Антонович М.М. Міжнародне публічне право - файл n1.doc
приобрестиАнтонович М.М. Міжнародне публічне правоскачать (1930 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc
76 РОЗДІЛ 6
міжнародно-правова відповідальність
77_
і

Якщо у попередньому варіанті Проекту статей в контексті І міжнародних протиправних актів проводилось розмежування понять «міжнародні злочини» та «міжнародні делікти» (правопорушення), то в остаточному його варіанті таке розмежування не проводиться. Зокрема, в статті 19 попереднього Проекту статей передбачалось, що всі порушення міжнародних зобов'язань є міжнародно-протиправними діями незалежно від предмета порушеного зобов'язання. Однак міжнародно-проти- і правна дія, яка виникає в результаті порушення державою міжнародного зобов'язання, настільки важливого для захисту життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, що його порушення розглядається як злочин міжнародним співтовариством в цілому, є міжнародним злочином. Згідно з ч. З ст. 19 передбачалось, що міжнародні злочини можуть, зокре-1 ма, виникати в результаті порушення зобов'язань, що заборо-1 няють агресію, встановлення чи збереження силою колоніального панування, рабство, геноцид, апартеїд, масове забруднення атмосфери чи морів. Усі інші міжнародно-протиправні діяння визнавались міжнародними правопорушеннями (деліктами). Отже, згідно з такими нормами вважалось, що деякі про-! типравні діяння, вчинені державами та їх урядами, виходили за межі деліктної відповідальності і тягли за собою кримінальну відповідальність.
Однак проблема, чи можуть держави нести кримінальну відповідальність, була дуже спірною. Багато вчених вважали, що державна відповідальність обмежується зобов'язанням і компенсувати збитки. Інші ж доводили, що особливо після 1945 р. ставлення до деяких злочинів держав змінилось настільки, що вони були введені в царину міжнародного права
1. Спеціальний доповідач (гаррогіеиг) Комісії у коментарі до ст. 19 Проекту статей зазначив три специфічні зміни після 1945 р.1 у цьому контексті: 1) розвиток поняття іиз со^епз як принци-' пів, від яких жодне відхилення неприпустиме; 2) виникнення індивідуальної кримінальної відповідальності безпосередньо за ; міжнародним правом; 3) положення Статуту ООН щодо засто-| сування дій проти держав, які загрожують миру та чинять і акти агресії. На запитання, чи держава може бути притягнута ■ до кримінальної відповідальності, Комісія міжнародного права на початкових етапах роботи над Проектом статей відповідала, що є достатньо підстав говорити про деякі діяння дер-жав як про «міжнародні злочини», тобто про міжнародні про- І типравні діяння, які серйозніші, ніж інші, а отже, повинні
! тягти за собою більш жорсткі юридичні наслідки.
Однак, як зазначалось вище, остаточний варіант Проекту статей 2001 р. не містить поняття «міжнародний злочин» і не передбачає кримінальної відповідальності держави.
У Проекті статей також зазначаються «обставини, що виключають протиправність», а саме:
а) згода держави на певну поведінку іншої держави, що не
відповідає міжнародному зобов'язанню цієї іншої держави, в
рамках отриманої згоди;
б) самооборона згідно зі ст. 51 Статуту ООН;
в) здійснення міжнародно-правових санкцій, тобто право
мірна реакція держави на міжнародне правопорушення;
г) форс-мажор (непереборна сила) і непередбачений випа
док;
д) лихо (гіізігезз), коли особа вимушена не дотримуватись
зобов'язання заради врятування свого життя чи життя довіре
них їй осіб;
є) стан крайньої необхідності.
Держава несе відповідальність за міжнародно-протиправну дію стосовно іншої сторони договору. Але є протиправні діяння, які зачіпають інтереси цілого міжнародного співтовариства, такі, наприклад, як забруднення довкілля. Міжнародний Суд Справедливості визнав існування таких зобов'язань ег§а отпез Ч Держави зобов'язані дотримуватись імперативних норм міжнародного права (ст. 26).
Правові наслідки міжнародно-протиправних діянь описані в частині 2 Проекту статей. Відповідальність може бути пряма чи непряма. Пряма відповідальність застосовується до держави, коли вона чинить будь-яке протиправне діяння щодо іншої держави, наприклад, вторгається на територію іншої держави, захоплює іноземний корабель чи літак, порушує договір тощо. Відповідальність також виникає, коли шкода, завдана іншій державі, є непрямою. Прикладом є неспроможність держави відшкодувати шкоду, нанесену громадянину держа-ви-позивача.
Міжнародне право не зовсім чітко розрізняє об'єктивну відповідальність, тобто відповідальність незалежно від наявності вини (зігісЬ ИаЬіШу), та відповідальність за наявності вини (іаиіі; ііаЬШіу). Об'єктивна відповідальність більш типова для міжнародного права. Прикладом її є порушення договору. На відміну від цього забруднення довкілля, як правило, тягне відповідальність тільки за наявності вини. Тоді розглядається природа відповідальності, зокрема, чи правопорушення було умисним, чи з необережності.
1 Ве АгесНада Е. ^. Іпіегпаїіопаі Нитап КівЬїз.- V. 159.- Р. 1.
іп *Ье Разі; ТЬігй оі ІЬе Сеігіигу //І
'Вагсеіопа Тгасііоп, рага. з.
Ролуег Со. Сазе.- І.С..І. Кер.- 1970.- V. 3.-
.78
РОЗДІЛ 6
міжнародно-правово відповідальність
79_
Проект статей виділяє такі форми відшкодування шкоди (герагаіїоп), завданої в результаті міжнародно-протиправної дії, як реституція (відновлення ситуації, яка існувала до міжнародно-протиправної дії); компенсація (в тій мірі, в якій відшкодування не було зроблене в результаті реституції); сатисфакція (визнання протиправної дії, вираження жалю з приводу цієї дії, формальне вибачення чи в інший спосіб); пеня (для забезпечення повного відшкодування шкоди); контрибуція до нанесеної шкоди (ст. 34-39).
Прикладом відповідальності держави за порушення договору може бути справа Джейфа *. У 1981 р. м-ра Джейфа, громадянина Канади, було викрадено з Канади двома американськими поручителями застави, що діяли нібито від імені влади штату Флорида, де Джейфа було звинувачено у шахрайстві в земельних справах і випущено під заставу. Джейфа було звинувачено і засуджено до 35 років тюремного ув'язнення та штрафу в $152,250.00. Канадський уряд заявив протест урядові СІЛА щодо викрадення, і канадське посольство у Вашингтоні надіслало 6 дипломатичних нот, в яких заявлялось про порушення договірних зобов'язань США та порушення суверенітету Канади. Ще в 1971 році між Канадою та США було укладено Договір про екстрадицію, і викрадення Джейфа було порушенням цього договору. Це протиправне діяння потягло відповідальність США перед Канадою. У 1983 р., після апеляції, Джейфа було звільнено з в'язниці у Флориді і дозволено повернутись до Канади. У 1986 р. двоє поручителів застави, які викрали Джейфа, були видані Канаді, де засуджені за викрадення. На підтвердження взаєморозуміння того, що вони і надалі будуть співпрацювати, щоб не допускати викрадення через кордон, у 1988 р. уряди Канади та США обмінялись листами.
Іншим прикладом того, що держави намагаються виконувати свої зобов'язання за договорами, зокрема договорами про екстрадицію, є справа Верховного Суду Канади «США проти Бернсів» 2001 р. 2. Двоє канадців, підозрюваних у вбивстві в штаті Вашингтон у США, були заарештовані після їх повернення в Канаду. Міністр юстиції Канади підписав наказ про видачу їх штатові Вашингтон згідно з канадсько-американським договором про екстрадицію. Справа, однак, ускладнювалась тим, що у випадку визнання їх винними за законодавством цього штату їм загрожувала смертна кара. Тому апеляційний суд Британської Колумбії відмінив рішення міністра юстиції і зобов'язав його отримати запевнення у тому, що смертну кару не буде застосовано як вид покарання у випадку видачі підозрюваних.
1
^аіе Сазе, Сапайа V. ХІпИей 8Шез (1981-1984).
2 ІІпііесІ Зіаіез V. Вигпз.- 8СС- 2001.- V. 7.- Рііе N0. 26129 (ГеЬгиагу
15, 2001).
У справі каналу Корфу 1949 р. Міжнародний Суд прийняв рішення про те, що кожна держава «зобов'язана не дозволяти використовувати свою територію для дій, що суперечать інтересам інших держав»1. Сполучене Королівство, два військові кораблі якого були пошкоджені мінами під час транзиту через канал Корфу в межах територіального моря Албанії, подало скаргу проти Албанії на тій підставі, що Албанія знала про те, що Німеччина розмістила міни в цьому каналі, але не попередила про це. Суд вирішив, що оскільки Албанія знала або повинна була знати про це, вона вчинила протиправне діяння — бездіяльність.
Згідно з Проектом статей 2001 р. держава є відповідальною за дії своїх органів будь-якої з гілок влади (ст. 4) чи органів, наділених владними повноваженнями (ст. 6), а також за поведінку осіб, що діють від імені держави (ст. 5). Згідно зі ст. 7 держава буде відповідати за їхні дії, навіть якщо вони перевищили свої повноваження. В той же час держава не є відповідальною за дії осіб, які не діяли від імені держави, та за дії повстанських рухів, які не стали новим урядом.
Протягом останніх двохсот років міжнародне право розробило стандарти та механізми захисту життя, свободи та економічної безпеки громадян однієї держави, які відвідують, проживають чи здійснюють економічну діяльність в іншій державі. Міжнародні трибунали вважають, що держави повинні дотримуватись міжнародних стандартів щодо іноземців і не можуть на свій захист використовувати той аргумент, що з громадянами цієї держави поводяться так само, як з іноземцями. Загальне правило відповідальності за завдання шкоди іноземцям: держава А буде відповідати перед державою В, громадянином якої є іноземець.
Держава може оскаржити справу приватної особи, яка є її громадянином, після того як ця приватна особа вичерпала всі можливі засоби свого захисту. Так, у справі Мавромматіса2 1924 р. Постійний суд міжнародної справедливості Ліги На-ЦЇй підтвердив, що спір спершу виник між приватною особою -містером Мавромматісом, громадянином Греції, та Великою Британією за відмову палестинських властей за британським мандатом визнати його права згідно з контрактами, укладеними з Оттоманською імперією, що була попереднім сувереном у Палестині. Згодом цей конфлікт вступив у нову стадію - спо-РУ між двома державами, оскільки держава має право захи-Щати свого громадянина, права якого порушуються в результаті дій іншої держави, що суперечать міжнародному праву.
1 Согїи СЬаппеі Сазе (И. К. V. АІЬапіа).- І.С.Х Кер.- 1949.- V. 4.
2 Мауготтаііз Раіезііпе Сопсеззіопз Сазе (Огеесе V. И. К.) [1924], РСІ<І.,
. А, N0. 2, а* 12.
80
РОЗДІЛ 6
міжнародно-правова відповідальність
81
і
Індивідуальна відповідальність за міжнародним правом
Прийнявши визначення поняття «міжнародно-протиправне діяння», Комісія відносить його тільки до діянь держави. На відміну від цього, вирази «злочин за міжнародним правом», «воєнний злочин», «злочин проти миру», «злочин проти людства» тощо, які використовуються в низці конвенцій та інших міжнародних актів, стосуються індивідуальних злочинів, за які держави повинні відповідно покарати винних осіб згідно з нормами міжнародного права. Під час роботи над Проектом статей Комісія неодноразово підкреслювала, що приписування державі міжнародного протиправного діяння цілком відрізняється від інкримінування певних дій певним індивідуальним чи колективним органам, і обов'язок покарання за такі індивідуальні дії не є формою міжнародної відповідальності, що застосовується до держави за вчинення міжнародно-протиправного діяння.
Отже, міжнародне право чітко розмежовує поняття «міжнародно-протиправне діяння держави» та «злочин за міжнародним правом», суб'єктом якого є особа чи організація. Відповідно, міжнародно-протиправне діяння тягне за собою обов'язок держави відшкодувати завдану шкоду у формі реституції, компенсації чи сатисфакції. Серйозне порушення зобов'язання згідно з імперативною нормою міжнародного права вимагає співробітництва держав для припинення такого порушення. Злочин за міжнародним правом передбачає притягнення особи до кримінальної відповідальності судом держави, де вчинено злочин, або міжнародним судовим органом, наділеним відповідними повноваженнями.
Індивідуальна відповідальність за грубі порушення прав людини залишається спірним питанням у міжнародному праві. Тривалий час вважалось, що міжнародне право розглядає дії суверенних держав і не передбачає покарання індивідам та організаціям. Там, де злочинні діяння є діяннями держави, ті, хто вчинили їх, не відповідають особисто, а захищені доктриною суверенітету держави.
Першою спробою порушити цю неписану норму був Вер-сальський договір 1919 р., статті якого передбачали право притягати до відповідальності осіб, звинувачених у порушенні законів та звичаїв війни. Союзні держави вимагали суду над 901 особою, але Німеччина відмовилась це виконати. 13 осіб були притягнені до кримінальної відповідальності, з них 6 підсудних були виправдані. Суд мав відбутись і над кайзером Вільгельмом, але цього так і не сталося. Отже, незважаючи на
спроби союзників примусити Німеччину покарати військових злочинців, насправді відбулось лише кілька судових процесів.
Вирішальну роль у визнанні кримінальної юрисдикції над особою у міжнародному праві відіграв Нюрнберзький міжнародний військовий трибунал. Парадигма відповідальності, за словами професора Р. Тейтела, зрушилась від національних процесів до міжнародних та від колективних до індивідуальних
1. На думку Трибуналу, «міжнародне право покладає обов'язки як на індивідів, так і на держави. Злочини проти міжнародного права скоюють люди, а не абстрактні одиниці, і тільки покаранням індивідів, які коять такі злочини, можна реалізувати положення міжнародного права». Згідно зі ст. 7 Статуту Нюрнберзького трибуналу, «службовий статус обвинуваченого, незалежно від того, чи є він главою держави, чи відповідальним службовцем, не розглядається як такий, що звільняє його від відповідальності чи пом'якшує покарання»
2.
Індивідуальна відповідальність також передбачається Конвенцією про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього 1948 р., згідно з якою особи, звинувачені у злочині геноциду, повинні постати перед судом держави, на території якої було вчинено злочин, або перед таким міжнародним кримінальним трибуналом, який має юрисдикцію стосовно його сторін. Принцип «покарай або видай» використовується також у Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Сторони цієї Конвенції повинні покарати за акти катування чи спроби катування згідно з національним законодавством, передати справу компетентним органам з метою притягнення до кримінальної відповідальності або видати підозрюваних згідно з договорами про екстрадицію між дер-жавами-учасницями або на основі Конвенції проти катувань.
Резолюції Ради Безпеки ООН про створення Міжнародного карного трибуналу щодо Руанди та Міжнародного карного трибуналу щодо колишньої Югославії, рішення Югославського трибуналу у справі Душко Тадіча, Радіслава Крстіча
3 та інших справах також передбачають індивідуальну відповідальність за злочин геноциду, воєнні злочини, злочини проти людства. Ані службовий статус обвинуваченого, ані його підлеглість не звільняють від кримінальної відповідальності. Проте той факт, що обвинувачений виконував наказ уряду чи керівництва, може враховуватись для пом'якшення покарання.
1
Теііеі Я. ТгапзШопаі <Іигівргис1епсе: ТЬе Коїе
оі Ьате іп РоШісаі
Тгапзїогтаіїоп // Уаіе
Ь. і.- 1996.- V. 106.- Р. 2039.
2 МигетЬегЈ: СЬагіег
оі і)ле Іігіегпаиопаі МіїНагу ТгіЬипаі (1945) // Кгіїг
N. «Г. єй. ТгапзШопаі .Іизисе: Но\у ЕтегЈІпЈ Бетосгасіез Кескоп тіЬ Гогтег
КеЈітез.- V. З,- ЛУазЬіпеіоп, Б.С.: ШНегі 81а1;ез ІпзШиіе
оі Реасе Ргезз,
1995.- р. 464.
3 ІСТУ Рго8еси*ог V. Кгзїіс, Сазе N0.: ІТ-98-33-Т (Аиеизі; 2, 2001).
82
РОЗДІЛ 6
міжнародно-правова відповідальність
83.
І
Важливим кроком на шляху утвердження індивідуальної відповідальності стало прийняття Римського статуту Міжнародного кримінального суду (надалі - МКС) у липні 1998 р., який встановлює юрисдикцію Суду щодо злочину геноциду, злочинів проти людства, воєнних злочинів та злочину агресії. Під час роботи над проектом були спроби включити до нього порушення конкретних міжнародних угод, спрямованих проти викрадення або захоплення повітряних кораблів, тероризму, незаконного обігу наркотичних засобів, катування тощо. Однак не було досягнуто консенсусу щодо механізмів віднесення цих питань до юрисдикції МКС, тому вони не були включені до Статуту. З 1 липня 2002 р. Міжнародний кримінальний суд розпочав свою роботу.
Україна підписала Статут МКС 20 січня 2000 р., однак ще не ратифікувала його. 13 лютого 2001 р. Президент України Л. Кучма звернувся до Конституційного Суду України з конституційним поданням про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Як зазначається в поданні, підставою для цього подання стала вимога частини другої статті 9 Конституції України та пункту 9 статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України» щодо необхідності попереднього внесення змін до Конституції України в разі, якщо положення міжнародного договору, який планується ратифікувати, суперечать положенням Конституції України, а також вимоги статті 120 Римського статуту МКС, згідно з якою під час ратифікації «до цього Статуту не можна робити ніяких застережень». Така практика внесення змін до Конституції у зв'язку з ратифікацією Статуту МКС мала місце у Франції і деяких інших державах.
Оскільки до цього часу не прийнято окремого міжнародного договору, який би передбачав обов'язок покарати осіб, винних у вчиненні злочинів проти людства, багато фахівців-між-народників вважають, що це норма міжнародного звичаєвого права. Конвенція ООН про незастосування термінів давності до воєнних злочинів та злочинів проти людства 1968 р. та Європейська конвенція 1974 р. такого ж змісту залишаються ратифікованими невеликою кількістю держав.
За міжнародним звичаєвим правом до злочинів проти людства може бути застосована універсальна юрисдикція, однак на практиці лише кілька держав фактично визнали її. Так, наприклад, позиція США - не притягати до кримінальної відповідальності за воєнні злочини, а видати злочинців на їх батьківщину. Німеччина ж навпаки відмовляється видавати, оскільки це робить можливим порушення прав людини.
Лише кілька держав прийняли національне законодавство, необхідне для притягнення до відповідальності за злочин геноциду та злочини проти людства. Німеччина та Італія включили геноцид як злочин до своїх кримінальних кодексів. Франція, Канада,
Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії та двстралія прийняли законодавство, що може бути ретроспективно застосоване до подій Другої світової війни. Новий Кримінальний кодекс України також криміналізує геноцид та злочини проти людства за національним правом. У 1993 р. в Бельгії було прийнято Закон щодо покарання за грубі порушення міжнародного гуманітарного права, який було доповнено Законом 1999 р. Стаття 7 цього Закону встановлює універсальну юрисдикцію бельгійських судів щодо таких порушень. У квітні 2000 р. на основі цього Закону бельгійський суддя видав ордер на арешт міністра закордонних справ Демократичної республіки Конго Ндомбасі, вимагаючи затримати його та видати Бельгії за підозрою у злочинах, що становлять грубі порушення міжнародного гуманітарного права. У відповідь на це ДРК звернулась до Міжнародного Суду ООН зі скаргою проти Бельгії, оскільки злочини, в яких підозрюється міністр закордонних справ, були вчинені на території Конго громадянином цієї ж держави1. ДРК звинуватила Бельгію у порушенні суверенітету іншої держави, що гарантується ст. 2 Статуту ООН, та порушенні дипломатичного імунітету міністра закордонних справ суверенної держави, що гарантується ст. 41 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. У своєму рішенні від 14 лютого 2002 р. Міжнародний Суд визнав, що видання Бельгією ордеру на арешт є порушенням імунітету від кримінальної юрисдикції та недоторканності міністра закордонних справ Конго згідно з міжнародним правом.
Говорячи про індивідуальну відповідальність за грубі порушення прав людини на національному рівні, слід також згадати люстрацію як національний засіб відновлення справедливості. Цей спосіб покарання широко застосовувався після Другої світової війни і залишається найпоширенішим способом покарання колишніх комуністичних лідерів у країнах Центральної та Східної Європи, де були прийняті закони про люстрацію. Мета їх - усунути від влади вищих посадових осіб колишнього режиму. Однак цей процес не став масовим на відміну від періоду після Другої світової війни. Зменшилась і кількість кримінальних процесів порівняно з тими, що відбулись після Другої світової війни. Так, у судових процесах 90-х Років минулого століття над німецькими прикордонниками нормою стали призупинення вироків. Багато кримінальних справ у Чеській Республіці закінчились умовними вироками. ^ Румунії всі колишні комуністичні лідери та поліція, ув'язнені в зв'язку із вбивствами у грудні 1989 р., були звільнені ЧеРез два роки за станом здоров'я або за президентською амністією. Таку практику безкарності, очевидно, можна пояснити Політичними мотивами.
.84
РОЗДІЛ 6
міжнародно-правова відповідальність
Відповідальність організацій за міжнародним правом
У той час як притягнення до індивідуальної відповідальності за грубі порушення прав людини, як свідчить практика держав та практика міжнародних судів, не стало ефективним засобом покарання, то притягнення до колективної відповідальності, тобто заборона злочинних організацій, видається значно ефективнішим засобом, оскільки, з одного боку, має символічне значення, а з іншого - унеможливлює будь-які спроби відродити такі організації в майбутньому.
Згідно з нормами міжнародного права юридичний та політичний контроль може бути здійснений не тільки над індивідами, а й на організаціями. Міжнародно-правові акти кс дифікують не тільки злочини приватних осіб а й злочинних організацій. Починаючи з Нюр* берга деякі міжнародні та національні акти ма на меті попередити масові злочини криміна них урядів щодо своїх народів. Однак відповідальність злочинних організацій майже не розглядалась у правовій науці.
Після Другої світової війни злочини націонал-соціалістів та їх прибічників потягли за собою кримінальну відповідальність не тільки осіб, а й організації в цілому. Так, у Німеччині був прийнятий Закон про звільнення від націонал-соціалізму та мілітаризму. За статтею 9 Нюрнберзького статуту, «під час судового процесу над будь-яким членом групи чи організації Трибунал може оголосити (у зв'язку з будь-якою дією, в якій його звинувачують), що група чи організація, членом якої була ця особа, є злочинною організацією». Отже, Трибунал був уповноважений проголошувати організацію злочинною. З іншого боку, у Справі основних військових злочинців Трибунал зазначав, що проголошення злочинності організації має гарантувати, що невинні особи не будуть покарані. Злочинна організація, як і зло-чинна змова,- це об'єднання, що має злочинну мету. Однак визначення злочинності членів такої організації повинно виключати осіб, які не знали про злочинні цілі чи дії організації. За статтею 10 Статуту, «коли група чи організація проголошені Трибуналом злочинними, компетентні національні ор- І гани будь-якої із сторін, що підписали Статут, матимуть право притягти до суду за членство в цій організації».
У результаті Трибунал проголосив злочинними, зокрема, такі організації: керівний корпус нацистської партії, гестапо, СД на основі їхньої участі у воєнних злочинах та злочинах проти людства, пов'язаних з війною. Одночасно Кабінет Рейху, котрий також був названий прокурором злочинною організацією, не був оголошений Трибуналом злочинною організа-
иого
цією, оскільки був настільки малочисельним, що кожен з членів міг бути притягнений до суду зокрема.
Проголошення злочинності організації було справді ефектив-ним, що можна проілюструвати Законом № 10 Контрольної ради Німеччини, який передбачає, що членство у злочинній групі чи організації, проголошеній такою Міжнародним військовим трибуналом, розглядається як злочин.
Колективна відповідальність за грубі порушення прав людини здійснюється також через люстрацію та заборону злочинної організації, що, на відміну від криміналізації організації, не веде до кримінальної відповідальності її членів. Так, колективна відповідальність за злочини проти людства була застосована в деяких європейських державах після Другої світової війни. Бельгійський уряд вирішив позбавити всі проні-мецькі організації колективно їхніх політичних та громадянських прав. У Нідерландах всі члени пронімецьких військових рухів автоматично втратили голландське громадянство, і число їх нараховувало кілька десятків тисяч.
Під час другої хвилі політичних змін у Південній Європі до суду були притягнуті грецька та португальська хунти. Третя хвиля політичних змін ознаменувалася національними судовими процесами в Латинській Америці, Східній Європі та Африці. Щодо посткомуністичних європейських держав, то були зусилля оголосити комуністичне правління нелегітимним. У 1993 р. Парламент Чеської Республіки прийняв Закон «Про нелегальність комуністичного режиму та опір йому», який проголосив Комуністичну партію Че-хословаччини «злочинною організацією», відповідальною «за систему управління в цій державі у 1948-1989 рр., і зокрема, за систематичне нищення традиційних цінностей європейської цивілізації, за свідоме порушення прав та свобод людини, за моральне та економічне падіння, поєднане із судовими злочинами та терором проти захисників протилежних поглядів, за заміну ринкової економіки командно-адміністративним управлінням, знищення традиційних принципів власності, орієнтацію навчання, освіти, науки та культури на політичні та ідеологічні цілі, знищення довкілля» тощо '. У відповідь на звернення щодо визнання Закону про нелегі-тимність Комуністичної партії таким, що не відповідає Конституції, Конституційний Суд Чеської Республіки відхилив твердження про те, що політичний режим періоду 1948-1989 рр. у Чехословач-чині був законним, аргументуючи це тим, що легітимність політичного режиму базується не тільки на формальному правовому компоненті, оскільки цінності та принципи, на яких побудований режим, мають не лише правову, але перш за все політичну природу».
Діяльність Комуністичної партії Російської Федерації була спершу призупинена Декретом Президента Б. Єльцина ще в серпні
Ч
Спіг N. ^. ей.- Ор. сі*.- Р. 366.
86
РОЗДІЛ 6
міжнародно-правова відповідальність
87_
1991 року, а згодом діяльність КПРС та КПР була заборонена декретом від 6 листопада 1991 р. Ці організації визнано відповідальними за диктатуру, узурпацію державної влади, за те безвихідне становище, в яке потрапили народи Радянського Союзу, за порушення основних прав та свобод людини та громадянина, визнаних міжнародним співтовариством, та інші антигуманні та антиконституційні дії.
В Албанії згідно із Законом «Про політичні партії» 1992 р. було заборонено утворення партій чи організацій антинаціонального, шовіністичного, расистського, тоталітарного, фашистського, сталінського, комуністичного чи марксистсько-ленінського характеру.
Закони про нелегітимність комуністичних партій колишніх комуністичних держав можуть слугувати правовою підставою для їх ліквідації і в майбутньому, аналогічно тому, як законодавство, що поставило поза законом Націонал-соціаліс-тичну німецьку робітничу партію і пропаганду нацистської ідеології в Німеччині згодом неодноразово використовувалось як підстава для їх заборони.
Така колективна відповідальність правлячих партій за грубі порушення прав людини, в тому числі злочини проти людства, у формі заборони цих організацій як злочинних є набагато ефективнішою, ніж індивідуальна відповідальність, яка, як свідчить практика, частіше завершується безкарністю: амністіями, умовними покараннями тощо. Для розв'язання проблем перехідної юстиції, очевидно, необхідним є об'єднання національних та міжнародних засобів захисту прав людини.
Безкарність за злочини, вчинені під керівництвом Комуністичної партії України/Радянського Союзу, все ще існує в Україні. Серед таких злочинів можна, зокрема, згадати великий голодомор 1932-1933 рр., систематичні та масові переслідування за політичні, національні, релігійні переконання, насильницьке виселення сотень тисяч українців у Сибір та на Далекий Схід, Чорнобильську катастрофу та її наслідки. Оскільки Україна ратифікувала Конвенцію ООН про незастосування термінів давності до військових злочинів та злочинів проти людства 1968 р., а зазначені вище злочини КПУ/КПРС належать до злочинів проти людства, жодні терміни давності не можуть бути до них застосовані. Має бути створена державна комісія з розслідування грубих порушень прав людини попереднім режимом. Очевидно, що для України, як молодої демократичної держави, яка намагається встановити справедливу правову систему, необхідна підтримка міжнародного співтовариства, об'єднані зусилля національних та міжнародних засобів захисту прав людини.
Види
юрисдикції держави над особою в міжнародному праві
Держави можуть покарати винних у між-арОдно-протиправних діяннях, здійснюючи свок> юрисдикцію, тобто правовий та політичний контроль над особами та організаціями, на основі таких підстав юрисдикції держави над особою, як територія, громадянство, пасивна правосуб'єктність (раззіуе регзопаШу ргіпсіріе), держави захисний принцип (ргоі;есі;іуе ргіпсіріе), універсальність та екстратериторіальна юрисдикція. Дві підстави юрисдикції, а саме територія та громадянство, були історично визнані як такі, що мають більшу легітимність.
Територіальна юрисдикція передбачає встановлення того, де був вчинений злочин, тобто територіальна юрисдикція застосовується, коли злочин вчинено на території держави, яка виступає обвинувачем. Суб'єктивний територіальний принцип базується на тепв геа (вині), в той час як об'єктивний територіальний принцип - на асіиз геиз (винній дії).
Принцип громадянства застосовується, коли злочинець є громадянином держави, що порушує судову справу. Є випадки, коли суди, визначаючи громадянство, застосовували тест Ноттебома, тобто реальний та ефективний зв'язок між державою та злочинцем, як, наприклад, у справі Ліб-мана ' (Канадський Верховний Суд).
Принцип «пасивної правосуб'єктності» застосовується, коли жертва є громадянином держави-обвинувача. Зокрема, цей принцип застосовують СІЛА, коли терористичні напади торкаються американських громадян.
Принцип захисної юрисдикції визнає право держави розслідувати справу, яка загрожує її національній безпеці чи основним державним функціям, незалежно від того, де було вчинено злочин 2.
Принцип універсальної юрисдикції застосовується до зло
чинів, таких як, наприклад, злочини проти людства, над яки
ми мають юрисдикцію всі держави. На практиці, однак, уні
версальну юрисдикцію застосувати не завжди вдається. Напри
клад, коли Канада намагалась розпочати кримінальний процес
проти одного із злочинців Другої світової війни, це було досить
важко зробити, оскільки її територія не була пов'язана з воєн
ними діями. Підхід США - не порушувати судову справу, а
вислати підозрюваних у ті держави, де було вчинено злочини,
■—
ЧлЬтап V. ТЬе <3иееп {1985} 2 8.С.К. 178.
2 Вгоитііе І.- Ор. сН.- Р. 300-305.
76 РОЗДІЛ 6 міжнародно-правова відповідальність 77