Піменова К. Історія Слобідської України - файл n1.doc

приобрести
Піменова К. Історія Слобідської України
скачать (373.5 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc1865kb.16.03.2009 13:08скачать

n1.doc

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
Заснування і заселення міст і слобід — Острогозька, Сум, Харкова, Охтирки, Ізюма і округи їх полків. Звернемо тепер увагу на заселення міст і слобід в Слободській Україні. У 1652 р. був осажений на річці Тихій Сосні і Острогощі Острогозьк; туди одразу явився цілий український полк у 1000 чоловік, окрім семейств, з полковником Іваном Зіньків-ським 8 і усією полковою та сотенною старшиною. По царському указові воєвода Арсенев їх почав уряжати на віковічне життя. Кріпость у Остро-гозьку робили московські служилі люди під приводом воєводи разом з українцями; будівлі для себе у місті будували самі українці. Подвір'я для острогощан були дадені у посаді за острогом, себто за кріпостю, або за замком, невеликої міри через те, що їх треба було захищати від татарських нападів і для сього потрібно було тулитися їм близько одно біля другого; полковник дістав двір у 300 кв. сажнів, прості коза­ки — тільки по 70. Але кожному одведено було окрім того тутечки ж землю під огороди, клуні й токи — проти свого подвір'я. Усім одведена була теж земля на поле, на покос і на інші потреби. Дадена царем грошова запомога на будівлю і сіянку ярини, дадено на прокорм жита й овса. Вислано для кріпості з Воронежа дві гармати. Острогозька кріпость була споряжена так, як і інші по московських українних містах. Острогозьк прозивали ще іноді Рибним, бо біля його було Рибне озеро і тут іще раніше був великий рибний торг. У Острогозьку були посе­ленці і московські служилі люди, щоб не передавати усієї оборони міста й країни українцям, бо на них все ж таки повної надії не було — од їх завжди сподівалися якоїсь, як казали у Москві, «шатости». Переселилися у Острогозьк для свого купецтва й великоросійські купці. Усі російські поселенці були під воєводою, а українці були під своїм пол­ковим присудом. Між тим і другим почалися гострі суперечки. Після заснування Острогозька новосельці-українці поселилися і по інших містах та слободах, так і зложився козачий Острогозький Слободський полк. По жалованній царській грамоті Острогозькому полку дадені були усякі при­вілеї й між іншими козацький устрій. Цікаво буде додати до того звістку про забезпечення перших переселенців — про те, що вони з собою при­везли. Полковник Зіньківський приїхав з жінкою, сином, писарем і де­кількома челядниками. Він привів з собою 15 коней і 4 волів. Обозний прийшов з жінкою, дочкою, 2 челядниками і привів 5 коней, 8 волів, 2 ко­рови, 6 овець, 10 свиней. Військовий суддя Величко привів 4 коней, 13 корів. Більшість була людей заможних або, як кажуть про них московські документи, «семьянистыхъ и прожиточнихъ», себто значить таких, котрі дома були хазяїнами-землеробами, а разом з тим козаками. Козаками вони залишилися і в Слободській Україні. У перших по спискові 80 переселенців було 99 коней (себто більш ніж по 2 коня на семейство), 69 волів (менш ніж по одному), 141 корова (ледве не по 2 корови на семейство), 124 вівці та кози (більш ніж по 1 на семейство), 129 свиней (більш ніж по 1 на семейство), усього 662 голови худоби, себто більше, ніж по 8 голів на семейство. Сі 80 семейств можна поділити, щодо числа голів худоби у кожного, на 7 частин, і коли про перші три частини (27 семейств) можливо сказати, що у них була недостача худоби, то остатніх 4 частини (53 семейства) у всякому разі треба зачислити до середніх, коли не багатих: значить, що бідних на худобу було 34 %, а середніх і багатих — 66 %. Безкінних було тільки два семейства, а може, тільки 2 чоловіка, коли вони не мали семейств. 15 семейств не мали худоби, але вони або не змогли привести її з собою, або, можливо, розпродали або залишили дома, або загу­били її в дорозі, бо треба пам'ятати, з якою труднотою приходилося переселятися в далеку Слобожанщину і як небезпечно було в дорозі від татар та розбишак. І ще добре, що вони йшли великим табором, цілим полком, а то їх також ограбували б, як оточенців і черниць Густинського та Ладиженського монастирів. Острогозьк заснувався не за Бєлгородською лінією, а на самій лінії, і через те він, як і увесь полк, мав більший зв'язок з російськими містами і урядом, ніж інші полки, котрі поселилися за лінією, на справжньому дикому полю, як, наприклад, Сумський або Харківський.

У тому ж 1652 р., як і Острогозьк, було засноване місто Суми59. У 1653 р. вже була збудована під приводом воєводи Арсенєва кріпость Суми на Суминому городищі. Будували її самі українці, котрі прийшли сюди з своїм осадчим Герасимом Кондратьєвим. Нові переселенці, як писав сам воєвода, поселилися на дикому шляховому полі, куди раніш приходили татари і плюндрували Путивль, Рильськ та інші великоро­сійські міста. Прийшли вони сюди із ріжних місць України. Вабили їх до себе вільні грунти, лани і особливо ліси, де було багацько усякого звіря, дикої бджоли і легко було гнати дьоготь та смолу. Ловецтвом, бджільництвом займалися тут путивльські севрюки60 та бортники61, які й не хотіли допустити до сього українців. Але воєвода вступився за українців, оповівши, що вони гонять дьоготь не в путивльських лісах, а у дикому полі в дібровах в 5, 6, 10 верстах од свого тільки що збудованого міста Сум і що краще буде як вони отдаватимуть чинші62 у царську казну, а не путивльцям, як се робилося досі. Воєвода вже взяв з українських ватаг 17 бочок дьогтю. У новому місті Сумах ніяких прибутків у нього не було, а трати дуже пильні: треба було купити заліза і для соборної церкви, і для інших казенних будівель. Кривди і образи од сього путивльцям, писав він, не буде ніякої тому, що і тепер вони мають великий здобуток з бортних дерев та пасік (деякі мали по 500 вуликів бджіл та по 100 карбованців кожний має з рибаль­ства та ловецтва — б'ють дуже багато куниць, лисиць, вовків, медведів, лосів, диких кабанів. Воєвода додавав до сього, що еумчане прохають віддати їм у чинш Гирлинську царську вотчину на р. Пслі, за котру вони платитимуть удвічі або утричі дорожче, ніж путивльці. Справді, як побачимо далі, еумчане дуже широко розвинули свою промислову діяльність.

Далі почала заселятися уся та країна, на котрій зложився Сумський Слободський полк. Люди приходили на слободи повсякчас, безупинно, як се можна бачити, наприклад, у слободі Тернах, куди у 1653 році прийшло 48 семейств і потім приходило ледве не щороку по кілька десятків; більш усього припадає на ті роки, коли було найбільше виселення з Правобережжя, особливо в часи Руїни.

У 1654 р. був заснований Харків63 і декілька інших слобід, з котрих потім зложився Харківський полк. На Харківське городище прийшла спочатку маленька купка (37 семей) переселенців трошки раніше 1654 р., як се видко з прохання-супліки Бєлгородської Миколаївської церкви попа Івана. Він писав, що у 1654 році на Харківському городищі у їх церковній вотчині черкаси збудували хати і живуть у них. Є. Аль-бовський64 подає гадку, що прийшли туди сі 37 семейств у 1651 р., бо про них було- сказано, що вони прийшли туди ще раніше, ніж інші, а потім підійшли й другі, та й на полкових прапорах, додає він, стояв 1651 р. Але у 1654 р. Харківського полка ще не було, а як сказано — «раніше 1654 р.», то се можливо однести і до 1653, і до 1652 р., а може навіть раніше 1651 р. Невеличка купка в 37 семей пробувала тут до 1654 р., але велика купа переселенців явилася на Харківське городище у 1654 р. і збудувала кріпость. У 1654 р. у Харкові українці пробили собі шлях до торських солоних озер, куди їздили по сіль, себто чумакували; значить, і харківці, як і еумчане, займалися промислами; сей шлях харківський воєвода Селіфонтов звелів харківцям знищити, але вони одмовилися од сього, бо не хтіли знищення свого чумацтва. Велів він являтися харківцям до себе на огляд, але багато не послухалося і роз'їхалося на торські озера варити сіль та по інших місцях, а у Харкові залишилося обмаль людей, і харківського городища забезпечити від татар було неможливо. Так писав перший харківський воєвода Селіфонтов у Москву, звідкіля прийшов царський указ харків­ським «черкасам», щоб вони будували кріпость — острог і нових доріг не проводили. Як бачимо, тут ще немає згадки про Харківську кріпость, говориться тільки про Харків яко поселення і про Харківське городище яко природню кріпость. Трохи згодом на Харківське городище явилася одразу велика купа переселенців, їх було, окрім семейств, 587 чоловік. Вони завели стани і пасіки, ловили звіря і рибу, поставили буди, де гнали дьоготь. Виходить, що й харківці займалися тим, що й еумчане; і не дивно, бо біля Харкова було тоді багато лісу, так що приходи-лося дорогу до Тора для чумацтва просікати у лісах (воєвода бєлго­родський наказував її засікти, себто закласти деревом). З 1655 р. почалося будування Харківської кріпості українськими поселенцями на свій зразок, або, як казав потім воєвода Селіфонтов, по «их черкасскому извичаю». Як видко з воєводського листа 1657 р., харківських українців було так багато, що вони усе городище застановили своїми подвір'ями, а горо­дище мало навкруги більш, ніж версту (530 сажнів), по проміру чугу­ївського воєводи. Він мав перший догляд над харківцями, бо вони поселилися у його повіті у 36 верстах од Чугуєва. Але чугуївський воєвода, проживаючи у Чугуєві, звісно, не міг мати пильного догляду за Харковом, й через те, мабуть, вони самі почали будувати собі кріпость, себто кріпити своє городище — по свойому, а не московському звичаю, У 1656 р. московський уряд прислав у Харків окремого воєводу Селі-фонтова для «городового строенья» і щоб відати харківськими поселен­цями. Йому дали особливий наказ, щоб він збудував кріпость по москов­ському звичаю. Самі харківці збудували кріпость — острог — по пляну чугуївського воєводи, але частокіл робили по-свойому — низький та рідкий, кладучи поверх його колоди. Селіфонтов же звелів, щоб кожний поселенець поставив скільки випадало на його долю по розкладці колод, дубків і щоб палі вбивали у землю і прикріпляли щільно одну до другої. Вони, одначе, одмовлялися, кажучи, що сього зробити не можуть і розвіються різно, од того що вони бідні і голодні люди, не огрунтувалися, борошном не обзаве­лися, хатин не побудували, а коли оце усе зроблять, тоді й кріпость буду­ватимуть так, як їм наказують. Воєвода одписав у Москву, що поставити кріпость, окрім городища, ніде, що зменшити її неможливо, бо усе горо­дище занято подвір'ями, а значить, його треба захистити, і що переселенці його не слухають, кріпості не будують, на варти не їздять, у приказну хату вартових не дають, а тільки п'ють та гуляють, і угомоняти та утихо­мирювати їх нічим. На лист воєводи і получився той указ, котрий ми привели раніше — щоб харківці кріпость будували і од сієї праці не одмовлялися Будувалася Харківська кріпость і місто Харків у 1656 — 1658 рр. на правому березі річки Харкова і лівому — Лопані. У 1656 р. Харківська кріпость ще не була збудована, як се видко із супліки жихорців. Укупі з Харковом почали заселятися й інші міста та слободи, з котрих потім склався Харківський полк, як то: Зміїв60, Хорошево. Печеніги. Харківський воєвода порядкував і над Хорошевською слободою.

Мал. 2. Харківська фортеця в XVIII ст. План.

а потім і над іншими слободами, які склали з себе Харківську округу — Харківський повіт, виділений з Чугуївського, так саме як колись з Бєл­городського повіта виділився Чугуївський. Зміїв виділився з Чугуїв­ського повіта; він був заснований на Зміївському городищі і одночасно з Харковом получив самостійного воєводу. На Хорошево городище явився невеличкий гурток переселенців — 50 семейств (вдесятеро менш, ніж у Харків), і через те Хорошево зробилося слободою, а Харків — одразу великим містом.

Цікаво буде додати про те, як складалося заселення слобід. Ось як заселилася, наприклад, слобода Печеніги. У 1654 р. прийшов з Литовської сторони гурток українців в 45 чоловік, з жінками і дітьми, з осадчим Івашкою Хведоровичем Волошеніним. Вони були приведені до присяги, і по їх власному проханню їх поселено у Чугуївському повіті на Пече­нізькому Котковському полі укупі з попередніми поселенцями. Осадчий їздив у Москву, і по його проханню поселенцям дадено було на будівлю сімейним по 5, а парубкам по 4 карбованця (се на наші гроші вийде кілька десятків карбованців). Харків та Зміїв робляться осередками заселення країни, себто Харківського та Зміївського повітів: до Харкова було приписано Хорошево, до Змієва — Мохначово, а може, й Печеніги. У 1657 р. уже був окремий Зміївський повіт.

Дуже цікаве було заснування міста Салтова на Салтівському горо­дищі. Туди у 1659 р. явилося одразу 670 чоловік українців, стільки, скільки і у Харків, з отаманом-осадчим Іваном Ондрієвичем Семеновим (мабуть, Семененком), й поселилися, по царському указу, на сирому кореню, на Сіверському Донцеві, на Салтівському городищі, на татарському броду, де раніше був кам'яний город. Вони прохали дозволу збудувати їм на місці старого кам'яного города нове місто, щоб захистити себе від ворожих татарських нападів, бо утікати їм з семействами таким степовим шляхом до Бєлгорода або Чугуєва, де були кріпості, було б далеко. На се їм вийшов царський дозвіл — будувати «собою», себто самим, власним коштом і працею, кріпость. Звістка про те, що Салтівське городище було справді колись кам'яним городом, зовсім правдива і підтримана нині археологічними розвідками, котрі дали надзвичайно цінні знадоби про культуру Салтівського кладовища VII—VIII ст. при с. Салтові66. У 1674 р. був заснований Вовчанськ. Вовчанському осад­чому Старочудному дозволено було будувати слободу на р. Вовчих Водах і закликати туди українців з Правобережної і Лівобережної України, а інших людей не приймати. Нові поселенці поселилися городком і слобідкою і деревнями по р. Вовчим Водам, загатили гатки у ставах, збудували млини, позаводили пасіки і позаймали собі займанщини. Бєлгородський Миколаївський монастир жалувався, що «черкасы» зайняли його землі, але се поселення було дозволено бєлгородським воєводою, бо українські переселенці узяли на себе за се оборону і сього місця, і московських українних городів від татар, котрі туди завжди приходили, маючи там свої перелази. Право на землі Бєлгородського монастиря по р. Вовчим Водам було скасоване також, як і на землі по р. Лопані та Харкову. І се було справедливо, бо на монастирський та церковний причт із кількох чоловік давалося земель та угід стільки, що на них тепер жиє та має пропитаніє більше сотні тисяч чоловік. А нові укра­їнські поселенці приходили з Польщі, збільшували сим дуже невелике населення Московської держави й брали на себе надзвичайно важкий обов'язок обороняти та захищати московські городи. І московський уряд зрозумів усе значіння, усю державну вартість українського заселення і зробився до нього дуже прихильним. Його політику провадили і воєводи, хоча се для них і не було приємне і хоч вони часто таки уклонялися од ласки до «черкас». А про угоди Бєлгородських церков московський уряд добре розумів, що сі землі не могли бути їми заселені і що як там могло би бути яке заселення, то тільки дуже загайне, не швидке і навіть зовсім непевне. Він бачив, що минули ті часи, коли можливо було роздавати безмірні, нікому не відомі, але багаті розкішні землі ченцям та попам, котрі нічого і не могли подіяти з ними. Як вони могли, наприклад, заселяти або обробляти землі біля Харкова, котрий лежить од Бєлгорода у 75 верстах? Вовчанськ ближче од Бєл­города, але й там не було ніяких церковних або монастирських осель.

В Мурахву явився на життя з-за Дніпра уманський полковник Микита Кондратович Сененко з ватагою українців в 260 чоловік з жін­ками та дітьми і прохав дозволу поселитися там серед попередніх по­селенців і з такими ж вільготами, які мали вони. «Прийшли ми,— казав Сененко,— в новозбудований город Мурахву на слободу». У город на слободу — сюди йшли і у городи на слободи, себто на вільготи. Значить, слово «слобода» має тут значіння вільготи. Звідтіль взялося, певно, і назвисько Слободські полки, або Слободська Україна, бо туди йшли люди на слободи — вільготи; і такі вільготи заполучали не тільки козаки, а й посполіти, котрі селилися на панських землях, бо пани старшини теж давали вільготи своїм поселенцям, закликаючи їх, як казали тоді, на слободи: ріжниця у тім, що поспольству у себе давали вільготи пани-державці, а козакам та міщанам — московський уряд.

У 1654 р. була заселена переселенцями Охтирка, котра була третім полковим містом Слободської України67. Вона була звісна ще й раніше яко порубіжне місто Польщі, потім одійшла до Москви, котра заселила її великоросійськими служилими людьми, але їх було небагато. У 1657 р. московський уряд зробив реєстр усіх охтирців. їх прізвища немов росій­ські (це усе «Андреевы, Даниловы»), але можна міркувати, що московські приказні позаписували звичайні прізвища по батькові не по українському, а по російському звичаю, цебто Ондрієнка записали Андрєєвим, Данилен-ка — Даниловим. Іноді, наприклад, ми бачимо прізвище по батькові Омель-янов — тобто від українського Омельян, Микитин (укр. Микита) і такі інші. І що воно було так, видко з того, що у Охтирці ж був един «черкашенин», значить, українець, а його записали «Якушкою Степановым». Були, одначе, й прізвища українські — Болдирь (мабуть, Бовдур), Кононенко, Пулаченко, Болтишенко, Рублевський, Добош, Радченко, Гончаренко, Герасименко, Нечипорович, Волошин, Наумович, Ярошевський, Адамович, Мартинович, Ильяшенко, Вошенко, Яиенко, Малько та інші. Сотником був Арістов — немов не українське прізвище, але ж він був сотником козацького товари­ства і займав сей уряд іще у 1654 р. Із трьох попів один прийшов сюди з Правобережжя — з Животова. Охтирські поселенці називаються «сведениями» — так прозивали московських служилих людей, котрих зводили докупи на життя з ріжних країн у нове місто. Може, і в Охтирку, котру залишило її українське населення тоді, як вона перейшла під владу Москви, теж звели нових поселенців із ріжних країн, де прожи­вали українці, а ми бачили, що вони проживали навіть у московських українних містах. Можливо, що серед сих зведенців була й купа вели­коросійських поселенців, як се бувало по деяких містах Острогозького полка. Усіх охтирських переселенців було 445 чоловік, а у них було 109 жінок, 634 дітей, 72 родичів і 18 дітей у сих родичів, а усього було 1587 чоловіків, жінок і дітей. Вони привели з собою 605 коней, 618 волів,

З 0-147

479 корів, 1473 вівці, 1091 свиню, усього 4266, себто більше ніж по 9 голів на семейство із чотирьох чоловік. Значить, охтирців треба признати більш-менш заможними і у всякому разі середніми щодо худоби.

У Богодухів явилася дуже численна ватага українських переселенців із поспільства, або, як каже московський уряд, «пашенных черкас»; їх було 1096 чоловік, а міщан тільки 33 чол., кріпості вони не робили, мабуть, через те, що були не козаками, а посполітими людьми68.

Між тим ширилося заселення і Південної Слобожанщини і тамечки склався Балаклійський полк. У 1663 р. приїхав у Бєлгород козачий отаман Яків Степанович Черніговець і прохав дозволу поселитися з своїми українськими задніпрянськими переселенцями на татарських перелазах по р. Донцеві на гирлі річки Балаклії. Се місце лежало у 80 верстах од Харкова і у 50 верстах од Змієва і за ним не було ще ніякої оселі (виключаючи Святі гори). Пройшов тільки один рік — і той же Черніговець докладав воєводові у Бєлгороді, що місто він уже сам збудував, назвав його Балаклією і що у нього у кріпості та на «посаді» поселилося у 150 дворах 200 семейств і се число безперестанку збільшується. Окрім Балаклії, Черніговець збудував ще кріпості на татарських бродах — міста та слободи по Донцеві — Андрієві Лози, Бишкин, Савинці і Лиман (по-слідній у степу між двох озер — лиманів). А що найважніше — балаклій­ський осадчий збудував і кріпость Ізюм. Царь зробив осадчика-отамана балаклійським полковником за його вірну службу і корисну для Москов­ської держави колонізаторську працю.

Діло заселення Ізюмського полка, котре розпочав Яків Черніговець, ще більше поширив харківський полковник Донець з сином своїм Костян­тином. Ізюмський полк заселився більш усього при них переселенцями з інших Слободських полків. Про Ізюм-курган, Ізюмський перелаз і про Ізюмський шлях маємо звістку ще у «Книзі Великого Чертежа»; у 60-х ро­ках XVII ст. тут жили царські охотники, що ловили звіря для московського царя. І про се нагадує на лівому березі Донця місце, котре зоветься «звіринцем»; мабуть, там був у них якийсь вартовий острожок. Балак­лійський полковник Яків Черніговець збудував невеличку кріпость Ізюм. Новий великий город, але на правому березі Донця, де в його вливається Мокрий Ізюмець, був збудований Гр. Донцем, і у нього був перенесений і невеличкий перший Ізюм. Місто було осажено Донцем, котрий привів для роботи більш 1500 козаків Харківського полку, збудувалося дуже гарно по плану і швидко зробилося полковим городом Ізюмського Слободського полка. Біля Ізюма і тепер, немов його кріпость, виситься гора Кремінець (800 футів), а по Донцеві і його вітках простяглися густі ліси-нетрі. Пол­ковник Донець дістав право заселяти Ізюм тільки людьми захожими, з «чер­касских» Слободських полків; йому заборонено було приймати великоросій­ських поселенців, а за те він сам, без воєводи, міг порядкувати у новому місті, а для козака це була дуже велика вільгота. Минув рік, і у 1682 р. було вже в Ізюмі 300 чоловік. Але се все ж таки було небагато. Для того щоб діло заселення йшло швидче, Донець сам переїхав в Ізюм, а сина свого Костянтина залишив на полковництві у Харкові. Жити йому в Ізюмі було дозволено, але з тим, щоб він все-таки лічився і полковником харківським. У 1682 р. Донець дістав грамоту від царя Федора Олексійовича, в котрій йому дозволялося жити в Ізюмі і закликати туди і в Співаківку і на Пришиб вільних українців на слободи із Харківського, Охтирського і Сумського пол­ків, будувати самим місто і вільно селитися там «собою», себто без воєвод, пахати пашню і володіти усякими угодами по отводу Касогова, по своїм козацьким звичаям. Окрім тих міст та слобід, про котрі ми вже казали, були осажені тоді Остропілля, Дворічна, Новий Перекоп, Сеньків, Куп'-янськ, Каменка, усе це були нові і дуже мало заселені слободи (од 23 до 48 семейств); тільки у Новому Перекопі було 288 чол. При гирлі Торця була збудована Гр. Донцем Козацька пристань — невеличкий земляний городок, куди осадчий Сем. Бровка вже закликав декілька семейств і попа. Між річкою Голою долиною і Черкаським лісом Гр. Донець міркував збудувати місто Черкаськ (теперешнє село Знаменське). Ізюм­ський полк, як ми бачимо, був заселений більш усього переселенцями з Слобожанщини, хоча і сюди приходили іноді, як нам здається, й пере­селенці з-за Дніпра і Гетьманщини.

Оттак заснувалися міста та слободи Слободської України. Іноді одразу приходила велика ватага переселенців і осажувала місто чи слободу. Так було, наприклад, у Острогозьку і, як ми бачили, по деяких інших мі­стах. Але частіше приходили менші гуртки, де купчилися69 переселенці з ріжних місць, як у Суджі або Тернах. Іноді до переселенців з однієї країни потім приходили сходці з другої країни. Більша частина міст збудована була на дикому шляховому полі, на татарських бродах та сакмах, на сирому кореню (Суми, Суджа, Салтів, Вовчанськ). Дуже багато міст збудовано було на старих городищах — Харків, Суми, Царе­борисів, Хорошево, Зміїв, Мохначево. Як одразу приходила дуже велика ватага переселенців, вона будувала кріпость у місті — наприклад, у Остро­гозьку, Охтирці, у Суджі; як їх було обмаль — селилися слободою. Діло заселення вели осадчі. Такі осадчі були, мабуть, при усіх ватагах пе­реселенців. Ми маємо багато цікавих звісток про їх діяльність. Се були ватажки, отамани народа, що вели його на нові місця, що порядкували нелегким ділом заснування нових міст та слобід, будівлею, зносинами з урядом і таке інше. їм доручав нарід свою долю, шукати її в далекій чужій стороні. їх повинна була добре знати уся ватага переселенців, здава­тися на них, покладати на них надію яко на певних, розумних, жвавих, завзятих своїх проводарів та спорудників у громадських справах. Тим-то і ми повинні тепер споминати про них і їх діяльність для народа з великою шаною та подякою' і як мога закріпити пам'ять про них там, де вони працювали. Харківському осадчому Каркачеві треба поставити пам'ятник у Харкові, а не тільки, як се зроблено досі, по моєму про­понуванню, назвати йменням його одну вулицю у Харкові (Каркачева). Треба, щоб кожне місто і слобода у Слободській Україні знали й шанували пам'ять свого осадчого, коли він відомий історії. А у моїх розвідках по історії Слободської України є чимало звісток про слободсько-українсь-ких осадчих і їх діяльність. Особливо се треба зробити тепер, коли свою долю, своє щастя у нас творить, кує сам нарід. Деякі з осадчих зайняли потім військові козацькі полковничі посади по вибору товариства, і їх діяль­ність була дуже широка. Такими були балаклійський осадчий Черніговець і Сумський — Кондратьев. Недивно, що осадчі мали великий вплив на устрій місцевих діл. У Мерехві, наприклад, усіма ділами керував осадчий полковник Сененко. Осадчих потім замінили виборні отамани, котрі були усюди. У 1688 р. коломацький отаман Ярема Михайлов дістав лист од московського уряду на закликання на слободи українських пересе­ленців з Задніпрянщини.

Внутрішнє розселення слобожан. Внутрішнє розселення люду ми бачимо у всіх Слободських полках. Острогозький полк склався, як ми бачили, серед великоросійських міст теперішньої Воронезької, Курської і навіть Орловської губерній. Сі поселенці жили дуже далеко од свого полко­вого міста Острогозька. А східня частина Воронезької губернії у початку

XVII ст. ще не була заселена, і ось сюди, на р. Чорну Калитву, у південну частину Острогозького повіту, почали переселяти українців; і там з'являються нові козацькі слободи — Стара Калитва, Нова Калитва, Підгорна, Попівка. Переселили великоросійських посадських людей Остро­гозька в Коротояк, а українських козаків — з Коротояка в Острогозьк. У 1732 р. з слобід Перлівки, Гвоздівки, Єндовища і Урива переселені були козаки в Богучарський повіт Воронезької і Старобільський Харків­ської губерній. У Старобільськ прийшов сотник Синельников з сотнянами, в Закотную — Голодолинський, в Осиповку — Смаков і в Білолуцьк — Головинський. Через се Острогозький полк наблизився до інших слобод­ських полків, й гряниця Російської держави розпростерлася далі на пів­день. Внутрішнім розселенням Слободська Україна заселялася найбільш у XVIII ст. З місць, де було багато населення, нарід переходив на нові незаселені місця. Осадчий Малішевський поїхав у 1659 р. на гирло річок Сироватки і Крупця і там осадив слободу Нижню Сироватку. З собою він узяв сумчан, ворожбянських і лебединських козаків, щоб одвести новій слободі землю, ліси й сінокоси по загальній постанові. З слободи Ворожби туди переселено було 76 самих бідних семейств, з Сум — 197. їм одвели землі на подвір'я, сади, огороди та вигін. Так місцевий козацький уряд у другій половині XVII ст. вів діло розселення і розв'язував аграрне питання на підставі розуму й справедливості70. Заселення Слободської України вели переважно козаки, котрі зложили військову організацію країни — п'ять Слободських полків. Але велику участь у сій великій народній справі мав увесь український нарід — усі його верстви, усі стани суспільства — міщане, поспільство, духовенство.

Участь монастирів в заселенні країни. Монастирі, як звісно, приймали велику участь в заселенню Росії. Те ж саме треба сказати і про участь їх в заселенню Слободської України. Перше місце займає серед слободсько-українських монастирів Святогорський. Ми вже бачили, яке чудове місце було вибрано для нього. Коли саме був заснований монастир, певних звісток не маємо. У синодику монастиря про се сказано, що автор тоді ще, коли писав синодик (у 1710 р.), не міг знайти про се звісток за татарськими нападами й плюндруваннями, особливо ж за частими змінами колишніх ігуменів. Можливо, що фундаторами монастиря були ченці-українці з-за Дніпра або Гетьманщини. Ми знаємо, що з монастирів Гетьманщини вийшло чимало ченців через унію. Першу документальну звістку про Святогорський монастир ми маємо у 1624 р., коли ігумен Симеон з братією получив царську грамоту і ругу71 у Бєлгороді. Се теж натякає на прибуття ченців з України під московську владу. Царе­борисів, заснований недалеко від Святогір'я у 1600 р., під час лихоліття вилюднів, і Святогорський монастир був самим далеким південним місцем на Україні, бо Чугуїв був заснований тільки у 1638 р., а Валуйки були од нього у 130 верстах. Не дивно, то він озброївся гарматами. Іще академік Гільденштедт '2 бачив стіну, котрою був обнесений монастир. У ньому була у XVII ст, варта з бєлгородців, чугуївців та валуйчан. На байдаках по Донцеві вони діставали хліб, а ігумени подавали звістки про татарські заміри. Туди приходили бранці з татарської неволі; їх тамечки розпитували і посилали далі на Україну. Туди привозили ранених і їх там годували і содержували. Там були старі, немошні й каліки. Туди заходили і здорові вартові та станичники, українські та донські козаки, великоруські служилі люди, навіть «воровскіє черкаси», себто розбишаки, щоб помолитися Богові та спокутувати свої гріхи. Виходить, що монастир мав немов свою парахвію, котра простяглася на кілька сот верст. На монастир нападали татари -- кримські та озовські — і усякі розбишаки. У 1679 р. татари сплюндрували, пограбували монастир і узяли у неволю архимандрита Іоіля з братією. Монастиреві надано було ба­гацько землі, але потім, іще V XVII ст., більшу частину її одібрано, а усю землю одібрано у кінці XVIII ст Дивногорський монастир Остро-гозького полка теж виявляв з себе природню твердиню. Він, як і Свято­горський, стояв за лінією кріпостей, у степу. У 1652 р. в ньому збудували кріпость і там поселили українців, мабуть, з тих, що прийшли у Остро­гозьк з полковником Зіньківським. Купецтву дозволили їздити туди з усякими харчами та крамом і продавати його без усякого мита. Іще у початку XVIII ст. на дзвіниці монастиря було три залізних і одна мідяна гармата. Ллє, не дивлючися на сю оборону, ченці монастирські велику муку терпіли од татарських ґвалтовних наїздів і тому у 1671 р. навіть покинули його і збудували собі новий монастир у більш забез­печеному та спокійному місці між Суджою та Миропіллям на Дівочім городищі. Але деякі з братії згодом повернулися до Дивногір'я і поновили монастир. У кінці XVIII ст. у монастиря була майже та сама ярмарка, яка почалася у 1652 р.; туди приїздило на богомілля багацько народу й купців з околичних міст, котрі привозили усякий крам та дріб'язок. Монастир мав землі, риболовлі і усяке хазяйство; у слободі Селявній — 100 хат підданих посполітих Далеко меншим і менш славним був Шатрищегорський монастир теж у Острогозькому полку і теж, мабуть, заснований українськими ченцями. Острогозький полковник Зіньківський заснував у Острогозьку жіночий монастир. У Охтирському полку в 4 верстах од Охтирки в 1654 р. ченцями Лебединського українського монастиря був заснований Охтирський Троїцький монастир. З Лебединського мона­стиря вийшов ігумен з братією (40 чоловік), з монастирськими підданими посполітими, з ризами і усякою церковною утвар'ю. їм одвели для будування монастиря гору Охтирь з землями і усякими угодами. У дру­

Мал. 3. Святогорський монастир. Листівка XIX ст.

гій половині XVII ст. до монастиря належало.вже багато земель, хуторів, млинів, пасік та садів і 200 підданих посполітих. У трьох верстах од Краснокутська задніпрянським переселенцем полковником Штепою був заснований у XVII ст. Краснокутський монастир. Штепа, приїхавши у Сло­бодську Україну, зайняв собі се безлюдне місце, збудував там монастир, прийняв декілька ченців, а сам зробився їх ігуменом. Курязький монастир (у 9 верстах від Харкова) був заснований харківським полковником Григорієм Донцем і деякими іншими старшинами сього полку. Там раніше була пасіка Ол. Куряжського. Донець одвів новому монастиреві землі і угоди. Сіннянський сотник віддав усю свою маєтність на збудування Сіннянського монастиря і зробився його ігуменом. Зміївський Миколаївський козацький монастир існував уже в 60-х роках XVII ст. і мав гармати проти татарських нападів. Потім він широко розвинув своє монастирське хазяйство. Таким побитом, одні з монастирів були засновані переселен­цями з Задніпрянщини, другі — козацькою старшиною й козаками. Як і козацькі оселі, перші монастирі заснувалися на татарських сакмах та дикому полю. І ченцям, як і козакам, бажалося селитися на сирому кореню, на дикому татарському степу. Вони прийняли участь разом з іншими переселенцями і в заселенню дикого степу, і в його обороні. Вони узяли на себе обов'язок задовольняти релігійно-моральні потреби степового товариства та поспільства, турботу про хворих і ранених. Але так було у XVII ст. У XVIII ст. більш усього монастирі почали піклува­тися про власне хазяйство та матеріальні достатки і через се занедбали свої високі християнські заповіти.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


Заснування і заселення міст і слобід — Острогозька, Сум, Харкова, Охтирки, Ізюма і округи їх полків
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации