперечність між новими потребами і реальними можливостями їх задоволення, між фізичними і духовними можливостями індивідів і старими формами їх взаємин і способами діяльності, між вимогами суспільства до особистості та рівнем її загального розвитку. Діалектико-матеріалістична теорія розвитку розглядає його як єдність двох протилежностей і процес становлення людської психіки представляє собою саморух.

Зовнішні умови розвитку являють собою єдність умов природного і соціального середовища, що сприяють життєдіяльності індивіда, його навчанню, праці. Зовнішні умови впливають на процес розвитку особистості через внутрішні умови, які склались у самому індивіді. Г. С. Костюк [29] вказував, що від природи індивіда, його потреб та інших суб'єктивних властивостей залежить, що саме із зовнішнього об'єктивного середовища є для нього значущим і стає фактором його активності.

Зовнішні і внутрішні умови розвитку особистості є протилежностями, які взаємопов'язані і за певних умов переходять одна в одну. Саме тому внутрішнє, суб'єктивне індивіда, а воно визначає його ставлення до навколишнього середовища, є засвоєним зовнішнім. У людини проходить так званий процес „інтеріоризації" предметних, мовленєвих, інших дій, тобто перенесення їх у внутрішній, психічний план. Одночасно може відбуватись і протилежний процес, процес „екстеріоризації"", коли думки, ідеї, образи переходять у індивіда із внутрішнього плану дій у зовнішні: мовлення, практичні дії тощо.

Реально у виховному процесі ця взаємодія проявляється в тому, що кожний етап виховання, розвитку особистості випливає із етапу, що передує йому. Це проходить тому, що внутрішні умови попереднього етапу розвитку забезпечують вибіркову реакцію на зовнішній вплив. Ці умови можуть сприяти їх прийняттю або ж ні. Подібна тенденція проявляється при переході молоді з певними, сформованими до вступу у

46

ВНЗ якостями особистості в умови нового за змістом і спрямованістю виховання.

Суперечності, які виникають між раніше сформованим досвідом і новим, усуваються шляхом вироблення більш досконалих прийомів самовиховання. Одночасно ж виховання, як і навчання, породжує нові проблеми. Якщо суперечність не переборюється, то виникає затримка у психічному розвитку особистості. Вона іноді у певні вікові періоди може набувати навіть „кризового характеру".

Виховання, на думку багатьох психологів, повинно бути за своєю суттю таким, що розвиває, тобто таким, що веде за собою психічний, фізичний та інший розвиток. Л. С. Виготський визначав, що виховання по супі має бути основним стержнем, навколо якого будується весь розвиток особистості дитини.

Розв'язання проблем виховання пов'язане з необхідністю врахування рівня розвитку особистісної структури. Структурна складність особистості створює і велику варіативність її розвитку. Так суспільні норми, вимоги, певні приписи не сприймаються особистістю як щось дане. Вплив зовнішнього середовища приводить до внутрішньої перебудови, викликає процес втягування її у діяльність, приводить до зміни певних елементів її структури. Особистість не що інше як продукт своєї власної діяльності, в процесі якої проходить засвоєння суспільних відносин, вироблення нових особистісних якостей.

Ці процеси проходять у постійній боротьбі. Завданням виховання є таке керівництво розв'язанням цих проблем, при якому переборення труднощів породжувало б у людини позитивні емоції, щоб ці емоції, підсилювані успішною діяльністю, ставали джерелом нових потреб, інтересів і почуттів.

Важливого значення набуває сьогодні у ВНЗ виховання у молоді необхідних навичок поведінки. У формуванні навичок поведінки особистості у цьому випадку виявляється діалектика свободи і

47

необхідності. Свобода дій особистості розвивається поступово завдяки пізнанню об'єктивної дійсності. Вона являє собою не відокремлення цих дій від об'єктивних умов, а ширше й глибше усвідомлення їх дитиною, врахування не лише близьких, а й віддалених їх наслідків. Цей процес удосконалюється не без конфліктів. Усвідомлення необхідності навчання у ВНЗ проходить у частини молоді шляхом певного конфлікту і особливо на початковому етапі навчання. Це відбувається тому, що у таких молодих людей не була вироблена здатність підпорядковувати свої індивідуальні, особисті інтереси, мотиви, більш значущим суспільним мотивам, усвідомлюваним як щось необхідне, важливе, належне, і не сформована здатність гальмувати при цьому безпосередні емоційні реакції. При правильній організації процесу виховання юнаків та дівчат у загальноосвітній школі мотиви суспільного порядку, соціально значущі мотиви навчання можуть переважати над безпосередніми. У таких випадках велике значення має сформована моральна воля особистості.

У наведеному вище прикладі проявляється взаємозв'язок у людині соціального та індивідуального. У ході взаємодії цих двох пов'язаних самостійних процесів проходить персоніфікація в індивідуальній життєдіяльності людини систем цінностей і мети, притаманних такому соціальному інституту як ВНЗ. В результаті цього формується суспільна спрямованість дій індивіда (кожного студента). Одночасно особисті інтереси, потреби людини, у нашому випадку студента, реалізуються у новій функціонуючій спільноті, якою є колектив групи, ВНЗ. Безумовно, у співвідношенні цих двох процесів є певні „збої", непогодження. Поведінка індивідів, окремих студентів підкоряється суспільній необхідності постільки, поскільки їм притаманні типові особливості людини. Вони проявляються у певних соціальних ролях, установках, ціннісних орієнтаціях тощо, які детерміновані умовами попереднього життя.

48

Зміни в життєдіяльності молоді, в певних випадках, здатні зачепити ті індивідуальні особливості, які характеризують більш глибинні, „приховані" ціннісні орієнтації особистості; в інших - зміни можуть бути пов'язані із різними груповими цінностями і установками, що утворились до навчання у ВНЗ. Все це створює підстави для прояву різноманітних форм поведінки особистості. Саме тому проблема формування особистості студента у процесі виховання, як і її вдосконалення, в умовах нового укладу життя зовсім непроста.

У ВНЗ поряд з навчанням проходить процес виховання молоді. Сьогодні існують значно більші проблеми у процесі виховання, ніж у навчанні. Вони зумовлені цілим рядом причин і, перш за все, низьким рівнем готовності частини молоді до реальної життєдіяльності, їх непристосованістю до нових, більш складних, умов життя. Саме це повинно враховуватись викладачами при організації індивідуальної та колективної роботи з студентами.

Неготовність частини студентів до навчання у ВНЗ призводить до появи у них цілої низки психологічних зривів, конфліктів, складностей у період адаптації, у перші місяці їх навчання.

У загальному процесі адаптації до навчання можна виділити фізіологічну, фізичну, професійну та соціально-психологічну адаптацію. Найважче проходить у студентів соціально-психологічна адаптація до навчання у ВНЗ.

У юнацькому віці, частіше ніж в іншому, проявляються такі негативні риси характеру як індивідуалізм, вузький практицизм, „діловитість" тощо. На це в певній мірі впливають їх прагнення до самостійності, до зайняття в усьому позиції дорослої людини. Протиріччя у студентів проявляються не тільки в полярності почуттів та емоцій, але й в суперечливості їх бажань, прагнень, у непослідовності поведінки. Вони обумовлені як соціально-психологічними, так і фізіологічними факторами,

49

що пов'язано із закінченням певних змін у функціях внутрішніх органів, ендокринної системи.

Для студентів важливою є згуртованість, яка характеризується високим рівнем взаємної прив'язаності членів групи, погодженням їх дій щодо важливих об'єктів орієнтації і усвідомленням цієї погодженості. Сумісність членів групи означає, що даний склад групи не просто можливий, але й що він інтегрований найкращим чином, що в ньому досягнутий особливий рівень розвитку взаємовідносин, а саме такий, при якому всі члени групи в найбільшій мірі розділяють мету групової діяльності і ті цінності, які пов'язані з даною діяльністю.

У процесі виховання студентів варто враховувати, що особистість має певну тенденцію - сприймати свою групу як джерело керівництва і орієнтації. Це приводить до значної однорідності в установках членів групи, в оцінюванні змістовної сторони сумісної діяльності.

Взаємостосунки в малій студентській групі, особливості виховної роботи щодо її згуртування дещо відрізняються від роботи в цілому у ВНЗ. Специфіка полягає у необхідності врахування системи зв'язків всередині малої групи. У групі студент має велику кількість зв'язків, широту поля спілкування. Тому позитивні психологічні особливості спілкування посилюються чи послабляються, а негативні частіше всього послабляються.

Важливим завданням викладача є вивчення і знання особливостей поведінки студентів у різних ситуаціях під час проведення теоретичних та практичних занять і пошук можливостей виховного впливу на ці ситуації. Відповідно до двох основних моделей регулювання конфліктів К. Томас виділяє наступні форми регулювання конфліктів:

■ змагання, як прагнення добитися задоволення своїх інтересів на шкоду іншим;

■ пристосування, яке означає в противагу суперництву, принесення в жертву власних інтересів ради іншої людини;

50

■ компроміс;

» уникнення, для якого характерна як відсутність прагнення до кооперації, так і відсутність тенденції до досягнення власної мети;

■ співробітництво, коли учасники ситуації приходять до альтернативи, яка задовольняє повністю інтереси обох сторін.

При запобіганні конфлікту ні одна із сторін не досягне успіху; при таких формах поведінки, як конкуренція, пристосування і компроміс, або ж один із учасників виявляється у виграші, а інший програє, чи обидва із учасників програють, так як ідуть на компромісні уступки. Тільки у ситуації співробітництва обидві сторони виявляються у виграші.

Згуртованість групи визначається: мотивами тяги суб'єкта до групи, яка охоплює сукупність її цінностей, спонукань, відображається в її меті, програмах, характеристиках її членів, способах дій, престижі та інших властивостях.

Основними властивостями, які впливають на привабливість малої групи, якою є і студентська група, є взаємні симпатії членів групи і подібність між ними.

Специфіка розгортання конфліктних ситуацій у колективі студентів визначається розповсюдженням взаємостосунків молоді на всі сфери їх життя. Нормальні взаємостосунки повинні підтримуватись за будь-яких обставин. Зростання напруженості між студентами є результатом перебування людини в умовах високого психічного і фізичного напруження. Так, наприклад, агресивність виникає як реакція індивіда на фрустрації і супроводжується такими емоційними станами як гнів, ворожнеча тощо. Серед студентів, які уникають конфліктів здебільшого ті, у яких переважає низький рівень агресивності. Немало серед них тих, які прагнуть перенести і нав'язати негативні форми взаємовідносин у групі, тих, що прагнуть компенсувати своє скривджене самолюбство на початковому етапі навчання у ВНЗ.

51

Причинами конфліктів у студентських колективах можуть бути також негативне, недобросовісне ставлення молоді до виконання своїх обов'язків, спроба перекласти виконання своїх обов'язків на інших, напруженість, яка виникає при виконанні певних обов'язків і т. п.

Для виявлення конфліктних студентів і врахування цього моменту у виховному процесі важливо визначити схильність особистості до вибору тенденції поведінки у конфліктній ситуації. Поведінка конфліктних студентів характеризується невмінням контролювати свої емоційні стани, низьким рівнем самоповаги, агресивністю, підвищеною тривожністю, низьким рівнем комунікабельності тощо.

Таким чином, глибоке розуміння і врахування викладачем соціально-психологічних особливостей групи, психології студентів може сприяти підвищенню ефективності, покращенню морально-психологічного клімату колективу.

Резюме

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Які найважливіші функції покладені на освіту?

2. В чому сенс поняття „глобалізація" і який зв'язок цього процесу з модернізацією системи освіти України?

3. Які фактори належать до визначальних у справі ефективної організації модернізації освіти?

4. В чому сенс особистісно орієнтованої освіти як парадигми XXI століття?

5. Прокоментуйте основні принципи особистісно орієнтованої освіти.

6. В чому полягає сенс особистісно орієнтованого виховання?

7. Як ви розумієте категорію „виховання"?

52

Завдання:

Спроектуйте модель життєвої ситуації на прикладі Вашого колективу (навчальної групи, факультету та ін.), в якій вихованець буде приймати і реалізовувати певну структуру цінностей і поведінки, прогнозовану метою виховання.

53

Глава 2. Стандартизація в сфері освіти та Болонський процес

2.1. Стандартизація у сфері освіти

Процес глобалізації, бажання України стати членом європейського економічного співтовариства зобов'язує вжити кардинальних заходів до системи вищої освіти для того, щоб випускники ВНЗ відповідали вимогам сучасної економіки, науки і виробництва. Зазначене може бути виконаним при дотриманні норм єдиних стандартів. Освітні стандарти потрібні, по-перше, викладачам і студентам, які повинні в ході навчальної діяльності виконувати вимоги стандарту і доповнювати його з урахуванням своїх можливостей та інтересів; по-друге, - адміністраторам, працівникам системи освіти від міністерських до ректорів вищих навчальних закладів для формування адекватних механізмів у сфері планування, регулювання і контролю за навчально-виховним процесом; по-третє, — працівникам служб зайнятості як основний орієнтир з працевлаштування і перекваліфікації звільненого і незайнятого населення; по-четверте, так званим соціальним партнерам - працедавцям, профспілкам тощо для свідомого вступу до трудових відносин, регулювання питань штатного розпису, тарифних ставок і посадових окладів - всієї системи ієрархій, заснованих на кваліфікації і професійній компетенції; зрештою - нашим партнерам з ближнього і дальнього зарубіжжя для забезпечення прав людини і вільної взаємодії на міжнародному ринку праці.

Таким чином, необхідно врахувати інтереси всіх вказаних суб'єктів, забезпечити розуміння документів стандарту кожним із суб'єктів і взаєморозуміння між ними при вирішенні двосторонніх і різнобічних питань професійної освіти. У межах розгляду поняття державного

54

стандарту важливо визначити загальні вимоги до нього, що випливають з раніше визначених його основних функцій.

Перш за все, стандарт повинен стати основним інструментом управління якістю вищої освіти на державному рівні. Відповідно, він повинен включати всі необхідні компоненти, пов'язані з поняттям „якість вищої освіти". В широкому розумінні якість професійної освіти визначається тим, наскільки вона відповідає поточним і перспективним завданням соціально-економічного розвитку суспільства, тобто наскільки вона відповідає запитам окремої особистості і суспільства в цілому, держави і наявних сфер діяльності людини.

Стандарт вищої професійної освіти повинен служити соціальною гарантією членам суспільства, їх конкурентоспроможності на вітчизняному і світовому ринках праці і відповідати їх персональним потребам. Для цього він повинен бути прийнятним для всіх регіонів і суб'єктів, посильним для студентів як за змістом, так і за обсягом, повинен спиратися на реальні ресурси в суспільстві (не виходити за межі можливого на нинішній стадії розвитку суспільства), стикуватися із зарубіжними освітніми стандартами. Безумовно, однією з важливих функцій державного стандарту вищої професійної освіти є створення умов для вільного функціонування в державі системи безперервної освіти. У зв'язку з цим освітні стандарти всіх ланок системи безперервної освіти повинні бути наступними, добре взаємодіяти в суміжних галузях.

Нарешті, державний стандарт вищої освіти повинен бути основою для подальшої розробки професійних освітніх програм, комплексів методичного забезпечення навчального процесу, організації атестації навчальних закладів, розробки стандартів професійної освіти більш високого рівня (наприклад, стандарт інженерно-педагогічної освіти) та ін., тобто повинен мати виразну дидактичну і методичну інтерпретацію.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации