Антонович М.М. Міжнародне публічне право - файл n1.doc

приобрести
Антонович М.М. Міжнародне публічне право
скачать (1930 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc1930kb.08.09.2012 18:39скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
.88

РОЗДІЛ 6

міжнародно-правова відповідальність

89_

тощо. Існує точка зору, згідно з якою дозволити універсальну юрисдикцію в деяких випадках означає дозвіл порушити пра­ва людини. Як зазначалося вище, екстрадиція може привести до порушення прав людини. Саме тому Німеччина, наприклад, зайняла протилежну позицію - вона відмовляється видворяти осіб, якщо є загроза застосування проти них смертної карк тощо. Саме з ініціативи Німеччини було розроблено Другик факультативний протокол до Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права, спрямований на скасування смерт­ної кари (1989 р.). Міжнародні трибунали щодо колишньої Югославії та щодо Руанди, які є судами з універсальною юрис­дикцією, також виключають смертну кару як міру покарання.

Екстратериторіальна юрисдикція - це застосування права однієї держави за межами її території на території інших дер­жав. У контексті економічних питань можуть бути позови, в яких держави, зокрема США, намагаються застосувати своє право за межами своєї території таким чином, що уможлив­люють виникнення конфліктів з правом інших держав. Коли ці позови базуються на так званій доктрині «наслідків» («еііесіз» сіосігіпе), виникають суперечності. Це виходить за межі об'єктивного територіального принципу і торкається си­туацій, коли держава набуває юрисдикції на тій основі, ще поведінка сторони викликає певні «наслідки» на її території. Ця доктрина наслідків застосовувалася США, зокрема у сфері антитрастового регулювання. Закордонні держави активне протистояли цій доктрині в кінці 70-х — на початку 80-х ро­ків. Проти такого підходу США різко виступив Євросоюз. У листі до Конгресового комітету в 1984 р. було заявлено, ще претензії США на юрисдикцію над європейськими філіями (дочірніми компаніями) американських компаній та над това­рами і технологією американського походження, які перебу-вають за межами США, суперечать принципам міжнародного права і можуть призвести тільки до конфліктів політичного та правового характеру. Ці філії, товари та технології повинні регулюватись законами країни, де вони знаходяться.

Отже, як держави, так і особи несуть відповідальність за! міжнародним правом у разі порушення ними міжнародно-пра-1 вових норм та принципів. Якщо держави можна притягти до] відповідальності за міжнародно-протиправні діяння, то особи можуть бути покарані за індивідуальні злочини (злочини за! міжнародним правом), до яких належать геноцид, воєнні злочи-] ни, злочини проти людства тощо. Юрисдикцію над такими осо-1 бами можуть мати як суди держав на основі територіального чи інших принципів юрисдикції, так і міжнародні трибунали.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

ОСНОВНІ ГАЛУЗІ

МІЖНАРОДНОГО

ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

***

*



.90


розділ 7

Право міжнародних

договорів

Міжнародні договори як джерело міжна­родного права

Угоди між державами є одним з основних джерел міжнародного права. Звичаєве право, що походить від звичаєвих норм поведінки в міжнародних відносинах, звичаю, судових рі­шень, загальних принципів права, спільних для основних світових правових систем (рома-но-германської, англо-саксонської, ідеологіч­но-релігійної та традиційно-общинної) тощо, як правило, відстає від нагальних потреб між­народного співробітництва.

Право міжнародних договорів - це галузь міжнародного права, норми якої визначають порядок укладення, зміни, припинення дії між­народного права. Поняття «міжнародна угода» може мати різні назви: договір, конвенція, тосіиз уіуєпйі (спосіб мирного співіснування), конкордат, хартія, декларація, пакт, статут тощо. Обмін нотами, також один із видів між­народних угод, був особливо популярним за часів існування Ліги Націй у 1920-1945 рр. З 4850 договорів 25 % були на рівні обміну нотами. Серед зазначених міжнарод­но-правових актів виділяють такі, які формулюють права і | обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, до­говори тощо), а також такі, які норм, правил поведінки зви­чайно не вміщують, прав і обов'язків безпосередньо не форму­люють (декларації, заяви, меморандуми)1.

Право міжнародних договорів є в достатній мірі кодифіко­ваним. Необхідність кодифікації цієї галузі міжнародного права зумовлена тим, що міжнародний договір є одним з основних джерел міжнародного права, а тому повинна бути встановлена єдина процедура його укладення, уніфікований порядок при­пинення дії договору тощо.

1 Рабінович П. М. Основи загальної теорії держави та права.— К., 1994.— С. 9.
92 РОЗДІЛ 7

Кодифікація цієї галузі була досягнута укладенням у Відні в 1969 Р- Конвенції про право міжнародних договорів та в 1986 р. Конвенції про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними органі­заціями. На сьогодні ці дві конвенції є головними джерелами цієї галузі. Неофіційно їх називають «договори про договори».

Чому виникла необхідність у прийнятті двох названих вище конвенцій? Якщо в ході історичного розвитку міжнародних до­говірних відносин завжди традиційно їх головними учасниками були суверенні держави, то починаючи з середини XX ст., і особливо після 1945 р., дедалі активнішими учасниками міжна­родних договірних відносин стали міжнародні організації. Отже, Конвенція 1969 р. визначала основні принципи права міжнарод­них договорів для держав, а Конвенція 1986 р. надала міжнарод­ним організаціям право стати рівноправними з державами -суб'єктами міжнародного договірного права. При цьому, як за­значає С. В. Шульга, міжнародні організації отримали право рівно­правних договірних відносин як з державами, так і між собою !.

Серед норм обох Конвенцій є як імперативні, так і диспо­зитивні.

Конвенції набули чинності на умовах ай геїегепсіит, тобто з обов'язковою ратифікацією вищими органами представни­цької влади країн-учасниць, а також з офіційним підтверджен­ням участі в Конвенції 1986 р. міжнародних організацій: тобто Конвенція 1986 р. у ст. 14 встановлює новий інститут міжна­родного договірного права - «видання акта офіційного підтвер­дження», оскільки через відсутність парламенту міжнародна організація не може видати ратифікаційну грамоту.

У статті 30 Конвенції 1986 р., яка розвинула і конкретизу­вала норми Конвенції 1969 р., встановлюється імперативна норма, згідно з якою зобов'язання учасників договору за Ста­тутом ООН мають перевагу над договірними зобов'язаннями, Що встановлюються цим договором.

Оскільки міжнародна організація на відміну від держави не має власного законодавства, Конвенція 1986 р. вводить по­няття «правила міжнародної організації» - сукупність норм, які визначають правила поведінки робочих органів і співробіт­ників у їх відносинах з самою організацією і можуть розгляда­тись як «внутрішнє законодавство міжнародної організації».

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 14 квітня 1986 р. Україна приєдналась до Віденської конвенції 1969 р. з такими застереженнями й заявою: «УРСР не вважає себе зв'язаною положеннями статті 66 Віденської конвенції

1 Шульга С. В. Сравнительньїй анализ Венских Конвенций 1969 и 1986 го-Дов // Международное публичное и частное право.- 2001.— № 2.- С. 76.

93.

право міжнародних договорів













про право міжнародних договорів і заявляє, що для передачі | будь-якого спору між Договірними сторонами про застосування чи тлумачення статей 53 або 64 на вирішення Міжнародного Суду або будь-якого спору про застосування чи тлумачення будь-якої іншої статті частини V Конвенції на розгляд погоджуваль­ної комісії необхідна в кожному окремому випадку згода всіх сторін, які беруть участь у спорі, і що мировими посередниками, яких включають до складу погоджувальної комісії, можуть бути лише особи, призначені учасниками спору за їх спільною згодою», і

Друге застереження стосується п. З ст. 20 (застереження до договору, що є установчим актом міжнародної організації, І вимагає прийняття його компетентним органом цієї організа­ції) та пункту Ь ст. 45 Конвенції (неможливість посилатись на підставу недійсності або припинення договору, якщо з огляду на поведінку держави вона мовчазно погодилася з тим, що І договір є дійсним, зберігає чинність або й далі діє). Такі нор­ми, як зазначала УРСР в застереженні, суперечили міжнарод-1 ній практиці, що склалася.

Крім того, УРСР зробила заяву з приводу того, що вона зберігає за собою право вживати будь-яких заходів щодо охо­рони своїх інтересів у разі недодержання іншими державами положень Віденської конвенції'.

До проголошення Декларації про державний суверенітет України наша держава фактично не укладала міжнародних двосторонніх договорів, хоча й мала таке право відповідно до ! Конституцій УРСР та СРСР. З осені 1990 р. і особливо після референдуму 1 грудня 1991 р. за два роки (1991-1992) Украї­на уклала 35 міждержавних та 88 міжурядових угод. За 1993-1 1994 рр. ця цифра значно зросла. Тільки за січень 1993 р.| Україна уклала 23 двосторонніх договори. На сьогодні поло-І вина законів, прийнятих Верховною Радою України,- це за-кони про ратифікацію міжнародних договорів.

Міжнародні угоди можна класифікувати за різними критеріями, а саме:

Класифікації

міжнародних

договорів

- за сферою суспільних відносин (угоди з політичних питань, з питань науки і культу-і ри, з правових, економічних, адміністратив­но-правових питань). Охороняючи свій суве­ренітет, держави не допускають, щоб об'єк том міжнародного договору були питання трішньої компетенції держави;

■ВВР Української РСР.- 1986.- № 17.- Ст. 343.
94 РОЗДІЛ 7


Крім того, міжнародні договори можна поділити на:

У справах щодо ядерних випробувань (Йисіеаг Тезіз Сазез (Аизігаііа V. Ггапсе; Кеш 2еа1апс1 V. Ггапсе) * 1974 р. МСС ви­знав, що стосовно форми договору міжнародне право не встанов­лювало жодних специфічних чи строгих вимог. Не відіграє ве­ликої ролі, чи заява робиться усно, чи в письмовій формі2. Фран­ція, не будучи стороною Договору про заборону ядерних випро­бувань, проводила ядерні випробування в атмосфері над Тихим океаном. Австралія та Нова Зеландія висловили протест і розпо­чали справи проти Франції. Однак ще до того, як їх розглянули, Франція припинила випробування і в односторонньому порядку проголосила, що більше не проводитиме таких випробувань в атмосфері. Суд визнав, що декларації, проголошені шляхом од­носторонніх актів, можуть створювати правові зобов'язання. Однак не всі односторонні акти створюють зобов'язання. Серед заяв, зроблених Францією, найважливіші заяви президента рес­публіки. Односторонні акти такого типу, очевидно, створюють зобов'язання в міжнародному праві. їх слід відрізняти від одно­сторонніх політичних заяв чи заяв про наміри, які зазвичай не породжують зобов'язань. Професор С. Туп не погоджується з таким рішенням Суду. Він вважає, що такий односторонній акт є Добровільним (^гаііпіоиз) і не може бути контрактом звичаєво­го права (саппоі; Ье соттоп 1а\у сопігасі;). В цивільній традиції такі добровільні контракти можливі. Однак повинен бути обмін згодою, тобто має бути двосторонній юридичний акт. У даному ви­падку такої згоди не було і залишилось невідомим, хто прийняв таку декларацію. Згідно ж із рішенням МСС не існує жодних фор­мальних вимог щодо прийняття зобов'язань державами.

1 Аизїгаііа V. Ггапсе; №\у 2еа1аікі V. Ггапсе [1974] І.С.<І. Кер. 253, а* 267-70.

2 8ее: Іпїегпаіїопаі Ьате Спіеїїу аз Іпіегргеіесі аші Аррііей іп Сапасіа. 5Ш ей.-
і Моп(;Јотегу РиЬНсаіїопв Ьітііесі, 1993.

95.

право міжнародних договорів




Укладення

міжнародних

договорів

Право укладення міжнародних договорів без пред'явлення відповідних повноважень згідно з Конвенцією 1969 р. мають 1) глави держав, глави урядів і міністри закордонних справ; 2) глави дипломатичних місій щодо прийняття тексту договору між акредитуючою і приймаючою державами; 3) акредитовані дер­жавами представники на міжнародну конфе­ренцію чи в міжнародну організацію з метою прийняття тексту договору на цій конферен­ції чи цією організацією (ст. 7). Будь-яка дія щодо укладення договору особою без відповід­них повноважень не буде мати жодної юри­дичної сили, поки держава не підтвердить цей акт. Як приклад можна навести ситуацію, що виникла у 1951 р. під час підписання Конвен­ції щодо найменування сирів. Вона була під­писана від імені Швеції та Норвегії одним пред­ставником, але виявилось, що він мав повноваження тільки від Норвегії. Однак угода була згодом ратифікована обома сто­ронами і набула чинності '.

Порядок укладення міжнародних договорів Україною ре­гулюється Законом України «Про міжнародні договори Укра­їни». Згідно зі ст. 2 міжнародні договори України укладають­ся з іноземними державами та міжнародними організаціями від імені: України; Уряду; міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади 2. Відповідно до проекту Закону України «Про міжнародні договори України» від 18 бе­резня 2002 р. міжнародні договори укладаються: Президен­том України або за його дорученням - міждержавні договори; Кабінетом Міністрів України або за його дорученням - між­урядові договори; міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади - міжвідомчі договори. Президент України Л. Кучма у квітні 2002 р. вніс пропозиції до Закону України «Про міжнародні договори України», зокрема до стат­ті 3: «1. Міжнародні договори України укладаються Президен­том України або за його дорученням - від імені України; Кабі­нетом Міністрів України або за його дорученням - від імені Уряду України...»

Пропозиції щодо укладення міжнародних договорів Укра­їни подаються Уряду України Міністерством закордонних справ України. Інші міністерства і центральні органи державної вико-

1 8Наи> М- Ор. сії.- Р. 637.

96

2 Закон України «Про міжнародні договори України» // Голос України
10 берез. 1994.- № 44.- С. 9-Ю.

РОЗДІЛ 7

навчої влади подають Уряду України пропозиції щодо укла­дення міжнародних договорів України разом з Міністерством закордонних справ України або за погодженням з ним. Якщо у Законі 1993 р. в ст. 3.7 зазначається, що «пропозиції про укладення міжнародних договорів України, які встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України, подаються до Уряду України за погодженням з Міністерством юстиції України», то проект 2002 р. більш детально регламен­тує ситуації, коли пропозиції торкаються укладення міжна­родного договору України, який встановлює інші правила, ніж ті, що містяться в актах законодавства України —до них не­обхідно додавати у формі порівняльних таблиць пропозиції щодо внесення змін до відповідних актів законодавства Укра­їни або пропозиції щодо прийняття нових актів законодавства України.

Міжнародні договори укладаються або шляхом безпосеред­ніх переговорів (як правило, двосторонніх), або шляхом скли­кання міжнародної конференції. Текст договору приймається за згодою всіх держав, які брали участь у його складенні, або шляхом голосування за нього двох третин держав, які присут­ні на конференції і беруть участь у голосуванні, якщо такою ж більшістю вони не вирішили застосовувати інше правило (ст. 9 Конвенції 1969 р.). Текст договору стає автентичним і остаточним в результаті застосування такої процедури, яка може бути передбачена в цьому тексті, чи згоди між держава­ми, що беруть участь у розробці цього тексту, або за відсутно­сті такої процедури - шляхом підписання, підписання ай геїегепйит чи парафування представниками держав тексту договору, коли уповноважені особи ставлять тільки свої ініці­али на кожній сторінці узгодженого тексту проекту. Після парафування проекту договору він, як правило, не може бути змінений, що, однак, не виключає можливості внесення кож­ним урядом після ознайомлення з проектом пропозицій про його зміни чи доповнення. Текст двостороннього договору зазвичай складається мовами обох сторін, а багатосторонньо­го - мовами, які вважаються офіційними в тій міжнародній організації, котра скликає конференцію з вироблення цього договору. Тексти договору всіма мовами повинні бути автен­тичними і мають однакову силу.

Згідно зі ст. 11 Конвенції 1969 р. згода держави на обов'яз­ковість договору для неї може бути виражена підписанням Договору, обміном документами, що утворюють договір, ра­тифікацією договору, його прийняттям, затвердженням (аррго-уа1), приєднанням до нього чи будь-яким іншим способом, про який було домовлено. Згода держави на обов'язковість для неї Договору, що виражається прийняттям та затвердженням,

право міжнародних договорів





подібна до тих умов, які застосовуються при ратифікації. Від­мінність цих способів незначна, і фактично вони є дещо спро­щеними формами ратифікації договору.

Закон України «Про міжнародні договори України» перед­бачає такі способи вираження згоди на обов'язковість міжна­родного договору, як ратифікація * (ст. 7), затвердження між­народних договорів України, які не потребують ратифікації (ст. 9), приєднання до міжнародних договорів України або їх прийняття (ст. 10), підписання міжнародних договорів Украї­ни (ст. 11). У проекті Закону 2002 р. список міжнародних договорів, які підлягають ратифікації, дещо змінений, зокре­ма, він доповнений загальноекономічними договорами (про економічне та науково-технічне співробітництво), із загальних фінансових питань тощо, однак не виділено міжнародних до­говорів про громадянство (ст. 9), що є в Законі 1993 р.

Згідно зі ст. 7 Закону «Про міжнародні договори України» ратифікація міжнародних договорів України здійснюється Верховною Радою України шляхом ухвалення спеціального Закону про ратифікацію. Як і інші закони України, закони про ратифікацію повинні бути підписані Президентом. Саме через недотримання цієї конституційної норми за конститу­ційним поданням 54 народних депутатів від 12 липня 2000 р. Конституційний Суд України вирішив, що прийняття Закону про ратифікацію «Європейської хартії регіональних мов» від­булося з порушенням Конституції України, і визнав таким, що не відповідає Конституції України, положення ч. 1 ст. 7 Зако­ну України «Про міжнародні договори України».

Під час підписання договору виявляється намір держави бути пов'язаною договором. В Україні, як і в СПІА та багатьох інших державах, виконавча влада підписує договори, а зако­нодавча влада їх ратифікує. У Канаді виконавча влада і підпи­сує і ратифікує договори, а процес імплементації здійснює за­конодавча влада. Можливе приєднання до договору, яке та­кож означає ратифікацію. Стаття 18 формулює зобов'язання держав не позбавляти договір його об'єкта і мети до набуття договором чинності.

Час набуття договором чинності, як правило, зазначається в самому тексті договору. Ним може бути дата підписання; момент обміну ратифікаційними грамотами; інший порядок, зазначений в самому договорі.

При укладенні багатостороннього договору держави, що беруть участь у його розробці, домовляються про те, хто буде депозитарієм (хоронителем) цього договору, і це фіксується в тексті договору. Як правило, депозитарієм є держава, на тери-

98

Ратифікація - лат. гаїит їасеге - робити кінцевим.

РОЗДІЛ 7

торії якої проходила конференція. В наш час функції депози-тарія найчастіше виконує ООН, спеціалізовані установи ООН та інші міжнародні організації.

Договір може мати різного роду додатки - окремі додатко­ві статті, підписані при укладанні договору; протокол, який може містити тлумачення окремих статей; застереження. Як зазначено в ст. 19 Конвенції, держава може формулювати за­стереження, підписуючи, ратифікуючи, приймаючи, затвер­джуючи договір чи приєднуючись до нього, за винятком випад­ків, коли таке застереження заборонено договором; договір передбачає, що можна робити тільки певні застереження, до яких це застереження не належить, чи якщо застереження не сумісне з об'єктом і цілями договору.

Отже, застереження - це одностороння заява держави під час підписання, ратифікації, прийняття, затвердження чи при­єднання до договору, мета якої виключити чи змінити правові наслідки деяких положень договору у їх застосуванні до даної держави. Проблема застережень до багатосторонніх договорів була предметом довгих дебатів під час 6-ї та 7-ї сесій ГА ООН. Це питання також розглядалось в 1951 році МСС стосовно Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього Ч Згідно з правилом, яке існувало до цього, якщо не всі сторони погоджуються із застереженням держави В, ця дер­жава більше не може бути стороною договору. В консультатив­ному висновку МСС у справі застережень до Конвенції про геноцид Суд доходить висновку стосовно таких питань:

1. Чи може держава, що робить застереження, розгляда­
тись як сторона Конвенції, якщо із застереженням не пого­
джується одна чи більше сторін Конвенції, але не всі сторони?

Суд сімома голосами проти п'яти робить висновок, що така держава може розглядатись як сторона Конвенції, якщо ці застереження не суперечать предметові і меті Конвенції; в про­тилежному випадку держава не може розглядатись як сторона

Конвенції.

2. Якщо відповідь на питання 1 ствердна, який наслідок
застереження для сторін, що заперечують це застереження, і
для тих, які приймають його?

Сімома голосами проти п'яти Суд приймає рішення, що:

а) якщо сторона Конвенції заперечує застереження, яке не від­
повідає предмету і меті Конвенції, ця сторона може вважати, що
Держава, котра робить застереження, не є стороною Конвенції;

б) якщо ж сторона приймає застереження, вона може вважати,
Що держава, котра робить застереження, є стороною Конвенції.

1 Кезегуаиоп їо іЬе Сопуєпіііоп оп Сепосійе Саве Асіу. Ор. [1951] І.С.<І.
Кер. 15. ...,,.

право міжнародних ф ф

договорів / /

Правило, однак, залишається не зовсім чітким у світлі ст. 19 Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Сторо­ни, які заперечують проти застереження держави А, повинні задекларувати, що не будуть вважати А стороною договору.

Інший приклад. Низка держав відмовились ратифікувати Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. 1995 року уряд Малайзії вирішив ратифікувати цю Конвенцію, але з цілим рядом застережень. Канада та деякі інші держави занепокоєні тим, що якщо вони не виступлять проти цих застере­жень, то Конвенція буде абсолютно змінена. Якщо ж Канада хоче заперечити ці застереження, вона повинна довести, що вони не відповідають предметові та цілям Конвенції.

Ратифікація державою міжнародного договору, зокрема в галузі прав людини, не завжди означає, що держава дотримуєть-І ся положень цього договору. Чотири Женевські конвенції 1949 р. мають найбільше число ратифікацій у світі, однак відомі вони більше через їх порушення, ніж дотримання. І навпаки, якщо держава не ратифікувала конвенцію, це не означає, що вона по­рушує її. Так, 76 держав є сторонами Конвенції проти катувань, однак Міжнародна амністія звинувачує більш ніж 110 держав у продовженні практики катування, тобто не всі держави, які не є сторонами Конвенції, практикують катування.

Розглянемо застереження, зроблені до Конвенції про права дитини великою кількістю африканських та азійських держав. Кувейт, наприклад, зробив застереження щодо всіх положень Конвенції, які несумісні з законами Ісламського Шаріату та по­ложеннями місцевих законів '. Аналогічні застереження зроби­ли Афганістан, Єгипет, Іран, Ірак, Йорданія, Пакистан, Катар.і Інші держави, як наприклад Індонезія, ратифікували Конвен-.; цію, зазначаючи, що її ратифікація «не передбачає прийняття тих зобов'язань, які виходять за межі конституційних норм, чи прийняття будь-яких зобов'язань на введення будь-якого права, що виходить за межі тих, які передбачені Конституцією» 2. Де­кілька західних держав (Фінляндія, Німеччина, Ірландія, Нор­вегія, Португалія та Швеція) заперечили цим застереженням як «несумісним з предметом та метою Конвенції» 3. Однак, хоч як це дивно, вони ніколи не вимагали, щоб ці застереження були зняті, та ніколи не заперечували, щоб ця Конвенція набула чин­ності для держав, які сформулювали ці застереження4.

'И-И., МиШіаїегаі Тгеаііез ОерозНеа \уНп іЬе 8есге4агу-Сепега1 аз оі 31 Бес. 1992), аї 192, и.ІЧ. Бос. 8Т/ЬЕО/8ЕК.Е/11, Ц-И. 8а1ев N0. Е.93.У.11 (1993).

2іа. аі 192.

Зіа. а* 194-95.

4 Сегпа СН. М. ІІпіуегзаіНу оі Нитап КіеЬіз апа СиНигаї І Ітріетепїаііоп оі Нитап Ш^пів іп БіЯегепї 8осіо-СиНига1 Сопіехїз // Нит., ЕІ8 <3.- 1994.- V. 16.- Р. 748-749.

РОЗДІЛ 7

100


Дія

міжнародного

договору

Зворотної сили норми обох договорів не ма­ють, тобто міжнародні договори, укладені до прийняття цих конвенцій, є правомірними, якЩ° вони були укладені з дотриманням існу­ючих тоді процедур.

У статтях 27 обох конвенцій зазначено, що ні держава, ні міжнародна організація не впра­ві посилатись на національне право чи правила міжнародної організації як на основне виправ­дання невиконання міжнародного договору.

Згідно зі ст. 26 Конвенції 1969 р. кожен чинний договір є обов'язковим для його сто­рін і повинен ними сумлінно виконуватися — Расіа віті; зегуапйа, що є одним з головних прин­ципів міжнародного права, офіційно сформульо­ваних ще Карфагенським собором 438 р.

У міжнародному співтоваристві не існує органу, який би міг давати обов'язкове тлумачення міжнародного договору. Найбільш ефективним засобом автентичного тлумачення є без­посередні дипломатичні переговори.

Одним з найвидатніших представників юридичної герме­невтики вважають основоположника науки міжнародного права Гуго Гроція (1583-1654). У своїй праці «Про право війни та миру» Гроцій присвятив гл. XVI «Про тлумачення» досліджен­ню способів інтерпретації слів і спеціальних технічних термі­нів, а також запропонував розрізняти такі види тлумачення, як граматичне, логічне, історичне, технічне і рекомендаційне. Серед принципів і правил тлумачення, запропонованих Гроці-єм, є невикористання складної і незрозумілої термінології, послуговування звичайною народною лексикою тощо.

У сучасному міжнародному праві принципи тлумачення міжнародних договорів були закріплені в статтях 31 та 32 Ві­денської конвенції про право міжнародних договорів.

Припинення дії міжна­родних договорів

Обидві конвенції передбачають існування інституту естопеля в міжнародному договірно­му праві. За ст. 45 обох конвенцій, естопель -Це інститут, на основі якого держава і міжна­родна організація не можуть більше посилатись на підставу недійсності чи припинення догово­ру, виходу з нього чи призупинення його дії, якщо після того, як їм стало відомо про факти наявності таких підстав, вони погодились, явно чи мовчазно, з дією договору, зі збереженням ним юридичної сили і продовженням його дії.

101

право міжнародних договорів

_

Обидві конвенції однаково трактують підстави визнані договору юридично недійсним. Ст. 48-53 Конвенції 1969 р. ст. 71 Конвенції 1986 р. встановлюють дві головні підстави визнання міжнародного договору юридично недійсним, а саме: 1) суперечність укладеного договору основним принципам між­народного права і 2) якщо дії держав і міжнародних організа­цій не були результатом доброї волі при укладенні договору. Відсутність доброї волі може означати: брехню, прямий чи непрямий підкуп, примус, погрозу силою чи її застосування.

Якщо ст. 71 Конвенції 1969 р. передбачає недійсність до­говору через його невідповідність вже існуючим основним прин­ципам міжнародного права, то ст. 64 визнає недійсність між­народного договору, який буде суперечити принципу міжна­родного права, що виник після укладення договору, тобто під­тверджується одна з ознак основних принципів міжнародного права - наявність у них зворотної юридичної сили.

Обидві Конвенції передбачають можливість одностороннього виходу з них учасників.

Нормальними умовами припинення дії міжнародного до­говору є: 1) закінчення терміну дії міжнародного договору чи повне виконання встановлених ним зобов'язань; 2) взаємна згода сторін на дострокове припинення дії договору. Поряд з цим міжнародне право визнає у ряді випадків законним одно­стороннє припинення дії договору одним з його учасників. Сюди належить денонсація договору, тобто обумовлене попередньою згодою сторін оголошення однією державою іншій або депози­тарію про втрату чинності двостороннього чи багатостороннього договору, що діє між ними. Повідомлення про припинення договору направляється державі-контрагенту, а при багато­сторонньому договорі - країні депозитарію не менше ніж за 12 місяців до припинення дії договору. Умови і форми денон­сації в договірній практиці дуже різноманітні.

Законною умовою можливості перегляду міжнародного дого­вору є, як правило, згода на це всіх його учасників. Однак сторо­ни, що домовляються, можуть з самого початку встановити, що в певний час на вимогу одного чи кількох учасників договору вони розпочнуть переговори про перегляд договору. Перегляд може стосуватись як окремих положень, так і договору в цілому.

Під анулюванням міжнародного договору розуміють одно­сторонню відмову держави від договору. Загальновідомо, що в двосторонніх міжнародних договорах одна із сторін може від­мовитись від договору у випадку його суттєвого порушення ін­шою стороною. При цьому договір припиняє свою дію не авто­матично, а тільки тоді, коли потерпіла сторона відмовилась від договору, зробивши спеціальну заяву. Кожна держава вправі вільно вирішувати, чи вимагати їй виконання договору і зберегти договір в силі, чи відмовитись від договору, анулювати його.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


88 РОЗДІЛ 6 міжнародно-правова відповідальність
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации