Антонович М.М. Міжнародне публічне право - файл n1.doc

приобрести
Антонович М.М. Міжнародне публічне право
скачать (1930 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc1930kb.08.09.2012 18:39скачать

n1.doc

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
Антонович М.М. Міжнародне публічне право. – К.: Вид.дім „КМ Академія”; Алеута, 2003. – 308 с.

ВСТУП

Міжнародно-правова діяльність України: історія та сучасність

Київська Русь

і міжнародне

право

Міжнародне право існувало вже в період ра­бовласницького ладу. Так, у 1296 р. до н. є. між єгипетським фараоном Рамзесом II та царем хеттів Хаттушилем III був укладений договір, згідно з яким передбачались спільні дії фарао­на і царя хеттів з метою упокорювання рабів. Матеріальні та літературні пам'ятки Дав­нього Китаю, Індії, Вавилонії, Ірану, Єгипту та інших держав Африки, Греції та Риму свід­чать про існування вже в той час міжнарод­но-правових норм посольського і договірного права. Зокрема, принцип недоторканності по­слів був обґрунтований Ціцероном.

В епоху феодалізму визнаною формою між­народних відносин були війни. Своєрідним ор­ганом міжнародного спілкування того часу ста­ли собори. Наприклад, Карфагенський собор 438 р. офіційно сформулював один з найваж­ливіших міжнародно-правових приписів - принцип обов'яз­ковості дотримання міжнародних договорів - расіа зипі; зегуапсіа.

Активною в міжнародно-правових зносинах з різними дер­жавами світу була Київська Русь. Ще 11 березня 527 р. дату­ється перший відомий в історії дипломатичний візит полян-ського князя Кия до столиці Візантії Царгорода.

Як вважає професор О. М. Сахаров, невіддільною від зовні­шньополітичної функції держави є організація дипломатич­ної діяльності, яка передбачає існування певних організацій­них зовнішньополітичних начал, конкретних дипломатичних засобів, методів, форм міжнародної практики. Під зароджен­ням дипломатичної системи давньої Русі маються на увазі ди­пломатичні переговори і дипломатичні угоди, розширення кола держав і народів, що входили у сферу дипломатичної актив-

ВСТУП

14

пості Київської Русі, зародження і розвиток посольської служ­би і т. ін.1.

Важливою віхою в розвитку давньоруської дипломатії та встановленні дипломатичних відносин Київської Русі з Візан­тією було руське посольство в 838-839 рр. до візантійського імператора Феофіла (829-839 рр.). Згідно з Бертинськими ан­налами 839 р., посли до візантійського імператора не могли безпечно вернутися назад, бо дорогу з Константинополя їм заступили варварські народи (очевидно, угри або болгари). З цієї причини руське посольство рушило до імператора Люд-віка Побожного в столицю Франкської держави Інгельгейм 2. Наступною віхою в розвитку русько-візантійських взаємин був похід на Константинополь у 860 р. Багато істориків ствер­джують факт переговорів Русі з греками. Горді й зарозумілі греки вимушені були визнати «безіменний» і «невідомий» в міжнародному плані народ, який одержав ім'я, авторитет і славу завдяки успіхам у поході 860 р. Якщо підсумувати ві­домості про цей мирний договір у патріарха Фотія, то, як стверджує О. М. Сахаров, є всі підстави говорити про укладен­ня типового договору «миру і любові» з властивими атрибута­ми. У Константинополі з'являється «варварське» - в даному разі руське - посольство; тут же відбуваються переговори між русичами і греками; укладення договору супроводжується зви­чайним в таких випадках підношенням русинам дорогих по­дарунків 3.

Наступна сторінка в історії русько-візантійських відносин пов'язана з іменем князя Олега. В «Повісті минулих літ» під 907 р. подається угода, укладена між Руссю і Візантією. О. М. Сахаров не піддає сумніву, що саме угода 907 р. стала пе­рехідною віхою в історії руської дипломатії - Русь була визна­на Візантією як держава, вона уклала з імперією договір 4. Однак було висловлено багато сумнів щодо цього договору. М. Грушевський не заперечує можливості походів Русі на Ві­зантію, але датує їх 909-910 рр., «коли бачимо руських воя­ків у візантийській службі» 5.

В іноземних джерелах знаходимо згадки про два походи на Візантію за часів князя Ігоря. 941 р. Ігор пішов на візан­тійські землі з великим флотом. Закінчився цей похід укла­денням союзної і торговельної угоди Русі та Візантії. При цьому

1 Сахаров А. Н. Дипломатия Древней Руси: IX — перв. пол. X в.— М.:

Мисль, 1980.- С. 8-11.

2 Див.: Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.:
П. С. Сохань (голова) та ін.- К.: Наук, думка, 1991.- Т. 1.- 1991.- С. 394.

3 Сахаров А. Н.- Вказ. праця.- С. 72.

4 Там само.- С. 84. "*"

5 Грушевський М. С- Вказ. праця.- С. 433.

міжнародно-правова діяльність України: 1 іч '

історія та сучасність І О ■; ,иС


г Гой ДІ

_ |
обмежувались деякі здобуті Олегом привілеї, посилено конт­роль над руськими купцями у Візантії, їм заборонено залиша­тись на зиму у Царгороді тощо.

«Повість минулих літ» подає також відомості про похід Ігоря на Візантію в 944 р. Проте, як вважає М. Грушевський, такого походу в дійсності не було '. На думку І. Крип'якевича, в 944 р. Ігор готував новий похід, але греки почали перегово­ри, і 944 р. було укладено новий договір 2.

Наступна сторінка в розвитку русько-візантійських взає­мин пов'язана з іменем княгині Ольги. Це в першу чергу її дипломатичний візит до Царгорода 957 р. Як зазначає І. Крип'якевич, «про мету цих відвідин можемо здогадувати­ся, що княгиня бажала поладнати непорозуміння, які зали­шила політика Ігоря, можливо, що вона також переговорюва­ла в церковних справах» 3.

З іменем Ольги пов'язаний також і перший відомий нам факт дипломатичних зносин Русі з німецьким цісарством. У німецьких анналах згадується, що 959 р. прибули до імпе­ратора Отона І посли від «королеви Русі Олени», які мали просити для руського народу єпископа і священиків. Проте, як вважає М. Грушевський, «найбільш правдоподібним муси­мо уважати об'яснення, що Ольга посилала посольство до Ото­на в політичних справах, але Отон схотів використати сю на­году для місіонерства...» 4. І. Крип'якевич пояснює цей факт тим, що, «бажаючи поширити християнство, вона [Ольга], зда­ється, вагалася, чи провести це у зв'язку з Візантією, чи з Римом» 5.

З іменем князя Святослава в історії русько-візантійських відносин пов'язана болгарська кампанія, ініціатива якої ви­йшла з Царгорода. Ведучи тяжку війну на східних кордонах — в Сирії, візантійський імператор Никифор Фока вирішив ви­користати Русь для війни з Болгарією. Святослав пристав на пропозицію Никифора, оскільки йому здавалось неважким завоювати Болгарію, а це означало «захопити в свої руки цілу подунайську торгівлю, присунутись до самої Візантії, а в даль­шій перспективі — чому не відновити плану Симеона — взяти в свої руки цілий Балканський півострів і саму світову столи­цю - Царгород» 6. Проте сталося зовсім інакше. Знесилений затяжною війною, яка перейшла у війну з візантійцями, Свя­тослав змушений був розпочати переговори з візантійським

1 Грушевський М. С— Вказ. праця.— С. 443.

2 Крип'якевич І. П. Історія України.— Львів: Світ, 1990.— С. 42.

3 Там само.- С. 43.

4 Грушевський М. С— Вказ. праця.— С. 456.

5 Крип'якевич І. П- Вказ. праця.- С. 44.

6 Грушевський М. С- Вказ. праця.- С. 467.

16


ВСТУП

■ імператором Цимісхієм, погоджуючись віддати грекам невіль­ників і відійти з Болгарії, бажаючи вільного пропуску до Русі • пОхрібних для війська припасів. Було укладено трактат, згідно з яким Святослав зрікався будь-яких претензій на кримські землі Візантії і на Болгарію, заповідав, що припи­нить боротьбу з Візантією й буде її союзником 1.

Незважаючи на те що після болгарської кампанії Свято­слава та по його смерті відносини Русі з Візантією були досить напруженими, біда примусила Візантію звернутися по допо­могу до Русі ще раз. Князь Володимир погодився допомогти, але зажадав, аби імператори Василь II та Костянтин видали за нього свою сестру. За це він, у свою чергу, мав охреститися, що і сталося, очевидно, в 988 р. Але тільки після того, як «Володимир звернувся до ахіллесової п'яти візантійсько-ру­ських відносин - кримських земель Візантії... приходи лось імператору Василю "зложити пиху з серця" ... Володимиру мусив виконати свою обіцянку: царівну Анну виправлено до нього в Корсунь, і там відбулося весілля її з Володимиром, а той відступив назад Корсунь Візантії...» 2.

Характерною рисою зовнішньої політики Київської Русі в XI-XIII ст. було підпорядкування її одній меті - злученню і забезпеченню єдності всіх земель Руської держави. У зовніш­ній політиці Київської Русі цього періоду можна виділити: 1) міжнародні відносини Русі й Західної Європи; 2) походи Ярослава на північ; 3) боротьбу з печенігами.

Дипломатичні відносини Київської Русі з німецьким ці­сарством, початок яких заклала ще княгиня Ольга, розвива­ються далі за Ярослава. Увійшовши в союз з німецьким ціса­рем в 1017 р., Ярослав здійснив похід на Болеслава польсько­го. В 1030, 1031 рр. Ярослав організував нові походи в Поль­щу, в результаті яких було повернено майже всі втрачені руські землі. Укладення союзу Ярослава з Казимиром, шлюби сестри Ярослава Доброніги-Марії з Казимиром, сина Ярослава Ізя-слава з сестрою Казимира сприяли зміцненню русько-поль­ських відносин, а військова допомога Ярослава швагрові сприя­ла укріпленню Польщі, чим Ярослав, як зазначає М. Грушев­ський, «зробив лиху послугу своїй державі на пізніше» 3.

За даними хроніки Лямберта, в 1043 р. до німецького ціса­ря Генріха III було відправлено посольство від «руського коро­ля» з планом одружити Генріха з його донькою, проте з цього нічого не вийшло. У другій половині IX в. Русь і Німеччина

1 Там само.- С. 475.

2 Там само.- С. 499.

3 Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн.- Т. 2.- 1992.

С 24.

міжнародно-правова діяльність Улрхшш^~ іст»ртТт"а сучасність

,. ,У!ШВА БІШОТВКА

зав'язали низку шлюбних союзів, зокрема Святослав Яро­славович одружився з сестрою єпископа твірського Бурхарта. Мала місце шлюбна дипломатія і з іншими державами. Донь­ка Ярослава Анна була дружиною французького короля Генрі­ха І, брала участь у державних справах, про що свідчать її підписи на документах разом з підписами Генріха, а потім сина Філіппа.

Другою ареною зовнішньополітичної діяльності Ярослава були північні землі. Згадки про ці походи дуже скупі, але й з них зрозуміло, що метою їх було розширення політичного впли­ву Руської держави на фінські народи.

Тісні зв'язки існували за часів Ярослава між Руссю і скан­динавськими краями. Варязькі дружини обов'язково виступа­ли у всіх найважливіших походах Ярослава. Багато згадок про подорожі та побут скандинавів на Русі знаходимо в скан­динавських сагах тих часів. Зміцненню русько-скандинавських відносин сприяли і шлюбні зв'язки. Так, Ярослав був одруже­ний з Інгігердою, донькою шведського короля Олафа; Гаральд Сміливий, норвезький принц, що потім був і королем Норве­гії, оженився на донці Ярослава Єлизаветі.

слідженні українського історика Юрія Джеджули «Таємна дипломатія Богдана Хмельницького» '. Автор доходить висно­вку, Щ° 1651 р., за задумами Б. Хмельницького, мав стати вИріШальним у долі України. Коли б козацьке військо пере­могло під Берестечком, українська державність була б забезпе­чена і без будь-якого протекторату третіх країн; виявилася б перебудованою уся міжнародна структура на європейському

континенті.

Задовго до Конституції СІЛА 1787 р., конституцій Фран­ції та Польщі 1791 р., була схвалена Конституція України -5 квітня 1710 р. Це був договір між трьома політичними сила­ми козацької держави: гетьманом, генеральною старшиною та Військом Запорозьким. Влада гетьмана П. Орлика поширюва­лася на Правобережну Україну, що тоді була під зверхністю Туреччини, союзниці Карла XII. Діяла вона досить короткий час (1710-1714 рр.), однак це була подія світового рівня, один з перших конституційних актів в історії Європи, який обґрун­товував можливість існування парламентарної демократичної республіки.


Наступним періодом української держав­ності, коли Україна виступала на міжнародній арені як суб'єкт міжнародного права, був пе­ріод Української козацької республіки. В час зародження буржуазного ладу як засадничі принципи були задекларовані рівність, неза­лежність, невтручання у внутрішні справи інших держав, дотримання договорів. Пози­тивний вплив на розвиток міжнародного пра­ва мала низка міжнародних конгресів, напри­клад Вестфальський 1648 р. Важливу роль на світовій арені відігравала тоді Українська дер­жава Козацька республіка. У війну України за незалежність були втягнуті: Росія, Річ По­сполита, Туреччина, Кримське ханство, Схід­на православна церква і католицький Рим, Сербія, Волощина, Молдавія, Семиградське князівство, Швеція, Пруссія та Голштінія, що, безумовно, вплинуло на перебіг європейської міжнародної по­літики і дипломатії середини XVII ст. та багато в чому визна­чило подальшу історичну долю континенту. Таємна диплома­тія славетного гетьмана Б. Хмельницького висвітлюється в

Дипломатія

Української

козацької

республіки

18


ВСТУП


Дипломатія

УНР

та ЗУНР

Наступна сторінка історії міжнародного пра­ва, в якій важлива роль належить Україні - два­дцяті роки XX ст., дипломатична діяльність УНР та ЗУНР. Ця діяльність була спрямована на звільнення території від російського, німе­цького та польського агресора, завоювання та укріплення миру. Головним завданням зовні­шньої політики УНР було забезпечення визнан­ня Української держави іншими державами. Ще в грудні 1917 р., тобто перед Берестей­ським (Брестським) миром і після того, як Центральна Рада оголосила незалежність Укра­їни, Франція і Англія послали до українсько­го уряду своїх дипломатичних представників: генерала Табуї та Джона Піктона Беджа, які передали українському урядові офіційні акре­дитивні листи 2. Отже, у тяжкі часи війни та анархії Центральна Рада зуміла встановити дипломатичні стосунки з державами Антанти.

'Політика і час- 1993.- № 10-12; 1994.- № 1-6, 8.

Дипломатичний відділ посольства У.Н.Р. в Німеччині // Інформаційний бюлетень № 4.- С. 4.

міжнародно-правова діяльність України: ч л

історія та сучасність | у

Як суб'єкт міжнародного права УНР виступила на перего- І ворах в Бересті (Бресті). УНР дістала визнання від централь­них держав-ворогів. Берестейський мир встановлював кордо­ни між Українською Республікою та Австро-Угорщиною на довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Поль­щею мав бути визначений змішаною комісією «на основі етно­графічних відносин і бажань людности». Сторони обопільно І відмовлялися від сплати коштів війни та покриття воєнних шкод'. Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія ' визнали незалежність і суверенність української держави в межах, встановлених Берестейським договором.

Гетьманський уряд наладнав добрі відносини з урядами мен­ших держав, які виникли на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Велися переговори з нейтральними державами — Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Голландією, Норвегією, Італією, Персією.

Дипломатичні відносини між Апостольським престолом і УНР були встановлені після того, як призначений Директорі­єю ще на початку лютого 1919 р. голова надзвичайної україн­ської дипломатичної місії «Української Народної Республіки при Святому Престолі» граф Михайло Тишкевич 25 травня 1919 р. вручив вірчу грамоту Папі Бенедикту XV. Офіційне і фактичне визнання Ватиканом УНР зафіксоване у франкомов­ному листі від 16 червня 1919 р., надісланому Голові Дирек­торії УНР Головному Отаманові Симону Петлюрі2. Значну роль у встановленні цих надзвичайно важливих для України дип­ломатичних відносин з Ватиканом відіграв Митрополит Анд-рей Шептицький 3.

Що ж до російського радянського уряду, то він визнав не­залежність і суверенність України декретом від 4 грудня 1917 р., потім знов у травні 1918 р. послав своїх представни­ків до Києва для мирних переговорів з українським урядом. Переговори велися українською та російською мовами з допо­могою перекладачів. Обговорювались питання припинення воєнних дій, справи фінансів, транспорту, поштових зносин, обміну полоненими, справи економічних та культурних зв'яз­ків. Становище України ускладнювалося декларацією Вілсо-на, яка вказувала, що завдання союзників - відновлення єди­ної Росії. Українській державі там місця не було4.

1 Полонська-Василенко Н. Історія України.- К., 1992.- Т. 2.- С. 481.

2 Цвенгрош Г. Апостольський Престол і Митрополит Андрей Шепти­
цький.- Львів, 1991.- С. 5.

3 Там само.- С. 18-29.

4 Стахів М. Західня Україна. Нарис історії державного будівництва та
збройної і дипломатичної оборони в 1918—1923 рр.- Т. 3.— Скрентон, Па,
1959.- С. 121-140.

ВСТУП

.20

На початку 1920 р. було укладено Варшавську угоду між дипломатичною місією УНР в Польщі і польським урядом, основним положенням якої було визнання за УНР права на незалежне існування на території східніше польського кордо­ну 1772 р.

Однак вже 3 липня 1920 р. Польща розпочала таємні мир­ні переговори з радянським урядом в Ризі. Хоч уряд УНР де­легував до Риги для участі в дипломатичних переговорах про­фесора С. Шелухіна, представництва УНР на Ризькій кон­ференції не було. 18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею та радянською Росією, за яким Польща визнавала Українську Радянську Соціалістичну Рес­публіку.

Утворена 9 листопада 1918 р. рішенням Української націо­нальної ради Західно-Українська Народна Республіка також намагалася здобути визнання інших держав. Посольства ЗУНР були створені у Відні, Берліні, Будапешті, Празі, однак тіль­ки Австрія визнала легітимність представництва ЗУНР. Місії ЗУНР існували також у Белграді, Римі та Ватикані, а згодом представництво ЗУНР було організоване також у США, Кана­ді та Бразилії.

В тяжких умовах польської агресії дипломатична діяль­ність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання своєї справи шляхом справедливого вирішення східногалицької про­блеми за участю США та Антанти, яка гучно зобов'язалася поважати принципи самовизначення. Великі надії ЗУНР по­кладала на Паризьку мирну конференцію, яка зібралась у січ­ні 1919 р. у Версалі, щоб накреслити нову політичну карту Європи. І хоч на Паризьку конференцію східні та західні укра­їнці вирядили об'єднану делегацію після договору про злуку УНР та ЗУНР, на практиці західні українці задля досягнення своїх цілей діяли окремо. Як пише О. Субтельний у книзі «Україна: історія», «вони, наприклад, домагалися визнання їхньої державності та допомоги Антанти на переговорах із поляками про врегулювання конфлікту. Проте обидві україн­ські делегації зустріли мало симпатії на Паризькій конферен­ції. Лише Англія, в якої польські плани французів не викли­кали захоплення й яка була заінтересована у галицькій нафті, протягом нетривалого часу підтримувала українців. Але з по­разкою на виборах уряду Ллойд-Джорджа й ця підтримка ви­парувалася»1.

Як вважають М. Р. Литвин та К. Є. Науменко, «правлячі кола Англії, Франції, СІЛА, власне, не були зацікавлені у повному

Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука.- К., 1991.— ^* 324.

міжнародно-правова діяльність України: О 1

історія та сучасність ^ І

розгромі ЗУНР, бо хотіли б використати її армію разом з поль­ською проти Країни Рад. Вони вважали ідеальним виходом досягнення угоди між воюючими сторонами, але в інтересах Польщі. Про це свідчать заяви на Паризькій конференції го­лови загальної американської місії у Східній Європі Куліджа, який зазначив, що «обидві ці сили можуть бути використані проти більшовиків»1.

Для втілення своїх планів налякана успішним наступом Га­лицької армії Антанта в лютому 1919 р. відрядила до Варшави місію, очолену Нулянсом, який закликав Антанту надіслати до Галичини польські дивізії, а сам відправив до уряду ЗУНР у Львові місію з представників держав Антанти у справі пере­мир'я з поляками на чолі з генералом Бартелемі. 28 лютого 1919 р. місія запропонувала негайно припинити воєнні дії, відвівши українські війська на лінію, що залишала полякам третину Східної Галичини зі Львовом і Дрогобицьким нафто­вим басейном 2. Перемир'я було підписане і набуло чинності 25 лютого 1919 р. Однак у зв'язку з неприйняттям українською стороною пропозиції Бартелемі щодо кордону між ЗУНР і Поль­щею по Бугу, західних кордонах Львівського, Перемишлян-ського і Бібрського повітів і далі по річці Стрий переговори з участю делегацій ЗУНР і Польщі у Ходорові, а потім у Львові було припинено. Навіть задля визнання і прихильності Заходу ЗУНР не могла прийняти ці ганебні пропозиції.

27 березня 1919 р. у Хирові розпочались переговори між представниками ЗУНР М. Лозинським, генералом Гембачевим та польською делегацією на чолі з графом А. Скарбеком. Поль­ська сторона знову наполягала на визнанні демаркаційної лі­нії Бартелемі. Представники ЗУНР запропонували припинити вогонь і провести мирні переговори у Парижі під опікою Вер­ховної Ради Антанти. Після звернень до Антанти голови уря­ду ЗУНР С. Голубовича і голови її делегації В. Панейка та заклику Верховної Ради з 19 березня 1919 р. до командування обох армій, який теж не мав успіху,- 26 квітня 1919 р. в Парижі почала працювати міжсоюзна комісія для перемир'я з бурським генералом Л. Ботою на чолі3. 9 травня англійською делегацією було підготовлено проект перемир'я, за яким гру­па експертів мала виїхати у район бойових дій. Як зазначає Н. Полонська-Василенко, новий міжнародний проект україн­сько-польської угоди був більш прийнятний, ніж «лінія Бартелемі»: за Галичиною залишався Дрогобицький повіт з нафтою. Уряд ЗУНР прийняв цей проект 4. Але прибулі до Па-

1 Історія галицького стрілецтва.- Львів, 1991.— С. 99.

2 Енциклопедія Українознавства,- Т. 1.— С. 48.
3Там само.

4 Полонська-Василенко Н. Історія України.- К., 1992.- Т. 2.- С. 527.

ВСТУП

22
рижа провідні діячі польського уряду і армії Падеревський, Дмовський і Розвадовський зробили все, щоб не допустити миру. Керівні дипломати Антанти Ллойд-Джордж, Вілсон, Кле-мансо і Орляндо були прихильниками Польщі, а звідси і їхня відмова припинити агресію Польщі.

Остаточний хрест на існуванні ЗУНР був поставлений Ан­тантою 25 червня 1919 р., коли Верховна Рада в Парижі у своїй постанові зазначила: «Щоб боронити особи і місцеве на­селення проти небезпеки, які їм грозять від більшовицьких банд, Верховна Рада союзних і прийнятих до союзу держав вирішила уповноваженим сил Польської республіки ввести свої осередки аж по р. Збруч».

Доля Галичини була обумовлена Варшавським, пізніше Ризьким договорами. Незважаючи на акції екзильного уряду ЗУНР, зокрема його протест проти Ризького договору перед президією Мирної конференції (1920 р.), незважаючи на ухва­ли Ради Ліги Націй 1921 р. про потребу унормувати правний стан у Східній Галичині й поновне висування справи на між­народний форум у 1922 р., 14 березня 1923 р. конференція амбасадорів держав Антанти ухвалила рішення про прилучен­ня Галичини до Польщі при застереженні для неї режиму ав­тономії, що ніколи не було виконане1.

Митрополит Андрей Шептицький гаряче підтримував про­голошення ЗУНР, навіть їздив у кінці 1921 року за океан, щоб переконати уряди Канади і СІЛА визнати і надати фінан­сову допомогу молодій республіці. Після підписання Ризького договору 1921 р. Андрей Шептицький також мав зустрічі з Папою Бенедиктом XV, виступав з лекціями у багатьох краї­нах Європи, а після обрання в 1922 р. А. Ратті Папою, котрий взяв собі ім'я Пія XI, зустрічався і з ним. А. Шептицький завжди усвідомлював, що авторитет Апостольського Римсько­го Престолу може і повинен допомогти здобуттю Україною незалежності. На початку березня 1923 року А. Шептицький їздив до Франції, де мав зустрічі з керівниками Французької республіки Р. Пуанкаре та А. Бріаном, проте ці переговори не мали позитивних наслідків для України 2.

Серед причин складних відносин УНР та ЗУНР з Антан­тою Н. Полонська-Василенко вказує на неприхильне ставлен­ня Мирової комісії до України, зокрема Наддніпрянської, яку вона вперто трактувала як частину Росії. Безнадійність стано­вища поглиблювало бажання представників ЗУНР відділитись від наддніпрянців з єдиної соборної делегації. Нещастям для України був також невдалий склад делегації: Г. Сидоренко,

'Енциклопедія Українознавства.- Т. 1,- С. 48. 2 Цвенгрош Г- Вказ. праця.- С. 10.

23.

міжнародно-правова діяльність України: історія та сучасність

Б. Матюшенко, О. Шульгін, А. Марголін не надавалися на ро­лі дипломатів у такий тяжкий час, попри їхній щирий пат­ріотизм '. Все це, а також помилки у стратегічному плануван­ні, запізніла дипломатія на Заході, величезна перевага агресо­рів не дозволили УНР та ЗУНР посісти своє місце серед інших нових національних держав Східної Європи.

та багато інших українських політиків та вчених. Представ­ники УРСР в ООН активно виступали за права поневолених народів, у той час як поневоленим був і сам український на­род. У цьому полягав один з багатьох парадоксів радянської

ДІЙСНОСТІ.




УРСР на

міжнародній арені
Після короткого періоду державності Української Народної Республіки та Західно­української Народної Республіки на початку XX ст. УРСР у складі СРСР лише декларатив­но мала конституційне право вступати в ди­пломатичні зносини із закордонними держа­вами і не була суб'єктом міжнародного пра­ва. УРСР як одна з членів-фундаторів ООН підписала Статут ООН 26 червня 1945 року. Згідно з Конституціями СРСР 1924 та 1936 ро­ків УРСР не мала права на встановлення дипломатичних зв'язків з іншими державами, але під час Другої світової війни постановою Верховної Ради СРСР від 1 лютого 1944 року в Конституцію СРСР було внесено зміни, згід­но з якими в урядах радянських республік з'явилися союзно-республіканські наркомати (пізніше - міністерства) закордонних та вій­ськових справ. Таким чином радянські респуб­ліки одержали конституційне право мати дипломатичні зно­сини із закордоном, які, однак, залишалися лише деклараці­ями. Разом з тим УРСР одержала юридичні підстави для всту­пу до ООН, і .на конференції в Сан-Франциско (США) за прийняття України до ООН проголосувало 47 перших учас­ників конференції 2. Отже, не будучи незалежною державою, Україна стала однією з держав-засновниць ООН, а тому від­лік входження України до міжнародно-правової системи за­хисту прав людини можемо починати саме з 1945 р. Великий внесок у розвиток інституту прав людини зробили Микола Ба-жан, перший посланець українського народу на першій сесії Ге­неральної Асамблеї ООН, український вчений-юрист П. О. Не­дбайло, якому в грудні 1968 р. Генеральна Асамблея прису­дила премію ООН «За видатні досягнення в галузі прав людини»,

1 Полонська-Василєнко Н. Історія України.— К., 1992.- Т. 2.— С. 534—535.

2 Як член-засновник ООН наша країна незалежна з 1945 року? // Голос
України.- 23 жовт. 1999.- № 198.- С. 8.

ВСТУП

.24


Незалежна Україна у міжна­родному співтова­ристві

З набуттям незалежності в серпні 1991 р. Україна стверджує свій імідж на міжнарод­ній арені, створює свою «гуманітарну ауру». Коли українські дипломати у 1991 р. зверну­лися до Генерального секретаря ООН із за­явою про те, що Україна стала незалежною, а отже, про це треба поінформувати світ, Бу-трос Бутрос-Галі здивовано відповів, що як член-засновник ООН Україна є незалежною з

1945 р.

Як член ООН Україна брала участь у під­готовці та прийнятті міжнародно-правових ак­тів з прав людини та в роботі багатьох міжна­родних контрольних та правозахисних орга­нів починаючи з 1945 р. Однак тільки після здобуття незалежності Україна стала реальним та повноправним членом міжнародно-правової системи, зокрема системи захисту прав люди­ни, як глобальної так і регіональної. Ставши незалежною державою, Україна ратифіку­вала такі визначальні міжнародно-правові акти, як Фа­культативний протокол до Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права 1966 р., Конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 р. У 1998 р. було знято застереження до Конвенції проти катувань та інших жорсто­ких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання щодо невизнання компетенції Комі­тету проти катувань, а також застереження до низки до­говорів з прав людини про невизнання обов'язкової юрисдик­ції Міжнародного Суду щодо спорів про тлумачення або за­стосування цих конвенцій. Після здобуття незалежності було також ратифіковано багато інших міжнародно-право­вих актів ООН, Ради Європи, Міжнародної організації пра­ці (МОП), інших міжнародних організацій. Україна стала першою державою в світі, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї.

міжнародно-правова діяльність України: історія та сучасність


Першою серед колишніх радянських республік Україна приєдналася до Партнерства заради миру. 14 січня 1994 р. у Москві президенти України, США та Росії підписали тристо­ронню Заяву та додаток до неї про ліквідацію ядерної зброї на території України. Під час зустрічі на найвищому рівні дер­жав - учасниць НБСЄ (тепер ОБСЄ) у Будапешті в 1994 р. ліде­ри цих держав та Великої Британії підписали Меморандум про надання гарантій безпеки нашій державі. Декларацію анало­гічного змісту передала Україні Франція, а китайський уряд -свою Заяву.

31 жовтня 1995 р. Верховна Рада України 250 голосами проти п'яти проголосувала за приєднання до Статуту Ради Європи. Закон України «Про приєднання до Статуту Ради Єв­ропи» передано на довічне зберігання до штаб-квартири Ради Європи у Страсбурзі. 9 листопада 1995 р. Комітет Міністрів Ради Європи юридично затвердив рішення Парламентської Асамблеї Ради Європи про вступ України до цієї авторитетної міжнародної організації. Цього ж дня перед Палацом Європи у Страсбурзі відбулась урочиста церемонія підняття Держав­ного прапора України - 37-го повноважного члена Ради Євро­пи. Вступ до Ради Європи став важливим кроком на шляху України до європейського співтовариства.
РОЗДІЛ 1

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации