Антонович М.М. Міжнародне публічне право - файл n1.doc

приобрести
Антонович М.М. Міжнародне публічне право
скачать (1930 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc1930kb.08.09.2012 18:39скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

розділ 5

Поняття громадянства

в міжнародному

праві

Грома­дянство і державна прина­лежність

Державу можна порівняти з магнітом, який намагається притягти до себе різноманітні по­вноваження, наприклад повноваження дипло­матичного представництва. Якщо індивід хоче повною мірою брати участь у державному чи міжнародному житті, він повинен мати гро­мадянство, тобто стійкий правовий зв'язок з державою, який виявляється в сукупності їх взаємних прав та обов'язків. Те саме стосуєть­ся і корпорацій. Держави представляють їх у міжнародному праві, тільки держави можуть запропонувати їм захист. Держава вирішує, має фізична або юридична особа громадянство чи ні.

Загалом громадянство регулюється внутрі­шньодержавним законодавством. Хоч існує де­кілька міжнародних договорів щодо громадян­ства, безгромадянства, однак основним дже­релом міжнародного права в даному питанні є звичаєве право. Згідно зі ст. 15 Загальної де­кларації прав людини, «кожна людина має право на громадян­ство, і ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадян­ства або права змінити своє громадянство» '.

У справі Ноттебома МСС 1955 р.2 Ліхтенштейн звернувся з поданням проти Гватемали, вимагаючи відшкодування шкоди за заходи, що їх вжила Гватемала проти особи та власності Фрідріха Ноттебома, який народився в Німеччині, але згодом отримав громадянство Ліхтенштейну шляхом натуралізації. Гватемала не погоджувалася з тим, що Ліхтенштейн має пра­во звертатися зі скаргою у цій справі, тобто в центрі уваги було питання громадянства Ноттебома. Основне питання, на думку

1 Загальна декларація прав людини 1948 р. // Права людини. Міжнародні
Договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю. К. Качуренко.- 2-ге
ВиД-~ К.: Юрінформ, 1992.- С. 21.

2 МоМеЬоЬт Сазе (ЬіесЬіепзіеіп V. Сиаіетаіа) [1955] І.СІ. Кер. 4.

65


представників Ліхтенштейну,- чи мають визнати інші держа­ви громадянство Ліхтенштейну, яке Ноттебом набув шляхом натуралізації. На думку Суду, така постановка питання пра-1 вомірна за винятком двох уточнень: по-перше, в даному випад­ку йдеться про визнання не з будь-якою метою, а тільки з] метою прийняття скарги до МСС, і, по-друге, йдеться не про визнання цього громадянства всіма державами, а тільки Гва­темалою. Суд мав вирішити, чи такий акт надання громадян­ства Ліхтенштейном безпосередньо створював зобов'язання Гватемали визнавати його дію, точніше, визнавати право Ліх­тенштейну здійснювати захист свого громадянина в МСС.

Дійсно, Ліхтенштейн як суверенна держава має право на­давати громадянство шляхом натуралізації згідно зі своїм за-1 конодавством. У цій сфері міжнародне право не може накла­дати жодних обмежень на держави. Але Суд повинен був вирі- і шити не це питання, яке стосується правової системи Ліхтен­штейну. Питання, чи держава має право здійснювати захист на міжнародній арені, не залежить від законодавства Ліхтен­штейну. Здійснювати дипломатичний захист, звертатись до МСС означає перехід у сферу міжнародного права. Саме між-] народне право вирішує, чи держава має право здійснювати такий захист. Проаналізувавши міжнародні арбітражні спра­ви з проблем подвійного громадянства, Суд виявив, що вони надавали перевагу реальному та ефективному громадянству,] що базувалось на тісніших фактичних зв'язках між особою та однією з держав. До уваги бралися різні чинники: переважне місце проживання; місце, де зосереджені основні бізнесові ін-| тереси, сімейні зв'язки, участь у громадському житті тощо.] Аналогічно, коли суди третіх держав мають справу з особою,] яку дві інші держави вважають своїм громадянином, вони зве-] ртаються до міжнародних критеріїв і надають перевагу реаль-І ному та ефективному громадянству.

Отже, було поставлене питання, чи в час натуралізації! Ноттебом був насправді тісніше пов'язаний традиціями, про-] живанням, інтересами, діяльністю, сімейними зв'язками, на-] мірами щодо майбутнього з Ліхтенштейном, ніж з іншою дер-] жавою. У Німеччині Ноттебом народився, мав громадянство! Німеччини за народженням і сімейні зв'язки. У Гватемалі] Ноттебом проживав 34 роки, вів там свій бізнес і там прожи-] вала його сім'я. 1943 року Ноттебом був видворений з цієї] країни. В Ліхтенштейні проживав брат Ноттебома, тут він] перебував короткий час і шляхом натуралізації отримав гро-] мадянство Ліхтенштейну. Дуже швидко після отримання гро-] мадянства Ліхтенштейну Ноттебом повернувся до Гватемали.! Він не мав жодних економічних інтересів у Ліхтенштейні, ] жодних намірів переводити туди свій бізнес. Все це засвідчує,]

ІО з одного боку, були відсутні тісні зв'язки між Ноттебомом а Ліхтенштейном, а з іншого боку, мало місце тривале про­бивання та тісні зв'язки між ним та Гватемалою, які натура­лізація жодним чином не ослабила. Натуралізація не базува­лась на попередньому зв'язку з Ліхтенштейном і не змінила способу життя Ноттебома. МСС вирішив, що Гватемала не була зобов'язана визнавати громадянство, що було надане за таких обставин, а Ліхтенштейн, у свою чергу, не мав права поширю­вати свій захист на Ноттебома від Гватемали. Отже, перевагу було надано «дійсному та фактичному громадянству» (геаі апсі єїієсїїує паіїопаШу).

Як зазначають професори Вільямс і де Местраль, хоч тер­міни сШгепзпір (внутрішньодержавне громадянство) та паііопаШу (громадянство для зовнішніх цілей чи «приналеж­ність осіб до держави», «державна належність») і використо­вуються як синоніми, термін паііопаШу ширший за значен­ням. Термін сШ2ЄП стосується особи, наділеної усіма політич­ними та громадянськими правами в державі. Термін паііопаі хоч і включає поняття сШгеп, також стосується і особи, яка не є громадянином, але все ж має право на захист держави і в свою чергу зобов'язана бути відданою їй. Громадянин (а паііопаі) може бути позбавлений громадянських прав, але при цьому не втратить державної належності (а паііопаі тау Ье йепіей ІЬе гі^Мз оі сіигепзЬір Ьиі; тії поі; Іозе ІЬе пайопаШу іізеії оп іЬіз Ьазез) 1. Як приклад наводиться справа Кагане V. Парізі та Австрійської держави 2, у якій було вирішено, що, хоч єв­реї в Румунії були позбавлені привілеїв громадян, вони зали­шались громадянами цієї держави з точки зору міжнародного права.

Відзначимо деяку понятійну плутанину, яка існує з термі­ном «паііопаіііу» в українському перекладі. У західних дже­релах поняття «паііоп», як правило, має значення «держава», «політична нація», а термін «паііопаШу» означає не націо­нальність (цьому термінові в англійській мові відповідає еіЬпі-сіїу), а державну приналежність. Пояснюється це тим, що від­носної національної однорідності тут було досягнуто ще перед XIX століттям. Натомість у Східній Європі національні від­мінності підкреслювались і навіть до певної міри плекались. Цією національною різноманітністю можна було легко ви­правдати ідею створення нової спільності людей, як-от «радян­ського народу» в СРСР.

Понятійна плутанина простежується вже на рівні термінів «нація» (паііоп) і «держава» (зіаіе). З одного боку, ці терміни

8. А. апсі йе Мезігаї А. Ь. С. Ап Іпігосіисііоп 1о Іпїегпаиопаі 2а есі.- 1987.- Р. 290. 2КаЬапе V. Рагізі аші іЬе Аивігіап 8*а1;е (1929-1930), 5 Апп. Ьі%. 213.


.66

РОЗДІЛ 5

поняття громадянства в міжнародному праві

67.










часто використовуються як синоніми: наприклад, Ліга Націй була лігою держав, Організація Об'єднаних Націй є організа­цією держав. З іншого боку, група вчених, зокрема В. Кон-нор, наполягає на тому, що поняття «нація» і «держава» дале­кі від того, щоб бути синонімами. Для В. Коннора нація - це «самопізнавальна» (зеіі-алуаге), «самосвідома» (зеії-сопзсіоиз), «самовиокремлювала етнічна група» (зе1і-<ііііегеп1л.а1;тЈ еіЬпіс Јгоир), а націоналізм — це «самоідентифікація народу з нацією» '.

Однак варто ще раз підкреслити, що громадянство регулю­ється внутрішньодержавним законодавством. Для визначення сенсу громадянства важливим є сполучення прав і обов'язків особи і держави, а також наявність у громадянина окремих конкретних прав, якими є політичні права, і передусім вибор­че право. Саме з наявністю в особи виборчого права звичайно пов'язують стан її громадянства. Однак у деяких країнах при­пускається можливість участі у голосуванні на місцевих і на­віть загальних виборах іноземців. Так, згідно зі ст. 26 Консти­туції Австрії, виборче право на основі міждержавних угод може бути надане особам, які не є громадянами цієї держави.

Саме виборче право як суб'єктивне право особи (громадя­нина) поділяється на активне і пасивне виборче право. Актив­не виборче право — це встановлене законом право громадяни­на брати участь у виборах до органів державної влади насам­перед шляхом голосування. Пасивне виборче право означає право балотуватися на відповідні посади, тобто право бути об­раним. Можливість надання активного і пасивного виборчого права завжди зумовлювалась певними вимогами до потенцій­них учасників виборів. У ХУШ-ХІХ ст. це були цензи майно­вого характеру, вікові цензи. Останні поступово знижувались для активного виборчого права. У більшості держав Європи він становить 18 років, однак у Туреччині, Швейцарії та Япо­нії цей ценз і нині дорівнює 20 рокам. У наші дні зберігається різниця між віковими цензами для активного і пасивного ви­борчого права.

Еволюція виборчого права привела до скасування стате­вого цензу і надання відповідних прав жінкам. Уперше актив­не виборче право було надане жінкам у США (у шести штатах воно було встановлене до Першої світової війни, на федераль­ному рівні - у 1920 р., в цілому ряді європейських країн це було зроблено після Другої світової війни, а у Швейцарії -в 1971 р. За Конституцією УНР виборче право було надане жінкам ще 1918 року. Одна з характерних рис виборчого пра­ва ХІХ-ХХ ст.- наявність цензу осілості.

1 Див.: Вулф К. Етнічний націоналізм: Аналіз і захист. Пер. з англ. // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий.- К.: Смолоскип, 2000.- С. 493.


Набуття і втрата грома­дянства

Способи набуття громадянства в загально­му порядку поділяються на набуття громадян­ства в результаті:

а) народження за правом крові (іиз
заПЈиіпіз) та за правом ґрунту (іиз зоїі). Деякі
держави використовують один з цих принци­
пів, інші (Україна, Велика Британія, Канада) -
обидва. В цілому законодавство більшості дер­
жав поєднує обидва принципи;

б) прийняття до громадянства (натуралізації).
У виключних випадках можливі такі спо­
соби набуття громадянства:

Натуралізація - індивідуальне прийняття до громадянства на прохання зацікавленої особи. Як правило, натуралізація здійснюється з урахуванням певних умов, що передбачені в законі. Так, в Законі України «Про громадянство України» 2001 р.1 передбачено такі умови натуралізації:

  1. визнання і дотримання Конституції України та законів
    України;

  2. зобов'язання припинити іноземне громадянство або не-
    перебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були
    громадянами держав, міжнародні договори України з якими
    дозволяють особам звертатися для набуття громадянства Украї­
    ни за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої
    договірної сторони);

  3. безперервне проживання на законних підставах на тери­
    торії України протягом останніх п'яти років;

  1. отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

  1. володіння державною мовою або її розуміння в обсязі,
    Достатньому для спілкування;

  2. наявність законних джерел існування. Ця умова не по­
    ширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або
    притулок в Україні.

Положення, передбачені п.п. 3-6 ч. 2 цієї статті, не поши­рюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, 1 на осіб, прийняття яких до громадянства України становить ДеРжавний інтерес для України (ст. 9).

Проблеми громадянства, зокрема набуття громадянства, ре-гУлюються і низкою міжнародних договорів. Під час Гаазької

ВВР.- 2001.- № 13.- Ст. 65.





.68

РОЗДІЛ 5

поняття громадянства в міжнародному праві

69_

кодифікаційної конференції 1930 р. було проголошено, що хоч громадянство в першу чергу є проблемою національного права кожної держави, значною мірою воно регулюється принципа-] ми міжнародного права1.

Згідно зі ст. 12 Гаазької конвенції щодо деяких питань, які торкаються колізій законів про громадянство 1930 р., «но­рми законів, які надають громадянство за народженням на певній території держави, не застосовуються автоматично до дітей осіб, які мають дипломатичний імунітет у державі, де народилась дитина».

У законодавстві багатьох держав є положення, згідно з] якими дитина, батьки якої невідомі, отримує громадянство держави, на території якої її знайдено. Згідно зі ст. 14 Гаазь-І кої конвенції щодо колізій законів про громадянство «знайда (а іоипсііт^) вважається таким, що народився на території | держави, де його було знайдено, доки не буде доведено проти-! лежне». Це в багатьох випадках застосовується і до дітей, на­роджених від батьків, громадянство яких невідоме або які є апатридами.

Питання про громадянство стає актуальним, коли має міс­це шлюб з іноземцем. Більшість держав нині відповідно до Конвенції ООН про громадянство заміжньої жінки 1957 р.І дотримуються рівноправності статей і встановлюють, що вступ жінки у шлюб сам по собі не впливає на її громадянство. Ра-І зом з тим в багатьох державах, зокрема і в Україні, навіть] передбачається спрощений порядок набуття громадянства за­міжньою жінкою.

Відомі у багатьох країнах випадки надання почесного гро­мадянства за міжнародним правом не означають натуралізацію. І

Відповідно до Закону України «Про громадянство У краї-1 ни» від 18 січня 2001 р. громадянство України набувається: І

  1. за народженням;

  2. за територіальним походженням;

  3. внаслідок прийняття до громадянства;

  4. внаслідок поновлення у громадянстві;

  5. внаслідок усиновлення;

  6. внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;!

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судомі
недієздатною, опіки;

  1. у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного!
    чи обох батьків дитини;

  2. внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними!
договорами України.

Виділяють три форми втрати громадянства:

Автоматична втрата громадянства є типовою формою втра­ти громадянства, наприклад в законодавстві США. Там існує таК звана доктрина вільної експатріації. Якщо якась особа, що мала американське громадянство, натуралізувалася за кор­доном, вона автоматично втрачає американське громадян­ство.

Вихід з громадянства - це втрата громадянства на основі рішення компетентних органів держави, що виноситься на прохання зацікавленої особи.

Позбавлення громадянства, на відміну від виходу з грома­дянства, здійснюється з ініціативи державних органів зазви­чай як покарання за ворожу цій державі діяльність. Аналогом позбавлення громадянства є випадки насильницької (обов'яз­кової) зміни громадянства чи «колективної натуралізації». Суди не раз стверджували, що міжнародне право не дозволяє на­сильницької зміни громадянства. США, Велика Британія, Франція та інші держави часто висловлювали протест проти положень «насильницької натуралізації», що мали місце в за­конах латиноамериканських держав 1.

Низка норм щодо втрати громадянства міститься в Кон­венції ООН про скорочення безгромадянства 1961 р. Так, згід­но зі ст. 5, якщо закон держави передбачає втрату громадян­ства внаслідок якоїсь зміни в особистому статусі, як-от одру­ження чи розлучення, узаконення, визнання чи усиновлення, така втрата можлива тільки за умови набуття іншого грома­дянства. Конвенція допускає можливість втрати громадянства особою, яка довгий час проживає за кордоном, за умови, що цей час становить не менше як сім послідовних років.

Згідно зі ст. 19 Закону України «Про громадянство Украї­ни» громадянство України втрачається:

  1. якщо громадянин України після досягнення ним повно­
    ліття добровільно набув громадянство іншої держави;

  2. якщо іноземець набув громадянство України і не подав
    У порядку, передбаченому частиною п'ятою статті 8, пунктом
    Ј частини другої статті 9 та частиною другою статті 10 цього
    Закону, документ про припинення іноземного громадянства
    а"° Декларацію про відмову від нього;

  3. якщо іноземець набув громадянство України і скористав­
    ся правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на
    Нього іноземне громадянство;


1 Вгошпііе І.- Ор. сН.- Р. 388.
70 РОЗДІЛ 5

ііе І.- Ор. сії.- Р. 405.

поняття громадянства в міжнародному праві

71

  1. якщо особа набула громадянство України на підставі
    статті 9 цього Закону внаслідок подання свідомо неправдивих
    відомостей або фальшивих документів;

  2. якщо громадянин України без згоди державних органів
    України добровільно вступив на військову службу, на роботу в
    службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або
    органи державної влади чи органи місцевого самоврядування
    іншої держави.

Положення пунктів 1, 2, 3, 5 частини першої цієї статті не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.


Подвійне грома­дянство
Ч ерез застосування іиз зап^иіпіз і іиз зоїі, поєднаних з натуралізацією, особа може ма­ти більше як одне громадянство. Подвійне громадянство має певні негативні наслідки, зокрема наслідки, пов'язані з наданням ди­пломатичного захисту особам з подвійним гро­мадянством; наслідки, пов'язані з військо­вою службою осіб з подвійним громадянст­вом тощо. Питанню військового обов'язку бі­патридів присвячений Гаазький протокол про військовий обов'язок у деяких випадках по­двійного громадянства 1930 р., Європейська конвенція про скорочення випадків множин­ного громадянства і військовий обов'язок 1963 р. Наприклад, між Португалією та Ні­меччиною було укладено договір про подвій­не громадянство. Термін військової служби у цих державах різний: у Німеччині - півтора роки, а в Португалії — один рік. Якщо люди­на, маючи громадянство обох цих держав, від­служила рік у війську Португалії, то, перетнувши кордон Німеччини, вона повинна ще півроку відслужити — вже за законом Німеччини. Так само виникає питання й тоді, коли біпатрид скоїв злочин: де, в якій саме країні, він має відбувати покарання 1.

Згідно зі ст. 4 Гаазької конвенції щодо колізій законів про громадянство 1930 р. «Держава не може надавати дипломатич­ного захисту одному з її громадян проти держави, чиє грома­дянство така особа також має». Згідно зі ст. 5 «на території

1 Шульга М. Подвійне громадянство у часі і просторі // Політика і час—І 1995.- № з.- С. 4.

третьої держави особа, що має більш як одне громадянство, буДе розглядатись так, ніби вона має тільки одне громадянст­во»- Третя держава, як правило, в цій ситуації рахується з громадянством тієї держави, з якою особа з подвійним грома­дянством має найміцніший фактичний зв'язок (принцип ефе­ктивного громадянства).

Згадана Гаазька конвенція, глава II багатосторонньої Єв­ропейської конвенції про скорочення випадків множинного громадянства 1963 року, низка двосторонніх договорів спря­мовані на ліквідацію наслідків подвійного громадянства.

Інший вид договорів про подвійне громадянство - це дого­вори, спрямовані на ліквідацію подвійного громадянства як такого. Вони встановлюють право оптації громадянства для осіб з подвійним громадянством. В Україні подвійне грома­дянство не дозволяється і може мати місце тільки на основі двосторонніх договорів.

Проблема подвійного громадянства стає однією з найгост-ріших проблем Німеччини. Одним із найголовніших напрям­ків передвиборної програми правлячої коаліції СДПН - Партії зелених у січні 1999 р. було винесення на обговорення проек­ту нового закону про подвійне громадянство. До цього часу будь-який іноземець, що хотів стати громадянином ФРН, по­винен був офіційно відмовитись від попереднього громадянст­ва. Опозиційний партійний блок ХДС-ХСС виступив з протес­том проти програми правлячої коаліції.

Проблеми, пов'язані з подвійним громадянством, розгля­дались і міжнародними судами та арбітражами. Так, у справі братів Каневаро х 1912 р. Постійний арбітражний суд в Гаазі розглянув скаргу Італії проти Перу щодо боргу перуанського уряду братам Каневаро. Щодо статусу одного з братів Суд ви­рішив, що він був перуанцем за народженням та італійцем за ст. 4 Італійського цивільного кодексу, оскільки його батько був італійцем. Кілька разів Рафаель Каневаро діяв як гро­мадянин Перу, балотуючись до Сенату та прийнявши посаду в Генеральному консульстві Нідерландів. На основі цього уряд Перу мав право вважати його громадянином Перу і заперечи­ти його статус позивача як італійця. Тому двом братам Кане­варо, які були чистими італійцями, позов був дозволений, а Рафаелю Каневаро було відмовлено в скарзі проти Перу.

Однак у справі А-18 (Ігап - И8 Сіаітз ТгіЬипаі) 1984 р. шістьма голосами проти трьох було вирішено, що громадяни Ірану, котрі також були громадянами СІЛА, могли подавати скарги проти Ірану. Серед арбітрів шестеро були із західних Держав і троє іранців.

'Сапеуаго Сазе (Паїу V. Реги) (1912)6 11 К.І.А.А. 397, 6 Ат.«Ї.Іп1;.Ь. 746.


.72

РОЗДІЛ 5

поняття громадянства в міжнародному праві

73.




Проблема осіб без грома­дянства, біженців та іноземців







Безгромадянство може виникнути з низки причин: колізію законів про громадянство, змі­ну суверенітету над територією тощо і може бути з моменту народження (абсолютне) та наступи­ти в результаті втрати громадянства (відносне). Питанням правового статусу осіб без грома­дянства (апатридів) присвячені Конвенція про статус апатридів 1954 р. та Конвенція про ско­рочення безгромадянства 1961 р. Остання, на­приклад, передбачає, що особи повинні набува­ти громадянства держави народження, якщо в протилежному випадку вони будуть без грома­дянства. Однак обидві конвенції отримали не­значну кількість ратифікацій. Конвенція про статус апатридів 1954 р. зобов'язує зрівняти їх статус з іноземцями у внутрішньодержавному праві. Це ще не означає права на дипломатич­ний захист з боку вітчизни, яке мають інозем­ці, однак і в цьому плані спостерігається тенден­ція до визнання права держави на дипломатичний захист осіб без громадянства, які постійно проживають на її території ї.

Після проголошення Загальною декларацією прав люди­ни права на громадянство Економічна і Соціальна Рада ООН (ЕКОСОР) визнала, що проблема апатридів вимагає прийнят­тя державами заходів, спрямованих на визнання за кожним права на ефективне громадянство 2.

Біженці - це особи, які залишили країну, в якій вони постій­но проживали, в результаті переслідувань, військових дій чи ін­ших надзвичайних обставин. Проблемі біженців присвячено ни­зку міжнародних договорів, зокрема Конвенцію про статус бі­женців 1951 р., яка набула чинності в 1954 р. 1966 р. ГА ООН прийняла Протокол щодо статусу біженців, який передбачав де­які зміни до Конвенції. Оскільки Конвенція щодо статусу біжен­ців поширюється тільки на тих осіб, які стали біженцями в ре­зультаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 р., і з огляду на те, що від часу прийняття Конвенції з'явились нові ситуації щодо біженців, виникла необхідність у прийнятті такого Протоколу. Одним з перших відомих в історії біженців був Едіп, який вбив свого батька і одружився зі своєю матір'ю, через що і мав залишити свою країну. Найбільші в історії потоки біженців -це понад мільйон росіян, які не могли повернутись до більшо­вицького режиму; 1,5 млн вірмен з Туреччини на початку XX ст. З біженцями тісно пов'язане ім'я Нансена - Верховного

комісара Ліги Націй у справах біженців, який ввів так званий лансенівський паспорт для біженців. Великі потоки біженців мали місце після Другої світової війни, після Китайської рево­люції 1949 р., Корейської війни; 5 млн біженців у 80-х рр. втек­ли з Афганістану до Ірану. Велика кількість біженців є у Цент­ральній Америці, багато косівських албанців змушені були по­кинути Косово через етнічні чистки - і це тільки деякі прикла­ди з великої кількості подібних випадків, коли люди масово були вимушені залишати країну свого постійного проживання.

В Україні тільки за 6 місяців 1998 р. 2 тисячі іноземців отримали офіційний статус біженців. Протягом 1995-1997 рр. до України прибуло 1 млн 106 тис. осіб *.

Основними принципами права щодо біженців є:

  1. заборона видворення («поп-геіоиіетепі;») згідно зі ст. 33
    Конвенції щодо статусу біженців: «Жодна договірна держава
    не повинна виганяти чи повертати («геіоиіег») біженця будь-
    яким способом до кордонів територій, де їхнє життя чи свобо­
    да будуть під загрозою через расу, релігію, національність,
    членство у певній соціальній групі чи політичні переконання».

  2. недискримінація;

  3. возз'єднання сімей.

Контроль за дотриманням прав біженців здійснює Управ­ління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), статут якого був затверджений ГА ООН 1950 р.2.

Правове становище (режим) іноземців, як правило, визнача­ють як сукупність прав та обов'язків іноземців на території да­ної держави. Виділяють три види режиму іноземців: національ­ний режим, режим найбільшого сприяння та спеціальний режим.

Національний режим означає зрівняння іноземців з власни­ми громадянами. Режим найбільшого сприяння найчастіше вста­новлюється на основі принципу взаємності, і положення про та­кий режим найчастіше зустрічаються в торгових договорах. Спе­ціальний режим - це надання іноземцям у певній сфері певних прав і встановлення для них певних обов'язків, що відрізняються від тих, які передбачені в даній сфері для власних громадян. На­приклад, у радянській практиці в договорах з деякими державами був передбачений спрощений порядок переходу державних кордо­нів мешканцями прикордонних районів для відвідування родичів.

Загальні положення щодо статусу іноземців були закріплені ГА ООН 1985 р. в Декларації про права людини щодо осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають, де, зокрема, вказується на неприпустимість масового вислання іноземців, які на законних підставах перебувають на території країни.


1 Лукашук И. И. Международное право. Особенная часть. Учебник.- М.: Издательство БЕК, 1998.- С. 25.

.74

2Кез. 319. 11 АиЈ. 1950. В III (XI).

РОЗДІЛ 5

І

1 Юридичний вісник України.- 24-30 верес. 1998.

2 КезоііШоп 428 (V) 14 Бес. 1950.

поняття громадянства в міжнародному праві

75_

РОЗДІЛ 6

Міжнародно-правова відповідальність


Відпові­дальність держав за міжна­родним правом
В ідповідальність держав - один з основ­них принципів міжнародного права. Він пе­редбачає міжнародно-правову відповідальність у випадку, якщо одна держава чинить неза­конну дію проти іншої держави, групи дер­жав чи світового співтовариства в цілому. По­рушення міжнародного зобов'язання з необ­хідністю викликає вимогу відшкодування шкоди, завданої в результаті такого порушен­ня 1. В науці міжнародного права під міжна­родно-правовою відповідальністю розуміють негативні юридичні наслідки, які наступають для суб'єкта міжнародного права в результаті порушення ним міжнародно-правового зобов'я- і зання. Комісія міжнародного права ООН ви- ] знала зміст міжнародної відповідальності як ті наслідки, які те чи інше міжнародно-право­ве діяння може мати згідно з нормами між­народного права. Міжнародно-правова відпові­дальність є необхідним юридичним засобом забезпечення до­тримання норм міжнародного права. Якщо у внутрішньодер­жавних правових системах відповідальність поділяється на ад- ■ міністративну, дисциплінарну, цивільну, кримінальну, то між­народне право не проводить такої диференціації.

Норми, які стосуються відповідальності суб'єктів у міжна­родному праві, становлять особливий міжнародно-правовий інститут. Серед цих норм в даний час домінують норми звича­євого походження, що надає особливого значення їх кодифі­кації.

Міжнародне право розрізняє поняття «міжнародно-проти­правні діяння» та «злочини за міжнародним правом» на основі

1 ЗНаш М. N. Іпїегпаїїопаі Ьа^.- 4*Ь е<і.- СатЬгісіее: СатЬгігіее ипіуегзНу Ргезз, 1997.- Р. 541.

суб'єкта міжнародно-протиправних діянь. Тлумачення понят­тя «міжнародні протиправні діяння» дається в Проекті статей щодо відповідальності держав за міжнародно-протиправні ді­яння (надалі - Проект статей), прийнятому Комісією міжна­родного права ООН (надалі - Комісія) на 53-й сесії у липні 2001 р- *- Робота над цим Проектом статей розпочалась ще у 1956 р. з кодифікації норм відповідальності держав. Комісія першочергово сконцентрувала свої зусилля на розробці норм у сфері відповідальності держав за шкоду, завдану особі та май­ну іноземців. Нова програма роботи Комісії, прийнята ГА ООН у 1963 р., була спрямована на вирішення таких основних про­блем відповідальності держав, як, наприклад, відповідальність за агресію, відмову від надання незалежності колоніальним країнам і народам тощо.

У 1975 р. Комісія прийняла рішення поділити Проект ста­тей щодо відповідальності держав на три частини, а саме: ча­стину 1 присвятити походженню міжнародної відповідальнос­ті, частину 2 - змістові, формам та ступеням міжнародної від­повідальності, а частину 3 - вирішенню конфліктів та імпле­ментації міжнародної відповідальності 2. Частина 1 була попередньо прийнята Комісією у 1980 р., і розпочалась робота над частиною 2 3. Однак остаточний текст Проекту статей 2001 р. значно відрізняється від попередніх проектів як за змістом, так і за структурою. Він складається з чотирьох частин, а саме: частина 1 «Міжнародне протиправне діяння держави», части­на 2 «Зміст міжнародної відповідальності держави»; частина З «Імплементація міжнародної відповідальності держави»; частина 4 «Загальні положення».

У ст. 1 Проекту статей сформульовано основоположний принцип, згідно з яким «будь-яке протиправне діяння держа­ви тягне за собою міжнародну відповідальність цієї держави». Таке міжнародно-протиправне діяння має місце, коли а) пове­дінка, що є дією чи бездіяльністю, приписується державі за міжнародним правом та б) ця поведінка є порушенням міжна­родного зобов'язання держави (ст. 2).

Отже, для настання міжнародно-правової відповідальності потрібні такі чинники: 1) повинно бути міжнародно-правове зобов'язання між двома державами; 2) повинна бути дія чи без­діяльність, які порушують це зобов'язання і які приписуються відповідальній державі; 3) наслідком цієї дії є втрата чи збитки 4.

1 КезропзіЬПНу ої 81аіез іот Іпієгпаііопаііу ЛУгопе^иі Асїз: ТШез апй *ехїз оГ ІЬе сігаП агїїсіез // ШПесі Шііопз Сепегаї АззетЬіу.- А/СМ.4Д..602/ к^.1 26 .Шу 2001.

2УеагЬоок ої іЬе ІЬС- 1975.- V. II.- Р. 55-59.

3УеагЬоок оі Ше ІЬС- 1980.- V. II.- Р. 2.- Р. 30 є* зе^.

4 Зеє 3 Наш М. ЛЛ- Ор. сН.- Р. 542.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


розділ 5
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации