Косик В. Україна у Другій світовій війні - файл n1.doc

приобрести
Косик В. Україна у Другій світовій війні
скачать (4778 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc4778kb.24.08.2012 09:00скачать
Победи орков

Доступно в Google Play

n1.doc

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   33
проводити численні парашутні десанти щодня, групами по 20 осіб. Це будуть в основному команди для саботажу і підривної діяльності.

Німці усвідомлювали, що вони не спроможні виловити всіх парашутистів. Офіційна статистика щодо цих пара­шутних десантів у Райхскомісаріаті Україна з жовтня 1941 р. була така: жовтень — жодного, листопад — 4, грудень — 2, січень 1942 р. — 4, лютий — жодного, бере­зень— 48, квітень—18 (до 25 квітня). Штаб вермахту на Україні знав, що це лише мала частина російських парашутних десантів.

Діяльність радянських партизанів, за німецькими зві-домленнями, у квітні 1942 р. була така: на південь від Запо­ріжжя — 3 напади, 3 десанти, 3 вбитих партизани; у ра­йоні Миргород-Лубни-Гадяч — 15 нападів, 6 десантів, 1 бій, 9 убитих партизанів, 21 полонений 16. 03 по 12. 04. 1942 р. вбито 184 партизани): у районі Ніжина — 9 нападів, 6 боїв, 117 убитих партизанів, 12 полонених; у районі Сновського-Новгорода-Сіверського — 15 нападів, 2 бої, 38 вбитих пар­тизанів, 239 полонених.

У березні кількість партизанів у районі Сновського, по­біля Росії, за німецькими оцінками, становила 800 осіб. На чолі цих партизанів був А. Ф. Федоров, який називав себе генералом Орленковим. Партизани мали постійний зв'язок із верховним командуванням Червоної армії. Вони мали добру розвідувальну мережу і, як звичайно, наперед знали про початок дій німців. Німці також володіли широ­кою інформацією і знали, де табори і бункери партизанів .


131 ВА-МА RH 22/28 Bfh. Н. Geb Sud Abt. Іс Nr. 433 42 g. 7. 5. 42.

132 В A R 6/354, f. 9.

133 Україна у Великій... коп. цит. с—Т. 1.— С. 436.

Радянські партизани були в той час дуже активними особливо в зоні тилу військ, неподалік від фронту: 30 нападів у січні 1942 p., 8 нападів V лютому, 17 у березні, 39 у квітні, 70 у травні, 94 у червні . У цій зоні, що була між фронтом і Райхскомісаріатом Україна (цивільна адміністрація) за німецькими джерелами, у травні перебували 1092 парти­зани. За радянськими джерелами, по всій Україні (військо­ва зона, Райхскомісаріат, Генеральне Губернаторство) на 1 травня 1942 р. було 28 тисяч членів радянського Опору (20 тисяч партизанів, 2 тисячі членів груп для саботажу) . Правда, мабуть, десь посередині: можливо, 10—15 тисяч радянських партизанів, головним чином, на Півночі Укра­їни, неподалік від Росії.

Навесні 1942 p. Москва вирішила централізувати і взя­ти під безпосередній контроль діяльність партизанів на окупованих територіях. ЗО травня при верховному коман­дуванні Червоної армії було створено центральний штаб партизанського руху. Пізніше створили штаби для кож­ної окупованої території. «Український штаб партизан­ського руху було створено 20 червня 1942 р. ,34.

Німецькі військові органи влади намагалися вплинути на населення за допомогою листівок, що повідомляли про надзвичайні заходи в боротьбі проти партизанів. В одній з таких листівок, поширених із літака в липні в районах Глу-хова, Путивля і Кролівця, вони намагалися переконати населення у тому, що німецький вермахт і його союзники «прийшли не як вороги українського народу», а щоб зни­щити «жидо-більшовицьку» чуму, яка гнобить українців і становить небезпеку для Європи.

У листівці було також сказано, що хоча більшість населення дружньо ставиться до «німецьких визволителів», усередині країни існують «бандити», якими керує Москва і котрі порушують мир і зусилля до відбудови; а також і серед місцевого населення є слабкодухі, які вагаються і гра­ють у подвійну гру. Ось чому вживатимуться надзвичайні за­ходи, а саме: усіх саботажників, бандитів, партизанів кара­тимуть смертю. Сувора кара чекала тих, хто зберігав зброю, боєприпаси, вибухівку. Комендантська година встановлена від 22 години до 4 години. Всі люди від 16 років життя повинні мати особисте посвідчення. Залишати територію се­ла без дозволу було заборонено. Особи, які з власної волі протягом двох днів здадуть військове спорядження, бу­дуть звільнені від відповідальності. Особи, які повідом­лять про місце зберігання військового спорядження, одер­жать винагороду 13 .


134 Радянська Енциклопедія Історії України.— Т. 4.— К., 1972.—
С. 361.

135 ВА-МТ RH 22 458. 38—39.

136 І. М. Бречак, поп. цит. — С 132.

У червні 1942 р. німці розгорнули великий наступ у напрямку Сталінграда і Кавказу. Щоб ослабити німецький тиск, Москва вирішила активізувати партизанську війну на Україні. У червні-липні партизанські загони Сабурова і Ковпака, що переважно складалися з росіян чи русифіко­ваних людей, вийшли з брянських лісів і почали робити на­скоки на гарнізони і шляхи сполучення на Півночі України (Ямпіль-Грем'яч). 28 червня партизани Сабурова взяли на кілька годин Ямпіль 136 і відступили із значними трофеями.

Через кілька тижнів усе населення району пройшло через контроль спеціальних загонів поліції і СД. На день 9 липня спеціальні загони перевірили 808 осіб, з району Конотоп-Кролевець, з них 318 було розстріляно. У районі Ямпіль-Середина-Буда команда СД перевірила 568 осіб, 16 липня 215 з них було розстріляно. У цей час партизанський загін Ковпака (700—1000 бойовиків), що був на південь від вок­залу в Ямполі, відступив у ліси.

Німецькі операції по контролю і прочищенню проводили­ся у повітах Новгорода-Сіверського, Середини-Буди та в інших повітах області. Німці арештували 3624 особи, з них 1508 розстріляли і 2116 відпустили ,37.

До того часу німці використовували у своїх донесеннях і в мові термін «партизани». 31 липня 1942 р. Гіммлер на­казав не вживати більше цей термін «з психологічних при­чин» і тому, що цей термін прославлений більшовиками. Це розпорядження було передано до керівництва поліції і СД Сходу наказом № 24 за 13 серпня 1942 р. У ньому було сказано, що партизани — це не солдати, а бандити ,38. Го­ловнокомандуючий вермахту на Україні також наказав 17 серпня замість терміну «партизани» вживати терміни «бандити», «банди», «група більшовицьких бандитів» та ін. ,39.

23 серпня 1942 р. біля Трубчевська (Південна Росія) Ковпак, Сабуров та деякі інші командири радянських парти­занів провели нараду. Трохи згодом вони одержали наказ прибути до Москви. Вилетіли в Москву з партизансько­го аеродрому у Смеліж, у Південній Росії. 31 серпня вони взяли участь у важливій нараді у Кремлі разом із радян­ським політичним та військовим керівництвом, у присутності Сталіна. Було вирішено поліпшити координацію діяльності партизанів та Червоної армії, посилити партизанську війну і поширити її на Україну там, де партизанської війни ще не було.


137 ВТ-МА RH 22/66 f. 42.

138 ВА R 58/698 f. 42.

139 ВА-МА R- 41 18 Wehrmachtsbefehlhaber Ukraine. Abt. la Nr.
5729 (4262) 42 geh.

11 вересня Сабуров і Ковпак повернулися з Москви у брянські ліси. їхні формування готувалися до рейду «на захід». Озброєння, у тому числі й гармати 16 мм, боєприпа­си, радіостанції, карти, уніформу перевезли літаками, що базування на підпільному аеродромі у Смеліж. Зібрані на кордоні Росії у районі Трубчевська обидва формування

(1408 осіб у Сабурова і 1075 осіб у Ковпака) почали 26 жовтня 1942 р. свій рейд на захід .

На північному заході України існували лише групи ра­дянських партизанів, організовані передусім «парашутис­тами». Наприклад, у ніч з 22 на 23 серпня 1942 р. біля Ко­ростеня була викинута на парашутах група з дев'яти осіб, що мала завдання посилити діяльність існуючих партизан­ських груп і створити нові групи в районах Овруча, Білб-коровичів та ін. Ця сама група мала також завдання про­вадити диверсії на шляху сполучення Білокоровичі—Ко­ростень—Новоград-Волинський . За донесенням коман­дира цієї групи за 8 жовтня, у цьому районі вже було де­кілька партизанських груп: в Усовому (25 осіб), Луж-нах (100 осіб), Антоничах (25 осіб), недалеко від Біло-коровичів (200 осіб) 142.

18 серпня Гітлер віддав наказ вжити щонайенергійніших заходів проти «бандитів» і повністю «знищити» цю небез­пеку до зими. Також і Розенберг у листі від 23 серпня до райхскомісарів Остлянду й України рекомендував посили­ти репресивні заходи щодо всіх тих, хто допомагає «банди­там». Крім того, він пропонував надавати «щедру винагоро­ду» тим, хто допомагає боротися з партизанами. Для бо­ротьби з партизанами німці перекинули з фронту в ці два райхскомісаріати п'ять дивізій. Розенберг додав, що фюрер не заперечував проти створення загонів із місцевого насе­лення, але із забороною використовувати їх на фронті І43.

Випереджаючи інструкції Розенберга, головнокоман­дуючий вермахту на Україні і райхскомісар Кох в афішах, що з'явилися 5 липня 1942 p., обіцяли кожному, хто допо­може своїми відомостями схопити «члена банди», саботаж­ника чи військовополоненого, що втік, на вибір, винагороду на 1000 карбованців, право першому одержувати продо­вольство або наділ землі |4\


140 І. М. Бречак.поп. цит.— Т. 11.— С. 131 — 133.

141 Житомирщина у Великій Вітчизняній війні 1941 — 1945 pp.— К.,
1969.—С 67.

142 Там же.—С. 68.

143 В A R 6/354 f. 67—70.

144 Киевщина в годьі Вели кой Отечественной войньї 1941 —1945 гг.—
К„ 1963.— С. 283.

У наказі за 18 жовтня 1942 р. Гітлер вимагав, щоб бо­ротьба з партизанами була посилена і стала більш жорсто­кою: «Тому у всіх районах Сходу війна проти партизанів — це боротьба за повне знищення одної або другої сторони»— говорив він. 16 грудня Гітлер наказав «безжально» діяти і щодо жінок та дітей 145. Всі ці розпорядження стосувалися також і українського націоналістичного опору.

У серпні 1942 р. на північному заході України діяльність партизанів значно посилилась. Донесення жандармерії Брест-Литовська за 5 вересня повідомляло, що напади на дорогу на Ковель відбуваються серед білого дня. 18 серпня «бандити» вбили на цій дорозі двох важливих начальників жандармерії Луцька, а 3 вересня — трьох членів німецької поліції. По всьому району збільшилась кількість нападів на німецьке майно .

У той час у районі на південь від Брест-Литовська і Пінська вже діяли невеликі збройні групи українських на­ціоналістів. Інші групи організовувались або прибували з Генерального Губернаторства. Але німці тоді ще добре не розрізняли «бандитів» радянських і «бандитів» націоналіс­тичних.

Центральний комітет більшовиків України, що перебу­вав у Москві, звернувся до українців з нагоди 25-ї річниці Жовтневої революції. Він нагадував про «щасливе життя» за радянського режиму і про жахливе німецьке гноблення. КП(б)У закликала українців до захисту завоювань «Вели­кої Жовтневої революції» і всенародної боротьби проти «німецьких звірів»: «Вбивайте німців! Якщо кожен чоло­вік і кожна жінка вб'є одного окупанта, на всіх нас не виста­чить німців. Якщо хочеш жити, убий німця!» — закликала листівка І47.
Українська національність не визнана

Гітлер і його близьке оточення сподівалися одержати від України 7—10 мільйонів тонн зерна |48. Проте багатьом німецьким експертам ця цифра здавалася завищеною як через практичні, так і через політичні причини. Якщо про­довжуватиметься погане поводження з українцями, то роз­рахунки не виправдаються. А в цей час відбувалося збіль­шення дискримінаційних і репресивних заходів. У 1942 р. з'явилися ресторани, вагони, магазини з позначками «Тіль­ки для німців!».


145 ВА-МА RW 4 v. 604. f. 21.

146 ВА R 94 „Der Gend-Gebietsfuhrer Т № 32—42.

147 Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів,
конференцій і пленумів.— К., 1977.— Т. 2.— С. 12.

148 ВА R 6/35. f. 93.

Генерал Кітцінгер, головнокомандуючий армією на

Україні, оголосив 18 липня 1942 р. основні правила повод­ження німців з місцевим населенням. Це поводження мало бути дружнім, але зв'язки з місцевим населенням мали бути обмеженими, оскільки вони могли становити небез­пеку. Ставлення офіцерів і солдатів мало бути ставленням господарів, але не в розумінні зверхності, а в сенсі стри­маності, дистанції, винятковості.

Кітцінгер писав: «Українець був і залишається для нас неоднорідним. Всяка наївна відданість і довірливість до ук­раїнців і будь-який непідхожий інтерес до їхнього мистецтва і культурного життя одночасно ослабляють всі основні ні­мецькі риси, що становлять силу і велич Німеччини». Отже, запрошення приватного характеру від українців можна приймати тільки тоді, якщо це в інтересах служби. В інших випадках приймати їх було заборонено. Участь в україн­ських виставах регулювала місцева німецька влада. Забо­ронялося брати участь у світських німецьких заходах ра­зом із місцевими. Особлива обережність рекомендувала­ся у зв'язках із цивільним жіночим населенням 149. 6 серпня 1942 р. комендант міста Києва заборонив німцям запрошу­вати українців у ресторани і на стадіони.

Наприкінці липня 1942 р. Розенберг займався остаточ­ним адміністративним поділом окупованих територій Сходу. Він запропонував Гітлеру збільшити Райхскомісаріат Ост-лянд, який мав би становити 550 тисяч кв. км. Райхскоміса­ріат Україна мав простягатися на 1 мільйон кв. км, вклю­чаючи зі стратегічних причин деякі суто російські території (наприклад, щоб залізнична гілка Саратов-Брянськ і в на­прямку Генерального Губернаторства проходила повністю по Райхскомісаріату Україна). Вдосконалюючи цей проект, Розенберг запропонував передбачити створення нового комісаріату, що був би між Кавказом і Україною, Райхс­комісаріат Донсько-Волзького простору, який мав би 550 тисяч кв. км і охоплював би генеральні округи Рос­тов, Вороніж і Саратов, німецькі колонії Волги та Сталінгра-да і території до річок Урал з Гур'євим, поряд із Каспійським морем, а також генеральну округу калмиків на північ від Кавказу. Райхскомісаріат Україна мав би трохи більше, ніж 600 тисяч кв. км. Курськ і Тамбов входили б до Райхс­комісаріату Росія.


149 ВА-МА RW 41-18 Wehrmachtsbefehlshaber Ukraine. Gr. lc Nr. 5771 (564) 42 geh.

Розенберг запропонував також Гітлеру список призначе­них на пост генеральних комісарів: у Ростові — заступник гауляйтера Зікмаєр, у Сталінграді — обергрупенфюрер СА Денеке, у Саратові — групенфюрер СС Шпоренберг, у Воронежі — заступник гауляйтера Зімон, у Калмикії — бригаденфюрер СС Йост. Розенберг попросив Гітлера ос­таточно вирішити приналежність Калмикії: до нового райс-комісаріату чи до кавказького ,50.

Після того, як рішенням від 29 липня 1942 р. Моск­ва запровадила три нові військові ордени, що носили імена трьох героїв російської національної історії—Суворова, Ку-гузова і Олександра Невського — Розенберг вирішив дати на затвердження Гітлеру текст звернення до народів Сходу, в якому він певною мірою пропонував виправити політику.

У своєму проекті звернення, датованому 4 серпня 1942 p., Розенберг почав із твердження, що більшовики не дотрималися жодної обіцянки, які вони давали з 1917 р. Вони не дали народу ні хліба, ні землі. У селян відібрали їхнс майно на користь колгоспів. Право на самовизначення «усіх народів, враховуючи Росію», не дотримувалось, біль­шовизм Леніна і Сталіна розтоптав історичне минуле на­родів, щоб зробити з них бойовиків світової революції. Політика більшовизму полягала в тому, щоб провокувати у світі бунти і повстання. Замість того, щоб забезпечити добробут, обіцяний народам Радянського Союзу, комунізм хотів принести іншим народам таку ж саму бідність, ті ж самі жахи.

Знехтувавши традиціями всіх народів Радянського Со­юзу, продовжував Розенберг, Сталін «ще до війни почав за­кликати до національної (російської) свідомості, яку він до того зневажав». Петро Великий і царські генерали Суворов та Кутузов скоро стали прикладом для народів, зокрема для росіян, які «піддалися обману». Мільйони людей справді вірили, що вони йдуть боротися за Батьківщину, але це була тільки брехня. І ось коли його армії було розбито на Дону й на дорозі до Кавказу, Сталін випустив медалі Суворова, Кутузова й Олександра Невського. 1 це лише новий обман. Зате «Німеччина і всі повсталі народи Європи борються не проти вас, а також і за вас, проти більшовицької експлу­атації народів».


ВА R 8 18 107—109.

Німеччина, твердив Розенберг, скасувала колгоспну си­стему. Встановлено релігійну свободу. «У німецькому вер­махті на Сході вже борються грузини, вірмени, азербайд­жанці, черкеси, а також легіон туркестанців». Буде введено в дію заводи, робота — гарантована. Відновлено національ­не й культурне життя. Німецький Райх готовий збудувати з народами Сходу нове життя. Розенберг закінчував свій проект закликом до європейців: «Хай живе співробітництво всіх вільних народів Європи і соціальна справедливість для усіх людей праці!» 1 .

Аргументація Розенберга була некмітлива, неточна, вона зовсім не відповідала реальним планам Німеччини. Але вона передовсім показала, що Розенберг остаточно відкинув початкову тактику звертатися переважно до на­ціональностей Радянського Союзу. Його проект звернення, навпаки, звертався до населення СРСР так, наче вона скла­далося лише з росіян, тобто він нічого не обіцяв народам Сходу з національного погляду. Але цей проект звернення, як виходить, не був затверджений Гітлером.

11 серпня 1942 р, Розенберг подав Гітлеру звіт про си­туацію у країнах Сходу. Він поінформував фюрера, що здатність відтворення населення України знизилась, що вищі навчальні заклади закрито з осені 1941 р. і залиши­лися тільки чотирирічні школи. Але є потреба в букварях, які, мабуть, треба буде друкувати на Україні. Участь україн­ців в адміністрації зупинена на рівні району. Ніколи не йшлося про українську адміністративну автономію і, всу­переч тому, що говорили Гітлеру, «такого плану не існує». Що стосується бажання фюрера почати на Україні споруд­ження німецьких міст для членів німецької адміністрації, щоб німці не жили в існуючих містах, то Розенберг пояснив, що це вище німецьких сил.

Потім Розенберг підняв проблему осідку (столиці) Райхскомісаріату Україна. Гітлер ніколи не хотів перево­дити його з Рівного в Київ, щоб не створювати враження, що Київ знову став столицею України. У Рівному також перебував головнокомандуючий вермахту. Але головний штаб СС і поліції були в Києві. Незважаючи на інтервен­цію Розенберга, Гітлер не хотів міняти цей стан речей.

Райхсфюрер СС Гіммлер, який щойно повернувся з України, назвав чистим «ідіотизмом» ідею Розенберга дру­кувати українські букварі. Щодо соціального питання на Україні, то Гіммлер вважав, що єдиний спосіб вирішити його — це «вбити інших і зайняти їхні поля» !52.


151 БА Р 6/35 f. 99—110.

152 ВА R 6/85 f. 8—15; ВА NS 19 пеи/1446 ф. 20-21.

Гіммлер був ревним прихильником концепції, яка по­лягала в тому, щоб вважати все населення СРСР росіянами. Цю концепцію підтримувало багато німецьких політичних діячів та воєначальників, які, подібно до росіян, прихильни­ків імперії, вважали, що всі народи СРСР, враховуючи укра­їнців, утворюють російський народ. Говорячи про україн­ців, деякі з них часто вживали термін «так звані українці». Саме так висловлювався і Мартін Борман у листі до Альфре-да Розенберга за 23 липня 1942 р. У листі він нагаду­вав Розенбергу, що населення Сходу не повинно одержу­вати ніякої вищої освіти і що буде достатньо навчити його, у тому числі й «так званих українців», тільки читати і пи­сати 1:>3.

13 вересня 1942 р. Гіммлер, думаючи про майбутнє ні­мецької раси, турбувався через той факт, що після війни буде тільки 80 мільйонів німців побіч «двохсотмільйонної маси росіян», яких через 20 чи 50 років буде 240 мільйонів. Всі ці росіяни (тобто всі народи СРСР без винятку ста­новлять, за словами Гіммлера, «авангард Азії». Недостатня чисельність німців, на його думку, тепер компенсується присутністю фюрера, але доля дає народові такого вождя тільки раз на 2000 років ,о4.

Гіммлер, як і Гітлер, вважав, що українці — це собі звичайні росіяни. Відповідно до інструкцій націонал-соціа-лістичної влади, зокрема Головного Уряду безпеки Райху, на території Райху українська національність не була виз­нана, за винятком емігрантів і цивільних робітників, що при­були в Німеччину з Генерального Губернаторства (вони мали право одержати сертифікат Українського Бюро Довіри в Берліні чи від одного з комітетів взаємодопомоги, що діяли в Генеральному Губернаторстві). Отже, усіх українців Райхскомісаріату Україна, депортованих на територію Рай­ху, офіційно називали російськими остарбайтерами (робіт­никами зі Сходу). Вони не мали права на сертифікат націо­нальності згаданих українських організацій 155.


153 Das Dritte Reich, op. cit, vol 2.— S. 209.

154 BA NS 19 ne/1446 f. 24.

155 BA R 58/1031 f. 81—83.

Щодо українців, депортованих у концентраційні табори, то яке б не було їхнє походження, чи то були численні члени ОУН, чи інші українські в'язні, у тому числі й українці-військовополонені, вони були змушені носити національ­ність тої держави, звідки походили. Під час реєстрації у та­борі їх обов'язково записували як росіян (з Радянського Союзу), або як поляків, чехів чи як румунів. Деякі не знали, що українська національність не визнається і говорили при реєстрації, що вони українці. Таких в'язнів жорстоко били, оскільки вони відносили себе до «неіснуючої» національ­ності ,56.

Ця тенденція вважати всіх росіянами привела деяких німців до певної уніфікації слов'янського населення за принципом, що кожен росіянин — це слов'янин і кожен слов'янин — це росіянин. Згадуючи в листі до Розенберга за 23 липня 1942 р. вісім основних принципів політики на Сході, Борман називав росіянами все населення Радян­ського Союзу. Петер Кляйст, високий чиновник міністер­ства закордонних справ, не розумів цієї позиції. Він вва­жав, що такі часто вживані вислови, як «так звані україн­ці» знищують у зародку всякі спроби знайти політичне рі­шення проблем Сходу. Він писав: «Ми, таким чином, при­ходимо до поняття необмеженої слов'янської маси, яка неминуче становить небезпеку тому, що ми культивуємо унітарну концепцію, нав'язану великоросами і більшови­ками» .

Через три дні, 17 серпня 1942 p., інший визначний ні­мецький діяч піддав критиці позицію націонал-соціаліс-тичної влади. Зокрема, він писав: «Якби француз, який при­був у мирний час до Америки, почув, що американці нази­вають його лише європейцем, він був би дуже здивований. Ми викликаємо ще більше здивування в українця, грузина, естонця чи латвійця, що приїхали до Німеччини, коли сплу­туємо їх з росіянами... Ми вводимо себе в оману школяр­ським штучним і сліпим розумінням проблем народів: ми розглядаємо мешканців Радянського Союзу, тобто найбіль­шої тюрми численних народів землі, таким чином, наче вони становлять один народ». Цей діяч нагадував про існування балтійських народів, українців, білорусів і народів Кав-казу 158.


IMJ М. Н. Marountchak. Les Ukrainiens dans les camps de conceniraiion nazis. L'Est Europeen, no 33.— Paris, September 1964.— P. 16—22: Федорів Семен. В дорозі до Дахау. «Народна Воля».— Скрентон, США, 1 лис­топада 1984.

157 ВА R 6/85 f. 18—19.

І5Н IFZ ED 165.

В іншому документі, який критикував лист Бормана і по­літику Коха на Україні, Петер Кляйст описав ставлення німців і їхні висловлювання, що відповідали цій політиці: «Слов'яни повинні на нас працювати. Якщо вони стануть нам непотрібні, вони мають умерти... слов'янська плодю­чість небажана... Кожна вчена людина — це майбутній во­рог. Ми залишимо їм святих (церкву) як засіб відволікання.

Що стосується їжі, то вони отримуватимуть строго за необхідністю. Ми господарі, ми маємо перевагу» (...)

«Цей народ (український) є набагато нижче нас, і він повинен молити Бога, щоб ми зберегли йому життя. Ми звільнили його, і з цієї причини він не повинен мати жодної іншої мети, як тільки працювати на нас. Не існує жодної людської спільності з ними. Не може бути мови про ведення м'якої політики. Не можна довіряти комісарам районів, що встановили хороші відносини з населенням...» (заяви, зроб­лені Еріхом Кохом).

Петер Кляйст стверджував, що плідне підґрунтя для редакції згаданого листа М. Бормана було створене фак­тично німецькими відповідальними особами на місцях. Вони звично говорили:

«Ми тут зовсім, як серед нефів» (дискусія культурної секції у квітні 1942 р.)...

«Хто покаже себе переді мною розумним, буде розстрі­ляний» (гебітскомісар Бехер у Гайсині).

«Ми повинні завжди намагатися нацькувати одну гру­пу на іншу» (часто повторювалось серед поліцейських).

«Ми візьмемо тут тільки те, що нам потрібно, решта може зникнути» (вираз, частий серед працівників промис­ловості).

«...Київ треба очистити за допомогою епідемій. Після всього було б найкраще, щоб надлишки населення по­мерли з голоду» (заява одного з відповідальних німецьких працівників). Німці, що належали до цих самих кіл, були задоволені з того, що, незважаючи на охорону СС-ів, слав­ний історичний монастир Києво-Печерської лаври був знищений, бо, на їхню думку, зникнення цього пам'ятника ослабить національну свідомість українців, тоді як насправді воно є навпаки.

Але інші німці на Україні усвідомлювали небезпеку, що її становить така політика колонізації і гніту, яка могла при­звести тільки до посилення ненависті до німців. Вони ка­зали: «Якщо так триватиме, буде біда» І59.


ВА R 6/85 f. 20—27.

Інший німецький діяч, капітан Т. Оберлендер, у довгому меморандумі привернув увагу до згубних наслідків німецької політики на Україні. Він казав, що «слід очікувати змішання аграрного і національного питань, а отже, соціальної і націо­нальної радикалізації українського селянства». Надмірні обов'язкові поставки і реквізиції посилюють незадоволення, селяни говорять про німецький обман і грабіж, виконують німецькі накази «з ненавистю» і порівнюють німецьке па­нування з більшовицьким. Вони кажуть: «Щоб німці вда­вилися тим, що вони вкрали», або «Ми чекаємо час, коли змусимо німців розплатитись».

Інші українці, заявляв Оберлендер, казали: «Ми не африканці, ми не колоніальний народ, німці не розуміють нас і не намагаються нас розуміти. Це нестерпно». Репре­сії СД проти української інтелігенції розцінювались як доказ того, що німці хочуть знищити всю українську інте­лігенцію. Саме в цьому смислі розуміли українці висловлю­вання деяких німців, які казали, що «українцям треба від­різати яйця». Оберлендер дійшов до висновку: «Якщо біль­ша частина українського населення піде на активну чи па­сивну підтримку партизанського руху, це вирве грунт з-під ніг німців на Україні й унеможливить продовження війни на Сході». Теодор Оберлендер.вважав, що треба було за­довольнити «культурні й національні прагнення» україн­ського народу і справедливо ставитись до населення. Німці, казав він, не досягнуть своєї мети на Сході, якщо не зроб­лять глибоких змін у їхній політиці на Україні. Від цих змін залежить «результат східної кампанії» .

Але в той же час Єріх Кох підтвердив свою позицію у листі до своїх підлеглих за 25 серпня 1942 p.: «Райх має отримати все, що йому потрібно для перемоги!.. Коли для Європи не вистачатиме харчів, то в кожному разі не сміє голодувати німецький народ. І якщо ми опинимося перед вибором, чи голодувати мають наші співвітчизняники в Німеччині, чи українці, тоді ми будемо недвозначно зна­ти, яке прийняти рішення»161.


160 ВА-МА RH 19 V/95, 16, 514/42 geh. Die Ukraine und die militarischen
(psychologischen) Notwendigkeiten der weiteren Kriegsfuhrung im Osten,
besonders im Kaukasus. p. 4. 5. 7. 9. 10.

161 BA R 6/206 f. 151-152.

Як і Гіммлер, Кох вважав, що українці — росіяни. Під час наради в Рівному, що відбувалася з 26 по 28 серпня під його головуванням, Кох поставив питання про організа­цію сільського господарства, маючи на меті «забезпечити співробітництво росіян» і гарантувати постачання у Райх і в Європу. Потім Еріх Кох звернув увагу на політичну кон­цепцію, яку він застосовував на Україні: «Ніякої вільної України не існує. Мета нашої пращ' — змусити українців працювати на Райх, а не робити цей народ щасливим. Україна має постачати все, чого не вистачає Німеччині. Це завдання має бути виконане, незважаючи на жертви».

Кох, прибувши безпосередньо з головного штабу фюре­ра, казав, що рівень освіти українців треба утримувати низь­ко, трикласні школи — це вже забагато. Також треба про­довжувати зниження демографічного росту. Українці по­винні працювати на німців принаймні 8 годин на день. Нім­ці звільнили цей народ не для того, «щоб зробити Україну щасливою, а щоб забезпечити для Німеччини життєвий простір і постачання, якого вона потребує» 162.

Райхскомісар України твердив, крім того, що ситуація у справі постачання продовольства скрізь в Європі краща, ніж у Німеччині. Фюрер наказав одержати 3 мільйони тонн українського хліба для Райху і не займатися продоволь­ством для цивільного населення. Єдиний критерій, який ви­значає німецьку політику в Україні, підкреслював Кох, це переконання, що «тут ми маємо справу з народом ниж­чим (від нас) у всьому». ї тому було заборонено підтриму­вати зв'язки з українцями й особливо мати статеві зносини. Кох уже вжив заходи проти «правопорушень». Він про­довжував: «Немає мови про те, щоб дівчата могли гуляти по вулицях Рівного в шортах, нафарбованими і курячи ци­гарки». Поліція повинна контролювати спосіб життя деяких жінок і, як заявляв Кох, «принаймні десять з них треба буде публічно оголосити проститутками». Після війни, казав да­лі Кох, «російський простір» до Владивостока служитиме ринком збуту для німецької промисловості, але туди над-ходитимуть тільки товари низької якості, кіч. Ціна їх буде висока, бо «окуповані райони Сходу будуть мусити спла­тити витрати і жертви цієї війни» 1(>3.

Розенберг не схвалював суворості і жорстокості Коха. Але він особливо не любив прямих контактів Коха з Гітле-ром, тобто його відмову підкоритися міністерству окупо­ваних територій Сходу. Крім того, 25 вересня 1942 р. під час розмови з працівником міністерства Сходу в Рівному Кох назвав Розенберга «емігрантом, який нічого не ро­зуміє в українських справах» . Відчувши себе ображеним, Розенберг передав справу Гітлеру, але той не захотів втру­чатися.


* Додаток, док. № 140. і03 ВА R 6/70 f. 16. 17. 18. * ВА R 6/49 f. 158. Ibid., f. 159.

Кох, крім того, підкреслював під час тієї ж розмови, що фюрер вирішив: «Україну треба експлуатувати і ставитись до неї як до колоніальної країни» і що з цієї причини він сам вживає стосовно українців термін «невільники» 16S.

Ця «таємна» політика і тези Гітлера та Коха постійно висвітлювались у ході конференцій, організованих німець­кими відповідальними особами в Україні. Під час конфе­ренції у Києві (30—31 жовтня 1942 р.,) генерал-комісар Магуніа пояснив, що знищення колгоспів, переведене в Райхскомісаріаті Остлянд, не повинно перейти за межі цього комісаріату, бо ця система буде збережена на Украї­ні й українці не матимуть права на землю. Радгоспи будуть роздані після війни німецьким колоністам. Німці, на думку Магуніа, перебувають на Україні як колонізатори серед автохтонного населення ,68.

Усі ці плани колонізації, експлуатації, германізації го­лосно проголошувались у залах конференцій. Вікна і двері були відчинені, так що шофери й українські робітники, що працювали у дворі, чули все. У конференції у Києві брав участь також і український агроном. Скоро вся Україна знала про «таємні» плани німців. Новина перейшла також фронт і стала відома в Москві.

Автор донесення на цю тему, що був у листопаді 1942 р. в Рівному, писав, що в половині червня цього ж таки року під час його попереднього візиту в це місто практично зов­сім нічого не було чути про партизанів. 29 листопада, у день написання донесення, він бачив на стенді бюро по продо­вольству райхскомісаріату інструкцію, в якій всім членам німецьких служб приписувалось з цього дня носити зброю і боєприпаси через небезпеку, яку становив рух Опору |6/.
Невільники ХХ-ГО століття

Для функціонування військової економіки Райх був змушений постійно шукати іноземну робочу силу.

Герінг належав до тієї самої групи нацистських керів­ників, що й Гітлер та Гіммлер, для яких усі жителі СРСР були росіянами. У своєму розпорядженні за 10 січня 1942 р. він особливо наголошував на вживанні терміну «росія­ни» 168.


ВА R 6/35 f. 111 — 112. Ibid., f. 113. ІМТ381-URSS.

Із січня 1942 р. число остарбайтерів у Райху постійно зростало. Більшість цих робітників становили українці. У середині січня УНО з Берліна вислало кільком райхсміні-стерствам, серед яких і міністерству юстиції, протест про­ти «обмеження свободи пересування українців, що пра­цюють у Німеччині, і заборони контактів із німецькими дів­чатами». Українське товариство повідомляло про суворі по­карання і про той факт, що в Басдорфі німецька влада по­грожувала смертю за статеві зносини з німецькими жін­ками 169. 20 лютого 1943 р. Гіммлер віддав спеціальні роз­порядження, щоб посилити нагляд за іноземними робітни­ками і покарання за можливі злочини і7°.

Остарбайтери проживали у спеціальних таборах і но­сили напис «Ост» (Схід) як розпізнавальний знак, що був пришитий до одягу.

Насильний набір робочої сили на Сході почався після появи циркуляра Розенберга за 6 березня 1942 p., в якому було сказано, що відповідно до вимог Герінга райони Сходу повинні дати 627 тисяч робітників, з яких 527 тисяч треба набрати на Україні (237 тисяч промислових робітників і 290 тисяч для сільського господарства) 171. 21 березня 1942 р. Фріца Заукеля було призначено головним відпові­дальним по набору іноземної робочої сили. Його завдання полягало в тому, щоб направити в Райх 1 мільйон 600 тисяч іноземних робітників до 24 липня 1942 р. ,72.

Для забезпечення необхідної квоти німецькі відпові­дальні особи застосовували в кожному районі такі методи, які вважали за необхідне. Так, наприклад, гебітскомісар Брест-Литовська спочатку послав у Німеччину 200 жі­нок і 300 чоловіків, запідозрених у симпатіях до більшовиків, що було, скоріше за все, неправдою, а також 1250 військо­вополонених. Служба Заукеля продовжувала наполегливо вимагати робочої сили. «Вербування» продовжувалось, але у квітні гебітскомісар повідомив, що добровільне вер­бування не має сенсу, оскільки «сюди ніхто не хоче їхати». Тому було вирішено провести перепис людей, здатних до роботи, щоб силою вивезти їх до Німеччини. Цей захід вик­ликав труднощі, бо акція проходила «дещо збочено», так що «велика кількість селян і робітників зникла в лісах» ,73.


169 ВА R 43 11/1504а f. 4.

170 ІМТ 3040-PS.

171 ІМТ 580-RS.

172 ІМТ 1296-PS.

173 В A R 94/7 Der Gebietskommissar, Monatsbericht. Brest-Litovsk, der
25. 04. 1942.

Набір провадили скрізь. Але план порушувався, оскіль­ки одночасно багато німецьких керівників намагалося вводити в дію підприємства і самі потребували робочої сили. Даргель, заступник Коха, змушений був попередити їх, підкресливши, що кількість робочої сили в Райхскомі-саріаті Україна не безмежна і що відкриття підприємств не повинно зашкодити відправленню робітників до Німеччи­ни |7\ У липні вже відчувалася нестача робочої сили для місцевих потреб ,75.

Населення особливо було вражене методами «вербуван­ня» і умовами транспортування та праці в Німеччині. Масо­вий насильний набір населення порівнювало з більшовиць­кими депортаціями на примусову роботу до Сибіру.

Особливо тривожні новини надходили про умови транс­портування і поводження з українськими робітниками в Німеччині. У листах, що приходили з Райху, йшлося про роз'єднання сімей, про біди, про страх ніколи не побачити сім'ю і Україну, про тяжкі умови життя і роботи в Німеч­чині ,76.

Із 1 квітня по 24 липня 1941 р. служба Заукеля набра-

ла на роботу в Німеччину:

робітники Сходу 971 832

Галичина 108 152

радянські військовополонені 221 009

всього 1 300 993

Франція 31 300

Італія 55 726

Голландія 31 300

Словаччина 15 265

Інші країни 55 075

всього 1 639 794

На 24 липня 1942 р. в Німеччині було 5 мільйонів 124 ти­сячі робітників: 1 мільйон 148 тисяч з окупованих країн Сходу, 1 мільйон 576 тисяч військовополонених і 2 мільйони 400 тисяч робітників інших національностей ,77.


174 ВА R 6/19 f. 31.

175 ВА-МА RH 22/47 Abt. VII. Nr 386/42 geh. Н. Que den 10 Juli
1942.— S. 6.

176 BA-MA RH 22/39 f. 87.

177 IMT 1296-PS.

Німецькі військові керівники були першими, які висло­вили занепокоєння з приводу поведінки з робітниками зі Сходу. Причина цього була дуже проста. Вони вважали, що існує два основних мотиви змін у становищі населення: відсутність ідеї, яка могла б об'єднати «росіян» навколо Німеччини і новини про погане поводження з добровіль­ними «російськими робітниками» в Німеччині. Цих робіт­ників, говорилося у донесенні, тримають в обведених колю­чим дротом таборах, їх погано годують, і вони носять від­знаку «Ост», що робить з них людей другого сорту і дає ко­зир для більшовицької пропаганди. їм дуже мало платять (три-чотири марки на тиждень), їх постійно б'ють і при­нижують. Сім'ї роз'єднані, дітей забрали від батьків. Багато з цих робітників писало рідним на Україну таке: «Радян­ська пропаганда має рацію. З нами поводяться, як із рабами. Моліться за перемогу червоних» 17s.

Начальник штабу вермахту в Україні вирішив у листо­паді 1942 р. послати в Райх офіцера, який провів би роз­слідування на місці, у таборах робітників зі Сходу. Цей офі­цер, лейтенант Тойрер, знав, що Україна ще далека від упокорення і що слід чекати, що «все більша кількість лю­дей перейде на бік бандитів або в табір Бандери чи інших ворожих груп» |79.

Різні відповідальні особи з армії поробили заходи, щоб отримати звідомлення про набір і спосіб поводження з ро­бітниками. Директор транзитного табору кваліфікованих робітників з Харкова капітан Шмідт повідомляв у своєму донесенні, що на початку були добровольці, зокрема із кваліфікованих робітників. Потім, щоб забезпечити необ­хідний контингент робітників, брали силою. За людьми при­ходили вночі і не дозволяли брати свої речі, їх вели без взуття і одягу (у донесенні згадується про жінку, вдягнену лише в сорочку), замикали в погребах. Наступного дня їх вели на станцію і садовили у вагони. З ними погано поводи­лись, погрожували, били, у тому числі й українська полі­ція. Донесення повідомляло про жінку, яку побили так, що вона не могла йти. Мери і поліція діяли від імені вермахту.

Поїзди, що везли цих людей до Німеччини, іноді зустрі­чалися з поїздами з Німеччини, забитими хворими і по­раненими робітниками, які верталися з Німеччини. Вони були у вагонах у страшній тісняві і без їжі. Померлих ви­кидали по дорозі на очах тих, які їхали до Німеччини.


78 ВА-МА RH 2/V. 2558, f. 34—35.

79 ІМТ 054-PS, с. 102. Dodatki, dok. 6 147.

Умови перевезення робітників до Німеччини були жах­ливі. Люди майже зовсім не одержували ні їжі, ні води. До­поміжний персонал на німецьких станціях, зокрема жінки з Червоного Хреста, поводилися недоброзичливо і вороже. У звідомленні сказано: «Відмовляли навіть харчів, кажучи, що це «російські свині». Ніхто не усвідомляв собі, що на­справді це були українці, бо ніхто не був у курсі цих справ». Далі в донесенні говорилося, що німецькі органи поліції та безпеки «переходили межі дозволеного» й «ототожнювали з більшовиками також і українців, які роками були справж­німи ворогами більшовизму». У цьому донесенні було ска­зано, що, на жаль, «велика частина німецького народу бачи­ла в українській робочій силі найгірших ворогів і російських більшовиків, то й поводилася з ними у відповідний спо­сіб» ш.

Український інженер, який добровільно поїхав до Ні­меччини, писав у квітні 1942 р. до свого друга в Харків, що замість роботи відповідно до його кваліфікації його призна­чили розвантажувати вагони з вугіллям. Його їжа склада­лася з 3/4 літрів чаю вранці о 4-й годині, стільки ж супу вве­чері о 6 годині і 250 грамів хліба на день. Цей двадцятичо-тирирічний інженер вкінці писав, що йому залишається один вибір: або втеча, або самогубство |81.

Оскільки фюрер зарядив нову програму озброєнь, Заукель мусив відповідно збільшити кількість робочої си­ли в Райху. 5 жовтня 1942 р. він дав розпорядження зібрати в Райхскомісаріаті Україна ще 500 тисяч робітників (250 ти­сяч до 31 грудня 1942 р. і 250 тисяч до 1 травня 1943 p.). «Вербування» робочої сили треба було вести, за його сло­вами, «будь-якими засобами» ,82.

«Акція Заукеля» безпощадно провадилася далі. ОКВ по­відомляв про випадки, коли людей зв'язували, щоб пере­везти на станцію ,83.

Одна жінка, Антоніна Сидельник, у листі, перехопле­ному цензурою, розповіла, як проходили такі операції у селах на Волині, зокрема в селі Білозірці.

У цьому селі повідомлення про виїзд до Німеччини одержало 25 чи 28 осіб. Усі вони втекли. Тоді прибули німецькі жандарми і почали підпалювати їхні хати. Шість будинків уже палало. «Люди впали на коліна, цілували ру­ки жандармів», благали їх не палити їхніх хат. Але жан­дарми побили їх гумовими палицями і продовжували під­палювати будинки 18\ Ці події підтверджує у своєму листі Катерина Токарчук і додає, що замість 28 осіб німці за­брали 41 ,85.


180 ІМТ 054-PS. XXV., с. 103—110.

181 Ibid., с. 111.

182 ІМТ 017-PS, с. 73.

183 ВА R 7/79 ф. 15.

184 Ibid., f. 5—6.

185 Ibid., f. 9; Додаток, док. № 150.

Такої самої долі зазнали і сусідні села (Шухівці, Мо­лотків, Осники і Москалівка). Школи замкнено. Палали будинки, а батьків молодих людей посаджено в тюрму, щоб таким чином змусити дітей повернутися. Полювання на лю­дей, яких могли вивезти до Німеччини, тривало кілька днів. Тих, кого спіймали, зачиняли в школі і не випускали навіть на природні потреби. Було також схоплено для вивезення до Німеччини групу паломників, які їхали до монастиря у Почаєві. Серед них були сліпі й немічні ,86.

Берлінські власті мали змогу знати про ці всі факти зав­дяки цензурі листів з України до родичів і близьких, які пра­цювали в Німеччині. Ці листи свідчили про падіння мо­рального духу населення і містили «описи жахливих приму­сових заходів».

Щоб зібрати необхідний контингент, німці влаштовува­ли облави на вулицях, на базарах, під час сільських свят. Населення було охоплене панікою, люди переховувались. Починаючи з жовтня 1942 p., хати тих, які не з'явилися на виїзд, систематично палили порядком репресій ltt7. Як­що додати до цього надмірні реквізиції збіжжя, молока, худоби, то можна буде мати уявлення про атмосферу, в якій опинилася Україна.

21 грудня 1942 р. Розенберг висловив Заукелю про­тест проти насильницьких методів вербування робочої сили, але його лист мало що змінив 188.


,8" I b і d., f. 5—6. Події у селі Білозірці дійшли до відома Розенберга, який 15 лютого 1943 р. наказав усунути з поста гебітскомісара Крем'янця Мюллера, відповідального за переведення цієї акції. Але насправді Мюл-лера з поста не зняли.

187 АА Pol XIII 1040 Auslandbriefpriifstelle Berlin. Stimmungsbericht,
Berlen, den 11. 11. 42.

188 IMT 018-PS.

Приблизно через шість місяців пізніше армія доручи­ла високому урядовцеві російського походження або якомусь німцеві з Росії, який відвідав численні табори ро­бітників, виготовити рапорт про умови життя робітників зі Сходу. Факти, які він наводив, були вражаючі. Харчування робітників зі Сходу складалося переважно з півлітра юш­ки вранці і 300 г хліба на день, а також 50—75 г маргарину і 25 г м'яса на тиждень. Така їжа та брак вітамінів звичайно призводили до виснаження і сприяли виникненню багатьох хвороб (сухоти, екзема, хвороба нервової системи та ін.). У деяких таборах знемагали діти без батьків віком від 4 до 15 років. Діти молодші від 14 років деколи працювали більше десяти годин на день. Було також створено табори для дітей, де вони страждали від голоду і їх привчали до злочинності.

Робітники зі Сходу одержували за свою працю, яка завжди була дуже важка, окрім «їжі», від 17,5 до 39,5 райхс-марок на місяць. Згідно з націонал-соціалістичною ідеоло­гією, стверджує повідомлення, українців і росіян треба бу­ло вважати «недолюдками» (Untermenschen). Звідси по­ходить ця жорстокість поведінки з ними.

Під час роботи їх часто били. Жінок били по обличчю дошками з цвяхами. Вагітних жінок топтали ногами по животі. Чоловіків і жінок часто замикали в льодяні кар­цери, де вони були практично без одягу і без їжі.

Згідно з цим же німецьким повідомленням, ситуацію у таборах погіршувала присутність у них радянських агіта­торів. Як звичайно, вони намагалися завоювати довір'я міс­цевої адміністрації і допомагали їй знущатися над робіт­никами, щоб таким способом посилити ненависть до нім­ців. Вони створювали підпільні комуністичні осередки, готували акти саботажу. Деякі з цих агентів підтримували зв'язок із партизанами на окупованих територіях, тобто з радянською територією. Вони запевняли робітників зі Схо­ду, що після війни в Радянській Росії усе буде добре. Робіт­ники, життя яких у Німеччині було ще більше нещасливе, ніж за радянської влади, тільки про це й думали.

Автор повідомлення вивчив ситуацію у багатьох таборах. Він видавав себе за росіянина, що полегшувало йому вста­новлення контакту з людьми. Згідно з його звітом у таборах Берлін-Каульсдорф, Берлін-Нойкельн і в інших у районі Берліна робітників зі Сходу били як під час роботи, так і в інших умовах. У таборі Берлін-Нойкельн двох робітни­ків, які захищалися, було вбито. У таборі Берлін-Галєнзе трьох робітників із Харківської області — В. Гур'єва, Д. Ваиденка, В. Шевякіна — розстріляли за бараком за те, що вони вкрали трохи юшки і картоплі. І всіх, хто перебу­вав у таборі, змусили пройти перед закривавленими тілами. Тих, хто не хотів дивитися на розстріляних, побили. З усіх робітників, що прибули в січні 1942 р. з Харкова, до кінця року залишилося лише 50 осіб, решта померла від недо­їдання. У цьому таборі шодня умирало 3—4 людей.

Щоб вижити, робітники їли листя дерев. У таборі по­близу Катовіце стріляли в кожного робітника, який набли­жався до огорожі. У жовтні 1942 р. одного робітника було вбито, іншого тяжко поранено. Спійманих утікачів, як звичайно, кидали в домни. Німецька поліція хоч і була в курсі справ, та не все реагувала. У таборі Берлін-Грю-невальд за збирання недоїдків або двох-трьох картоплин робітників зі Сходу били палицями перед усім табором. У грудні 1942 p. Шикаюк отримав п'ятнадцять ударів палицею, а Шиєнко двадцять п'ять. Івана Левченка побито за те, що він приніс у табір картоплю, яку купив у німецького селя­нина.

Робітників часто садовили в карцер. Багато вмирало через виснаження. У таборі Оранієнбург один із начальни­ків мав звичку взимку виводити остарбайтерів надвір го­лих і поливати їх водою, щоб «помити». У таборі Вільдау (400 осіб) їжа робітників зі Сходу складалася з немитого шпінату, до якого додавали кілька лопат піску. У таборі непридатних до праці у Бляукенфельде, біля Берліна, де хворі і поранені чекали відправлення назад, не було ні лі­жок, ні матрасів, ні ковдр, ні медичного догляду. Жінки ро­дили просто на землі. Серед дуже численних інших прикла­дів у донесенні згадується неймовірний випадок зґвалту­вання одним німцем молодої українки з допомогою власної дружини \

Треба зазначити, що виконавцями покарань у таборах досить часто були робітники зі Сходу, які працювали для німецької служби порядку, бо загалом регламент забороняв німцям бити робітників зі Сходу. Але, як звичайно, на цей регламент не звертали уваги.

Серед депортованих до Німеччини було досить багато жінок. До того ж Гітлер наказав спішно доставити до Ні­меччини 400—500 тисяч українок віком від 15 до 35 років і використати їх у веденні господарства, щоб таким чином звільнити німецьких жінок від тої роботи. Велика частина цих українок, згідно з донесенням, мала бути германізо­вана. Гітлер поспішав. Він хотів, щоб за сто років в Європі було 250 мільйонів людей, які говоритимуть по-німець-ки ,90.

18 вересня 1942 р. райхсфюрер Гіммлер і новий райхс-міністер юстиції Тієрак узгіднили, що всі «асоціальні еле­менти», які перебувають у тюрмах та місцях позбавлення волі в Німеччині, а саме «всі євреї, цигани, росіяни, україн­ці», що сидять у попередньому ув'язненні або за вироком, а також поляки, засуджені на більш як 3 роки, чехи і німці, засуджені на більше ніж 8 років, переходять у розпоряд­ження райхсфюрера СС для їх «знищення працею». Крім того, вони домовилися, що «беручи до уваги цілі, які намі­тило керівництво державою стосовно врегулювання пи­тань Сходу,— євреї, цигани, росіяни і українці в майбутньо-
ВА-МА RH 2 V. 2559 f. 55—72.

ІМТ, гл. також «Визвольний Шлях», V/1964.— С. 504.

му не будуть віддавані до суду, а їх буде знищувати райхс-фюрер СС ,91.

Це домовлення було пов'язане із загальним планом ви­нищування названих народів, як це визнав Тієрак у листі до Бормана від 13 жовтня 1942 р. У цьому листі він, зокрема, писав, що «незважаючи на суворість вироків», ні­мецьке правосуддя «може сприяти винищенню підсудних цих народів лише в мінімальній мірі». Тому він вважав, що поліція, яка не зв'язана законами, досягне кращих резуль­татів. Тієрак додав, що такі розпорядження випливають з ідеї, згідно з якою необхідно звільнити німецький націо­нальний організм від цих народів і «звільнити райони Сходу, котрі анексовані Райхом у формі територій колонізації для німецького народу» 192. Згідно із згаданою домовленістю, з тюрем у концентраційні табори було перевезено 12 658 осіб, а з них 5935 померло впродовж шести місяців.
Створення Української Повстанської Армії

Завдяки перехопленим документам і допитам арешто­ваних підпільників служби безпеки Райху почали розуміти спосіб функціонування і структуру ОУН Бандери. Вони зна­ли, що на чолі організації стоїть головний Провід, якому підлягають різні місцеві проводи. Україна поділена на три регіони: західні землі (Галичина), північно-західні землі (Волинь) і центральні та східні землі (Київщина, Харків­щина, Донецька область та Південь). Тільки в Київській об­ласті ОУН Бандери в серпні 1942 р. налічувала принаймні тисячу членів.

Німці розуміли, що спочатку рух Бандери був активний у Західній і Центральній Україні та що «її діяльність по­ступово поширилася на решту території України». Голов­ний уряд безпеки Райху (РСГА) у вересні 1942 р. знову підкреслював, що «групу Бандери треба завжди розгля­дати як найбільше радикальний незалежницький рух» і що саме в цьому русі «найбільше проявляється озлобленість до німців».


191 ІМТ 654-RS. XXVI. с. 200 ff.

192 ЖЇХ NG-558: cf. Helmut Krausnich in Anatomie des SS-Staates. Banc
2.— Munchen, 1982.— S. 320.

Цей рух, згідно із повідомленнями РСГА, виступав про­ти виїзду української молоді до Німеччини і закликав молодь не піддаватися примусу. У Сарнах німці перехопили в од­нієї жінки з керівництва інструкції, з яких одна наказува­ла посилити і поширити активність на всі села, на кожний завод, а також переводити організацію військової підго­товки. Інша інструкція передбачала, що треба сподіватися масових арештів і тому необхідно посилити пильність. Арештовані члени ніколи не сміли визнавати приналежність до руху Бандери. Крім того, необхідно було бойкотувати всі німецько-українські маніфестації. Нарешті в інструк­ціях було сказано таке: «Всяке співробітництво з окупантом уважається зрадою і буде покаране смертю» |93.

У районі Горохова на одній стодолі було приклеєно афішу ОУН Бандери, яка закликала українців «своїми влас­ними силами звільнитися від цих навіжених німців». Ве­лику активність організації Бандери запримічено у вересні 1942 р. в Житомирській області, у Гайсині, де було за­арештовано сім осіб, а також у Запорізькій області та інших місцевостях. Запідозрених у приналежності до ОУН Бан­дери людей було арештовано в Києві. У Знаменці, біля Ми­колаєва, вартовий та інший член української охоронної по­ліції звільнили двох в'язнів, членів ОУН Бандери, і втекли разом з ними, забравши гвинтівку та боєзаряди |9\

Листівки руху Бандери поширювали в Харкові. У Дні­пропетровську 6 вересня 1942 р. арештовано 15 осіб за приналежність до таємної організації «Просвіта», метою якої була боротьба проти всіх чужинецьких впливів, за «створення самостійної України» .


193 Додаток, док. № 137, 142, 141.

194 Додаток, док. N° 143, 145.

195 Додатки, док. № 147.

У німецькому повідомленні з цього періоду (вересень— початок жовтня 1942 р.) згадується також «інша більш значна банда», яку помітили в районі Сарн, і котрою керує активіст Бандери Боровець». Насправді мова йшла про відділ, яким командував Остап, а не про загін Бульби-Боровця, який тоді діяв у районі Людвиполя-Костополя, недалеко від Рівного. У той час Тарас Бульба-Боровець справді підтримував рух Бандери. Але його партизанський відділ був незалежний. Сплутуючи партизанську групу Бульби-Боровця з рухом Бандери, німецьке повідомлення приписувало руху Бандери і взагалі українським «націо­нальним бандам» частину активності незалежної групи Бульби. Повідомлення твердило, наприклад, що рух опору Бандери проявляв «доброзичливу нейтральність до біль­шовицьких банд» та що «заяви про боротьбу з більшовиками все більше і більше зникають у (його) пропаганді», яка спрямована тільки проти німців. Це саме донесення гово­рило, що керівники руху опору Бандери вважали, що збли­ження між Англією, США і СРСР призведе і до «збли­ження між українським націоналістичним рухом і більшо­виками» ,96.

Насправді так воно не було. Тут виникло змішування, мабуть, унаслідок того факту, що Тарас Бульба-Боро­вець справді почав переговори з емісарами центрального штабу радянських партизанів. У своїх мемуарах Бульба-Боровець пояснював, що з ним радянські агенти зв'язалися уже у травні 1942 p., тобто на самому початку існування його партизанського загону. Вони запропонували йому контакт із генеральним штабом Червоної армії. У червні Бульба і його співробітники погодилися на цю пропозицію. У серпні у трикутнику Олевськ-Рокитно-Городниця було скинуто на парашутах групу радянських партизанів під командою Д. М. Медведєва. Це й була «радянська деле­гація», до якої серед інших входили полковник А. А. Лукін та капітан Брежнєв. На початку вересня 1942 р. Лукін, Брежнєв та ще три члени делегації разом із п'ятнадцятьма солдатами охорони вийшли на контакт зі штабом Бульби-Боровця. Переговори відбувалися у невеликому селі Старій Гуті біля Людвиполя. Кожна делегація сформулювала про­позиції щодо співробітництва. Бульба прийняв пропозицію припинити ворожнечу і встановити нейтральність. Оголоше­ний нейтралітет двох сторін, підтверджений з радянського боку наприкінці листопада 1942 p., тривав трохи більше шести місяців ,97.

Треба додати, що Бульба-Боровець як шеф незалежних українських партизанів у листопаді 1942 р. встановив кон­такт також із німцями. 23 листопада він зустрівся з на­чальником СД Воли ні-Поділля Пютцем (Putz), потім ще з одною відповідальною особою з СД, Баєром |98. У ході цих зустрічей та листування з Пютцем Бульба-Боровець сміливо захищав інтереси українського населення, під­давав суворій критиці німецьку політику в Україні і не давав себе використати проти руху опору Бандери, як цього бажали німці.


196 Додатки, док. № 148.

197 Отаман Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави.— Вінніпег,
1981.— С. 215—222.

198 Там же.- С. 223—234.

У жовтні 1942 р. німці нотували у своїх повідомлен­нях, що ОУН Бандери продовжувала «проводити інтенсив­не вербування серед населення», щоб поставити свій рух «на якомога найширшу основу». Крім того, рух Бандери провадив формування (вишколи) жінок і молоді. Він нама­гався одночасно проникнути в усі існуючі українські орга­нізації та товариства |99.

До того, заки перетворити свої малі збройні групи у значні військові відділи, ОУН Бандери дбав про підготовку необхідних кадрів. У Західній Україні діяли три підпільні військові школи: дві в Галичині (школа старшин, тобто офі­церська школа біля Великих Мостів під керівництвом Д. Грицая-Перебийноса і школа підстарший, тобто підофі­церів біля Поморян під керівництвом Івахова-Роса) і одна на Волині (школа підстарший у Клевані, про яку вже була мова і котру опісля перевели в одну місцевість біля Рівно­го) . Крім того, на Волині й на Поділлі діяли різні військові курси >00.

Органи безпеки Берліна були змушені визнати, що рух опору Бандери все більше і більше переходить до «активної боротьби». За травень 1942 р. цей рух «серйозно займався створенням банд, зокрема в західній частині України». У липні, за тим самим донесенням, пересування цих «банд» було спостережено в районі Кам'янця-Подільського. На північному заході України ОУН Бандери провадила нав­чання своїх збройних груп, яких «час від часу виводила в терен для переведення вправ» 201.


199 Додатки, док. № 148.

200 А. О с и п е н к о. Вклад ОУН у справу творення і розбудову У ПА.
У ПА у світлі документів.— Мюнхен, 1957.— С. 26.

201 Додатки, док. № 140.

202 Там же, док. № 149.

Нарешті був виданий наказ про об'єднання малих груп. Упродовж вересня і з початком жовтня 1942 р. в районі Сарн зібралося перше значне формування українських бійців-націоналістів. Це перше об'єднання малих частин у велику частину було підтверджене в повідомленні головно­командуючого вермахту в Україні від 16 жовтня 202. Мова йшла про формування на чолі з відомим членом ОУН Бан­дери «Остапом» — Сергієм Качинським. Інше формування зібралося декілька днів пізніше під командуванням іншого відомого члена ОУН Бандери сотника «Довбешки-Короб-ки» — Івана Перегійняка. Дальші великі формування створилися упродовж наступних тижнів у районах Колків, Пустомит і Крем'янця. Саме ці загони повстанців-націона-лістів прийняли для себе назву Українська Повстанська Армія (УПА).

У повідомленні Головного уряду безпеки Райху від 4 грудня 1942 р. ще не розрізняли радянських парти­занів і націоналістичних партизанів, тобто повстанців. До всіх ще вживали назву «банди». У повідомленні сказано, що активність «банд» не зменшилася. Тільки в Рівненській і Житомирській областях за останній тиждень листопада було зареєстровано 150 нападів, що мали на меті захопити продукти харчування. Зафіксовано також диверсійні акти на залізниці. Діяльність українських повстанців та радянських партизанів уже далася взнаки при збиранні зернових. У Рівненському районі, де така діяльність ще не була дуже значна, збір зерна становив 80— 100 %, але в інших районах заготовлення значно зменшилося: 28 % у районі Пінська, 32—53 % У районі Костополя, 25—30 % у районі Сарн 203.
Війна між українцями та радянськими партизанами

На Поліссі та на Волині були також і групи радянських партизанів. Вони нападали на об'єкти окупантів, атакували німецьких солдатів.

У формі відплати за цю діяльність радянських партиза­нів німці переводили масові репресії, знищували численні українські села і вбивали їхніх мешканців. Так, наприклад, 23 вересня 1942 р. вони знищили села Борки, Заболоття, Борисівку і Кортеліси 204. Замкнені в церкві та інших бу­дівлях, 2892 мешканці Кортелісів згоріли в полум'ї. Худобу, сільськогосподарський реманент, запаси хліба зі знищених сіл забирали німці.


203 Там же. Док. NT 158.

204 Там же. Док. № 144.

* Від французького слова collaborant — співробітник (соІІаЬогег — співпрацювати).

Москва, комуністична партія і радянські партизани прийняли зовсім виразну позицію щодо українського виз­вольного націоналізму. В їхніх очах українські націоналіс­ти були колабораціоністами, чи точніше — колаборанта­ми, * які допомагали німцям. Ці всякі «українсько-німецькі буржуазні націоналісти» і «петлюровские прихлебатели» робили найгірші речі, «лелея в своих узких головах мьісль в награду за зто получить «вільну Україну». Члени партії та радянські партизани мали, отже, боротися не тільки про­ти німецьких окупантів, а й також і проти «українсько-ні­мецьких націоналістів» 205. Радянська пропаганда також уміло вживала амальгам, тобто змішувала зумисне разом членів української поліції, мерів, старост і всіх тих, що пра­цювали в німецьких установах, з українським націоналіз­мом. Тим самим усіх колаборантів називали «українськими націоналістами».

Але в північно-західних районах України, де згромаджу­валися великі формації українського національного опору, радянським партизанам було потрібне перемир'я доти, доки вони зможуть скріпити там свою присутність. Тим пояснюються переговори між радянськими емісарами і Бульбою-Боровцем. Група радянських партизанів полков­ника Д. М. Медведєва, парашутована в першій половині серпня 1942 року, була насправді спеціальним відділом роз­відки і підривної роботи. До цієї групи входив також і ро­сійський розвідник М. І. Кузнецов, що діяв у німецькій уніформі під прізвищем Пауля Зіберта. Одним із завдань цієї групи було доносити Москві про розвиток українського національного руху опору. Переговори між Бульбою і під­полковником Лукіним відбулися на початку вересня 1942 року.

11 вересня два ватажки радянських партизанів Сабуров і Ковпак повернулися з Москви у брянські ліси й почали готувати свої відділи до рейду «на захід». Якраз у цей час, коли ОУН Бандери почала творити значні військові форму­вання повстанської армії (УПА), два радянські загони пар­тизанів одержали наказ залишити Південь Росії і перекину­тися на Північно-Західну Україну 206. Ці два радянські за­гони, силою приблизно 2500 добре озброєних бойовиків по­чали рейд через Південну Білорусь 26 жовтня 1942 року.


Листівки партійного підпілля... Київ, 1969.— С. 22, 23. І. М. Бречак, поп. цит. УІЖ. № 11, 1984, с. 132.

Скидання парашутами радянських партизанських груп і агентів продовжувалося. Вони завжди мали у своєму роз­порядженні потужні радіонадавальні апарати. Як звичайно, такі групи вилітали з аеродрому Москви літаком PS/84 Dou­glas, їх скидали на парашутах у болотистих районах між Ко­ростенем і Ковелем. У ніч з 10 на 11 листопада одну з таких груп було скинуто за 60 км на захід від Коростеня. їхнє завдання полягало в тому, щоб наблизитися до околиць Олевська, очолити існуючі групи в Житомирській об­ласті, проникнути в усі установи, кооперативи, навчальні заклади, релігійні громади, церковні ради, відділи поліції, товариства, систематично здійснювати напади на шляхи сполучення між Сарнами і Києвом, Рівним і Києвом і
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   33


проводити численні парашутні десанти щодня, групами по 20 осіб. Це будуть в основному команди для саботажу і підривної діяльності
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации