Волинець О.О., Гетьманчук М.П., Гулай В.В., Дорошенко С.І., Малик І.Р. Політологія - файл n1.doc

приобрести
Волинець О.О., Гетьманчук М.П., Гулай В.В., Дорошенко С.І., Малик І.Р. Політологія
скачать (410.2 kb.)
Доступные файлы (17):
n1.doc158kb.05.02.2010 17:29скачать
n2.doc132kb.05.02.2010 17:14скачать
n3.doc126kb.05.02.2010 17:14скачать
n4.doc160kb.05.02.2010 17:27скачать
n5.doc131kb.05.02.2010 17:24скачать
n6.doc142kb.05.02.2010 17:26скачать
n7.doc126kb.05.02.2010 17:24скачать
n8.doc107kb.05.02.2010 17:11скачать
n9.doc143kb.05.02.2010 17:26скачать
n10.doc122kb.05.02.2010 17:12скачать
n11.doc141kb.05.02.2010 17:25скачать
n12.doc126kb.05.02.2010 17:24скачать
n13.doc172kb.05.02.2010 17:30скачать
n14.doc286kb.05.02.2010 17:34скачать
n15.doc154kb.05.02.2010 17:27скачать
n16.doc29kb.05.02.2010 17:07скачать
n17.doc28kb.05.02.2010 17:08скачать

n1.doc


1.ПОЛІТИКА – ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ І ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ




1.1.Предмет, метод, функції політології.

1.2.Політика – як суспільне явище.




1.1. Предмет, метод, функції політології.


Політика перебуває в центрі уваги багатьох дисциплін суспільно-гуманітарного циклу знань ─ філософії, історії, правознавства, соціології, політичної економії, психології, етнографії, культурології, які так чи інакше вивчають феномен політичного (див.: Схему 1.4.). Ще в часи Конфуція, Платона, Аристотеля, Цицерона політичні проблеми спліталися з реаліями суспільного життя, які сьогодні традиційно відносять до предметів етики, філософії, правознавства, а також до області релігії, міфології (сімя, держава, політико-економічні відносини). В середні віки структуру феодальної державності, ієрархію відносин між васалами і сюзеренами виправдовували системою теології і правознавства (Августин, Аквінат). В епоху Відродження в галузь знань про політику залучається історія і політична економія (Макіавеллі). В XIX ст. групу дисциплін, які вивчають політичні явища і процеси, поступово доповнюють соціологія, географія, етнографія, психологія, а в ХХ ст.  всі інші сучасні науки, які мають відношення до політичного знання,  від математики, статистики і кібернетики до демографії, біології і екології (див.: Схема 1.1.).

Як окрема наука політологія виникає у 1948 році. Перший досвід самостійного існування підвела Міжнародна Асоціація Політичної Науки, коли у 1955 році фахівці з США, Великобританії, Франції, Швеції, Індії, Мексики, Польщі, Єгипту, Канади, Німеччини, Греції і Югославії підготували і випустили дослідження “Суспільні науки у вищій школі. Політична наука”. Спільною працею учених у рамках проекту ЮНЕСКО обґрунтовано деякі висновки принципового значення.

А. До середини 50-х рр. ХХ ст. наука про політику ще не вийшла з “ембріонального” стану, якому притаманні невизначеність, сумнівність і контроверсійність оцінок молодої науки іншими дисциплінами суспільно-гуманітарного циклу знань. Історикам вона здавалася надто складною і фрагментарною, правникам і економістам впадала у вічі не відпрацьованість методології і категорійного апарату; представникам природничих наук взагалі залишався туманним об’єкт нової науки; лише соціологам усе було просто й зрозуміло.

Б. Майбутнє нової дисципліни змусило учених зробити вибір стратегічних пріоритетів, обґрунтованих провідними – англо-американською та французькою  школами. Перша стояла на тому, що знання політики необхідні тільки майбутнім держслужбовцям. Позиція другої – більш поміркована: знання політики необхідні всім випускникам вищої школи. Зрештою, закріплено такі основні напрямки дослідження і викладання нової дисципліни: а) політична теорія (теорія, історія політичних ідей); б) діяльність державно-політичних інститутів (центральний, регіональний та місцевий рівні); в) функціонування політичних партій і груп, громадська думка; г) міжнародні відносини.

З плином часу вимоги до молодої науки зростають, професійні інтереси науковців, втілювані національними школами, урізноманітнюються. Кількість напрямків дослідження в контексті політології збільшується, досягаючи, зокрема, у Франції десяти, в Україні їх – п’ять
(див.т: Схему1.6.).

Поняття “політологія” походить від грецьких слів: “політика” ─ державна, суспільна діяльність і – “логос” ─ слово, що дозволяє досить широко тлумачити об'єкт науки. Це політика, політичне суспільство, політична сфера суспільного життя. Політологія ─ це наука, яка вивчає політику, закономірності функціонування і розвитку політичної сфери суспільного життя в контексті досягнення і здійснення суб’єктом політичної влади.

З метою уточнення об’єкту політичної науки, починаючи з 1960-х років минулого століття, визначено такі магістральні напрямки вивчення політики: нормативний і аналітичний. Нормативного дотримуються організатори-практики, фахівці-теоретики, а також економісти, правники, державні керівники, котрі прагнуть критично осмислити шлях здійснення влади, уточнити й активізувати реальний політичний процес. Ясна річ, що, нормативний напрямок фінансується краще. І цим переймається держава. Аналітичне дослідження політики в основному полягає у вивченні політичних явищ і процесів як таких. Дослідники насамперед прагнуть створити теоретичні моделі і з їх допомогою пояснити етапи й складові політичної дійсності. При цьому вони використовують якнайширше коло методів і методик вивчення абстрактно-теоретичних систем суспільного життя. В українській науці  це практична й теоретична політологія. Остання робить лише перші кроки.

Уточнення об’єкту політології, поділ її на практичну й теоретичну не дають можливості остаточно розкрити всіх аспектів проблеми. Дальший крок – визначення предмету наукового дослідження. Так, для історика політичної думки предметом будуть ідеї, теорії, погляди визначеного політичного мислителя, більшої або меншої групи людей (представники якогось напрямку політичного мислення, національна діаспора); для фахівця з політичного процесу  функціонування визначеної політичної системи, її окремих складових – держави, політичної партії, громадської організації та ін. Отже, об’єкт дослідження – це відносини, процес чи явище, що породжують проблему, проблемну ситуацію і обираються науковцем для дослідження; натомість предмет – певний аспект дослідження відносин, процесу чи явища в межах обраного об’єкта (див.: Схему 1.2.).

В процесі наукового дослідження важливо враховувати все. Та зовсім недостатньо встановити новий факт чи групу фактів. Необхідно дати цьому пояснення з позицій сучасної науки, розкрити теоретичне або практичне значення предмета дослідження. Тому накопичення і виклад фактологічного матеріалу здійснюється в контексті загального історичного процесу, поступального розвитку політичної галузі, що дозволяє різнобічно й зважено розкрити загальні та специфічні особливості об’єкта і предмета політології.

Складність, багатогранність і міждисциплінарний статус політологічної проблематики приводять до необхідності її вивчення у системі координат, що задається різними рівнями методології науки. Методологія (гр. methodos  спосіб, метод і logos  наука, знання)  це вчення про правила мислення при створенні теорії науки. Вона відповідає на запитання: як пізнавати ?

В сучасних умовах дослідник має можливість обирати будь-який метод чи яку завгодно комбінацію методів для дослідження політичної дійсності. Коротко розглянемо окремі (загальнонаукові) методи – історичний, термінологічний, структурно-функціональний, системний, моделювання, – пам’ятаючи, що в Україні проблема класифікації методів залишається дискусійною.

Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і явищ у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей, притаманних об’єктові дослідження.

Будь-яке теоретичне дослідження з політології потребує описування, аналізу та уточнення понятійного апарату, тобто термінів і понять, що їх використовують фахівці в процесі роботи. Термінологічний принцип (метод термінологічного аналізу) передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, опрацювання змісту та обсягу, взаємозв’язку і субординації понять, обґрунтування їх місця в апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Є певні правила визначення апарату категорій. Слід базуватися на тлумачних та професійних словниках. Наукове визначення складних явищ і фактів, котрі аналізують, не обмежується формально-логічними вимогами. Нове поняття має бути чітким і однозначним. Якщо важко обґрунтувати одну ознаку, називають кілька ознак, достатніх для розкриття специфіки його обсягу і змісту. Визначення нових явищ і фактів має органічно увійти в чинну терміносистему науки (див.: Схему 1.3.).

Структурно-функціональний метод – це спосіб дослідження, який ставить за мету розділити складний об’єкт на складові частини, вивчити зв’язки між ними і визначити місце і роль усіх складових частин у функціонуванні об’єкта як цілого. Основні кроки дослідника, який користується цим методом, такі: по-перше, детально описати явище з допомогою структурних понять: коло дійових осіб і інститутів, їх роль і статус (місце і становище в суспільній структурі), характер взаємовідносин між ними; по-друге, визначити не лише зразки поведінки, які є типовими для учасників досліджуваного явища, але й інші, головним чином альтернативні зразки поведінки (пошук альтернативи сприяє визначенню діапазону мінливості явища); по-третє, встановити традиційне місце діяльності суб’єкта в даному оточенні; по-четверте, назвати мотив діяльності суб’єкта - учасника подій, які досліджують. П’ята вимога структурно-функціонального аналізу зобов’язує дослідника враховувати виявлені закономірності функціонування складових частин цілого.

Системний метод у політиці вперше був детально опрацьований американськими науковцями у 50-60-х рр. ХХ століття – після того, як його в цілому обґрунтували французький учений Леві-Стросс та італійський учений Вільфредо Парето. Теорія системного аналізу є надзвичайно абстрактною. Вона базується, зокрема, на застосуванні ЕОМ, що дозволяє на рівні сучасних вимог проаналізувати явище світу політики з його внутрішніми і зовнішніми взаємозв’язками та взаємовпливами.

Метод моделювання застосовують у тому випадку, коли намагаються визначити відповідність між теоретичною гіпотезою і дійсними фактами політичного життя. На основі цього методу дослідники аналізують політичну дійсність, шляхи вирішення проблеми і обґрунтовують можливі наслідки застосування своєї теорії на практиці. При цьому виявляються допустимі трансформації як з боку теорії, так і з боку практики. Це дає можливість визначити інструменти для впорядкування процесу.

Якщо говорити про різноманітність методологічної основи політичних науки, то тут слід виділити специфічний момент. Так, жодна з наук не розвивається без експерименту. Що стосується останнього, то в політиці побутують суперечливі думки. Одна з них твердить, що вдаватися до експерименту можна лише теоретично: реальні експерименти ставить сама історія. Друга – що питання не в тому – проводити соціальні експерименти, чи ні. Питання в масштабності соціального експерименту. В ході реалізації велетенських проектів неминучі помилки, які підривають раціональні підвалини ідеї експерименту, ведуть до “політики абсурду”. Але в межах вузького масштабу частковий соціальний експеримент може мати місце. В реальному житті цей метод дає можливість робити нові й нові поетапні реорганізації різних ланок політичного життя.

Загальна кількість методів, які застосовуються у політичній науці, – надзвичайно велика. Та лише органічне поєднання можливостей різних методів допомагає фахівцям всесторонньо і максимально об’єктивно оцінити практику життя і прийняти оптимальне політичне рішення, співвідносне з призначенням науки.

Функції політології показують, яких саме результатів можна очікувати від цієї галузі знань. Так, гносеологічну функцію пов’язують з накопиченням, описом, вивченням фактів політичної дійсності, з аналізом конкретних політичних явищ і процесів, з виявленням найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. На цьому етапі дослідження встановлюють “діагноз” політичній ситуації, політичному явищу в конкретному часовому і просторовому відрізку.

Прогностична функція науки про політику відповідає на запитання: якою буде політична дійсність і коли відбудуться ті чи інші події? Результатом цієї функції є перш за все гіпотеза, політологічне прогнозування, які ґрунтуються на об’єктивних наукових даних.

Інструментальна функція повинна відповідати на запитання: які потрібно прийняти рішення, щоб досягти бажаного результату, або що потрібно зробити, щоб бажані результати стали дійсністю ? Результатом цієї функції політичної науки будуть певні рекомендації щодо поведінки груп та індивідів, безпосередньо зайнятих політикою.

Ідеологічна функція відповідає на запитання: до якої мети треба прагнути, яких цінностей слід дотримуватися та в ім’я чого проводити ту чи іншу політику? Цю функцію виконує політична теорія, яка описує, аналізує. Вона розрізняє найважливіші чинники, дійові сили та структури, які визначають політичне життя.

У межах цих функцій здійснюється поступ політологічного знання від накопичення емпіричного матеріалу до його узагальнення в теорію й гіпотезу розвитку (див.: Схему 1.5.).

При цьому слід пам’ятати, що політична думка існувала задовго до визначення політології в окрему й самостійну дисципліну. Свідоме вивчення політологічної проблематики загалом починається в ХІХ ст. в США, Великобританії, Франції, Німеччині. Україна в минулому теж була одною з перших країн світу, де розроблялися й упроваджувалися в життя передові демократично-правові ідеї епохи Ренесансу та Просвітництва: народного суверенітету, верховенства закону, виборності органів влади. Це засвідчено, зокрема, у монографіях, енциклопедичних довідниках, підручниках, які свого часу побачили світ у цих країнах.

Упродовж останнього півстоліття політична наука визначається як окрема наукова і навчальна дисципліна, яка поширює свій вплив і популярність у всьому світі. Яскравий приклад прискореного розвитку національної школи політологічних досліджень демонструють, зокрема, вчені Федеративної Республіки Німеччини. Вони активно стали до роботи в галузі політичних досліджень після 1948 року. Ситуація відзначається тим, що за часів тоталітаризму не могло бути й мови про об’єктивний аналіз політичного життя у цій країні. Але, як свідчать сучасні дослідження, західнонімецькі вчені значною мірою спричинилися до оновлення суспільства своєї країни. (Аналогічне завдання є актуальним і для української політології). Вони зосередилися на проблемі розвитку демократичних інститутів  парламенту, політичних партій, громадських організацій, виборів різних рівнів тощо. Німецькі фахівці особливо цікавилися результатами соціологічних досліджень, які помітно активізувались у країнах Заходу. І в 60-х рр. аналітики відкрили істинну картину: в політичній системі ФРН значною мірою переважали позиції управлінців, які відігравали вирішальну роль у виконавських структурах влади всіх рівнів. В умовах глибоких соціальних потрясінь, які наприкінці 60-х рр. охопили ФРН, а також Францію, Італію, Великобританію, США, Японію, висновкам аналітиків надано надзвичайної ваги та значення. На цій підставі відкрито головного винуватця кризи системи державно-політичного устрою: безконтрольність структур виконавської влади, які, не бажаючи втрачати вирішальних позицій у політиці, виступали проти активізації демократичних перетворень.

Потреба оптимізації політичного процесу країни викликала у середовищі політиків і управлінців ФРН різке зростання зацікавленості і попиту на експертні оцінки суспільно-наукового характеру. Цьому значною мірою посприяли демократичні перетворення: створення соціал-ліберальної коаліції ХДС-СДПН на чолі з Віллі Брандтом (1969). Коаліція започаткувала модернізацію і реформування урядового і адміністративного апарату країни, в процесі якої зроблено наголос на ефективному використанні інформаційних і аналітичних ресурсів, якими володіли суспільні науки. Рішенням держави політику й управління поставлено на наукову основу.

Як наслідок, з кінця 1960-х рр. урядова адміністрація все частіше наймає дослідницькі інститути й групи для об’єктивного аналізу законодавчих актів і політичних програм внутрішніх реформ. Зацікавлення виконавчої влади консультаціями політологічних установ постійно зростає. Німецьких політологів, зрештою, як і представників інших національних шкіл політології, цікавлять передусім такі проблеми: справедливість, принципи політичної діяльності, боротьба влад і інтересів, їх поляризація, пошук консенсусу й компромісів. З метою активізації політологічних досліджень упродовж 1949-1989 рр. у закладах вищої освіти ФРН відкрито понад 50 кафедр політології.

Підсумовуючи аналіз розвитку науки про політику, відзначимо, що в кожній країні завдання теоретичних досліджень цього напрямку досить конкретні:

Світогляд сучасних і майбутніх спеціалістів народного господарства України розширюють знання, необхідні для прийняття доленосних рішень. Це вимагає від нашої держави впровадження у навчальні програми вищої школи науки про політику.

Відомо, що стимул до вдосконалення відомих форм суспільного життя (співвідносний з впровадженням нових знарядь праці) з’явився в людському колективі за певних історичних обставин. А саме: під впливом навколишнього природного середовища. При цьому легкість і зручність стали ворогами цивілізації. Ті, що постійно жили у сприятливому природному середовищі й не відчували потягу до інтенсивної праці, зовсім не прагнули модернізувати традиційні суспільні форми. Навпаки: суворий ландшафт, який примушував людину напружувати свої сили, щоб вижити, не сприяв урізноманітненню форм суспільного життя.

Тож, фундаментальне дослідження англійського вченого Арнольда Тойнбі (Дослідження історії в 2т. К., 1995) доводить, наскільки вплив навколишнього природного оточення може бути відчутним для людського суспільства. Воно змушене адекватно реагувати на виклик зовнішніх факторів, щоб зберегти своє існування. Легкі й малопомітні чинники вимагали незначної активності, натомість фатально несприятливі – вимагали від суб’єкта надзусиль. Якщо перші – зовсім не сприяли зміні суспільних форм, то другі – примушували суб’єкта витрачатися для нейтралізації потужних і нищівних факторів зовнішнього впливу. Лише помірковані (несприятливо-сприятливі) чинники дозволили людям оптимально впорядкувати обставини свого буття в економічній, соціальній, духовно-культурній сферах, використовуючи засоби політики. Що й спричинило виникнення історично перших осередків цивілізації у долинах Нілу, Тигру та Євфрату, Жовтої ріки, Дніпра та ін.

Своєрідність політики в системі суспільних зв'язків визначається тим, що вона покликана бути засобом регулювання всієї різноманітності відносин між людьми. Власне з політичної сфери виходять основні імпульси управління соціальним організмом, які скеровують зусилля багатьох на виконання поточних і перспективних завдань. Засоби політики, політичної сфери дозволяють сконцентрувати економічний, соціальний, духовно-культурний потенціал для досягнення поставленої мети (див.: Схему 1.8.).
1.2. Політика – як суспільне явище.
Слово “політика” – грецького походження. В своєму первісному (давньогрецькому) розумінні воно означало важливі справи для великих груп людей, мистецтво управління державою. Особливість політичної сфери суспільного життя випливає ще з боротьби родів і племен за існування. В рамках цих основоположних соціальних структур непросто окреслити власне політичну діяльність. Елементи політики постають, коли член суспільства починає усвідомлювати джерела свого існування. На зорі розвитку людства це виглядало як визначення реальних засобів виживання: збирання, рибальство чи полювання.

Невідомо, де й коли саме виникли свідомі уявлення про подальші шляхи вдосконалення форм суспільного життя, які зробили політику творчим надбанням людини. Так визначені ідеї увійшли в практику життя лише тоді, коли суспільство набуло форми держави. До заснування держави люди перебували під постійним владарюванням сімейної і родової спілки, кочували ордами й рідко були прив’язані до якогось одного місця. В ті віддалені часи діяли інстинкти прості й грубі, тваринні, а не громадянські устремління й чесноти. Між людьми бракувало вільних штучних зв’язків: люди були зв’язані немов стадо.

Антропологічні дослідження свідчать, що в архаїчному (бездержавному, неполітичному) суспільстві політику, політичну діяльність неможливо від’єднати від повсякденних дій колективу. В цей період людської історії власність (на предмети й ідеї) і відповідальність (за вчинені або не вчинені дії) люди розуміли явищами, притаманними тільки спільноті людей. Практичний досвід переконував, що одинока особа нездатна на політичний крок. Адже вона майже нічого не значила; всі більш-менш відповідальні рішення і дії приймалися і виконувалися колективно.

Подальша еволюція у виробничій і інших сферах змінила спосіб життя людей. Політику бачимо в прагненні збирачів і мисливців освоїти новий спосіб діяльності – техніку землеробства, яка поряд з використанням вогню та енергії води започатковує інтенсивну форму прогресу. Ті, що з відомих причин цього не зробили, зупинились у своєму розвитку або зникли внаслідок дії агресивного середовища, до якого так і не знайшли адекватної протидії, не пристосувалися, не розвивали відомих форм колективного життя.

Перехід до землеробства зумовив створення нового типу суспільства – міської цивілізації. Прийняття цього відповідального політичного рішення тлумачили впливом надприродних сил, тобто не науково. На цій принциповій підставі відбувається мотивація шляхів та способів упорядкування життя міського центру. Мешканці прирічкових районів, які у певні періоди були зв'язані з землеробством, у межах міста займалися іншою діяльністю. Обставини сприяли виникненню нових видів продуктивної праці: землеробства, ткацтва (з льону та шерсті), спорудження будинків, шляхів сполучення тощо. Новим явищем суспільної діяльності стає власність на землю, худобу, господарські споруди, житло. А це ─ приватна власність. На її основі в межах міського центру визначаються окремі суспільні групи з властивими їм інтересами, формується новий різновид організації суспільства – організація політична. Вона якісно відрізняється від попередньої родоплемінної (неполітичної).

Набуваючи практичних знань, збагачуючись матеріально й духовно, людина усвідомлює себе суб’єктом суспільної дії. Потреба у колективному русі, спілкуванні з однодумцями спонукає її до створення суспільних груп з визначеними професійними (релігійними, військовими, комерційними, землеробськими, ремісничими, навчальними, мистецькими тощо) інтересами. Структуроване таким чином суспільство розуміє себе штучним, а не природним, формуванням, яке, започаткувавши розвиток міської цивілізації, історично визначилося у географічних межах районів прирічкового землеробства. Перші міста-держави конституюють спосіб існування і (водночас) формальні межі нової, політичної, форми організації життя людей, призначеної узгодити професійні інтереси мікро- і макрогруп, які з’являються на цьому вищому етапі розвитку людського суспільства. Політика і політична діяльність випливають з необхідності узгодити, підпорядкувати інтереси окремих груп населення головному інтересові: збереження єдності і цілісності розшарованого суспільства, яке без централізованого управління приречене на самознищення, або  в кращому випадку  на повернення до стану примітивного (неполітичного) животіння. За цих умов політика ─ це мистецтво (ще не наука) задоволення інтересів станів, класів, релігійних громад, зрештою держави; політика ─ це діяльність великих груп людей (див.: Схему 1.7.).

Мистецтво політики багатогранніше за власне політичну діяльність. Різновиди політичних змагань виявлятимуть себе щоразу, коли певні суспільні групи свідомо/несвідомо демонструватимуть прагнення задовольнити свої бажання за рахунок обмеження інтересів інших груп шляхом насильства, яке здійснюватимуть озброєні люди. Суперництво таких суспільних груп досягатиме рівня політики завжди, коли частковий інтерес якоїсь одної групи ставатиме пануючим, подаватиметься як загальний, обов'язковий для всіх. Нові потреби й ширші можливості особи та колективу, об’єктивно зумовлені (за Арнольдом Тойнбі) викликом з боку навколишнього середовища, збагачуватимуть мистецтво управляння суспільством.

Ймовірно, що суто політична організація суспільства, перша держава влаштувалася, так би мовити, сама собою, без послідовної розумової праці, здебільшого під впливом обставин, випадку, сваволі, насильства і політичного натхнення окремих осіб, звеличених над натовпом походженням, багатством чи владою. У такому соціальному ґрунті спочатку виникає політичне мистецтво.

Отже, мистецтво політики виникло раніше, ніж наука політики. Практичні потреби реалізували мистецьку діяльність людини задовго до того часу, коли вона строго й систематично почала вивчати закони й сили видимого і невидимого світу. Майже всі мистецтва не лише випереджали появу наук, але встигли навіть досягти деякої досконалості. Політичне мистецтво, започатковане грубими розгонистими діями, пройшло відомі ступені, підтримувалось переказами, збагачувалось усе новими спробами, і нарешті дало матеріал для науки. Воно (мистецтво) почалось, можна сказати, відтоді, як з’явилась потреба спокійно і мирно, без систематичного насильства, управляти людьми, керуючись власним досвідом. Ці прийоми й способи управління одне покоління передавало другому в спадок, як плід життєвої мудрості. На цій основі напрацьовано відомі тверді фрагментовані початки, які наука аналізуватиме згодом. Але політичне мистецтво не втрачатиме своєї актуальності.

Сучасні дослідження доводять, що політика постійно присутня в суспільних відносинах. Однак не все можна вирішити за допомогою політики. Політика, політична діяльність – це дуже складна форма людської діяльності, що вимагає високої майстерності від її учасників. Адже політична діяльність не схожа на діяльність сім’ї, ремісничого цеху або людей за комп’ютером. Людина, потрапивши в цю сферу, входить у гру, яка має свої правила. Політична практика ставить і примушує вирішувати набагато складніші завдання. Людину в політиці не завжди можна судити за релігійною чи побутовою мораллю: вона не завжди діє у цій сфері людських відносин, де на перше місце історія висуває закон, інтереси держави, народу, єдність суспільства, безпеку нації.

Політика – це сфера хитрощів, інколи навіть обману, загравань. Водночас тут грають чисто і чесно.

Політика ─ це ділянка обдуманої грандіозної діяльності з далекоглядними планами і наслідками, яка впливає на долю величезної кількості людей. У ній є свої першокласники, студенти-новачки. Тих, хто не здобуває знань, політика безжально списує, поповнює свої лави новими ─ амбітними й умілими учасниками, які прагнуть відзначитись у цій важливій сфері діяльності.

Тут є свої складності. І головна з них у тому, що політика не є чимось непорушним, що створене у певний час людьми і продовжує існувати в своєму первісному вигляді. Політикою називають і управління державою, спільнотою, і здійснення спільних справ, і боротьбу суспільних верств, класів, партій між собою, і ненасильницький спосіб розв'язання конфліктів. У той же час політика існує лише у вигляді промов і поведінки. Можна сказати, що ніякої політичної дійсності не існує взагалі, політику вносять люди в суспільну реальність.

Отже, історія демонструє особливе значення політики для людства. Це вимагає глибоко наукового тлумачення цього соціального явища. В сучасних умовах стали відомими сотні наукових визначень політики. Назвемо лише одне з багатьох. Воно обґрунтоване французькими дослідниками Ф.Гогелем і А.Гроссером у світлі інституційної концепції.

Політика ─ це система дій і інституцій, яка забезпечує управління суспільними справами на різних рівнях з метою досягнення влади, здійснення контролю за діяльністю органів влади, заміни суб’єктів, які здійснюють владу в інтересах суспільства або пануючої групи.

Основні елементи політики такі: а) політична організація, б) політичні відносини, в) політична свідомість. Розглянемо їх.

Організаційну структуру політики формують різноманітні інститути публічної влади (держава, партії, рухи, керівні посадові особи різних рівнів; політичні та правові норми, програми партій тощо), які надають їй стійкості, стабільності й дозволяють свідомо регулювати поведінку людей у цій сфері суспільного буття.

Політичні відносини відображають стійкий характер взаємодії суб’єктів між собою в процесі досягнення і здійснення політичної влади (компроміси, угоди, поступки, розрахунки та ін.). В політиці має місце підтримка існуючих політичних відносин у суспільстві одною частиною населення, і нейтральність чи незадоволеність іншої частини. Тому політикою є не стільки функціонування державного апарату як такого, скільки розв’язання ним конкретних суспільних проблем у тій чи іншій формі: через нормотворчість, діяльність щодо підтримання або зміни актуальних політичних відносин, прийняття рішень для досягнення згоди.

Політична свідомість розкриває засади, цілі й цінності проблем, що їх вирішують учасники політики, демонструючи мотиви й механізми винесення політичних рішень, які кладуть в основу своїх дій суб’єкти влади в цій сфері суспільного життя (менталітет, характер, філософські принципи, вартості й установки, політичні знання, концепції і доктрини). Зміст цієї складової політики визначають свідомі/несвідомі дії суб’єктів-учасників процесу.

Ще інакше основні елементи політики обґрунтовуються як її суб’єкт і об’єкт, зв’язані між собою відносинами влади. Тому влада є центральним елементом структури політики. Влади прагнуть усі політичні сили. Однак сфера політики набагато ширша. Вона охоплює процеси функціонування і розвитку влади (про це див.: Тема 2).

Оскільки політика – це діяльність, то вона органічно включає сукупність соціальних суб’єктів. Останні становлять соціальну структуру суспільства, яка постає з’єднувальною ланкою між політичною, економічною і духовною підсистемами суспільства. Реальним суб’єктом політики є той, хто залишає слід у політичному житті, хто спроможний визначити зміст політичних відносин, хто в цілому займає активну позицію. У політиці виділяють чотири рівні суб’єктності: а) цілісна, організована, велика суспільна група, утворена на основі етнічної або соціально-класової диференціації (нація, суспільний клас, населення якої-небудь території, демографічна група тощо); б) організація великої суспільної групи (державні інститути, партії, рухи, професійні спілки, організації та ін); в) органи і ланки політичних організацій від “центру” до “місць”; г) конкретний індивід (визначна особа, звичайна людина-виборець).

Інакше складові політики висвітлюють галузі політики – внутрішня і зовнішня. Вони різні за своєю спрямованістю. Наприклад, внутрішня і зовнішня політика держави. Отже, галузі політики характеризують процеси, які розгортаються в середині, а також за межами певної системи суспільного життя.

У межах зазначених галузей дослідники розрізняють сфери політики – економічну, соціальну, національну, демографічну, духовно-культурну, екологічну та інші. Їх здійснюють відповідні суб’єкти політики залежно від властивих їм інтересів.

Політику можна тлумачити і як одну з функцій суспільної системи. Під цим кутом зору функції політики такі: утримання ладу в суспільстві; розв’язання конфліктів; встановлення принципів соціальної справедливості; визначення і досягнення мети, яка має вирішальне значення для якоїсь одної або кількох сфер суспільного життя; створення механізму управління суспільством з боку держави з конкретною метою. Ясна річ, у різних ситуаціях на перше місце виходить та чи інша функція.

Отже, політика ─ це складне суспільне явище, яке виникло на певному етапі розвитку людства, особливого появою міської цивілізації. Політику, як суспільне явище викликають до життя соціальні структури, інститути, закони і норми, з допомогою яких людина адаптується до умов колективного життя, що змінюються в просторі і часі. Політика існує автономно від інших суспільних підсистем. Поняття політики має свої матеріальні та ідеальні підстави. На політику впливають географічне розміщення суспільного осередку, історична епоха, демографічний фактор, ідеологічні установки і традиції, рівень правосвідомості населення, міжнародне оточення і діяльність міжнародних організацій. Суть політики – у прийнятті й утіленні рішень щодо різних суспільних груп і суспільства в цілому. При цьому вона виступає силою, здатною прискорити або загальмувати всі сторони життя суспільства.
Схема 1.1.


Основні етапи

Особливості та характерні риси

Основні представники

Політичні вчення Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Ассирія, Іран, Китай)

Політична думка не виділилась в самостійну галузь знання, відображалась в міфологічній формі, панувало розуміння божественного походження влади.

Хаммурапі, Соломон, Заратустра, Конфуцій,
Лао-цзи, Шан Ян, Шен Бхай



Політичні вчення Древньої Греції і Древнього Риму

Поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми, відокремленість їх як відносно самостійної частини філософії.

Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення найкращої ідеальної форми управління.


Гомер, Піфагор, Геракліт, Демокріт, Протагор, Сократ, Платон, Аристотель, Лукрецій, Цицерон.


Політичні вчення середньовіччя

Розвиток соціально-політичної думки в основному зусиллями релігійних діячів.

Обґрунтування теологічної теорії політичної влади.

Роль релігії і держави в політиці.


Аврелій Августин (Блаженний, Фома Аквінський.


Політичні вчення епохи відродження та Просвітництва

Розвиток гуманістичних начал в політичній теорії звільнення її від теології.

Аналіз проблем прав та свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя.


Н.Макіавеллі, М.Лютер, Т.Мор, Т.Кампанела, Ж.Боден Т.Гоббс, Г.Гроцій, Дж. Локк.


Політичне вчення Нового часу

Формування ліберальної політичної ідеології.

Обґрунтування необхідності розподілу влад.

Характеристика правової держави.

Аналіз цінностей і механізму функціонування буржуазної демократії.

Формування концепції прав людини та громадянина

Ш.Монтеск’є,

Ж.-Ж. Руссо,

К. Бонетан,

І.Бентам,

Е.Кант,

О.М. Радищев,

М.Г. Чернишевський.


Схема 1.2.

Політологія: об’єкт, предмет і структура




Схема 1.3.



Схема 1.4.


Схема 1.5.



Схема 1.6.

Схема 1.7.


Схема 1.8.

Схема 1.9.


Словник найбільш уживаних термінів
Об’єкт політології – сфера політичних відносин.

Предмет політології – 1) універсалістсько-сумативний підхід: політологія є інтегральною наукою, що інтерпретує різні аспекти філософських, соціологічних, економічних досліджень політичних процесів та інститутів; 2) аналітико-концептуальний підхід: політологія є автономною наукою, предметом якої являються закономірності структури, функції розвитку політичного життя у всіх його проявах.

Суб’єкт політики – особистість, організація чи суспільна група, яка здатна створити політику, тобто постійно і відносно самостійно брати участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, впливати на становище та поведінку інших, викликати своїми діями важливі зміни в політичних відносинах.

Політологія – цілісна, логічно обґрунтована сукупність знань про суть, форми, закономірності функціонування і розвитку політики і політичної влади, політичних інститутів, відносин, свідомості, діяльності, їх місце і роль в житті суспільства; наука про процеси формування, функціонування і поділу політичної влади, боротьбу за владу та участь у ній, формування та розвиток міжнародних політичних відносин.

Політика – організаційна, регулятивна, контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання і реалізацію влади індивідами і соціальними групами задля здійснення власних запитів і проблем.

Політична філософія – дисципліна, що вивчає політику в цілому, її природу, значення для людини, взаємовідносини між людьми, суспільством і державною владою. Політична філософія розробляє ідеали і нормативні принципи політичного устрою. Її завданням є відповідь на питання: чому і для чого існують певні політичні явища, і якими вони повинні бути? Політична філософія історично була першою формою існування політичної науки.

Політична соціологія – наука, яка досліджує вплив суспільства на політичні інститути і процеси, а також вплив політики на соціальну сферу суспільства. Як самостійна галузь науки, політична соціологія утворилася на поч. ХХ ст. на перетині таких наук як політологія і соціологія.
Питання для самоконтролю


  1. Які науки висвітлюють проблеми політики ?

  2. Що відрізняє політологію від історії (правознавства, філософії, соціології, релігієзнавства ?

  3. Коли організаційно визначилася наука про політику ?

  4. Які труднощі об’єктивного змісту в середині ХХ століття постали перед політичною наукою ?

  5. Що вивчає політологія ?

  6. Назвіть структурні складові політології.

  7. Розкрийте зміст практичного й аналітичного напрямків дослідження політики.

  8. У чому зміст історичного (термінологічного, структурно-функціонального) методу дослідження політики ?

  9. Розкрийте зміст гносеологічної (інструментальної, прогностичної, ідеологічної) функції політології.

  10. Як історично відбувалося визначення політичної сфери з-посеред інших сфер суспільного життя людей ?

  11. У чому полягає зміст “мистецтва політики” ?

  12. Що таке політика ?

  13. Розкрийте зміст політики як сфери суспільної діяльності людей.

  14. Визначте зміст складового елементу політики: політична організація (політичні відносини, політична свідомість).

  15. У чому полягає зміст поняття “об’єкт” (“суб’єкт”, “засоби”) політики ?

  16. Як співвідносяться сила, мораль, право як засоби політики ?

  17. В яких ситуаціях людина стає суб’єктом політики ?

  18. Які рівні суб’єктності визначено у політиці ?

  19. Назвіть сфери політики.

  20. Яку роль відіграє політологія у житті суспільства ?

  21. Розрийте зміст інструментальної ( прогностичної, ідеологічної) функції політології.

  22. За яких умов політика може бути моральною, а за яких – аморальною ?

  23. З якою метою в Україні впроваджено курс політології ?

  24. Яке майбутнє політичної науки в Україні ?


Література


  1. Брус Т. Питання термінології аналізу державної політики (Public policy analisis) в контексті науки з державного управління // Актуальні проблеми державного управління: Збірник наукових праць. Вип. 9. – Одеса: ОРІДУ УАДУ, 2002. – С.101-111.

  2. Габриэлян О.А. Развитие и преподавание политической науки в Украине как индикатор демократизации образования // Розвиток демократії та демократична освіта в Україні: Матеріали ІІ міжнародної наукової конференції (Одеса 24-26 травня 2002 р.). — К.: Ай Бі, 2003. — С. 679-690.

  3. Грацианский П.С. Политическая наука во Франции: Критичесие очерки. – М.: Наука, 1975.–183с.

  4. Дем’янчук О.П. Політичні та інституційні обмеження реформ в українській вищій освіті // Наукові записки НАУКМА. Т. 20. Сер. Політичні науки. – К., 2002. – С. 44-48.

  5. Климончук В. Проблема політичних цінностей в історії становлення політичної науки // Українська національна ідея.: реалії та перспективи розвитку. Вип. 14. – Львів: НУ “Львівська політехніка”, 2003. – С. 75-81.

  6. Копистянський С. Становлення і розвиток політичної науки в Західній Україні: кінець ХІХ – поч. ХХ ст // Політичний процес в Україні: стан і перспективи розвитку. — Львів: ПАІС, 1998. – С.41-45.

  7. Лузан А. Політика і суспільство (до засад політичної науки) // Політологічні читання. – 1993. -- № 1. – С. 211-231.

  8. Потічний П.Й. (Канада) Що таке політика // Студії політологічного центру Генеза. – 1993. – С. 34 – 42.

  9. Примуш Н.В. Современная западная политическая теория. Основные парадигмы исследования. (На примере англо-американской и французской политологических школ). – Донецк: ДонГУ, 1994. – 36 с.

  10. Рябов С. Структура і функції знань про політику // Політологічні читання. – 1994. – № 1. – С. 48-63.

  11. Рябов С. Політика як соціальне явище // Політологічні читання. – 1994. – № 2. - C 32-57/

  12. Тягло О.С. Як розбудувати громадянську освіту в Україні ? // Наукові записки НАУКМА. Т.18. Сер. Політичні науки. – К., 2000. – С. 84-90.

  13. Хекер Е. Що є політична теорія ? // Політологічні читання.—1993. - № 1. – С. 3-27.








1.ПОЛІТИКА – ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ І ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ
Учебный материал
© nashaucheba.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации