Антонович М.М. Міжнародне публічне право - файл n1.doc

приобрести
Антонович М.М. Міжнародне публічне право
скачать (1930 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc1930kb.08.09.2012 18:39скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
Поняття та особливості сучасного міжнародного

права


Проблема

визначення

поняття

«міжнародне

право»
І снують різні визначення міжнародного права. Більшість вчених-юристів вважають, що основними суб'єктами міжнародного права є держави, а міжнародне право - це серія норм, що регулюють відносини в першу чергу між державами, а також іншими суб'єктами між­народного життя. Однак не всі погоджуються з таким визначенням. Так, Жан Тускоз визначає міжнародне право як «сукупність юридичних норм та інституцій, які регулюють відносини у міжнародному суспільстві з метою встановлен­ня у ньому миру, справедливості та сприяння його розвитку» '. Це визначення відрізняється від більшості інших визначень, котрі виходять з концепції держави, оскільки Ж. Тускоз не змішує поняття «міжнародне право» та «міждер­жавне право». Домінуюча теорія розрізняє між­народне публічне право, що регулює відносини між державами, та міжнародне приватне право, що застосовується щодо міжнародних відносин між приватними особами. Автори цієї теорії вважають державу єдиним або голов­ним суб'єктом міжнародного права. Ж. Тускоз не вважає дер­жаву ні єдиним, ні головним суб'єктом міжнародного права, а стверджує, що міжнародне право має бути визначене не як пра­во, що регулює міжнародні відносини, які, в свою чергу, визна­чаються виходячи з поняття «держава», а як міжнародне право, Що керує міжнародним суспільством, набагато складнішим і різно­манітнішим організмом, ніж міждержавна спільність.

Вивчення міжнародного права можна почати з питання, чи є «міжнародне право» правом, чи може бути право, якщо нема наддержавного органу для його впровадження? Англійський філософ Джон Остін вважає, що міжнародне право не є правовою


.26

1 Тускоз Ж. Міжнародне право: Підручник. Пер. з франц.- К.: АртЕк,
1998.- С. 5. Щ,»і г.,^,->«/я..;,:

■■ ■ -; .т^ 27






Система

міжнародного

права

28
системою, оскільки воно не має суверенної влади, яка б зобо­в'язувала його суб'єкти (Ьесаизе іі сіоез поі Ьауе а зоуєгєіЈп аиіпогіту оі гиііпє і;паі ото1 з зиЬіесіз).

Як відомо, характерними рисами внутрішньодержавної системи права є наявність законодавчого органу, що творить закони, виконавчої влади для впровадження цих законів та ієрархії судів з обов'язковою юрисдикцією для вирішення спо­рів. Без законодавця, судової та виконавчої влади не можна говорити про правопорядок. Як же в такому разі сприймати систему міжнародного права? Чи має міжнародне право законо­давця? Дійсно, є Генеральна Асамблея ООН, що складається з представників усіх держав - членів ООН, однак її резолюції не є обов'язковими (Ьіпс1іпЈ), окрім деяких резолюцій для ор­ганів ООН (ст. 17 (1) Статуту ООН). Судової системи влади в міжнародному праві немає. Міжнародний Суд Справедливості (надалі - МСС) дійсно існує в Гаазі, але він тільки тоді може розглядати справи, коли згоду на їх розгляд дали держави -сторони справи. Окрім цього, немає виконавчого органу. Рада Безпеки ООН, що створювалась з цією метою, часто недієздат­на через вето хоча б одного з п'яти постійних її членів (США, СРСР (нині Російська Федерація), Китай, Франція та Сполу­чене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії). Отже, як може те, що називають міжнародним правом, бути пра­вом? За основу цього аргументу, як бачимо, беруть порівнян­ня внутрішньодержавного права з міжнародним.

Однак санкції насправді можуть бути накладені Радою Без­пеки, коли існує загроза миру, порушення миру чи акт агресії. Такі санкції можуть бути економічними, наприклад проголоше­ні 1966 року проти Родезії, чи військовими, як-от у Корейській війні 1950 року (це стало можливим, оскільки в Раді Безпеки тоді був відсутній представник від СРСР в знак протесту проти присутності представника націоналістичного Китаю), або ж оби­дві, як 1990 року проти Іраку. Нині тенденцією міжнародного права є відмова від використання сили, наскільки це можливо.

Як зазначає професор М. Шо, міжнародна система є горизонтальною і складається з по­над 180 незалежних держав, рівних і суверен­них. Міжнародну систему не слід плутати з системою міжнародного права, що є сукупністю взаємопов'язаних елементів (загальновизнаних принципів і норм, інститутів і галузей), що регулюють відносини між суб'єктами міжна­родного права.

РОЗДІЛ 1

Ядро сучасного міжнародного права становлять його прин­ципи. Вони не утворюють окремої галузі, оскільки пронизу­ють усі галузі й інститути цієї системи права. Більшість загаль­новизнаних принципів міжнародного права закріплені в Ста­туті ООН, Декларації про міжнародні принципи відповідно до Статуту ООН 1970 р. та Підсумковому акті НБСЄ (нині ОБСЄ), підписаному в Гельсінкі 1975 р. Згідно зі ст. 2 Статуту ООН принципами її діяльності є:

  1. Суверенна рівність всіх її членів.

  2. Добровільне виконання зобов'язань, прийнятих держа­
    вами згідно зі Статутом.

  3. Вирішення міжнародних спорів мирними засобами.

  4. Утримання від погрози силою і використання сили в
    міжнародних відносинах проти територіальної цілісності чи
    політичної незалежності будь-якої держави.

  5. Надання всілякої допомоги ООН в діях, які організація
    чинить згідно зі Статутом, і утримання від надання допомоги
    державі, проти якої ООН чинить запобіжні (превентивні) чи

силові дії.

6. Держави, які не є членами ООН, повинні діяти згідно з
цими принципами, якщо це необхідно для підтримання миру

і безпеки.

7. Невтручання у внутрішні справи будь-якої держави.

Не всі із вказаних принципів є однозначними. Так, хоч пер­ший принцип і проголошує суверенну рівність всіх членів ООН, очевидно, що йдеться про юридичну рівність, а не про формаль­ну. Попри проголошення відмови від використання сили у ви­рішенні міжнародних конфліктів, навіть у Статуті ООН перед­бачено випадки правомірного використання сили, а саме в ці­лях самооборони (ст. 51) та за рішенням Ради Безпеки (ст. 39, 42). Нарешті, якщо події, що відбуваються в межах території певної держави, загрожують міжнародному миру і безпеці, такі події перестають бути внутрішньою справою даної держави.

Можна помітити суперечність деяких принципів, сформу­льованих у Статуті ООН та в Підсумковому акті НБСЄ 1975 р., оскільки в останньому поряд з принципами непорушності дер­жавних кордонів, територіальної цілісності проголошується принцип самовизначення народів та націй.

Важливим компонентом системи міжнародного права є га­лузеві принципи і принципи міжнародно-правових інститутів, які ще називають спеціальними принципами. Серед принци­пів тієї чи іншої галузі, як правило, виділяють основний прин­цип галузі (наприклад, принцип свободи відкритого моря у міжнародному морському праві, принцип повного і виключ­ного суверенітету держави над повітряним простором у межах її території у міжнародному повітряному праві тощо).

29.

поняття та особливості сучасного міжнародного права

Суттєвим складовим елементом системи міжнародного права є норми міжнародного права, тобто юридично обов'язкові пра­вила поведінки суб'єктів міжнародно-правових відносин, які містяться в міжнародних договорах і правових звичаях, рі­шеннях і резолюціях міжнародних організацій, рішеннях та висновках міжнародних судових органів.

Складовим елементом системи міжнародного права вважа­ються також інститути міжнародного права, тобто система взаємопов'язаних норм, що регулюють відносно відокремлену сукупність суспільних відносин. Зокрема, це такі інститути, як інститут міжнародного визнання, інститут міжнародної від­повідальності тощо.

Усі згадані елементи в різних сполученнях утворюють га­лузі міжнародного права - сукупність узгоджених юридичних норм, що регулюють більш-менш автономно міжнародні від­носини певного виду і характеризуються відповідним предме­том правового регулювання 1. Це такі галузі, як право міжна­родних договорів, права людини, дипломатичне та консульське право, міжнародне морське право тощо.

Отже, міжнародне право - це система, яка має свої прин­ципи, галузі, інститути та норми, однак вона відрізняється від внутрішньодержавних (сіотезйс) правових систем тим, що не має владних органів для їх забезпечення. Кожна держава повинна висловити свою згоду на дію міжнародного права.

На думку багатьох юристів-міжнародників,
міжнародне право - це спроба створити нор-
.~ - . ми та забезпечити їх втілення. На жаль, у між-

ч-^СООЛИВОСТІ народному праві є багато норм без механізму та проблеми імплементації, наприклад, декларуються права без механізмів їх забезпечення. У багатьох ви-сучасного падках норми не дотримуються. Використан­ня сили у міжнародних відносинах - один з иродно о прикладів цього. Такий стан із застосуванням Права норм міжнародного права можна до певної міри пояснити тим, що відповідні норми хоч і існу­ють, проте часто неадекватно сформульовані. Професор С. Туп робить висновок про те, що міжнародне право має обов'язкову силу, але слабкий механізм імплементації. Найчастіше міжнародне право впроваджується на добровільних засадах.

1 Фельдман Д. И. Система международного права.- Казань, 1983.- С. 47.
3 0 РОЗДІЛ 1

Особливістю міжнародного права є також шляхи ство-ня нових норм. Наприклад, Канада вирішила, що ста-ева орієнтація повинна бути включена поряд з расою, ко­льором шкіри, статтю, мовою, релігією тощо до основ заборо­ни дискримінації в міжнародному праві. Можливими шляха­ми проведення цієї норми є лобіювання (пошук інших держав, що підтримують це); досягнення консенсусу; прийняття но­вого договору про заборону дискримінації; додаток до Міжна­родного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.; скликання міжнародної конференції з метою прийняття про­токолу, декларації; підписання двостороннього договору тощо. Інші держави, які не погоджуються з прийняттям такої норми, можуть чинити опір, посилаючись на прин­цип невтручання в державний суверенітет, можливу еска­лацію напруги, неможливість виконати вже існуючі норми

тощо.

Однією з найболючіших проблем сучасності є використан­ня сили у вирішенні міжнародних конфліктів. Держави ви­правдовують ці дії необхідністю досягнення внутрішньої чи національної безпеки; історичною обґрунтованістю; попереднім вторгненням чи загрозою вторгнення; регіональною безпекою (наприклад, вторгнення США у Гренаду виправдовувалось по­требами регіональної безпеки); необхідністю надання братньої допомоги; гуманітарною інтервенцією (за санкцією Ради Без­пеки ООН); попередженням поширення небезпечних ідеологій (наприклад комунізму) тощо.

Щодо існування непорушних принципів міжнародного пра­ва існують дві точки зору:

  1. доктрина невід'ємних прав (іипйатепіаі гі^Мз), згідно
    з якою кожна держава наділена основними правами - незалеж­
    ністю, рівністю, правом на взаємоповагу. Міжнародне право
    повинно захищати ці права, для цього воно й існує;

  2. позитивізм, згідно з яким міжнародне право повністю
    базується на згоді держав. Жодна норма не може з'явитись
    без згоди держави.

В цілому, як зазначає С. Туп, міжнародне право - це швид­ше процес, аніж система права чи міжнародних інститутів. Це процес створення норм, що пов'язані моральними засада­ми рівності, справедливості, порядку, стабільності. Рішення Щодо того, якими мають бути ці моральні норми, прийма­ються в ході складного переговорного процесу, діалогу щодо Моральних цінностей. Виходячи з того, наскільки різними є Учасники цього діалогу, наскільки відмінні їхні культурні традиції, моральні засади, не важко зрозуміти, чому так по­вільно йде переговорний процес і як непросто буде досягти консенсусу.

поняття та особливості сучасного О 1

у міжнародного права

розділ 2

Міжнародна

правосуб'єктність

Становлення

інституту

міжнародної

право-

суб'єктності

Суб'єкт міжнародного права - це носій між­народних прав і обов'язків, які виникають від­повідно до норм міжнародного права.

Ще кілька десятків років тому вважалось, що єдиними суб'єктами міжнародного права є держави. На них поширювалась дія міжна­родно-правових норм, вони мали міжнародну правоздатність. Для позначення правосуб'єкт-ності вживався термін «регвопаШу» (особистість, правосуб'єктність), що підкреслював значен­ня носія прав — носія обов'язків, тобто тих прав суб'єктів, що склались історично. У XX ст. наголос переноситься на участь суб'єктів у міжна­родно-правовій системі.

Ще 1648 р. Вестфальський міжнародний конгрес, що ознаменував закінчення 30-літньої війни, констатував, що суверен певної терито­рії визначає і законно контролює релігію на­селення цієї території. Меншина на території держави не мала законного права на звернення по допомогу з приводу пору­шення права на сповідування своєї релігії. Таким чином, пра­вова система визначалась територіально. Після Вестфальсько-го договору на зміну містам-державам приходять національні держави.

Це була суттєва відмінність від правових систем середніх віків, коли право було персональним (регзопаі). Згадаємо Ьех Мегсаіогіа - право купців, для яких не існувало територіаль­ного права. Зараз ми намагаємось відтворити, відродити це право купців.

В цілому еволюція міжнародного права визначається по­шуками міжнародного правопорядку, що веде до стабільності. Також відбуваються такі важливі процеси, як персоніфікація держави (особа може нести відповідальність за дії держави) та поєднання ідеї держави з ідеєю народу. Останнє ускладнюється

тим, Щ°> якщо ми маємо справу з багатонаціональною держа­вою, складніше визначити поняття «народ».

Хоч думка, що міжнародне право існує для держав і про держави, все ще досить поширена, однак дедалі частіше чує­мо, що воно також є для народів, осіб та організацій. Тобто хоч безпосередніми суб'єктами міжнародного права є суверен­ні держави, у багатьох міжнародних договорах поняття су­б'єкта міжнародного права фігурує під різними назвами.

Так, Підсумковий акт НБСЄ 1975 р. вимагає від держав-учасниць діяти в «інтересах народів», роблячи внесок у «спри­яння основним правам, економічному і соціальному прогресу і благополуччю всіх народів». Підсумковий акт не тільки вима­гає від держав «поважати рівноправ'я і право народів розпо­ряджатись своєю долею», а й «підвищувати добробут народів і сприяти втіленню в життя їх надій» у всіх областях міжнарод­ного співробітництва.

Як правило, народи реалізують свої суверенні права і обо­в'язки не безпосередньо самі, що буває порівняно рідко (рефе­рендум, плебісцит), а через свої національні держави в особі їх вищих органів влади й управління, що займаються дипло­матичною діяльністю, тобто особливою державною діяльністю зі здійснення зовнішньополітичних функцій.

Підсумковий акт чітко формулює суть взаємовідносин між народом і державою: «Всі народи завжди мають право в умо­вах повної свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус», а також «здій­снювати на власний розсуд свій політичний, економічний, со­ціальний і культурний розвиток». Незважаючи на те що суве­ренні права і обов'язки реалізуються через вищі державні ор­гани влади й управління, держави як «носії» суверенних прав підкоряються волі «володарів» цих прав — своїм народам, яким належать такі найважливіші права, як право на самовизна­чення, на суверенітет і невтручання, на територіальну недо­торканність, право на мир тощо.

Підтвердженням того, що суб'єктом міжнародного права може виступати народ, стало визнання сучасним міжнарод­ним правом за народами колоніальних і залежних держав най­важливішого права бути суб'єктом міжнародних правовідно­син, незалежно від того, що їхні національні держави ще не існували. У 1960 р. Генеральною Асамблеєю ООН було прийня­то Декларацію про надання незалежності колоніальним краї­нам та народам '. Ця декларація була прийнята 89 голосами за, жодного голосу проти, 9 держав утримались, а саме: Авст­рія, Бельгія, Домініканська республіка, Франція, Португалія,

'СА Кезоіиііоп 1514 (XV), 14 Вес. 1960.


32

РОЗДІЛ 2

міжнародна правосуб' єктність

33.

Південна Африка, Іспанія, Велика Британія та СІЛА. У Деклара­ції, зокрема, ще раз згадується про проголошену в Статуті ООН віру в основні права людини, гідність і достоїнство людини, рівні права чоловіків і жінок, а також великих і малих наро­дів. У 1970 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Програму дій з метою повної реалізації положень Декларації про надан­ня незалежності колоніальним країнам і народам.

Визнання

су б'

єктів

міжнародного права

Одним з інститутів міжнародного права є визнання держав. Визнання - це акт встано­влення міжнародних відносин з новими су­б'єктами міжнародного права, що необхідно для набуття ними дієздатності. Хоча кожен народ, створюючи свою національну незале­жну державу, утворює тим самим суб'єкт міжнародного права незалежно від визнання його з боку інших суб'єктів, для вступу його в міжнародне співтовариство, для встановлен­ня нормальних відносин з іншими суб'єкта­ми міжнародного права нова держава повин­на бути визнана ними як повноправний учас­ник міжнародних відносин.

Існує дві теорії визнання - конститутив­на і декларативна. Згідно з конститутивною теорією, держава існує, коли вона була визна­на іншими державами, тобто визнання є по­літичним актом. Відповідно до Конвенції Монтевідео про пра­ва та обов'язки держав1 (1933), сторонами якої є СІЛА та 15 латиноамериканських держав (однак попри незначну кількість ратифікацій більшість держав світу розглядають цю конвен­цію як звичаєве право), ознаками держави як суб'єкта міжна­родного права, необхідними для її визнання, є: а) постійне населення; б) визначена територія; в) уряд, що здійснює вла­ду; г) здатність вступати в міжнародні зносини з іншими дер­жавами (ст. І)2.

Щодо населення, то воно повинно бути постійним, хоч мі­німальних вимог не ставиться. Так, Канада визнала Науру, яка 1982 року мала населення 8421 осіб. Є ситуації, коли люди однієї національності проживають на території декількох дер­жав. Нацисти виходили з того, що оскільки на території

1 Ь1\ГГ8.- V. 165.- 19.

2 Мопїеуійео Сопуеп^іоп оп Кі§Ь1,5 апсі Виііез оЈ Зіаїез (1933) // 165
ЬЇ-ІТЗ 19.

РОЗДІЛ 2

.34

Чехословаччини проживали німці, то це німецька територія. Однак повинні бути дотримані й інші вимоги.

Немає вимог і щодо мінімуму території. Це може бути ма­ленька територія, як, наприклад, Науру (21 кв. км). Не є обо­в'язковою умовою і територіальна єдність. Так, Пакистан до 1971 року існував у двох частинах. Держава може існувати незважаючи на територіальні спори, як-от Ізраїль.

Класичною справою, що стосується виключного права дер-даави на свою територію, є справа острова Палмас (Ізіапсі оі Раїтаз Сазе, Меіїіегіапсіз V. Ипііесі 8іа1ез)'. У 1898 р. згідно з Па­ризьким договором Іспанія уступила Філіппіни СІНА. У 1906 ро­ці офіційний представник США під час відвідин острова ви­явив там нідерландський прапор. Нідерланди і США зверну­лися з питанням щодо територіального суверенітету над Пал-масом до міжнародного арбітражу. Незалежність стосовно частини земної кулі, як зазначав арбітр Губер,- це право здій­снювати функції держави. Це ексклюзивна компетенція дер­жави на своїй території. Той факт, що функції держави мо­жуть виконуватись іншою державою, є ознакою такого право­вого стану території, подібно до відкритого моря чи не зайня­тої території, яка ще не є територією держави. Територіальний суверенітет включає виключне право держави виконувати свої функції та здійснювати контроль над своєю територією.

Третя ознака держави - наявність уряду, що здійснює пов­ну владу на території держави. Саме за цією ознакою участь УРСР та БРСР в ООН була цілком невиправданою, оскільки повної влади на території цих республік їх уряди не мали.

Четверта ознака держави - здатність вступати у міжнарод­ні зносини з іншими державами. Ця вимога є передумовою і наслідком державності. У справі СМогійе Іпйизігіаі Ваі.іегіез V. Г & \\г Ргеі^пі; І/Ьсі., (1991) було вирішено, що острів Джерсі не є незалежною державою, оскільки Сполучене Королівство відповідальне за його зовнішні та внутрішні зносини 2. Однак Держави можуть дозволити іншим державам представляти їх в ООН чи інших міжнародних організаціях. Наприклад, Мар­шальські острови погодились, щоб Австралія представляла їх

інтереси в ООН.

Незалежність є також важливим чинником для державно­сті, її часто помилково ототожнюють із суверенітетом. Проте ЦІ поняття слід розмежовувати. Незалежність необхідна для набуття статусу держави (незалежність від), у той час як суве­ренітет є юридичне право, що випливає з незалежності (суве­ренітет над).

НА., (1991) // 86 ІЬЕ 152

1 Ізіапсі оі Раїтаз Сазе // 4 ІЬК 3.

35.


міжнародна правосуб'єктність


2 СНІогіае Іпаизїгіаі Ва«егіез V. Г &
№пе1ащі С. А.)

Конститутивна теорія визнання держав не одержала під­тримки, оскільки визнання не може бути засобом створення держави. Інша теорія - декларативна теорія визнання, згідно з якою цей акт є чисто декларативним і жодним чином не впливає на існування держави. Однак питання, як реагувати на появу нових держав, стало знову дуже актуальним після розпаду Югославії та Радянського Союзу. У Паризькій хартії було зазначено, що нові держави будуть визнані, якщо вони дотримуватимуться принципів прав людини, демократії та ринкової економіки. Отже, визнання поставлено в залежність від політичних, соціальних та економічних цінностей.

Право-

наступництво

суб'єктів

міжнародного

права

Іншим інститутом міжнародного права є правонаступництво суб'єктів міжнародного права. Під правонаступництвом держав розу­міють перехід прав і обов'язків однієї держа­ви до іншої в результаті настання певних по­дій і ситуацій. Правонаступництво держав ви­никає щодо міжнародних договорів, участі в міжнародних організаціях, міжнародних бор­гів тощо в результаті об'єднання, поділу дер­жав, при відокремленні частини держави та при переході частини території до іншої дер­жави.

Основні питання правонаступництва дер­жав врегульовано у двох багатосторонніх кон­венціях: Віденській конвенції про правонаступ­ництво держав щодо договорів 1978 р. та у Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів та державних боргів 1983 р. Ці конвен­ції набули чинності для України 26 листопада 1992 р. Зокрема, Постановою Верховної Ради України від 17 ве­ресня 1992 р. «Про приєднання України до Віденської кон­венції про правонаступництво держав щодо договорів» було схвалено погодитися з пропозицією Кабінету Міністрів Украї­ни і приєднатися від імені України до цієї Конвенції',

Одна з ключових норм Віденської конвенції 1978 р. закріп­лює принцип їаЬиіа газа, тобто принцип свободи нових неза­лежних держав від договорів, укладених від їх імені колишні­ми метрополіями, що відповідає загальновизнаній точці зору,

1 ВВР.- 1992.- № 41.- Ст. 61-62.
36 РОЗДІЛ 2

згідно з якою нова держава не пов'язана договорами поперед­нього суверена в силу принципу правонаступництва держав. Щодо інших держав-правонаступниць діє принцип континуі-тету. Очевидно, що проблемним питанням є визначення по­няття «нова незалежна держава». Прибалтійські республіки проголосили, що не є правонаступниками жодного договору, укладеного СРСР, оскільки відновили свою незалежність, втрачену в результаті окупації Радянським Союзом 1940 р. Комісія міжнародного права ООН та багато держав вислови­ли пропозицію, що слід вважати території, які набули неза­лежності за умов, наближених до тих, за яких утворились нові незалежні держави, також вільними від зобов'язань дер-жав-попередниць. Данія, Нідерланди, Австрія та інші дер­жави також вважають, що практика держав за останні роки свідчить про те, що всі нові держави підтверджують принцип іаЬиіа газа у питанні правонаступництва щодо договорів. Разом з тим низка новоутворених держав ратифікували Кон­венцію 1978 р., зокрема Словенія, Боснія-Герцеґовина, Хор­ватія, Естонія, Словаччина. Відповідно до Закону «Про пра­вонаступництво» 1991 р. Україна підтвердила свої зобов'я­зання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до про­голошення незалежності України, та за тими міжнародни­ми договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції

України (ст. 6, 7)1.

Що ж до міжнародних договорів з прав людини, ірзо {"асію вважається, що існує континуітет міжнародних договірних зобов'язань у сфері прав людини. Ці договори становлять особ­ливий інтерес, оскільки саме в перехідні періоди політичної нестабільності мають місце масові грубі порушення прав лю­дини 2. Особлива природа договорів, спрямованих на захист прав людини та основних свобод, неодноразово підкреслюва­лась в резолюціях Комісії ООН з прав людини (1993, 1994, 1995 р.). Однак в самій практиці держав-правонаступниць не прослідковується чіткої лінії в бік визнання континуітету до­говірних зобов'язань у сфері прав людини 3. Практика 23 дер­жав, які утворились після розпаду Югославії, Радянського Союзу та Чехословаччини, щодо правонаступництва стосовно міжнародних договорів виявилась дуже різною.

Так, жодна держава-правонаступниця колишнього Радян­ського Союзу не стала учасницею Пакту про громадянські

1 Закон «Про правонаступництво України» // ВВР. - 1991.- № 46.- Ст. 617.

Каттіпда М. Ь.- 1996.- V. 7.- Р. 469-470.

Гусейнов Л. Г. Відповідальність держав за порушення міжнародних зобов'язань у галузі прав людини: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук.- К., 2°00.- с. 50.

міжнародна О "Т
правосуб'єктн'їсть О /


2 Каттіпда М. Т. 8їаі,е Зиссеззіоп іп Кезресї ої Нитап Кі^Мз Тгеаііез //

7 Р 469470

та політичні права в порядку правонаступництва, а всі (окрім Казахстану і Таджикистану, які по сьогодні не визначили сво­єї позиції тим чи іншим чином) надали документи про приєд­нання. З іншого боку, Україна як один з фундаторів 00Н вже була стороною основних міжнародних договорів з прав люди­ни згідно зі ст. 80 Конституції СРСР 1977 р.

Словенія, як і Боснія-Герцеґовина, Хорватія, Македонія, у 1991 та 1992 рр. повідомили Генерального секретаря ООН, що вважають себе пов'язаними шляхом правонаступництва дер­жав договорами, стороною яких була Соціалістична Федера­тивна Республіка Югославія. Це пояснювалось тим, що ці дер­жави в минулому як складові частини Югославської федерації дали свою згоду на ратифікацію договорів щодо правонаступ­ництва. Згідно зі ст. 271 Конституції СФРЮ, міжнародні до­говори укладались за погодженням з республіканськими та провінційними органами, які були наділені відповідною ком­петенцією. Щодо Словенії, то, окрім згоди бути пов'язаною зобов'язаннями за договорами колишньої Югославії, вона та­кож повідомила Комітет ООН з прав людини, що жертви по­рушень прав людини, вчинених попереднім режимом, мають право на відшкодування шкоди державою-правонаступни-

цею '.

Проблемним залишалось питання щодо статусу Федера­тивної Республіки Югославії. У Преамбулі до Конституції ФРЮ 1992 р. проголошується континуітет Югославії щодо СФРЮ, в той час як інші республіки колишньої СФРЮ вважа­ли Федеративну Республіку Югославію новою державою. Арбі­тражна комісія мирної конференції в Югославії (Вайіпіег Соттіззіоп) вирішила, що ФРЮ - це нова держава, яка не може розглядатись як єдина правонаступниця СФРЮ. Рада Безпеки також вирішила, що держава, відома як СФРЮ, пе­рестала існувати і що нова держава не може автоматично на­бути членства в ООН.

Отже, практика нових держав, утворених на теренах ко­лишніх Радянського Союзу та Югославії, з одного боку, під­тверджує, що на зобов'язаннях, які випливають з договорів щодо прав людини, не відбивається правонаступництво дер­жав. Це стосується всіх зобов'язань держави-попередниці, у тому числі застережень, декларацій тощо. Континуітет цих зобов'язань застосовується ірзо іасїо. З іншого боку, маємо під­твердження того, що держави надають документи про приєд­нання до міжнародних договорів, включаючи договори з прав людини.

Бос. ССРК/С/79/Аа.40.рага.6

.38

РОЗДІЛ 2

Правонаступництво держав існує і щодо активів та пасивів попередньої держави. Активи включають золотий, валютний запас, закордонну власність (посольства) та борг цій державі з боку інших держав. Пасиви - це борги попередньої держави. Так, розподіл боргів та активів Чехословаччини було проведе­но у співвідношенні 2 до 1 (Чехія - Словаччина), оскільки Чехія має вдвічі більше населення. Нерухомість була поділена за територіальним принципом, а інші активи та зобов'язання -залежно від кількості населення.

Борги Радянського Союзу на кінець 1990 р. оцінювались в $54 млрд, а на кінець 1991 р. в $66 млрд. На думку Великої сімки, загальна вартість активів була меншою, ніж величина боргу. 4 грудня 1991 р. у Москві було підписано Договір про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу і ак­тивів Союзу РСР. Згідно зі ст. 1 активи СРСР - це нерухома і рухома державна власність СРСР за межами його території, золотовалютні фонди і резерви СРСР, інвестиції за кордоном, будь-які фінансові зобов'язання щодо СРСР іншої держави, міжнародної організації чи будь-якого іншого іноземного де­бітора. Згідно з договором, частка кожної зі сторін у заборго­ваності на 1 січня 1991 р. і в активах на момент правонаступ­ництва визначається на основі узгодженого сторонами єдино­го агрегованого показника. Частку України було визначено

як 16,37 %.

ЗО грудня 1991 р. було підписано Угоду глав держав СНД щодо власності колишнього Союзу РСР за кордоном, згідно з якою було створено Міждержавну комісію з вироблення критеріїв і принципів розподілу власності за кордоном. За Угодою про доповнення до Договору про правонаступництво Щодо зовнішнього державного боргу і активів Союзу РСР, підписаною в Москві 13 березня 1992 р., повноваження зга­даної вище Міждержавної комісії перейшли до Міждержавної ради. 20 березня 1992 р. у Києві Рада глав держав - учасниць СНД прийняла рішення про створення Комісії з повноваж­них представників для проведення переговорів і підготовки пропозицій щодо вирішення питань боргів і активів СРСР, однак вже 9 жовтня цього ж року роботу комісії було призу­пинено.

6 липня 1992 р. в Москві було підписано Угоду про розпо-Діл всієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном. Су-кУпна частка Грузії, Латвії, Литви та Естонії цією угодою не Розглядається. Угоду не підписали Азербайджан та Грузія. Узбекистан підписав із застереженням про необхідність пере­гляду своєї частки.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


Поняття та особливості сучасного міжнародного
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации