Антонович М.М. Міжнародне публічне право - файл n1.doc

приобрести
Антонович М.М. Міжнародне публічне право
скачать (1930 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc1930kb.08.09.2012 18:39скачать

n1.doc

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17
права людини 1 О 7
і міжнародне право | ^1 / ,


проти катувань щодо невизнання компетенції Комітету про­ти катувань.

Комітет проти катувань наділений ще однією функцією, а саме - згідно зі ст. 20 він може проводити конфіденційне роз­слідування у випадку отримання вірогідної інформації про систематичне застосування катувань на території держави-уча-сниці. Після розгляду результатів проведеного розслідування Комітет направляє відповідній державі-учасниці ці результа­ти разом із зауваженнями чи пропозиціями, які видаються доцільними у даній ситуації. Держави-учасниці, однак, мо­жуть уникнути застосування повноважень Комітету згідно зі ст. 20, оскільки їм надано право під час підписання чи ратифі­кації Конвенції або приєднання до неї заявити про те, що вони не визнають цю компетенцію Комітету (ст. 28).

Інший юридичний орган - Комітет з прав дитини, створений \ Конвенцією про права дитини1 1989 р. Держави-учасниці зо­бов'язуються подавати Комітету через Генерального секрета­ря ООН доповіді про вжиті ними заходи із закріплення ви­знаних у Конвенції прав та про прогрес, досягнутий у здійс- і ненні цих прав (ст. 44). Україна, як і інші держави - учасниці Конвенції ООН про права дитини, з 1991 р. регулярно надає періодичні доповіді про виконання положень Конвенції. Дру-га періодична доповідь України щодо виконання положень Кон- ! венції про права дитини, яка мала бути подана в 1998 р., була подана з запізненням 18 травня 2001 р.2

Серед політичних органів, перш за все, зазначимо вже зга- і дувану Комісію з прав людини при ЕКОСОР, утворену на осно- | ві ст. 68 Статуту ООН як допоміжний орган ЕКОСОР. Спершу Комісія мала три підкомісії. Одна з них - підкомісія щодо статусу жінок, зібралась весною 1946 р., однак на другій сесії ЕКОСОР голова цієї підкомісії, місіс Боділ Беґтрап з Данії зробила заяву про те, що жінки не хочуть бути «залежними від поступу іншої комісії», тобто внесла пропозицію про на­дання цій підкомісії статусу повної комісії 3. ЕКОСОР задо-вольніша це прохання, в результаті чого членами Комісії щодо статусу жінок стали представники держав, а не індивіди, що діяли в особистій якості. Водночас чимало людей, серед яких і багато жінок, вважали таке відділення помилкою і навіть дискримінаційним для ООН мати окремий орган щодо прав жінок. Багато жіночих організацій протестували проти такого рішення 4. Професор Дж. Хамфрі, директор Відділу прав лю-

1 Конвенція про права дитини // Права людини. Міжнародні договори України...-
Вказ. праця.- С. 123-146.

2 СКС/С/70/Аасі. 11.

3 Нитркгеу ^. Р.- Ор. еі*.-Р. 19.

м.

РОЗДІЛ 8

128

дини в ООН протягом двох десятків років після створення ООН, дотримувався такої ж думки, оскільки вважав, що жінки ма-ють такі ж права, що й чоловіки, і статус жінок є проблемою прав людини 1. УРСР обиралася членом Комісії ООН щодо ста­тусу жінок на період 1981-1984 рр.

ЕКОСОР також уповноважила Комісію з прав людини утво­рити інші підкомісії. Місіс Рузвельт, голова Комісії, запропо­нувала створити підкомісію зі свободи інформації та преси. Радянський Союз виступив з тим аргументом, що захист мен­шин та попередження дискримінації є таким же важливим, як і свобода інформації. У результаті ЕКОСОР уповноважила Комісію створити три підкомісії: щодо свободи інформації, попередження дискримінації та щодо захисту меншин, але дві останні об'єднали свої функції в єдиній підкомісії з попере­дження дискримінації та захисту меншин. У 1951 р. ЕКОСОР ліквідувала підкомісію зі свободи інформації та преси і зроби­ла спробу ліквідувати й іншу підкомісію. Однак за пітримки Генеральної Асамблеї ЕКОСОР переглянула своє рішення. Отже, на сьогодні з трьох підкомісій Комісії ООН з прав людини при ЕКОСОР збереглась тільки одна Підкомісія з попередження дискримінації та захисту меншин. Якщо 27 членів Комісії з праи людини виступають як представники своїх урядів, то члени зазначеної Підкомісії виступають в особистій якості.

1992 р. понад 180 держав - членів ООН висунули своїх пре­тендентів - відомих фахівців у галузі прав людини на шість вакантних місць експертів з прав людини Підкомісії з попере­дження дискримінації та захисту меншин ЕКОСОР. Таємним голосуванням на одне з вакантних місць було обрано вченого від України - Володимира Буткевича, нині суддю Європей­ського суду з прав людини від України. Незабаром колеги-експерти обрали В. Буткевича головою своєї робочої групи, а 1994 р. (причому одноголосно) - своїм віце-президентом 2.

Комісія з прав людини зібралась на свою першу сесію 27 січня 1947 р., і головою її, як зазначалось вище, було обрано місіс Рузвельт. Представником УРСР у цій Комісії був Г. Л. Стадник, однак він не брав участі ні в цій сесії, ні в інших сесіях. Представ­ник СРСР О. Богомолов, посол у Франції, на першій сесії також був відсутній, і його заміняв В. Тепляков. Україна багато разів обиралася членом Комісії з прав людини з огляду на її активну Діяльність у виробленні міжнародних угод та інших документів У галузі прав людини (1946-1971, 1983-1985 рр.) 3. Востаннє Україну було обрано членом цієї Комісії на 52-й сесії 1995 р.

ча.

2 Україна і права людини // Голос України.- 10 груд. 1994.- № 235.- С. 3.

3 Див.: Удовенко Г. З місією миру // Урядовий кур'єр.- 21 жовт. 1995.-
№ 159.- С. 5.

права людини і лл
і міжнародне право | Ј у











Протягом перших двадцяти років свого існування Комісія стояла на тій позиції, що вона не уповноважена вживати будь-яких заходів у відповідь на скарги щодо порушень прав люди-ни х. Але поступово шляхом прийняття резолюцій ЕКОСОР (728Г /XXVIII/ від ЗО липня 1959 р., 1235 /ХІЛІ/ від 6 червня 1967 р., а також 1503 /ХЬУІІІ/ від 27 травня 1970 р.) Комісія почала розглядати й індивідуальні скарги. Так, 1967 р. Резо­люція ЕКОСОР 1235 (ХІЛІ) надала право Комісії через Підко­місію отримувати інформацію щодо порушень прав людини та основних свобод з усіх доступних джерел, включно з інформа­цією щодо грубих порушень прав людини, проводити ретельне вивчення ситуацій, які свідчать про послідовну практику по­рушень прав людини, та подавати звіти з рекомендаціями ЕКОСОР 2. Процедура розгляду та розслідування порушень прав людини відповідно до резолюції 1235 отримала назву публіч­ної процедури, оскільки всі слухання та розслідування прово­дяться публічно, на відкритих засіданнях Комісії. Хоч єди­ним результатом публічної процедури може стати юридично необов'язкова резолюція про порушення прав людини, уряди вживають усіх можливих заходів, щоб уникнути публічного розслідування. Прийняття резолюції щодо порушення прав людини у якійсь із країн підриває авторитет уряду і завдає шкоди престижу цієї країни3.

Резолюція 1503 (ХЬУІІІ) ЕКОСОР встановлює конфіденцій­ну процедуру розгляду повідомлень щодо порушень прав лю­дини та основних свобод. Згідно з цією резолюцією Підкомісія з попередження дискримінації та захисту меншин призначає робочу групу, яка складається не менш ніж із п'яти членів з урахуванням географічного розподілу. Робоча група зустріча­ється один раз на рік не більше як на десять днів перед сесією Підкомісії для розгляду всіх повідомлень, включно з відпові­дями урядів держав, отриманих Генеральним секретарем згід­но з резолюцією 728 Г (XXVIII) від 30 липня 1959 р.4

Комісія розглядає усі порушення, якщо вони є грубими і масовими. При цьому для Комісії не має значення, чи бере та держава участь у міжнародному договорі з відповідної пробле­ми, оскільки Комісія розглядає порушення загальновизнаних звичаєвих норм міжнародного права. Вказуючи відповідним урядам на характер отриманої скарги, Комісія просить їх дати відповідь.

Предметом розгляду Комісії було дотримання прав людини в Чилі, Екваторіальній Гвінеї, Болівії, Сальвадорі, Гватемалі, Польщі, Ірані, Афганістані, Гаїті, Албанії, Румунії, Кубі, Кам-пучії і, звичайно, в ПАР та на окупованих Ізраїлем територіях. Так, на своїй 45-й сесії у 1989 р. Комісія зазначила, що у Чилі, незважаючи на певний прогрес, «правові та інституційні рам­ки, що створюють умови для порушення прав людини, однак, не змінились» 1. Це саме стосувалось і Ісламської Республіки Іран, Сальвадору, Албанії, Радянського Союзу та деяких інших держав.

У рамках Комісії ООН з прав людини створені й функціо­нують спеціальна робоча група зі зниклих (з 1980 р.), спеці­альні доповідачі з масових переселень, тобто біженців (з 1981 р.), з масових вироків до вищої міри покарання (з 1982 р.), з кату­вань (з 1985 р.).

Серед інших комітетів та комісій, які функціонують в рам­ках ЕКОСОР і сферою своєї діяльності мають права людини, є, зокрема, такі:

Серед універсальних міжнародних організацій, котрі за час свого існування виконали велику роботу в напрямку втілення в життя низки найважливіших прав людини, слід вказати і Міжнародну організацію праці (МОП), засновану 1919 р. В 1946 р. МОП стала спеціалізованою установою ООН. Хоч діяльність цієї організації може видатися виключно спеціалі­зованою, до її порядку денного включались такі питання, як примусова праця, свобода асоціацій, дискримінація при прий­нятті на роботу, рівна оплата, соціальне страхування і право на працю.

Україна є членом МОП з 1954 р. УРСР обиралась членом Адміністративної ради МОП на періоди 1963-1966, 1972-1975 та 1981-1984 рр. 1990 р. її було обрано на вісім років членом





1 ЕСО8ОС КезоііШоп 75(У) оі 5 Аиеизі 1947.

2 ЕСОЗОС Кезоіииоп 1235 (ХШ) оі 6 ,Іипе 1967.

3 Даниленко Г. М. Международная защита прав человека. Вводньїй курс
Учеб. пособие.- М.: Юристть, 2000.- С. 115.

4 ЕС080С Кезоіиііоп 1503 (ХЬУІІІ) // 8іе§НаП Р. ТЬе Іпіегпаїїопаі
оі Нитап ШеЬіз / - Охїогй: Сіагешіоп Ргезз, 1995.- Р. 424.

РОЗДІЛ 8

130

1 Соттіззіоп оп Нитап Кі^Ьїз Керог* оі ІЬе Рогіу-РШЬ Зеззіоп.
Зирріетеп* 2. ІЬіїеа Каиопз, 1989.- Р. 144.

2 Україна на міжнародній арені: Збірник документів і матеріалів 1991—
1995 рр. У 2-х кн. / Упоряд. В. В. Будяков та ін.; Редкол. Г. Й. Удовенко (відп.
Ред.) та ін.; МЗС України.- Кн. 2.- К.: Юрінком Інтер, 1998.- С. 441-442.

і міжнародне пра

рава людини ТОЇ іродне право І О І










галузевих Комітетів МОП з умов праці в чорній металургії, вугільній промисловості, на будівництві, у металообробній промисловості, на внутрішньому транспорті, в харчовій про­мисловості '. Разом з тим Україна ратифікувала менше як тре­тину чинних конвенцій МОП.

Важливо спинитись на процедурі втілення у життя кон­венцій МОП. Згідно з її Статутом вимагається, щоб держави-члени подавали щорічні звіти про вжиті ними заходи щодо втілення в життя чинних конвенцій МОП. Ці звіти ретельно вивчаються комітетом експертів, уповноваженим звертатися із запитами до відповідних урядів. Держава — член МОП, яка вважає, що інша держава, котра також є членом МОП, не до­тримується конвенції, якою вона пов'язана, може подати на неї скаргу в Міжнародне бюро праці. Ця скарга може бути передана в комісію з розслідування, і будь-який уряд, зацікав­лений в її подальшому розгляді, може передати висновок ко­місії у Міжнародний Суд. У лютому 1962 р. перша комісія, призначена для розгляду скарги Гани на Португалію, в котрій стверджувалось, що всупереч Конвенції 1957 р. про заборону примусової праці, така праця використовується на африкан­ських територіях під португальським правлінням, подала свою доповідь.

Україна бере активну участь і в діяльності ЮНЕСКО, чле­ном якої вона є з 1954 р. На період 1995-1999 рр. Україну було обрано до складу таких органів ЮНЕСКО, як Виконавча рада, Міжнародний комітет зі сприяння поверненню культур­них цінностей країнам їх походження або їх реституції у разі позазаконного привласнення. Для забезпечення актив­ної участі України в роботі ЮНЕСКО, визначення стратегії і пріоритетів її діяльності Президент України Леонід Кучма 9 листопада 1995 р. підписав Указ про утворення Національ­ної комісії України у справах ЮНЕСКО. Хоч Україна як член ООН брала участь у діяльності ЮНЕСКО і до розпаду СРСР, проте сфери її впливу були обмежені повною залежністю від Москви. Комісія УРСР не мала статусу національної. Утво­рення Національної комісії України у справах ЮНЕСКО від­криває перед Україною нові можливості у сфері культури, освіти, науки, а отже, і в реалізації права українського наро­ду на свою спадщину тощо. Делегат від України виступав на IX сесії Міжнародного комітету ЮНЕСКО з повернення куль­турних цінностей 1996 р. з доповіддю про діяльність Націо­нальної комісії щодо повернення в Україну культурних цін-

1 Україна на міжнародній арені: Збірник документів і матеріалів 1991-1995 рр. У 2-х кн. / Упоряд. В. В. Будяков та ін.; Редкол. Г. Й. Удовенко (відп. ред.) та ін.; МЗС України.- Кн. 2.- К.: Юрінком Інтер, 1998.- С. 446-447.

РОЗДІЛ 8

132

лостей, інтеграцію її зусиль, спрямованих на повернення куль­турної спадщини, інформував про ініціативи України у спра­ві міжнародного захисту і повернення культурних об'єктів тощо ',

Мабуть, небагато виявиться народів у світі, культурну спад­щину яких так систематично знищували і культурні цінності яких так масово вивозили, як надбання українського на­роду. Народ, який досяг високого рівня цивілізації ще у IX ст., а потім на віки втратив свою незалежність і пере­йшов під іноземне панування, не міг реалізувати свого права на культурну спадщину. Як зазначає В. Врублевська, «у той час, як в інших країнах відповідні установи десятиліттями ретельно фіксували й досліджували втрати свого культурно­го надбання, у нас до останнього часу практично не велися підрахунки втраченої історико-культурної спадщини, не по­рушувалися питання фінансового еквівалента втраченого. Тому нині перебуваємо у надзвичайно складній ситуації. Че­рез кілька століть після перших "братських" поборів, через півстоліття після Другої світової війни, яка забрала майже третину мистецьких творів, книгозбірень та архівів із нашої національної скарбниці, ми "збудились окрадені"» 2. Світ ді­знався про величезні втрати української культури, про тоталь­не знищення, пограбування, вивезення наших культурних цінностей аж на Міжнародному симпозіумі «Втрати Другої світової війни і післявоєнного періоду. Відновлення і повер­нення культурних цінностей» у Нью-Йорку 1994 р., де впер­ше була присутня Україна. І цифри щодо втрат української культури вразили всіх 3.

Зупинимося на визначенні термінологічного апарату про­блеми реституції культурних цінностей. Згідно з Конвенцією ЮНЕСКО про захист культурних цінностей у випадку зброй­ного конфлікту (1954 р.) культурними цінностями незалежно від їхнього походження і власника вважаються: а) цінності, рухомі чи нерухомі, що мають велике значення для культур­ної спадщини кожного народу, такі як пам'ятки архітектури, мистецтва або історії, релігійні чи світські, археологічні міс­цеположення, архітектурні ансамблі, що становлять історич­ний або художній інтерес, твори мистецтва, рукописи, книги, інші предмети художнього, історичного або археологічного

1 Форум ЮНЕСКО: повернення культурних цінностей // Урядовий
кур'єр.- 15 жовт. 1996.- № 195.- С. 8.

2 Врублевська В. На рідні терени. Повернення і збереження культурного
надбання - запорука розвитку держави // Політика і час- 1999.- № 2.- С. 59.

3Див.: Федорук О. «В'язні війни» просяться на волю // Віче.- 1995.-№ 5.- С. 89.

права людини ЇЛО

і міжнародне право

значення, а також наукові колекції, колекції книг, архівних матеріалів чи репродукцій цінностей, зазначених вище; б) бу­дівлі, головним і справжнім призначенням яких є зберігання чи експонування рухомих культурних цінностей, як-от музеї, великі бібліотеки, сховища архівів, а також укриття, призна­чені для зберігання у випадку збройного конфлікту рухомих культурних цінностей; в) центри, де є значна кількість куль­турних цінностей '. Отже, термін «культурні цінності» вклю­чає як рухомі, так і нерухомі пам'ятки і є ширшим за значен­ням, ніж термін «культурна спадщина», який включає пере­важно нерухомі об'єкти.

Під реституцією, як правило, розуміють відновлення ста­ну речей, який існував на момент вчинення дії, що завдала шкоди, тобто повернення чи відновлення матеріальних цін­ностей у натурі2. На відміну від цього терміна, на думку Ю. Шемшученка та В. Акуленка, поняття «повернення» сто­совно культурних цінностей означає не тільки юридичний обов'язок повернути законному власникові цінності, що по­страждали, а й односторонній акт доброї волі щодо такого повернення 3.

Процес реституції регулюється як міжнародним, так і вну­трішньодержавним правом. У міжнародному праві, а саме між­народному гуманітарному праві, проблеми реституції куль-1 турних цінностей неодноразово були в центрі уваги Гене­ральної Асамблеї ООН. Так, Резолюції 3187 від 1973 р., 3391 від 1975 р., 32/18 від 1977 р., 38/34 від 1983 р., 42/7 від: 1987 р., 48/15 від 1993 р. та низка інших присвячені повер­ненню або реституції культурних цінностей країнам їх похо­дження.

Важливу роль відіграє Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) та Міжурядовий комітет зі сприяння поверненню культурних цінностей краї­нам їх походження шляхом сприяння двостороннім перегово­рам з метою повернення або реституції культурних цінностей, складання описів рухомих культурних цінностей, обмеження незаконної торгівлі культурними цінностями та поширення інформації серед громадськості4. Гаазька Конвенція ЮНЕСКО

1 Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14 травня 1954 р. // ВВР СРСР.- 1957.- № 3 (870).- Ст. 54.

2Шемшученко Ю.,Акуленко В. Вступ // Україна в міжнародно-правових відносинах. Книга 2: Правова охорона культурних цінностей.- К.: Юрінком Інтєр, 1997.- С. 24.

3Там само.

4 Резолюція ГА ООН 50/56 від 11 грудня 1995 р. «Повернення або реституція культурних цінностей країнам їх походження» // Там само.-С. 72.

РОЗДІЛ 8

134

1954 р. про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, Паризька Конвенція ЮНЕСКО 1970 р. про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності, підтвердили, що міжнародне співробітництво є одним з найді­євіших засобів забезпечення охорони культурних цінностей. Вони визначили обов'язки держав-учасниць та право держав зве­ртатися по допомогу до ЮНЕСКО. В Конвенції 1954 р. у ст. 28 договірні сторони зобов'язуються вживати в рамках свого кримі­нального законодавства всіх заходів, необхідних для викриття та піддання кримінальним чи дисциплінарним санкціям осіб, незалежно від їхнього громадянства, які порушили або нака­зали порушити цю Конвенцію ', іншими словами, передбача­ється універсальна юрисдикція за порушення Конвенції.

Згідно з аналізованою Конвенцією сторони зобов'язуються поважати культурні цінності, розташовані на їх території, а та­кож на території інших високих договірних сторін; забороняти, відвертати і, якщо необхідно, припиняти будь-які акти крадіж­ки, грабежу або незаконного привласнення культурних ціннос­тей у будь-якій формі, а також будь-які акти вандалізму щодо вказаних цінностей (ст. 4). Конвенція застосовується у випадку оголошення війни або будь-якого іншого збройного конфлікту як міжнародного, так і неміжнародного характеру (ст. 18-19).

Конвенція про заходи, спрямовані на заборону і запобі­гання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності 1970 р. конкретизує суть і характер поняття культурних цінностей та визначає запобіж­ні заходи, пов'язані з юридичними процедурами ввезення і вивезення культурних цінностей, створенням національних служб охорони культурної спадщини тощо 2. Згідно зі ст. 11 «вважаються також незаконними примусові вивезення і пе­редача права власності на культурні цінності, які є прямим чи опосередкованим результатом окупації країни іноземною державою». На цій основі, як пропонує В. Вечерський, Укра­їна повинна проголосити, що в період з 1921 року (Ризький договір) до 1991 року Українська держава перебувала під оку­пацією Росії (у формі СРСР) та частково Польщі (1923-1939), Румунії (1918-1940) і Чехо-Словаччини (1919-1944), та за­жадати від цих держав реституції культурних цінностей 3.

1 Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного
конфлікту.- Вказ. праця.

2 Конвенція про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незакон­
ному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цін­
ності // Україна в міжнародно-правових відносинах.- Вказ. праця.-
С 119-128.

3 Вечерський В. Реституція культурних цінностей // Пам'ятки України.—
1994.- № 1-2.- С. 6.

права людини і л г і міжнародне право І О О
Головним судовим органом ООН є Міжнародний Суд ООН, що складається з колегії незалежних суддів (15 членів), які обираються терміном на 9 років. Суд розглядає суперечки між державами з їхньої згоди і виносить консультативні висновки з юридичних питань. Іноді ці суперечки опосередковано тор­каються прав громадян. Ні індивіди, ні міжнародні організа­ції не можуть звертатися з позовами до МСС. Міжнародні між­урядові організації, що є спеціалізованими установами ООН, можуть звертатися до МСС для отримання консультативних висновків з правових питань, включно з питаннями прав лю­дини. Неурядові організації такого права не мають.

Обов'язкова юрисдикція МСС може бути визнана держава­ми в односторонньому порядку відповідно до п. 2 ст. 36 Стату­ту МСС в результаті спеціальної заяви про визнання обов'яз­кової юрисдикції. Однак кількість держав, які таку заяву зро­били, дуже незначна. Серед постійних членів Ради Безпеки ООН тільки Велика Британія визнала обов'язкову юрисдик­цію МСС на основі п. 2 ст. 36 Статуту.

Обов'язкова юрисдикція Суду також може бути визнана шляхом укладення міжнародних договорів, які передбачають вирішення спорів, що виникають у зв'язку з тлумаченням та застосуванням цих договорів, шляхом звернення до МСС.

Україна є учасником Статуту Міжнародного Суду з 1945 р., однак представника України у складі Суду немає. Як зазнача­лось вище, Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 14 березня 1989 р. було знято застереження, зроблені Укра­їнською РСР про невизнання обов'язкової юрисдикції Міжна­родного Суду ООН щодо спорів про тлумачення й застосуван­ня низки міжнародних договорів з прав людини \ тобто Укра­їна визнала обов'язкову юрисдикцію Міжнародного Суду ООН щодо скарг стосовно конвенцій з прав людини, що означає, що будь-яку скаргу на порушення Україною Міжнародної кон­венції з прав людини буде прийнято до розгляду в Міжнарод­ному Суді ООН 2.

Підсумовуючи, зауважимо, що роль міжнародних правоза-хиснах механізмів, їх ефективність багато в чому визначають­ся міжнародним кліматом в цілому. У наш час цей клімат сприяє зміцненню міжнародних організацій і, зокрема, міжнародних органів у сфері захисту прав і свобод людини.

1 Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 14 березня 1989 р.
«Про зняття зроблених раніше застережень Української РСР про невизнання
обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН щодо спорів про тлумачення
й застосування ряду міжнародних договорів» // Міжнародні договори
України.- Т. 1: 1986-1990.- К., 1997.- С. 215-216.

2 Ісакович С. Механізм діяльності ООН щодо захисту прав людини //
Укр. часопис прав людини.- 1994.- № 1.- С. 27.

136

розділ 9

Європейська система захисту прав людини

Європейські акти з прав людини та механізми їх реалізації

Серед регіональних засобів захисту прав людини, зокрема європейських, як і серед все­світніх, виділяють міжнародно-правові акти та міжнародні органи контролю за дотриманням та захисту прав людини.

Європейська система захисту прав людини була створена Радою Європи 1949 р. і за п'ят­десят років свого існування стала могутнім ме­ханізмом захисту прав людини та основних сво­бод. У рамках Ради Європи прийнято понад 150 конвенцій, які утворюють фундамент для удосконалення національного законодавства країн - членів Ради Європи у сфері прав лю­дини. Згідно зі ст. З Статуту Ради Європи ко­жен член Ради Європи повинен визнати прин­ципи верховенства права і користування пра­вами людини та основними свободами усіма особами у межах його юрисдикції *.

Основними правовими джерелами системи захисту прав людини, створеної Радою Європи, є Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (надалі - Європейська кон­венція) і Європейська соціальна хартія (надалі - Європейська хартія). Європейська конвенція гарантує основні громадянські та політичні права, в той час як Європейська соціальна хартія проголошує економічні та соціальні права.

Рішення про необхідність розробки Європейської конвенції було прийняте після того, як стало очевидним, що трансформа­ція ЗДПЛ у договір, обов'язковий для дотримання та виконан­ня, займе багато часу. У Преамбулі до Конвенції сторони, які підписали її, проголошують рішучість «як уряди європейських країн, що дотримуються єдиної думки і мають спільну спадщину

1 Зіаіиіе оі іЬе Соипсіі оі Еигоре (Ехігасіз) // Нитап КіеЬіз іп Іпіетаііопаі : Вавіс Тех*з.- 8*газЬоиге: Соипсіі оі Еигоре Ргезз, 1992.- Р. 157.


137_







в політичних традиціях, ідеалах, свободі і верховенстві права, зробити перші кроки для забезпечення колективного здійснення деяких із прав, проголошених у Загальній декларації».

Європейська конвенція гарантує такі права і свободи, як пра­во на життя, право не зазнавати катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність людини, поводження чи покарання, свобо­ду від рабства, право на свободу, безпеку та встановлену законом процедуру у випадку позбавлення волі, свободу від законів та по­карань ех розі; Јасі;о, право на поважання особистого та сімейного життя, свободу думки, совісті та релігії, свободу виявлення погля­дів та мирних зборів, право на одруження і створення сім'ї. Стат­тя 14 гарантує здійснення прав і свобод, викладених у Конвенції, без будь-якої дискримінації, а ст. 13 передбачає ефективний засіб захисту у відповідному національному органі в разі порушення прав і свобод, викладених у Конвенції. Суб'єктом прав і свобод, які визначаються Конвенцією, є кожен, хто перебуває під юрис­дикцією держав - учасниць Конвенції.

Список прав, які гарантуються Конвенцією, був розшире­ний додатковими протоколами. Протокол № 1 додає право на власність, право на освіту та зобов'язання договірних сторін проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування 1. Протокол № 4 розширює список прав людини, забороняючи ув'язнення за борг та гарантуючи сво­боду пересування. Він також забороняє вислання громадян та колективне вислання іноземців 2. Протокол № 6 забороняє смертну кару 3. Протокол № 7 передбачає процедурні гаран­тії, які стосуються вислання іноземців, право на оскарження у кримінальних справах, відшкодування в разі судової помил­ки, право не бути притягнутим до відповідальності або по­караним двічі, а також рівноправність жінки та чоловіка, що перебувають у шлюбі 4. Протокол № 11 передбачає пере­будову контрольного механізму, створеного Конвенцією 5.

1 Протокол до Конвенції про захист прав і основних свобод людини з
поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування
європейських стандартів з прав людини...— Вказ. праця.- С. 89-92.

2 Протокол № 4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини з
поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування
європейських стандартів з прав людини...- Там само.— С. 93-97.

3 Протокол № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини з
поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування
європейських стандартів з прав людини...— Там само.— С. 99-103.

4 Протокол № 7 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини з
поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 // Застосування
європейських стандартів з прав людини...- Там само.- С. 105-111.

5 Протокол № 11 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини //
Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: Джерела
і практика застосування.- К.: АртЕк; Будапешт: Інститут конституційної
і законодавчої політики, 1997.- С. 555—567.

РОЗДІЛ 9

138

І

Україна ратифікувала Європейську конвенцію та всі прото­коли до неї.

Найважливішими в сфері європейських регіональних ме­ханізмів з прав людини були нововведення, що ґрунтуються саме на Європейській конвенції. Захист прав людини, що за­безпечується згідно з цим міжнародним договором, до 1 листо­пада 1998 р. здійснювався трьома органами: Європейською комісією з прав людини, Європейським судом з прав людини і Комітетом міністрів Ради Європи. Кожна Висока Договірна Сторона могла передати на розгляд Комісії будь-яку заяву про порушення Конвенції (ст. 24). На додаток до цього для індиві­дів, що подавали скарги в Комісію, був передбачений Іосиз зіапсіі. Це право подання індивідуальних петицій (ст. 25) було визначене як право окремих осіб безпосередньо шукати засіб судового захисту.

Зареєстрована Секретаріатом скарга (а далеко не всі скар­ги реєструвались), розглядалась Комісією спершу на предмет прийнятності. Якщо мирного врегулювання не було досягну­то, Комісія складала доповідь з викладенням фактів та своєї думки щодо того, чи свідчать встановлені факти про порушен­ня державою її зобов'язань з Конвенції. Доповідь направля­лась Комітету Міністрів Ради Європи - політичній інстанції, котра вже виносила обов'язкове рішення у справі. Однак як Комісія, так і держави-учасниці відповідно до ст. 48 Конвен­ції могли передати справу в Суд, рішення якого також є обов'яз­ковим.

Європейський суд з прав людини був заснований 21 січня 1959 р. у Страсбурзі. Згідно зі ст. 46-48 Конвенції порушува­ти справи в Суді могли тільки держави - учасниці Конвенції і Комісія з прав людини. Однак згідно з Протоколом № 9, який набрав чинності 1 жовтня 1984 р., індивіди також отримали право звертатись зі скаргами до Європейського суду. На осно­ві Конвенції до 1990 р. у Європейському суді уряди порушили тільки сім справ, у той час як індивіди подали 17 тис. скарг *. В цілому за період 1960-1998 рр. до провадження Європей­ського суду було передано 1045 справ 2.

Значна кількість урядів вперто відмовлялась підтримати будь-яку угоду, за якою індивідам надавалася б міжнародна правосуб'єктність, нехай навіть пов'язана з цим правоздатність мала б дуже обмежений і спеціалізований характер. На цій основі Велика Британія аж до 1965 р. не визнавала юрисдик­цію Європейського суду з прав людини.

1 Див.: ЬеШеп .Іоигпаі оі Іпіегпа(;іопа1 Ьач/.- 1990.- V. 34.- N0. 3.- Р. 79. Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі.-1999.- № 1,- С. 299-300.

європейська система захисту 1 О О

прав людини | О /

На основі Протоколу № 11 з 1 листопада 1998 р. Європей­ський суд став єдиним органом, який розглядає скарги індиві­дів у системі Ради Європи, чим було уникнено дублювання певного обсягу робіт та певних затримок, притаманних систе­мі, що існувала раніше. Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Європей­ської конвенції і протоколів до неї і які передаються йому на розгляд будь-якою Високою Договірною Стороною, а також будь-якою особою, неурядовою організацією або групою осіб у разі порушення однією з сторін положень Конвенції та про­токолів до неї (ст. 32-34). Суд може також, на запит Комі­тету Міністрів, робити консультативні висновки з правових питань, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї (ст. 47).

Згідно зі ст. 44 Європейської конвенції з поправками, вне­сеними відповідно до положень Протоколу №11, рішення Ве­ликої палати Європейського суду є остаточним. Рішення па­лати стає остаточним, якщо сторони заявляють про те, що вони не звертатимуться із проханням про передачу справи на розгляд Великої палати, або через три місяці від дати поста-новлення рішення, якщо прохання про передачу справи на розгляд Великої палати не було заявлене, або ж якщо колегія Великої палати відхиляє прохання про передачу справи на розгляд Великої палати. Як зазначає Т. Бурґенталь, той факт, що рішення Європейського суду в будь-якій справі є обов'яз­ковим тільки для сторін цієї справи, означає, що рішення Суду не є формально обов'язковими прецедентами для держав-учас-ниць у цілому. Однак оскільки Суд традиційно слідує прин­ципам, які він встановлює у своїх попередніх рішеннях, його ухвали мають значно більше значення, ніж просто авторитет­ні рішення '. Стаття 41 Конвенції уповноважує Суд надавати справедливу сатисфакцію потерпілій стороні у випадку, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторо­ни передбачає часткову сатисфакцію.

Зазначимо, що Європейська конвенція захищає тільки гро­мадянські та політичні, а не соціально-економічні права. Що ж до соціально-економічних прав, то в рамках Ради Європи в 1961 р. була прийнята Європейська соціальна хартія 2, яка набула чинності в 1965 р. і була переглянута у 1996 р. Євро­пейська хартія проголошує такі права та принципи, як право на працю, справедливі та безпечні умови праці, право дітей, молодих людей та працюючих жінок на захист, право сім'ї

1 Виегеепікаі ТН- Ор. сН.- Р. 112.

.- Ор.

2Еигореап Зосіаі СЬаіЧег // Нишап гі§Ь*8 іп Іпіегпаїіопаі Р. 211-235.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17


права людини 1 О 7і міжнародне право | ^1 /
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации