Піменова К. Історія Слобідської України - файл n1.doc

приобрести
Піменова К. Історія Слобідської України
скачать (373.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc1865kb.16.03.2009 13:08скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19
Склад козацької автономії. Як же по сій автономії був улаштований уряд країни? У кого була влада над країною й її мешканцями? Які політичні і інші права мали полковники і місцевий уряд? Які були відносини країни до Московської, а потім Російської держави? Які права й привілеї мали мешканці країни?

На чолі полкового уряду стояли виборчі полковники і полкова старшина. Полковника і старшину вибірала сама полкова старшина, а не усе това­риство і не на якийсь там час, а взагалі, до смерті. Влада полковника була дуже велика: він відав устроєм свого полка, себто керував цілою округою в усіх військових і адміністраційних ділах, стверджував судові постанови в карних — кримінальних — справах і в позвах; роздавав військові вільні землі навіть у нащадок усім підвласним і сам міг займати такі займанщини задля себе на свою власну потребу; на все те він видавав універсали за своїм підписом (рукою власною) і печаттю. Полковничими клейнодами 122 були пернач (шестопер), себто шестигранна булава, обло­жена золотом або сріблом та самоцвітним камінням, полкова корогва з іконою Божої Матері або якогось святого — оборонця полка, полков­нича печать, котра була разом з тим і полковою — військовою, полкова музика. Полкову старшину складали шість чоловік: полковий обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писаря. Під началом обозного були гар­маші з гарматами і усі кріпості. Яко старший в полку, він заміняв пол­ковника, коли той був хворий або в від'їзді, але він не міг тоді видавати універсалів. Суддя відав судовими цивільними ділами у полковій ратуші. Осавул був посібником, підручником полковника у чисто військових спра­вах. Хорунжий отаманував над хорунжевими козаками, відав полковою музикою й оберігав полкову корогву. Полкові писарі були секретарями у ратуші — еден у військових, а другий у цивільних справах. Уся полкова старшина збиралася для військових справ на полкову Раду, на чолі котрої стояв полковник, а обозний порядкував ділами. Усі мали по одному голосу, а полковник — два. Справи судові рішалися у полковій ратуші, куди вхо­дили ті ж самі члени, що і в Раду, але впорядчиком там був вже суддя. В сотнях був такий же сотенний уряд, котрий складався із сотника, ота­мана, осавула, писаря і хорунжого. Сотня порядкувалася сотником. Була і сотенна Ратуша, де отаман, яко суддя, і писарі порядкували граждан­ськими справами, а осавул і хорунжий помагали сотнику у військових справах. Хорунжий держав сотенний прапор, на котрому був хрест і ви­значалися полк і сотня. Сотника вибірала полкова старшина, а він сам уже вибірав собі сотенну старшину; міг і скинути її з уряду. Так виявляє нам устрій Слободських полків Срезневський на підставі офіціяльного документа, так званого «Екстракта о слободських полках». Сей документ до нас не дійшов Ми можемо в загальних рисах здатися на «Екстракт» Срезневського, бо його звістка підтримується й іншими джерелами. Але на сю звістку треба все ж таки дивитися як на правдиву тільки взагалі, бо від сього порядка були відміни в ті або інші часи життя країни залежно від місцевих обставин, а більш усього — від політики центрального уряду.

Ось деякі звістки з інших джерел, котрі підтримують свідоцтво Срезневсь­кого про полковничу владу. Харківський полковник К- Донець у своєму універсалі 1686 р. писав: «Ознаймуємо сім листом нашим, іж по указу великих государей, мешкаючи ми тут на українном городі Ізюмі, маємо то в своей власті роздавати усякіє вольніє грунти і пасічні в'їзди усякім людям для размноженія». Сим підтримується свідоцтво Срезневського про право полковника роздавати вільні землі. У 1712 р. старшина Харківського полку подала цареві Петру Великому прохання, щоб залишити її при старих привілеях щодо виборів — а по сих привілеях вони вибірали стар­шин на ратуші з загальної згоди по свойому українському звичаю і усякі уряди мали проміж себе без перемін. Далі вони прохали, щоб, як і при старих полковниках, полкові збори робилися з загальної згоди, без тяжарів. і щоб розходи записувалися теж у Ратуші і щоб полков­ник Куликовський. як і колишні полковники, робітників і хури брав з своїх маєтностей. а старшини для сього мали з неслужилих людей по 10. 15 чол. Царь Петро згодився з сим проханням. Сотників, по Срезневському. вибірала полкова старшина, але універсал на сотенний уряд видавав полковник. Ось цікавий універсал про се полковника Квітки 1718 р.: «Полковник Харьковській Григорій Квітка Афанасьев. Усім стар­шинам полку мойого панам сотникам, атаманам, всьому старшому і мень­шому, а особливо сотні Ольшанській товариству сім ознаймуєм. іж... видячи пана Якова [Ковалевського] как во всяких случаях і потребах воїнських справоного і способного, так і до уряду годного і розумного, вручаємо йому уряд сотничества в Ольшаній, которого все общетовариство тамошнє і посполітий народ, по вичитанії сього нашого наказу, принявши себе за старшого, усякоє йому належитоє як старшому свойому мають отдавати послушенсьтво і учтивость, також і він новозибраний сотник повинен бути у товаристві, яко старший, доброго чтити, а противного і ослушного кара­ти. Особливо упоминаемо, аби він сотник усякіє токмо до уряду свого і як судити справу знал, а до кримінальних касатися не важился. но до суду полкового в Харьківськую одсилав би ратушу». Про Ради у записках Квіток сказано, що там бували гострі суперечки між старшинами і сі. суперечки іноді закінчувалися навіть боєм.

Полковники Слободських полків. Полковники мали у своїх руках велику владу, і нам треба знати, хто займав сі полковничі посади, як вони їх займали і що вони робили на користь населенню. Тут ми побачимо, як робилися вибори полковників у дійсному життю і коли виборче право порушалося та ламалося і хто був винний у його зменшенню та знищенню. І. Квітка дає нам список слободських полковників. Він не зовсім повний і навіть, може, певний. У ньому нічого не обговорено про вибори полковни­ків, але все-таки ми мусимо ним скористуватися, хоч з деякими поправ­ками. У Харківському полку були полковниками, починаючи з Гр. Дон­ця (ми знаємо уже, що було два полковника Сірко і Репка і до Дон­ця): 1. Гр. Єрофеєвич Донець у другій половині 17 ст.; 2. Хв. Гр. До-нець-Захаржевський (Петровської доби); 3. Прокофій Куликовський ((волох), Петровської доби); 4. Гр. Сем. Квітка (Петровської доби); 5. Ст. Ів. Тевяшов (Лизаветинської доби); 6. Матв. Прок. Куликовський (послідній).

У Сумському полку І. Квітка лічить 7 полковників— 1. Гар. Кон­дратьева (другої половини 17 ст.); 2. Сина його. Ондрія Кондратьева (Петровської доби: його убито у 1708 р. в Булавинське повстання на Дону); 3. Ів. Ондр. Кондратьева (унука Герасима — Петровської доби); 4. Вас. Дан. Перекрестова-Осипова; 5. Дм. Ів. Кондратьева (Лизаве-тинських часів); 6. Мих. Мих. Донця-Захаржевського; 7. Ром. Ром. Романова (послідній).

У Охтирському полку було 8: 1. Демьян Зіновьєв (другої половини 17 ст.); 2. Ів. Ів. Перекрестов (часів Петра Вел.); 3. Хв. Ос. Осипов (часів Петра Вел.); 4. Ол. Леонт. Лесевицький; 5. Ів. Ол. Лесевицький (часів

Лизавети); 6. К. О. Лесевицький; 7. Геор. Ол. Лесевицький; 8. Мих. Ів. Бо­ярський (послідній).

У Ізюмському полку було 6 полковників: 1. Кост. Гр. Донець-Захар-жевський (Петровських часів); 2. Хв. Вол. Шидловський (Петровських часів); 3. Мих. К. Донець-Захаржевський (Петровської доби); 4. Лавр. Ів. Шидловський; 5. Ів. Квітка (часів Лизавети); 6. Хв. Куз. Краснокут-ський (послідній). І. Квітка не перелічує полковників Острогозького полка, а по інших джерелах їх було 8: 1. Ів. Зіньківський; 2. Карабуг; 3. Сас; 4. Бу-ларт; 5. Куколь; 6. Ів. Тевяшов; 7. Син його— Ів. Тевяшов; 8. Потім унук його — Ст. Тевяшов. Здається, сей список не досить повний, бо окрім тих перших полковників, про котрих ми оповідали (Сірка і Репки). були ще деякі інші, так, наприклад, у Сумському полку діти Гарасима — Григорій, Ондрій, Роман помагали свойому батькові у полкових ділах. Далі, після Зіновьєва, був полковником Охтирського полка Микола Матвієвич (у 70-х роках XVII ст.) і Хв. Сагун (у 80-х роках). Після Хв. Ос. Осипова — син його Максим Хведорович. Ол. Л. Лесевицький був з 1724 по 1735 р. полковником охтирський, а з 1735 по 1744 — бригадиром Слободських полків. Усього в 5 полках було 35—39 полковників. Придивляючися до сих списків, ми помічаємо, що за 100 років у кож­ному полку перебувало 6—8 полковників, себто припадає в середнім по 13—17 років на кожного. Деякі з полковників, як, наприклад, Гр. Донець або Гар. Кондратьев залишалися на своїх посадах по кілька десятків років. У всякому разі, вибори не були щорічні і не відбувалися через З або 5 років: значить, справді вибірали взагалі, немов до смерті, як казав Срезневський. Особливо се треба сказати про XVIII ст.— з Петра Великого. Кажемо «вибірали», хоча дійсно не знаємо, чи одбувалися завжди вибори на Раді. І. Квітка каже про пожалування полковничих урядів царями та военной колегієй, але се, може, треба розуміти як ствердження виборів. Звертаючися до роду та прізвищ слободських пол­ковників, бачимо, що у Слобожанщині було кілька родів, котрі немов вистачали з-поміж себе полковників: так, рід Донців-Захаржевських дав 5 полковників: 2 — Харківському полку. 2 — Ізюмському. 1 — Сумському: рід Кондратьєвих 4 — усіх Сумському; рід Квіток — 2: одного Харківському і одного Ізюмському полку; рід Лесевицьких — 4 Охтирському полку; рід Перекрестових і Осипових — 3: 1 — Сумському, 2 — Охтирському. рід Шидловських — 2 Ізюмському; рід Куликовських — 2 Харківському полку, рід Тевяшових — 4: 3 — Острогозькому і одного — Харківському полку. Значить, отсі 8 родів дали усі "укупі 26 полковників і тільки 8 полковників дали поодинокі роди — Романова, Зіновьєва, Боярського, Краснокутського, Карабута, Саса, Буларта, Куколя. Виходить, що у Слобожанщині у деяких родів було немов спадкове полковництво — у Лесевицьких, Тевяшових. Кондратьєвих. Рід Кондратьєвих давав полковників тільки одному Сум­ському полку, рід Лесевицьких — одному Охтирському полку, рід Кули­ковських — одному Харківському полку, Шидловських — Ізюмскому. Сі роди були багаті, і се багацтво мало великий вплив на вибори і ствердження їх урядом. З другого боку, знов і багацтво вони збільшували через те. що займали полковничі уряди. Донці-Захаржевські мали велику силу і значіння у Харківській та Ізюмській окрузі, Кондратьєви — у Сумській та сусідній Охтирській, Перекрестови, Лесевицькі і Осипови — у Охтир-ській, Тевяшови — у Острогозькій. Не дивно, що харківська старшина прохала у 1707 р., щоб полковником у Харкові поставлено після смерті Гр. Донця зятя його— Хв. Вол. Шидловського. Вони не хтіли лолковника з чужого роду, бо боялися, що він їх знищить. Прохання було підпи­сано тільки полковою старшиною та сотниками, але йшло немов од усього полка.

Діяльність полковників і їх вибори. Ми мало маємо звісток про діяль­ність отсіх полковників, але усе-таки треба сказати, що деякі з них справді дуже працювали на користь населення. Особливо се треба сказати про перших слободських полковників, котрі дуже багацько зробили і для оборони краю, і для його заселення. На їх долю випала безмірно важка праця і у тому, і у другому ділі. На перших місцях треба поставити харківського полковника Гр. Донця. Сумського — Гар. Кондратьева і Остро­гозького— Ів. Дзиньківського. Донець був полковником з 1668 по смерть у 1691 р., себто 23 роки, приймав велику участь у січах з татарами, побудував багацько кріпостей та городів і населив їх людьми, котрих викликав з Задніпрянщини. Збудував, між іншим, місто Ізюм, заселив його і склав особистий Ізюмський полк; вельми працював більш усього з Харківським полком над захистом південної частини Слобожанщини, будуючи так звану Нову лінію: здобував жалованні грамоти з вільго­тами для обох своїх полків — Харківського та Ізюмського. оснував з дея­кими іншими старшинами Курязький монастир. Московські царі довіря­лися йому, здавалися на нього і нагороджали — він дістав вищій ніж пол­ковничий чин стольника. Але маючи велику владу у земельних справах. Гр. Донець, як і інші слободські полковники, не забував і про себе, здобув великі достатки і. траплялося, кривдив своїх полчан. Ми маємо дві скарги на Донця — з першої видко, що він одняв млин, а з другої — що заволодів землею боярських дітей, означивши її порожньою. Хотів він завести для себе й буду, щоб гнати дьоготь, але того йому не дозволило правительство. Одначе сих двох скарг за 23 роки виходить дуже мало. Чи довели боярські діти свою скаргу на слідстві, не відаємо. Можливо, що й Гр. Донець іноді кривдив підлегле йому населення, але про се певних звісток ми не маємо, не маємо навіть таких скарг, як на інших полковників. Донцям дуже хтілося мати друковану книжку про їх ли­царські вчинки, і вони замовили до сього діла якогось Орновського. котрий і зложив похвальне слово Хведору Донцеві-Захаржевському і усьо­му роду Донців. Діти Григорія не визначалися так, як батько. Гар. Кондратьев та Ів. Зіньківський теж були невсипущими робітниками у обороні та заселенню своїх полків, для котрих вони діставали царські жалованні грамоти на льготи.

Оповідаймо тепер і про діяльність тих полковників, котрі не мали на увазі народнього добра і разом з сим приведемо звістки про те. як одбувалися полковничі вибори у тогочасному життю і кого не вибі­рали на Раді, а назначав на полковничу посаду центральний російський уряд, або хто з старшин сам звертався до уряду за його настановою.

У Охтирському полку урядники, старшина і козаки вибрали у пол­ковники у 1686 р. Ів. їв. Перекрестова, і сей вибір був стверджений царською жалованною грамотою 1686 р.. з котрої видко, що й раніше він там був полковником і мусив по грамоті в судних і у всяких ділах управу чинити старшині, козакам і усьому поспільству по правді і по старих козацьких звичаях. За шведську баталію син Перекрестова Данило у 1702 р. по проханню старшини й козаків був зроблений помічником свого батька.

У 1692 р. по грамоті з Великоросійського приказу й проханню Охтирсь-кого полка дозволено було старшині та козакам вибрати вільними голосами з-поміж собе полковника, кого захочуть, чоловіка доброго і до козаків ласкавого і до військового діла дотепного, котрий міг би об'єднати полк, а сина Сумського полковника Гарасима Кондратьева — Романа — од полковництва було одставлено. І ось, ми, пишуть охтирські полчане, старшина Охтирського полка й багацько рядових козаків, зібравшися на Раду, вибрали з загальної згоди й совіту у полковники попереднього свого полковника Івана Івановича Перекрестова, бо він до військового й полкового діла дуже зручний і до нас, старшини та козаків, держить ласку і приязнь і розправу робить правдиву, окрім його серед старшини та козаків такого розумного й «заможного» чоловіка нема. Далі йде дуже багацько підписів. Виходить, як бачимо, що вибори були зроблені на військовій Чорній Раді, себто такій, де була не одна тільки стар­шина, а й рядове товариство, а Срезневський казав тільки про вибори полковника однією старшиною. Срезневський казав про вибори до смерті, а тут ми бачимо, що Романа Кондратьева було скинуто з полковництва. Але для зрозуміння сих виборів Перекрестова треба додати, що козаки краснокутської сотні Охтирського полка подали проти них супліку, де писали, що вибори Перекрестова були зроблені без їх знаття і що їх сотник Маньковський підписався теж на виборчому листові без їх згоди. А щодо Романа Кондратьева, писали вони, то він вояка добрий і ніяких кривд та здирств не робив, бо він чоловік розумний, до військового діла здатний і буде таким же вірним слугою цареві, як й його батько: він наводив порядок і за ним здобули собі чимало усякого добра ті, котрі розійшлися при Перекрестові. Перекрестова вони не хотять мати своїм полковником, а коли його буде стверджено, тоді вони мусять розійтися геть світ за очі усі без останку. Іще більш цікава була друга скарга на Івана Перекрестова, Романа Кондратьева і 25 козаків, котру подав на його Москві колишній полковник Охтирського полка Ондрій Прокофьев з 4-ма сотниками і 22 старшинами та козаками, підтримуючи першу супліку козаків Охтирського полка, щоб Перекрестова вислати з його маетностей на життя в який-небудь город, а полковництво охтирське доручити Романові Кондратьеву. У своїй супліці Роман Кондратьев писав, що велено йому бути у Охтирці полковником, але живе він там у сусідах, а свого подвір'я не має. Тепер же Перекрестов поїхав з суплікою на нього у Москву, щоб скинути його з полковництва. За нього держить руку і бєлгородський воєвода боярин Шереметьев. І він, Кондратьев, прохає царя, щоб він не вірив поклепам Перекрестова. котрий зовсім знищив колишніх Охтирських полковників, сотників і козаків: нищили їх його мати, брати, й родичі: і про сі сутиски бажано зробити слідство усім Охтирським полком і іншими полковими містами. Проти Івана Перекрестова вислов­лено було 25 статей у всяких утисках, кривдах, захопленню грунтів: село Півні він, наприклад, віддав у підданство свойому родичеві, котрий наклав на мешканців тяжкі роботи, так що вони мусили працювати на нього і удень і уночі; у колишнього охтирського полковника Прокофьева він захопив багато хліба, худоби, горілки. Звелів охтирському отаманові брати з мешканців дурно на свою користь бочками горілку, мед і пиво, свічки, солод, м'ясо, хліб і усяку худобу. У одного козака відібрав млина, коморю та сінні покоси, самого його бив смертельним боєм та калічив невідомо за що, так що у нього й тепер рани не зажили. Мати його і брат і сестра грабували козаків. У сотника Кирилова захопили срібляну посуду. У вдови козацької відібрав млина, винницю та коморю. а у єдного козака «вимучив» 2 водяних млина, ціною один у 300 карбованців, та біля річки ліси й луги. У другого козака купив млина за 200 карбован­ців, а віддав тільки 50. одняв подвір'я і сінні покоси. Родичі його замучили до смерті одного козака за те. що він немов би обікрав їх коморю. Одняв силоміць млина у козака, а коли той почав прохати за млин грошей, він його бив. закував у кайдани, де той і помер, а удова з постраху видала йому купчу за сього млина. Другого козака він держав на цепу при гарматі. У козаків с. Борок одняв поля, ліси, й хутори, і млина, і усякі землі й захопив села, де жили козаки. Може, дещо з сього були* й наклепи, але все ж таки здається, що Перекрестов, його родичі були справді-таки великими хапугами — він усі свої сили, талан та завзяття направив на те. щоб збільшити яко мога і правдою, і неправдою свої маєтності. І у сім він наближався до тих старшин Лівобережної України, життєпис котрих дав нам покійний О. М. Лаза­ревський на підставі архівних джерел у своїх розвідках «Люди старої Малоросії» Завзяття у сьому ділі охтирського полковника не міг спинити ніхто, бо у Слобідчині не було навіть гетьманської влади (хоча вона і у Гетьманщині не була перешкодою для тамошніх старшин), а бєлгородського воєводу Перекрестов міг склонити до себе покірливостю (і справді той був до його дуже прихильний), а приказних — подарун­ками, козацьке ж товариство, як ми бачили, не уміло розібратися у тім. що то була за людина Перекрестов. Батько Івана Перекрестова був таким же переселенцем з Правобережжя, як і інші козаки. В документах згадується, про «черкашенина» Івана Яковича Перекрестова. а се прізвище свідчить, що він був хрещений єврей. Син його Іван почав козацьку службу ще за царя Олексія і служив і при Федору Олексійовичу. У 1681 р. ми бачимо його вже охтирським полковником. Царська жалованна гра­мота 1686 р. затверджує його знову на охтирському полковництву, по вибору усіх полчан, і малює його завзяту військову працю. Іван Пере­крестов приймав участь з своїма козаками у Кримських походах кн. В. В. Голіцина, де його було ранено. Приймав він участь і у боротьбі зі шведами. Цар Петро в нагороду за се зробив сина його Данила помічником батькові у полкових справах, для того щоб поставити його потім охтирським полковником на батьківське місце.

Але вийшло зовсім інакше: за якусь провинність царь Петро у 1704 р. скинув його з посади, а усі величезні його маєтності відібрані були від нього у казну. У 1714 р. він жив у свойому невеличкому хуторі; у 1721 р. почалося діло про розпродання перекрестовських маєтностей і його самого витребовали по якихось справах у Архангельск, хоча він лежав на смертнім ліжкові, а на дорозі і вмер. Унук Івана Івановича оженився на удові Осиповой, розбагатів і виступів навіть супротивником Кондратьева на сумське полковництво. Виходить так, що Перекрестови дивилися на охтирське полковництво немов на свій нащадок. Кондратьєви такечки ж дивилися на сумське полковництво і мали на се більше права, ніж Перекрестови. Полковництво там займав Гар. Кондратьев, за ним його сини (Григорій, Роман і Ондрій), унук Іван, син Ондрія, котрий правив полком до смерті своєї у 1728 р. Ми бачили вже. яка боротьба вибухла між представниками сих обох полковничих родів. Сю боротьбу двох родів за полковництво гарно малюють нам документи Харківського істо­ричного архива, видані О. Д. Твердохлібовим І24. Перекрестов-Осипов подав прохання немов від усіх полчан про те, щоб його поставити сум­ським полковником, а про Кондратьева там було написано, що він ще молода людина, недотепна і навіть грамоти не вміє. Кондратьев справді був тоді зовсім молодий (22 років) й не мав ще навіть сотницького уряду. Осипов-Перекрестов почав пустошити ліси та діброви свого противника, бажаючи тим знищити увесь рід Кондратьєвих. Але й Кондратьев теж найшов стежку до гетьмана Дан. Апостола, котрому він приходився не­біжем. а через нього й до великоросійських вельмож, щоб заполучити собі полковництво. Отсі усі стежки й виявляються у листах старшин Сумського полка Маркова і Кондратьева, охтирського полковника Лесе-вицького до гетьмана і у гетьманських листах до високих патронів (Бирона, канцлера Головіна, віце-канцлера Остермана, до Ушакова, до Київського генерал-губернатора). Серед сих листів е й копія прохання старшини й товариства Сумського полка цариці, щоб відлучити від пол­ковничого уряду Осипова-Перекрестова й поставити на його місце Конд­ратьева. Там широко оповідається про славні діла Гарасима Кондратьева, його дітей — Григорія і Ондрія Гарасимовичів: посліднього убито у по­ході проти Булавина на р. Уразовій. Вірно служив і Роман Кондрать­ев — охтирський полковник. У царських грамотах було сказано, що служ­ба Кондратьєвих ніколи не забудеться. У 1730 р. його назначено сот­ником у Сумський полк, а полковником без жадної заслуги і без про­хання полчан знаходиться з Охтирського полка Вас. Перекрестов, кот­рий нині прозивається Осиповим; Івана ж Кондратьева від заслуженого ранами і кров'ю Кондратьєвих сумського полковництва відкидають. Тепер йому 25 років, він грамотний і писати вміє і служитиме вірно. У грамоті 1692 р. на ймення Охтирського полка було написано, щоб Ів. Пере­крестова від полковництва відсунути і ні йому, ні родичам його, ні одностайним полковниками й полковою старшиною там не бути, бо він у Охтирському полку учинив багацько кривд та здирств. Такі ж кривди з'являться, коли Осипова-Перекрестова буде відсунуто від полковництва — тоді кожний напише про свою кривду. А коли з'явиться прохання від сумських полчан, щоб залишитися йому на полковництві, йому не можна буде вірити, бо його складе своїми каверзами сам Осипов-Перекрестов і приведе до підпису одних похвалками та пострахом, інших оманою. І все ж таки, не взираючи на такі заходи, Перекрестов-Осипов зали­шився на сумському полковництву, і Ів. Кондратьев не міг його здолати, хоча Д. Апостол й понаписував багацько листів до патронів. Мабуть, таким патронам, як Бирон або Головін, було однаковісінько, хто сидітиме на сумському полковництві: чи Перекрестов-Осипов, чи Кондратьев, і вони залишили того, хто сидів. А може, для них не дуже багато значив сам ясновельможний старенький вже гетьман, котрий незабаром помер, й йому не назначено було навіть наступника.

Думка про спадкове полковництво мала силу і у інших полках. Так. харківські та ізюмські полчане підтримували звичайно рід Донців. Гр. До­нець вмер у 1690 р.. а його наступником, як ми бачили, був син Хведір разом з братом Констянтином, котрий мав полковництво на" Ізюмі і вмер у 1691 р.: Хведір Донець залишився у Харкові до самої смерті у 1705 р.. і тоді харківські полчане подали прохання, щоб у них постав­лено полковником зятя Григорія Донця, котрий був полковником ізюмсь-ким.— Хведіра Шидловського, бо після Донця залишився тільки малий хлопчик, котрий не міг бути полковником, а полковник з чужого роду може, писали вони. їх знищити. Ізюмський же полк близько від Харківсь­кого, і заселяв сі обидва полки Григорій Донець. Полковником поставлено, по проханню полчан. Шидловського. Чи вибірала Шидловського полкова рада, не відомо; як взяти на увагу, що усі. котрі прохали, боялися виборів чужого, видко, що все тепер залежало від царя, і се було не ствердження виборів ради Розрядом, а царська настанова. У 1708 р. наказним полковником зроблено небіжа того Шидловського Лаврентія. котрий у 1710 р. був поставлений звичайним полковником, після того як його дядька усунуто з уряду й віддано під суд за грабування у Польщі.

Цікаво, що з прохання усієї полкової та сотенної старшини йому повер­нули права і він вернувся у військо генералом, але маєтностей йому не повернули, бо встигли вже роздати їх тим, котрих поселили у Сло­божанщині під проводом Кантемира. Лавр. Шидловський по царському указу був переведений полковником у Ізюм, а харківське полковництво пожаловано Куликовському. котрий вийшов з Кантемиром з Волощини. Се вже почалися полковники з чужоземців. Навряд чи Куликовського вибірали на раді, бо у всякому разі з нього полчане не були задово­лені і подали навіть на нього скаргу цареві, де писали, що він скидав старшин з їх посад, брав собі для послуг більше робітників, ніж було розписано, і розпоряджувався військовими сумами сам. без полкової старшини. Ся скарга була підписана обозним Ковалевським. суддею Афанасьєвим, осавулом Афанасьєвим. писарем, сотниками й була підтвер­джена, бо вийшов суворий царський указ, щоб нічого сього наперед не роблено. Шидловський на посаді пробув недовго, і його місце заняли Гр. Сем. Квітка та Тевяшов, а після сього Воєнна колегія поставила харківським полковником Матв. Куликовського. хоча харківці хотіли ба­чити своїм полковником Ковалевського, котрому виданий був похвальний лист за службу од чотирьох слободських полковників і полкової стар­шини. Полчане з нього були дуже незадоволені і подали на нього скаргу. Над ним наряджено було слідство. Обвинувачував Куликовського писарь липецької сотні Нелишний у тім. що він примушував козаків продавати його жінці задешево землі, продавав за дорогу ціну козакам коней, котрі сам купив немов для гармат; вигадав мита на ярмарках собі на користь, супроти жалованних грамот не видав козакам усього положеного їм жалування, не пішов у Пруський похід, а повернувся з дороги з Валок, назначив сотником у Липці свого пасинка Черняка, котрий робив утиски козакам і держав у себе для робіт козаків і навіть попереднього сотника, через що козаки липецької сотні кидали свої до­мівки й записувалися у піддані по інших сотнях. Непишний подав про отсі утиски Черняка скаргу Куликовському. а той передав її Черняку, котрий Непишного за се немилосердно побив. Непишний подав супліку на Куликовського начальнику української дівізії кн. Кантемиру, а той доручив слідство Банческулу, котрий ще раніше держав руку Куликов­ського і нічого по сьому ділу не зробив. І тепер Банческул одіслав Не­пишного до Куликовського. а той його заарештував і побив, потім при­мусив Непишного написати заяву, що він доносив на полковника не­справедливо. Ослобонившися. Непишний знову повернувся до Кантемира і повідав йому, що сталося з його приказом. Кантемир знову звелів зробити слідство по сьому ділу у Охтирці, але туди не були одправлені потрібні свідки, і се слідство навіть не почалося. Тоді Кантемир, поба­чивши, що сам нічого вдіяти не може, одіслав Непишного у Петербург немовбито з військовими ділами і видав йому пачпорт, щоб той зміг подати скаргу у Сенат. Але і там його постигла невдача, бо військових діл при ньому не знайшлося, і Кантемиру Воєнна колегія зробила за се вимову. Отеє усе діялося у 1761 р. Воєнна колегія доручила зробити слідство про скарги Непишного генерал-аншефу Стрешневу, а про землі, котрими несправедливо заволодів Куликовський. Бєлгородській губернській канцелярії. Непишного знову посадили в тюрму і знову він був при­мушений подати такий же лист, як і перше, а сам утік у Москву, де його знову-таки заарештували й закували на сей раз у кайдани. Знову доноси Непишного судили ріжні комісії, поки не дійшло до реформатора слобод-сько-українського Щербініна 125 у 1764 р.. писар же Непишний сидів усі часи у тюрязі. а Куликовський — на полковничому уряді. Непишний не доказав свого доноса, його самого обвинувачено, але все ж таки Куликовський з старшиною потім повинився в якихсь кривдах і утисках, і з його і старшин справлена була велика сума грошей за сі кривди Треба до сього додати, що й самого кн. Кантемира (син Антіоха) було одставлено від уряду за те, що він брав хабарі, держав козаків для своєї власної роботи і грабував землі для своєї жінки, і у сьому він повинився. Перший полковник Острогозького полка Зіньківський пристав до повстання Ст. Разина, поубивав приказних. його скинуто за се з посади і карано горлом — обрублено руки по лікоть, ноги по коліна і повішено, і навіть жінку його покарано смертю, а дітей вислано v Сибір і одібрано у них усе майно. Полковником затверджено сотника Гар. Корибута: чи вибірали його полчане, не знаємо: його змінив полковник Іван Семенович Сас (Сасов) — з чожоземців. Чи вибирала його полкова рада, про се ми не знаємо: може, він був назначений, а може, тільки стверджений московським урядом. Раніше він був полковником рейтарського полка І2Ц. потім полковником копейного полка |2'. потім острогозьким воєводою, а потім його назначено чи стверджено у 1680 р. острогозьким полковником, і він був на сій посаді до самої смерті — до 1693 р. Се був чужоземець, котрий не міг підписати навіть свого прізвища й на документах підписувався латинськими літерами: у 1680 р.: Іопез Зазопез Пуку ргуїіозуїі (руку приложив), у 1686 р.: Іван Сассав Пуку ргуИозуІІ. у 1689 р.: Іванка Сассав. Значить, тільки за 9 років він вивчився своє' прізвище писати по-російськи. В. Є. Данилевич почитає його англичани­ном ,2В. Цікаво, що острогошане заступилися за Саса. коли у 1682 р. на його скаржилися великоросійські служилі люди Острогозька. що він не­мов би їм чинив кривди та утиски. Коли робилося слідство, полковника Саса одставлено було од полковницького уряду. Тоді козаки усім пол­ком прохали і навіть послали представників у Москву, щоб їм залишили їх полковника. Се було їм стверджено. Але його самого визвано у Моск­ву, де він волочився кілька місяців, прохарчився, щодня ходивши у При­каз, набрав у позичку грошей і все ж не хтів ставитися на очі з тими, як він казав, «ворами», котрі його обвинувачували. А острогозький воє­вода обвинувачував його v тім. що він немов не ходив на молебни у цар­ські дні. Одначе Сас довів, що він навіть стріляв з гармат, коли у його будинку «чашу величали», себто пили за царське здоров'я. У 1690 р. остро-гозькі приказні подали на нього супліку. Виходить, що він жив лагідно з своїми козаками-полчанами і за се. мабуть, до його' зле відносився воєвода з великоросійськими служилими людьми. Воєвода ж гнівався і скаржився на його за те. що він великоросійських служилих людей записував у козаки, у полкову козацьку службу, а тих. котрі жили у своїх дворах проміж українцями, з домівок виселяв, бив і жити не дозволяв. Тут ми бачимо звичайну для тих часів боротьбу приказних з слобод-ськими полковниками. Наступником Саса був Буларт — теж чужоземець, мабуть, з ан"личан і. можливо, пасинок Саса. Як його поставлено у пол­ковники, нам не відомо: знаємо, одначе, що він мав і чин стольника.

Оттак. як бачимо, слободські полковники своєю неправдою до козаків та населення приготовили для себе свою політичну смерть. Російські царі та їх урядники скористувалися з отсих неправд слободських полковників, щоб скасувати їх виборчий уряд і разом з ним всю автономію Слобод­ської України, котра стала російському правительству, як сіль в очі. Вибори, як ми бачили, замінялися настановою центрального уряду. Так робили царі у Гетьманщині, так почали вони робити і у Слобожанщині.

Як і там. так і тут на полковничі посади почали ставити чужоземців, котрі не знали населення і котрих не знало населення.

Окрім козацької місцьової влади була ще й міщанська та ремесни-ча. але вони не уміцнилися як слід на Слобожанщині так. як се було у Гетьманщині. У Харкові по документам були війти, згадується про двох таких війтів — Ємова і Ільїна — була, значить, і міська вла­да, мабуть, на зразок сотенних міст Гетьманщини, наприклад. Борис­поля.

Московські воєводи на Слобожанщині. Автономія Слобожанщини зменшувалася й через те. що поруч з козацьким урядом стояв мос­ковський воєводсько-приказний і центральний уряд здавався на нього більше, ніж на місцьовий виборчий козацький український. Через те бували звичайно межи ними суперечки. Коли у Гетьманщині при Брю-ховецькому піднялося повстання проти воєвод, воно перекинулося і в Слободську Україну. Воєводсько-приказний уряд був дуже тяжкий й неприємний і для Московської держави, де він пишно розцвів при цареві Олексію і де проти нього було стільки бунтів. Але на ньому тримався увесь внутрішній устрій Московської держави, усе «само-державіє» московських царів. Не дивно, що московські царі, хоча й мусили признати за Слободською Україною її козацьку автономію, але все-таки вони й тут, так як і у Гетьманщині, поставили її в за­лежність од свого центрального приказного уряду — себто приказів і навіть — чого вже не було в Гетьманщині — од свого місцьового урядника — Бєлгородського воєводи і окрім того утворили представ­ників свого приказного уряду — воєвод — по містах Слободської України.

У Харкові та й інших містах Слободської України воєводи трима­лися з початку його заснування і до XVIII ст. Головним обов'язком воєвод було військове діло — оборона од татар, догляд за кріпостю і уряд над великоросійськими служилими людьми. Але як узяти зміст звісного нам «наказа» харківському воєводі Семену Дурново (1688 р.). то побачимо, що його влада була дуже широка й майже нічим не одріжня-лася від воєводської влади у самій Московській державі. І справді: за чим тільки не повинен був пильнувати харківскій воєвода? Він мусив, при­їхавши у Харків, одібрати кріпость від воєводи Суслова, з грошовими скарбами, з хлібними запасами, зі списками українського й великоросій­ського населення, з грамотами, книгами і ділами і з розписним списком усього того. Він мусив приняти й розглядіти усіх козаків і служилих людей і кріпость, і у всьому слухатися бєлгородського воєводи, і пи­сати в Москву в Приказ. У Харкові він мусив оберігати кріпость і догляда­ти за служилими людьми, щоб вони її стерегли й узнавали вісті про татарскій прихід, заміри й не пускали злодіїв, котрі приходять з українсь­ких міст і крадуть коней. На пашню людей отпускати тільки з вартови­ми і тоді навіть, коли не було вістей про татар. Проти татар, коли їх було небагато, він мусив виступати сам з служилими людьми, про ране­них та убитих українців та великоросійських людей писати у Москву у Приказ Великої Росії 129 і бєлгородському воєводі, а про те, скільки він видав пороху та свинцю, одписувати у Пушкарський приказ 130 і вести рахунок. Ключі од міста і кріпості тримати у себе. Розписувати бранців та захожих людей-переселенців і доглядати, щоб ніхто не проїхав звідті­ля, де було морове повітря. Пильно доглядати за тим, щоб у Харкові не приймали великоросійських служилих людей та тяглих людей і біглих холопів та кріпаків. Не мав він права приймати й вільних людей без дозволу Великоросійського приказа. Про се треба було оповістити й насе­лення. Нових поселенців-українців з малоросійських городів він не міг по своїй волі приймати без дозволу бєлгородського воєводи, а з дозволу мусив записувати на службу або в тягло, приводячи до присяги і прий­маючи нй життя у Харків, з тим, щоб вони дістали тут землю і усякі угоди: а українських переселенців з українних великоросійських городів не приймати й повертати туди, звідкіля прийшли, з провожатими. На Дін на промисли дозволяти виїздити тільки на якийсь час за особливими письменними проханнями, за поручними записами (за порукою), видаючи їм листи, котрі вони повинні були показувати воєводам тих городів, через котрі вони проїжджатимуть. Щодо населення Харкова, то воєвода повинен був пильнувати, щоб мешканці і у кріпості. і на підварках. і у слободах улітку, у спеку по хатах та по лазнях пічок не топили і з вогнем довго не сиділи і не ходили, а щоб готовити страву та пекти хліб, поробили б окремі печі далеко від будинків, а в місті, кріпості, по баштах, по лавках і по подвір'ях щоб були поставлені діжки і мідяний посуд з водою і віни­ками. Українцям і великоруським людям він не повинен був робити ніяких кривд, не брати з них хабарів і не вимагати від них на себе ніякої роботи. Козаками полкової служби він не мусив відати — ні судом, ні розправою, а коли б трапилися якісь суперечки між ними і велико­російськими служилими людьми, треба було відсилати козаків на розправу до харківського полковника Григорія Донця. До полковника і усіх полко­вих козаків воєвода повинен був держати ласку. З других документів видко, що воєводи збірали грошові податки у казну і таможені збори; помічниками у судних і розправних ділах у них були под'ячі, і вони мали у своїй владі й тюрму. Значить, воєвода мав владу над кріпостю і містом Харковом у військових і поліцейських справах, мав повну владу над великоросійським населенням у всіх справах, мав. здається, деяку, але не ясну для нас, владу, і над українським міщанським населенням (козаками городової служби) і зовсім не мав ніякої влади тільки над коза­ками полкової служби. Але трудно було обмежитися у владі воєводі та полковникові у військових та адміністраційних справах, а ще трудніше було обмежити владу над міщанством — було двоєвластіє, а з його вихо­дили постійні суперечки. Такі суперечкі ми бачимо усюди, де були воєводи. Сі суперечки у Харкові, наприклад, почалися з самого початку його існування. Здається, що підставою сих суперечок була ріжниця соціяль-ного життя московського і українського, ріжниця народних звичаїв і поглядів на сучасне життя. ГІриказно-воєводський московський уряд був страшенно централістичний і формальний — воєвода не мав права сам нічого розпочинати, він повинен був виконувати тільки свою інструкцію і про все відписувати у Москву та Бєлгород, а там усюди по приказах царювали канцелярії, приказні под'ячі, хабарі та папір, а не живе діло. Усе. здавалося, було визначено наказом — без дозволу не можна було ступити й ступня: ні вигнати у поле корови, ні затопити пічки, ні виїхати по торговому ділу із Харкова на Дін, ні уряжатися новому переселен­цеві у Харкові. Треба було навіть записувати v особливі книжки, скільки було зроблено пострілів на ворога десь там у степу і одсилати сі книжки у двох примірниках до Москви. Але легко було написати усе отеє у на­казі — папір, мовляв, усе перетерпить,— а як се можливо було здійснити у житті, по містах Слободської України, котрі лежали так далеко од Москви? Трудно, навіть неможливо було провірити діяльність воєвод й мимоволі приходилося у самому наказі воєводі, себто урядникові, котро­му доручали цілий повіт з містом на чолі, говорити про його гультяй­ство та користолюбство та стращати тяжким царським гнівом та неми-лостю. Стращати суворою карою приходилося й населення. Сі кари іноді й бували. Зміївський воєвода С. Дурново повинен був їхати у Красно-кутськ, щоб бити батогами тамошнього воєводу за те, що той задержав пошту. Але і до похвалки про жорстоку кару можна було призвичаїтися, а од самої кари ослобонитися через хабаря приказним, под'ячим та дякам. У житті дуже часто робилося не по наказові й інструкціях, хоч накази в приказі читалися воєводами, але як слід не виповнялися. Бувало й так, що воєводи не могли оборонити населення од нападу саме тих, хто повинен був те населення захищати і хто залежав виключно від воєводської влади. Так, у 1659 р. пройшли повз Харків Чугуївські діти боярські (300 чол.), по­били ні за що ні про що багато харківців, пограбували в будинках їх одежу і зброю, повідганяли багацько коней і волів, порізали свиней, розорили пасіки з бджолами, знівечили немолочений хліб і сіно, побили й козаць­кого отамана, котрого вислав проти них воєвода, одняли у них зброю й похвалялися, повертаючись додому, вогнем та мечем знищити харківсь­ких зрадників. Коли воєвода послав до них свого под'ячого, вони облаяли й його, а повертаючись додому, справді-таки пограбували багацько хуторів у українців. Через се багацько хуторян, бачучи оттаку наругу й плюндру­вання, розійшлися світ за очі, знищилися й мусили простягати руку за христовим подаянієм. Харківці писали, що такого розору вони не бачили й тоді, коли сиділи в облозі од Виговського. Тут, як ми бачимо, харківсь­кий воєвода не міг ніяк допомогти харківцям. Воєводи часто мінялися, й така була московська політика, щоб вони довго не засиджувалися на одному місці і щоб ні вони не призвичаювалися до населення, і щоб населення до них не призвичаювалося — і од того у них навіть не було бажання заслужити поважання од мешканців, кожний знав, що його у всякому разі швидко замістять, хоча б він гарно відносився до насе­лення. У Харкові з 1656 по 1706 р., значить, за 50 років, переверну­лося 20 воєвод, себто один на 2 '/г роки. Було два таких воєводи — Тарбеєв та Грецов, за котрих прохали харківці, щоб їх зоставлено було у них на новий строк, бо вони захищали їх од донських розбишак, суд і розправу робили по правді, не кривдили й не утісняли подачками, й за третього воєводу Салова, на котрого подали скаргу великоросійські служилі люди. Харківський воєвода Офросимов скаржився на харківців, також як і Селифонтов. Він писав про харківців, що вони свавольні — живуть з лінощів по хуторах та пасіках. Але вони там хазяйнували і мусили хазяйнувати, щоб було з чого одправляти військову службу. А на пасіках українських поселенців грабували та убивали великоросійські служилі люди, і їм не давали справедливої кари приказні. Так, хар­ківський отаман Лаврінов привіз у Бєлгород п'ятьох побитих пасішників і приніс скаргу бєлгородському воєводі кн. Ромодановському. Пасіки були пограбовані, а пасішники побиті. Було назначено слідство. По Соборному Уложенію 131 двоє душогубів було повішено на шибениці у Харкові — се була перша судна кара на горло у Харкові, інших розбишак зослано у Валки. Ті станичники, котрих було зослано у Валки, довели потім, що їх посилали грабувати українських пасішників бєлгородський дяк (себто секретар бєлгородського воєводи) та под'ячий; сей под'ячий, запи­суючи у слідстві при воєводі і дякові показання свідків, проминав те, що було неприємно для нього і дяка. Що се обвинувачення суддів було справедливо, видко з того, що воєвод швидко було усунуто з посади.

Утиски воєвод та приказних ми бачимо й у Острогозькому полку. Полковник і старшина Острогозького полка подали у 1668 р. цареві скаргу на утиски таможених голов: вийшов указ, під пострахом жорстокої кари й пені, ніяким побитом надміри мита не брати, але через 10 років знову увесь полк скаржився на сих же таможених голов і про те ж таки мито. Острогощанам видана була грамота, але і їй приказні віри не йняли. Великі утиски робили козакам й острогозькі воєводи. У 1680 р. усі полчане скаржилися на свого воєводу, що він поставив при гирлі річки Тихої Сосни й Донця калавур, котрий брав великі гроші з приїжджих для торгу людей, через що зменшилися їх великі торги; їм ні з чого було тепер служити службу і вони прохали, щоб сим каравулом і пропуском людей з Дону відав їх полковник. І на се прохання царь зглянувся. У 1686 р. мешканці городів Острогозького полка скаржилися на свого воєводу, що він забороняв їм шинкувати й торгувати у Острогозьку, прислав служилих людей і вони киями проганяли їх з базару: поста­вили по базару столи і почали шинкувати голови з шинкарями. І се він зробив ради хабарів. І їх було послано у Полатов і Цареборисів на тяжкі роботи; вернувшися звідтіль, вони хотіли хоч трошечки розторгуватися, бо плати їм ніякої не давали, хліба у них вже кілька років не вродило, і їм без шинків та промислів служби служити було ні з чого. Воєвода й служилі люди посилали скарги на полковника Саса, котрого визивали навіть у Москву: про те. як відповідав на се полковник Сас, ми вже казали раніше. Те ж саме робилося і по інших Слободських полках.

Воєводи повинні були держати до українців совіт та ласку, а ось що писав у своїй скарзі на воєводу харківський полковник Хв. Донець у 1706 р.: козаки його полка і золочівські міщане приходять до нього і скаржаться на воєвод, що вони їх без перестанку б'ють і беруть з них усякі податки, возять їх кіньми та волами у свої помістя усяке збіжжя, і од того вони знищилися й розійшлися світ за очі по слободах: а останні міщане теж хотять розійтися. А у Харкові і у Золочеві на посаді, окрім українців-козаків його полка, великоросійських людей немає, а в повітах теж великоросійських людей вельми мало, і ті деревні, де вони живуть, тягнуть одні — харківські — до Чугуєва, а другі — золочівські — до Бол-хового. І через те треба отсю воєводську владу скасувати. На се вийшов указ — у Харкові та Золочеві воєводам не бути ради малолюдства там великоросійського населення, а великоросійських людей велено відати — харківських чугуєвському воєводі, а золочівців — волховському. У Ізюмсь­кому полку уся влада теж належала до полковника ще з початку його заселення.

А ось що витворяв путивльський воєвода кн. Білосельський у Лебединсь-кому повіті (Сумського полка) —у селах Пристайлові, Червленому та де­ревні Озак, куди його послано було розв'язати суперечку за землі між українськими поселенцями і дітьми боярськими міста Каменного. Він звелів бити батогами, обрізати чуби, в'язати та грабувати селян і узяв силоміць заяву од них, що вони немов своєю охотою записалися у кріпаки до каменовських дітей боярських. Потім приїхав ще воєвода з Камене­ва, і вони обидва сплюндрували у селі Пристайлові церкву Божу, позабі-рали образи, ризи й дзвони, пограбували попів і селян і вигнали з села, так що ті мусили залишитися серед поля з жінками і дітьми, не відаючи, де дітися, й умираючи з голоду. Ось що було зроблено з українцями у сих трьох селах: у Озакові бито обухом і кулаками 6 чоловіків і 2 жінок, батогами 2 чоловіків, чуби, одрізано у 2 чоловіків й поведено 2 чолові­ків вішати на шибеницю. По приказу воєводи Білосельського каменовський приказний Лихонин пограбував у ЗО чоловік: корову з телям, 3 сокири, плуг. 4 карб, і 29 алтин грошей, 18 кабанів та свиней, 3 голови товару.

16 коней, 3 барана, 15 кур та 15 гусей, 4 воза, винний казан, сідло, З хомута, чоботи, 2 бочки вина, косу, шаблю, сало, усяку одежу і книгу Полуустав. Самостійно, гіісля того як кн. Білосельський виїхав з сих осель, той же приказний разом з товаришами-каменовцями ще пограбу­вали (вже, мабуть, власно для себе) у 49 чоловік: 20 корів та 2 телят, 48 овець, 10 коней, 2 кози, 210 свиней, 47 курей, 75 гусей, 15 качат, 15 вуликів бджіл, усяку літню і зимову одежину, 3 вози із збіжжям, з церкви — образи, дзвін, 3 ризи, 4 стихаря, ЗО завіс, скриню з одежою, шаблю та карбованець грошей. Попа били й закували у кайдани. Лихонин сам бив одного чоловіка й вискуб у нього чуб. У селі Пристайлові били батогами та нагаями навіть жінок.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19


Склад козацької автономії
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации