Антонович М.М. Міжнародне публічне право - файл n1.doc

приобрести
Антонович М.М. Міжнародне публічне право
скачать (1930 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc1930kb.08.09.2012 18:39скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
76

РОЗДІЛ 6

міжнародно-правова відповідальність

77_

і










Якщо у попередньому варіанті Проекту статей в контексті І міжнародних протиправних актів проводилось розмежування понять «міжнародні злочини» та «міжнародні делікти» (пра­вопорушення), то в остаточному його варіанті таке розмежу­вання не проводиться. Зокрема, в статті 19 попереднього Про­екту статей передбачалось, що всі порушення міжнародних зобов'язань є міжнародно-протиправними діями незалежно від предмета порушеного зобов'язання. Однак міжнародно-проти- і правна дія, яка виникає в результаті порушення державою міжнародного зобов'язання, настільки важливого для захисту життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, що його порушення розглядається як злочин міжнародним спів­товариством в цілому, є міжнародним злочином. Згідно з ч. З ст. 19 передбачалось, що міжнародні злочини можуть, зокре-1 ма, виникати в результаті порушення зобов'язань, що заборо-1 няють агресію, встановлення чи збереження силою колоніаль­ного панування, рабство, геноцид, апартеїд, масове забруднен­ня атмосфери чи морів. Усі інші міжнародно-протиправні ді­яння визнавались міжнародними правопорушеннями (делікта­ми). Отже, згідно з такими нормами вважалось, що деякі про-! типравні діяння, вчинені державами та їх урядами, виходили за межі деліктної відповідальності і тягли за собою криміналь­ну відповідальність.

Однак проблема, чи можуть держави нести кримінальну відповідальність, була дуже спірною. Багато вчених вважа­ли, що державна відповідальність обмежується зобов'язанням і компенсувати збитки. Інші ж доводили, що особливо після 1945 р. ставлення до деяких злочинів держав змінилось на­стільки, що вони були введені в царину міжнародного права1. Спеціальний доповідач (гаррогіеиг) Комісії у коментарі до ст. 19 Проекту статей зазначив три специфічні зміни після 1945 р.1 у цьому контексті: 1) розвиток поняття іиз со^епз як принци-' пів, від яких жодне відхилення неприпустиме; 2) виникнення індивідуальної кримінальної відповідальності безпосередньо за ; міжнародним правом; 3) положення Статуту ООН щодо засто-| сування дій проти держав, які загрожують миру та чинять і акти агресії. На запитання, чи держава може бути притягнута ■ до кримінальної відповідальності, Комісія міжнародного пра­ва на початкових етапах роботи над Проектом статей відпові­дала, що є достатньо підстав говорити про деякі діяння дер-жав як про «міжнародні злочини», тобто про міжнародні про- І типравні діяння, які серйозніші, ніж інші, а отже, повинні ! тягти за собою більш жорсткі юридичні наслідки.

Однак, як зазначалось вище, остаточний варіант Проекту статей 2001 р. не містить поняття «міжнародний злочин» і не передбачає кримінальної відповідальності держави.

У Проекті статей також зазначаються «обставини, що ви­ключають протиправність», а саме:

а) згода держави на певну поведінку іншої держави, що не
відповідає міжнародному зобов'язанню цієї іншої держави, в
рамках отриманої згоди;

б) самооборона згідно зі ст. 51 Статуту ООН;

в) здійснення міжнародно-правових санкцій, тобто право­
мірна реакція держави на міжнародне правопорушення;

г) форс-мажор (непереборна сила) і непередбачений випа­
док;

д) лихо (гіізігезз), коли особа вимушена не дотримуватись
зобов'язання заради врятування свого життя чи життя довіре­
них їй осіб;

є) стан крайньої необхідності.

Держава несе відповідальність за міжнародно-протиправ­ну дію стосовно іншої сторони договору. Але є протиправні діяння, які зачіпають інтереси цілого міжнародного співтова­риства, такі, наприклад, як забруднення довкілля. Міжнарод­ний Суд Справедливості визнав існування таких зобов'язань ег§а отпез Ч Держави зобов'язані дотримуватись імператив­них норм міжнародного права (ст. 26).

Правові наслідки міжнародно-протиправних діянь описані в частині 2 Проекту статей. Відповідальність може бути пряма чи непряма. Пряма відповідальність застосовується до держа­ви, коли вона чинить будь-яке протиправне діяння щодо ін­шої держави, наприклад, вторгається на територію іншої дер­жави, захоплює іноземний корабель чи літак, порушує дого­вір тощо. Відповідальність також виникає, коли шкода, за­вдана іншій державі, є непрямою. Прикладом є неспроможність держави відшкодувати шкоду, нанесену громадянину держа-ви-позивача.

Міжнародне право не зовсім чітко розрізняє об'єктивну відповідальність, тобто відповідальність незалежно від наяв­ності вини (зігісЬ ИаЬіШу), та відповідальність за наявності вини (іаиіі; ііаЬШіу). Об'єктивна відповідальність більш типо­ва для міжнародного права. Прикладом її є порушення дого­вору. На відміну від цього забруднення довкілля, як правило, тягне відповідальність тільки за наявності вини. Тоді розгля­дається природа відповідальності, зокрема, чи правопорушен­ня було умисним, чи з необережності.


1 Ве АгесНада Е. ^. Іпіегпаїіопаі Нитап КівЬїз.- V. 159.- Р. 1.

іп *Ье Разі; ТЬігй оі ІЬе Сеігіигу //І

'Вагсеіопа Тгасііоп, рага. з.

Ролуег Со. Сазе.- І.С..І. Кер.- 1970.- V. 3.-


.78

РОЗДІЛ 6
міжнародно-правово відповідальність

79_

Проект статей виділяє такі форми відшкодування шкоди (герагаіїоп), завданої в результаті міжнародно-протиправної дії, як реституція (відновлення ситуації, яка існувала до між­народно-протиправної дії); компенсація (в тій мірі, в якій від­шкодування не було зроблене в результаті реституції); сатис­факція (визнання протиправної дії, вираження жалю з приво­ду цієї дії, формальне вибачення чи в інший спосіб); пеня (для забезпечення повного відшкодування шкоди); контрибуція до нанесеної шкоди (ст. 34-39).

Прикладом відповідальності держави за порушення дого­вору може бути справа Джейфа *. У 1981 р. м-ра Джейфа, громадянина Канади, було викрадено з Канади двома амери­канськими поручителями застави, що діяли нібито від імені влади штату Флорида, де Джейфа було звинувачено у шахрай­стві в земельних справах і випущено під заставу. Джейфа було звинувачено і засуджено до 35 років тюремного ув'язнення та штрафу в $152,250.00. Канадський уряд заявив протест уря­дові СІЛА щодо викрадення, і канадське посольство у Вашинг­тоні надіслало 6 дипломатичних нот, в яких заявлялось про порушення договірних зобов'язань США та порушення суве­ренітету Канади. Ще в 1971 році між Канадою та США було укладено Договір про екстрадицію, і викрадення Джейфа було порушенням цього договору. Це протиправне діяння потягло відповідальність США перед Канадою. У 1983 р., після апеля­ції, Джейфа було звільнено з в'язниці у Флориді і дозволено повернутись до Канади. У 1986 р. двоє поручителів застави, які викрали Джейфа, були видані Канаді, де засуджені за викра­дення. На підтвердження взаєморозуміння того, що вони і на­далі будуть співпрацювати, щоб не допускати викрадення через кордон, у 1988 р. уряди Канади та США обмінялись листами.

Іншим прикладом того, що держави намагаються виконува­ти свої зобов'язання за договорами, зокрема договорами про екстрадицію, є справа Верховного Суду Канади «США проти Бернсів» 2001 р. 2. Двоє канадців, підозрюваних у вбивстві в штаті Вашингтон у США, були заарештовані після їх повернен­ня в Канаду. Міністр юстиції Канади підписав наказ про вида­чу їх штатові Вашингтон згідно з канадсько-американським договором про екстрадицію. Справа, однак, ускладнювалась тим, що у випадку визнання їх винними за законодавством цього штату їм загрожувала смертна кара. Тому апеляційний суд Бри­танської Колумбії відмінив рішення міністра юстиції і зобов'я­зав його отримати запевнення у тому, що смертну кару не буде застосовано як вид покарання у випадку видачі підозрюваних.

1 ^аіе Сазе, Сапайа V. ХІпИей 8Шез (1981-1984).

2 ІІпііесІ Зіаіез V. Вигпз.- 8СС- 2001.- V. 7.- Рііе N0. 26129 (ГеЬгиагу
15, 2001).

У справі каналу Корфу 1949 р. Міжнародний Суд прийняв рішення про те, що кожна держава «зобов'язана не дозволяти використовувати свою територію для дій, що суперечать інте­ресам інших держав»1. Сполучене Королівство, два військові кораблі якого були пошкоджені мінами під час транзиту через канал Корфу в межах територіального моря Албанії, подало скаргу проти Албанії на тій підставі, що Албанія знала про те, що Німеччина розмістила міни в цьому каналі, але не попере­дила про це. Суд вирішив, що оскільки Албанія знала або по­винна була знати про це, вона вчинила протиправне діяння — бездіяльність.

Згідно з Проектом статей 2001 р. держава є відповідаль­ною за дії своїх органів будь-якої з гілок влади (ст. 4) чи орга­нів, наділених владними повноваженнями (ст. 6), а також за поведінку осіб, що діють від імені держави (ст. 5). Згідно зі ст. 7 держава буде відповідати за їхні дії, навіть якщо вони пере­вищили свої повноваження. В той же час держава не є відпо­відальною за дії осіб, які не діяли від імені держави, та за дії повстанських рухів, які не стали новим урядом.

Протягом останніх двохсот років міжнародне право розро­било стандарти та механізми захисту життя, свободи та еко­номічної безпеки громадян однієї держави, які відвідують, про­живають чи здійснюють економічну діяльність в іншій держа­ві. Міжнародні трибунали вважають, що держави повинні до­тримуватись міжнародних стандартів щодо іноземців і не можуть на свій захист використовувати той аргумент, що з громадянами цієї держави поводяться так само, як з інозем­цями. Загальне правило відповідальності за завдання шкоди іноземцям: держава А буде відповідати перед державою В, гро­мадянином якої є іноземець.

Держава може оскаржити справу приватної особи, яка є її громадянином, після того як ця приватна особа вичерпала всі можливі засоби свого захисту. Так, у справі Мавромматіса2 1924 р. Постійний суд міжнародної справедливості Ліги На-ЦЇй підтвердив, що спір спершу виник між приватною особою -містером Мавромматісом, громадянином Греції, та Великою Британією за відмову палестинських властей за британським мандатом визнати його права згідно з контрактами, укладени­ми з Оттоманською імперією, що була попереднім сувереном у Палестині. Згодом цей конфлікт вступив у нову стадію - спо-РУ між двома державами, оскільки держава має право захи-Щати свого громадянина, права якого порушуються в резуль­таті дій іншої держави, що суперечать міжнародному праву.

1 Согїи СЬаппеі Сазе (И. К. V. АІЬапіа).- І.С.Х Кер.- 1949.- V. 4.

2 Мауготтаііз Раіезііпе Сопсеззіопз Сазе (Огеесе V. И. К.) [1924], РСІ<І.,
. А, N0. 2, а* 12.


80

РОЗДІЛ 6

міжнародно-правова відповідальність

81

і













Індиві­дуальна відпові­дальність за міжна­родним правом

Прийнявши визначення поняття «міжна­родно-протиправне діяння», Комісія відносить його тільки до діянь держави. На відміну від цього, вирази «злочин за міжнародним пра­вом», «воєнний злочин», «злочин проти миру», «злочин проти людства» тощо, які використо­вуються в низці конвенцій та інших міжнарод­них актів, стосуються індивідуальних злочи­нів, за які держави повинні відповідно пока­рати винних осіб згідно з нормами міжнарод­ного права. Під час роботи над Проектом статей Комісія неодноразово підкреслювала, що при­писування державі міжнародного протиправ­ного діяння цілком відрізняється від інкримі­нування певних дій певним індивідуальним чи колективним органам, і обов'язок покарання за такі індивідуальні дії не є формою міжна­родної відповідальності, що застосовується до держави за вчинення міжнародно-протиправного діяння.

Отже, міжнародне право чітко розмежовує поняття «між­народно-протиправне діяння держави» та «злочин за міжна­родним правом», суб'єктом якого є особа чи організація. Від­повідно, міжнародно-протиправне діяння тягне за собою обо­в'язок держави відшкодувати завдану шкоду у формі рести­туції, компенсації чи сатисфакції. Серйозне порушення зо­бов'язання згідно з імперативною нормою міжнародного пра­ва вимагає співробітництва держав для припинення такого порушення. Злочин за міжнародним правом передбачає при­тягнення особи до кримінальної відповідальності судом дер­жави, де вчинено злочин, або міжнародним судовим органом, наділеним відповідними повноваженнями.

Індивідуальна відповідальність за грубі порушення прав людини залишається спірним питанням у міжнародному пра­ві. Тривалий час вважалось, що міжнародне право розглядає дії суверенних держав і не передбачає покарання індивідам та організаціям. Там, де злочинні діяння є діяннями держави, ті, хто вчинили їх, не відповідають особисто, а захищені док­триною суверенітету держави.

Першою спробою порушити цю неписану норму був Вер-сальський договір 1919 р., статті якого передбачали право притягати до відповідальності осіб, звинувачених у порушен­ні законів та звичаїв війни. Союзні держави вимагали суду над 901 особою, але Німеччина відмовилась це виконати. 13 осіб були притягнені до кримінальної відповідальності, з них 6 під­судних були виправдані. Суд мав відбутись і над кайзером Вільгельмом, але цього так і не сталося. Отже, незважаючи на

спроби союзників примусити Німеччину покарати військових злочинців, насправді відбулось лише кілька судових процесів.

Вирішальну роль у визнанні кримінальної юрисдикції над особою у міжнародному праві відіграв Нюрнберзький міжна­родний військовий трибунал. Парадигма відповідальності, за словами професора Р. Тейтела, зрушилась від національних процесів до міжнародних та від колективних до індивідуаль­них1. На думку Трибуналу, «міжнародне право покладає обо­в'язки як на індивідів, так і на держави. Злочини проти між­народного права скоюють люди, а не абстрактні одиниці, і тіль­ки покаранням індивідів, які коять такі злочини, можна реа­лізувати положення міжнародного права». Згідно зі ст. 7 Статуту Нюрнберзького трибуналу, «службовий статус обви­нуваченого, незалежно від того, чи є він главою держави, чи відповідальним службовцем, не розглядається як такий, що звільняє його від відповідальності чи пом'якшує покарання» 2.

Індивідуальна відповідальність також передбачається Кон­венцією про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього 1948 р., згідно з якою особи, звинувачені у злочині ге­ноциду, повинні постати перед судом держави, на території якої було вчинено злочин, або перед таким міжнародним кри­мінальним трибуналом, який має юрисдикцію стосовно його сторін. Принцип «покарай або видай» використовується та­кож у Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Сторони цієї Конвенції повинні покарати за акти катування чи спроби катування згідно з національним законодавством, передати справу компетентним органам з ме­тою притягнення до кримінальної відповідальності або видати підозрюваних згідно з договорами про екстрадицію між дер-жавами-учасницями або на основі Конвенції проти катувань.

Резолюції Ради Безпеки ООН про створення Міжнародного карного трибуналу щодо Руанди та Міжнародного карного три­буналу щодо колишньої Югославії, рішення Югославського три­буналу у справі Душко Тадіча, Радіслава Крстіча3 та інших спра­вах також передбачають індивідуальну відповідальність за зло­чин геноциду, воєнні злочини, злочини проти людства. Ані служ­бовий статус обвинуваченого, ані його підлеглість не звільняють від кримінальної відповідальності. Проте той факт, що обвину­вачений виконував наказ уряду чи керівництва, може врахову­ватись для пом'якшення покарання.

1 Теііеі Я. ТгапзШопаі <Іигівргис1епсе: ТЬе Коїе оі Ьате іп РоШісаі
Тгапзїогтаіїоп // Уаіе Ь. і.- 1996.- V. 106.- Р. 2039.

2 МигетЬегЈ: СЬагіег оі і)ле Іігіегпаиопаі МіїНагу ТгіЬипаі (1945) // Кгіїг
N. «Г. єй. ТгапзШопаі .Іизисе: Но\у ЕтегЈІпЈ Бетосгасіез Кескоп тіЬ Гогтег
КеЈітез.- V. З,- ЛУазЬіпеіоп, Б.С.: ШНегі 81а1;ез ІпзШиіе оі Реасе Ргезз,
1995.- р. 464.

3 ІСТУ Рго8еси*ог V. Кгзїіс, Сазе N0.: ІТ-98-33-Т (Аиеизі; 2, 2001).


82

РОЗДІЛ 6

міжнародно-правова відповідальність

83.

І

Важливим кроком на шляху утвердження індивідуальної від­повідальності стало прийняття Римського статуту Міжнародно­го кримінального суду (надалі - МКС) у липні 1998 р., який встановлює юрисдикцію Суду щодо злочину геноциду, злочинів проти людства, воєнних злочинів та злочину агресії. Під час ро­боти над проектом були спроби включити до нього порушення конкретних міжнародних угод, спрямованих проти викрадення або захоплення повітряних кораблів, тероризму, незаконного обігу наркотичних засобів, катування тощо. Однак не було досягнуто консенсусу щодо механізмів віднесення цих питань до юрисдик­ції МКС, тому вони не були включені до Статуту. З 1 липня 2002 р. Міжнародний кримінальний суд розпочав свою роботу.

Україна підписала Статут МКС 20 січня 2000 р., однак ще не ратифікувала його. 13 лютого 2001 р. Президент України Л. Кучма звернувся до Конституційного Суду України з кон­ституційним поданням про надання висновку щодо відповідно­сті Конституції України Римського статуту Міжнародного кри­мінального суду. Як зазначається в поданні, підставою для цьо­го подання стала вимога частини другої статті 9 Конституції України та пункту 9 статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України» щодо необхідності попереднього внесення змін до Конституції України в разі, якщо положення міжнарод­ного договору, який планується ратифікувати, суперечать по­ложенням Конституції України, а також вимоги статті 120 Рим­ського статуту МКС, згідно з якою під час ратифікації «до цьо­го Статуту не можна робити ніяких застережень». Така прак­тика внесення змін до Конституції у зв'язку з ратифікацією Статуту МКС мала місце у Франції і деяких інших державах.

Оскільки до цього часу не прийнято окремого міжнародно­го договору, який би передбачав обов'язок покарати осіб, вин­них у вчиненні злочинів проти людства, багато фахівців-між-народників вважають, що це норма міжнародного звичаєвого права. Конвенція ООН про незастосування термінів давності до воєнних злочинів та злочинів проти людства 1968 р. та Європейська конвенція 1974 р. такого ж змісту залишаються ратифікованими невеликою кількістю держав.

За міжнародним звичаєвим правом до злочинів проти люд­ства може бути застосована універсальна юрисдикція, однак на практиці лише кілька держав фактично визнали її. Так, наприклад, позиція США - не притягати до кримінальної від­повідальності за воєнні злочини, а видати злочинців на їх батьківщину. Німеччина ж навпаки відмовляється видавати, оскільки це робить можливим порушення прав людини.

Лише кілька держав прийняли національне законодавство, необхідне для притягнення до відповідальності за злочин геноци­ду та злочини проти людства. Німеччина та Італія включили ге­ноцид як злочин до своїх кримінальних кодексів. Франція, Канада,

Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії та двстралія прийняли законодавство, що може бути ретроспектив­но застосоване до подій Другої світової війни. Новий Криміналь­ний кодекс України також криміналізує геноцид та злочини про­ти людства за національним правом. У 1993 р. в Бельгії було при­йнято Закон щодо покарання за грубі порушення міжнародного гуманітарного права, який було доповнено Законом 1999 р. Стат­тя 7 цього Закону встановлює універсальну юрисдикцію бельгій­ських судів щодо таких порушень. У квітні 2000 р. на основі цьо­го Закону бельгійський суддя видав ордер на арешт міністра закор­донних справ Демократичної республіки Конго Ндомбасі, вима­гаючи затримати його та видати Бельгії за підозрою у злочинах, що становлять грубі порушення міжнародного гуманітарного пра­ва. У відповідь на це ДРК звернулась до Міжнародного Суду ООН зі скаргою проти Бельгії, оскільки злочини, в яких підо­зрюється міністр закордонних справ, були вчинені на території Конго громадянином цієї ж держави1. ДРК звинуватила Бельгію у порушенні суверенітету іншої держави, що гарантується ст. 2 Статуту ООН, та порушенні дипломатичного імунітету міністра закордонних справ суверенної держави, що гарантується ст. 41 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. У своє­му рішенні від 14 лютого 2002 р. Міжнародний Суд визнав, що видання Бельгією ордеру на арешт є порушенням імунітету від кримінальної юрисдикції та недоторканності міністра закордон­них справ Конго згідно з міжнародним правом.

Говорячи про індивідуальну відповідальність за грубі по­рушення прав людини на національному рівні, слід також зга­дати люстрацію як національний засіб відновлення справед­ливості. Цей спосіб покарання широко застосовувався після Другої світової війни і залишається найпоширенішим спосо­бом покарання колишніх комуністичних лідерів у країнах Центральної та Східної Європи, де були прийняті закони про люстрацію. Мета їх - усунути від влади вищих посадових осіб колишнього режиму. Однак цей процес не став масовим на відміну від періоду після Другої світової війни. Зменшилась і кількість кримінальних процесів порівняно з тими, що відбу­лись після Другої світової війни. Так, у судових процесах 90-х Років минулого століття над німецькими прикордонниками нормою стали призупинення вироків. Багато кримінальних справ у Чеській Республіці закінчились умовними вироками. ^ Румунії всі колишні комуністичні лідери та поліція, ув'яз­нені в зв'язку із вбивствами у грудні 1989 р., були звільнені ЧеРез два роки за станом здоров'я або за президентською амні­стією. Таку практику безкарності, очевидно, можна пояснити Політичними мотивами.


.84

РОЗДІЛ 6

міжнародно-правова відповідальність


Відпові­дальність організацій за міжна­родним правом

У той час як притягнення до індивідуаль­ної відповідальності за грубі порушення прав лю­дини, як свідчить практика держав та практика міжнародних судів, не стало ефективним засо­бом покарання, то притягнення до колективної відповідальності, тобто заборона злочинних ор­ганізацій, видається значно ефективнішим засо­бом, оскільки, з одного боку, має символічне зна­чення, а з іншого - унеможливлює будь-які спро­би відродити такі організації в майбутньому.

Згідно з нормами міжнародного права юри­дичний та політичний контроль може бути здійснений не тільки над індивідами, а й на організаціями. Міжнародно-правові акти кс дифікують не тільки злочини приватних осіб а й злочинних організацій. Починаючи з Нюр* берга деякі міжнародні та національні акти ма на меті попередити масові злочини криміна них урядів щодо своїх народів. Однак відповідальність злочин­них організацій майже не розглядалась у правовій науці.

Після Другої світової війни злочини націонал-соціалістів та їх прибічників потягли за собою кримінальну відповідальність не тільки осіб, а й організації в цілому. Так, у Німеччині був прийнятий Закон про звільнення від націонал-соціалізму та мілітаризму. За статтею 9 Нюрнберзького статуту, «під час су­дового процесу над будь-яким членом групи чи організації Три­бунал може оголосити (у зв'язку з будь-якою дією, в якій його звинувачують), що група чи організація, членом якої була ця особа, є злочинною організацією». Отже, Трибунал був уповно­важений проголошувати організацію злочинною. З іншого боку, у Справі основних військових злочинців Трибунал зазначав, що проголошення злочинності організації має гарантувати, що не­винні особи не будуть покарані. Злочинна організація, як і зло-чинна змова,- це об'єднання, що має злочинну мету. Однак визначення злочинності членів такої організації повинно ви­ключати осіб, які не знали про злочинні цілі чи дії організації. За статтею 10 Статуту, «коли група чи організація прого­лошені Трибуналом злочинними, компетентні національні ор- І гани будь-якої із сторін, що підписали Статут, матимуть пра­во притягти до суду за членство в цій організації».

У результаті Трибунал проголосив злочинними, зокрема, такі організації: керівний корпус нацистської партії, гестапо, СД на основі їхньої участі у воєнних злочинах та злочинах проти людства, пов'язаних з війною. Одночасно Кабінет Рей­ху, котрий також був названий прокурором злочинною орга­нізацією, не був оголошений Трибуналом злочинною організа-

иого

цією, оскільки був настільки малочисельним, що кожен з членів міг бути притягнений до суду зокрема.

Проголошення злочинності організації було справді ефектив-ним, що можна проілюструвати Законом № 10 Контрольної ради Німеччини, який передбачає, що членство у злочинній групі чи організації, проголошеній такою Міжнародним вій­ськовим трибуналом, розглядається як злочин.

Колективна відповідальність за грубі порушення прав лю­дини здійснюється також через люстрацію та заборону зло­чинної організації, що, на відміну від криміналізації організа­ції, не веде до кримінальної відповідальності її членів. Так, колективна відповідальність за злочини проти людства була застосована в деяких європейських державах після Другої сві­тової війни. Бельгійський уряд вирішив позбавити всі проні-мецькі організації колективно їхніх політичних та громадян­ських прав. У Нідерландах всі члени пронімецьких військо­вих рухів автоматично втратили голландське громадянство, і число їх нараховувало кілька десятків тисяч.

Під час другої хвилі політичних змін у Південній Європі до суду були притягнуті грецька та португальська хунти. Третя хвиля політичних змін ознаменувалася національними судовими проце­сами в Латинській Америці, Східній Європі та Африці. Щодо пост­комуністичних європейських держав, то були зусилля оголосити комуністичне правління нелегітимним. У 1993 р. Парламент Чесь­кої Республіки прийняв Закон «Про нелегальність комуністичного режиму та опір йому», який проголосив Комуністичну партію Че-хословаччини «злочинною організацією», відповідальною «за сис­тему управління в цій державі у 1948-1989 рр., і зокрема, за систе­матичне нищення традиційних цінностей європейської цивіліза­ції, за свідоме порушення прав та свобод людини, за моральне та економічне падіння, поєднане із судовими злочинами та терором проти захисників протилежних поглядів, за заміну ринкової еко­номіки командно-адміністративним управлінням, знищення тра­диційних принципів власності, орієнтацію навчання, освіти, науки та культури на політичні та ідеологічні цілі, знищення довкілля» тощо '. У відповідь на звернення щодо визнання Закону про нелегі-тимність Комуністичної партії таким, що не відповідає Конститу­ції, Конституційний Суд Чеської Республіки відхилив твердження про те, що політичний режим періоду 1948-1989 рр. у Чехословач-чині був законним, аргументуючи це тим, що легітимність політич­ного режиму базується не тільки на формальному правовому ком­поненті, оскільки цінності та принципи, на яких побудований ре­жим, мають не лише правову, але перш за все політичну природу».

Діяльність Комуністичної партії Російської Федерації була спершу призупинена Декретом Президента Б. Єльцина ще в серпні

ЧСпіг N. ^. ей.- Ор. сі*.- Р. 366.


86

РОЗДІЛ 6

міжнародно-правова відповідальність

87_

1991 року, а згодом діяльність КПРС та КПР була заборонена декретом від 6 листопада 1991 р. Ці організації визнано відпо­відальними за диктатуру, узурпацію державної влади, за те безвихідне становище, в яке потрапили народи Радянського Союзу, за порушення основних прав та свобод людини та гро­мадянина, визнаних міжнародним співтовариством, та інші антигуманні та антиконституційні дії.

В Албанії згідно із Законом «Про політичні партії» 1992 р. було заборонено утворення партій чи організацій антинаціо­нального, шовіністичного, расистського, тоталітарного, фаши­стського, сталінського, комуністичного чи марксистсько-ле­нінського характеру.

Закони про нелегітимність комуністичних партій колиш­ніх комуністичних держав можуть слугувати правовою під­ставою для їх ліквідації і в майбутньому, аналогічно тому, як законодавство, що поставило поза законом Націонал-соціаліс-тичну німецьку робітничу партію і пропаганду нацистської ідеології в Німеччині згодом неодноразово використовувалось як підстава для їх заборони.

Така колективна відповідальність правлячих партій за грубі порушення прав людини, в тому числі злочини проти людст­ва, у формі заборони цих організацій як злочинних є набагато ефективнішою, ніж індивідуальна відповідальність, яка, як свідчить практика, частіше завершується безкарністю: амніс­тіями, умовними покараннями тощо. Для розв'язання проблем перехідної юстиції, очевидно, необхідним є об'єднання націо­нальних та міжнародних засобів захисту прав людини.

Безкарність за злочини, вчинені під керівництвом Комуні­стичної партії України/Радянського Союзу, все ще існує в Україні. Серед таких злочинів можна, зокрема, згадати вели­кий голодомор 1932-1933 рр., систематичні та масові переслі­дування за політичні, національні, релігійні переконання, на­сильницьке виселення сотень тисяч українців у Сибір та на Далекий Схід, Чорнобильську катастрофу та її наслідки. Оскіль­ки Україна ратифікувала Конвенцію ООН про незастосування термінів давності до військових злочинів та злочинів проти людства 1968 р., а зазначені вище злочини КПУ/КПРС нале­жать до злочинів проти людства, жодні терміни давності не можуть бути до них застосовані. Має бути створена державна комісія з розслідування грубих порушень прав людини попе­реднім режимом. Очевидно, що для України, як молодої демо­кратичної держави, яка намагається встановити справедливу правову систему, необхідна підтримка міжнародного співтова­риства, об'єднані зусилля національних та міжнародних засо­бів захисту прав людини.


Види

юрисдикції держави над особою в міжна­родному праві

Держави можуть покарати винних у між-арОдно-протиправних діяннях, здійснюючи свок> юрисдикцію, тобто правовий та політич­ний контроль над особами та організаціями, на основі таких підстав юрисдикції держави над особою, як територія, громадянство, пасивна правосуб'єктність (раззіуе регзопаШу ргіпсіріе), держави захисний принцип (ргоі;есі;іуе ргіпсіріе), універ­сальність та екстратериторіальна юрисдикція. Дві підстави юрисдикції, а саме територія та громадянство, були історично визнані як такі, що мають більшу легітимність.

Територіальна юрисдикція передбачає вста­новлення того, де був вчинений злочин, тобто територіальна юрисдикція застосовується, коли злочин вчинено на території держави, яка виступає обвинувачем. Суб'єктивний терито­ріальний принцип базується на тепв геа (вині), в той час як об'єктивний територіальний прин­цип - на асіиз геиз (винній дії).

Принцип громадянства застосовується, коли злочинець є громадянином держави, що порушує судову справу. Є випадки, коли суди, визначаючи громадянство, за­стосовували тест Ноттебома, тобто реальний та ефективний зв'я­зок між державою та злочинцем, як, наприклад, у справі Ліб-мана ' (Канадський Верховний Суд).

Принцип «пасивної правосуб'єктності» застосовується, коли жертва є громадянином держави-обвинувача. Зокрема, цей принцип застосовують СІЛА, коли терористичні напади тор­каються американських громадян.

Принцип захисної юрисдикції визнає право держави роз­слідувати справу, яка загрожує її національній безпеці чи ос­новним державним функціям, незалежно від того, де було вчи­нено злочин 2.

Принцип універсальної юрисдикції застосовується до зло­
чинів, таких як, наприклад, злочини проти людства, над яки­
ми мають юрисдикцію всі держави. На практиці, однак, уні­
версальну юрисдикцію застосувати не завжди вдається. Напри­
клад, коли Канада намагалась розпочати кримінальний процес
проти одного із злочинців Другої світової війни, це було досить
важко зробити, оскільки її територія не була пов'язана з воєн­
ними діями. Підхід США - не порушувати судову справу, а
вислати підозрюваних у ті держави, де було вчинено злочини,
■—

ЧлЬтап V. ТЬе <3иееп {1985} 2 8.С.К. 178.

2 Вгоитііе І.- Ор. сН.- Р. 300-305.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


76 РОЗДІЛ 6 міжнародно-правова відповідальність 77
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации