Косик В. Україна у Другій світовій війні - файл n1.doc

приобрести
Косик В. Україна у Другій світовій війні
скачать (4778 kb.)
Доступные файлы (1):
n1.doc4778kb.24.08.2012 09:00скачать

n1.doc

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   33
Тоді, коли служби безпеки Райху розгорнули смертель­ну боротьбу з рухом Бандери, Т. Омельченко, голова Укра­їнського Національного Об'єднання (УНО) в Німеччині, що була під контролем ОУН Мельника, 1 січня 1942 р. звер­нувся до Гітлера, щоб нагадати йому про умови можливої участі українців у будівництві нової Європи. Ця участь була можлива тільки за умови, що німецький уряд гаранту­ватиме незалежність Української держави. Крім того, лист закликав Берлін не повторювати помилку 1918 p., коли німці застосували на Україні колоніальні методи .

Такий самий лист було послано райхсміністру закор­донних справ. Про нього було повідомлено також Розен­берга. Ріббентроп оцінив пропозицію Омельченка як не­реальну і суто декларативну, а міністр окупованих районів Сходу вважав, що вона не заслуговує відповіді53.

29 січня 1942 р. райхсканцелярія одержала ще один лист щодо України, на цей раз підписаний п'ятьма особами: архиєпископом Андрієм Шептицьким, головою Української Національної Ради Львова; М. Величківським, головою Української Національної Ради Києва; Андрієм Лівицьким, наступником Симона Петлюри, президентом в екзилі Ук­раїнської Народної Республіки, М. Омеляновичем-Павлен-ком, головою колишніх українських вояків, Андрієм Мель­ником, вождем Організації Українських Націоналістів. Не ставлячи питання про українську незалежність, лист за 14 січня 1942 р. констатував, що поразка Росії Німеччиною дасть можливість Україні увійти в європейську політичну систему. Ставлення українських мас було досить одностай­не, багато українських солдатів із Червоної армії добровіль­но здавалося, сподіваючись, що німці створять українські збройні загони і дадуть їм можливість воювати за визволен­ня своєї країни. їх спіткало жорстоке розчарування.


52 ВА R 43/П/1504Ь f. 162—163.

53 АА Abt. Pol. XIII All. Akten 17. 221896.

54 ВА R 43 11 1504b f, 165—168.

Крім того, сказано далі в листі, приєднання Галичини до Генерального Губернаторства і передача Одеси Румунії, якщо вони були б остаточними, перекреслюють «щедрі на­міри» нового порядку в Європі. У листі було сказано, що український народ у Райхскомісаріаті позбавлений будь-якої можливості розвивати своє національне і культурне життя, що патріотична преса і товариства зазнають надзвичайних утисків, що школи замкнено. Німецька влада припинила діяльність Української Національної Ради в Києві. Ті, що поставили свої підписи під листом, вима­гали визнання і поваги права українського народу на життя і національний, культурний, економічний та політичний роз­виток, права України «на незалежне існування» 5\

Ці листи не мали жодного впливу на політику націонал-соціалістської Німеччини. Навпаки, німецька політика ста­ла ще жорстокішою. Незважаючи на протести УНО, було вжито додаткових заходів, щоб перешкодити пересуванню українців у Німеччині. Німці також хотіли заборонити українським емігрантам провадити «націоналістичну про­паганду» в Україні. Також було припинено допуск укра­їнських емігрантів до вищих навчальних закладів Німеч­чини 55.

Щоб якоюсь мірою компенсувати обмеження у культур­ному житті, молоді українці з Райхскомісаріату Україна створили велике спортивне товариство «Січ», яке насправді було товариством націоналістичного спрямування. Німці знали, що, окрім спортивної діяльності, члени «Січі» прохо­дили курс національної освіти, мета якого полягала в тому, щоб «підірвати довіру до Німеччини»56.

6 березня 1942 р. Головна служба безпеки Райху (РСГА) повідомила, що за донесеннями айнзацгрупи Ц (Північ і Центр України) у зоні дій групи вдалося ареш­тувати багатьох членів ОУН Бандери. Треба зауважити, що у згаданому донесенні інформацію про «групу Бандери» (Bandera-Gruppe) було винесено під нову рубрику, що на­зивалася «Український рух опору»57. Донесення РСГА з то­го часу постійно мали таку рубрику, присвячену лише на­ціональному опору на Україні.

Український опір поступово наростав, незважаючи на надзвичайно жорстокі репресії і дедалі масовіші арешти. Цей опір мав дуже різні форми, починаючи від простого пасивного опору, такого як відмова виконувати німецькі накази (трьох шоферів було звинувачено в тому, що вони поставили під загрозу транспорт і регулярне постачання продовольства)58 і до збройних нападів.


55 Ibid... 1504а f. 4; АА Pol. XIII AH. Akten 17. 448831. 5.6 ВА R 58/221 f. 42—43.

57 I b і d... f. 42.

58 Додатки, док. № 121.

59 Додатки, док. № 121, 123.

СД особливо боролося проти ОУН Бандери. У березні 1942 р. в багатьох містах та місцевостях проти цієї органі­зації проведено широкомасштабну акцію. Між 10 і 13 берез­ня 1942 р. в Житомирі було заарештовано дванадцять членів руху Бандери. Серед них були члени керівництва району. Районного голову, Романа Марчука, було вбито під час спроби втекти. Ця організація змогла проникнути у всі відділи адміністрації Житомира59.

У Кременчуці було арештовано двох кур'єрів ОУН по дорозі з Полтави до Львова і Кракова. У Полтаві СД ареш­тувало мера міста і трьох інших осіб, що брали участь у зборах осередку ОУН Бандери. Під час цих таємних зборів, що відбувалися у приміщенні мерії, мер, згідно з донесен­ням, «пропагував ідею створення української армії для бо­ротьби з німецьким вермахтом»6 .

У Києві серед перехоплених документів СД знайшло лист членів керівництва ОУН Бандери у столиці. Переважно це були представники місцевої інтелігенції, «професори, вчи­телі, студенти, поети». Багатьох членів цієї організації було арештовано в Рівному. Вони поширювали пропагандистські матеріали в районі Кам'янця-Подільського. Одного з акти­вістів Бандери було також арештовано у Сталіно (Дон­бас). В Острозі арештовано мера, його заступника і п'ять інших осіб за те, що вони дозволили друкування у міській друкарні «десять заповідей руху Бандери» (Декалог). Рух Бандери був також активний у районі Вінниці. СД констату­вало, що цей рух уже поширився на широкі верстви насе­лення на селі у всіх районах Райхскомісаріату Україна61.

З перехоплених документів та інструкцій випливало, що робота Організації Українських Націоналістів Бандери в зи­мові місяці полягала в інформуванні та пропаганді серед усіх верств населення, до найменшого села. ОУН Бандери створила чудову службу інформації, яка, згідно з донесен­ням, піклувалася, щоб голови районних і обласних осеред­ків отримували інформацію про найменшу подію, що відбу­вається в окрузі чи районі. Повідомлення, що були, як зви­чайно, зашифровані, передавали на сотні кілометрів вело­сипедом, пішки чи навіть використовуючи автомашини ні­мецької армії. СД також встановило, що «рух Бандери забезпечує фальшивими паспортами не тільки всіх своїх членів, а й також євреїв»62.


60 Додатки, док. № 121. 122. 124; БА Р 58/221 f. 117. 137. 315—

316.

61 ВА R 58/221 f. 190; Додатки, док. 122. 121, 123; R. 58 221 f. 137, 117,
191, 190.

62 Додатки, док. № 123: БА Р 58 221 ф. 189.

До якогось часу німці думали, що ОУН Бандери — це рух українців, що нелегально прибули з Галичини чи, мож­ливо, з Райху. У березні-квітні 1942 р. почали свідомлю-вати, що цей рух поширився серед молоді по всій Україні й особливо на Волині і на Поділлі. На Волині ОУН Бандери провадила серед української молоді «таємну під­готовку політичного і військового характеру», ці молоді українці вважалися частиною революційної націоналістич­ної армії63.

У Генеральному Губернаторстві, в Станіславові, 15 бе­резня 1942 р. «Український комітет визволення України» надіслав Гітлеру листа, в якому, за донесенням СД, «місти­лися докори, вимоги і погрози»64.

Після викриття на початку лютого нелегальної органі­зації ОУН Мельника в Києві СД пильно стежило за діяль­ністю цієї організації у центрі України. ОУН Мельника вдалося створити підпільну мережу, що спиралася на систе­му осередків по п'ять членів, і її організаційна робота по­ширилась від Києва на велику частину Райхскомісаріату Україна. СД дізналося, що центр цієї діяльності в Києві, у муніципалітеті міста. СД арештувало мера Києва В. Бага-зія і багатьох інших осіб65. ОУН Мельника намагалася узя­ти під контроль допоміжну поліцію (колишню міліцію), яка відтепер підпорядковувалась командуванню охоронної поліції (Schupo). Одночасно вона намагалась розвивати спортивні товариства «Січ» і створювати культурні товари­ства «Просвіта».

Арештом професора В. Багазія німці завдали силь­ного удару не лише ОУН Мельника, а й значній групі укра­їнських патріотів столиці. Професор Багазій і його київські друзі фактично організували адміністрацію міста, швидко створили різні департаменти муніципалітету, серед яких був департамент допомоги населенню. Невдовзі після приходу німців вони також створили товариство соціальної допомо­ги, яке назвали Український Червоний Хрест. Ця органі­зація поширила свою діяльність на всю область, зокрема на табори полонених, де вона постійно провадила дослід­ження стосовно поводження з українськими полоненими. Український Червоний Хрест Києва заявляв, що полонених катують, до них погано ставляться та ін. Він мав також картотеку 60 тисяч українських військовополонених.

На думку СД, дані картотеки та інформація, зібрана ОУН Мельника щодо поганого економічного управління німцями в Райхскомісаріаті Україна, можуть становити та­ку документацію, яку можна пізніше використати за кордо­ном.


63 Додатки, док. № 124; БА Р 58 221 ф. 304—305.

64 Додатки, док. № 133.

65 Додатки, док. № 124.

Багазій і його друзі створили також кооперативне то­вариство, що намагалося монополізувати торгівлю поза німецьким контролем. Багазій направляв у це товариство чи до приватних осіб різну сировину та готову продукцію (взуття, мило та ін.). Для Українського Червоного Хрес­та в Києві він без дозволу видавав пальне. Під прикриттям цього товариства його товариші, маючи видані ним пере­пустки, їздили автомашинами до Варшави і Холма, під­тримуючи там контакти з православним митрополитом Діо-нісієм та архиєпископом Іларіоном і обговорюючи з ними питання організації Української Автокефальної Право­славної Церкви.

Після розпуску Української Національної Ради в Києві Багазій створив при муніципальній адміністрації відділення у релігійних справах, яке фактично продовжувало полі­тичну діяльність Національної Ради. Друзі Багазія чинили тиск на єпископа Пантелеймона, щоб змусити його бути більш рішучим у національних справах.

За донесенням СД, Багазій оточив себе в муніципальній адміністрації особами «шовіністичного» спрямування, які «проводили все більше ворожу і ненависницьку політику щодо німецьких заходів». СД не могло зрозуміти, як ця людина, що ніколи за радянського режиму не була зв'язана з націоналістами, змогла зразу після приходу німців оточи­ти себе довіреними людьми, з якими він намагався проти­діяти німецькому впливу і підштовхувати українські вимоги «до межі конфлікту»66.

ОУН Мельника скористала з річниці від дня народ­ження Тараса Шевченка, щоб поширити листівку, яка на­гадувала про минулу боротьбу за незалежність67. Потім ОУН Мельника поширила текст меморандуму Національної Ради Києва, зверненого до райхскомісара Еріха Коха. У Рів­ному німецька поліція конфіскувала і знищила весь тираж газети «Волинь» за 22 березня 1942 р. через статтю Уласа Самчука, зміст якої був ворожий німцям68.


66 ВА R 58. 221 f. 307—312.

67 Додатки, док. № 122; ВА R 58/221 f. 136—137.

68 Додатки, док. № 123.

Німці тримали під суворим контролем офіційну пре­су. Вони цінували старанність колабораціоністів, таких як Штепа, новий головний редактор «Нового Україн­ського Слова» (Київ), що був проросійським і пронімець-ким. Генерал Кітцінгер, головнокомандуючий вермахту на Україні, із задоволенням відзначив у своєму донесенні за лютий 1942 p., що «деякі газети, як, наприклад, «Нове Українське Слово», з власної ініціативи дуже прихильно і категорично висловлюються за ідею нового співтовариства європейських народів і публічно відкидають як хибну давню націоналістичну ідеологію». Але генерал робив такий ви­сновок: «З цієї причини газета зустрічає, само зрозуміло, гострий спротив українського народу» 69.

У Західній Україні український націоналізм також вва­жався найвпливовішим політичним рухом. А особливо, за донесенням СД, ОУН Бандери, що була «найбільш активною і найважливішою з усіх націоналістичних груп і стала ор­ганізацією головним чином антинімецькою і нелегаль­ною» 70.

Німці відзначали, що на Східній Україні націоналісти «змальовують українському населенню реальну ситуацію і стверджують, що німці мають намір навмисне задушити на­ціональні надії та бажання, тобто фізично знищити всі національні рухи». В одному з донесень СД є такий висно­вок: «У цьому плані агітація більшовиків і націоналістів-екстремістів збігається»71.

Українська еміграція Німеччини і Богемії-Моравії також брала участь в українському Опорі. У листах українців Праги поліція знайшла листівки, що закликали до сабота­жу. СД Праги, спираючись на результати контролю укра­їнських листів, дійшло до висновку, що «треба серйозно рахуватися з повстанням на Україні» 11.

Посилення репресій та колоніальний режим

На початку лютого 1942 р. райхсфюрер СС Гіммлер нагадав компетентним <■ рганам влади відомий декрет «Нахт унд Небель» (ніч і туман), підписаний Кайтелем 7 грудня 1941 р. Цей декрет регламентував «переслідування за зло­чинні дії, спрямовані проти Райху і окупаційної влади» на Сході.


69 ВА-МА RW 41 1 Bericht No 6. S. 15.

70 Додатки, док. № 124.

71 Ibid... В A R 58/221 f. 295.

72 Додатки, док. № 126 БА Р 6 192 ф. 53.

Німецьке верховне головнокомандування відзначило, що на окупованих територіях з самого початку кампанії проти Росії «комуністи та інші ворожі Німеччині кола посилили свої випади проти Райху і окупаційної влади». Небезпека від цих випадів була дуже велика і, отже, «заля­кування» мало бути дуже суворим. Будь-який злочин нені-мецьких цивільних осіб, спрямований проти Райху чи оку­паційної влади, мав бути караний смертю. Але за такі злочини треба було засуджувати на місці тільки тоді, коли існувала впевненість, що суд і виконання вироку здійснюва­тимуться «у найскоріший термін». Інакше злочинців мали переправити до Німеччини, де їх можна було віддати під три­бунал, тільки якщо цього вимагали військові інтереси. Ці лю­ди мали просто безслідно зникнути. Треба було казати, що злочинці арештовані і хід розслідування не дозволяє про них говорити.

Доповнення за 2 лютого 1942 р. до інструкцій за 7 груд­ня уточнює, що залякуючий ефект від цих заходів можна досягти через безслідне зникнення підсудних і відмову дава­ти найменшу інформацію про них 73; вони мали зникнути «в ночі й тумані».

Окрім страт, знищення військовополонених голодом, холодом, хворобами і жахливою ситуацією з постачанням продовольства в міста, нещастя українського народу збіль­шував новий захід окупаційної влади.

Німецька військова промисловість потребувала все більше і більше робочої сили. Ця потреба відчувалася не тільки через посилення бойових дій на фронті, а й через постійний призов до війська все нових контингентів німців. З початку грудня 1941 р. Берлін передбачив необхідність збільшити кількість іноземних робітників у Райху. Звичай­но, німцям найбільше підходили добровольці, але оскільки їх було не дуже багато як в Україні, так і в інших країнах, то Берлін вирішив створити, наприклад, у Франції, службу обов'язкової праці (СОП). Але на Україні це була просто примусова депортація молоді, схопленої під час облав і по­лювання на людей.


73 ІМТ 090-L; Додатки, док. № 119.

Мобілізація робочої сили на окупованих територіях Схо­ду почалася після розпорядження від 10 січня 1942 р. про використання робочої сили. У цьому розпорядженні райхс-маршал Герінг, що займався чотирирічним планом економі­ки, особливу увагу приділив використанню росіян («Russeein-satz») у німецькій промисловості та сільському господарстві. Бюро економіки Сходу прийшло до висновку про необ­хідність збільшити кількість робочої сили зі Сходу у листі за 26 січня 1942 р. У ньому було сказано, що якщо мета не буде досягнута, треба значно прискорити вербування «через використання всіх заходів, що є у розпорядженні» 74. Далі ми побачимо, що малося на увазі.

Так у Німеччині з'явився новий вид іноземних ро­бітників — остарбайтери, робітники зі Сходу. 20 лютого 1942 р. Гіммлер віддав суворі розпорядження щодо поси­лення нагляду за іноземними робітниками в Німеччині. Вони повинні були жити в спеціальних місцях (підго­товлені для них табори), за ними мав здійснюватись на­гляд спеціальної охорони, до них застосовували суворі покарання (публічне повішення, відправлення у концентра­ційний табір та ін.) за злочини, саботаж, зв'язки з німцями чи іншими іноземцями та ін..

Перша широкомасштабна кампанія набору робочої сили зі Сходу почалася після поширення інструкції Розен­берга від 6 березня 1942 р. для райхскомісарів Остланду і України. Згідно з цією інструкцією Герінг віддав наказ у найкоротший строк провести для Райху набір 380 тисяч сільськогосподарських робітників і 247 тисяч промислових робітників. Намір мав відбуватися таким порядком:

Остлянд промислових робітників — 10 тисяч

сільськогосподарських робітників — 90 ти­сяч

всього — 100 тисяч Україна промислових робітників — 237 тисяч

сільськогосподарських робітників — 290 тисяч

всього — 527 тисяч.

Набір робітників зі Сходу мав провадитись на добро­вільних засадах, але якщо планова цифра не була б досягну­та, набір міг провадитись насильно.


74 ІМТ 381-USSR.

75 ІМТ 3040-PS.

76 ІМТ 580-PS

77 ВА-МА RW 41 1 Bericht № 5.— S. 18.

Зима 1941 —1942 pp. була особливо сувора. Навіть на Україні мороз досягав —30° — 35°С. Гітлер сподівався, що зможе закінчити війну чи, принаймні, поставити Росію на коліна і досягти Уралу до початку зими. Отже, німецька армія не була підготовлена до такого холоду, армії не вистачало теплого одягу. У грудні 1941 р. почалася кампанія збирання теплого одягу. У Райхскомісаріаті Україна бу­ло зібрано 340 905 зимових речей (вироби з хутра, кожухи та ін.) і 85 693 пари зимового взуття77. На кінець січня 1942 р. Український Центральний Комітет у Кракові й

Український комітет Львова також провадили збір тепло­го одягу і зимового взуття для вермахту. Більш менш доб­ровільний збір, що тривав до 15 лютого, приніс значну кількість одягу і взуття78.

Деякі німці продовжували засуджувати націонал-со-ціалістську політику на Україні. Член Райхстагу і гауляй-тер А. Е. Фрауенфельд дивувався, наприклад, чому було вирішено дати німецьким представникам на Сході назву «комісари», адже цей термін використовувала більшовицька влада79.

Генерал-комісар Шене своєю чергою звернув увагу Ляйббрандта на ситуацію у різних місцях України. Він вва­жав, що для заохочення українського селянина треба про­вести аграрну реформу, щоб він відчув, що життя справді стало кращим, ніж за радянського режиму. Рішення про збереження колгоспів він вважав занадто ризикованим, таким, що може завдати клопотів окупаційній адміністра­ції. Великою помилкою, на його думку, було закриття шкіл, і навіть відкриття від 1 березня чотирьох класів початкової освіти не зможе нормалізувати ситуацію. Ляйббрандт вва­жав, що в цій галузі німці зробили багато помилок. Не за­йняті у школі діти навчилися красти, ледарююча молодь ста­ла об'єктом агітації. Було б краще дати їй можливість учити­ся, зокрема в Німеччині, щоб вона пройнялася німецьким ду­хом. Генерал-комісар Шене не розумів, чому на Україні треба було встановлювати такий низький рівень життя, тоді як у балтійських країнах дозволені дуже високі зарплати. Шене знаходив дивним, що деякі німецькі служби бажали б підтримувати людей з ОУН, тоді як ті «не хочуть спів­робітничати, а хочуть керувати»80.


78 Краківські Вісті. 30 січня 1942 р. і 3 лютого 1942 р.

79 ВА R 6/6 f. 73.

80 ВА R 6/69 f. 142—147.

З 27 по 29 березня 1942 р. в Луцьку зібралося керів­ництво генеральної округи Волині. Генеральна округа (Ge-neralbezirk), яка включила в себе також Брест-Литовськ, налічувала 4 мільйони 600 тисяч мешканців, з яких 3 міль­йони 500 тисяч українців (75 %), 460 тисяч поляків (10 %), 280 тисяч білорусів, 330 тисяч євреїв, 330 тисяч росіян, З тисячі німців. Відповідно до інструкцій Розенберга шкіль­не навчання починалося з семи років. У школах було тільки чотири класи. Після того ж загалом діти могли проходити підготовчі курси, щоб навчитися якогось ремесла. Підлітків 14—16 років, що не відвідували ніяких курсів, збирали у групи для обов'язкової роботи. Священики не мали пра­ва викладати у школі катехизис, це могли робити тільки вчителі, що були поза підозрами. На території Райхскоміса-ріату мало діяти карне законодавство, що відповідало німецькому закону81.

Позиція різних німецьких служб (вермахт, міністер­ство Сходу і Райхскомісаріат Коха) не була однакова. І 16 березня 1942 р. Розенберг з цього приводу подав Гітле-ру записку.

Врахувавши записку Розенберга, Гітлер так визначив цілі німецької політики, зокрема на Україні: «Використан­ня і введення у дію природних багатств, німецькі поселення на деяких територіях, жодної штучної інтелектуалізації на­селення, але збереження його здатності до праці, а поза тим — далекойдуче незацікавлення щодо інших внутрішніх подій».

І все-таки, писав Розенберг у своїй записці, деякі німець­кі особи зробили інший висновок, у брутальній манері ви­словлюючи власну концепцію німецької політики на Украї­ні в таких формулюваннях, як «колоніальний народ, з яким треба спілкуватися нагайкою, як із неграми», «народ — раб, що має залишитись у неуцтві», «створення церков і сект, щоб нацькувати їх одну проти одної» та ін.

Такої політики особливо дотримувався Є. Кох, який, за словами Розенберга, продовжував використовувати на­звані звороти, незважаючи на те, що це тільки збільшувало серед населення бажання чинити саботаж і посилювало ак­тивність партизанів. Розенберг вважав, що такі фрази не сприяють пацифікації країни і не служать німецьким інте­ресам 82.

Але Гітлер не хотів узяти до уваги більш поміркованих пропозицій Розенберга. Він завжди виступав проти освіти для завойованих народів. «Якщо росіяни, українці, кирги­зи та ін. умітимуть читати й писати, це тільки нам зашко­дить»,— запевняв він у квітні 1942 р.


BA R 6/243 f. 9—12.

ІМТ 945-PS; XXV, p. 97—98.

Ускладнювалась ситуація й у військовій галузі. Нім­цям не вистачало військ для боротьби з радянськими парти­занами. Гітлерівцям, звичайно, була потрібна вся регулярна армія на фронті, й виникло єдине рішення — створити до­даткові загони поліції, що складались би з добровольців з кожної окупованої країни (латвійці, литовці, росіяни, біло­руси, козаки, українці). Військові командири все більше ви­користовували ці загони. Але Гітлер не бажав підтримувати таку ініціативу. Він вважав, що «ніколи не треба дозволяти підкореним народам Сходу носити зброю»83, навіть для боротьби з більшовизмом.

У березні Берлін виробив директиви стосовно терміноло­гії, яку треба уживати у пресі і в пропаганді на окупованих територіях. Згідно з цими директивами, Генеральне Губер­наторство не було окупованою територією, а районом, під­порядкованим Райху (Nebenland des Deutsches Reiches). Термін «Україна» треба було вживати тільки в географіч­ному значенні і ніколи в політичному. Німеччину треба було вважати не союзником, а «захисником» України, німецький вермахт — не «окупаційною» армією, «як це трак­тують прихильники Бандери», а «рятівником» українського народу. Гітлера треба було називати «фюрер-визволитель»

І в цей час в Райхскомісаріаті Україна українське на­селення зазнавало неймовірних знущань. Для покари і «стимулювання» німці часто застосовували палиці і нагайки. Райхсміністр окупованих районів Сходу змушений був опублікувати 9—10 квітня 1942 р. директиви, в яких нагаду­валось, що мета німецької політики — встановити «добро­вільне співробітництво» з українським населенням і, отже, застосування палиці і нагайки заборонено. Цей засіб, за словами Розенберга, замість того, щоб спонукати населення до роботи, підштовхував його до пасивного опору85.


83 GeneraIplan Ost. Збірник вибраних текстів з примітками Я на Забо-
ровського,—Варшава, 1977.— С. 136—137; Додатки, док. № 125.

84 IfZ Da 46-03 Richtlinien fur die Pressezensur... № 130; В A R6/11.

f. 2.

85 В A R 6/206 f. 124, 125.

86 BA R 6/35 f. 82; Додатки, док. № 130.

І цей пасивний опір справді наростав. В одному з ні­мецьких донесень за травень стосовно Східної України (Полтавська, Харківська області) відзначалось, що на став­лення населення впливає багато факторів, * серед яких діяльність радянських партизанів, поводження німецької влади, нестача продовольства в містах, зростання цін, збіль­шення арештів та крайніх заходів проти населення, биття робітників палицями, відсутність енергійних заходів у бо­ротьбі з партизанами, нелюдські умови перевезення ро­бітників до Німеччини. У донесенні підкреслювалось, що вираз «прокляті німці» можна було чути все частіше і час­тіше 86.

Арешти української інтелігенції у Києві в лютому 1942 р. та заборона українських культурних товариств скрізь були розцінені як доказ того, що німці хочуть задушити національну свідомість українців і що вони не мають наміру надати українцям можливість узяти участь у боротьбі про­ти більшовизму. Газети, що виходили на Україні, люди нази­вали «німецькими газетами з українським шрифтом» 87.

Німці почали також втручатися у релігійне життя. На те­риторії Райхскомісаріату Україна існувало дві українські православні церкви: автокефальна і автономна. За інструк­цією військового командування з 10 травня 1942 р. треба було не тільки «підтримувати чвари між церквами», а й та­кож увести туди довірених людей, щоб знати, чи не прова­диться у них антинімецька, сепаратистська чи націоналі­стична пропаганда. Треба було повідомляти СД про свяще­ників та членів Православної Церкви, що висловлюються за рух Бандери88.

Ідеологічне підґрунтя національного Опору

У квітні 1942 р. Організація Українських Націоналістів (ОУН) Бандери під час своєї другої конференції прийняла низку рішень для посилення революційної діяльності і під­готовки до створення повстанської армії.

За прийнятими резолюціями ОУН Бандери клала в ос­нову своєї боротьби проголошення Української держави 30 червня 1941 р. Це проголошення було оцінене як вияв волі українського народу жити незалежним політичним життям. Крім того, ОУН Бандери прийняла документ про політику ОУН на тривалий період, в якому розглядалися різні гіпотези щодо закінчення війни і враховувалась близь­ка можливість широкомасштабної збройної боротьби. Але ОУН Бандери не схвалювала витрачання сил на дрібну партизанську діяльність, що велась невеликими озброєними групами. Було вирішено об'єднати сили народу в широкий народний збройний рух.


87 I b і d... f. 87.

88 Додатки, док. No 128.

Отже, ОУН Бандери прийняла рішення продовжити об'єднання усіх військових і політичних сил по всій Україні. Вона скеровувала всю свою діяльність на досягнення пов­ної незалежності української політики і на використання усіх можливостей, що могли призвести до створення Ук­раїнської держави і формування спільного фронту всіх уярмлених народів Східної і Західної Європи.

Що стосується міжнародного політичного порядку, то ОУН Бандери протиставляла російсько-більшовицькій концепції Інтернаціоналу і німецькій концепції так званої «Нової Європи» свою власну «міжнародну» концепцію спра­ведливої національно-політично-господарської перебудови Європи на засаді вільних національних держав під гаслом — «Свобода народам і людині!» ОУН Бандери вважала, що «справедлива розв'язка українського питання», тобто ство­рення Української держави, «може зрівноважити сили Схо­ду Європи і зумовити вільне життя народів, поневолених Москвою».

В одній з резолюцій других зборів ОУН Бандери про­голошувалася «боротьба проти колаборантів та опортуніс­тів» і відкидалися наперед будь-які уступки німцям чи в галузі культури, чи господарювання, адміністрації, автоно­мії, а також будь-які інші політичні домовленості, які мог­ли б запропонувати німці під тиском подій, оскільки їхня мета — породити хибні надії, щоб втягнути опортуністич­ні елементи в німецьку імперіалістично-колоніальну по­літику і відвернути увагу українського народу від боротьби За Повну політичну і господарську незалежність України.

ОУН Бандери не чекала жодної допомоги і жодної під­тримки іззовні. Вона дальше твердила, що буде боротися разом із народом «за повну політичну й господарську неза­лежність України». Щоб розширити фронт дій, ОУН Бан­дери хотіла «нав'язати живі взаємини з поневоленими на­родами для співпраці і співборотьби проти окупантів-за-гарбників.»89.

Позиція руху Бандери постійно висвітлювалась у листів­ках та підпільних виданнях, що поширювалися на Волині й на Поділлі. В одному з них стверджувалось, що «ставлення ОУН до інших народів, отже, також щодо Німеччини, ви­значається за ставленням цих народів до прагнення україн­ців до незалежності.» Німеччина може розбити Росію, во­рога України, але ця війна несе шкоду і українцям, оскільки Німеччина вороже ставиться до ідеї незалежної України.90


89 Додатки, док. № 127.

90 Додатки, док. № 134.

У четвертому номері «Бюлетеня» ОУН Бандери, що по­явився наприкінці квітня 1942 p., можна було, між іншим, прочитати, що за дев'ять місяців війни в Україні не сталося особливих змін. Замість радянського тоталітаризму при­йшов тоталітаризм націонал-соціалістичний. Обидва тоталі-таризми «подібні своєю головною метою, різна тільки їхня тактика. В обох випадках під привабливою маскою — з од­ного боку соціалістичний рай, з іншого — «щасливе» життя у «Новій Європі» — криється той самий ворожий нам імпе­ріалізм»,. Далі у статті було сказано, що «українську націю деполітизують, у неї віднімають її політичні ідеали і її віру в можливість створення своєї держави», «і всіх носіїв ідеї незалежності будуть знищувати.»

«Згідно з планами нових господарів,— говорила далі стаття,— після знищення активістів залишиться тільки не-освічена маса, яка потрібна, щоб служити як робоча худо­ба.» Своєю політикою експлуатації окупанти намагаються знизити рівень життя, щоб довести людину до такого стану, коли вона думає тільки про те, як вижити і «не має жодної можливості, охоти і сили думати про щось вищого». У краї­ні, відомій як велика житниця, люди мусять голодувати, і сотні тисяч людей забрані силою на роботу до Німеччини. Стаття закінчувалась висновком: «Кожен українець повинен усвідомлювати, що жоден нейтралітет, жодна лояльність, жодне пристосуванство не дасть змоги ні йому, ні його ді­тям уникнути рабства, бо порятунок — у перемозі власної раси. Власну державу можна створити тільки зусиллям мільйонів людей нашої нації, під керівництвом нашої орга­нізації. Ось тому треба робити все, щоб збільшити нашу міць і уникнути всього, що може послабити нас.»91.

Озброєні групи, так звані групи самооборони ОУН Бан­дери, почали з'являтися навесні 1942 р. на Волині й на Поділлі. Ці лісисті райони були особливо придатні для такого роду військових дій. Створенням цих груп займалося обласне керівництво організації, на чолі якої стояв Остап Тимощук. Після останньої хвилі масових арештів керів­ництво було переведене з Рівного в болотистий район між Сарнами і Пінськом.


91 Додатки, док. № 135.

Німці були поінформовані, що організація Бандери має у Рівному багато будинків, квартир, де відбуваються під­пільні зібрання та військові вишколи під прикриттям ле­гальної школи міліції. Після викриття цієї «школи» в Рів­ному вона відновила свою діяльність у Клевані. Німці одер­жали докази того, «що міліція була задумана як бойова організація Бандери». Членів цієї організації було поперед­жено, що навчання і діяльність визвольного руху є неле­гальними і що зрада каратиметься смертю. «Міліціянти» збирали зброю і відвідували також політичні заняття, у хо­ді яких, за німецьким донесенням, їх настроювали проти німців. Коротко кажучи, говорило далі донесення цих лю­дей готували для того, щоб ударити «в спину діючих ні­мецьких військ».

Німці знали, що люди Бандери мають кожен по декілька псевдонімів, їхні справжні імена, як звичайно, невідомі. Для контакту з ними треба знати пароль. Саме після того, як німцям удалося взнати один із цих паролів, вони змогли арештувати інструктора зі школи у Клевані.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   33


Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации